Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Мандрівка до моря 3 page





Пізніше я переконався, що так воно й було насправді. Я перепрошую вас за опис цих, на перший погляд, малозначних деталей, але цей світ на певний час став моїм світом, саме йому я завдячую досить своєрідним перебігом кількох років мого життя. Коли б я не потрапив тоді до балагана або коли б мені не здалося, що дівчина затримала свій погляд саме на неї, я б не сидів сьогодні отут перед вами, не опинився б у цій божевільні. Тільки хіба я не говорив вам, що ні за чим не жалкую?! Не думка про те, ким я став, а про те, ким міг стати, примушує мене часом здригатися. Далі мав виступати артист, що звільнявся від пут. Клоун, аби показати, що йдеться про серйозну справу, зняв з голови циліндр і вкинув у нього свого причіпного носа. На сцену запросили двох чоловіків. Ніяково посміхаючись, вони слухали інструктаж про те, як найкраще прив’язати артиста ланцюгом до важкого стільця; на їхню адресу з публіки сипалися численні глузливі репліки. Із щирим запалом вони одразу ж узялися за діло і, заохочувані щедрою на поради публікою, почали старанно прикручувати бідолаху, а старий клоун тим часом пояснював, що цей винятковий номер викликав палке захоплення глядачів у всіх великих містах світу. Життю артиста, мовляв, загрожує небезпека, бо вже не раз траплялося, що люди з такою силою стягували в нього на грудях ланцюг, що він мало не задихався. Після закінчення номера артист зійде зі сцени і запропонує шановній публіці свої фото.

Під час цієї промови артист похмуро і сумно дивився на нас. Коли обидва чоловіки використали всі наявні ланцюги й відійшли убік, щоб публіка могла поглянути на справу їхніх рук, він, крекчучи і шарпаючись, вивільнив спочатку ногу, далі руку, і невдовзі на підлогу з брязкотом упав останній ланцюг. Артист підняв руки, щоб кожен міг побачити, що він дійсно звільнився.

Поки ми аплодували, старий знову начепив собі носа й почав, як це заведено в цирку, комічно наслідувати рухи артиста‑силача. Трохи згодом погасили всі лампи, крім червоної, і на сцену вийшла міс Фатіма. Нам усім запропонували написати на аркушиках паперу свою дату народження, відтак моторна жінка з білявим волоссям зібрала й передала їх міс Фатімі, а та змішала папірці у своїх великих кістлявих руках і, напруживши волю (адже таємниця відкривається лише внаслідок великого зусилля), почала пророкувати кожному його майбутнє.



Останнім на сцену вийшов метальник ножів. Моя красуня, наче казковий паж, була вдягнена у блискуче вбрання, яке щільно облягало її тіло, а юнак скидався на ковбоя: капелюх із широкими крисами, низько спущений пояс, револьвери. Дівчина подала йому ножі з блискучими лезами, і він склав їх віялом у ліву руку руків’ями від себе. Коли красуня стала під дерев’яний щит, ножі зі свистом полетіли в її бік і з глухим стукотом почали впинатися у дерево зовсім близько від її ніжного стану. Щоб іще переконливіше продемонструвати свою вправність, юнак повернувся до дівчини спиною і кинув кілька ножів поміж широко розставлених ніг. Одверто кажучи, цей номер не дав мені великої насолоди, і я полегшено зітхнув, коли ця гра з життям або щонайменше з бездоганною красою дівчини закінчилась.

Другого дня, відразу ж по обіді, я знову рушив туди задовго до початку першої вистави. Грошей на квиток у мене більше не було, але я став попереду всіх і безсоромно витріщився на дівчину. Поки йшла вистава, я тинявся поблизу балагана, а тільки‑но люди почали виходити, знову спокійно зайняв своє місце, терпеливо чекаючи. Лише коли розпочалася остання вистава, я подався геть. Не дивно, що артисти цирку звернули на мене увагу, і коли наступного дня я прийшов знову, клоун зненацька запитав мене:

– Що ти, власне, робиш?

– Нічого, – відповів я, – мандрую.

– Це всі ми робимо. Піднімайся сюди! – кивнув він мені.

Я пішов слідом за ним за куліси, де він скинув піджак, циліндр і причіпний ніс.

– Я тут бос, ясно тобі? – мовив він.

Відповівши, що це не так уже й важко збагнути, я поцікавився, з якої це речі він звертається до мене на «ти».

– Тут, у балагані, я до кожного звертаюсь на «ти». А тепер вислухай мене: у нас помер клоун. Надміру пив, верблюд. Я йому завжди казав: так ти довго не протягнеш. Так воно й сталося: три дні тому він звалився он з тієї балки, коли ми ставили шатро. Скрутив собі в’язи. Чудова смерть! Нам, зрозуміло, шкода його, але як би там не було, він помер, в нас немає для нього заміни. Я змушений сам виконувати його обов’язки, а я ж усе‑таки бос. Одне слово, йди до мене за клоуна. Робота проста і водночас приємна. У твої обов’язки входитиме якийсь час погупати надворі в литаври та поблазнювати, щоб людям було смішно. Зумієш? Ану спробуй!

Я скорчив кілька гримас, якими він явно лишився задоволений, тому що сказав:

– Ну, от бачиш! А потім іще трохи пострибаєш по сцені та, може, де в чому допоможеш, коли треба буде. Тут усі допомагають один одному, крім мене. Бо я – бос. Тільки під час роботи ніяких фіглів з крихіткою, я цього не потерплю!

– Вона заміжня?– спитав я.



– Дівчина належить тому хлопцеві, отож будь обережний – він часом здатний на підлість. Якщо вже надто присікуватиметься, скажеш мені або Стефанові; ми його не боїмося.

На моє запитання, хто такий Стефан, хазяїн відповів, що так звуть артиста‑силача.

– Ота повна блондинка – моя дружина. Найкраще звертайся до неї «пані директорша», вона це любить. Звісно, вона дурна, як і всі жінки, однак діло своє знає. Ну, то як?

Я сказав, що з цього навряд чи що вийде, оскільки я прямую на південь. Старий зрадів – мовляв, усе складається якнайщасливіше, бо вони теж мандрують на південь. Поміркувавши якусь мить, я вирішив, що нічого не втрачаю, і погодився.

– От і гаразді – кивнув головою хазяїн. – Я так і думав. А вона й справді крихітка, чи не так? Можеш одразу ж братися до роботи. Ось тобі піджак, ніс і капелюх. Он там лежить грим. До речі, ти не поцікавився, скільки одержуватимеш.

Я відповів, що для мене це не має значення, аби тільки було де переспати і що поїсти.

– От і гаразді – повторив він. – Ти маєш рацію! Мільйонером я тебе однаково не зроблю; спершу побачимо, як ти себе покажеш, а потім поговоримо і про платню.

Я запитав його, де мешкатиму, бо останньої ночі мені довелося спати, сидячи під деревом.

– У нас є два фургони. Вони належать мені. Тут усе належить мені, – гордовито додав він. – Я – бос! У більшому сплю я, моя дружина та її тітка – міс Фатіма. Ти спатимеш у другому фургоні, разом із Стефаном і тими двома.

– Разом із дівчиною? – здивувався я.

– Звичайно! Це тебе непокоїть?

Того ж дня я став до роботи, і коли перестав боятися людей, що вирячувалися на мене, почав розважати юрбу страшенно безглуздими і грубими жартами.

 

Вчора до лікарні завітали гості: дами, переважно не першої молодості, та їх керівник –хирлявий добродій років шістдесяти, схожий на віслюка. Вони називали себе «Товариством Пробуджених», на них, як нам пояснив проповідник, зійшла божа благодать. Яке це щастя – твердо вірити у щось!

Всіх нас зібрали до великої зали, де стоїть фісгармонія; всіх – це значить персонал, вільний у цю годину від інших обов’язків, і хворих, за котрих не боялися, що під час проповіді у них почнеться приступ. Дівчина‑Полум’я (у нас із нею останнім часом налагодилися дружні стосунки, і при першій‑ліпшій можливості ми непомітно дражнимо одне одного) якось прохопилася, що «Товариство» відвідує нас один раз на рік і що керівництво лікарні вважає це за високу честь, бо до нього входять жінки впливових і грошовитих чоловіків.

Готувалися до цієї зустрічі довго. Всім хворим наказали поголитися і надягти свою найкращу одежу; і щоб не здумали, бува, бешкетувати або сміятися! Найголовніше ж – ніяких ідіотських вибриків! Та воно й зрозуміло, адже божа благодать – річ серйозна.

Жінки співали, чоловік із ослячим обличчям акомпанував їм на фісгармонії, а у важких або особливо повчальних місцях і сам підтягував хрипким голосом. На початку церемонії лікар виголосив коротеньку привітальну промову, в якій від імені всіх присутніх трохи квапливо подякував Пробудженим за те, що вони й цього року не забули про нас. Він, мовляв, особисто, так само, як і всі ми, радіє цій чудовій годині, яку вони дарують нам. Після перших двох пісень, якнайстаранніше, з великим запалом і екстазом виконаних жінками на повний голос, слово узяв проповідник. Палко привітавши нас, він заявив, що для нього і його сестер во Христі побути сьогодні серед нас і помолитися з нами справжня насолода.

Далі він довго говорив про бога, з яким у нього, як і в багатьох інших людей, начебто існувало повне взаєморозуміння. Проповідник вважав, що доля людини часом буває жорстока (звичайно, для користі самої ж людини, бо господь, посилаючи те й друге – і радість, і страждання, – безумовно знає, що для кого підходить) і часто весь її життєвий шлях – це сама кара божа. Однак чим тяжча боротьба тут, на землі, тим радісніше лунає «осанна» ангелів на небі і тим більша насолода чекає на них у раю.

– Тут немає місця для сумніву… – проповідник зробив коротеньку паузу, а жінки хором гукнули «алілуя».

Так само добре знав він і про те, що на тому світі для вбогих духом, без жодних на те зусиль з їхнього боку, уготоване затишне й перспективне місце серед святих. Йому, мовляв, особливо хотілося б переконати в цьому саме того, хто гадає, ніби його oбійшлa доля. Анітрішечки! Господь у своїй всеосяжній доброті дбає про всіх, жоден листок не впаде з дерева без волі божої. (Знову пауза, і знову прогриміло могутнє «алілуя»).

– Хіба можна уявити собі більшу втіху і насолоду, як та, що на небі? – вигукнув він, а коли ніхто нічого не відповів, провадив далі: – Авжеж що ні! Які ж то радощі чекають у раю на кожного, хто шукає спасіння в каятті, хто живе життям праведника!

В залі стояла тиша,. тому він заходився детально змальовувати ці неземні радощі. Але, видно, вони були дуже мізерні, в усякому разі, в них не виявилося тієї могутньої сили, яка справила б враження на божевільних, і тому з облич слухачів не сходив стомлений і безтямний вираз.

Особливого значення проповідник надавав милосердю, свою проповідь він закінчив словами:

– Милосердя – це все! Милосердя ламає мури!

Дами з насолодою прокричали тричі «алілуя», ніби прагнучи заглушити всі конкуруючі звернення до бога й випередити їх на шляху до неба.

Якийсь час Пробуджені ще співали, потім зібрали свої пожитки і, непевно посміхаючись та зі страхом у очах, почали прощатися з нами: адже атмосфера в божевільні, навіть для тих, на кого зійшла божа благодать, неспокійна.

Дощ не вщухав, а тому нас усіх залишили в залі. Хтось із божевільних сів за фісгармонію, натиснув на клавіші й несамовито загорлав «алілуя», аж поки не прийшли два санітари й силою не відтягли його від інструмента. До мене наблизився бородатий і сильно скосив очі…

– Молодий чоловіче, – сказав він, – станьте впритул до мене… ближче… я вам кажу ближче, до дідька… так, щоб торкалися носки наших черевиків… отепер добре.

Це було не так просто зробити, тому що поперед себе він носив, наче мішок з картоплею, здоровенний живіт, і мені довелося відхилитися назад, напруживши всі сили, щоб не впасти. Старий дивився на мене суворо, але не гнівно. Враз він підняв і швидко опустив голову, його борода ковзнула по моєму обличчю, наче віник.

– Відступіть, – звелів він. – Ось так я вітаюся з людьми, які мені до вподоби. Як ваші успіхи?

– В чому?

– У пошуках правди.

Я признався, що не знайшов її. Тоді старий, зареготавши, пояснив, що інакше й не могло бути, бо правда в нього.

– Ви чули, що тільки‑но розповідав отой чоловік? Він нічого не знає, нічогісінько! Мені кортіло сказати йому про це, але поруч зі мною стояв старший санітар. Однак я запевняю вас, йому і справді нічого не відомо. Зате я знаю все. А де Шукач? Чи балакали ви з Шукачем?

Дізнавшись, що я і досі не знайшов на це часу, він скипів. Мовляв, якого біса в такому разі я до нього в’язну. Адже він наказав мені спочатку вислухати Шукача й повчитися у нього.

– Чому я все знаю? – провадив далі старий. – Мовчіть! Не відповідайте! Виказати вам секрет?

– Еге ж.

– Тому, що я кошу очима. Ви здивовані, правда ж? Вірю вам, молодий чоловіче, вірю. Мені самому, щоб збагнути це, знадобилася більша частина життя, якому вже скоро буде кінець. Я хочу… авжеж, я хочу, молодий чоловіче, бо ви мені сподобались… я хочу повідати вам таємницю. Тільки, – він підніс мені до обличчя кулак, – нікому анімур‑мур, бо інакше… і пообіцяйте мені, що ніколи, ні за яких обставин, навіть на війні, не станете самі косити очима. Можете дати таку обіцянку?

Коли я пообіцяв, він вів далі:

– Погляньте он на ту картину на стіні! Бачите?

Я відповів, що бачу, і тоді старий наказав мені заплющити одне око.

– А зараз ви бачите?

І коли я знову кивнув головою, він, з усієї сили луснувши мене по плечу, загорлав:

– У цьому й полягає весь секрет! Ви дивитесь обома очима в ту саму точку! Марна трата часу! У цей нераціональний спосіб ви ніколи всього не осягнете. Марна трата часу, кажу я вам! Погляньте краще на мене: одним оком я дивлюся на картину, а другим – на вас. Я бачу вдвоє більше за будь‑кого, тому я вдвоє більше й знаю. Ви знаєте лише половину, а я знаю все.

До нас підійшов санітар і попросив мене зайти до лікаря. Останнім часом мої стосунки не лише з Полум’ям, але і з санітарами значно поліпшились. Коли я тільки‑но потрапив сюди, кожен гукав мене не інакше як: «Гей, ви там, ходім до шефа!» Відтоді ж, як санітари помітили, що лікар шанує мене, а надто коли пішов поголос, що ми з ним інколи навіть випиваємо по склянці вина, всі вони почали ставитися до мене з пошаною. Тепер, санітари вітаються зі мною на сходах, а коли мене кличе лікар, звертаються, приміром, так: «Вибачте, будь ласка, шеф хотів би, щоб ви до нього зайшли».

Серед персоналу, безперечно, точилися розмови і про те, чим я займався до того, як мене помістили в лікарню, і що я маю багато грошей. Дівчина‑Полум’я недавно сказала: «Шкода, що ми не були знайомі раніше. Ви мені, напевно, купили б норкову шубу». Я заперечив, мовляв, норкової шуби, можливо, й не купив би, але в мене було б досить вільного часу, щоб знайти для неї такий подарунок, який личив би її прегарному волоссю. Дівчина засміялась і захоплено мовила: «Ви, мабуть, були страшенно багаті», і в її тоні мимоволі забриніла повага. Виховуване в нас на протязі сторіч схиляння перед багатством виявляється таким сильним, що ми, – хай навіть нам особисто це не дає ніякої користі, – схиляємося в смиренній пошані не тільки перед багатим, але й перед кожним, хто колись був багатим або про кого ми лише думаємо, що він – багач.

Лікар сидів за столом і, коли я ввійшов, поглянув на мене серйозними очима, круглими, наче гудзики на мундирі.

– Сідайте! – запросив він. – Ви палите? Прошу!

Я запитав:

– Оповідати далі?

– Атож. Втім, можливо, якось по‑іншому. Сьогодні я спостерігав за вами. Здається, на вас не справила великого враження проповідь і все інше.

Я признався, що це й справді так, що на таких речах я не дуже розуміюсь.

– Скажіть одверто, ви віруючий? Лікар занадто досвідчений тактик, щоб поставити такого роду запитання без таємної думки. Досі ми старанно дотримувались у розмовах зовнішньої характеристики речей. Чого ж це раптом такий стрибок углиб душі? Навіщо це запитання, на яке, – він мусив би це знати, – я не зможу відповісти? Я декламую:

 

Хто назве його?

І хто сміливо скаже:

«Я вірю в божество»?

 

Лікар посміхається.

– «Фауст», – говорить він. Ще б пак, він це читав, можна було не сумніватись. – Вам здається безглуздим моє запитання?

– Безперечно, якщо ви сподівалися, що я на нього відповім.

Лікар говорить, що кілька хвилин тому він ще чекав відповіді, але тепер буцімто розуміє, що у мене немає бажання розмовляти щиро. Це знову‑таки не відповідає дійсності, і тому я заперечую:

– Я справді не знаю, чи вірю. Бувають моменти, коли я просто звіряюсь на бога (а може, лиш спекулюю на цьому?), хоч, по суті, це те саме, і тоді я знаю, що нічого не знаю.

Лікар вважає, що віра часом така глибока й непохитна, що рівноцінна знанню; на жаль, про це твердить багато людей, котрі у вірі своїй зазнали краху. І взагалі, оте знання й оці балачки, балачки про все, що тільки знає людина. Це хвороба нашого часу – оте знання, ота віра в знання і безугавні розмови про все це. Певна річ, вони, люди наших днів, знають багато і плещуть язиками про все, що знають і навіть чого не знають. Діти – й ті не ідуть назустріч таємниці у шанобливому мовчанні; хіба що зовсім старі люди та божевільні зберігають її у своєму серці.

Наука і експеримент – ось, мовляв, передумови неухильно прогресуючого пізнання істини й звільнення людини від рабства забобонів, – продовжує лікар. Так наче поклоніння Пізнаному – це не той самий жалюгідний забобон і не вульгарне ідолопоклонство! І надто лозунг про служіння правді! Ніби він і до нього подібні дійсно про неї піклуються! Правда – це те, що вони вважають правдою і до чого самі прагнуть. Люди, в цьому немає сумніву, у всі часи боялися правди, вони вигрібали нори в землі, щоб захиститися від її штормового вітру. А наше покоління відрізняється тим, що ми не риємо для себе нір, а живемо з комфортом у приготовлених раніше сховищах.

Лікар прагне переконати мене у своїй правоті. В мене нема іншого виходу, і я кажу «гаразд», пообіцявши над цим поміркувати. Однак я не зможу повернутися туди, де витає зараз ця людина; вбрання, яке я носив замолоду, зараз уже не налазить на мене.

 

Після нашої позавчорашньої розмови лікар не виявляє бажання ще раз прогулятися зі мною крученою стежкою дискутувань. Він викладає в університеті й любить, коли до нього звертаються «пане професор». Дівчина‑Полум’я виказала мені сьогодні цю таємницю, коли я чекав у кабінеті, й віднині саме так я називатиму його, бо наша приязнь що не день, то все більше зростає. Сьогодні я вже остаточно переконався, що моє перше враження про нього було помилковим. Виявляється, він мислить! Лікар також одвик від свого бадьорого: «Ну, як ми себе почуваємо сьогодні?»; натомість він тепер підсовує мені коробку з сигаретами і каже: «Будь ласка!»

Я запитую:

– Продовжувати?

І лікар відповідає, що коли в мене є бажання, він охоче слухатиме.

– Отже, я почав бити в литаври й кривлятися, і, щиро кажучи, робота ця давалася мені легко; нині я з задоволенням, а інколи навіть з жалем згадую про ті часи. Моїм колегам, здавалось, сподобалося, з яким натхненням я, новачок, брався за діло. В усякому разі, другого дня, коли ми снідали в директоровому фургоні, хазяйка сказала мені:

– З тебе, Пелехатий, добрий блазень. На щось інше ти навряд чи здатний, а це в тебе виходить прямо‑таки здорово!

Бачите, пане професор, звичайна собі жінка, а вміє так розпізнавати людей; і хоч тоді я дуже пишався цією похвалою, – особливо тому, що її підтримала вродлива дівчина, – я ніби не зрозумів, чи, вірніш, навмисне не звернув уваги на той осуд, що бринів у її похвалі. Потім я ще не раз згадував слова директорші. І чим більше я над ними розмірковував, тим ясніше ставало мені, що ця добра жінка мала рацію. Можливо, саме про це і ви хочете дізнатися, заради цього тримаєте мене тут, годуєте, обстежуєте, як це у вас називається, із міною світської людини слухаєте мою безглузду історію. Я – блазень, і моє життя – суцільне блазнювання. Ну що, продовжувати? Якщо бажаєте, я готовий. Але я вас попередив. Ця жінка за кілька годин помітила в мені те, чого ви з усіма вашими тестами й професійною проникливістю не можете відкрити ось уже кілька тижнів. А скінчиться усе це тим, що ви все одно визнаєте її правоту.

Отож гарна дівчина; яку всі називали Бійя, підтримала пані директоршу і, усміхнувшись, глянула на мене. Її очі, лагідні зелені очі, здавалось, дивилися на світ і на все, що діялося в ньому, звідкись здалеку і ніби крізь серпанок смутку.

– Авжеж, – сказала вона, доївши бутерброд, – я страх як сміялася, коли він наслідував Стефана, тягаючи по сцені ланцюги.

Після сніданку, тільки‑но я вийшов з фургона, до мене підбіг метальник ножів й ухопив за плече.

– Гей ти, – гукнув він, – стережись! Бійя належить мені! Ти знаєш, на що я здатний. Щоб не пришпилив тебе до дерева!

Я відповів, що матиму це на увазі, але заледве він відійшов, як до мене наблизився Стефан.

– Він тільки дзяволить! Я йому в вічі кажу: «Ти – нікчемна, паршива морда!» Нічого не бійся, а якщо дійде до лихого, гукни мене, я з ним швидко впораюся.

Добре йому говорити. На зайця виття гієни наганяє такий самий жах, як і рикання лева. А я – заєць. І хоч я щиро захоплююся героями, у мене з ними немає нічого спільного. Тому мене не дуже приваблювала перспектива відкрито піддатися чарам дівочої вроди і, виставляючи напоказ свої кращі риси, домагатися Бійїної прихильності, завоювати її симпатію і зрештою – любов. Звичайно, в такий спосіб я змусив би метальника ножів доказати, наскільки серйозною була його погроза, чи, може, він просто дзяволів, як запевняв Стефан. Але з огляду на те, що експеримент мав бути проведений на мені, цього разу я вирішив відмовитися від пошуків істини.

І все ж я кохав Бійю. Мені подобається, пане професор, коли ви посміхаєтесь самими лиш куточками губів. Це приязна, заохотлива, поблажлива і скептична посмішка. О, я знаю, кожен гадає, що безмежна любов і страждання випали тільки на його долю; але мушу вам признатися, що завжди з недовірою спостерігав за палахкотливим полум’ям своєї пристрасті. Неземне блаженство і пекельні страждання, вся ота винятковість почуття були недоступні для мене. Якщо хочете знати, моя любов завжди мала запасний вихід.

Фургон, у якому мешкали Бійя, Стефан, метальник ножів і я, був маленький і жахливо тісний. Передня частина, відгороджена білою завісою з матерії із штучного волокна, була відведена Бійї. В неї там було досить місця, щоб випрати білизну й розставити різні флакончики. А в нашій половині між складеними один на один ящиками й валізами було так тісно, що ми боком протискувалися до своїх постель.

Самотужки залазити у свій гамак я навчився лише тоді, коли опанував дeякі акробатичні прийоми. Спершу ж мене піднімав Стефан, що спав піді мною. Він це робив без помітного напруження, наче ставив на полицю книжку. Коли траплялося, що в своєму гамаку, який нагадував розпороту вздовж шкуринку банана (іншого місця для мене у фургоні не було), я перевертався на спину, мене так стискало мотузками, що вранці на руках і стегнах залишалися відбитки сітки і ямки од вузлів. Поруч зі мною спав метальник ножів (зовсім близько, злегка простягши руку, я міг доторкнутись до нього) і без упину палив сигарети, поки Стефан не починав кашляти й не гримав:

– Гей ти там, угорі, годі тобі вже чадити!

В передній частині фургона при тьмяному світлі лампи поралася Бійя, і крізь завісу ми могли спостерігати за нею, наче за рухами китайських тіней: як вона розчісувала волосся, як роздягалась (а надто, коли знімала панчохи), як, надягнувши нічну сорочку, лягала в ліжко і, нарешті, гасила світло. Рухи чарівної крихітки були такі граціозні, що я був у захопленні від неї і, дивлячись на обриси її тіла, прагнув обняти її.

Отже, у нашій частині фургона була страшенна тиснява. Я скоро призвичаївся до неї і, опиняючись у гамаку, вже не підводив голови, щоб не вдаритися об склепистий верх фургона. Першого ж ранку я добре придивився, як метальник ножів, перевернувшись на бік, сплигнув із свого гамака вниз, і зробив те саме, прагнучи якомога швидше звільнитися від принизливої безпорадності й залежності від Стефана.

В цьому містечку ми пробули ще шість днів, а потім рушили далі. Не встиг ще останній глядач вийти з балагана, як ми заходилися згортати шатро. Про цей вечір тут почали заздалегідь говорити як про велику подію. Особливо ж хазяїн невтомно пояснював, що кому належить робити, щоб якнайшвидше зібратися. На світанні ми мали вирушити в дорогу і ще до обіду розіп’яти на новому місці балаган і приготуватися до першої вистави. Мені доручили забратися вгору на перекладину і, опустивши шатро, потім згорнути його, в чому мені допомагали метальник ножів і Стефан. Бійя виносила на вулицю лавки, а хазяїн складав їх у наш фургон, такий уже захаращений, що тільки Бійя могла тепер протиснутися до своєї постелі, перелізши через два ряди лавок.

– Одну ніч можна якось перебути. Ми завжди так переїжджаємо, – пояснив мені хазяїн. його дружина, спостерігаючи за метушнею, спокійно палила сигарети.

Зібрались ми завчасно; з’єднавши обидва фургони, причепили їх до трактора, за кермом якого вмостився. старий, а поруч нього – метальник ножів, щоб потім змінити його. Я сидів у дверцях фургона, які не зачинялися. До мене підійшла Бійя, а незабаром після неї Стефан.

– Я стомився, піду десь ляжу всередині. – Силач ляснув мене по плечу і додав: – Молодець, не буду вам заважати.

Я відчув на собі допитливий погляд Бійі і весь зашарівся.

Коли фургони рушили, я підвівся і сказав:

– Спробую розчистити для вас місце, щоб ви могли трохи поспати.

Але Бійя заперечила:

– Не треба, я хочу ще скурити сигарету.

Бона сіла поруч зі мною, наші ноги гойдалися, коли фургон підкидало на вибоїнах, і ми мовчки вдивлялися в темряву ночі. Трохи згодом почулося спокійне дихання Стефана, і тоді я, поборовши ніяковість, зважився нарешті промовити:

– Завтра ви будете дуже стомлені.

Бійя кинула на дорогу недопалок і відповіла:

– Я завжди стомлена.

Якийсь час ми знову помовчали; коли‑неколи темряву за нами прорізували фари автомобіля, і поки машина обганяла наш повільний поїзд, ми сиділи, засліплені світлом.

– Вам серед нас подобається? – запитала Бійя, і я відповів:

– Еге ж.

– Дивна ви, одначе, людина!

– Чому?

– Як може подобатися таке життя?!

Я сказав, що воно мене цілком задовольняє, поки трупа мандруватиме на південь, і розповів їй про свій намір. Не так детально, як вам, пане професор, але вона з першого ж натяку розуміла все, що я мав на думці. Це була чудова дівчина, і я кохав її. (Щойно я подумав, що і досі кохаю її). Закінчивши розповідь, я спитав:

– Можете ви це збагнути? Вона кивнула головою:

– Авжеж, і я колись мріяла.

– Про море?

– Ні. Я мріяла про те, щоб покинути все й піти світ за очі. Без певної мети і надії. Навіщо знати, куди йдеш. Досить того, що певний етап уже пройдено, що ти залишив щось позад себе.

Я поцікавився, чому таким осоружним здається їй життя в балагані. Вона здивувалась: невже її робота може видатися приємною? Згадавши про блискучі ножі, я спитав:

– Чому ви не підете звідси?

– А куди? Кому я потрібна?

Я поглянув на неї: обличчя її було непорушне й бліде у місячному сяйві.

– Ви дуже гарна.

Бійя навіть не посміхнулась.

– Невже? – тільки й мовила вона.

Тієї місячної ночі я не поцілував її, сталося це пізніше.

– Коли ти підеш від нас, – сказала вона після першого поцілунку, – то забудеш мене, і нічого дивного в цьому немає. Але коли ти дійдеш до моря й дивитимешся на воду, не маючи нічого позад себе і нічого попереду, ніякої більше мети, тільки море, пісок і небо, – тоді ти згадаєш про мене!

Минуло два тижні. Якось уночі я лежав у своєму гамаку й, засинаючи, дивився на Бійю, що по той бік завіски розчісувала своє волосся. Враз метальник ножів підхопився зі свого місця і вдарив мене кулаком в обличчя.

– Ах ти ж, негіднику! –загорлав він. – Нарешті я застукав тебе на гарячому! Заплющ очі, мерзотнику!.. Бо я допоможу тобі їх заплющити!

Він переліз на мій гамак, навалився на мене і, впершись спиною у дах, заходився гамселити мене кулаками. Я не мав змоги захищатися, не міг навіть визволити рук, і коли б не прокинувся Стефан, все це скінчилося б погано. Він стягнув метальника ножів униз і, піднявши його лівою рукою, правою повільно стискав йому горлянку.

– Якщо ти ще хоч раз, один‑єдиний раз зачепиш Пелехатого, я скручу тобі в’язи! – прошепотів він. – Щоб я провалився на цьому місці, якщо не зроблю цього.

Біля завіски стояла Бійя і посміхалась до мене.

Відтоді ми з Стефаном заприязнилися ще більше, йому вдавалось, що я – освічена людина, а перед освіченими він просто благоговів.

– Все‑таки, – промовив він, коли ми, лежачи на своїх місцях, балакали про життя‑буття, – ти багато чого знаєш. Адже ти вчився і, скажу тобі, правильно робив. А я от не вчився, і хто тепер?!

– А я хто?

Але він заперечив:

– Ні, ти маєш великі знання. Ти ще далеко підеш. Коли б я, наприклад, хоч трохи повчився замолоду, то вже давно був би собі і пан, і бог.

– А чим ти займався раніше?

– Скуповував старе залізяччя, ганчір’я… В цьому я найкраще тямлю і зараз.

Коли я порадив йому розпочати якесь діло, він заперечив, – мовляв, для цього треба краще вміти рахувати і хоч трохи знати бухгалтерську справу. Зненацька Стефан спитав:

– А ти знаєш бухгалтерську справу?

Я відповів, що трохи знаю, і з тої миті, видно, ще більше виріс в його очах.

– А бодай вам заціпило, я хочу спати! – вилаявся метальник ножів, але Стефан, навіть не глянувши в його бік, стусонув його знизу в спину й промовив:

– Заткни пельку! Може, й ти щось тямиш у бухгалтерії? Ти ще далеко підеш, – звернувся він до мене, – згадаєш мої слова! Мабуть, бухгалтерія – важка справа, еге ж? Зате щовечора тобі стає ясно, які в тебе прибутки і які видатки. Це справді чудово!






Date: 2015-09-05; view: 136; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2020 year. (0.023 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию