Мандрівка до моря 4 page

Я пояснив, що завдяки бухгалтерії можна багато дечого з’ясувати, скажімо, чи не занадто дорого ти щось купуєш і таке інше.

Про бухгалтерію Стефан повсякчас говорив як про якесь чудо.

– Подумати тільки, – дивувався силач, – вона грунтується лише на числах, самі тільки числа й більше нічого!

Ми кілька вечорів підряд пробалакали із Стефаном про бухгалтерію, якою він так захоплювався, а коли в серпні трупа повернула на схід, я залишив її; на цьому скінчилась поетична сторінка мого життя. Будь ласка, пане професор, запитуйте, коли маєте бажання. Чи не бачив я відтоді хоч раз Бійю? Ні. Але, – я вже сказав про це, – кохаю її й тепер. Хто знає, може, побачивши море, я піду шукати її. Все ж таки це була б якась певна мета, яку я повинен би здійснити.

Загалом я людина миролюбна і в суперечки вступаю неохоче. А надто не люблю я сперечатися про думки і погляди, бо це майже нічого не дає. Я ніяк не можу втямити, чому людина не має права мандрувати шляхами життя згідно із своїми уподобаннями, чому я мушу нав’язувати комусь свої переконання. Навіть коли ми обидва помиляємось, хіба це має якесь значення?! Мене це тим більше дивує, що мої думки викликають у професора безліч заперечень, і я жадібно чекаю, коли він докінчить свою явно доморослу і, як на мене, безглузду думку, щоб заперечити йому. До того ж, мені абсолютно ясно, що він так само неуважно стежить за моїми думками, як я за його, і що наші міркування, по суті, повисають у повітрі. Часом, коли я говорю, мені зненацька спадає на думку, що я тону в пишномовних формулюваннях і насолоджуюсь облудною мудрістю власних висловлювань. Але найгірше те, що, як правило, це зовсім не мої думки! Я дещо читав і на‑хапався з книжок уривків чужих думок. Приправивши ці жалюгідні кусні несмачним соусом – можливо, лиш кількома влучними словами, – потім ще дивуюсь, чому це нікому не смакує.

Ось і сьогодні, чекаючи лікаря (рудоволосої дівчини в кімнаті не було), я з нудьги заходився читати назви книжок. Лікар, безперечно, був офіцер: на полицях стояло безліч воєнних книг – мемуари американських генералів тощо. Я саме перегортав сторінки одного з томів, коли до кімнати ввійшов професор.

– Ого, то ви любите книжки? – він поглянув на назву і додав: – Ви цю читали?

Я відповів, що ні.

– А слід! Охоче позичу вам цю книжку.

Я заперечив, що зараз у мене нема настрою читати, а це – чималенький том. Тоді лікар сказав:

– Я певен, що коли б ви уважно прочитали цю книжку, то збагнули б фальш і однобічність ваших поглядів на багато речей і, зокрема, на воєнні справи.

І тут я знову не стримався:

– Не все, що переконує, – істина. (Іще один кусень, зготовлений кимось іншим, який я завжди ношу з собою і при нагоді випльовую, як хворий на сухоти потай випльовує своє мокротиння). Припустимо, що я хворий – а чому я мушу бути винятком? – хворий, якого точить вірус нашого часу: влучне слово! Інші, звичайно, в цьому відношенні не кращі за мене, а багато є ще гірших, і саме ними я захоплююсь. Вони принаймні не полемізують із запозиченими в когось думками, їм і за вухом не свербить: виріс виставлений ними на продаж овоч у їх власному чи в чужому городі. Все, зрештою, залежить тільки від того, виріс він на твердому грунті чи на пухкій ниві. Навіть прекрасна троянда стає бур’яном, якщо вона зацвіте на грядці картоплі.

Іншим добре: під час розмови їм не треба повсякчас стояти поруч із самим собою, прислухатися до власних слів і хитати головою з власних дурощів. Ні, останнім часом я зовсім незадоволений собою. І передусім, мабуть, тому, що відчуваю, як у розмовах з лікарем поступово втрачаю спокій і колишню байдужість. І, разом з тим, природно, свою перевагу! Чому я більш не можу, як це було спочатку, просто всміхнутись і відповісти: «Еге ж, ви, очевидно, маєте рацію, я поміркую над цим»? Чому я дозволяю втягувати себе в дискусії? Чому я повинен обстоювати свої думки (або ж те, що видаю за власні думки)? Хіба мені й так не ясно, що своїми аргументами я неспроможний переконати співрозмовника? Такої безглуздої самовпевненості я позбувся вже давно. Правда, раніше, ще будучи зовсім юним, я часом пробував декого переконувати; але минали роки, і я пересвідчився, що жодна людина не сприйме нової думки, якщо тільки ця думка не вигідна або не корисна для неї самої.

Отож я знову поставив книжки на полицю, і ми з лікарем посідали на свої місця. Дощ все ще ллє. Після двох тижнів негоди значно похолодшало. Вікна зачинені, галас знизу сюди не долинає. Нам обом приносять насолоду наші розмови, та й що може бути зараз приємніше, ніж отак сидіти й балакати про політику? Лікар, звичайно, вважає, що все йде гаразд, а я заперечую. Він каже, що ідеальної держави взагалі не може бути, але демократія – це така форма державності, за якої живеться найкраще і при якій особистість користується якнайбільшою свободою. Він, звичайно, знає, що повної свободи не може бути, але в нас принаймні є змога робити й думати те, що тобі заманеться.

Я заперечую:

– Ні, це не зовсім так. Скажімо, хіба можу я піти звідси?

Лікар відповідає, що свобода, певна річ, можлива тільки в рамках закону, на злочинця вона не поширюється. Це вже досить сміливе й самовпевнене твердження, але я запитую його, чи вчинив я щось протизаконне. Тоді він пояснює, що мене буцімто не ув’язнили, а лише затримали для обстеження. Як на мене, то різниця між ув’язненням і затриманням надто мізерна, і я кажу йому про це. Я також кажу, що не таке‑то вже й велике у нас право говорити, що в тебе на думці. Він змушений погодитися зі мною, але зауважує, що при диктатурі було б іще гірше. (Нібито я захищаю диктатуру! Адже коли я кажу, що ця річ не блакитна, я зовсім не тверджу, що вона зелена). Тут він, мовляв, може спокійно займатися своєю роботою, може збудувати собі, коли завгодно і де йому заманеться, будинок.

Ще б пак! І на додачу мати коханку! В цьому‑то й увесь сенс: вони говорять про свободу, а думають лиш про власні жалюгідні свободи, яких, до того ж, часто позбавляють інших людей. Так нібито свобода – це пиріг, від якого кожен може відкраяти собі скибочку! Нібито свобода – це стан або краще форма суспільного буття, що запроваджується за допомогою наказів. Я кажу професорові, що свобода – не стан, а надія, ніжна, як світло зорі. І передусім я просив би його не плутати свободу з вигодами. Якщо людину тримати протягом років закутою в підземеллі, а потім одного дня зняти з неї кайдани, перевести до світлої камери й дозволити щодня виходити прогулятись на тюремне подвір’я, вона теж відчує себе вільною. Принаймні на якусь мить, поки туга з новою силою не спалахне в душі.

Він не розуміє моїх слів; та й хіба можливо пояснити те, що не пояснюється?! Зрештою, це не так уже й важливо. Суттєвішим мені здається те, що, говорячи з лікарем, я ніби сиджу десь поруч, слухаю себе і міркую: «Чи все, про що я говорю так недоладно й велемовно, – мої власні думки? Чи, може, вони теж десь вичитані?» Я не знаходжу відповіді, але припускаю, що хтось придумав усе це раніше.

Лікаря мої слова не збентежили: заледве я скінчив, як він починає свою вичерпну доповідь. Мене знову охоплює втома і відчуття порожнечі, як і завжди незабаром після початку нашої розмови. Поки він патякає на різні теми, переважно про політику, я по‑дружньому всміхаюсь і вряди‑годи киваю головою. Я його майже не слухаю і в душі зловтішаюся. У такий спосіб я мщуся йому за те, що кілька хвилин тому він не слухав моїх слів, а тільки дивився на мене. Дві‑три фрази, які я таки вловив, остаточно впевнюють мене, що він, як і більшість людей, свої політичні переконання придбав у готовому вигляді, наче пальто з пристібною хутряною підбійкою на випадок холодної погоди.

– Цю розмову, – лікар відкашлюється, – при нагоді продовжимо у мене вдома. З вами хоче познайомитися моя дружина. Якщо ви матимете бажання, колись після вечері я заберу вас до себе. Це недалечко, усього кілька хвилин їзди автомобілем.

Я даю згоду, зауваживши, що мені теж буде приємно засвідчити свою пошану його дружині. (Як на мій погляд, професори ще мають дружин, а от генерали вже, мабуть, тільки жінок). Можливо, я побачу і його дітей.

– Ви любите дітей? – запитує він, а я відповідаю, що про це, власне, ніколи не думав, хоч мені й здається, що можна було б сказати: «Покажи мені своїх дітей, і я скажу, хто ти!»

– Стояв теплий, сухий вересень. Відтоді, як я покинув трупу, а передусім – Бійю, мене не полишало почуття самотності. Я сходив уздовж і поперек країну, і ніщо не тішило мене: ні її луки, ні хмаринки, що пропливали наді мною, ні дорога, яка мала привести мене до моря. Часто серед білого дня я простягався десь над потоком і годинами дивився в його синю глибочінь, нічого не бачачи.

Згодом мій стан почав непокоїти мене, і хоч я запевняв себе, що мушу завершити свою мандрівку,. якщо хочу коли‑небудь знайти спокій і почуття душевного вдоволення, бажання побачити море поблякло, і натомість прагнення бути поряд з Бійєю дедалі сильнішало. Поки що я ще опирався спокусі, але мені було ясно, що надовго мене не вистачить.

У цьому скрутному становищі на допомогу мені прийшов випадок. Я знаю, пане професор, ви не любите слова «випадок». Замініть його, не вагаючись, на «провидіння»; в таких речах я не дріб’язковий.

Одної ночі, – я брів сам не знаючи куди, – біля підніжжя пологого схилу, по якому пролягла дорога, перед моїми очима з’явилось тихе містечко. Світились вікна, яскраво сяяла вогнями Головна вулиця, а осторонь від неї в темряві ночі мерехтіли поодинокі ліхтарі. Я подумав, що вранці тут можна було б підшукати на кілька днів якусь роботу – адже мої грошові запаси вичерпувались, – і ліг спати під першою‑ліпшою яблунею. Якийсь час я дивився на зорі, потім повернувся на бік і заснув. Уві сні я бачив ласкавий образ Бійї. З цього сну все й почалося. Я вже раз казав вам про свої сни. Але те, що привело мене кінець кінцем до вас, у цю божевільню, почалося саме під тією яблунею. Я бачив сон. Який? Стривайте, пане професор, стривайте! Коли невропатологу натякнеш про сон, йому так само кортить почути його, як дитині – цікаву казку.

Мені приснилося, ніби на мій лотерейний білет припав головний виграш. В цьому, певна річ, нема нічого незвичайного, такий сон не раз бачить кожен голова сім’ї. Буцімто я стою у величезнім залі, такім заповненім людьми, що ніде й курці клюнути. Люди галасують і щось вигукують. Спереду на сцені стоїть велика блискуча куля, з якої дівчинка, одягнена у занадто коротеньку спідничку, виймає білі кульки з чорними цифрами на них. Хтось голосно називає цифри, і це викликає серед присутніх неймовірне збудження. Якийсь серйозний, майже похмурий на вигляд чоловік у фраку записує цифри на дошці. Коли були записані дві перші цифри, а саме: три і нуль, я враз збагнув, що матиму найбільший виграш. Дарма, що я не знав номера свого білета і не міг навіть пригадати, чи взагалі коли‑небудь купував його. Усе одразу померхло перед тим фактом, що на сцені цифра за цифрою мав скластися мій номер! Я нахилився до сусіда. «Яка сума виграшу?» – спитав я.

Якусь мить чоловік з недовірою дивився на мене, потім прошепотів: «Мільйон мільярдів! Але поки що нікому анічичирк. Всі гадають, що мільярд мільйонів».

Я зрадів. На ці гроші можна було чудово зажити. Тим часом похмурий добродій старанно виводив цифру за цифрою, поки не написав увесь номер: 301530. Потім він заклав пальці у рот, свиснув, і відразу ж запала глибока тиша. Добродій вигукнув: «Цей номер виграв! Власника білета прошу на сцену, щоб я міг виплатити йому гроші».

Я підвівся. Люди в залі шаленіли. Чоловіки підкидали вгору свої капелюхи й ціпки і кричали «ура», жінки верещали й обнімалися, а діти, скориставшись із загальних радощів, вилазили на стільці й ліпили до волосся дорослих жувальну гумку. Спокійною ходою підійшов я до сцени і вручив понурому панові старий трамвайний квиток. Здивовано поглянувши на папірець, він запитав: «Іншого у вас немає?»

Коли я відповів, що немає, він мовив: «Ну, тоді й цього досить». Потім він відрекомендував мене зовсім очманілим від захоплення присутнім як власника виграшу. В глибині сцени враз з’явилися два відкриті вантажні вагони з банкнотами, і похмурий добродій попросив мене виголосити коротеньку промову. На мить я завагався; натовп вирував, чоловіки гамселили один одного стільцями, а маленька дівчинка, яка незадовго до цього скромно витягувала кульки, укусила мене за литку. Отож я підійшов до мікрофона і почав говорити… Я сказав, що це дивовижне число: на початку і в кінці по тридцять, а посередині рівно половина. І що коли подумати, то стає очевидно, що воно було б таке саме, якби написати його задом наперед і таке інше. Після кожної фрази натовп вибухав могутнім «браво», від чого з вікон повилітали всі шибки.

Нарешті галас став просто нестерпний, і я прокинувся. Був ясний день. Десь зовсім недалечко лунали вигуки «браво». Я злякано схопився і лиш тепер помітив, що спав біля тенісного корту, відділений від нього тільки кущами. Там саме відбувалась, очевидно, дуже цікава гра. Мабуть, була неділя (для мене особисто назви днів втратили будь‑який сенс, адже вони не повертали мене до Бійї), бо навколо корту юрмилися глядачі. Не встиг я отямитися від першого здивування, як чоловік, що вмостився на високому стільчику посеред корту, вигукнув: «Тридцять – п’ятнадцять».

«Тридцять – п’ятнадцять», – повторив я про себе. Щось ніби знайоме – і тут я пригадав свій сон. «Дивно, – подумав я, – щойно мені приснилось число, і не встиг я прочуматись, як хтось його вигукує». Хоч я й не дуже забобонний, але записав його собі в блокнот. Всі ми, зрештою, не такі розсудливі, як удаємо з себе, і я вирішив, тільки‑но десь натраплю на лотерею, придбати собі, коли матиму гроші, кілька білетів.

Наблизившись до перших будиночків, я одразу ж відчув, що потрапив до нудного кубла. Це було звичайне містечко, перерізане навпіл головною вулицею, якою так пишаються місцеві жителі, з перехрестям, куди після роботи сходиться молодь, сподіваючись побачити щось чи почути якусь новину. Можливо, трапиться нещасний випадок або принаймні прочвалає, похитуючись, п’яний. Вам, безперечно, відомі такі містечка, вони є по всьому світі. Головна вулиця тут брукована, її тротуари високі, а будинки гнітючі, сірі. Тут і універмаг, і бар з рулеткою. І скрізь безпідставний гонор і нудна пиха крамарів. Вони об’єднані у «Товариство комерсантів Головної вулиці», і те, що робиться їхніми зусиллями, а часом і з допомогою місцевої інтелігенції, називається тут громадським життям міста.

Неділя – непідходящий день для шукання роботи. Передусім я зазирнув, як це робив завжди, у двір до кількох господарів. І скрізь мені відмовили з отією зневагою, яку осілий житель виявляє до волоцюги. Коли я блукав вуличками, люди дивилися мені вслід і перешіптувалися; і я певен, що за годину вже знало все містечко, що на його вулицях з’явився заброда. Звісно, у своєму зім’ятому костюмі, в брудній сорочці, зі скуйовдженим волоссям (недарма колись мене прозвали Пелехатим) я мав не дуже пристойний вигляд для мешканців містечка; сповнені щасливої впевненості у своїй близькості до бога, вони неквапливо поверталися з церкви додому.

Перед самим полуднем мене затримав поліцейський. Він заступив мені дорогу і, переконаний, що влаштовує приємне видовище для платників податків (полегшено зітхнувши, вони дивились, як мене заарештовують), запитав: «Що ти тут робиш?»

Я відповів, що поки що не роблю нічого, але буду йому вдячний, коли він підшукає для мене яке‑небудь заняття з відповідною оплатою. Поліцейський вхопив мене за руку і, звертаючись більш до присутніх, ніж до мене, сказав: «Ходімо!» – й повів мене в темне приміщення, де за письмовим столом сидів його колега. Таке траплялося зі мною вже не раз; здебільшого, спитавши, хто я, звідки та з якою метою прибув у даний населений пункт, мене відпускали, наказавши негайно забиратися геть. Тут, як і завжди, мене розпитали про се, про те, а коли я пояснив, що шукаю тимчасової роботи, чоловік за письмовим столом мовив: «Я довідаюсь у Бабусі; можливо, він їй на щось знадобиться». Він набрав номер телефону і когось повідомив, що мене затримали. Коли я жебрачив, і що я вдаю, ніби шукаю роботи; чи не потрібен я, бува… Ні? Гаразд, про це він подбає.

Потім мене відпустили, запропонувавши якнайшвидше піти з міста і надалі вести пристойніший спосіб життя. Я хотів щось заперечити, але поліцейський урвав мене: «Годі! З пройдисвітами у нас балачки короткі!» Він бідолаха, і гадки не мав, що коли згодом вітатиметься зі мною на вулиці, краска сорому заливатиме йому лице від згадки про ці слова.

Перш ніж рушити з міста, я вирішив чогось поїсти за решту своїх грошей і на головній вулиці зайшов у бар з рулеткою, низькими чотирикутними стільцями та мідним поруччям уздовж прилавка. Тут сиділо кілька юнаків з дівчатами, за одним із столиків грали в карти, і на мене майже не звернули уваги. Я замовив собі чогось випити, й оскільки мене досить‑таки здивувало, що тут поліцейському наказує якась «бабуся», спитав у кельнера, хто вона така. Кельнер, жвавий хлопчина з обличчям розбишаки, враз зупинився, ніби чогось злякавшись, і прошепотів: «А в чім річ? Щось трапилося?»

Я розповів йому все, як було, і він мені пояснив, що «бабусею» тут називають стару, розбиту паралічем жінку, якій належить більша половина міста. Вона орудує в місті всіма справами. Щоправда, сам він ні разу її не бачив, так само як і решта молодих людей, бо вже багато років вона прикута до ліжка. Однак «бабуся» завжди поінформована про все, що діється в місті, і якнайсуворіше стежить, щоб ніщо не робилося без її відома, а тим більше всупереч її волі.

Трохи згодом до бару зайшов якийсь чоловік, сів за мій столик і почав читати газету. Час від часу, не підводячи очей, він перекидався кількома словами з хазяїном бару, що сидів на стільчику за касою. Раптом чоловік зауважив: «Учора ж відбувся розиграш. Мабуть, хтось, прокинувшись уранці, неждано‑негадано став багачем».

За столом припинили гру, бармен підвівся, і юнаки, що сиділи з дівчатами, теж насторожились. «Який номер виграв?» – поцікавився бармен, і тут – називайте це випадком чи провидінням – чоловік відповів: «Триста одна тисяча п’ятсот тридцять».

Навряд, щоб випадок, скоріше веління долі, гадаєте ви? Ну, це вже ні, пане професор! Не можу повірити, щоб доля робила такі дурниці й отак тонко все влаштовувала. Дивно – гаразд, з цим я згоден. Просто чудасія! І все ж провидіння до цього непричетне. Раз я живу, в мене повинна бути якась доля, і чому якась інша, а не саме ця? Але говорити про якесь веління, про таємниче скерування і плани долі – це вже занадто. Адже в такому разі слід було б припустити, що чиясь вища воля керувала мною не лише тоді, коли я лягав спати біля тенісного корту, але й значно раніше, коли покинув Бійю, або ще давніше, коли розпрощався із своєю нареченою! Тільки куди тоді зникає таємнича взаємодія між причиною і наслідком, рабом якої я є? І як усе це узгодити з вашими високими поглядами на свободу?

Нещодавно я прочитав (між іншим, це дуже прогресивно з вашого боку, пане професор, дозволяти хворим читати щодня газети), що якогось хлопчика, коли він їв яблуко, в горло вжалила оса. Бідне дитя вдавилось. Чи в даному випадку не занадто сміливо було б твердити про волю провидіння, до чого охоче вдаються добросерді жінки, коли натрапляють на щось незбагненне? Варто лише усвідомити, що хлопчик мусив померти (причому такою жахливою смертю – це підбурює мене проти вашого провидіння), як одразу починаєш міркувати про нескінченний ряд передумов, необхідних для того, щоб хлопчик укусив яблуко саме в той момент і якраз те, а не інше яблуко. Невже, скажімо, бджолу, котра сіла весною на яблуневу квітку і запліднила її, послало провидіння для того, щоб через сім місяців помер хлопчик? А якщо заглибитися ще далі в минуле, перед нами знову постане довга низка передумов, кожна з яких є наслідком попередньої, і так аж до утворення світу! А ще далі? Ні, краще вже не приплітати до нашої безглуздої діяльності провидіння, і давайте облишимо думати, нібито ми – обранці або пасинки долі. Ви не згодні? Воля, кажете ви, проявляється в силах природи? Згоден! Але ж цієї волі ми неспроможні збагнути, і нашому вбогому розуму вона надто часто здається страшенно безглуздою.

Я пригадую один шкільний урок, що справив на мене глибоке й незабутнє враження. Наш учитель теж був переконаний, що провидіння (адже серед освічених людей просто «бог» не кажуть) піклується не тільки про нас, людей, а й про найдрібніших тварин, що для пізнання його намірів необхідне лише старанне спостереження. Він розповів нам про павука; я добре пам’ятаю суть, хоч, може, й забув якісь деталі. Так от, живе собі павук, і одного дня його самка відкладає в пісок яєчка. Але спершу обмазує їх розмоченою в слині глиною, що, підсихаючи, обертається на міцну, як цемент, масу. Інакше яйця поїли б мурашки. До цього моменту все йде як слід. А далі настає чудо: самка гине, ледве встигнувши відкласти яйця, отже, з власного досвіду вона не може знати, що на відкладені нею яйця зазіхають мурашки, не доживе вона також і до того часу, коли вилупиться її малеча. Незважаючи на це, самка видовбує в кульці маленьку круглу виїмку, не настільки глибоку, щоб усередину могли вдертися мурашки, але таку, щоб, вилупившись з яєць, павучата могли впертися у протилежну стінку кульки і проламати собі вихід. Що спонукує її, запитував нас тоді вчитель (а потім я сам не раз ставив собі це питання), робити цю кругленьку виїмку? Адже вона не може знати, чи вирвуться на волю її діти, перш ніж помруть від задухи або від голоду? Що це, як не воля творця, який дає цим створінням можливість продовження роду? Чудово! Тільки я додам, що протягом мільйонів років на світ з’являлися і гинули тисячі видів павуків, які не подбали про круглі виїмки або які клали свої яйця відразу під ніс мурахам.

Мені здається, єдине, що є в цьому прикладі повчального, – це неймовірна щедрість (при абсолютній відсутності планування), з якою природа знову і знову повторює свої творіння, щоб урятувати вид від його старих і новоявлених ворогів. Звісно, людина із своїми найсучаснішими засобами винищування щасливо добирається і до цього багатства; можна, наприклад, передбачити, що за допомогою радіолокації ми незабаром розшукаємо і винищимо усіх китів, полювання на яких уже й тепер обмежується. Про дрібніших тварин, яких ми з вами пожираємо або хутром яких прикрашаємо прив’ялі плечі підстаркуватих дам, – і говорити годі. Можна втішати себе лише надією, що, винищивши все довкола, ми пожиратимемо найменші і найнікчемніші створіння на землі – мікроби. Гаразд, пане професор, можливо, ви маєте рацію: я помиляюсь. Але бог наділив мене здатністю радіти навіть із своїх помилок.

Отже, чоловік прочитав номер триста одна тисяча п’ятсот тридцять. Я, зрозуміло, аж підскочив на місці й вигукнув: «Що ви сказали?!» Потім витяг блокнот: справді, те саме число! Я був такий здивований і збентежений, що не зразу помітив, як довкола запала цілковита тиша. Коли я підвів голову, люди дивились на мене з боязкою пошаною. Мій сусід пробурмотів «вибачте» і трохи відсунувся.

Усі враз заметушилися, почали розплачуватися і квапливо виходити з бару. Чоловіки чемно знімали переді мною капелюхи й говорили «до побачення», дівчата по‑дитячому всміхалися мені. Скоро у барі не зосталося ні душі, крім мене й хазяїна.

– Гм, – озвався він, підійшовши до мене, – вам неймовірно пощастило! Від усього серця поздоровляю вас.

– З чим, власне? – не розумів я.

– З головним виграшем, звичайно!

– Я нічого не виграв.

– Вірно, – підтримав він мене. – Про такі речі не варто бити у всі дзвони. Боюсь тільки, чи не забагато свідків було при цьому. За годину новина облетить усе місто.

Я сказав, що мені буде прикро, коли всі повірять у цю нісенітницю. В мене не було жодного лотерейного білета, отже, про який виграш може іти мова? Однак похитати його впевненість мені не вдалося.

– Уже пізно, – мовив бармен. – Чи не принести вам чогось попоїсти?

Я відповів, що хоч мені й хочеться їсти, однак платити за вечерю немає чим. У відповідь він засміявся і запевнив, що мені про це нічого турбуватись, бо я ж – його гість. Мене це, природно, влаштовувало, і ми вдвох сіли за стіл. Хазяїн старанно пригощав мене, звелів принести ще одну пляшку, а потім заходився розпитувати. Які в мене наміри, що я відчуваю (адже це така несподіванка!) і чи довго пробуду в містечку.

Поступово в бар знову набилось повно людей, з виразу облич яких я прочитав, що вони уже все знали. Я добряче хильнув після тривалої перерви і поступово почав входити в роль. Коли бармен побачив, що бар буквально забитий відвідувачами, настрій у нього став зовсім райдужний. Дедалі приязнішою робилася і його посмішка. Він ляскав мене по плечу і так голосно сипав дотепами, що тільки його й було чути; часом він давав мені такого щирого стусана в бік, що кожен міг подумати, що ми з ним давні друзі.

Аж ось відчинилися двері, і до залу ввійшов проворний невисокий чоловічок із сивим розкуйовдженим волоссям, вольовою лінією носа і блискучими очима. Йому було щонайменше сімдесят років, він трохи сутулився, але голос у нього був дзвінкий.

– Де він? Де він? Ага! Тут. – Чоловічок підійшов до мене. – Так ось ви який! Мені конче треба з вами поговорити, бог мені свідок, що треба. І то негайно!

Бармен відповів, що не буде діла, бо я ще майже нічого не їв і не допив навіть коньяку. Старий був явно схвильований. Він зауважив, що на чарку більше, на чарку менше – це не має значення, а в нього, мовляв, надзвичайно важлива справа, з якою не можна зволікати, бог йому свідок, що не можна. Тоді я сказав, що ладен вислухати його, але старий заявив, що в барі надто людно, і попросив вийти з ним на вулицю. Мені страшенно не хотілося вставати з‑за столу, – я не знаю нічого кориснішого для здоров’я, як можливість після тривалих злигоднів хоч на мить відчути себе багатим, – але маленький чоловічок так наполягав, і пошепки, і вголос, що я, зрештою, підвівся й пішов слідом за ним. Бармен провів нас до порога і, привітно махнувши рукою, крикнув, щоб я вернувся до бару.

На вулиці було темно, рвучкий теплий вітер гойдав ліхтарі. Мій попутник сказав, що він приїхав на автомобілі і, коли я не заперечую, ми побалакаємо у нього вдома. Я був трохи напідпитку й залюбки погодився:

– Звісно, вдома краще. Гадаю, у вас знайдеться щось випити?

Тільки‑но я зачинив за собою дверцята, як машина рушила. Сидячи на самому краєчку сидіння, старий тримався за руль обома руками, наче обіймав кохану. Він весь час мовчав, тільки раз запитав мене:

– Ви вже були у Бабусі?

– Ні. З якої це речі? І взагалі, чого ви всі тут з глузду з’їхали з цією «бабусею»? Скрізь тільки й балачок, що про неї!

Він їхав досить швидко, то різко гальмуючи на перехрестях, то знову натискаючи на повний газ.

– Коли ми приїдемо до мене, я вам усе поясню, – відказав він. – В мене є для вас цікава пропозиція; свідок мені бог, що є.

Старий жив на околиці міста, в гарненькому будиночку, що, як і його хазяїн, був невеличкий. Через садову огорожу, – заввишки не більш як півметра, – дорослому чоловікові, мабуть, легше було б переступити, ніж нахилятися, щоб відчинити хвірточку. Старий, однак, акуратно відчинив її і, тільки‑но ми увійшли в двір, відразу ж замкнув на замок.

В кімнаті, до якої ми зайшли, панував страшенний безлад: скрізь лежали порозкидані якісь плани, креслення, предмети туалету, посуд і книги. Щоб зробити хоч невеличкий прохід, він просто відсунув усе це вбік і зауважив:

– Отут я мешкаю. Відразу скажу вам, що я старий парубок і живу сам. До цього розгардіяшу я вже звик, бог мені свідок, що звик! Поруч із цією кімнатою – моя майстерня, я покажу її вам пізніше.

Коли ми посідали, старий налив вина і одразу ж почав викладати свою пропозицію.

– Я чув, що на ваш білет випав головний виграш лотереї. Тому…

– Нічого подібного, – перебив я його.

І розповів, як виникло це непорозуміння. Старий кілька разів провів рукою по сивому волоссю, і обличчя його осяяла посмішка. До речі, посмішка в нього теж була досить своєрідна: все його лице враз укрилося безладним плетивом зморщок. Він заплющив очі, і обличчя його прибрало пустотливого виразу, як у хлопчиська, що обмірковує якусь нову витівку.

– Але ж люди в барі, вони повірили в це? Я відповів, що марно силкувався переконати бармена в тому, що тралилось непорозуміння.

– Чудово! – вигукнув він. – Просто грандіозно! Значно краще, ніж я сподівався.

І тут старий розповів мені свою історію.

Він робив фігурки садових гномів, і справи в нього йшли непогано. Його гномів охоче купували і на батьківщині, і в інших країнах, особливо в Америці – почасти за їх колоритність, але переважно за радісний вираз, якого він умів надавати їхнім обличчям. Протягом низки років йому, як кажуть, велося просто‑таки добре. Спочатку він сам виробляв фігурки гномиків у підвалі будиночка, але невдовзі спорудив майстерню, в якій працювало п’ятнадцять спеціалістів, так би мовити, гноморобів.

Та раптом попит на гномів припинився. Чи то їх витіснило телебачення, чи, може, частіше стали лити влітку дощі, ясно було лиш одне – люди менше тепер приділяли уваги оздобленню своїх садів. І сталося це зовсім не тому, що знизилася якість фігурок; вони були чудові, як завжди, весело усміхнені.

Якось уночі, коли він заклопотано стояв біля вікна й дивився в залитий місячним сяйвом сад (прямо перед ним височів здоровенний гном, зображення якого прикрашало, наче герб, паперові бланки фірми), у нього майнула думка, що гномам бракувало життя. Вони були зовсім непорушні й тому невдовзі набридали своїм власникам. Здавалося, що може бути простіше, як умонтувати в кожну фігурку механізм з пружиною? Але, добре помізкувавши, мій старий відкинув цей найпростіший і найлегший план, що свідчило про його велику комерційну далекоглядність і усвідомлення відповідальності митця. Він зробив правильний, висновок, що люди в наш час надто інертні для того, аби заводите щодня своїx гномів і щонайменше раз на тиждень змащувати механізм. Його пускатимуть у рух всього раз або двічі на рік, коли в гості приходитимуть діти. Механізм заржавіє, а гном з іржавою пружиною всередині стане ще менш привабливим, аніж зовсім без неї.