Мандрівка до моря 1 page

Отто Штейгер

Приймальня умебльована затишно, хоч і трохи строго, як і все тут. Західна стіна до стелі заставлена книжками. Здебільшого це медична література, але в око впадає і кілька томів класиків з розкішними шкіряними корінцями. Вони стоять велично і сумно, як усі книжки, що їх ніхто не читає. Кімната міститься на другому поверсі, з її вікон, які дивляться на південь і крізь які досередини ллється щедрий потік сонячного світла, видно парк. Він великий, обсаджений по краях деревами, а на прогалинах простяглися білі, наче паперові смужки, посипані жорствою опуклі доріжки, по яких останні хвилини прогулюються безтурботні хворі: адже незабаром вечеря, а після неї відбій. Все тут свідчить про спокій і порядок – навіть годинник у дубовому футлярі, – і водночас ні на мить не можна забути, що це дім для божевільних.

Відтоді, як мене сюди запроторили, вже минуло три тижні. Лікар щодня знову і знову намагається дізнатись від мене, чим я займався до цього, а тоді ще раніше і так – від самого дня народження. Які в мене наміри на майбутнє, його також цікавить. Одне слово, він хоче довідатися про моє минуле і майбутнє, ні більше й ні менше. А звідки мені про це знати? Хіба я відаю, чи є в мене взагалі якесь майбутнє? Та й навряд чи було минуле, принаймні гідне того, щоб про нього розповідати. Навіть при найпалкішому моєму бажанні не можу сказати, чому я робив те або те, а щось інше – ні. Але лікар, який так добре ставиться до мене, абсолютно переконаний, що я це знаю, і мені прикро дивитися на його безпорадність. Він, мабуть, був би щасливий, коли б я хоч вряди‑годи про щось оповідав. Зрештою, чом би й ні?! Можливо, це й справді потішить лікаря! Наше життя таке коротке, тож чи не скористатися з нагоди принести комусь радість? Тільки якби ж він не питав безнастанно про причини отих вчинків, для яких, власне, жодних причин не існувало, і часто між ними не було ніякого взаємозв’язку. Щодня він змушує мене цілу годину чекати в приймальні; це, мабуть, входить і у програму мого обстеження – а може, й лікування? В глибині кімнати, під протилежною стіною, нудні шпалери якої розмальовані темними тінями від гілок дерев, сидить його тендітна секретарка; під столиком для друкарської машинки видно її довгі ноги, помітно, як міцно стискає вона коліна і впирається носками у підлогу. Її довге руде волосся, наче язики полум’я, спадає на білий, застебнений під саму шию халат. Обличчя у неї гарне, хоч, на мій смак, трохи широке, а очі надто великі. Час від часу вона крадькома зиркає на. мене, щоб потім доповісти лікареві про мою поведінку в цю годину вимушеного чекання: чи не виявляв я неспокою і полохливості, чи не гриз нігті, чи не гаяв часу в якійсь іншій невинній розвазі; читати мені тут не дають, мабуть, умисно.

Принаймні так було спочатку, і я примушував себе байдуже дивитися в одну точку, вдаючи, ніби взагалі не помічаю дівчини з рудим волоссям і мужньою лінією брів. Ця незвична для неї і, безперечно, незаслужена байдужість мужчини дратувала і ображала бідне дитя, – в усякому разі, мені так здавалося, бо вона частіше, ніж звичайно, витирала надруковане й спересердя рвучко переводила каретку на початок нового рядка, – і тоді я вирішив хоч зрідка кидати погляд під столик на її коліна, біла шкіра яких просвічувала крізь панчохи. Тепер ми обоє були задоволені, і дівчина відповідала на мою увагу ледь помітною усмішкою.

Коли минала ця в міру довга година, – певна річ, з точки зору лікаря, бо, як на мене, то вона була занадто довга, – двері відчинялися, і до кімнати заходив лікар, у двобортному костюмі, спокійний і задоволений, як людина, котра глибоко переконана, що все навколо неї діється саме так, як належить. Він посміхається, сідає навпроти мене і якусь мить мовчки потирає руки. На одному з пальців у нього масивний перстень з монограмою; мені чомусь здається, що він одержав його багато років тому з нагоди успішного захисту докторської дисертації. А може, шлюбний? У всякому разі, він свідчить про якусь приємну і врочисту нагоду.

Він запитує:

– Ну, як ми себе почуваємо сьогодні? – І особливо наголошує останнє слово, щоб нагадати мені, що я хворий і мені не тільки дозволено, але й належить одного дня почувати себе добре, а іншого – зле.

Як і завжди, я відповідаю:

– Дякую, сьогодні я почуваю себе добре, наскільки це можливо, звісно, в божевільні.

Тоді він, згідно з усталеною традицією, піднімає руки і вигукує:

– Та ні ж бо, ні, любий мій, це зовсім не божевільня!

Це місце він називає лікарнею для нервовохворих. Іншим разом лікар перекладає якісь папери на столі, трохи ширше посміхається і, ніби погоджуючись зі мною, відповідає:

– Нічого не вдієш, любий мій, весь світ – божевільня! Хіба не так?

Я киваю головою, і тоді лікар знімає з носа окуляри й протирає їх білою хусточкою. Сповнений співчутливої заклопотаності погляд його короткозорих очей зупиняється на моєму обличчі. Лише після того, як він сховає хусточку і знову надіне окуляри, наша розмова відновлюється, тобто він, як правило, запитує, а я відповідаю. Спершу, коли мене привезли сюди, я вирішив взагалі не говорити, і те, що я все ж таки не раз дозволяв втягнути себе у справжню розмову, пояснюється неабияким хистом лікаря розпитувати, копатися в моїй душі, робити помилкові висновки з моїх найскупіших відповідей.

– Ви й надалі збираєтесь мовчати, уникати будь‑яких пояснень своєї дивовижної поведінки?

Я відповів, що нічого дивовижного у своїй поведінці не бачу. Але, може, він і справді має рацію і мені слід було б усе розповісти? Адже для мене це зовсім мало важить – мовчатиму я чи говоритиму, а для нього – так багато!

– Я дістав завдання з’ясувати причини вашої дивовижної поведінки! – Знову «дивовижної»! – Це мій обов’язок, і я його виконаю.

Лікареві можна повірити; його риб’ячі очі і випростана спина свідчили про його завзятість або про притаманну самовпевненим і везучим людям пиху, що виховувалась у них з покоління в покоління.

Біля входу до будинку задзеленчав дзвоник: хворих запрошували повернутися до своїх палат. Цей незмінний сигнал, що сповіщав про кінець дня, щоразу викликав серед хворих збудження. Їхні голоси лунали тепер гучніше, часто були навіть верескливі; усі квапилися до будинку. Тільки троє хворих завжди ховалися, і майже завжди в одному й тому самому місці, так що санітарові треба було лише піти і заштовхати їх у вузький склепистий вхід, перш ніж зачиняться червоні двері, що закриють світ і призахідне сонце.

Мене дзвоник не кличе. До вечері ще ціла година, отож стільки ще триватиме наша з лікарем досить‑таки одностороння розмова.

– Що вас, власне, цікавить? – запитую я.

– Все!

– З чого мені почати?

– З самого початку. У нас є час.

Лікареві можна повірити. Мене не випустять звідси, доки не доб’ються зрозумілого для них пояснення моєї поведінки, яку вони називають «дивовижною» і «аномальною».

Втім, мені теж зараз нема куди квапитися. Спершу мені здавалося, ніби час зупинився, і часто від нудьги я дивився на сонце, аж поки не втрачав здатність щось бачити, окрім вогненної кулі, і по моїх щоках не починали текти сльози. Не без притаєної радості я уявляв собі, як чудово й захоплююче було б, якби я міг плакати над своєю теперішньою долею, що відгородила мене од світу, кинувши між божевільних, поведінка і почуття яких були чужі для мене і коли не викликали в мене страху, то здавалися сміховинними й відворотними. На жаль, навіть у такі тихі хвилини мені не щастило розворушити свою душу, й, по суті, я завжди залишався бадьорим і байдужим. Але пізніше я познайомився тут із двома чудовими чоловіками, гідними того, щоб обдарувати їх своєю увагою, а якщо пощастить, то й співчуттям.

Отже, лікар (загалом у мене немає впевненості, що він зовсім не здатний мислити; дві зморшки з обох боків його рота, – навіть якщо вважати, що цей рот лише умовно і випадково належить до цього ситого круглого обличчя, – можливо, є ознакою певної інтелектуальності) вважає, що моя поведінка була ненормальною, з чим я не можу погодитись. А коли я питаю, що він розуміє під словом «нормальний», він усміхається до мене самими лише куточками губ, і я відчуваю, що наша розмова починає розважати його. Лікар любить пояснювати поняття, про які заведено говорити загальними фразами, нічого певного про них не відаючи, хоч для нього, з огляду на його професію, смисл їx має бути зрозумілий.

Він пояснює мені: «нормальне» – це те, що відповідає нормі; і коли він це говорить, з виразу його полохливих риб’ячих очей видно, що він хитрує, вдає з себе простачка, аби тільки викликати в мене заперечення. Більш того, я навіть переконаний, що його рудоволоса дівчина стенографує в глибині кімнати кожну мою відповідь, щоб пізніше лікар міг з упевненістю визначити те, що він називає моїм характером. Я охоче йду йому назустріч, адже й мені це приносить тиху, маленьку радість, коли я спостерігаю, як, досліджуючи мою психіку, він вдається до карколомних трюків, немов танцюрист на канаті.

– Отож, відповідати нормі – значить відповідати загальному, буденному? – питаю я, і лікар стверджує, хоч, звичайно, з застереженням:

– В певному розумінні.

Його слова спонукують мене запитати, чи, в такому разі, кожного, хто поводиться і думає не так, як на його місці це зробила б людина з посередніми здібностями, слід садовити в божевільню. У відповідь він каже, що я софіст і що в мене талант адвоката.

Чому мені не вистачає витримки? Це моя слабість. Подібні розмови, хоч мені й не важко їх провадити, а йому вони приносять навіть певну втіху, через кілька хвилин починають мені набридати, і тоді я знову замикаюсь у собі й мовчу, а в його риб’ячих очах гасне блиск.

– На сьогодні, мабуть, досить, – каже лікар і, не приховуючи свого розчарування, дивиться повз мене у вікно, так що вогненний шар, який висить уже над самим горизонтом, відбивається у скельцях його окулярів. – Чи не могли б ви завітати до мене о тій самій порі завтра?

Навіть у цьому є щось варте уваги: він не наказує, він просить!

– Ну, як ми себе почуваємо сьогодні? – запитує він, а я відповідаю:

– Дякую, сьогодні ми почуваємо себе чудово.

– Чи й сьогодні ви не маєте наміру говорити?

– А хіба це для вас так важливо? – запитую я в свою чергу.

Він відповідає:

– Щиро кажучи, так; і не стільки як для лікаря (хоча й лікареві це цікаво знати), скільки для людини. Ви дивний, і те, що ви там устругнули, це… ну… ну, як вам сказати…

– Чудернацьке, аномальне, – допомагаю я йому.

– Якщо хочете знати, настільки аномальне, що мені дуже хотілось би збагнути ваш внутрішній світ.

Я ладен йому розповісти все, про що він хоче дізнатися, але мені важко відділити важливе і гідне того, щоб про нього говорити, від нецікавого й буденного. Я також не знаю, з чого почати.

– З дня народження.

Про це в моїй пам’яті нічого не збереглося, окрім хіба певності, що таке колись було. І, якщо вірити моїй матері, це сталося, – згідно з її волею і за розпорядженням акушерки, – на кухонному столі, бо мати не могла допустити, щоб її постіль ще раз була закаляна кров’ю, як під час народження моєї сестри.

– О, у вас є сестра? Цікаво!

Лікаря це, звичайно, анітрохи не цікавить, і я поспішаю внести повну ясність у цю справу:

– Їй було десять років, коли вона померла. Допомагаючи матері прати білизну, вона вивернула на себе відро з киплячим лугом і попекла все тіло.

– Який жах! – вигукує лікар, а дівчина‑Полум’я дивиться на мене так, ніби я заслуговую на співчуття.

Мені від цього стає трохи ніяково, і я відповідаю:

– Моя мати теж так сказала. Мені було тоді всього вісім років, і на мене це не справило великого враження.

Розмова знову починає мені набридати, але я обов’язково мушу взяти себе в руки. Я намагаюсь переконати себе, що ця розповідь надзвичайно багато важить для мого життя і що саме життя, цей каскад випадкових вражень, для мене також важливе.

– Коли я розповім усе, що вас цікавить, то зможу піти звідси?

– Як тільки я складу звіт і передам його органам влади, ви будете вільні, це я вам обіцяю. А що ви збираєтесь робити далі? У вас є якісь плани?

Оскільки я вирішив розповідати, мені не хотілось критися від нього.

– Я помандрую до моря.

– До моря? Чого?!

– Ото ж бо воно і є, пане доктор, саме з цього усе й почалося. Ще в дитинстві…

Лікар робить знак рукою, обертається і каже:

– Фрейлейн.

Дівчина одразу ж підводиться, поправляє халат і з серйозним виразом обличчя виходить з кімнати. Він чекає, поки зачиниться двері, потім подається всім тілом уперед, спирається ліктями на стіл, переплітає пальці й говорить, дивлячись на мене радісними очима дитини:

– Отже, що ви хотіли сказати?

У цій строгій приймальні, яка стала ще строгішою, коли з неї вийшла тендітна дівчина з білою шкірою на колінах, під пильним поглядом круглих лікаревих очей я раптом відчув, що моя природжена весела байдужість потроху зникає, і я повторив:

– Так, з цього усе й почалося! Вам слід знати, пане доктор, що ще в дитинстві я з насолодою поринав у мрії, яким не було ні меж, ні краю. Не лише уві сні, але й після пробудження, а також перед сном в моїй уяві поставали картини, що бентежили мене своєю красою. Бентежили, бо в них ішлося і про моє безрадісне життя: я бачив, скажімо, кухонну шафу або дорогу до школи; але в мріях моїх все це губило свою жахливу нудотність і безсумнівну корисність, і хоч зовні залишалося незмінним, здавалося, починало випромінювати якесь надзвичайно приємне й радісне світло. Мене розчаровувала, однак, та обставина, що картини втрачали свою чарівність, тільки‑но я починав їх сприймати свідомо або ж коли мені варто було поворухнутися. Але коли я стомлювався і засинав, зринали нові картини, які супроводжували мій сон.

Ви, певна річ, можете не повірити в те, про що я розповідаю, мовляв, це нічого не варті спогади дитинства, хоч мені добре відомо, що для вашої професії сни такі ж важливі й приємні, як, скажімо, для різника відгодоване на заріз теля. Смієтеся? Гаразд, але не заперечуєте? Щоб ви знали, я і нині поринаю щоночі в ті самі сни; навіть отут, у палаті, до якої ви знайшли за потрібне помістити мене разом з дев’ятьма божевільними, кожному з яких запросто може спасти на думку весела ідея вхопити мене, коли я сплю, за горлянку. Отож і тут я щоночі тікаю з цього світу практичності й користолюбства. А вдень мені нічого не лишається, крім інертної байдужості і надії, що наступної ночі мене чекає новий радісний сон.

І хоч мені досі ще ні разу не щастило зберегти чіткість уявної картини принаймні на секунду після її усвідомлення, я з часом помітив, що при одному положенні тіла цей стан радісного піднесення наставав швидше, ніж при іншому. Скажімо, коли я лягав на живіт і заривався обличчям у подушку так, що ставало важко дихати; або, заплющивши очі, закочував їх так, що вони починали боліти; або ж коли я з усієї сили притискав до піднебіння язик і мені починало здаватись, ніби рот і горлянка у мене вщерть забиті густою кашею. Більш того, я вже наперед знав: певне положення викликає певну низку картин. Коли я, наприклад, притисну язик до піднебіння, до мене обов’язково приходить те, що я називаю мрією про море. Правда, переді мною не обов’язково постає море. Це може бути який завгодно предмет, про який лише мені відомо (пояснити цього я не можу), чому саме він належить до мрій про море.

Ще в дитинстві тікав я у світ мрій (причому, як я вже говорив, не чекав пасивно, поки хвиля викине мене, наче деревину, на його мальовничий берег, а старанно й систематично вивчав умови, за яких найпевніше і найлегше в нього можна перенестись), і причина цього криється в тому, що мої дні і загалом увесь тісний світ, у якому я жив, були дуже безрадісними. Моя мати була жінка нечула. Вона, наскільки це було можливо для її черствого серця, любила мене, однак через виразку шлунка вела самітне, відлюдницьке життя, і мене, – особливо після смерті сестри, а також коли я закінчив школу, – не відпускала од себе ані на крок; день у день я допомагав їй. Вранці ми розносили газети, а потім тихими темними вуличками мовчки котили лозові коляски з чужими дітьми.

Торік вона померла, і хоч я розумів її не більше, ніж розумієш, скажімо, людину, з якою тричі зіграв у карти, вона завжди зустрічала мене з якимсь зворушливим хвилюванням. Мій батько був п’яниця. Ну, ще б пак! Ви одразу ж подумаєте про спадкову схильність. Її, звичайно, не можна заперечувати; але ж хіба не всі ми вкрай обтяжені брудом наших предків?

Мрія про море була чи не найпершою моєю мрією і водночас такою, яка ще й досі живе в моїй душі. Певна річ, зміст її змінювався, але сама вона постійно належала до тієї ж самої групи мрій, німа, захоплююча краса яких відкривалася тільки мені. В дитинстві це була, як правило, картина, яку я бачив, коли довго притискав язик до піднебіння і, внаслідок неприродного напруження, втрачав зв’язок з реальною дійсністю й переносився у благодатні сфери, де все було ясне та спокійне: я стояв на березі моря і вдивлявся в його далечінь. Переді мною – смуга піску, праворуч і ліворуч – південні дерева, назв яких я не знаю, і над усім цим – безхмарне небо. А далі – море! Неосяжне, вдалині воно зливається з небом, непорушне, як на поштовій картці, з одноманітними хвилями, ніби на зачісках, які бувають в чоловіків у кращі роки їхнього життя, коли вони пишаються тим, що ніхто не вгадує їх віку.

Чи я вже згадував, що мрії мої ніколи не пов’язувалися з дією? Вони були, так би мовити, звільнені від дії, і я в них виконував лише роль захопленого глядача. А що мені ввижалося море і саме отаке скам’яніло‑спокійне, хоч з берега ніби й долинав шум прибою, – це, мабуть, зв’язане з якоюсь хворобливою звивиною у моїй душі. Мені здається, що я йду крізь життя легко, наче танцюючи, але обтяжений душевним камінням, подібно до того, як цілком нормальні люди часто бувають обтяжені камінцями у жовчному міхурі. У тонкощах усього цього я ніколи не міг розібратись, однак не сумніваюсь, що ви, досвідчений лікар… Ну, от ви знову посміхаєтесь, але можете мені повірити: я думаю, коли говорю. Це, між іншим, також одна з моїх особливостей – я майже завжди думаю, коли розмовляю з кимось. Не через якісь там переконання, а тому, що навіть найменша брехня лягає мені на плечі непосильним тягарем. Ви, безумовно, маєте рацію: брехня часом буває корисна і навіть вигідна. Але з іншого боку, для мене навіть вигода стає тягарем. І от ви, як досвідчений лікар, зробите висновок про надломлений стан моєї душі. Але хто знає, може, коли я закінчу оповідати, ви не приховуватимете од мене цих висновків.

Не приховуватимете? Так? Дякую! Буде дуже повчально дізнатися про себе те, чого не знаєш. У вигляді якої картини постає сьогодні переді мною мрія про море? О, звичайно, я про це зовсім забув… Нині це вже не море, хоч, по суті, це все‑таки море, розумієте?! Мені ввижаються три чоловіки. Чорні чоловіки, і все навкруги темне, тільки вони освітлені. Рис їхніх облич я, зрозуміла річ, згадати не можу і тому припускаю, що вони взагалі не мають облич. Втім, це не має ніякісінького значення; ще слід пригадати, так це їхнє волосся, з точнісінько такими хвилями, як на моєму морі. Безперечно, було б дещо спрощено говорити, що ці три чоловіки з хвилястими зачісками уособлюють море. Я добре розумію, що це не так, і все ж таки вони – море! Ну? Невже ви справді це розумієте? Браво! Отут якраз і видно, яких дивовижних успіхів можна досягти, ретельно вивчаючи людей.

Мені було б прикро, якби всі ці дурниці, про які я вам оповідаю, такі нікчемні для інших, ви сприйняли як ознаку мого божевілля. Якщо ви (а можливо й не ви, а ті, хто доручив вам цю справу, тобто органи влади) хочете з’ясувати, чому саме втяв я ту штуку з фабрикою, то знайте: тут важливу роль відіграла моя мрія про море. Мені дуже прикро, якщо я наганяю на вас нудьгу, але ж хіба я винен, що світ влаштований так невдало, що в ньому все суттєве майже завжди здається нудним? Вам смішно? Мені це приємно, оскільки і я починаю відчувати задоволення від розповіді, а ви – чудовий слухач. Так, так! Де потрібно, ви киваєте головою, не дуже часто позіхаєте, завдяки чому зовсім не створюється враження, ніби ваші думки витають десь‑інде.

Гадаю, на цьому нам слід сьогодні закінчити. Вже пізно, мої товариші давно повечеряли і чекають, коли погасне світло. Якщо ви завтра або в будь‑який інший день викличете мене сюди, я охоче оповідатиму далі; до того, мені хотілось би скласти певний план, щоб не дуже відхилятися від основної теми.

Ні, ні, запитуйте, будь ласка! Чому я тікаю у світ мрій? А чи справді я тікаю? Гадаю, що ні; у всякому разі, життя не лякає мене, якщо ви це маєте на увазі. Я не знаю, як ясніше висловити свою думку, але мені здається, що у мріях людина значно ближче добирається до суті речей!

Вже чотири дні, з неділею включно, лікар не викликав мене до себе. Хіба не все одно? Неділі у нашому житті такі ж одноманітні й химерні, як і всі інші дні. За он тими деревами тягнеться білий мур, яким нас відгороджено від світу, – біла смуга на тлі зеленого ландшафту.

Здається, моя справа зрушила з місця. Можна собі уявити, як десь розпухає папка з моїм прізвищем, і це відрадно, – адже мені повертають право на життя. Певна річ, я маю на увазі не життя як таке, – тут сумніву не може бути, – а існування серед суспільства, що дуже швидко стає сумнівним, коли певним індивідом не цікавляться органи влади. Уявімо собі абсурдність становища людини, не занесеної в жоден з офіційних документів: вона не лише виключена з людського суспільства, а набагато гірше – її нібито взагалі немає. Хоч людина живе! Живе – і не існує. Отож тепер моє існування починає, хвалити бога, знову набирати відчутних форм. Вчора мене обстежили. Рудоволоса секретарка в цьому брала участь. Вона проявила себе з найкращого боку і з деяких моїх відповідей навіть сміялась. Я називаю її Полум’я (не моє Полум’я; я в неї не закохаюсь, бо це було б надто кумедно в моєму становищі. Але її волосся спадає, наче язики полум’я, на білий халат – полум’я, у яке хочеться занурити руки!). Таким чином, на мене завели історію хвороби. Це трохи стомливо, хоч, зрештою, навіть цікаво. Переді мною поклали кілька аркушів паперу з сірими або кольоровими плямами, і я мусив розповідати, що мені нагадують їхні контури. Спочатку я збентежився, бо поруч мене сиділа дівчина і, подаючи аркуші, кілька разів торкнулася моєї руки. Кожного разу на за‑питання, що я бачу, я відповідав, кидаючи короткі погляди на аркуші: «Метелика», поки вона не зажадала, щоб я уважніше придивлявся до деталей, і відтоді на кожному аркуші я намагався розрізнити кілька предметів. Мені також доводилось підшукувати слова‑синоніми і все інше, що буває в такого роду іграх, а наприкінці я запитав Полум’я, що ж я за людина. Однак вона не схотіла відкрити таємницю обстеження, а тільки сказала, що шеф сам вивчить усі мої відповіді, які вона старанно записала, й на їх підставі зробить власні висновки. Ні, вона мені цього не скаже, хоча, коли б захотіла, їй було б це неважко зробити, адже вона досконало вивчила всі ці методи обстеження і, крім того, за час своєї роботи в цьому закладі набула ще й досить великого практичного досвіду, так що сам шеф нерідко кладе перед нею аркуш паперу й питає, яка її думка. Ні, ні, не варто навіть наполягати – вона цього не може зробити. Звичайно, вона могла б натякнути, але випереджати у фахових висновках шефа не може: їй здається, що у мене загострена реакція на червоне.

Я подивився на її волосся і відповів:

– Цілком можливо. Втім, так воно і є, в цьому не може бути сумніву.

Дівчина вмить усе збагнула і засміялась. В душі я ще раз заприсягнувся не закохуватись у неї, хоч, власне, й сам не знаю, чи цей намір можна вважати добрим.

Проте не лише через Полум’я моє перебування в лікарні з дня на день ставало дедалі приємнішим. Мені навіть цікаво починає бути тут, і сьогодні я почуваю себе між цими людьми справді як удома. І коли б не мандрівка до моря, яка врешті колись‑таки повинна відбутись, у мене не було б ні найменшого бажання опинитися по той бік муру, на котрий я тепер поглядав майже як на захисний вал. Я мав розмови з деким із тутешніх мешканців і мушу сказати, вони були досить своєрідні. Коли б у мене з’явилось бажання трохи поміркувати, вони могли б виправдати кілька безсонних ночей. Однак думати мені зовсім не хочеться, сплю я зараз чудово, і навіть крики хворих спросоння не змушують мене більш підхоплюватись, як це бувало спершу, коли я тут тільки‑но опинився. Тепер вони не заважають мені спокійно споглядати трьох чоловіків із хвилястим волоссям, котрі, звичайно, не являють собою моря – і все ж таки є ним! Адже кінець кінцем все чимось є, і тому все є також усім…

Особливе місце у моїх роздумах займає один хворий – поважний старий чоловік з показною статурою і гарною білою широкою бородою, який привернув мою увагу вже давно, але перекинутися кількома словами з ним мені пощастило лише два дні тому. Після обіду він розмірено і поважно, як і все в ньому, іде в парк, зупиняється, заклавши руки за спину, перед одним з дерев, нахиляє голову вперед, так що ніс торкається кори, і в такому положенні непорушно стоїть кілька годин. Коли лунає дзвоник, що скликає хворих до будинку, він, не кваплячись, але й не зволікаючи, простує посипаною жорствою доріжкою до приміщення. Він майже ні з ким не розмовляє, але біля дверей, де ми з ним зустрічаємось, вітається поблажливим кивком голови то з одним, то з іншим хворим, а проходячи повз санітара, ніколи не забуває сказати: «Пане старший санітар, нехай те дерево ще постоїть! Воно мені й завтра знадобиться».

Це, очевидно, був благородний чоловік і, судячи з упевненості, з якою він віддавав ці накази, офіцер у минулому. Його товсті губи на тлі пишної хвилястої бороди скидалися на галявину серед дрімучого лісу. У нього були вставні зуби, і це також підтверджувало моє припущення, що старий походив з вищих кіл. Найдивовижнішою його властивістю було вміння косити очима. Я наголошую на слові «вміння», оскільки спочатку вважав це природженим недоліком, але, придивившись до нього пильніше, переконався, що його очі часто дивилися прямо. В такі хвилини в них світилася тупа втома, яку я пояснював здебільшого його віком (йому, мабуть, було за сімдесят).

Позавчора старий, як і завжди, зупинився перед своїм деревом і вперся носом у стовбур. Прогулюючись, я ніби ненароком опинився коло нього, привітався і зупинився на кілька секунд. Він випростався, кинув на мене суворий погляд і гаркнув:

– Ви в’язнете до мене! Так, так, не заперечуйте! Я вже давно це помітив: ви в’язнете до мене. Чому? Хочете вчитись?

Я відповів, що загалом навчання досить складна штука, до того ж, іще й сумнівна; адже те, що сьогодні є істиною, завтра може обернутися на її протилежність.

– Чудово, молодий друже, ви маєте рацію! – відповів він. – Пізнане – це лиш дещиця знання. Жодна людина, окрім мене, не знає всього.

Я насмілився тільки мугикнути у відповідь, тому що він, високий і опасистий, грізно дивився на мене.

– Я знаю все, – повторив він пихато, так, наче йшлося про абсолютно незаперечну істину, і вів далі: – А чому? Чому я все знаю? Гм, гм! Цього я вам не зможу пояснити. Хоч ви й кмітливий молодик, проте все одно нічого не второпаєте.

Я відповів, що докладу всіх зусиль, але сказати напевно не можу, чи збагну його думку.

– Ви помітили, як я кошу очима? – спитав він.

Я кивнув головою, і тоді старий, задерши підборіддя, накинувся на мене:

– Пусте! Нічогісінько ви не бачили. Ось погляньте! – Він огидно скосив очима. – Вам, можливо, здається, що я вас не бачу? Але я все бачу дуже добре! Отож без кривлянь, чоловіче!

– Чудово, – вигукнув я, – просто неймовірно!

– Це ще дрібничка. Таке може втяти і будь‑хто за муром, а я оселився тут не заради цього. Я користаюся з переваги, яку дає відсутність шуму й гамору, щоб повністю поринути в свої дослідження. Або ось… ось… що скажете ви тепер? – Він почав водити правим оком, в той час як ліве залишалось абсолютно непорушним. – Ну, яка ваша думка? Гм, гм… Що ви можете про це сказати?

Я відповів, що ніколи не бачив ще людини з такими надзвичайними здібностями, і старий, зніяковівши трохи від моєї похвали, задоволено посміхнувся.

– А що, по‑вашому, я роблю щодня біля цього дерева? –запитав він лагідно. – Я тренуюсь, так, тренуюсь! Майстерність, молодий чоловіче, це плід старанності! Те, що ви щойно побачили, – таємниця. Зрозуміло?

Я признався, що не можу збагнути повністю його слів, і попросив висловитись ясніше. Тоді він нахилився до мене, притулився губами до мого вуха й прошепотів:

– Таємниця знання!

Відтак знову випростався, очі його засяяли від щирої радості, а повні червоні губи аж прицмокнули від блаженства.

Я сказав, що тепер все стало мені значно зрозумілішим, а старий, кинувши: «Ото ж то», – щосили ляснув мене по плечу. Трохи згодом він притис вказівний палець правиці до губ, знову схилився до мене і, поклавши ліву руку на моє плече, прошепотів:

– Але нікому ані пари з уст… Цсс… Людина живе не лише хлібом.

Я не вловив зв’язку між першим і другим, однак пообіцяв мовчати, якщо для нього це так багато важило. Він задоволено всміхнувся й підморгнув мені. Я подумав, що розмова закінчилась, і хотів іти геть, але він зупинив мене: