Нова стара баба 4 page

Я не могла усього того чути, Наталя й не збиралася, а Зойка вислухала, щоб сказати традиційне: «Да пошла ты в жопу!»

На завершення цієї оперетки Непотріб заявив, що «так цього не залишить», натомість залишив все та всіх так, як є.

Коли Славік почав ставити осмислені запитання стосовно батька, Наталя проінформувала дитину (уже не знаю, що на неї найшло!), що його тато випадково полетів на небо з олімпійським ведмедиком. Славік із цієї маячні невідомо з якого дива запам’ятав: його батько – олімпійський ведмідь. Тепер хлопчик, коли ми в таксі зі знятої на літо дачі поверталися до Києва, голосно вітався зі встановленим на в’їзді ведмежатком: «Привіт, тату!» Ще не було такого таксиста, котрий після цього хоча б на мить не забував крутити кермо.

* * *

Після того як Наталя проявила себе з усіх можливих кращих боків у різних олімпійських справах, її робота почала приносити їй більше задоволення. І грошей. Вона потрапила до переліку обраних, достеменно цього не знала, однак позитивні зміни відчувалися.

Донька наче множилася. Одна Наталя щоденно проводила екскурсії Києвом для англомовних гостей української столиці. Інша Наталя перекладала американські детективи, бігала на пошту та надсилала рукописи до Молдови. Книжки виходили під її перекладацьким псевдонімом, Зойка збирала їх на окрему полицю шафи. Третя Наталя намагалася бути активною в семінарських та конференційних колах, вона старанно готувала промови, писала статті, не заради науки (наука її ніколи не цікавила), а задля того, щоб ім’я її було на слуху. Четверту Наталю віднайшла колишня репетиторка Жаннус, котра переконала мою доньку займатися репетиторством.

Жаннус звела Наталю з Бертою Франц, яка працювала репетитором німецької мови. Дівчата потоваришували й обмінювалися мовними знаннями, Наталка трохи вивчала німецьку, а Берта – набиралася англійської.

Донька вміла рахувати гроші, знала, скільки їй варто відкласти і на що, розуміла, скільки пустити на хазяювання, скільки законсервувати або поміняти у когось зі знайомих на валюту. Як вона не боялася того робити – не уявляю!

Зойка подарувала Наталі автомобіль, це був подарунок на честь народження сина. Наталя опиралася, однак машину взяла, бо мала всюди встигати, і сказала: «Зоєчка, на цьому все. Можеш мені дарувати нові сукні, модні паски, туфлі, приносити смачні продукти, але за це все я буду платити, я нікому не хочу бути винною».

Зойка лютувала: як це?! «Это ещё что за кони? Что за бздуры? Это мне за всё хорошее мокрыми трусами по морде? Ну, спасибо, дожилася, дождалася. Не, ты гляди, чего творит, ёп‑папало‑ногу. Зубы у ней поменялись, сиськи отросли! Взрослая стала. Платить она мне будет!»

Я її ледь вгамувала.

Однак Зойка й сама чудово розуміла, що Наталя та її рішення заслуговують на повагу. Допомагати мені та через мене їй – вона не припиняла. Інколи Наталя підводила брови (саме так робила й Зойка!) й запитувала мене:

– Що? Знову? От що з нею робити?

– Дякувати або робити вигляд, що все так і має бути, – усміхалася я. Мені легко було бути вдячною, але я не здогадувалася, наскільки це важкий тягар для доньки.

На відміну від Наталі, я закинула роботу та віддавала усі свої сили Славіку. Ось хто потребував мене понад усе. Я чекала на свою пенсію як на манну небесну. Звичайно, я й думки не припускала, що він піде до дитячого садка. Але з Наталею боротися було неможливо: «Дитину треба соціалізувати, ти його тільки розбещити можеш, він і без того, коли тебе бачить, уже рота відкриває та руки протягує: дайте‑подайте, покладіть‑розжуйте».

Тому Славік до дитячого садка пішов, попри весь мій опір.

На мій подив, онук не комизився і не плакав, він слухняно прокидався вранці, пив морквяний сік, котрий я йому готувала (Наталя бісилася та викидала випрані марлечки, у яких я відтискала сік, але мене це не зупиняло, я тільки посміювалася), або морс із журавлини, какао чи козине молоко, їв вівсяну кашку з подрібненими волоськими горіхами та цукровою пудрою, маленькі парові тефтельки чи два яєчка «в мішечок», зварені в рибній юшці. Я його вдягала, і він прямував до дитячого садка.

Я домовилася з нянечкою, що Славік приходить погодований, тому не треба його годувати, забирала ж його по обіді. Але Славік залюбки поглинав манну кашу та пив малиновий кисіль. І ще просив добавки.

Пам’ятаю, як Наталя на мене зірвалася, мабуть, то був рік, коли я оформлювала пенсію. Мені якраз виповнилося п’ятдесят п’ять, Славкові – чотири рочки, я обожнювала його у цей вік ще більше, ніж коли він був повзунчиком. Він усім цікавився, виявляв доброзичливість, у нього прорізався басок, коли він промовляв до мене: «Ба‑а‑а‑а‑а».

«Ма, я все розумію, чоловіки для панянок твого віку вже закінчилися, майже всі померли. А в тобі це ще все вирує! Ти ж у нас “восторжена баришня”. Але ж це не привід бірюлькатися з моїм сином та вирощувати з нього свій чоловічий ідеал. Та вгамуй свої гормональні апетити!»

Я сама не знаю, чого тоді нестримно заплакала, вірніше, зараз знаю. У мене якраз відбувалася перебудова організму, клімакс, уже півроку не було місячних, гули груди, усе тіло свербіло, на голову хотілося вкласти мокру ганчірку, щось горіло всередині, а в животі й нижче я часто відчувала павука. Та що я могла про це знати? Я не читала подібних матеріалів (а де б у ті часи я подібне прочитала?), припинилися місячні, та й останні п’ять років вони були не надто регулярними, так приходить старість, у мене і сумнівів не було.

До вечора не могла заспокоїтися й чула все через пелену, Наталя спочатку злякалася, вибачалася, хотіла викликати «швидку», потім назвала мене «сентиментальною егоїсткою, що хоче смерті всіх», потім прибігла Зойка, вона просто заявила, що я «старая немытая жопа, чего развалилась тут, воешь?».

Наталя залишила мене та Славіка на Зойку, чим не дуже була задоволена, а сама побігла на побачення. У неї почало вимальовуватися особисте життя. Зойка не знала, що його робити зі Славіком, тому вклала його мені під груди, я пригорнула свого повзунчика і стишилася. «Малахольная. Смотри, не напужай его храпом и не раздави! Сама же больше всех убиваться будешь». І побігла у своїх численних справах.

Я раділа за доньку, у свої двадцять п’ять років вона вже перетворилася на сорокарічну жінку, не зовні, а стилем життя та думками. Обранцем її став військовий інженер Вадим, він був молодшим за неї на рік, очікував на звання капітана та виважено міркував про військову кар’єру.

Він завжди приносив Празький торт та пляшку коньяку. А ще квіти. Акуратно загорнуті у целофан – тюльпанчики. «Для дівчаток». Усе це робилося, щоб потішити Зойку. Як грамотний стратег, він відразу збагнув, на кого мають бути спрямовані його постріли. Ясно, що не на мене. Я була з тих людей, котрим не потрібно усміхатися, як хтось обов’язково запитував: «Чого ти смієшся?» Мабуть, видавали очі або, як зараз модно говорити, енергетика.

Мені подобалося все те, що й моїй доні. Інша справа – Зойка. Але й вона його схвалила, потикала штиком для порядку, однак угамувалася. «Он хоть и плац казарменный, зато не село навозное», – зауважила вона.

Я тепер думаю, що через бажання наблизити капітанське звання він і відправився в Афганістан. За півроку прийшов до нас капітан із похоронкою.

– Пав під Коньяком, – сказав він Наталі. Це настільки абсурдно звучало, що вона коротко реготнула.

– Це – афганський кишлак. Коньяк зветься, – пояснив капітан. – Нічого, це у вас нервноє, – додав він.

Наталя жмакала похоронку як носовик.

– Коли похорон, не знаєте?

– Тільки цей‑во… Мушу доповісти. Ховати будемо пустий гроб, завтра на Лісовому кладовищі, воно з нових, – він кашлянув, бо не знав, що ще сказати, вчора сповістив про те матері, відчуття було таким, наче поховав він цю жіночку. Зараз на нього дивилася і нічого не розуміла наречена. Він не хотів ховати ще і її.

Наталя не пішла на похорон, злягла, а потім виїхала на екскурсію в Ленінград, боялася, що виявить слабкодухість, коли побачить очі матері Вадима, візьме стару за сухі руки. «Тему закрито», – казала вона нам.

Зойка телефонувала матері Вадима від усіх нас і говорила, що Наталя сильно захворіла. Не знаю, чи зрозуміла Вадимова матір, але я розуміла свою дитину. Хто б це ще зробив, якщо не я?

Коли Наталя поїхала до Ленінграда, Зойка заварила чай, кинула осудливий погляд у бік товстенького Славіка на моїх колінах і сказала: «Судьба ваших мужиков. Инженерия. Война. Смерть на Лесном. Вот только у каждого – своя война, своя инженерия, своё Лесное».

Але та ж таки Зоєчка примудрилася повернути Наталю до цієї теми. Якось вона принесла мені крем у банках із‑під вакси, сказала, щоб мастила на обличчя, бо крем – чарівний, заряджений молодістю та жіночим здоров’ям завдяки зусиллям одного солідного чоловіка. Потім вона цього солідного чоловіка показала нам по телебаченню. Телебачення не додало йому ваги, бо Зойка була переконана, що воно завжди показує якихось ідіотів (але вона все ж зарядила два відра води для чаю). Між тим, коли в ДК КДБ «солідний чоловік» давав зцілюючі сеанси, Зойка пробилася до нього та домовилася щодо окремої консультації за окрему платню.

На цю консультацію вона й потягнула Наталю разом із фотокарткою Вадима у військовій формі. «Солідний чоловік» справив на Наталю позитивне враження, вона навіть означила його як симпатичного. Сивий, миловидний, в окулярах. Він узяв фотокартку в руки, не треба було бути гарним психологом, щоб здогадатися, що цей хлопець трагічно помер. Про що «солідний чоловік» і повідомив, ще він додав: якби Наталя його дійсно кохала, нічого б поганого з ним не відбулося. Зойка стала на дибки:

– Да неужели? Если б гебешник твой сраный, в клубе которого ты свои танцульки с жестикуляциями развёл, больше любил страну, может, и Афгана бы не было? Виноградников уничтоженных? Судеб искалеченных? Может, жратвы побольше в магазинах было б, а не под служебными входами, а?

«Солідний чоловік» виглядав спантеличеним від такого нападу.

– Ты вот что, дядя. Деньги мои сюда давай. С горкой! За моральный ущерб. А то я нынче поеду к Микитовне в Боярку, чтоб ты завтра проснулся, а у тебя, ёп‑папало‑ногу, вместо яиц – магазинный чернослив!

Наталя забула, що хотіла заплакати. Таким був фактор Зойки. Завжди. Коли вона сама не бажала довести когось до істерики.

Того дня на кухні Зойка спалила його портрет (заряджений на «Зойчине щастя», читай – на прибутки), примовляючи: «Гореть тебе в аду, больное какаду». Я ледь стрималася, щоб не розреготатися.

Одного квітневого дня я не знайшла Славіка в садку, мені повідомили, що його забрала «інша женщіна». Не переказати, як я злякалася, чомусь до голови прийшла свекруха, мати Непотреба, хоча навіщо їй здався наш Славік? Я вже, було, побігла до міліції, як мене хтось покликав. Я крутила головою – нічого не бачила. А тоді відчула, що у мене жбурнули картоплину. Це була Зойка, її голова стирчала в нашому вікні, найцікавішим було те, що вона його утепляла поролоном. Я вирішила, що вона втратила глузд. «Славик тут!» – горлопанила вона, і я зрозуміла: точно щось сталося, Зойка до Славіка наближалася тільки тоді, коли не було іншого виходу.

Коли я вбігла до квартири, то побачила, що Зойка дійсно займається Славіком, напоює його кагором. Якби я була релігійною людиною, сказала б, що це скидалося на причастя. Але я була собою. Тому рипнулася до онучка, однак почула несподівано українською: «Тихо будь! Де у вас йод? Хлорку маєте?»

Про аварію на Чорнобилі Зойка почула від котрихось зі своїх людей. Як баба без особливої фантазії, вона відразу повірила в почуте й у притаманній їй манері почала діяти. Узяла путівки до Керчі для усіх нас, притягла мішок консервів, законопатила вікна, видала всім по пляшечці йоду і наказала пити кагор.

Коли киян вивели на травневий парад – демонстрацію труда, ми вже перебували в Криму. Зойка ультимативно заборонила Наталі працювати, примусила швидко піти у відпустку за свій рахунок. «Бери с собой детективы, будешь переводить. Бумагу и машинку мне там достанут, а почта работает».

Славік принюхувався до повітря, воно тривожило його новими пахощами: сіллю, розпеченим камінням, померлими водоростями та розколупаними мідіями. Він вітав кожний кораблик та літачок, радів життю та сонечку! Потім валявся у піску, качався бочечкою до моря, теплого та мілкого, й верещав.

– Ще б йому не радіти, – скептично зауважувала Наталя. – Він же щодня пиячить!

Зойка була єдиною з нас, хто не забув, що дитятко цього року піде до школи, вона взяла із собою «Букварик», читанки, зошити. Передала мені все те в руки і сказала:

– Ленивая ты сучка. Начинай трудиться, готовь этого чурбана неотёсанного в школу, а то он вот так бочкой на линейку и прикатится у вас.

Зойка виловлювала мідії, ми запікали їх у вогнищі, ще вона щодня купувала у дружин рибалок варені креветки. Дрібні, ніжно‑рожеві. Славіку вони дуже смакували, він з’їдав і мою пайку, а пальчики його були подряпані вусиками та панцириками креветок.

Життя набуло звичайного ритму. Ми забували провітрювати кімнати, мити підлогу хлоркою та намащуватися йодом. Славік добре вчився, йому все легко давалося, так само, як колись Наталі. «С чего ему худо учиться? Ты видела, сколько он жрёт?» – розважала нас своїми «логічними» викладами Зойка.

Насувалися часи змін, навіть я це відчувала, від цього відчуття я зіщулювалася, бо ніколи за моє життя зміни не приносили мені щастя. Де ж ці щастяноші, чому саме до мене вони не поспішають? Чому забарилися? Невже ніхто не передасть мені щастячка, хоча б на півжменьки?

Наталя, навпаки, була задоволена, роботи у неї прибувало, оплата також збільшувалася, але й тратилися ми значніше. «Найкраще, що ми можемо зробити в цей час, – почуватися здоровими», – казала Наталя.

Дякувати Богові, зі здоров’ям у нас все було в порядку. Щоправда, Славік якось захворів на дизентерію, з’їв немиту помідорку, яку поцупив у запилюженому ящику, коли ми стояли в черзі за овочами, але вже обійшлося. Відкололи, відпоїли, відгодували. «Хоть поймёт, что такое, когда жопа болит. А то ты ж его зацеловала, и по заднице его никто не лупил, так Боженька напомнил, что оно всяко‑разно бывает», – казала Зойка.

Вона думала, що його робити. Спекуляції майже відійшли в минуле, хоча Зойка не кидала свої оборудки. Тому вона замислилася над власним виробництвом.

– Зоєчка, ну що ти будеш виробляти, га? Ти ж тільки купляла та продавала, то й зараз купуй та продавай, краще за тебе цього ніхто не робить, – улещувала її Наталя.

– Нет. Понимаешь, сейчас настоящее шанель никому не нужно. Дорого. Но многим надо выглядеть на все 100 и быть в шанелях. Вопрос, чего можно делать с этими идиотами? Понять, что они могут потянуть. В смысле цены. Это раз. Уразуметь, сколько их есть в киевской природе и прижопье. Два. И нашить им шанели столько, сколько они смогут купить. Три. Найти тех, кто будет это шить. Это – четыре. Что‑то как‑то вот так.

Зойка стала ходити швейними училищами, й незабаром утворилася команда. Свій пошивний цех. Тепер вона діставала кілька справді фірмових речей, а її дві бригади шили подібні моделі та прикльопували до товару фірмові лейбли.

Ще були люди, котрі займалися реалізацією, їх готувала Зойка. На фабриці «Киянка» вона домовилася брати трикотаж, котрий перефарбовувала, із цього шили «сексуальні сукні».

Першою носійкою «сексуальної сукні» була Наталя. Сукня світло‑смарагдового кольору обтягувала фігуру, можливо, й не давала простору фантазії, натомість представляла поживу чоловічим поглядам та рукам.

Мені Зойка презентувала трикотажний костюм, стриманий та елегантний. Сама вона вдягалася жахливо, але цим не переймалася.

«Насувається ера змін! Щодня це ставатиме помітніше, як навесні – додається день. Усе стає іншим, ми вже інші», – філософствувала Наталя, відриваючи ще один календарний день‑листок. Вона змінила зачіску, тепер її гладке волосся перетворилося на щось грайливе, одні пасма наче вивалювалися з‑під інших, зачіска звалася «каскад».

Зойка сварилася стосовно постачання ґудзиків та змійок. Змійки відповідали за силует. Ще хтось із її кравчинь не розумів, що таке рукав «летюча миша», Зойка сама це пояснити не могла: «Это как рука старой толстой бабы, у которой провисает тело на руке, хорошо так провисает, сантиметров на пятнадцать – двадцать! Кой ляд ты у меня спрашиваешь, зачем это шить? Люди такое хочут – будем шить!»

Я перемазувала кремом коржі для медовика, сьогодні Славік закінчив молодшу школу, у нього також почнеться нове, майже доросле життя, нічого важливішого за це для мене не існувало. «Ба, хочу чаю! Йой! Торт!» – почулося його тупотіння та такий рідний ведмежатково‑басовитий голос із кухні.

* * *

Того дня Зойка заповзла до квартири майже рачки, і я спочатку подумала, що вона п’яна. Нещодавно підпалили її швацький цех, добре, що не постраждали люди, але фінансова шкода була великою. Зойка ходила говорити з різними людьми, сварилася, просила, домовлялася і майже з усіма пила. Звичайно, це позначалося на її печінці, що була змучена багаторічною алергією.

Я допомогла їй підвестися, вона попросила, щоб я довела її до туалету. Змити за собою вона була не в змозі, і я помітила, що в її сечі кров.

– О Господи, – тільки що й промовила.

– Вот так, Варка, какие‑то падлы сделали из моих почек биточек, бери записную книжку, ищи там Аркадия Михайловича, он на букву «п» или «в».

Я ледь дотягнула Зойку до дивана, вона осіла, зі стогоном, попросила маленьку подушечку під бік. У записній книжці було два Аркадія на «п» та на «в» і навіть ще один на «х». Мене кинуло в жар, бо я ніколи не вміла спілкуватися з цим «блатним» світом записної книжки Зойки, я навіть не знала, як представлятися!

Добре, що прийшла Наталя, миттєво зреагувала та викликала «швидку допомогу».

Наступного дня ми познайомилися з майором Діденком. Він опитував Зойку стосовно побиття та нападників. Вибачився, що навряд чи когось знайде та і взагалі не бачить підстав порушувати кримінальну справу (черговий «вісяк»), і не порушував би, якби йому не зателефонувала одна поважна людина, а ще одні поважні люди з іншого боку просили переказати Зойці в наполегливій манері, щоб не особливо рипалася.

Зойка гмикнула, вона була подібна на восьминога – зусюди стирчали крапельниці, катетери та щось ще, ніс був набряклим та синім, волосся обліпило череп.

– Я твои погоны майорские как увидела, служивый, сразу поняла: жопное дело. Или тебе дали под жопу, или меня взяли за мою. Ты не надрывайся, видишь, оно как складывается, ёп‑папало‑ногу.

Зойка сказала, що розуміє: ніхто не поверне їй гроші, ніхто не поновить цех задарма. Хіба що позичать, але виставлять такий відсоток, що мама не горюй. Її непокоїло тільки те, що на неї знову можуть напасти.

– Я‑то уже старая баба, мозги у меня надёжно приклеены, а вот зубы – нет, почки тоже на какой‑то гнилушке держались. Думала, что нужно найти дружочков и поговорить с ними, а теперь вижу – поговори с теми, кто мне рыпаться не советовал. Скажи, что Зоя всё поняла. А больше я тебя, служивый, ни о чём не попрошу. И тот человек, тебя вздрочнувший, тоже не попросит.

Більше Зойку ніхто не підстерігав, але справа її нищилася.

– Падальщики, – кивала Зойка у бік записної книжки. – У меня ещё ни один зуб не выпал, чуют мою беззубость, рвут мясо, пока не загнило, кто сколько может, то и урывает.

Цех за безцінь відійшов двом молодикам, зв’язки плуталися та обривалися. Але Зойка не лютувала, наче скорилася (це мене лякало найбільше). Вона нікому не телефонувала, ніхто не телефонував їй, шепотливо представляючись (скільки ж було на моїй пам’яті таких дзвінків – уночі, удень, під ранок).

Біля неї сидів Наум Львович, тримав її за руку та просив поплакати.

– Зоюшка, та что тот бизнес? Ну – таки да, ну рухнул. Так и Советский Союз рухнул, кто б такое ждал, кроме евреев, а? Поплачь, золотая моя, поплачь!

– Не дождётесь! – давала відсіч Зойка й не плакала, за неї плакав Наум Львович і дуже просив поїхати з ним до Ізраїлю подивитися на доньку, яка недавно народила йому онука.

Зойка ненавиділа Ізраїль, ця країна забирала чоловіків, котрим Зоя подобалася, але вона поважала Ізраїльщину за гарний смак.

Наум Львович звідти не повернувся, побачив своїх, на що ніколи не сподівався, бо рідна країна кілька разів не випускала його туди; й помер, сповнений ніжності та подиву. Він дожив до нового життя, інакшого, вільного, але воно, як норовлива коханка, зустрілось із ним, зваблюючи, кинуло оком і пішло, розбивши серце.

Що б я не намагалася кому розповідати, відчуваю сама, наскільки позначається на моєму мовленні читання романтичних новел.

Зойка сказала так: «Помер мой еврейчик, топчут его там свои, зарыли в свою красную землю, да и хорошо, тут бы жлобы по живому топтались, не ждали бы…»

Зойка три дні не вставала. Наталі поведінка Зоєчки не подобалася, однак вона не знала, як зарадити у цій ситуації. Нічого кращого не вигадала, ніж почати сперечатися. А у випадку Зойки та Наталі – це суперечка, а там і сварка. Попросили б Попелюшку розібрати все те по різних мисках зернятками – ніколи б не впоралася, бідненька.

– У них там земля не червона, у них – Червоне море.

– Ты его видела?

– Ні, але зараз принесу тобі енциклопедію.

– Значит, и рот раззевать тебе незачем. Энциклопедии ваши энциклопами писаны одноглазыми, бусурманами, мне они ни к чему, у меня мудрость народная в подкорках. Чего не ясно тебе? Море у них Красное – от земли, у нас вот чернозём – море Чёрное, усекла? Японцы – жёлтые, море у них Жёлтое, их туда скидывают, хоронят. А море Белое – так это товой‑то, что там снег.

Наталя тренувала легені, набирала більше повітря, щоб виголосити заперечення. Але Зойка раптом піднялася і сказала, що піде до себе «заниматься делом». І, не зважаючи на відчайдушні Наталіни: «Постривай, ми не договорили», – Зойка навіть голови не повернула, показала дулю та пішла собі.

Три дні я її не бачила, схаменулася тільки на четвертий, побігла до неї додому, відкрила двері, у неї двері були гавкучими, як відкриваєш – лунає гавкіт із гарчанням (це вони так рипіли), а потім уже додається гарчання Зойчиного Грома, увійшла до вітальні, притулилася до стіни, бо знала, зараз на мене скочить Грім, до цього варто підготуватися. Яке ж громило.

Зойка говорила з кимось по телефону, від мене відмахнулася, затулила слухавку долонею і сказала: «Изыди, вечером к тебе забегу. Тебе вообще чего надо?» Я ретирувалася. Тут все було добре. Навіть чудово.

Мені було соромно, що я три дні згадувала Зойку тільки поночі, коли намагалася заснути. Я була заклопотаною. Погано було з продуктами, я сама піддалася паніці, ходила та займала черги, скупляла те, чого нам не потрібно у такій кількості, і не знаходила того, чого ми потребували, або знаходила, але не тієї якості чи за непомірну ціну. Утім, то все таке…

По‑перше, Славік сказав, що закине музичну школу, сил його нема терпіти сольфеджіо, та й загалом це не чоловіча справа. По‑друге, у Наталі тривав розпочатий ще за часів Зойчиної госпіталізації роман із майором Діденком, про що я дізналася постфактум (але про ці стосунки я хоча б дізналася!), і не могла це схвалювати – майор Діденко був одруженим та батьком двох синів.

Я картала Наталчину совість, однак не допомагало. «Ма, що ти від мене хочеш? Я заміжньою була – не склалося, розлученою – також виходило не дуже добре, навіть вдовою могло судитися бути – але від цього банально втекла, то чого б мені не спробувати бути коханкою одруженого чоловіка? А раптом я його люблю?»

Не знаю, що мене більше дратувало, ці нечесні стосунки, оця «раптовість» доньчиної любові (не любов те, не любов, не може такого бути!), хвилювання за Славіка чи щось ще, але я, мабуть, уперше, сказала, що не схвалюю тих стосунків і мені огидно думати, що вона себе настільки зневажає. «Ма, а на скільки треба себе зневажати, щоб тебе це влаштувало?» – запитала Наталя та пішла, гупнувши дверми.

Я не пам’ятаю, як звали майора Діденка, вона й по телефону звала його Діденком, можливо, у ліжку в нього з’являлося ім’я, але з ними в ліжку я не лежала. Хоча було таке батьківське бажання прибігти, закутати доню в ковдру, підхопити на руки та віднести на край світу, якнайдалі від цього кобелюги. Тільки я була матір’ю, а не батьком.

Я казала, що не можу постійно за все і за всіх хвилюватися, на це Наталя мені порадила попуститися. Я сиділа й думала, як примусити доньку кинути свого коханця і як переконати онука не кидати музичної школи. Кидати – не кидати – кидати – не кидати.

Зойка зайшла до мене з таким виразом обличчя, що мені полегшало, – до Зойки повернулася властива зойчість. Дякувати Богові. Я тоді ще не знала, що вона приготувала для мене.

– Помнишь Бэллку и её пацана? – Зойка знала, що я пам’ятаю, тому не чекала моєї відповіді. – Пацан‑то вырос! Он сейчас в Китае, договорились, вышлет мне кое‑что на пробу, постараюсь тут пристроить, а ежели хорошо пойдёт, раскрутится – всё у нас наладится. Не боись, без криминала.

Зойка захоплено розповідала про китайський ринок та можливості нашого ринку, я бачила в її руках новий блокнот – ущент виписаний схемками, міркуваннями, цифрами.

– Но не это главное, главное то, что я приготовила для тебя!

Я хотіла порадитися стосовно Наталі та Діденка, але Зойку ці стосунки не хвилювали.

– Слухай сюда. Ты ж у нас патриот?

Не зважаючи на те, що запитання пролунало несподівано, я відповіла:

– Патріот.

– Я нашла для тебя нормальное дело. Если ты такая лентяйка, что не хочешь поднять жопу и писать докторскую, значит, пойдёшь в политику. Стране нужны такие, как ты! Вышел на меня один дядечка, точнее как – вышел, нас свели. Завтра он к нам придёт в гости, дядечка из Канады, ищет подходящих людей для своей партии, и вот ты – самая подходящая людя и есть!

От я не знаю, де вона бере ці ідеї та скільки за це приплачує?

– Я не хочу лізти ні в яку політику, мені це нецікаво.

– А что тебе цикаво? Свою задницу протирать и Славушину подтирать? Так это до поры до времени! Засиделась ты в подтирашках. Старость почти. А дальше что?

Я вкотре намагалася пояснити, що для мене головним є Славік, його освіта, добробут, моральні якості. І Наталя мене хвилює, особливо з огляду на її роман із цим жонатиком.

– Я не хочу, щоб ти сюди тягала мужиків! – зауважила я.

– Сто лет бабе, а всё мужики грезятся. Ёп‑папало‑ногу, это не мужик, это – дядечка. Справный такой. Глаза как пол‑ль‑тавские вишни. Тебе понравится. А как он поёт!

Він уже їй десь заспівав, а вона ж явно підспівувала!

– Варка, без дураков. Смотри, следующий год – выборы, будет недобор, народ устал, все народ заколебали, и тут ты – гарна й свіжа, наче ружа. Знаешь, какая у них пенсия? А какие возможности? В цековских больницах даже Славуша твой простату лечить будет, когда мы давно помрём. Не хочешь о себе думать – подумай о внуке. Не хочешь о внуке (хотя это вряд ли) – о стране!

Зойка! Зміїще.

Я замислилася на мить, Зойці того було достатньо, вона зателефонувала «дядечкові» та домовилася, що він зайде завтра до нас повечеряти. Я зробила чергову спробу відкараскатися.

– Слухай, Славіку тринадцятий минає, – почала й схаменулася, бо згадала вірші Тараса Шевченка. Зойка також згадала поезію, бо скривила губи у в’їдливій посмішці.

– Точно. Тільки не він когось пасе, а все ти його. – Коли Зойці було потрібно, вона доволі невимушено переходила на українську.

– Перехідний у нього вік, я йому потрібна.

– А зачем ты нужна тринадцатилетнему пацану, а? Научишь его мужиков на пол да баб в койку валить? Больше его ничего сейчас не волнует. Сама ж говоришь – переходной возраст. Драчки и случки. Может, научишь? Может, я чего о тебе, корове Божьей, не знаю?

– Він набагато складніший та кращий, ніж ти про нього думаєш. У нього багато інтересів, крім драчок та дівчат.

– Знаешь, что я думаю? Я думаю, что Славик ни в одном кресле не усидит.

– Якого милого? Чого це він не всидить?

– А ты так заполировала его задницу, что он со всего соскользнёт. А потом насрёт тебе в душу, так и знай!

Я кинулася захищати мого хлопчика. Буде ще ця стара бруква говорити про нього різну гидоту!

Під час цієї сварки зайшла Наталя, котра послухала нас трохи, відійшла, зробила собі бутерброда, тепер слухала та жувала. Якою ж вона була гарненькою, очі блищали (ясно, що майор у ліжку від своїх обов’язків не відкошує, так хочеться, щоб була щасливою моя донечка), та й сказала:

– Мда. Знаєш, мамо, що Славко каже, коли його питають, ким він хоче стати?

– Льотчиком!

– Ні, не льотчиком. Бабусею, каже. Хочу бути бабусею, добре готувати й не ображати людей. Цікава чоловіча позиція, чи не так? Дякую, мамо, виховала. – І Наталя картинно вклонилася.

Покотилися сльози, це було образливо, я стільки сил поклала, так намагалася допомогти, не для того, щоб почути щось вдячне, але й не за тим, щоб мене принижували. Я зібралася, затамувала подих та пішла на балкон. Дихати повітрям, випустити сльози. Шкода, що не курю. Людина природніше виглядає на балконі, коли курить. Хтось сушив на балконах білизну, теліпалися на вітру простирадла, підштаники, футболки; а я сушила свої сльози.

Наступного вечора у двері подзвонили, я відкрила, на мене дивилася Зойка та симпатичний чоловік нашого віку. Зойку я ледь упізнала. Вишнева сукня, мереживні манжети та комірець, брошка – вишня під горлом, білі ажурні шкарпетки під туфельки з перетиночкою. Ти подивися, міс Галичина!

Date: 2015-10-19; view: 337; Нарушение авторских прав