Мандрівка до моря 9 page

За п’ять днів мене виписали. Всі поводилися зі мною чемно: професор, Полум’я і санітар. Лише Косоокий гукнув мені навздогін:

– Свиня! Бодай тебе вовки з’їли!

Я вийшов на подвір’я, за спиною в мене рипнули двері, але я не обернувся, хоч і знав, що нагорі стоять Полум’я й професор і дивляться мені услід. Я вирушав у дорогу з боязкою безпорадністю. Опуклою доріжкою, посипаною жорствою й схожою на паперову смужку, кинуту на зелений килим, парку, я вийшов на вулицю.

І от я знову мандрую. Я постарішав; не втомився, а тільки постарішав; я насолоджуюсь кожною миттю життя і здивовано спостерігаю, як із неї вилущується майбутнє. Мені здається, ніби пісок, ліси і луки поволі плинуть повз мене, а я стою на одному місці. Куди це все несеться? Чого? Я цього не знаю, але природа затамувала подих, наче перед якимось важливим рішенням. Може, вона теж вагається, перед тим як порвати з надійною сучасністю і пуститися в непевне майбутнє?

Все йде так, як я собі й уявляв. Правда, життя здається мені трохи гомінкішим, бо я відвик од людей. Пісок, дерева з темними густими кронами і морська блакить із тремтливими мечами сонячних променів. Вже багато годин підряд я відчував його близькість.

«Он за тією низкою пагорбів, – говорив я собі, – або ж за наступною!» Але й цього вечора я ще не дійшов до моря, а вмостився під якимсь деревом на зігрітому сонцем камінні; моє обличчя обвівав солонкуватий вітер, навкруги тріщали цикади.

Прокинувся я раннього ранку і за годину, вийшовши з лісу піній, побачив його внизу, прямо піді мною. Море!

Я зійшов на берег і, сівши у якомусь парку, де поміж деревами снували офіціанти в білому, написав дві листівки: професорові і Полум’ю. Бійї написати я не міг – хто зна, де вона зараз? Але я думав про неї, стоячи на піску, тримаючи в руках черевики і підкотивши штани, нічого не бачачи, окрім хвиль, що пестили пальці моїх ніг. Я безперервно думаю про неї, і навіть коли вимовляю «море» або «пісок», щоразу думаю «Бійя».

Ніч тиха, спокійна. Я сиджу біля старовинного кам’яного муру, підібгавши ноги і спершись підборіддям на коліна. Зорі і далеко в морі вогні рибальських човнів. Незабаром я піду звідси: ще якусь чверть години – а може й більше – потішу своє серце, а потім піду.

Де може бути Бійя? І де ще можу бути я, коли не біля неї? Бабуся – мудра жінка, я шукатиму Бійю!

Адже в мене немає мети; переді мною простяглися лиш дороги. І ці дороги – моя мета!

И(Швейц.)

Ш‑88

Швейцарський письменник Отто Штейгер відомий радянському читачеві своїм романом «Портрет шановної людини». Основна тема цього твору – багатство й людська совість – знайшла своє продовження і на сторінках його нового роману «Мандрівка до моря». Герою цього роману, звичайному волоцюзі, без будь‑яких зусиль вдається здобути величезне багатство. Воно звалюється на нього зовсім несподівано й приносить йому поважне становище в суспільстві. і раптом власник велетенської фабрики, психічно цілком нормальний, опиняється в божевільні. Письменник сторінка за сторінкою з глибокою психологічною переконливістю розкриває трагедію свого героя і ті причини, внаслідок яких його ізольовано од навколишнього світу, з їдким сарказмом пише про буржуазне суспільство, в якому «здоровий» глузд обивателя і глузд чесної людини – несумісні поняття.

Переклав Я. ПРИЛИПКО

Перекладено за виданням:

Otto Steiger, Die Reise ans Meer, Steinberg‑Verlag, Zrich, 1960.

OTTO ШТЕЙГЕР