Страховиська Міри

Ми поласували канапками, Еріка чудово готує, краще за все у неї виходять ці маленькі бутерброди та салати. Сьогодні канапки були з часником і тертим сиром. Вона так легко порається з господарськими справами, наче просто дихає. Спочатку нарізала білого хліба. Не дуже тонко. Потім терла твердий сир. Вичавила пару зубців часнику. Змішала часник та сир, вбила туди яйце, додала трохи солі. Потім намастила хлібці сумішшю й поставила їх у духовку. Я тим часом зварила каву. Мені подобається варити каву. Рудий каже, що у мене цей напій виходить запашним, міцним, таким, яким і має бути справжня кава.

– То зараз твоя черга розповідати, – нагадує мені Еріка, я бачу, що їй дуже кортить познайомитися з моїми страховиськами.

Я зволікаю, бо мені завжди бракує рішучості для того, щоб щось розповісти. Рудий каже: у моєму стані треба пильнувати за кожним словом. «Слова завжди використовуються проти людей, так було вчора, так є сьогодні, так буде завтра. Тому твій рот, як і державний кордон, повинен бути на замку», – це слова Рудого. Але я ж не прикордонник, мені важко постійно стежити, щоб не бовкнути чогось зайвого.

– Я боюся дощів, – розпочинаю власну сповідь.

– Це тому ти тоді стояла і тремтіла? Тоді, коли ми вперше побачилися? Не тому, що тобі було холодно, а тому, що ти боялася? – відразу відгукується Еріка. Вона дуже уважна до людей.

– Саме так, я тоді тремтіла тому, що йшов дощ. Величезний піднебесний водоспад. Він б’ється краплинами об моє обличчя. Дощ тикається в лице, як мільйони цуценят мокрими носами. Сухе повітря наповнюється вологою, і невідомо, як від нього сховатися. Якщо побігти, наприклад, до переходу, все одно відчуватимеш його мокру присутність. Він прудкіший за людину. Найгірше те, що я не можу нікуди бігти, мене наче паралізує, дощ водночас лякає і причаровує, немов удав кролика. Дощ жорстокий, йому байдуже, кого відлупцювати, він не бачить жодної різниці: жінку, чоловіка, дитину, зовсім безпорадну комаху. Він – найжорстокіше природне явище в усьому світі. Я так і бачу: ось я стою, мала і безпорадна, а мене поглинає вода, так само, як ми зараз поглинаємо ці смачні канапки із сиром.

Цей страх перед дощем оселився в мені з дитинства. Я вже майже нічого не бачила, але твердо знала, чи піде сьогодні дощ, чи ні. Для цього мені не потрібно було слухати прогнозів, визирати з вікна, уже не кажучи про те, щоб слідкувати за польотом ластівок. Я заздалегідь знала про дощ. Батьки зі мною радилися, чи брати із собою на роботу парасолі, чи сьогодні погода обійдеться без дощів. Родичі дивувалися, як це у мене виходить. А для мене все було дуже просто: дощ пах так само, як мої страхи. Мені легко було його впізнавати. – Я звернулася до Еріки з проханням не коментувати й не перебивати мене. Так мені було легше висловлювати свої думки. – На другому місці я б поставила м’ячі. Так, звичайні дитячі м’ячі, улюблені всією малечею, а також дорослими. Колись я теж хотіла, щоб у мене був м’яч, червоний із синьою широкою смугою. Мріяла про нього і бачила дивовижні сни. За все моє життя жодний предмет не завдав мені стільки каліцтв, як ті м’ячі. Вони кривдили мене постійно. Одного разу, коли ми грали у волейбол, м’яч зламав мені пальця. Ще одного разу хлопчик, який грав у футбол, влучив мені в око. Прямісінько в праве. Пам’ятаю, як ми з Рудим бігали й шукали щось холодне, щоб прикласти до ока, щось схоже на лід або холодну металеву ложку, але нічого не могли знайти, було спекотне літо. Нарешті натрапили на фонтанчик із прохолодною водою, я схилилася, щоб остудити око. А я так боялася води, не просто води, а тієї, що ллється униз, для мене вона була тим самим дощем.

Щовесни хлопці з нашого двору здіймали пилюку, вони грали у вуличний футбол. Для мене було справжньою, нестерпною мукою проходити біля імпровізованих спортивних майданчиків, я так і чекала, що ось‑ось м’яч влучить мені у спину, скочить на голову, відіб’є нирки. Мене нудило від його веселого стукотіння по асфальту. Серце вистрибувало з грудей. М’яч ледь чутно котився по землі, а мені здавалося, що це змія тихо підкрадається до мене. Сезон гри з м’ячем тривав довго: весна, літо, осінь. Лише зима дарувала мені відносний спокій, я була їй щиро вдячна за це. Утім, годі вже про ті м’ячики.

Я ненадовго замовкла. Еріка так само мовчала. Вона поважає чужі прохання, а я просила її не коментувати.

– Ти помітила, що я ніколи не їм риби? – наважилася я спитати в Еріки.

– Ми знайомі не так давно, – дипломатично відповіла вона.

Звісно, ми майже не знайомі, це правда, але мені здається, що Еріка дуже близька людина. Однак мені ніяково таке їй казати, ніяково освідчитися Еріці у своєму ставленні до неї, бо я хочу, щоб вона почувалася вільною від мене, моїх забаганок, моїх сподівань, я не хочу навантажувати її своїми сентиментальними почуттями до неї.

– Я не їм риби тому, що панічно боюся риб’ячих кісток. У мене щодо них фобія. Навіть у філе оселедця, яке сумлінно обробляють прибалтійські рибалки, я шукаю ті самі кістки і, коли знаходжу навіть найменшу, відразу задихаюся, наче від нападу астми. Звісно, що народження цього страху відбулося у моєму дитинстві. Усе, якщо дуже захотіти, можна відшукати в дитинстві, тільки б не зраджувала пам’ять.

Мій батько – рибалка, завзятий рибалка. Найкращий відпочинок для тата – із вудочкою десь на березі річки або в гумовому човнику посеред озера. Картинкою на стіні я бачу його нерухомий силует. У роті цигарка, на голові – старий фетровий капелюх, у руках – бамбукова вудка, за його спиною засинає або прокидається сонце. І я змалку обожнювала ловити рибу. Першу свою рибину, маленького карасика, спіймала, коли мені було три рочки. Батько нанизував мені черв’ячка, я закидала вудку й одного разу витягла на берег маленького карасика, який жадібно хапав ротом повітря.

Слід зауважити, що ловити рибу я любила, а от їсти її – ні. Мені не смакували ні риб’яча юшка, ні тарань, ні тушкована‑варена‑парена‑смажена риба. Я не любила рибу ні в якому вигляді. Батькові, котрий полюбляв їсти рибу, дуже не подобалося моє негативне ставлення до рибних страв. Мені ж було вкрай неприємно порпатися у риб’ячих кістках, вибирати їх, я й риби не бачила, а що вже казати про дрібні кісточки. Мама й бабуся вибирали їх неуважно, після них можна було знайти десятки гострих кісток. Батько їв рибу повністю, незважаючи на такі дрібниці, і не розумів, чому когось це турбує.

Одного разу він змусив мене скуштувати карасів, запечених у сметані. «Це – смакота, хоч покуштуй, інакше будеш жалкувати все життя», – наполягав він. Щоб не засмучувати його, я почала мордуватися з однією рибкою. Я була дуже обережною, але незабаром відчула: якась кістка вп’ялася у мою горлянку. Мені було боляче дихати, та я знала, що треба робити. Відламала черству скоринку чорного хліба, стала жувати її і різко ковтати. Скоринка мала б проштовхнути кісточку. Але у мене нічого не виходило, єдине, чого я досягла, – загнала кістку ще глибше. У мене почалася лихоманка. Я злякалась, мені було вже не до жартів.

Я увімкнула голосову сирену. Усі збіглися. Стали радитися, що зі мною робити. Я вже втомилася тримати рота широко відкритим – мама, Рудий, батько, бабуся намагалися побачити кістку та якось із нею домовитися. Усе закінчилося тим, що мене потягли до лікаря. Лікарка була стара, погано бачила, вона так само змусила мене розтулити рота якомога ширше, взяла гострі ножиці, ще якісь гострі металеві штучки і більш ніж півгодини без знеболювання дерла ними мені горло. Шукала кістку. Майже місяць після цієї операції я не могла їсти. Уже минуло стільки років, але я пам’ятаю все напрочуд добре, і ніхто ніколи не змусить мене скуштувати рибної страви.

Я прислухалася до Еріки, намагаючись зрозуміти, чи не нудьгує вона від моїх розповідей. Але Еріка мені щиро співчувала.

– Я ніколи не приготую тобі рибної страви, присягаюся, – вона була дуже серйозною. Ці слова пролунали так по‑дитячому і так щиро, що сльози набігли мені на очі, я відвернулася від Еріки, щоб вона не помітила чергової ознаки мого сентиментального ставлення до неї. – Я постараюся, щоб тебе не кривдили м’ячі, ось із дощами – це складніше, тут треба добряче подумати. Із дощами складніше впоратися, ніж зі злодійкуватими кроками за спиною, кістками та м’ячами. – Еріка мала стурбований вигляд.

– Стривай, я ще не розповіла тобі про янголів. Янголи – це діти, які вмерли ще дітьми. Ти знала про це? – знов звернулася я до Еріки.

– Щось таке чула, – відповіла вона мені.

Я повела далі:

– Більшість думає, що янголи – добрі створіння, та сама більшість вважає, що діти – доволі злі створіння. І ніхто тут не бачить суперечностей. Але ж вони є. Якщо янголи – це померлі діти, а діти – злі створіння, то як янголи можуть бути добрими? Це неприродно для них: бути добрими. Звісна річ, що вони злі.

Вони кепкують, глузують, передражнюють людей, а ті начебто нічого не помічають, знай собі складають романтичні пісні про янголів, називають янголами коханих людей і таке інше. Чому люди не звертають уваги на вираз обличчя янголів на картинах? Це показові вирази обличчя, вони неприязні. Тим часом люди завжди чекають від янголів допомоги, розуміння, захисту. Дзуськи, не дочекаються! Янголи можуть тільки хизуватися. Уявляю собі, як вони сміються, коли хтось стає перед ними на коліна.

Я дізналася про те, що янголи – це померлі діти, під час шкільної екскурсії до музею. Це розповіла наша екскурсовод – елегантна, трохи похмура й достатньо молода жінка. А нам із Рудим тоді було приблизно вісім та дванадцять років. Вона не розповідала нам про картини, вона тягала нас залами й розказувала про своє бурхливе особисте життя. Я усього не пам’ятаю, але у цій розповіді фігурував підступний чоловік, який змусив її зробити аборт. Навіть кілька абортів, після яких вона не могла народити дитину. «Ні, я вагітніла, однак у мене постійно були викидні. Хоч як берегла себе, все одно через місяць‑другий – викидень, що ти тут будеш робити, доля є доля», – бідкалася нам екскурсовод.

Раптом вона зупинилася біля однієї з картин. Я не пам’ятаю, що там було зображено, але точно пригадую: на полотні було двійко янголів. «Подивіться на цю картину, діти. Придивіться до янголів, пухких малюків із крилами. Бачите? Отже, діти, ви вже дорослі, тому, мабуть, знаєте, що янголи – це померлі дітки. Багато дітей помирає малими, ніхто не може гарантувати, що одного дня цього не станеться з вами». Ось що вона нам сказала. Дехто заревів уголос. Але їй було байдуже. Чому вона таке сказала? Мабуть, у неї були проблеми куди важливіші, тому вона й не переймалася охороною нашої дитячої психіки. Можливо, вона згадувала свої аборти й викидні.

Ми повернулися додому, і Рудий спитав у батьків, що таке аборт і викидень, він любив у всьому розібратися та і взагалі мав кебету. За вияви цікавості брата нагородили однією, але дуже довгою нотацією щодо правил поведінки, а також кількома короткими ляпасами по сідницях. Про мертвих дітей, янголів та нашу можливу смерть того вечора він вирішив не теревенити.

Більш за все я боюся, що мене коли‑небудь помітять янголи. Вони миттєво знищать мене. Розмірковувати не стануть, не надаватимуть мені останнього слова, просто знищать, тому що я розгадала їхню таємницю. Янголи – злі померлі діти, діти, у яких забрали всі забавки.

Інколи мені здається, що найжахливіше страховисько шукає мене, полює на мене. Це – дощ, який замість краплин кидає на землю пружні м’ячі. М’ячі, якими забавляються янголи. Вони жбурляють їх у мене, граються у «п’ять імен». Пам’ятаєш таку гру? Ти відбиваєш м’яча долонею, приказуючи: «Я знаю п’ять дівочих імен. Світлана – раз, Олена – два, Оксана – три, Катруся – чотири, Христина – п’ять». Не переводиш подих, продовжуєш: «Я знаю п’ять хлопчачих імен. Сергійко – раз, Андрійко – два, Микола – три, Павло – чотири, Володимир – п’ять. Я знаю п’ять міст. Київ – раз, Львів – два, Івано‑Франківськ – три, Чернівці – чотири, Тернопіль – п’ять. Я знаю п’ять диких тварин. Тигр – раз, лев – два, вовк – три, лисиця – чотири, вепр – п’ять. Я знаю п’ять свійських тварин…».

Еріка обіймає мене.

– Міро, тихіше, вгамуйся, будь ласка, Міро, заспокойся, усе минеться.

Я починаю скиглити. Потроху, неголосно. Ці діти стільки всього знають по п’ять, для них не проблема загадувати нові й нові теми, бити, бити мене по потилиці наповненими дощовою водою м’ячами. «Я знаю п’ять людських почуттів. Кохання – раз, довіра – два, ненависть – три, невпевненість – чотири, страх – п’ять». Коло замкнулося?

Еріка гойдає мене на стільці, наче дитину в колисці. Дивно, як я досі не впала.

– Знаєш, я тут подумала… – каже вона, прислухаючись, чи припинила я скиглити. – Виходить, що найбільший мій страх – це товста тітка, яка тихо їде за мною на велосипеді вночі на цвинтарі й насвистує похоронний марш.

Спочатку ми разом верещимо, а потім відверто регочемо. Крізь сміх та сльози я помічаю, що сьогодні був день відкриттів.

– Ех, люблю відкриття, – продовжує мою думку словами з рекламного ролика горілки «М’ягков» Еріка. У неї виходить дуже смішно, така ж інтонація, як і в героя ролика. Ми заходимося у новому нападі реготу.

– Дві баби вдома, а жерти нема що.

Цей голос розігнав наш сміх, сміх розвіявся по кухні – так річкові мальки кидаються врізнобіч від ноги людини, яка несподівано занурюється в їхню зграйку. Авжеж, це був Рудий. А Рудий завжди поводиться як Рудий. Така стала натура.