Я вірю в те, що архітектура - розумний спосіб організації простору

Л. Кан.

Створення (а сьогодні необхідно говорити і про відтворення) середовища
життєдіяльності, побудованого на гармонії людини і природи, стає одним з пріоритетів не тільки в межах зон техногенних катастроф або окремих депресивних районів, але й на всіх її рівнях – від локального до глобального. «Середовище» в широкому розумінні трактується в словниках, як «суспільні, матеріальні та духовні умови, що оточують людину, сприяють її існуванню, формуванню, розвитку та діяльності» (Философский энциклопедический словарь. – М.: Сов. Энциклопедия, 1983. – 840 с.)

«В процесі розвитку цивілізації людина протиставила природі місто як наибільш масштабну і змістовну форму просторової організації суспільства». Просторове середовище міст завжди було відбитком певного часу та рівня культури. Архітектурне середовище розуміють як царину існування різноманітних способів життєдіяльності.

«Середовище» – ключове поняття кардинальної трансформації методів, результатів і цілей творчої діяльності в проектній культурі, що здійснється сьогодні [6]. Цим поняттям (на відміну від інших видів середовища –інтелектуального, сценічного, соціального та ін.) означають ту, частину нашого оточення, яка утворена архітектурно (художньо) обґрунтованими об’ємно-просторовими структурами, системами обладнання і благоустрою, що обєднані в цілісність за законами художньої єдності.

Простір як об’єкт архітектурної діяльності, безумовно, може бути проаналізовано і навіть структуровано. Він має властивості перервності і безперервності, характеризується доступністю, ступенем відкритості та ін. Однак, «мовою архітектури» (що найважливіше) ми можемо наділяти простір також конкретним сенсом, олюднювати його. Простір в архітектурному мисленні не подібний до абсолютного простору ньютонівської фізики або до простору-часу загальної теорії відносності. Скоріш, це – культурний простір, що переживається людиною, який не тільки віддзеркалюється в мисленні, але й породжується ним [15].

В книзі «Человеческие аспекты городской формы» Амоса Раппопорта простір специфікується як проектний, природний, абстрактно-геометричний, священий, профанний, когнітивний, суб’єктивний, сенсорний, культурний, уявний і т.д.

У більшості теоретичних праць, присвячених архітектурному простору, розрізняють: реальний, перцептивний і концептуальний простір. Під реальним розуміють простір, у якому протікають різноманітні процеси поза людською свідомістю, під перцептивним– реальний простір, віддзеркалений людським сприйняттям, а під концептуальним – ідеальний, умоглядний простір абстрактних моделей та понять.

Простір як структура розглядається, зазвичай, як взаємозв’язок об’єктів, приміщень, територій (зон). При цьому увага звертається на особливостіфункціонального використання різних частин простору; неоднакові можливості руху в ньому в різних напрямках (анізотропність); конфігурації зв’язків та відносин між подіями та темпами їх змін, що складаються у просторі.

Процес швидкого опанування нових територій й ущільнення історичного центру, породжує основну проблему сучасних міст – втрату просторового середовища, яке відповідає психофізіологічним параметрам людського сприйняття.

Місто як просторова багаторівнева модель разглядається у вигляді системи міських просторів, розвиток якої йде по вертикалі, починаючи від рівня об’єкту (табл.) Їєрархїя АИС Окрема будівля (архітектурний ансамбль) розглядається як елементарний об’єкт цілісного історичного середовища міста.