Мандрівка до моря 2 page

– Бачите он того? – своєю пухкою рукою він показав на хворого, що повзав неподалік од нас по траві. На нього я також звернув увагу ще раніше, тому що хворий безперестану щось шукав: попід деревами в парку, в кущах, у палаті і навіть під своїм ліжком, а також тому, що він кожного, з ким зустрічався, запитував: «Ви не знаходили?»

Я кивнув головою, і старий оповідав далі:

– Це – Шукач!

– А що він шукає?

– Отакої! Звісно, правду! Тільки він її не знайде. Ніколи не знайде.

Я притакнув, мовляв, на жаль, така доля у всіх нас, проте він перебив мене:

– Дурниці! Він не може її знайти, тому що вона в мене. Якщо хочете досягти успіху, вам слід почати з нього. Мене ви одразу не зрозумієте! Підійдімо до нього. Він розповість вам про все, що знає.

Я хотів піти поруч з ним, але старий суворо блимнув на мене очима, насупив брови й сердито вигукнув:

– Що за нахабство! Свиня! Як тобі могло спасти на думку іти поруч зі мною? Ставай позаду! Шикуйсь, рівняйся! Прямо кроком руш!

Я рушив услід за ним. Пройшовши кілька кроків, він зупинився і накинувся на мене:

– Ти що, не можеш іти в ногу, ідіоте? Ану давай ще раз: увага! Кроком руш, раз‑два, раз‑два!

Ми помарширували по опуклій, посипаній жорствою доріжці, а далі по траві в напрямку кущів, де й досі рачкував Шукач.

Косоокий легенько стусонув його ногою й загорлав:

– Устати!

Шукач квапливо підхопився.

– Оцей, – старий показав на мене великим пальцем через плече, – оцей нічого не тямить. Розкажи йому свою історію.

Шукач кивнув головою.

– Охоче, охоче, – почав він, – тільки ця історія дуже сумна.

Несподівано старий гримнув:

– Крок уперед!

Це вже було звернення до мене, тобто мені знову дозволялося стати поруч нього.

– Так ви зовсім не знаєте, що я шукаю? – спитав мене Шукач.

Я не встиг відповісти, бо старий сердито вигукнув:

– Я вже сказав – він нічого не знає! Я інколи братиму його з собою, коли виходитиму ввечері; але насамперед він мусить повчитися в тебе.

Шукач похитав головою.

– Але ж моя історія така сумна, – мовив він. – Ви плакатимете, любий пане, ви, безперечно, плакатимете.

Косоокий штовхнув його в груди.

– Дурне базікання! Навіщо всі ці теревені? Ти не вмієш оповідати! Я хочу, щоб розповідь була коротка і ясна: план – підготовка – наступ – перемога – кінець! Спершу все обдумай як слід, а то ти забагато торохтиш. Стільки розумувань, просто гидко! Адже й ти нічого не тямиш, майже нічого. Тальки я знаю все.

Шукач кивнув головою. На вигляд йому було близько сорока, але голова в нього була зовсім лиса, з якимись темними плямами і відстовбурченими червоними вухами.

– Спочатку я складу хороший план, а завтра, з вашого дозволу, про все розповім.

Я сказав, що з радістю вислухаю його, але він похитав головою і зауважив, що взагалі на світі немає чого радіти, а його історія чи не найсумніша з усіх, які будь‑коли траплялися з людьми.

Старий, знову скосивши очима, звернувся до мене:

– Молодий чоловіче, ви мені сподобались! Тільки не забувайте про скромність, нахаб я не люблю! Можете йти!

Я тихо пішов геть. Мушу признатися, розмова з старим дещо вивела мене із стану байдужості, найбільше цьому посприяло його вміння косити очима. Це мистецтво було незбагненним для мене ще в дитинстві, і ще тоді я до глибини душі заздрив одному школяреві, що також славився вмінням косити очима.

– Ви веліли мені прийти, пане доктор, щоб я продовжив розповідати про своє життя. Коли я вже розпочав, то мушу довести цю справу до кінця, хоч у вікно й зазирає сіре хворобливе небо, а я не зношу такої погоди. А ви? Ні? Вам пощастило, пане доктор, для вас усе таке безсумнівне, таке безжурне і певне у цьому непевному світі. Можу закластися, що ви любите свою дружину якимсь абсолютно безсумнівним способом і дозволяєте собі статеві відхилення чи якісь там інші нескромні розваги лише як виняток, та й то, зробивши реверанс у бік медичної пращ, в якій вони описані. Іронія? Чи подобається мені бути насмішкуватим? Боронь боже, пане доктор! Ані на мить я не забуваю про своє становище і про наші з вами стосунки. Хіба конвульсії черв’яка в дзьобі дрозда ви також вважаєте виявом іронії? Адже ви, фахівець з абсурдів, мусите краще за інших знати, що людина нормальна (ви навчили мене любити це слово, його зміст вперше розкрився мені саме завдяки вам) не вміє старітися з почуттям власної гідності. Звільнення від гріхів юності і палких жадань не минає без внутрішньої боротьби, а нерідко і без значних вагань, і ми повинні тільки радіти, що нагоди для прогресуючого старіння все рідшають і насамперед дорожчають. Тепер нормальна людина, хвалити бога, вміє пристосовуватися: їй не дуже важко відмовитися від надто дорогих утіх і бути моральною без надмірних збитків.

Ви маєте дітей, пане доктор? Двоє? О, це чудово! Зрозуміло, ви їх виховуєте з лагідною батьківською суворістю і рано кладете спати. Можна позаздрити вашому тихому, спокійному життю, захищеному від будь‑яких несподіванок зворушливим піклуванням дружини і з передбачливою мудрістю своєчасно застрахованому. Мені, на жаль, про таке життя годі й думати. Авжеж, авжеж, у мене непостійний і аж ніяк не нормальний характер. Втім, колись і я стояв на порозі одруження з порядною, гідною поваги дівчиною. І коли я, звичайний собі волоцюга, ненароком кидаю погляд крізь відчинене вікно до старанно прибраної кімнати незнайомої родини, мене тішить ота її добропорядність, як дитину тішить недоступна вітрина кондитера.

О, звичайно! Ви покликали мене не заради цього. Отже, на чому я зупинився минулого разу? На моїх мріях? Точніше, на трьох чоловіках, що уособлюють море. Мені хотілось якомога чіткіше вам розповісти, що і моє життя, попри всю його неповноцінність, не позбавлене своєрідної, хай навіть химерної краси. Особливо в дитинстві, – а воно в мене було не дуже радісне, – я був вдячний цим хвилинам, коли зовсім втрачав відчуття простору й часу. Отак, без особливих зусиль з мого боку, минули і мої шкільні роки.

Пізніше мене запроторили до крамниці металевих виробів, де при тьмяному світлі електричної лампочки, що звисала на проводі зі стелі, я розкладав у підвалі на окремі полиці гвинти, залежно від їх довжини й нарізки. Повірте мені, пане доктор, найбезглуздіша і найнудніша річ з усіх, які тільки вигадала людина своїм жаб’ячим мозком, – це гвинти. Щодня в крамницю надходили нові ящики з товаром: гвинти з шестигранними, циліндричними й конічними головками, гвинти з лінзоциліндричними головками, з дюймовою нарізкою, штамповані гвинти! Вам про щось говорять ці терміни? Ні? Я так і гадав; а в крамниці металевих виробів кожен учень орудує цими словами так само вправно, як ви поняттями травма або шизофренія, і навіть нікчема‑підручний назве вас там йолопом за вашу необізнаність.

І знаєте, в цьому лабіринті полиць, серед незліченних стосів ящиків я ще настирливіше мріяв про море. Не те щоб у цих вузьких штольнях морська широчінь мене сильніше вабила, ні, для мене й сьогодні вона не більш жадана, ніж звичайні, буденні речі. Це скоріше була втеча з мертвого середовища, в якому я перебував, у світ спокою і життя. І раптом – не поступово, як це звичайно говорять, а зовсім несподівано, – я усвідомив, що десь і справді є море, що між складеними мною гвинтами і його блакитним берегом простяглося усього лиш стільки‑то кілометрів лук, лісів і піску, які можна подолати, маючи здорові ноги й трохи наполегливості. І заледве мені спало це на думку, як я вирішив піти до моря, а прийнявши таке рішення, вже напевно знав, що буду здійснювати його. Я умисне вжив слово «буду», а не «мушу». Тут є певна різниця; адже я не міг би сказати, що море мене непереборно приваблювало. Навпаки, тоді, так само як і зараз, я добре знав, що коли прийду до нього, воно не викличе у мене ні захоплення, ні розчарування. Адже я його тільки побачу і побачу лише тому, що я цього хотів. Я без вагання одвернусь від нього й піду назад, або куди очі дивляться, і згадуватиму про нього без жалю. Зараз я знаю тільки те, що хочу його побачити і що підійшов до нього вже досить близько. Дарма, що на це я змарнував кілька років; адже тут, як і там, до цього, як і потім, мрії мої не обмежуватимуться часом.

Мені стало легше працювати в темному підвалі. Вранці, я моторно схоплювався – поки був живий мій батько, я спав на кухні, а пізніше перебрався в кімнату до матері – і, радісно збуджений, ішов до своєї підземної в’язниці; я уявляв собі, як одного дня точнісінько так само вийду з дому (коли мені тільки заманеться) й піду знайомою дорогою до крамниці металевих виробів, однак уже не натисну клямки і не скажу блідим службовцям у сірих халатах: «Доброго ранку», а по‑крокую далі й, може, зверну праворуч чи ліворуч і помандрую в напрямку якогось листа, через луки й поля, до моря.

Через кілька років я дістав підвищення, і мене перевели в крамницю. За ту саму платню я працював тепер нагорі, на першому поверсі. Тут була одна дівчина з пристойної родини, яка цілий день писала рахунки; першого ранку, тільки‑но я виринув з підвалу й закліпав очима від яскравого сонця, вона приязно всміхнулася мені. Дівчина носила вовняні панчохи і була трохи товстенька, але привітної вдачі й завжди ладна допомогти. Службовці та хлопчаки‑учні не давали їй спокою. Коли вона проходила повз них, то один смикав її за волосся, інший щипав за руку, або хтось з‑за спини кидав їй за пазуху наконечник олівця, і тоді бідолаха, на втіху всьому персоналу, робила відчайдушні рухи, щоб дістати його, а наконечник зсувався все нижче, у все інтимніші місця.

Я ніколи не брав участі в цьому неподобстві, не тому що вважав себе кращим за інших, а просто не бачив у цьому нічого смішного. І можливо, саме з цієї причини дівчина поступово проймалася до мене симпатією. Одного дня спитала, чи вона подобається мені; я відповів «так», і це не суперечило правді. Тоді вона дозволила мені провести її ввечері додому. Я погодився.

Протягом наступних місяців вона вимагала цього від мене багато разів, і я слухняно йшов з нею, не дозволяючи собі нічого такого, що могло б викликати, шановний пане доктор, докірливий погляд вашої дружини.

Минув якийсь час, – мені тоді вже сповнилося двадцять, – і ось одного дня моя повненька подруга, шаріючи, сказала, що зі мною хоче познайомитися її батько, і запросила мене наступної неділі на обід. Я трохи завагався. Що не кажіть, а перш ніж дати згоду, я подумав про свій поношений, вже короткий на мене святковий костюм, і коли вона запитала, чи я радий запрошенню, сказав їй про свій клопіт. Дівчина заявила, що для її батька це не має ніякісінького значення. В цьому я мав нагоду пересвідчитись, коли наступної неділі прийшов до них. Вгледівши мене, старий промовив: «Отже, це ви!» – й запросив до вітальні. Показавши мені на оббите голубим оксамитом крісло біля круглого столика, накритого плетеною скатертиною, на якій стояла ясно‑рожева черепашка, він сів навпроти.

Якусь мить батько дівчини мовчки дивився униз і, здавалося, про щось думав; потім, зненацька різко підвівшись, сказав: «Вип’ємо чого‑небудь!», підійшов до шафи, дістав дві чарки та якусь червону рідину, досить міцну, як я невдовзі впевнився, налив мені повну чарку, а собі лише половину, цокнувся, знову опустився в крісло й продовжив: «Отже, ви той юнак, про якого так часто розповідає моя дочка!»

Я відповів, що цього, на жаль, не знаю, і потому ми знову мовчки сиділи один навпроти одного. Трохи згодом він іще про щось запитав, я відповів. Після цього він весь час мовчки дивився кудись у сад, тарабанячи пальцями по бильцях крісла. Я не знав, куди подіти свої довгі й червоні руки, які стирчали з рукавів піджака, якийсь час крутив у пальцях чарку і незабаром перехилив її у рот.

Алкоголь додав мені сміливості, отож я був не від того, щоб трохи побазікати з старим, але він, випростаний і суворий, здавалось, пильно стежив за двома дроздами на дереві, які галасливо ганялися один за одним, пурхаючи з гілки на гілку. Я не наважувався заговорити до нього й мовчки ковтав чудові фрази, що крутилися в мене на язиці. Аж ось відчинилися двері, і з жартівливо‑привітною усмішкою до кімнати увійшла мати дівчини. Побачивши, в яке ми потрапили безнадійне становище, вона на мить збентежилась, а потім лукаво всміхнулася і вдавано моложавим голосом вигукнула: «Стіл накритий! Прошу вас, любі! – Вона вхопила мене під руку і, коли ми йшли затхлим коридором до їдальні, прошепотіла: – Дитя само все готувало. – І ніжно стисла мені руку, щоб надати особливого значення своїм словам. – Ах, як наша дівчина любить домашню роботу і з яким захопленням порається!»

Я сказав, що безмежно вдячний їм усім і що не варт було дівчині заради мене так старатися, на що мати, відчиняючи вільною рукою двері до їдальні, за якими виднівся накритий стіл із срібними виделками і скрученими у конус серветками, відповіла: «Але ж вона робила це з насолодою! Їй хотілося показати, що вона вміє не тільки писати рахунки».

Ми посідали за стіл, і, поки мати насипала в тарілки суп, дівчина теж сказала, що це вона сама все готувала, і просила не бути суворим; мовляв,.у неї досі не було справжньої практики, хоч в особі матері вона має чудову терплячу вчительку.

Я заспокоїв її, запевнивши, що все, безперечно, вдалося на славу, а коли що й не так, то навряд чи я помічу, бо звик до значно гіршої їжі. Старий, так, ніби мене тут і зовсім не було, похмуро заявив, що всім смакуватиме, й одразу ж заходився їсти; господиня додала, що, дякувати богові, вона ніколи не заощаджувала на їжі, адже досі в них завжди всього було вдосталь. Тим часом ми мужньо впоралися з обідом, і мати дівчини запропонувала нам, молодим, піти надвір трохи подихати свіжим повітрям. Вони зі старим годинку відпочинуть – у їхньому віці це корисно. Старий, похмурий, як водій трамвая, не вимовивши й слова, вийшов з кімнати. Гуляючи біля будинку, як нам порадили, ми розмовляли про наших колег з крамниці. Запрошення в гості, незважаючи на важкий перебіг моїх візитів, усе частішали, і через рік я приходив до цих добрих людей кожної неділі. Одного разу, коли я сидів, як і завжди мовчки, навпроти старого й з нетерпінням чекав радісного вигуку господині, яким вона завжди запрошувала нас до столу, старий неждано запитав мене: «Які у вас, власне, наміри щодо моєї дочки?»

Не подумавши, я бовкнув: «Ніяких», що не суперечило правді. Він спалахнув і вигукнув, що це найгірше, чого тільки можна було сподіватися! Коли вже, мовляв, мої взаємини з його дочкою зайшли так далеко, то я мушу, якщо хочу бути порядною людиною, з нею одружитися. Звичайно, нічого зайвого я собі з дівчиною не дозволяв, однак ціна, заправлена старим за недільні обіди, видалася мені не надто високою, хоча різкість, з якою він виклав свою думку, дещо вразила мене. Відверто кажучи, сам собі я здавався не дуже завидною партією, але, не знаючи, як виплутатися з цієї історії без зайвих неприємностей з її батьками, я сказав собі, що ця дівчина з налитими щоками і щирими очима може стати моєю дружиною, як і будь‑яка інша. Я відповів старому, який не зводив з мене обуреного погляду, що проти цього нічого не маю, і тоді він пом’якшав: «Вона в їдальні, ідіть і скажіть їй про це!»

Я пішов і усе їй сказав. Мене трохи неприємно вразило те, що дівчина, почувши мої слова, заплакала; я ніяк не міг збагнути чому моя несмілива пропозиція викликала в неї таку зливу сліз, і оскільки вона й не думала припиняти своїх ридань, я хотів уже вийти з кімнати й повідомити старого (я вважав це своїм обов’язком) про невдале сватання. Але дівчина раптом підвела голову й крізь сльози сказала: «Все склалося так чудово й несподівано, що я навіть не знаю, що відповісти». Цієї миті в їдальню нагодилася мати, радісно обняла дочку, поцілувала її й мовила: «Ох, треба було все ж таки дати дитині трохи подумати». Але старий, – він також стояв біля дверей, – буркнув: «Дурні балачки!» Того ж дня ми відсвяткували заручини. Я привіз свою матір, присутність якої, за переконанням батька нареченої,. була необхідна на цій церемонії, і настрій у домі став рожевий, як черепашка на їхньому столі.

Отаке‑то було! А зараз я втомився. Якщо ви, пане доктор, не заперечуєте… Ні, мені зовсім не важко говорити про це, але я відчуваю, що починаю пропускати незначні деталі, як і завжди, коли не можу як слід зосередитись. Прошу, запитуйте! Чи любив я дівчину? На це запитання нелегко відповісти. Якщо вас цікавить, чи мене пристрасно і непереборно тягло до неї, то мушу признатись: ні! Якраз таке почуття у мене нелегко викликати; я взагалі люблю людей на віддалі. Зблизька вони видаються мені надто пустими і нікчемними, щоб хоч трохи заслуговувати на мою симпатію.

Якщо для вас це буде приємно, я продовжу свою розповідь іншим разом. Чорні хмари затягають небо; і якщо вночі піде дощ, вітер розжене з неба оцю мильну піну, мені легше буде зосередитись і висловлювати свої думки лаконічніше.

– А що я вам казав, пане доктор! От і дощ! Я люблю дощ; адже це вже щось певне, що не викликає сумніву і на що треба зважати. Тільки ота гидка перехідна пора з розкислим небом, у якій немає нічого таємничого, викликає в мене огиду, наче в’януча троянда, що нестримно і безстрашно зраджує свою таємницю. А дощ – і саме отакий (придивіться‑но до прямовисних смуг за вікном і прислухайтесь до дзюркотіння води у риштаку), – повертає світові властиве йому сіре обличчя і взагалі притаманний йому вигляд.

Продовжити розповідь? Охоче! Це під вашим впливом, передусім під впливом пильного лагідного погляду ваших очей, мені починає подобатися моя історія. Хіба варто заперечувати, що я, хто досі був заглиблений у себе і неприступний, тепер з насолодою прислухаюся до власних слів і кидаюсь у потік балакучості, що пробуджується в мені і, не чинячи опору, здаюся на волю його ніжних хвиль? О господи, захисти мене від клятої балакучості!

Отож ми заручились. Другого дня ми знову пішли на роботу, і спершу в нашому житті нічого не змінилося. Принаймні для мене. Зате з моєї нареченої наші колеги вже більше не глузували, вони навіть подарували нам електрокамін, один з тих, що продавалися у нашій же крамниці. Більш того! Незабаром я помітив, що до неї почали ставитися з пошаною, яку завжди – хай навіть не без заздрощів – виявляють наполегливим людям, що ані на мить не забувають про мету і, завдяки своїй настирливості та прямоті, зрештою, досягають її, в той час як ми, ненаполегливі, марно ганяємося за барвистими метеликами наших мрій. Що з того, що це люди без поривань? Природа наділила їх завзяттям, а в наших головах з’являється тисяча спокус на годину. Вони, оті цілеспрямовані, необхідні для педагога у його виховавчій роботі, як гній для сільського господарства, на їх прикладі непристосованим до життя людям пояснюють, як розумно й справедливо влаштований світ, де лагідні досягають блаженства, а наполегливі –земних благ.

Про одруження поки що годі було й думати, адже моя платня і надалі залишалася такою сміховинно мізерною, що навіть я вважав, що за свою скромну працю заслуговував на більше. І мрії мої були ті ж самі. І моє ставлення до нареченої анітрохи не змінилося. Коли дівчини не було поруч зі мною, я зовсім забував про її існування. Правда, вона докладала всіх зусиль, щоб це траплялося якомога рідше; більшість вечорів я змушений був сидіти разом з нею і обговорювати умеблювання нашої майбутньої квартири. Вона вирішила, що весілля нам слід відкласти ще на чотири‑п’ять років, що за цей час на вечірніх курсах (передусім іноземних мов) ми повинні дістати освіту й набути стільки знань, щоб потім зайняти добре оплачувані посади; в перші роки після одруження вона мала намір працювати далі й увесь свій заробіток (а також частину мого) заощаджувати, поки капітал не зросте до таких розмірів, коли можна буде з повним правом плодити дітей. Пізніше, при незмінному бюджеті, ми повинні будемо, незважаючи на зростаюче благословення дітьми, щомісяця відкладати певну суму. Коли нам поталанить – при щасливому збігові обставин, які мали оберігати нас від усякого лиха й хвороб, – через якихось двадцять п’ять – тридцять років ми зможемо купити невеликий будиночок.

І я відвідував курси, які вибрала для мене моя наречена, й підвищував свою загальну освіту, щоб досягти рівня тих суспільних кіл, піднятись до яких вона жадала. Тими знаннями, що ними я зараз володію, я передусім завдячую її обачливій суворості. Частіше ніж звичайно я мусив також відвідувати церкву: особливо її мати не втомлювалась пояснювати мені, яку велику користь нам і нашим нащадкам принесе побожне життя; вона була впевнена, що знає до дрібниць усе, угодне богові. Ці добрі люди мали бога за дурника, якого спритна людина без особливого напруження думки обведе круг пальця; вони вважали, що бог може хотіти лише того, чого прагнуть вони, і швидше сказали б, що бог помилився, аніж визнали б, що могли не знати про його найтаємніші наміри.

Я терпів усе це п’ять років. Моя наречена постаршала й ще дужче поповніла, але зберегла чисту дитячу душу. Нарешті мої майбутні тесть і теща вирішили, що настав час підшукати мені нову роботу. Коли я знайшов собі місце, яке відповідало їхнім вимогам, – платили тут більше, а працювати треба було менше, – вони назначили день вінчання.

І раптом зі мною це сталося. Щиро кажучи, нічого, або майже нічого не сталося, але ж хіба не дрібниці часом змінюють хід історії? Коли після родинної наради, на якій мою долю розмірювали, наче сувій матерії, я повертався додому, анітрохи не засмучений, мені рантом стало ясно, що в цьому шлюбі з установленим загодя графіком народження дітей мені не буде коли здійснити мандрівку до моря. Переді мною постала складна проблема, для вирішення якої декому знадобилася б не одна безсонна ніч. Я не заперечую багатьох своїх недоліків, але одну рису свого характеру вважаю все‑таки цінною. Я маю на увазі здатність приймати швидкі й остаточні рішення, про які я потім ніколи не жалкую.

Отже, наступного дня я розповів про все моєму новому роботодавцеві і попросив у нього тижнів на чотири‑п’ять відпустку. Спершу він сказав, що ладен вибачити мені ці недоречні жарти, тільки щоб надалі цього не траплялося; та коли я завзято почав наполягати на своєму й коли хазяїн, врешті, упевнився, що я говорю цілком серйозно, він відкашлявся і заявив, що йому прикро, але він мусить звільнити мене.

Увечері я витримав тяжку баталію з нареченою та її батьками; кожен з них, відповідно до свого темпераменту, словами, сповненими ласкавої суворості, або сльозами намагався відрадити мене від цього «маячного» рішення. Старий спершу не на жарт розлютився, і з його горла час від часу вихоплювався кашель, що нагадував глухий, віддалений шум пневматичного молотка. Нарешті, мене відпустили рівно на чотири тижні, взявши з мене слово, що я вчасно повернуся і надалі без будь‑яких «циганських вибриків», як висловився про цю мандрівку мій майбутній тесть, вестиму життя порядного сім’янина. Виконати свою обіцянку я, природно, не зміг; вирушаючи з дому, я був на п’ять років молодший, ніж зараз, і мав значно менший життєвий досвід, однак і тоді знав, що така мандрівка криє в собі багато таємниць і несподіванок, а тому неможливо передбачити, як вона минатиме й скільки часу забере. Мені було прикро, що ці люди марно хвилювалися. Я сказав їм про це й пообіцяв докласти всіх зусиль, щоб не прострочити дозволеного терміну. Потім я пішов і відтоді більше не чув про свою наречену. Я, звичайно, ні разу не написав їй – спочатку не знав, про що писати, а далі писати було вже пізно.

Я купив собі нові теплі черевики (це було в лютому), спальний мішок і все необхідне для дороги, а решту грошей віддав матері; вона сприйняла мій план з цілковитою байдужістю, навіть не поцікавившись, як я мандруватиму до моря без шеляга в кишень Але саме це мене й вабило: я хотів ліси, поля і луки, що лежали між мною і метою моєї мандрівки, зміряти власними ногами, якомога далі відсунути момент зустрічі з морем, а тим самим і необхідність вирушати у новий хрестовий похід по звивистих шляхах життя.

І ось, іще раз добре поснідавши та поцілувавши на прощання в обидві щоки свою матір, я важкою ходою вирушив у дорогу, дав невеличкого гака, щоб пройти повз крамницю, у якій працював (це я вирішив ще кілька років тому). На якусь мить затримався біля дверей, але не відчинив їх і попростував далі. Так я зробив перший найрішучіший крок до своєї мети. Моя мандрівка розпочалася п’ять років тому, однак відтоді до сьогоднішнього дня я пройшов заледве половину шляху.

– Спочатку мені було тяжко, але незабаром я призвичаївся проситись на ніч у перший‑ліпший селянський будиночок. Загалом я був задоволений і зовсім не думав про завтрашній день. Часом, помітивши в далечині дзвіницю, я навпростець ішов до села, щоб пошукати підробітку. Бувало, я залишався на кілька днів у якомусь селі чи містечку і розчищав від снігу вулиці. Під час таких екскурсій я збочував з прямої дороги, але доброго гумору мені це не псувало, бо я запевняв себе, що коротша дорога не завжди краща. Як би там не було, а збігали дні й тижні, і коли минув дозволений мені термін, я не віддалився од рідного містечка й на сто кілометрів.

Одного дня, – це було вже десь напровесні, сонце скупо сипало свої промені на мокрі й багнисті поля, а в борознах іще поблискував сніг, – мені трапилося на моєму шляху перше чимале місто. Я сподівався провести тут кілька днів і, шукаючи якоїсь роботи, блукав незнайомими вулицями. Аж ось я вийшов на ярмаркову площу з каруселлю, гойдалками, чортовим колесом, балаганом і яткою, де продавалися дешевенькі прикраси. Дівчата‑підлітки, – вони ходили зграйками, по три, по чотири, – як скарб, несли перед собою свої юні груди, і хлопці, жваво жестикулюючи, з жагою пригод в очах не відставали од них. Я люблю цей гамір ярмарку: він завжди щось нагадує і кудись вабить. Вештаючись по площі, я зупинявся то тут, то там, аж поки не натрапив на цирковий балаган; на його підмостках немолода вже жінка саме знайомила публіку з артистами. Голий до пояса чоловік із татуїровкою на руках майстерно звільнявся від ланцюгів; довготелеса сухорлява жінка вміла зазирати в майбутнє і вгадувати таємниці, її відрекомендували як міс Фатіму. Ось уперед вийшов похмурий на вигляд метальник ножів із своєю партнеркою – напрочуд стрункою вродливою дівчиною приблизно мого віку, в короткій спідничці й білому трико на по‑дівочому струнких ногах. Бона стояла в недбалій позі, схиливши набік гарну голівку, її волосся розсипалося по правому плечу. Я зроду не бачив такої вродливої і граціозної жінки; в своєму фантастичному вбранні вона ніби була втіленням усієї краси життя. Їй було холодно. Час від часу вона потирала голі руки і стегна, байдужим поглядом озираючи натовп. Я добре розумів, що змальовувати вроду жінки не має ради. Хіба можна сказати щось значніше і краще за те, що жінка гарна? Особливо вам, пане доктор, адже у вас є дружина й діти, і вас ні на мить не полишає невсипуще почуття справедливості й добропорядності; вам, що, підписавшись у акті про одруження, ви зреклися будь‑якої незаконної насолоди красою чужої жінки. Мабуть, не гоже, змальовуючи деталі, – лебедину шию з чарівною ямочкою, або пухкі чутливі губки, – спокушати вас? Правда ж? О, ви мовчите! Ну що ж, ваші сучасні погляди на життя (чи не краще назвати їх ліберальними?) тішать мене і зближують з вами. Адже й свободу ми любимо тільки тоді, коли вона до нас ласкава. Колись і я був заручений (це вже лишилося далеко позаду і втратило всі ознаки дійсності), але жіноча краса – я певен цього – незалежно від мого сімейного стану завжди вабитиме й захоплюватиме мене, збуджуватиме мою фантазію. Як фахівець, ви, можливо, скажете, що збуджується зовсім не фантазія, а, скажімо, печінка або ще якийсь там орган, і тільки згодом відбуваються зміни у відповідних клітинах головного мозку. (Я не розуміюсь на фізіологічних процесах, однак люблю дивитися на гарних жінок, це повсякчас дає мені насолоду; і хоч я напевно знаю, що вони не варті тих старань, які треба затратити, аби їх завоювати, а тим більше клопоту, щоб потім їх позбутися, щоразу із зростанням пристрасті груди мої аж розпирає від повноти життя).

Отож я можу, шановний пане доктор, не боячись принизити себе у ваших очах, додати, що в цьому на диво прекрасному тілі особливо вражали руки. Тендітні і водночас сильні, з нервовими і виразними рухами, вони ніби притягували до себе. Чи розумієте ви мову рук, пане доктор? О, це прониклива й багатозначна мова, позбавлена словесної оболонки і, мабуть, зовсім не придатка для брехні. Ваша правиця, наприклад, що грається зараз ножем для розрізування книжок, говорить (хоч як би ви не силкувалися натягнути на своє обличчя маску приязні і зацікавлення), що ви стомилися від моїх безнастанних відхилень од основної лінії розповіді й чекаєте її продовження.

Отож я вестиму далі, але заздалегідь скажу, що ця дівчина полонила мене з першого погляду, наскільки взагалі можна полонити моє єство. В усякому разі, я зупинився і прислухався до того, що казала конферансьє, яка, наче пантера, походжала по примостці, виставляючи напоказ залишки своєї краси і рекламуючи у мікрофон артистів цирку. Я забув сказати, що збоку на підвищенні стояв товстий літній чоловік, одягнений в найпримітивніший костюм клоуна: навиворіт піджак, насунений на чоло циліндр, вимазане білилом обличчя і великий червоний ніс, що тримався з допомогою резинки. Тільки‑но жінка робила паузу, він бив у литаври та цимбали і каркав: «Заходьте, заходьте, розпочинається велика спеціальна вистава – тільки для дорослих!»

Це був буркотливий клоун; він раз у раз грубим голосом відганяв дітей, які, протиснувшись уперед, клали руки й підборіддя на примостку.

Я заплатив і ввійшов до шатра. На лавах мовчки сиділо кілька чоловік та жінок, я підсів до них. Сцену затуляла яскраво‑червона завіса; на ній був намальований римський воїн з щитом і в шоломі, він стояв у колісниці – все це, звичайно, було звужене й позбавлене пропорцій складками завіси. Зайшло ще кілька чоловік. Аж ось, ударивши востаннє у литаври, на сцену вийшов клоун і шарпонув убік завісу. Тієї ж миті на сцену вибігла моя красуня, в світлі юпітерів вона здавалася ще граціознішою і чарівнішою. Вона танцювала і виконувала складні акробатичні номери. Почулися оплески; коли артистка, розчервонівшись від напруження, кінчиками пальців підняла й без того коротеньку тюлеву спідничку і легким кніксеном подякувала за аплодисменти, мені видалося, що її усміхнений погляд на якусь мить затримався на мені.