Нова стара баба 5 page

– Вітаю, Барбаро! Хай Бог помагає, – промовила вона до мене. Добре, що я нічого не жувала, інакше б вдавилася.

– Вітаю, пані. Слава Україні! – долучився до привітань чоловік, певно, це – «дядечко». Він поцілував мені руку. Боже мій, як давно мені не цілували руку…

– Г‑г‑г, – сказала я.

– Героям Слава! – допомогла мені Зойка. – Ти що, ластівко, про нас геть забула?

Богородице, я потрапила в одну з п’єс Карпенка‑Карого. Матір Божа, заступниця, що мені з ними робити, я нічого не приготувала, крім славкових гарбузячих оладок. Добре, що серпень, були яблука, груші, пиріг із малиною, були горіхи, мед.

Я вибачилася і сказала, що була дуже заклопотана, переплутала години.

– Нічого, ви порядкуйте, хазяйнуйте, а я зроблю, як ваша ласка, кілька колів.

– Із чого? Осик у нас тут немає, хоча відьми стрічаються.

Зоя хрипло засміялася. Дядечко привітно усміхнувся та показав мені телефонну трубку, що він витягнув її з портфеля. Звідти ж він дістав вишню на коньяку, цитрини та мармулядні цукерки й пляшечку кленового сиропу. Трубка мені нагадала рацію майора Діденка.

– Це, пані Барбаро, мобільний телєфон, зараз хочу набрати коліжан, цебто зробити кілька колів.

– Кол – це англійською, має на увазі – дзвінки, у нього своєрідна мова, якщо ти ще не помітила, – зашипіла на мене Зойка. Зойка – великий знавець мов.

Я почала збирати на стіл, Зоя заявила, що ми постуємо. Виявляється, від себе вона принесла дерунів та вареники з капустою. Дядечко, котрого звали Іван Новак, від Зойки шаленів. Мені ця жінка також подобалася, вишукана пані, пристрасна, хазяйновита, доглянута. Єдине що, це була не Зойка. Хто завгодно, але не вона.

Я на пана Івана не справила належного враження. Звичайно, він не казав того прямо, але було помітно навіть такій непроникливій особі, як я.

Зойка злилася і все підштовхувала його до мене.

– Ви знаєте, Іванку, Барбара – дружина дисидента, поїхала за ним до Сибіру, він сидів за політику, а вона підтримувала його національні ідеї, її навіть катували тамтешні москальські вишльопки.

Ну як, скажіть мені, я могла при здоровому глузді потакати цій маячні? Я постійно виходила – щось вимити, на щось подивитися, то мені почувся дзвоник у двері, то ще щось. Але Зойка смиренно тягла пана за мною.

– Вона може принести багато користі товариству, саме такі люди потрібні у новій Верховній Раді, вона дбає за національні інтереси, вона – справжня берегиня, та ви ж самі все бачите, еге ж? Крім того, вона знаний фахівець із аграрних питань, вчена‑біолог.

Пан Іван казав, що все бачить і цінує, але мусить порадитися з коліжанами з конгресу українських націоналістів.

– Бачте, ми кожну кандидатуру аналізуємо, у вас, пані Барбаро, героїчна біографія, але наскільки ви хотові вмерти за справу? Наскільки ви хотові віддати нашій батьківщині все? Наші кандидати мусять бути пасіонаріями.

Пасіонарією була Зойка. Іван це прекрасно розумів. Однак Зойка вже обох нас ненавиділа за те, що свідомо або ні ми втягували її в процес, котрий вона приготувала для мене.

– Молодша сестра сідельце знайшла, коня запряга‑а‑а‑а‑а‑ла, – підморгнувши Зойці, із натяком завела я. Співаю я жахливо. Думаю, пан Іван то помітив, але, як справжній дамський догідник, підтримав мій спів, варто сказати, що слів він майже не знав, але мелодію передав неймовірно чудово. Співав він казково, про таких кажуть: вік би слухала – не наслухалася.

Зойка грюкнула чимось під столом, я нахилилася подивитися і побачила її кулак. Я зрозуміла це: Зойка прощалася з цековською клінікою.

Мушу сказати, як би негативно я не ставилася до відносин Наталі з майором Діденком, вона змінилася на краще. Стала пустотливою, жіночною, кокетливою. Я такою ніколи не бачила свою доньку, навіть у дитинстві. Вона почала голити ноги, навіть купила якусь спеціальну машинку, вимазувала на себе банки крему, робила педикюр, ходила на аеробіку та, мабуть, уперше побувала на сеансі масажів обличчя й зробила медово‑кавовий масаж тіла (я про таке навіть не чула ніколи); попросила Зойку, щоб та завдяки старим зв’язкам дістала шовкові панчохи.

Наталя стала менше працювати і майже не приносила додому матеріали для перекладу. У неї з’явилися улюблені парфуми, я досі пам’ятаю, як вони звуться, темноводні, насичені – «Paloma Picasso».

Коли майор телефонував – вона пристрасно шепотіла, сміялася якось інакше. Наталя могла годинами цілуватися з ним під нашими вікнами, вони ходили в ресторани, гуляли містом і не приховували своїх стосунків.

У мене складалося враження, що вона виставляє на люди своє грішне щастя і своє грішне тіло. Я вирішила, що помилилася, і незабаром майор Діденко, як би там його не звали, увійде до нашої родини. Однак я дала маху.

За місяць Наталя повідомила (як же сяяли її очі, Зойка це звала – «о, глазки полирнулись»!), що вона починає працювати в Міністерстві закордонних справ на дипломатичній посаді. Здається, донька ніколи не виглядала такою щасливою. Зізнаюся, я подумала, що вона скаже: майор Діденко розлучився та вони подали заяву, й незабаром на нас чекає весілля.

Потім з’ясувалося: Наталя робила все, аби майор прив’язався до неї чимдуж, а ще потурбувалася про те, щоб його дружина, батько якої працював в адміністрації Президента та виступав неформальним куратором МЗС, дізналася, що може залишитися без чоловіка.

Наталя зустрілась із Діденчихою, прояснила суть справи й означила ціну питання. Уже за тиждень вона здавала документи до відділу кадрів. Ні, це не любов. Мені було шкода майора, пам’ятаю його розгублені очі – очі хлопчика, котрого не беруть до гри, не надають пояснень, віднікуються, а самі образливо гиготять за спиною. Наталя повідомила, що не може взяти на себе такого гріха – залишити двох синів без батька. Він був готовий покинути дружину та взяти шлюб із Наталкою, він навіть говорив про це зі своїм духівником, колишнім інформатором міської прокуратури. Наталя не чинила з ним жорстко, вона чинила як завжди. Раціонально.

Коли я зауважила, що вона могла проміняти цілком реальне щастя на невідомо що, примарну роботу – мрію, адже стосунки для людини є важливішими, щоб хто не казав і не думав, то Наталя відреагувала різко: «Щастя? Ма, ти що, не дивилася класику? У нас щастя завжди крадуть, а от роботу вкрасти важче».

Якось пізно увечері, уже перевдягнувшись у тонку сорочку, вона сіла на моє ліжко і сказала: «Знаєш, хто виявився його дружиною? Пам’ятаєш одну із “саш”, котра звала мене “киця” і повідомила, що у мого чоловіка роман з триперною актрисулею? Це – вона. Діденчиха. Я не знаю, що мені сподобалося більше, розповісти цій хвойді про зраду її чоловіка зі мною чи нагнути її та її батька. Все, ма, тему закрито».

Мені завжди було лячно за її душу, навіть коли я не трималася за молитви, як за віжки (шкода, що Богу не можна сказати «тпрру» чи «пішов», хоча з нас, людей, станеться), але що я могла зробити? Піти до церкви і просити Варвару Великомученицю, щоб та пожаліла дитину її грішної тезки…

Славік прийшов зі школи із синцем під оком та презервативом з полуничкою (що б воно там, у біса, не значило) в одній із кишень портфеля. Він закрився у своїй кімнаті і не озивався. Зойка, стара бруква, знову виявилася правою. «Драчки и случки». Немає на те ради. Перехідний вік.

* * *

Нарешті Славік потішив вибагливу та прискіпливу Зойчину натуру (утім, це тривало трохи більше за мить), він повідомив, що збирається вчитися бізнесу. Нарешті, бо я непокоїлася, він рівно та добре вчився, однак особливої зацікавленості ні до чого не виявляв. Коливався, що обрати: Києво‑Могилянську академію чи Торгівельно‑економічний. Зойка пхикнула та сказала: обирати треба базар і починати «челночити». Десь років зо два, а вже потім піти кудись вчитися, якщо виникне така потреба. Славік сказав, що вчитися збирається не «купі‑продай», а серйозному бізнесу. Зойка відповіла: «Чурбан ты неотёсанный, да весь наш сраный бизнес, ёп‑папало‑ногу, большой или малый, это купи‑продай. Начинай с низов, познавай с азов. Сумеешь загнать народу хлеба и зрелищ, хоть вот жвачки, майки, свистульки да гондоны, народ тебя накормит и ублажит».

Славік базарних методів та настанов Зойки не сприймав. Вона покричала й десь пішла.

Наталя вже півроку працювала в посольстві України в Туреччині. «Роксолана! Все бусурманы будут смотреть на её талию и жопу и грезить – какой кирасывый кувшина!» – прокоментувала її місце роботи Зойка. На вибір сина Наталка не впливала, та й особливого інтересу до цього не виявляла. «Ма, ти дивися, щоб він якусь пегетешну до нас у хату не привів, оце єдине, що нас має турбувати. Ти ж його знаєш, чомусь він обов’язково навчиться, ставляться до нього усі нормально, не пропаде. Він майже нікого не дратує так, як, до прикладу, мене. Тримай у полі зору його баб, я дуже тебе прошу, якщо ти відмерлу пуповину десь знайшла та приживила до себе, велика ти наша вчена».

Славік вступив до торгівельного, правил академії він злякався, таким уже був. Шукав місток для себе ширший, можливо, тому, що з дитинства кремезний, можливо, – не вірив у себе та непокоївся через цю нестачу віри.

Зойка все ще годувалася з «китайського шляху», але думала про майбутнє. Вона потроху втрачала накопичені гроші, що її дратувало, Зойка була істотою калитчиною. Банківські ігри не розуміла, а все, що не розуміла, – її дратувало (тому Зойка ніколи не любила чуттєвої поезії). Свої гроші вона розсилала на різні поштамти обласних центрів, де вони чекали на неї у цінних бандеролях у спеціально відкритих скринях. Певну суму завжди зберігала вдома, у подушках. Ще Зойка відкрила невеличку фірму, котра займалася приготуванням офісних обідів, тоді цей бізнес поки не мав іноземної назви «кетерінг».

Зойка матюкала усі фіскальні служби, котрі звала «смоктальними», а одного разу замовила у кількох церквах поминальний молебінь для усієї податкової служби країни.

Тільки вона та Наталя вміли бачити не лише свою перспективу, а й щось значно ширше, а я жила Славіком, його теперішнім та минулим, Славік же існував сьогоднішнім днем, але витягував, витискав із цього дня все: сік, макуху, кісточки, шкірку. Зрештою, він був сином своєї матері. Опанував комп’ютер, почав займатися з Наталчиною подругою німецькою мовою. Пішов на курси аудиту.

Мене непокоїло серце. Коли Зойка про це дізналася, кілька разів винюхавши валокордин, то затягала мене по літері «с» своєї старої записної книжечки, вклала мене у Стражеска й заборонила нервувати. Сама вона вигадала для мене панацею, домовлялася з постачальниками із Сочі, відпоювала свіжим гранатовим соком, годувала хурмою та робила різні суміші з кураги.

Славік тим часом добре вчився, не вештався клубами, як свиня не напивався, приходив після восьмої вечора, завжди вечеряв удома і, на погляд Зойки, поводився нестерпно нудно та навіть підозріло. Що ще більше її розлютило (хоча б мало порадувати), що Славік влаштувався працювати, займався логістикою (щоб воно там не означало). Зойка знала, що це, але мені розповідала: він має справу з глистами. Вона й звала це у своїй знущальній манері: «Логлистика».

– Напрягает меня это. Такой он весь гладенький, славненький, ровненький, что начинает укачивать.

– Синдром закачування, навпаки, відбувається через нерівності, швидкість та рвучкість.

– Какая ты умная, нить соплежуйная. Тогда ещё хуже – тогда просто тошнит, аж выворачивает. Что‑то тут не то, я тебе говорю.

– Слухай, нам так спокійніше, погодься, і Наталі теж.

– Нет! У каждого пацана в этом возрасте зреет гнойник, и вот если его вовремя не проколоть, не выпустить из него эту дрянь, оно потом заразит всю кровь, помяни моё слово. Детскими болезнями надобно болеть в детстве!

Коли Славік вкотре прийшов до мене у лікарню, приніс смаколики та ліки, я запитала, чого він такий сумирний, чого не гуляє з друзями, чого у нього немає дівчини, захоплень.

– Ба, у мене все є. Навчання, робота та Інтернет.

– І що це пояснює?

– Навіщо вам усім так треба пояснення, що вони вам дають? Мій друг Марк, ще зі школи, поїхав з батьками в Америку, ми з ним чатимося. З дівчатами я також у чаті знайомлюся, вони фотки мені надсилають, ще я літаками цікавлюся на одному форумі.

Можливо, прогресивним бабусям це б пояснило геть усе, мені ж не сказало нічого, крім того, що мій онук розглядає фотографії дівчат. Це, певно, непогано, фотографії можуть бути й пегетешними, додому їх також можна притягати, вони не вагітніють, але щось у цьому є хибне. Якщо не сказати більше. Хлопець, як маків цвіт, сповнений сил та здоров’я, нарощує жопу на кріслі (Зойчина школа висловів), розглядає фото дівчат, але не зустрічається з ними, не дарує квітів, не закохується врешті‑решт!

– Он вообще целоваться умеет? – не могла вгамуватися Зойка. – У него пиписька вообще выросла? А то я‑то давно её не видела, аккурат с того дня, когда чего‑то у него там зазудело, и я клеща с его мошонки сняла. Но я не помню, какое оно у него там было, болтается что‑то и ладно, мне без надобности.

Мені бридко все це було слухати, я обурювалася, чого це кліща знімала Зойка, чого він не підійшов до мене!

Було б наївно думати, що Зойка закине цю тему напризволяще й не стане діяти. Вона почала перемовини з перукаркою Танєю, котра чесала та фарбувала Зойчині пасма. Таня була дівчиною метикуватою та хвацькою, повз грошей без сумки не ходила; але як Зойка наважилася про таке говорити – уявлення не маю. Зойку ж бентежило тільки одне: скільки за таке платять. Вона не знала. Зойка дійшла до того, що запитала про це мою палатну медсестричку Світланку, котра знітилася, однак несподівано для мене озвучила розцінки. «Це» сучасні дівчата, не професіоналки, дозволяли зробити за 20–30 доларів, наркоманку можна було звабити ціною однієї дози, ще на вокзалі вешталися голодні та готові на все дівки.

Зойка не хотіла брати Славіку вокзальну дівку або наркоманку, вона повернулася до мене: «Возьмём ему чего почище, он же у нас один».

– Ще доречно подарувати дорогі шовкові панчохи, французькі духи, ліфчик, – продовжувала настанову Світланка.

Зойка обурилася:

– Колготы и духи приплюсовать? Так это в две, а то и в три расценочные суммы выйдет. За такое она у меня и второй раз к нему придёт.

Я заплющувала очі, хай роблять, що хочуть, я не можу нічого вдіяти, говорити цій парочці про кохання, говорити Зойці про любов – це все одно, що пояснювати мисливському псові, що не треба чіпати підранка. Особливо за даних обставин.

Настав день, коли Таня підійшла до Славіка з місією. Він повертався з офісу, під пахвою ніс нову комп’ютерну гру і відати не міг про те, що нині – особливий для нього день. Таня сказала йому, що він давно їй подобається, але вона не наважилася підходити, бо він такий «високий, освічений і зайнятий», але зараз така хороша погода, чом би не поїхати до Гідропарку. У Гідропарку в Тані все було схоплено. Там на них чекало караоке, дешевий коньяк, шашлик такої ступені масності, що хотілося запити його коньяком, та спеціальне місце за кущами для «цього».

Ми знаємо, що все там і відбулося (ще б пак, мені не відомий жодний план Зойки, навіть найпаскудніший, котрий би не реалізувався!), але як все пройшло, ми не знаємо. Таня, коли вистригала Зойчині пасма, сказала: «Ой, ну баба Зоя, та воно ж все однакове, коли ти така надерта, як свиня, та він такий же п’янючий, хіба самі не пам’ятаєте? Впали кудись, трава в попу лізе, штрик‑пик, він по ногах моїх ялозить, вуха слинить, соски крутить, як попав у те саме, то попихтів трохи і відпав. Тільки сукня під грудьми натерла во‑о‑о‑такий рубець, та через ті труси на щиколотках, всяк час про них забуваю, впала, коли підводилася. Усе».

Зойка заспокоїлася: отже, там у нього все виросло як слід, просто він ледачий та бажання, на відміну від органа, ще не виросло, однак далі все буде відбуватися за схемою. «Мужики они младенчики, ленивые, сиську сосать не хотят, это ж усилие приложить надобно, а как поможешь привыкнуть к сосочку, ёп‑папало‑ногу, то уж спасу нет, кусают, мнут, раскармливаются, гадёныши».

Тані вдалося розворушити ледачого Славіка, він почав знімати дівчат у клубах, закрутив під час корпоративу на роботі довший (десь із півроку) роман, мода на які набирала оберти, а Зойка збагнула, що й на цьому можна заробити велику копієчку. Шкода, що фінансова криза стукнула по Зойчиних планах та амбітності. Але Зойка та її малий бізнес вижив, просто перейшов на іншу стадію – тепер Зойка обслуговувала базарників. Вони були людьми невибагливими, задовольнялися локшиною, пюрешкою, котлетами, курячими биточками та салатом: капуста плюс щось.

Насувалося нове сторіччя. Їй‑бо, не вірила, що колись доживу, у сорокових роках навіть не думала про те, що буде двадцять перше століття. Я й фантастику почала читати, коли повернулася із Сибіру до Києва, почала ходити в бібліотеки, відкривати для себе Азімова, Стругацьких, Бєляєва, Єфремова, Бредбері, Гібсона, Гаррісона, Шеллі. Моїм улюбленцем став Станіслав Лем, це була ледь не єдина фантастика, котра мене розчулювала, я виплакувала ніжність та жаль. Я вірила у те, що ми зможемо чути гомін рослин, бо вони з нами давно говорили, вірила, що з кранів тектиме мінеральна вода, що до нас прилетять інопланетяни, які клонують, може, не людей, але собак; що НЛО будуть пурхати небом. Я приймала усі неймовірні, безглузді та прекрасні вірогідності, наукові теорії, змови та світові перебудови; просто не вірила, що я, Варвара, доживу до цих часів.

Зойка подібним ніколи не переймалася, фантастику вона називала «казками для бідних або нероб». Погортавши одну з книжок Лема, вона пожувала щось і вимовила: «Кой хрен столько всего понаписывать и не указать, сколько будут стоить зерновые и водка? Да нормальные люди так ни в жизнь не уразумеют, к чему им готовиться!»

2001 року мені виповнялося сімдесят три, за цей час Наталя повернулася з кількох закордонь. Вона припинила «роксолянити», попрацювала в Польщі, а тепер, украй незадоволена, повернулася до рідного міністерства, котре продовжувало платити копійки, але примушувало тримати марку. Вона ні з ким не зустрічалася, хоча я вважала, що в її віці – Наталі йшов сорок третій рік – жінка б мала бути заміжньою або зустрічатися з чоловіком, тим паче, така вродлива, як моя донька. Однак Наталя мовчки дивилася на мене, погляд її все обважнювався, і всі мої тривоги, усі сподівання та запитання, що вже, було, розправили крильця, затовкувалися всередину, щоб вмерти там нерозвиненими лялечками.

Зойка на цей час конструювала план, як позбутися Славіка. А саме, як виштовхнути «малюка» з нашого родинного гніздечка. Він закінчив навчання, однак вступив ще до одного навчального закладу, щоб отримувати якесь незрозуміле «МБА». Зойка глузувала:

– Ти вже отримав своє МБА, і ма, і ба, усі коло тебе крутяться.

– Тьотю Зоє, а ви що, російську забули? – озивався Славік.

– Не твоё дело. Вот ты на немцев пашешь, а они нашу землю кровью заливали, а ты с ними на сю‑сю шпрекаешь, а немецкий – язык гестапо.

– Сю‑сю, тьотю Зоїчко, то до японців. А німецька – мова Ніцше. Взагалі, якщо так міркувати, як ви зараз продемонстрували, то російська – мова розстрілів.

– Ну так да! Не без этого. И правильно. Чтоб неповадно было разным сукам, ёп‑пап‑п‑пал‑ло‑ногу. Пли и всё!»

Із Зойкою неможливо було сперечатися на будь‑які політичні теми, вона зазвичай вивертала на тебе стільки безглуздої інформації, доходила до таких висновків, що ти швидше би збожеволів, ніж продовжував із нею спілкуватися.

– А українська тоді яка? – провокував далі Зойку Славік, котрий поки не здогадувався, що Зойка планує його виселення.

– А українська, синку, розкладається перед тобою Чумацьким шляхом, срібним та небесним, праворуч гарнезна відьма на мітлі летить, соловейки, краплі дощові, соковиті вишні, ліворуч – гівно коров’яче, пір’я, прокльони та тополиний, падла, пух, а ти дивишся, зачарований, і не збагнеш, нащо тобі показали усю цю красу, що праворуч, та всю гидотню, що ліворуч, краще б гроші рахувати навчили. – Тут Зойка підморгувала, наче весело, однак помітно було, що вона сльозить.

Зойка – унікальна, одного разу вона попросила Славіка намножити у кількості зо дві пачки паперу текст Гімну України. Тоді почала свої стадіонні походи, роздавала надрукований гімн уболівальникам, щоб вони співали, не ганьбилися й підтримували збірну.

Смішно було, коли під час проходження в Україні Євро 2012 Зойка занепокоїлася тим, що іспанці не співають свій гімн, почала шукати слова і якісь знайшла, Славік ледь устигнув відреагувати та сказати нашій турботниці, що іспанський гімн наразі мовчазний. «Вот. Кстати, нация, привыкшая болтать, специально убрала слова из гимна, чтоб трошки передохнуть».

Зойчині втручання у громадське життя країни вирізнялися оригінальністю, вона влазила у будь‑яку мітингову юрбу, викрикувала все, що заманеться, і почувалася щасливою. Утім, вона не забувала влаштовувати розбірки з мітингувальниками. «Чего ты припёрлась переть на НАТО? Вот оно тебе надо? Бабка против НАТО, кому сказать, ёп‑папало‑ногу. Вот они, наверно, уссались все. Картошку иди сажай! Чего всю зиму жрать будете? Картошку за тебя никакое НАТО не посадит».

Я звикла читати газети, Інтернету поки навчена не була. Наталя та Славік проглядали інтернет‑статті, варто сказати, що теми зовнішньої та внутрішньої політики були єдиними темами їхніх бесід. Мати та син про вбитого Георгія Гонгадзе. Мати та син про Кучмагейт та записи майора Мельниченка. Мати та син про газові угоди. Мати та син про затримання Лазаренка. Мати та син про плюси і мінуси Юлії Тимошенко. Але ніколи про дівчат/чоловіків, роботу/навчання, друзів, музику, книжки, мрії та сподівання, наче усього того не існувало, а вони стояли то на одному боці, то по різні боки політичного рингу. Можна було назвати це невтручанням у приватне коло, однак мені те більше нагадувало страх перед відвертістю та пізнанням одне одного.

Якось я чула: Славік запитав Наталю, яким був його батько.

– У‑у‑у‑у, ти пам’ятаєш снігових баб, котрих боявся у дитинстві?

– Ще б пак!

– Так от твій батько – то щось таке, короче, снігобабне.

Дивина та й годі! А я думала, що снігова баба це якраз один з образів Наталі. Краще б мій хлопчик думав, що його батько – олімпійське ведмежа.

Зойка читала оголошення, говорила з людьми на базарах, у маршрутках, чергах, сварилася та билася об заклад із нашим двірником Тарасом Миколайовичем, у під’їзді знала усіх агітаторів від будь‑якої партії, себто була у курсі перебігу подій. «Политика – оно ж как спорт. Можно болеть за самую сильную команду, можно за свою, больную и хромую – из чувства патриотизма или поддержки «своего»; можно кричать и убиваться, можно клацать пультиком и пить пиво, всё равно они по ту сторону экрана, а мы по эту. Они на стадионе, а мы – зрители. Им важна наша поддержка во время игры, а потом, ёп‑пап‑пал‑л‑л‑ло‑ногу, они на нас забивают, и они в выигрыше, как бы ни сыграли. А мы морды друг другу в кровь».

Як би там не було, однак, якщо Зойка вирішила, що Славіку треба жити окремо (моя думка з цього приводу її не цікавила, утім, я розуміла її правоту, тому мовчала, стримувала свою любов та жах від того, що він піде), – вона діяла. Незабаром Зойка принесла додому зв’язку ключів.

– Ничего не планируйте на следующее воскресенье, у нас новоселье, Славка квартиру новую начнёт обживать. Поздравляю, чурбан неотёсанный, ты уже взрослый!

Славік напружено мовчав. Потім змінив позу і сказав, що нікуди переїздити не збирається, бо не залишить бабусю. Я почала ридати, мій золотий хлопчик! Такою була зворушеною. Зойка закипала. З вітальні до нас вийшла Наталя, ми навіть не почули, що вона зайшла додому, роздягалася.

– А я зможу без бабусі, я вже ледве вас усіх витримую. О, ще й хатка біля МЗС, – радісно озвалася вона, розглядаючи зв’язку ключів, де висіла бирка з адресою: «вул. Михайлівська».

Зойка ледь не вперше не знайшлася, що відповісти.

Останнім часом Наталя приходила з роботи чорна, наче деякі Зойчині думки. Щось не складалося. Наталя ні з ким ділитися не звикла, тому скидала верхній одяг, нижній – весь просмалений‑прокурений – складала в таз, приймала ванну, відкорковувала пляшку вина та зникала у своїй кімнаті до ранку, коли я вже бачила її повністю вдягненою, зібраною та причепуреною. Тільки очі були червоні, напиті, затерті. Щось або хтось її гриз.

Спочатку я подумала, що такий її стан пов’язаний із коханням, але Зойка вправила мені мізки, примусивши згадати, коли це Наталя так побивалася за чоловіками.

– Напевно, щось не те на роботі, – висувала я нову версію.

– Когда это у неё что‑то не то было на работе? Не‑е‑е‑е. Это что‑то такое. Християнское.

– У сенсі?

– В том смысле, что кто‑то в неё гвоздь вбил, а то и два, – лякала мене Зойка.

До своєї квартири (варто сказати, що Наталя негайно повернула Зойці витрачені гроші) вона нікого не запрошувала, іноді приходила до нас, мовчала, курила (знову почала курити), нічим не ділилася, йшла.

– Ти у мами був? – цікавилася я у Славіка, навіть напускалася на нього, що матір треба відвідати.

– Ба, ти чого? Звичайно, що не був, ти ж сама знаєш: вона нікого не хоче бачити. Вона якщо чогось хоче – усі про те знають, і коли чогось не хоче – теж не приховує.

Промовисте мовчання моєї доні привчило усіх нас розуміти його.

Під час Помаранчевої революції ми бачили Наталю на екранах телевізора. Вона натхненно говорила в студії, розповідала про міжнародний досвід, допомагала інтерв’ювати іноземних експертів. Я все сподівалася, що закохається у неї який‑небудь свідомий канадієць нашого походження, романтичний австрієць або хтось ще порядний, однак – ні, видно, що не судилося.

Зойку я не бачила на екранах, Зойка забезпечувала майданців гарячою їжею, приносила ліки та роздрукований ще для вболівальників текст гімну. «Наша Зоєчка бджолить», – казав Славік з усмішкою. Він постійно перебував у штабі, встиг побути спостерігачем, знову повертався поночі, із синцями під оком, із запахом коньяку та жінок на шкірі.

Наталя виїхала на посольську роботу в 2006 році, цього разу це була одна зі скандинавських країн. Вона кинула палити, купила новий одяг та змінила зачіску на каре.

Славік розпочав роботу провідним менеджером на великій фірмі з постачання імпортного кахлю та сантехніки, ще набрав ваги і залишався найважливішою для мене людиною. До першої нової баби, згаданої мною Людмили‑пральки, котру він приведе у наш дім, залишилися лічені місяці.

* * *

Повертаючись до стрижки Славіка, що спочатку мене заспокоїла знахідкою винишпорених мною волосин нової старої баби чи, можливо, й нового старого мужика, на його піджаку, мушу констатувати: я знову занервувала. Ще й Наталя написала недовірливого листа, де зазначила: вона завжди міняла зачіску (і це було правдою), коли змінювала роботу. Якщо врахувати, що для Наталі зміна роботи була важливішою за зміну будь‑кого з мужиків, Славік міг закохатися в нову бабу, тому вперше за стільки років змінив свій зовнішній вигляд. Від думок мене відволік телефон.

– Ну чего там твой глаз, не отвалился ещё?

Зойка. У мене почала розвиватися катаракта, Зойка дістала краплі, які катаракті, вірогідно, подобалися, бо вона від цих крапель розросталася. Катарактове добриво, а не ліки.

– Око не відпало, однак бачу, як сонце крізь хмару.

– Тогда готовься к операции, я тут расспросила про врача одного, руки вроде не из жопы, он лазарем (святым, ха‑ха) как‑то эту дрянь из глаза может выйнять. Всего‑то и делов – пара часов.

– Зою, Бог з ним, з оком, Слава точно когось приведе, він зачіску змінив. Наталя каже, як зачіску змінив – готується до змін або вони вже відбулися.

– Снова ты за своё? Заславушилась вконец, старая моржовка. Хрен с тобой. Ну и сиди без глаза!

Знову не сказавши «до побачення», Зойка поклала трубку. Весь день я була на нервах, аж доки Славік не повернувся з роботи. Але тут – ще один неприємний сюрприз: онук не побіг традиційно на кухню, де на нього вже чекала вечеря. (А що мені робити? Сиджу біля вікна, жую сушені яблучка, бачу, як паркується його машина, я вже вирахувала, скільки мені потрібно часу, щоб усе тепле, свіже чекало на мого малюка.) Він зайшов до своєї кімнати, витягнув із шафи свіжовипрасувану сорочку, нові брюки, почав перевдягатися.

– Славіку, що у тебе, вечірні перемовини важливі? – Треба ж було щось у нього запитати, не про бабу ж!

– Ні, ба, я в театр іду.

Усе. Як каже Зойка, це уже точно «жопа», безпомилково. Якщо наша ледача дитина після роботи має сили перевдягатися, а потім іти до театру, без баби тут не обійшлося. Не може він іти до театру сам або з друзями, знаю я тих друзів, такі ж, як і він, – робота, мандрівки в чоловічій компанії, сауна, комп’ютер. Тільки один одружений, але театрами вони з дружиною не цікавляться, інакше я би знала. Ще й вечеряти дитятко моє золоте не збирається.

– То ти, може, щось поїси?

– Ні, ба, дякую, не встигаю, ми потім після вистави зайдемо десь повечеряємо.

Шалапут. Як у нього прямо запитати, хто ці «ми»? Він знає, як мені пече від цікавості, але говорити нічого не хоче. Вечеря після театру – це ще серйозніше, ніж театр. Можливо, у когось день народження? Але про що я? Я ж пам’ятаю всі дні народження його друзів, я все про нього пам’ятаю, більше, ніж про себе.