Соціальні аспекти

В останні десятиріччя інтенсивно формується ще одна важлива галузь сучасної науки – соціальна екологія. Ця комплексна наукова дисципліна вивчає проблеми гармонізації взаємодії суспільства і природи (Human or Cocial Ecology, Environmental Science).
У 1984 p. у США відбулася перша міжнародна конференція, присвячена розвитку соціальної екології. Через два роки (у 1986 р.) аналогічна конференція (перша всесоюзна) пройшла у Львові. Восени 1996 р. у Львові відбулася перша всеукраїнська конференція "Теоретичні та прикладні аспекти соціоекології".
Під "дахом" соціоекології, як засвідчила всеукраїнська конференція, успішно розвиваються такі наукові дисципліни, як екологічна політика й екологічна культура, екологічна освіта, етноекологія, екологія людини (медична екологія) і, нарешті, екологічне виховання населення.
Відзначаючи глобальну (планетарну) соціоекосистему, необхідно брати до уваги невтішні прогнози розвитку нинішньої цивілізації, якій загрожує неминучий крах. Людство, яке пройшло свій шлях через ранні форми цивілізації (первісну та землеробську), практично не конфліктуючи з природним довкіллям, зустрілося в період поточної промислової (індустріальної, урбаністичної) цивіалізації з труднощами, ним же створеними.
Якщо згадати первісну цивілізацію і її послідовні етапи (збиральну, мисливську, скотарську і ранню землеробську), то людина в ній робила перші спроби виділити себе з природи, але ще не відокремитися від неї. Оточуючий її навколишній світ вона уявляла не як єдине ціле, а як сукупність істот, споріднених з нею. До речі, ці істоти не завжди дружньо ставилися одна до одної. І все ж людина вірила, що силами природи можна керувати, залучивши до цього розумні і доброзичливі божества, а точніше – цілу ієрархію богів. Через таку систему світосприйняття пройшли і наші предки – носії трипільської культури, які поклонялися головним стихіям природи – сонцю і дощу.
Цілісне сприйняття природи як єдиного цілого формується в античні часи, коли в античній філософії природа виступає вершиною втілення ідеї гармонії і краси. Згодом імпульс цьому баченню світу, через багато століть похмурого середньовіччя, дає епоха Відродження.
Якраз європейське середньовіччя, яке збігається із періодом землеробської цивілізації, сформувало погляди на взаємодію природи і людини як щось одномірне, статичне, вічне. Природа розглядалася як дар божий, а людська (антропогенна) діяльність, виходячи з ідеї антропоцентризму, вважалася власністю людини і зовсім не узгоджувалася з об'єктивними умовами зовнішнього середовища.
Перші утопісти-соціалісти, зокрема Т.Мор, Т.Кампанелла, Р.Оуен, Ш.Фур'є, намагалися змінити ці уявлення, проголошуючи шлях пошуку суспільної і природної гармонії. Наприклад, Т.Мор обґрунтовує необхідність нової організації праці, де доброчесність полягає в "житті згідно з природою".
Проте молоде буржуазне суспільство, яке проростає із середньовічного феодалізму, започатковує промислову цивілізацію, де людина виступає як володар природи, її цар і вінець творіння. Сьогодні, на межі ХХ-ХХІ ст., коли промислова (індустріальна, урбаністична) цивілізація дійшла свого зеніту, можна з усією впевненістю погодитися із застереженням Ф.Енгельса про те, що людству не слід надто перемагати природу, оскільки воно після себе може залишити пустелю.

На катастрофічні наслідки цих "перемог" вказують вчені, згрупувавши катастрофічні екологічні наслідки у декілька основних блоків:
1. Надмірне (у XX ст. понадекспоненціальне) збільшення кількості населення Землі. Якщо в XVII ст. приріст населення становив 0,3% на рік, що зумовлювало його подвоєння протягом 250 років, то в 1970 р. цей показник збільшився до 2,1%, а час подвоєння зменшився до 33 років. На межі другого і третього тисячоліть населення становитиме близько 7 млрд, у середині XXI ст. – не менше 30 млрд осіб, тобто в 30 разів більше, ніж було на межі ХІХ-ХХ ст.
2. Понадекспоненціальне зростання світової економіки, зокрема промислової продукції, середній темп збільшення якої з 1930 по 1968 рік становив 7%, тобто 5% на душу населення. Це відбувалося при неодмінному поглибленні абсолютного розриву між багатими і бідними країнами світу.
3. Забруднення навколишнього середовища, що є однією з головних причин глобальної соціоекологічної кризи. Оскільки стурбованість у зв'язку із забрудненням соціоекосистеми Землі проявилась лише недавно, наукові дослідження ще не дали відповіді на багато проблем. Проте відомо, що вже вивчені види забруднення зростають експоненціально. Багато забруднювачів мають глобальне розповсюдження, і її шкідливий вплив проявляється на великих відстанях від місця викиду в довкілля. Негативний вплив багатьох з них на природні екосистеми після викиду проявляється з тривалим запізненням, що є ще більшою небезпекою внаслідок невивченості максимальної можливості поглинання забруднювачів біосферою Землі.
4. Обмеженість орних площ, продуктів харчування, прісної води. Потенційно оброблюваних площ на Землі є 3,2 млрд га, з них половина вже обробляється. Це становило в 1970 р. 0,4 га на людину при потребі 0,9 га. За один наступний період подвоєння населення може настати дефіцит земельних площ. Навіть при збільшенні в чотири рази продуктивності потенційно оброблюваних площ Землі за рахунок розвитку технологій і збільшення інвестицій у сільськогосподарське виробництво наступне подвоєння населення зумовить різку нестачу продуктів харчування і вимирання значної частини населення від голоду. Ще один обмежувач – прісна вода. Хоча можливе тимчасове уникнення цих обмежень за рахунок виробництва синтетичних продуктів харчування і оцріснення морської води.
5. Обмеженість запасів невідновлюваних ресурсів, зокрема корисних копалин. Більшість їх видів при теперішніх експоненційних темпах використання буде вичерпано за наступні 50 років. Ці ж ресурси після використання перейдуть в екологічні системи значною мірою як забруднювачі.

Земля конечна, як і її ресурси. Тому експоненційне зростання народонаселення, промисловості та забруднення довкілля призведуть за якийсь час – звичайно називають 40-50 років – до незворотних катастрофічних змін у глобальній земній соціоекосистемі і до вимирання людства. Це один з варіантів прогнозу. Однак у людства є можливість і час (хоча вкрай обмежений), щоби цього уникнути. Для реалізації стабілізаційного варіанта необхідні зниження темпів народжуваності протягом наступних 40-50 років, а з середини XXI ст. – стабілізація його кількості, стабілізація виробництва промислової продукції та продуктів харчування на душу населення, а також рівня забруднення довкілля тощо. Ці заходи необхідно здійснювати вже тепер, не відкладаючи до 2000 року. Пізніше вихід у рівноважний стан вважається неможливим.
Ці варіанти оптимального розвитку глобальної соціоекосистеми Землі і виходу з соціоекологічної кризи відомі вже понад 20 років і містяться в учбових програмах багатьох країн. Проте і дотепер мало що змінилось. Стабілізаційні заходи майже не здійснюються і навіть не плануються. Людство прискореними темпами наближається до небуття.

І все ж якісним стрибком у розвитку уявлень про взаємодію людського суспільства і природи стали роботи великого українського вченого, засновника вчення про біосферу та ноосферу В.І.Вернадського. Він вважав, що гармонійних стосунків між людьми і природою можна домогтися, керуючись такими основоположними принципами:
- функціональної єдності суспільства і оточуючої природи і постійної їх взаємодії в еволюційно сформованій двокомпонентній глобальній екосистемі;
- цілісного соціально-екологічного і екологічного підходу до вивчення взаємодії суспільства з природним середовищем як матеріальної, так і духовної основи буття людства;
- цільового спрямування наукової думки і технічних досягнень на оптимізацію взаємодії між природою і суспільством, оскільки в протилежному випадку науково-технічний прогрес стає безглуздим;
- багатоцільового використання природних екосистем і екологічного забезпечення постійності природокористування як економічної основи процвітання суспільства;
реальності усунення потенціальних протиріч між науково-технічним прогресом і необхідністю збереження екологічної рівноваги.

Сьогодні на перше місце у вирішенні соціально-екологічних проблем висувається проблема якості життя, яка складається зі взаємодії людини (людей) і середовища її (їх) існування. Йдеться, по суті, про екологічну нішу людини, вироблену в рамках сприятливого для життя середовища проживання. М.Ф. Реймерс, поглиблено вивчаючи співвідношення соціального і екологічного, поділяє структуру середовища життя людини на п'ять основних складових:
1) природне середовище, здатне до умов нескінченної самопідтримки;
2) квазіприродне середовище, яке самодеградує без підтримки людини (парки, сквери, поля, сади, виноградники тощо);
3) артеприродне середовище, де значна кількість елементів створена людиною і не трапляється в природі, а тому вони саморуйнуються навіть при підтримці людини (архітектурні споруди, дороги, аеродроми тощо);
4) матеріальне соціальне середовище, яке формується усіма вищезгаданими складовими, які створюють певний інформаційний клімат (природа батьківщини, пам'ятники культури, культурні ландшафти і т.п.);
5) соціально-духовне середовище (культура, освіта, виховання тощо).

Створена М.Ф. Реймерсом модель-матриця людини і людства "анатомує" особистість і суспільство, дає змогу з екологічних позицій підійти до проблеми їх взаємостосунків із середовищем життя, які відбивають потреби людей.
Тому надзвичайно важливо, щоб до вирішення цієї проблеми вже сьогодні підключалися "нові соціоекології": екологічна політика і екологічне право, екологічна освіта і екологічне виховання, екологічна культура і "екологія духу".