Мандрівка до моря 7 page

– Щоб порозмовляти. Адже я вам сказав, що я – громадська думка.

– Про що ж, у такому разі, ви говоритимете?

– О, про все. – Звертаючись до мене, рот винувато додав: –Але здебільшого про речі, у яких я нічого не тямлю.

Я подумав, що це дуже чесний рот, і висловив йому свою думку.

Тим часом ми прибули на площу; на прощання я поцілував дівчину і поставив її на підлогу. Косоокий вчасно прокинувся й побіг сходами поперед мене.

Падав густий лапатий сніг, і на вулицях, що, ніби промені зірки, розбігалися від площі, майже не було видно світлових реклам.

Посеред площі стояв продавець каштанів. Довга черга спіраллю вилася навколо будинку. Мені видалося абсурдом, щоб стільки людей мерзло тут, бажаючи купити кілька засмажених каштанів. Я підійшов до них і запитав незнайомого чоловіка, чого він тут чекае. Той відповів, що хоче купити каштанів, і всі інші хором підтримали його:

– Я теж, я теж!

«Навіщо їм здалися ці каштани?» – здивувався я, але люди пояснили мені, що стоять вони заради Черв’яка.

– Кого, кого?

Один з чоловіків зміряв мене презирливим поглядом:

– Ви, певне, не читаєте газет? Хіба ви не знаєте, що сьогодні прийде за каштанами Черв’як?

– Так он же він стоїть позаду! – додав інший.

І справді, майже в самому хвості черги я помітив малесенького черв’яка, мабуть, не більшого за шпильку; виструнчившись, він кивав мені своєю темно‑коричневою голівкою. подаючи знак, щоб я наблизився до нього Коли я підійшов, він сказав:

– Я – Черв’як, про якого ви читали в га зеті.

Я запитав, які в нього наміри, і Черв’як відповів, що хоче погризти каштани.

Із усіх див, які я побачив під час нашої екскурсії, це видалося мені найбільшим. Зненацька Черв’як мовив:

– Не морочте собі голову тим, чого не тямите.

– Авжеж! – вигукнув Косоокий і відтіснив мене вбік. – Він мало в чому розбирається, але ти, Черв’яче, скажи мені щиро: де знаходиться палац всевишнього?

Черв’як повернув до нього свою коричневу напівсферичну голівку, і в цьому ледь помітному русі, – адже Черв’як був такий малесенький, – відбилися глум і зневага.

– Ви справжній грубіян, пане! – вигукнув він, і всі присутні на знак згоди закивали головами.

– Коли б оце мені зараз не стояти за каштанами, я навчив би вас, як треба поводитися з освіченим Черв’яком, котрий, до того ж, ні в чому перед вами не завинив!

– Замовкни, нікчемо, – сердито гримнув мій попутник, – бо інакше я скошу очима, – і тут тобі смерть!

Однак Черв’як був не з лякливих; він повернувся до кремезного чоловіка, що стояв позад нього, і сказав:

– Цей тип, здається, справжній деспот. Той, розвівши голі руки, відповів:

– Еге ж, деспот, як і всі слабовольні люди. –Але потому він приязно повернувся до нас і великим пальцем своєї правиці, що нагадував торішню картоплину, показав у протилежний бік площі: – Онде палац.

Резиденцію всевишнього тепер ми знайшли без особливих труднощів. Перед нею стояло десять озброєних ручними кулеметами вартових.

– Пароль! – гукнув до нас унтер‑офіцер. Косоокий миттю випалив:

– Зелена борода!

Нас пропустили, й ми опинилися у величезному залі, де все сяяло золотом. В глибині залу стояло чотири ліфти. Мій попутник спокійно підійшов до одного з них, і, заледве ми ввійшли у кабіну, як дверці за нами зачинилися. Ліфт з великою швидкістю помчав угору. На одній із стінок кабіни висіло кілька кисневих масок.

– Надягніть маску! –наказав Косоокий. – Всевишній живе у безповітряному просторі.

Під час надто швидкого підйому в мене злегка запаморочилася голова, отже, я не можу сказати, скільки він тривав. Мені здалося, що кілька годин. Я сидів навпочіпки у кутку, а Косоокий тим часом старанно розчісував щіткою бороду, аж поки вона знову не набула свого колишнього білого кольору.

Нарешті ліфт спинився, дверці відчинились, і ми вийшли в темний коридор; Косоокий рушив навпомацки вперед, а я міцно тримався за його піджак. Маски, які ми надягли собі на обличчя, не затуляли вух, і трохи згодом ми почули рівномірне дзижчання, що в міру нашого просування вперед дедалі наростало. Аж ось під акомпанемент цього дзижчання ми підійшли до дверей. Косоокий постукав – дзижчання враз припинилося. Він натиснув ручку, і ми потрапили до великого сферичного приміщення, що освітлювалось дивною лампою, яка вільно плавала в кімнаті. Лампа складалась із безлічі переплетених між собою трубок, наповнених якоюсь речовиною, що випромінювала світло, і зовні являла собою зроблену з великим смаком абстрактну фігуру. За час цієї подорожі я звик до дивних речей, отож ця лампа, що мінилася різними кольорами і вільно літала в просторі, особливого враження на мене не справила. Але я був украй здивований, коли вона заговорила скрипучим тонким голосом:

– Я – число, я – вершина всього! Всі люди вірують у мене. Чому ж ви двоє не віруєте?

Прокотилася багатоголоса луна, якийсь час після того, як голос замовк, у кімнаті ще бринів її звук. Косоокий похитав головою, і його відповідь, пройшовши через фільтр маски, зазвучала глухо й тремтливо:

– Ми обидва не віримо в тебе, бо нам це ні до чого, ми – божевільні.

– Що ж вам потрібно? – запитало Число.

– Ми хочемо довідатися… – почав був мій попутник, але Число перебило його:

– Ви не маєте права мене питати, я нічого не знаю, адже я – Число, я нічого не знаю, знають мене.

– Тоді ми підемо звідси. На нас чекають у божевільні, – мовив Косоокий. – Дозвольте нам скористатися з вашої гірки для катання.

– Прошу, – відповіло Число.

Кілька дощок у стіні відсунулось убік, відкривши гірку для катання, точнісінько таку, які стоять на ярмаркових площах.

Ми сіли, Косоокий спереду, а я – ззаду, й поїхали. Спершу ми зробили кілька віражів по пологому схилу, а коли почався крутий спуск, зі свистом помчали вниз, так що аж дух захопило. Косоокий зняв з обличчя маску, стягнув із себе костюм і, підносячи його окремі частини вгору, щоб вони, як вимпел, залопотіли на вітрі, жбурляв їх геть. Я робив те ж саме, що й Косоокий.

Здавалося, спускові немає кінця й краю. Та ось ми побачили, що наближаємося до мети. Звідкись долинуло знайоме мурмотіння голосів, і, коли навколо розвиднілось, я побачив, що лежу в ліжку, а мої сусіди починають уставати. Минуло кілька хвилин, поки я отямився. Посміхнувшись, я устав. Моя, нічна сорочка була чиста й ціла. Вдягаючись, я розмірковував про свій дивний сон й уже майже шкодував, що захоплюючі пригоди в незнайомому місті так раптово обірвалися, змінившись картиною лікарняної палати.

Навіть під час сніданку я все ще не міг забути подій минулої ночі. Час від часу я крадькома зиркав на Косоокого, який сидів неподалік од мене за столом і, як звичайно, з насолодою сьорбав каву. Хоч було абсолютно ясно, що все це мені тільки примарилося уві сні і що він навіть не здогадується про мандрівку, яку ми зробили разом з ним, я дивився на нього іншими очима, навіть не помічав у нього на обличчі безтямного й безпорадного виразу, притаманного божевільним. Більш того, мені здавалось, ніби його обличчя, коли він старанно жував, світилося лагідною гідністю. На ньому не було видно жодних слідів сіро‑затхлої цвілі божевільні.

Після сніданку я вийшов у парк і тут побачив його ще раз – він стояв, упершись носом у стовбур свого улюбленого дерева.

По обіді ми з ним зустрілись. Старий, сильно скосивши очима, нерішуче пішов мені назустріч по вкритій жорствою доріжці. Наблизившись до мене, він зупинився, подивився мені прямо в вічі і мовив:

– Ну, то що ви скажете? Гм… Черв’як, ха‑ха‑ха… а потім іще й Число!

Щиро кажучи, мене це зовсім спантеличило. Я твердо вирішив серйозно поговорити з професором і якомога швидше тікати звідси; адже мене зовсім не приваблюють таємниці, від яких мені стає моторошно.

Хвалити бога, професор погодився, хоч я і не відкрив йому причини, що так несподівано примусила мене поспішати. Розповівши йому вчора чималий шмат своєї історії, я запитав, чи довго ще він тут мене триматиме. Він висловив надію, що тижнів через два я буду на волі, оскільки його звіт уже майже готовий; але перш ніж я випишусь з лікарні, йому дуже хотілось би познайомити мене із своєю дружиною. Я попрохав його відкласти це на наступний тиждень, бо я був іще надто збентежений, щоб зустрічатися з кимось із так званих нормальних людей. Я ніяк не можу позбутися враження, що наше життя – це танок на лезі ножа, і варто хоч трохи оступитися чи кинути побіжний погляд кудись убік, як ми потрапляємо в обійми божевілля.

Певно, професор теж помітив, що думки мої стають дедалі плутаніші. Кілька разів він перебивав мене запитаннями і нарешті зауважив, що сьогодні моя розповідь дуже нерівна й не має тієї логічної завершеності, якою вона позначалася досі.

І справді, цього разу моя розповідь була важка для розуміння і плутана. Оповідаючи, в яке непевне становище поставила мене смерть компаньйона, я додав, що мені почало здаватися, ніби гноми, які без упину сходили з конвейєра, одного дня задушать мене. Зовсім несподівано я став власником великої фабрики. Щоправда, численні замовлення надходили й далі, і майстри різних профілів, безперечно, могли випускати гномів своєчасно і без пильного ока Вивірки. Отож, поховавши свого друга і виконавши його останню волю (на могилі у нього я поставив чудового скорботного гнома з такими ж лагідними очима, які мав хазяїн фабрики), я зміг зайнятися далекосяжними планами удосконалення виробництва. Спочатку я весь поринув у цю світлу і здорову справу. На жаль, у властей з цього приводу були свої міркування. Вже через кілька днів мені надіслали великий матовий формуляр, у якому я мав заповнити безліч граф, висвітливши у такий спосіб дані про свою спадщину.

З гідною подиву грунтовністю і вартим похвали запалом ці дані були вивчені, й потому мені надіслали другий, вже не такий великий, формуляр похмурого сірого кольору, де власті підрахували, скільки я повинен сплатити за спадщину податку. Сума була така неймовірно велика, що я сприйняв би це за жарт, якби не знав, з якою непохитною серйозністю ставляться мешканці цього міста до всяких грошових справ.

Досі фінанси підприємства мене не обходили. Все, що я потребував на прожиття, мені давав мій компаньйон. Ми безперервно добудовували фабрику і встигли сконструювати автомат, який виготовляв за хвилину понад сто майже готових гномів. Проконсультувавшись із головним бухгалтером про фінансовий стан підприємства, я усвідомив, що грошей у нас обмаль, тому що всі кошти ми вклали у будівництво й верстати. Отож, не бачачи можливості внести надзвичайно велику суму спадкового податку, я вирішив піти у податкове управління й попросити відкласти термін сплати. Я сподівався, що зможу цю суму погасити своїми, гномами, але добродій, який прийняв мене (він справляв враження чесної і здібної людини), довго не роздумуючи, відхилив мою пропозицію. Взагалі він поводився зі мною чемно, але не дуже люб’язно і заявив, що державу мало цікавлять наші гноми, що для неї значно важливіше мати прибутки, а надто тепер, коли додаткові військові кредити, за які проголосував парламент, вкрай напружили бюджет.

Я читав про це в газетах і змушений був визнати, що він має рацію. На якого біса нашій армії, яку тільки‑но спорядили новими кишеньковими ножами, здалися гноми? Звичайно, дехто із солдатів міг би під час перерви між боями витягти з ранця гнома і, поглянувши на його безмірно спокійне лице, підбадьорити свій дух і сповнитися мужністю, але коли, скажіть мені, коли у нас приділяли хоч найменшу увагу моральному станові солдата, вихованню його мужності? Кому яке діло до його моралі! Нехай душа солдата шкандибає поряд із ним в самих лише пантофлях, аби тільки ремінчик під підборіддям міцно тримав сталеву каску!

Після такого роз’яснення у мене не залишилось іншого виходу, як іще раз піти в банк і попросити збільшити мені кредит. Я одержав дозвіл, коли знехотя прийняв умови дирекції банку. Опріч усього іншого, я зобов’язався всередині року повернути відповідну суму.

Незавидні були мої справи. Після смерті друга я жив у маленькому відлюдному будиночку, ніби монах на спокуті. Увечері я купував м’ясо і хліб, з’їдав усе це, запиваючи пивом, а потім меланхолійно втуплювався очима в парк, що розкинувся за вікном, аж поки його зовсім не поглинала темрява. Здебільшого я рано лягав спати і годинами лежав у пітьмі з розплющеними очима, прислухаючись до стогону пружин матраца і з сумом згадуючи чудові дні в цирковому фургоні, коли крізь світлу завіску я міг милуватися Бійєю. Коли ж нарешті удосвіта я засинав, то уві сні знову часто бачив море, таке, яким воно мені снилося в дитинстві – пісок і дерева, блакитний небосхил і шурхотливий плескіт хвиль. Це була зваблива картина, і коли я, занепавши духом, знову брався за діло, мене часто спокушала думка покинути це все й продовжити свою мандрівку. Але, поглянувши на довгі ряди цехів, у яких сотні людей добували собі засоби для існування, на спортивний майданчик ген далеко, аж під отим пасмом гір, збудований рік тому, я запевняв себе, що не маю права цього робити. Я переконував себе, що несу відповідальність за добробут своїх робітників і службовців, але насправді найбільше мене тут утримувала радість від досягнутих успіхів та інших відчутних наслідків нашої праці.

Особливо втішало мене те, що після тривалої боротьби з властями, незадовго до смерті мого друга, ми домоглися визнання нової професії – гномороба. За три роки людина навчалася у нас не лише досконально виготовляти гномів з національними ознаками будь‑якого народу, але й створювати на замовлення покупця карликів оригінальної конструкції. Нині ця професія відома в кількох країнах, а тоді ми були першими, хто зайнявся теоретичною і практичною підготовкою молодих кадрів гноморобів. До цих людей я відчував щось на зразок справжньої відповідальності. Робітники у всьому покладалися на мене, бо де ж іще могли б вони вдосконалити цю чудову професію?

Борг я сплатив у точно визначений термін, але уникнути вироку долі було неможливо. Ощадність – з одного боку, розширення виробництва і збуту, щоб виплатити спадковий податок, – з другого, призвели до стрибкоподібного зростання чистого зиску, а це спричинилося до того, що в наступному році я повинен був сплачувати ще більші податки з прибутку.

Само собою зрозуміло, я знову відвідав освіченого чиновника і спробував викласти йому суть справи, але він запевнив мене, що в наш вік держава не може дозволити підприємцю такого небаченого зростання прибутків і що він змушений обкласти мої надприбутки величезними податками; певна річ, не тільки заради того, щоб збільшити надходження в державну скарбницю (це, звичайно, теж бажано), а передусім щоб запобігти над‑то великому зростанню класового розшарування і в такий спосіб забезпечити народові врівноважене й спокійне існування, що знову‑таки обертається на користь підприємця, який тихо‑мирно може розширяти далі своє виробництво. Крім того, він сказав, що податки підвищуються не лише пропорціонально до зростання прибутку, але й у відповідності до певної прогресії; отож я із своїми прибутками наблизився до тієї точки, що її економісти називають «критичною фазою», при якій весь чистий зиск іде на користь держави.

Збагнувши, що для врятування підприємства слід за всяку ціну уникати дальшого зростання прибутку, я скликав виробничу нараду й відверто розповів представникам робітничого колективу про скрутне становище. Єдину можливість зменшення прибутків я вбачав у зменшенні виробництва продукції, але це, в свою чергу, спричинилося б до звільнення кількох сот робітників. Представники профспілки заявили, що це капіталістичне рішення, і гатили кулаками по столу, мовляв, вони ладні на все. Нарада тривала до ночі, і промови делегатів ставали тим довші, чим менше вони мали що сказати.

Наступний тиждень замість розв’язання проблеми приніс масу нових замовлень. Мені було ясно: щоб знайти вихід, потрібна не академічна чи комерційна освіта, а здоровий глузд. Саме цього мені й бракувало. Здається, і моїх співробітників природа надто щедро не обдарувала цими якостями; отож, я вирішив розповісти про все Бабусі, вона могла підказати вихід. Я був певен, що вона теж напружить усі свої сили, коли дізнається, що йдеться про те, щоб утерти властям носа.

День був ясний, щоправда, не дуже теплий, але вже можна було прогулюватися без пальта, і комерсанти з Головної вулиці, завісивши вітрини целофаном, мружилися від сонця біля дверей своїх крамниць. Я добре виспався, і коли йшов уранці Новою вулицею (ще не оглушений гуркотом вуличного руху), настрій у мене був такий же світлий, як і день. Вперше після тривалого часу я знову почув дзюрчання фонтанів і мовчки побалакав з якимсь конем, що, похнюпивши голову, стояв біля воза й дивився на мене лагідними очима.

Бабуся, як завжди, сиділа в ліжку, втомлено поклавши синюваті руки на ковдру. Після смерті нашого спільного друга я ще не бачив її – вона анітрохи не змінилася, була така сама жвава і зла. Спочатку ми побалакали трохи про мого компаньйона, і я зауважив, що мені його дуже шкода, але стара різко заперечила:

– Дурниці! Ви й самі собі не вірите! Невже ви прийшли до мене заради того, щоб верзти нісенітницю? Хіба можна жалкувати за мертвим?! Для нього все скінчилося. Гидко не мерцем бути, а вмирати. От вас, скажімо, хто‑небудь і може пожаліти, бо ж вам іще доведеться пожити на світі. Можна поспівчувати й мені, бо я стою на першому місці в списку. Вкладаєшся спати і сама собі щовечора говориш: «Це твоя остання ніч!» Така думка не втішає. І все ж я мушу признатися: жити надто довго, понад визначений тобі час, непристойно! Що було б, якби це робив кожен? Давно пора поступитися місцем комусь іншому, і я рада, що останнім часом мені все більше вдається переборювати егоїзм і бажати приходу смерті.

Я почав розповідати Бабусі, що привело мене до неї. Вона уважно слухала, а коли я закінчив, довгенько мовчала, потім подзвонила, щоб подали чай.

– А про мандрівку вже й не думаєте? – зненацька спитала вона, коли ми почали пити чай.

– Ні, – заперечив я. – Навіть сьогодні вранці мене з новою силою потягло до моря. Дорогою до вас я подумав, що коли не знайду якогось розумного рішення, то скористаюся з того виходу, який визволив мене з‑під влади моєї тещі, доброчесної жінки, котра з такою обачністю і розсудливістю піклувалася про продовження свого роду. Однак цього разу я потрапив у скрутніше становище: адже тоді своєю втечею я лиш перекреслював плани турботливих батьків, а зараз несу відповідальність за існування майже двох тисяч робітників та їхніх родин.

Бабуся похитала головою.

– Ця уявна відповідальність – не що інше, як загравання з власністю. Я вам не дорікаю, бо і сама не краща за вас. Однак не думайте, ніби світ влаштований настільки кепсько, що доля цих людей залежить тільки од вашого нікчемного розуму.

– Я твердо вирішив продовжити свою мандрівку, тільки‑но витягну підприємство з драговини, у якій воно загрузло. Але з чого мені почати? Ви знаєте якийсь вихід?

– Аякже! Робіть, як інші: розширяйте виробництво!

– Не раз пробував, і прибуток весь час зростав.

– Я маю на увазі зовсім не таке розширення. Відкрийте на своїй фабриці цех, де вироблятиметься щось таке, чого ніхто не купуватиме. Ця продукція поглинатиме ваші прибутки доти, доки вони не ввійдуть у норму.

Ідея була грандіозна. Тепер, коли Бабуся підказала мені вихід, для мене вже не становило особливих труднощів знайти вид продукції, яку можна було б запустити у серійне виробництво і яка, завдяки своїй непридатності, привела б, згідно моїх розрахунків, до значних збитків.

Склавши кілька планів і обговоривши їх з найближчими співробітниками, я вибрав нарешті три найцікавіших з них і негайно доручив нашому будівельному відділу виготувати проект трьох нових найсучасніших цехів, які через дев’ять місяців можна було б уже здати в експлуатацію. В кожному цеху мала працювати тисяча робітників. Любо було глянути на оті сміливі мрії із плексигласу і граціозних залізобетонних опор. За порадою наших науковців‑психологів, стіни цехів були прикрашені фотографіями кінозірок та спортсменів на повний зріст, біля кожного робочого місця ми поставили радіоприймач і телевізор, а під кожним верстатом вмонтували складане ліжко, яким робітник міг скористатися, коли під час роботи його змагала втома. Спеціальна будильна служба стежила за тим, щоб ніхто не проспав кінця робочого дня.

З усім цим я залюбки погоджувався, плекаючи в душі надію, що тепер дедалі зростатимуть не прибутки, а видатки.

Оскільки до двох тисяч робітників, що працювали на фабриці, додалося ще три тисячі, конче необхідно було провести великі організаційні заходи. Частина робітників жила далеко від фабрики, і ми купили шістдесят автобусів, що вранці привозили їх на роботу, а ввечері розвозили по домівках. Всі робітники обідали на підприємстві, і тому ми були змушені побудувати також власну бойню, бо міська більш не встигала пропускати ту кількість корів і телят, які щодня привозили в місто.

Я з радістю спостерігав, як тануть мої мільйони. Спочатку в мене сяйнула думка платити робітникам вдвічі більше, але цьому перешкодила колективна угода, укладена свого часу між профспілкою і підприємцями, згідно з якою встановлювався максимум заробітної платні. Тому в своїй вітальній промові, звертаючись до п’яти тисяч робітників, я лише заявив, що дирекція підприємства не заперечуватиме, якщо той чи інший працівник раз або двічі на тиждень не вийде на роботу з нагоди якоїсь важливої спортивної зустрічі, що вимагатиме його присутності, і що було б смішно через такі дрібниці думати про якесь там зменшення платні.

Авжеж, пане професор! Я мало не забув про це! Вас, звісно, цікавить, що саме виготовляли ми в наших скляних цехах. Я вже казав, що було прийнято три проекти. З гордістю можу додати: кожен з них мав усі підстави претендувати на приз за оригінальність.

В одному з цехів ми виготовляли фотоальбоми з м’якою сап’яновою обкладинкою червоного кольору і написом золотими літерами «Незабутні хвилини». О, ви, безперечно, знаєте, як це ведеться: ви приходите в гості до знайомих, і ось неминуче настає момент, – скажімо, за чашкою чорної кави,– коли господарі, ніби ненароком, заводять розмову про минулу відпустку, про свою подорож або щось подібне. Часто це робиться так уміло, що перехід здається зовсім випадковим і невимушеним; іноді ж створюється враження, ніби вас тальки для цього й запросили, і не встигнете ви озирнутися, як на столі вже лежить фотоальбом, котрий господиня заздалегідь витягла й тримала напохваті. Ви всміхаєтеся посмішкою, яка здається вам підхожою для такого випадку (не дуже широкою, щоб не втомитися протягом наступних двох годин, але такою, що свідчила б про ваш інтерес і мала відтінок дещо жартівливої цікавості); господар або його дружина – залежно від того, хто з них балакучіший, – сідають напроти вас і, поглядаючи то на ваше обличчя, то на повернуті до них догори ногами знімки, пояснюють кожний з них.

– Це тітка Анна в гондолі… А ось тут, ліворуч, на жаль, його не видно, стоїть палац, у якому моя дружина забула сумочку.

Відтак вони починають сперечатися, а ви відзначаєте про себе, що ця нещасна сумочка вже не раз спричинялася до дружніх вечірніх суперечок.

– А це хто? – питаєте ви.

– Ах, то одна родина, з якою ми познайомилися на пароплаві. Він – директор великої фабрики у Швеції, але обоє такі прості, скромні люди, правда ж, Терезо?

Ви перегортаєте сторінку за сторінкою і, спокійно муркочучи, слухаєте присипляючі пояснення господаря. Розглядаючи групові фото, ви вигукуєте «чудово»; якщо на передньому плані стоять діти, вчас сказати «дуже мило», коли ж на лоні природи бачите самого господаря, то захоплено бурмочете «граціозно» або ж «імпозантно».

Особливістю наших альбомів було те, що вони не потребували пояснень господаря. Це були, так би мовити, незалежні альбоми; вони лежали на гарних пультах з горіхового дерева, у які було вмонтовано звуковідтворюючий пристрій, синхронізований, з автоматичним перегортачем сторінок. Переваги такого пристрою, – його можна порівняти хіба що із звуковим кінофільмом, – безсумнівні. Господареві не доводиться давати без упину пояснення; текст, що супроводжує знімки, записаний на пластинку в той день, коли у господаря був особливо хороший настрой, і щоразу вражає гостей своєю свіжістю. Крім того, альбом може бути використаний як засіб виховання у людей сімейних почуттів.

У нас були всі підстави гадати, що, виготовляючи цей пристрій, ми задовольняємо справді необхідну потребу; водночас ми сподівалися, що людина з середніми прибутками не дозволить собі такої розкоші. Здавалося, можна було не боятись, що альбом стане загальнодоступним. Нам тільки цього було й треба. Адже виготовляти ту чи іншу річ слід лише тоді, коли в ній є потреба (а це не так легко зробити в наш час, коли спершу треба подбати про створення потреби на продукцію, яка викидається на ринок), і водночас ці вироби повинні бути доступними лише для еліти, яка розуміється на таких речах.

Відповідали таким вимогам і два інші вироби. В другому цеху ми виготовляли невеликі блискучі двоколісні візки, викладені всередині кольоровими подушками й закриті куполоподібними покришками з неламкого скла. Згідно задуму, візки мали використовуватися як причепи, в яких автомобілістам було б зручно возити за собою свої талісмани. Ви, пане професор, самі автомобіліст, і, мабуть, немає потреби пояснювати вам вигоди такого причепа. Ви розумієте, яка це приємність і втіха для водія, коли він має змогу скрізь возити за собою всіх своїх леопардів, кицьок, песиків, ляльок і таке інше, не закриваючи собі ними поля зору ні спереду, ні ззаду.

Не менш геніальним винаходом (даруйте мені цей високий стиль, але тут він справді до речі), хоч і значно інтимного призначення, був третій предмет – нічний горщик із підставкою, що являла собою музикальний ящик, який, коли на нього сісти, починав грати. Я згоден, що, на перший погляд, ця річ видається абсурдною і, можливо, з естетичного погляду дрібною і не гідною решти нашої продукції. Насправді ж це зовсім не так! Завдяки музичному оформленню можна не лише прискорити (це легко довести) постійні функції нашого організму, але й піднести їх естетичну цінність. Та передусім я дбав про найменших громадян, розумінню яких ще не доступні вимоги гігієни і які з радісною безтурботністю бруднять свої пелюшки, в той час як бідолашні мами марно намагаються довести до свідомості цих нерозумних створінь перевагу нічного горщика. Відповідний музичний супровід (я маю на увазі дитячі пісні та військові марші) може дуже сприятливо відбитися на дитячому вихованні. А хіба люди похилого віку менше за молодих потребують піклування і співчуття? Скільки нічних функцій під звуки віденського вальсу можуть перетворитися із важкої постійної необхідності на справжнє свято!

Після того, як я так детально виклав вам ідеї, що лежали в основі нашого нового виробничого плану, ви, певно, визнаєте, що він був розумний і (принаймні теоретично) мав принести успіх, якого ми сподівались. Але дійсність жорстоко насміялася з нас. Заледве ми розіслали пробні зразки нашим представникам, як навколо нових виробів зчинилася справжня буря, і незабаром ми змушені були продовжити термін доставки замовлення з трьох до чотирьох місяців.

У моєму кабінеті на стіні висіла діаграма, на якій червона лінія зображувала чистий прибуток, а чорна – податки. Я з жахом спостерігав, як піднімаються вгору обидві лінії, чорна крутіше за червону. Навіть не спеціаліст легко міг визначити точку, де вони мають перетнутися, момент, коли весь прибуток обернеться на податок. Вскочивши у біду, я не знав, як з неї видряпатися, і вирішив настільки знизити ціни, щоб наші вироби продавались із збитками. Цей захід здавався мені правильним, більш того, мною настільки опанувала гордота, що я мало не вважав себе благодійником. Б’юсь об заклад, що й ви не вбачаєте у цьому нічого непорядного! Правда ж? То ж бо воно і є, пане професор, раніш я теж не так думав.

Всупереч моїм сподіванням, одного дня я одержав виклик до суду. Зниження цін, звісно, не лишилося поза увагою конкурентів – «Корпорації фабрикантів фотоальбомів» і «Національної корпорації по виготовленню предметів широкого вжитку з фарфору та синтетичних матеріалів». Вони подали на мене позов за нечесну конкуренцію.

Під час мого першого пояснення в суді був присутній адвокат обох корпорацій, літній розсудливий чоловік, який понад усе дбав про інтереси своїх клієнтів. Мене запитали, чи продавали ми із збитками, і я відповів ствердно, навіть тоді я ще не бачив у цьому нічого непорядного. Але адвокат поклав на стіл руку, ніби збираючись присягнути, й урочисто заявив:

– Цим суть справи про нелояльну конкуренцію, згідно з параграфом «X», вважається встановленою. Тому мої клієнти повинні обміркувати, чи не краще їм на підставі параграфа «Y» карного кодексу подати позов.

Потім він привітно кивнув мені головою, ніби розраховуючи на мою підтримку. Він справляв враження інтелігентної, добре вихованої людини, і я всміхнувся на знак своєї симпатії до нього, а також тому, що його урочистий тон видався мені трохи зайвим. Поглянувши на адвоката, я враз помітив, що волосся у нього викладене точнісінько такими хвилями, як у тих трьох чоловіків, що уособлювали для мене море. Останнім часом на мене звалилося стільки клопоту, що я майже не думав про мандрівку, і коли якось у перерві між двома діловими нарадами переді мною зненацька постало море, я відразу ж прогнав це видіння, як проганяють спогади дитинства, коли вони сповнюють наші жорстокі будні недоречною сентиментальністю. Але тієї миті, коли я вгледів три паралельні хвилі на сивій голові адвоката, я раптом відчув, як у мене в душі росте глибоке переконання, ба навіть непохитна впевненість у тому, що все, що тут діється, аж ніяк не стосується мого справжнього життя, що моя доля чекає на мене десь в іншому місці. І хоч адвокат, певна річ, виклав собі на голові хвилі не заради мене, а заради своєї секретарки або якоїсь іншої довірливої дівчини, я був йому вдячний за це, як ми буваємо вдячні першим весняним крокусам, що так само не заради нас простягають уперед свої жовті чашечки.