Швидкість

Усе рухається так швидко

в наші дні. І не тільки час,

не тільки літак

до Америки,

поїзди, пароплави й машини,

не тільки музика.

Японці

скоротили час до 4 хвилин і 15 секунд, записуючи п'яту симфонію Бетговена. Ось як швидко все діється.

Вище ми процитували популярного норвезького поета і виконавця Одда Бьоретцена. Його згадка про японський оркестр є дотепною, але часом сатира блідне порівняно з реальністю. І ось старіюча примадонна з національного театру в Осло згадує виставу за п'єсою Ібсена «Росмерсгольм», яка тривала повні 4 години. Остання постановка п'єси у 1998 році тривала 1 годину 58 хвилин. У тексті не було значних викреслень чи скорочень.

Цікаво, що Бьоретцен згадує Бетговена; те саме робить Мілан Кундера у своєму чудовому невеличкому романі «La Lenteur» («Неспішність»), написаному в 1995 році. Там є сцена, коли головний персонаж твору Кундери, чеський вчений, сидить у готельному номері, думаючи про саму лиш швидкість у програмі новин, розмірковуючи над тим, як одні фрагменти змінюються іншими без будь-якого чіткого порядку, без якогось всеохопного наративу; як цілком неможливо стало пов'язати ці клаптики новин, що проблискують один за одним, у той великий гобелен, що зветься Історія, і як кожен проблиск презентується нетерпляче і на одному подиху, бо за лаштунками вже в повній готовності чекає новий проблиск. Сучасна історія, говорить він, розпові­дається таким самим чином, як і концерт, де оркестр послідовно грає усі 138 творів Бетговена, але лише перші вісім тактів з кожного. Через 10 років, міркує він, вони гратимуть лише першу ноту кожного твору — усього 138 нот. «А через двадцять років

уся музика Бетговена буде зведена до одного дуже довгого дзижчання, як отой безкінечний звук, котрий він почув у перший день своєї глухоти».

Кундера і Бьоретцен мають рацію. Здається, що усе рухається чимраз швидше. Коли я сидів одного ранку в травні 2000 року за своїм письмовим столом у відносному спокої й тиші, накидаючи нотатки й фрагменти до цієї книжки, мене перервали три одночасні ідентичні повідомлення по електронній пошті, марковані червоними написами («Першочергові!»), а потім фізичний візит секретарки, яка ходила коридором, стукала у двері й попереджала хазяїв кабінетів про близьку небезпеку. Після того, як ми стали користуватися електронною поштою, ми майже не бачимо нашої секретарки, тому негайно зрозуміли, що ситуація дуже серйозна.

Так от, причиною такої незвичайної і драматичної поведінки не були ані пожежа на першому поверсі, ані загальний страйк чи спроба державного перевороту, вчинена військовими, навіть не зростаюча і спонтанна хвиля самогубств серед університетських працівників на знак протесту проти занепаду нашої інституції, а маленька комп'ютерна програма, яка заразила багато наших жорстких дисків. Вірус! Програма з вірусом прийшла в додатку до повідомлення під назвою «ILOVEYOU», де було прохання до адресата відкрити доданий «любовний лист від мене до вас». Якщо хтось робив це — а багато хто, ясна річ, робив це, бо ж їм обіцяли безумовне освідчення в коханні, — злостивий вірус починав знищувати файли, псувати дані, а потім переходив на інші незаражені комп'ютери через електронний адресний список жертви. Дуже багато колег отримали вірус у першій половині того дня, переважно з декількох джерел, а багато хто отримав його двічі чи навіть тричі.

Вірус, який у найближчі кілька годин дістав прізвисько «любовний хробак», вперше був помічений у Гонконзі пізно увечері в середу 3 травня (за місцевим часом). Коли населення США трошки пізніше вилізло з ліжок (а в Сполучених Штатах це був ранок середи), вірус почав поширюватися по всьому світу із вражаючою швидкістю. Протягом двох наступних днів він досяг — серед багатьох інших місць — університету в Ґотенбурзі, щотижневої газети в Осло та Норвезького інституту міжнародних досліджень і прийшов на мій комп'ютер з індивідуальних комп'ю­терів з усіх трьох місць у четвер вранці. Коли люди почали

вертатися з роботи додому у той фатальний четвер, провідні антивірусні компанії вже розробили засоби проти вірусу, до яких був вільний доступ у мережі. Вірус був вірулентним та епідемічним від самого початку (інші віруси, наприклад, той, що переносить бубонну чуму, можуть роками бути пасивними, перш ніж стануть шкідливими), а уся епідемія тривала менше трьох днів. Було встановлено, що протягом цього періоду від 60 до 80 відсотків комп'ютерів у США виявилися меншою чи більшою мірою зараженими. В четвер увечері CNN повідомила, що скандинавське фотоагентство «Scanpix» втратило 4.500 фотогра­фій, незважаючи на бездоганні системи захисту.

Кількаденне поширення епідемії по всьому світу було різко зупинене після поширення настійливих застережень у практично всіх світових засобах масової інформації. Ще через тиждень творці вірусу були заарештовані філіппінською поліцією.

Не можна втриматися, щоб не порівняти цю епідемію з більш ранніми великими епідеміями в європейській історії. Найвідомі-шою і, можливо, найбільшою за наслідками була «чорна смерть» (1347-1351). Вона вже спричинила масову загибель людей і політичний безлад на значних територіях у Європі, коли нарешті досягла Бергена у 1349 році, з'явившись на балтійських землях лише наступного року. У чуми пішло три роки, щоби дістатися від Сицилії до Риги, незважаючи на те, що вона була надзвичайно заразною. За винятком найближчих сусідніх регіонів (Західна Азія та Північна Африка), ніякі інші континенти, крім Європи, не постраждали. Велика чума 530-х років справді була глобаль­нішою — вона почалася у Східній Африці й спричинила спусто­шення в Китаї, Аравії та Європі — і рухалася з такою ж швидкістю, що й чума через 800 років. Усе, що було віддалене в просторі у XIV і VI століттях, було також віддалене і в часі.

НАША ІСТОРІЯ - ЦЕ ІСТОРІЯ ПРИСКОРЕННЯ

Існує багато можливих теоретичних підходів до нашого недавнього минулого, й історія нових часів протягом більш ніж сторіччя давала роботу поколінням академіків і студентів. Одні зосереджувалися на історії ідей, інші виділяють економіку чи політику. Це можна робити по-різному. Наприклад, може бути дуже повчально розглянути історію останніх 200 років як історію прискорення. Дивно, але цей вимір рідко виходить на перший

план в обширній літературі по глобалізації. Причиною, чому це дивно, є просто те, що глобалізація сама є рівнозначною певній формі прискорення, яка зменшує значення відстані, часом повністю її усуваючи. В епоху радіо- і телекомунікацій не існує більше зв'язку між тривалістю й відстанню. Як говорить теоретик швидкості Поль Віріліо: ми живемо в епоху, коли не існує затримок.

Віріліо мав на думці родину інтернетних технологій і тому не перебільшував. Читач розуміє, що він думав не про перевантажені комутатори й не про громадян, які чекають, щоби поговорити з бюрократом по телефону. Глобальні телекомунікації та інші засоби зв'язку, що базуються на супутниках, є повсюдними й моментальними. Усі вузли, об'єднані інтернетом, знаходяться насправді одночасно у тому самому місці, всюди й ніде. На практиці не існує різниці між відправленням і отриманням електронної пошти з Мельбурна чи з сусіднього кабінету або між переглядом прямої трансляції футбольного матчу в Бельгії, святкування Нового року в Кірібаті чи інтерв'ю, що передається місцевою телестудією. Час, усвідомлений як засіб витворення далеких і близьких відстаней, зник.

Цей відомий факт має багато непередбачених наслідків, і деякі з них досліджуються Віріліо, котрий називає свою власну галузь досліджень дромологіею, наукою про швидкість і прискорення. Однією з особливих сфер його зацікавлень є військова сфера. Століття тому потрібні були тижні й місяці, щоби захопити таку країну, як Польща: швидкість війни дорівнювала середній швидкості кавалерії. Хоча коні — прудкі тварини, але їм потрібні їжа й відпочинок, а крім того їх затримують гори, болота й ріки, не кажучи вже про непримиренних жителів, які руйнують мости й влаштовують пастки. На початку минулого сторіччя з'явилися танки й біплани, і стрімкість війни раптом значно зросла. Потім прийшли «спітфайри» й ракети середнього радіусу дії, і сьогодні агресивна держава може в принципі завдати нечуваної шкоди іншій країні протягом кількох хвилин.

Одним із тих, хто надихав Віріліо, був теоретик мас-медіа Маршал МакЛюен, можливо, найширше відомий своїм оптиміс­тичним гаслом «глобальне село», де все людство бере участь у прегарній розмові про вартості, красу і свою спільну долю. Віріліо воліє говорити про «глобальний мегаполіс», який характери­зується анонімністю й дезінтеґрованістю, де усі спілкуються з

усіма іншими і де ніхто — саме в силу цього — ні з ким насправді не розмовляє. Це «віртуальне місто» організоване за допомогою інформаційної технології, що працює в режимі реального часу. Іншими словами, ми маємо ситуацію, коли час домінує над простором. Відстані зникають, а коли те, що далеко, стає таким же наближеним, як і те, що поряд, то, згідно з Віріліо, ніщо не є більше насправді близьким.

Песимізм Віріліо тісно споріднений із песимізмом класичної соціології другої половини XIX сторіччя; такі автори, як Фердинан Тьоніс і Ґеорґ Зімель, занепокоєно (Тьоніс) або захоплено (Зімель) писали про анонімність міського життя, про індивідуалізм і втрату традицією та релігією авторитету, а також про той прагматичний, орієнтований на мету стиль поведінки, який є таким типовим для індустріального суспільства Чи означає це, що проблеми, підняті прискоренням, є старішими, ніж ми гадаємо? Відповіддю буде так і ні — як і завжди, коли ставляться питання, на які немає відповідей.

Кожне покоління схильне вважати свою власну епоху унікальною і має для цього вагомі причини: усі епохи по-своєму унікальні. Одночасно можна також твердити, що багато з того, що вважається новим, насправді вже досить довго існувало — від часів, скажімо, Платона чи сільськогосподарської революції, Марко Поло, Колумба, Ґутенберґа чи Реформації (вибирайте самі). Стосовно швидкості й прискорення хтось може заперечити тим, котрі наголошують на унікальних властивостях реактивних літаків та інтернету, що найважливіші зміни відбулися, коли був винайдений телеграф, чи пароплав, чи, як вже на те пішло, швидка двохколісна римська колісниця. Іншими словами, нічого нового немає під сонцем — або дуже мало.

Такий спосіб аргументації має свої межі. Хоча телеграф був винаходом з величезними наслідками, інтернет являє собою щось більше, ніж просту примітку до Марконі. Глобальні телекомуні­кації, що працюють в режимі реального часу, створюють такі умови людського існування, які радикально відрізняються від створених усіма попередніми технологіями. І усе ж правильно вважати електронну революцію прямим продовженням поперед­ніх інновацій і прискорень. У попередньому розділі розглядалися наслідки деяких великих інформаційних рубежів у культурній історії Заходу — письма, грошей, друкарства, годинника. Усі вони сприяли вивільненню, так би мовити, комунікації від її безпосе-

реднього контексту; письмо зробило знання вічними й кумуля­тивними, годинник зробив час механічним та універсальним, гроші зробили вартості порівнянними. Чи перебуває хтось у Канберрі, чи в Канпурі, долар, година й заголовки новин означають майже те саме. Обставини продовжують змінюватись, але спільні знаменники поєднують території одні з одними.

Стандартизація та економія часу — це рідні діти промислової революції, і саме під час крахів, зумовлених індустріалізацією, були закладені основи для тиранії моменту. Тільки в індустріаль­ному суспільстві годинник міг бути використаний для досягнення синхронізованої ефективності у великому й складному промис­ловому виробництві. Саме в цю епоху тісно поєдналися час і гроші; пунктуальність була чеснотою принаймні від часів Еразма, але поняття, що зекономлений час — це зароблені гроші, стало провідним принципом у виробництві, лише коли промисловість великою мірою замінила традиційні ремесла. Промисловій революції, яка почалася під кінець XVIII сторіччя, знадобиться усе XIX сторіччя, щоби завершитись на Заході, досягши кульмінації у впровадженні конвеєрів і таймерів.

Живучи в цю епоху прискорення і швидких змін, широка публіка була частково захоплена, частково налякана. Нові види товарів вироблялися в жахаючих кількостях; колоніальні імперії розросталися й створювали світову економіку, засновану — як і сьогоднішня світова економіка — головно на експорті сировини з бідних країн та експорті готової продукції з багатих країн. Поїзди, пароплави, телеграфні й телефонні лінії — усе це немалою мірою сприяло зменшенню світу у спосіб, який мав здаватися не менш вражаючим, ніж сьогоднішній процес зменшення світу. Протягом XIX сторіччя мода в одязі почала мінятися з новою швидкістю, і з'явилося поняття «цьогорічна паризька модель».

Жителі Європи та Північної Америки так само, як і сьогодні, були перейняті наслідками швидкості, зменшенням відстаней і тим, що б ми сьогодні назвали глобалізацією (і, як і сьогодні, вони в цілому виявляли більший ентузіазм на західному узбережжі Атлантики, ніж на східному). У 1824 році парова залізниця була зовсім недавнім винаходом, і деякі далекоглядні коментатори негайно зрозуміли, що вона змінить світ. «Коли парові екіпажі стануть поширеними, то не буде надто зухвалим припущення, що сьогоднішня максимальна швидкість [10 миль на годину] буде подвоєна», писав певний журналіст у «The

Scotsman». Далі він зазначає, що американці «зі своїм характерним потягом до вдосконалень» почали вивчати цю цілком нову технологію і передбачають майбутні часи, коли навіть дивовижна швидкість 20 миль на годину зможе бути подвоєна. Цікаво, що шотландський коментатор проводить такі ж порівняння, як і ті, до яких звичайно вдаються сьогодні, коли впроваджується нова, прискорююча технологія: він твердить, що «турне по Європі» (яке тоді включало Париж і Флоренцію) здійснюватиметься незаба­ром за такий же час, який потрібен був «нашим дідам» на поїздку з Единбурга до Лондона.

Незважаючи на чимраз швидші поїзди й спроби конкурувати з авіасполученнями, європейські залізничні компанії сьогодні намагаються представити себе як такі, що пропонують задумливу, спокійну альтернативу гарячковій метушні авіаподорожей і розчаруванням їзди автомобілем. Подорожуючи поїздом, можна насолоджуватися повільним часом. Таке розуміння поїзда — як романтичного залишка епохи, що минула (свого роду ностальгія, яка особливо розвинена в Британії, батьківщині колекціонерів номерів паровозів та «Паровозика Томаса»*) — дуже далеке від його первинного смислу. Картина Тернера «Дощ, пара і швид­кість» (1844) передає у цьому відношенні дух епохи. Вона зобра­жує Велику західну залізницю в момент, коли поїзд їде мостом трошки західніше Лондона. Картина передає майже нереальну швидкість, рух настільки швидкий, що людське око насилу схоплює його. Поїзд рухався із середньою швидкістю 20 миль на годину, хоча на деяких відрізках вона могла теоретично сягати 50 миль/год. Коли в 1855 році була відкрита перша залізниця в Норвегії, від Христіанії (Осло) до Ейдсвольда, який знаходився на 60 миль північніше, середня швидкість була меншою 20 миль на годину, і усе ж багато хто непокоївся. Вони відчували, що неприродно висока швидкість парового поїзда ускладнюватиме сприйняття деталей краєвиду під час подорожі. Казали, що це пряма загроза природним межам людського сприйняття.

Фактично паралельно із залізницями росли, мов гриби, телеграфні лінії — часто їх ставили вздовж залізничної колії. Цей винахід, який називають інтернетом вікторіанської доби, можливо, являв собою найважливішу зміну в історії інформа­ційної технології від часів Ґутенберґа. Вперше повідомлення були

популярний герой багатьох англійських книжок і фільмів для дітей.

від'єднані від фізичних об'єктів. Вперше відправлення можна було пересилати на багато миль у пакетах вагою менше 1 грама. Іншими словами, зернина WWW була посіяна в 1838 році. Мережа телеграфних ліній розросталася надзвичайно швидко як на стандарти середини XIX сторіччя, і перший трансатлантичний кабель вже працював у 1866 році. Це було дійсно щось нове. Всього лиш кількома десятиліттями раніше зв'язок між Європою та США забирав тижні або місяці, залежно від пори року та погодних умов. Потім, під кінець 1830-х років, пароплави зробили вітрильники застарілими, а менш ніж через ЗО років можна було відправити телеграму з Лондона в Нью-Йорк. Коли якраз під кінець сторіччя почав діяти безпровідний телеграф, справді можна було сказати, що необхідна лише косметика (чи, фактично, електроніка), щоб інтернет став реальністю. Мільйонам євро­пейських переселенців не треба було більше чекати тижнями чи місяцями, щоб почути останні новини про своїх старіючих роди­чів. Вони могли отримати телеграму в той самий день, коли нарешті помирав їхній хворий дядечко. У 1876 році Белл запатентував телефон, і він увійшов у вжиток протягом декількох десятиліть, хоча треба було чекати до 1927 року, щоби з'явилися перші діючі трансатлантичні лінії. До всього цього слід додати, що в другій половині XIX сторіччя надзвичайно зросла світова торгівля (ще одна паралель з 1990-ми роками), а Британська імперія - тодішній генератор технологічних змін — стала відомою як імперія, де ніколи не заходить сонце. Ідея тісно інтегрованого глобального суспільства була, ясна річ, такою ж поширеною в 1890-і, як і в 1990-і роки, і в цілому сприймалася більш оптимістично.

Росли великі міста, зростав асортимент товарів, туризм став масовим явищем, з'явилися щотижневі часописи й стали популярними серед усіх класів, а газети жорстоко конкурували за найсвіжіші новини: нове суспільство, яке витворилося в кінці XIX століття у найбагатших країнах, очолюваних Британією, Францією та Сполученими Штатами, мало багато спільного із суспільством, у якому ми живемо сьогодні. Воно характери­зувалося прискоренням, зростаючою складністю, відчуттям відсутності дому і швидкими технологічними змінами. Сам символ глобальної модерності в XX сторіччі — «Coca-Cola» — з'явився у 1886 році, і перші рекламні оголошення обіцяли, що вона протистоїть «повільності мислення». Це правда, що кокаїн

був вилучений з секретного рецепта у 1905 році, але мільйони сучасних палких прихильників продовжують погоджуватися, що «Coca-Cola»- справді допомагає їм протистояти повільності, хоча не обов'язково думки.

Ключовою постаттю в тій трансформації праці, яка відбулася близько 100 років тому, був американський інженер Фредерик В.Тейлор (1856-1915). Він не був першим, хто використав часові графіки для управління робітниками, але він розробив метод, який майже одразу залишив свій глибокий слід в індустріальному світі. На думку Тейлора, завжди або майже завжди можна було зробити виробництво продуктивнішим, вимірюючи тривання кожної операції, яку виконують робітники, а потім усуваючи «втрати» — не тільки перерви, але й непотрібні рухи. Його метод, яким захоплювались або який критикували під назвою «тейло­ризм», дав можливість (мало не в якості побічного наслідку) розділити виробничий процес на велику кількість складових частин і таким чином відкрив шлях конвеєрному виробництву, де кожен окремий робітник виконує невеличку кількість механічних, повторюваних рухів. Тейлоризм є свого роду відповіддю індустріального суспільства на метричну систему вимірювань: він стандартизує, розділяє і усуває суб'єктивність.

Галасливе, швидке й анонімне життя, яке характеризувало виробничий процес, технологію зв'язку і — чимраз більше — споживання у другій половині XIX сторіччя, усвідомлювалося як щось нове. Не всі були в однаковому захваті. Романіст Кнут Гамсун, який у 1880-і роки декілька років жив і працював у США, спершу був вражений величезними технічними досягненнями країни. У листі до приятеля він у ліричних виразах описував величезний Бруклінський міст, усі його сталеві шви й гігантські болти; він також додав цікаве визначення одного з перших ліфтів, який він називає «гойдалкоподібним пристроєм» (et slags Vippeindretning). Коли він у 1889 році написав есе «Про духовне життя сучасної Америки», його погляди змінилися. Тепер він насміхається над схильністю американців некритично сприймати все нове, над їхньою зневагою до традиції і над їхнім енергійним і — на його погляд — зовсім невиправданим оптимізмом та наївною вірою в прогрес. «А самі американці переконані, що вся ця непогамовність, енергія й спритність — це властивість, яку сама свобода вкорінила в американському національному характері».

Описуючи у цей спосіб «типово американське» ставлення до змін, Гамсун одночасно вторує Алексису де Токвілю (який

написав свою важливу працю про Америку на півстоліття раніше), передбачає сучасних європейських критиків «доби миттєвих комунікацій» епохи та значною мірою перегукується з Редьярдом Кіплінґом. Перший візит молодого Кіплінґа в Америку був значно коротшим, ніж у Гамсуна, але він повернувся майже з такими самими поглядами стосовно небезпек засмоктування людини технологічним середовищем, де править швидкість і де майже або взагалі немає зрівноважуючих сил. Кіплінґ, чиє есе після опублікування викликало розлючену реакцію в Сполучених Штатах, був особливо стурбований тим, що він вважав вульгари­зацією і спрощенням англійської мови (нагадуючи цим іншу пізньовікторіанську знаменитість, а саме Оскара Вайлда, який колись написав про американців, що вони мають дуже багато спільного з британцями окрім, звичайно, мови). Лінгвістичне спрощення може, безперечно, розглядатися як свого роду прискорення — мистецтво говорити економно.

Прискорення у XIX сторіччі було зумовлене промисловою революцією і новими вимогами продуктивності у виробництві товарів, і йому сприяла інформаційна технологія. У прискоренні XXI сторіччя інформаційна технологія є одночасно каталіза­тором, джерелом бажаних товарів та економічним генератором. Те метушливе, фрагментоване існування, яке сьогодні веде до стількох розчарувань і часових пасток, є, певною мірою, далеко не новим і було сатирично зображено Гамсуном, Кіплінґом та іншими більш ніж 100 років тому; але інформаційне суспільство доповнює ситуацію деякими справді новими рисами. Швидкість властива новим часам, а нові часи існують щонайменше пару сотень років. Принципи швидкості, які я сформулюю в цій книжці пізніше, охарактеризовані в загальному, але вони мають значення лише в сучасних суспільствах. Більш того, приклади покажуть, що й справді існують певні аспекти цього конкретного періоду нових часів — періоду після холодної війни, інформаційної доби, — які є унікальними.

ШВИДКІСТЬ - ЦЕ НАРКОТИК

Ця тема ще не увійшла повною мірою в порядок денний 2000-х років, але для цього вже найвищий час. Прискорення, яке спостерігалося, відкоментовувалося і час від часу критикувалося людьми XIX сторіччя, продовжується до сьогоднішнього дня і

відчувається гостріше, ніж будь-коли, в міру того як комп'ютерні мережі та супутниковий зв'язок поєднали світ значно тісніше, ніж могла навіть помислити яка-небудь телеграфна чи пароплавна компанія.

Давним-давно усі листи писалися від руки й доставлялися повільною поштовою службою (кінні екіпажі, вітрильники тощо). Написання листа забирало багато часу, а його доставка тривала ще довше. Протягом XIX сторіччя не тільки продукування й доставка листів зазнали прискорення: через кілька десятиліть після того, як поїзди й пароплави зробили доставку безпечнішою й швидшою, з'явилася друкарська машинка. У перші десятиліття XX сторіччя аероплани теж почали використовуватися для доставки пошти. І раптом стало можливим спілкуватися з тими, кого любиш, в Австралії й Америці без необхідності місяцями чекати на їхню відповідь. У 1950-і роки залишені в Європі родичі могли навіть отримати відповідь з Міннесоти протягом якихось трьох тижнів, якщо пощастить.

А зараз? Зараз ми починаємо нетерпляче чекати на відповідь приблизно через ЗО секунд після того, як натиснули на екрані кнопку «Відправити».

Цей вид прискорення має декілька різних наслідків, щоби не сказати побічних ефектів. Перевагою, притаманною електронній пошті — і її метою, — є те, що вона полегшує контакт з іншими. Говорять також, що вона тактовніша порівняно з телефоном, оскільки відправка електронного повідомлення не перериває і не відволікає людей від того, чим вони в даний момент зайняті. З іншого боку, в силу тієї ж причини, електронна пошта виключає відсутність: людина завжди є досяжною; не буває такого, що хтось просто вийшов на обід.

У старі часи, коли все ще використовували зрубані дерева для більшої частини нашої кореспонденції, в матеріальній базі інформаційної технології існувала внутрішньо притаманна їй інерція, яка стримувала несвоєчасну надокучливість. Говорячи інакше, сама технологія витворювала опір, який робив написання листа достатньо трудомістким, щоби відсіяти багато непотрібних листів. Саме написання вимагало часу, далі аркуш паперу треба було згорнути і вкласти в конверт, треба було написати прізвище й адресу відправника й отримувача, наклеїти марку в правому верхньому куті, знайти поштову скриньку. Додайте до цього одвічну ненадійність поштової доставки; сьогоднішня місцева

газета на першій сторінці помістила заголовок: «Терміновий лист ішов шість днів!» Усе це не стосується електронної пошти. Саме тому більшість із нас відправляє більше електронних листів, ніж ми відправляли паперових. Електронна пошта — це благо для відправника, але може стати прокляттям для отримувача.

Швидкість впливає на стиль і синтаксис. Багато хто не вичитує і не поправляє своєї електронної кореспонденції. Вони починають свої листи, навіть до незнайомих, невимушеним «Привіт!», яке ні до чого не зобов'язує, або взагалі обходяться без звертання. (Хоча тут існують культурні відмінності. Якось я дістав електронного листа від японського студента, який церемонно вибачався, що пише мені «без дозволу».) Листи часто пересипані напівпродуманими реченнями й поганою граматикою. Оцінювана таким чином, електронна пошта може бути поміщена десь між писемною та усною традицією, але якщо вона більш-менш повністю замінить старомодні листи, це обернеться втратами для культури в цілому; культура втратить в якості все те, що виграє в кількості.

Швидкість завдає також шкоди повільному часові. Вона погрожує заповнити всі прогалини. У старі часи відправник листа міг чекати на відповідь від тижня до місяця. В цьому не було нічого ненормального. Тому, коли людина вкидала листа у поштову скриньку, вона могла повернутися до своєї роботи, спокійно сидіти і якийсь час продовжувати займатися тим, чим займалася. Ця епоха вже відійшла. Сьогодні від нас чекають відповіді протягом годин, і нерідко одне й те саме повідомлення посилається двічі з проміжком, може, в один день, а то й менше. Відправник, очевидно, вважає, що ми не отримали його за першим разом, якщо й досі не відповіли.

Ця книжка не задумувалась як однобічний напад на швидкий час. Швидкість прекрасна там, де вона необхідна. Але вона заразна і має, можливо, серйозні побічні наслідки. Якщо ми не зрозуміємо, як швидкість функціонує, що вона додає і що відбирає, ми не матимемо можливості зберегти повільність там, де вона необхідна.

Ми живемо в епоху, коли цигарка замінила люльку, круп'яні пластівці замінили кашу, електронна пошта замінила паперову кореспонденцію, а двохвилинна програма новин є одним із найпривабливіших продуктів у сфері засобів інформації. Газетні статті стають коротшими, переходи від епізоду до епізоду у

фільмах частішими, а час, який кожен із нас витрачає, відпові­даючи на електронні листи, зменшується пропорційно до кількості отриманих листів. Той нетерплячий і мінливий стиль комунікації, який з'явився з приходом багатоканального телебачення, став точним образом духу епохи. Швидкість — це наркотик; нажахані, ми помічаємо, як у кіно починаємо намацувати кнопку швидкої перемотки, публіка втрачає інтерес до повільних видів спорту; у моїй частині світу ковзанярський спорт і лижні кроси мають серйозні проблеми із залученням спортсменів і зацікавленістю публіки, бо люди переключаються на більш вибухові види спорту, такі як хокей і швидкісний спуск; ми заповнюємо повільні прогалини, розмовляючи по мобільному телефону, коли йдемо вулицею чи чекаємо на зміну кольорів світлофора; ми прокли­наємо муніципальні транспортні служби, коли трамвай запіз­нюється на 5 хвилин, і ми продовжуємо, після усіх цих років, чекати на ще швидші комп'ютери і ще швидший інтернетний зв'язок. Усе зараз рухається швидше.

ШВИДКІСТЬ ВЕДЕ ДО СПРОЩЕННЯ

Можна би подати це ще й таким чином. До 1840-х років людина повинна була звертатися до портретиста, щоб зберегти своє лице для нащадків. І члени королівських родин, і звичайні люди протягом віків повинні були сидіти перед художником. Потім прийшла перша, громіздка фотографічна техніка, дагеротип, яка, звичайно ж, була непридатною для зображення дітей, тварин та інших рухомих об'єктів, бо час експозиції міг тривати навіть годину. Потім прийшла фотографія, такою як ми її знаємо — неймовірно, але вона протрималася у майже незмінному вигляді до наших днів, і лише зараз її готова замінити цифрова технологія. («Неймовірно», бо в отих темних кімнатах з червоним світлом, хімічних ванночках і сушках завжди було — принаймні для мене — щось від Жюля Верна.) Але упродовж років люди спеціально одягалися, щоби піти до фотографа; у деяких містах крамниці галантереї та одягу були стратегічно розташовані по-сусідству із фотографічними закладами; а потім треба було довго чекати, щоб побачити результат. Потім мистецтво фотографії демократизувалося, і батьки (й матері) родин могли зробити «моментальні знімки», коли їм було зручно, а відзняті плівки ставали знімками за кілька днів. Після Другої світової війни

з'явилася камера «Полароїд», яка автоматично проявляла знімки за одну хвилину; а дещо пізніше були створені фірмові фотозаклади, які обіцяли проявити вашу плівку протягом години. У час, коли це пишеться, цифрова фотографія, що почала впроваджуватися у другій половині 1990-х років, починає нарешті серйозно зазіхати на цю сферу. Час, що повинен пройти від задуму до знімка, помалу скоротився від кількох тижнів до нуля.

Якщо брати ізольовано, то немає причин непокоїтися цими змінами. Але прискорення й стискання є всепроникними, часто з непередбаченими наслідками. Одна з кращих пародій — це «конкурс» Монті Пітона, де переможцем стає той, хто найкраще зрезюмує «У пошуках втраченого часу» Пруста за 1 хвилину. («А перемогла... дівчина з найбільшим бюстом!») «Reader's Digest», журнал кишенькового формату, який спеціалізується в публікації скорочених і спрощених версій текстів, випередив у цьому смислі свій час, коли з'явився в 1922 році. Від 1938 року журнал, який має загальний глобальний наклад 28 мільйонів (!), публікує свою власну книжкову серію. Вона складається, згідно з ідеологією журналу, з радикально скорочених версій існуючих книжок, від останнього блокбастера Джона Ґрішема до «Війни і миру» Толстого. Це література з інтегрованою кнопкою швидкої перемотки, пристосована до епохи, де надто багато інформації і надто мало повільного часу. Деякі автори навіть твердять, що їм подобаються ці скорочені версії їхніх власних книжок, і дозволяють «Reader's Digest»- використовувати їхні портрети в маркетингових програмах.

ШВИДКІСТЬ ВИТВОРЮЄ ЕФЕКТ КОНВЕЄРА

Вже на першій Всесвітній виставці в Кришталевому палаці в Лондоні в 1851 році, де в запаморочливих кількостях і асорти­менті демонструвалися товари, виготовлені промисловим способом, захисники традиційних ремесел твердили, що промислові товари є гіршими. Якість вимагає часу і високорозви-неної особистої майстерності, твердили вони, натякаючи, що промисловий спосіб масового виробництва (який ще переживав своє дитинство) означає вульгаризацію якості.

Таке ставлення не є чимось незвичним; його можна зустріти в багатьох галузях і можна також відстоювати, виходячи з різних мотивацій. Еліта завжди намагалася перешкодити демократизації

символів свого елітного статусу. Товари промислового вироб­ництва є дешевшими й доступнішими для звичайних людей, ніж були ремісничі вироби; саме з цієї причини в суспільстві існують групи, які фактично від самого початку запрограмовані твердити, що вони гірші просто тому, що вони звичайні. З іншого боку, до такого ж висновку (тобто до критичного ставлення до швидкого промислового виробництва товарів) можна прийти, відштов­хуючись від піклування про навколишнє середовище, або поси­лаючись на строк придатності товарів, або на ту досить туманну категорію, що зветься «якість». Відомий анекдот про стосунки між США і Великобританією — це анекдот про газони. «Як нам домогтися таких гарних газонів, як у вас?» — запитує нетерплячий американець. Англієць відповідає: «Почніть 400 років тому».

Багато виробів можуть виготовлятися краще й ефективніше, не зазнаючи неодмінного погіршення якості. Двома такими прикладами є пластмасові відра й автомобілі. Іншим продуктам на краще йде трудомістке, повільне й розважливе виробницт­во — вони тоді служать довше, мають кращий смак, краще звучать тощо. Є щось особливе в одязі, пошитому на замовлення, спеціально підігнаному по мені іншою людиною. У випадку вина й коньяку повільне визрівання веде до кращої якості, так само, як і у випадку багатьох інших продуктів харчування, включаючи пиво, сир і деякі види м'яса.

Для їжі немає обов'язкового зв'язку між тривалістю приготу­вання і якістю (в сенсі хорошого смаку та поживної вартості). Є страви, які мають тушкуватися годинами, не стаючи від цього особливо смачними чи корисними; можна згадати, наприклад, деякі види англійських м'ясних рагу і особливо гидку потраву з вареної баранини з капустою, яка становить традиційний недільний обід у Норвегії. Подібним же чином, дехто вважає, що сирі устриці з крапелькою цитринового соку (час приготування = 0) — це кулінарний смаколик світового класу. І усе ж, як правило, якість їжі вимагає значної кількості повільного часу. Візьмемо для прикладу свійську птицю. Середній бройлер у країні, яка перетворила виробництво м'яса у промислову галузь нарівні з виробництвом автомобілів, живе в середньому місяць. У моїй рідній країні бройлера годують поживними речовинами, що сприяють ростові, рівно місяць, поки він не досягне загальної ваги 1.100 грамів, а тоді йому відрубають голову, патрають і найчастіше засмажують (приправляючи завжди тією самою

сумішшю солі й меленої паприки), перш ніж запропонувати покупцеві. Декілька років тому певні люди з околиць невеличкого містечка поблизу Осло виявили, що якщо дозволити курчатам вести більш нормальне життя, їхні жирові запаси розвиваються краще, а м'ясо в результаті стає соковитішим і смачнішим. Вони відкрили крамничку й почали вирощувати курчат, яких годували нормальною їжею і — що найголовніше — дозволяли їм жити вдвічі довше, ніж стандартним бройлерам. Наслідком стали курчата, які коштували більш ніж удвічі дорожче від звичайних, але які зате мали цілком інший смак, ніж смажені промислові бройлери, яких більшість із нас знала все життя.

Подібний приклад у більших масштабах стосується намагань північноамериканської компанії «Будвайзер» купити чеську пивоварню «Будвайзер» в середині 1990-х років. Мотиви такого приєднання легко було зрозуміти: чеська пивоварня, яка є великою в масштабах Центральної Європи, але карликом порівняно з американськими пивними заводами, володіє правами на назву «Будвайзер» по всій Європі. З цієї причини американ­ський продукт повинен був продаватися в Європі під маркою «Буд». Річ у тім, що ці два сорти можуть бути поміщені по два різні боки шкали сортності пива. Американський «Будвайзер» з вигляду нагадує сечу і має смак вуглекислоти з невеличкою домішкою гіркоти. Чеський тезко (відомий також як «Будвар») є таким же золотистим, густим і ароматним, як і інші сорти чеського світлого пива, а це означає, що воно належить до кращих гатунків пива у світі. (Лише близько чотирьох країн котируються у світовій пивній лізі, і Республіка Чехія є однією з них.) Незважаючи на щедрі пропозиції, американським потенційним покупцям відмовили. Чехи одразу побачили, що методи виробництва, які будуть запроваджені, якщо вони стануть частиною всесвітньої імперії «Будвайзер», зумовлять катастро­фічне падіння якості. Вимоги кількості й швидкості неможливо було узгодити з бажанням випускати добре пиво. З цієї причини на глобальному ринку до сьогоднішнього дня існують два радикально різних пива «Будвайзер» — швидке, яке добре для потамування спраги похапцем, і повільне, яке слід пити у спокійній задумі і яке можна безпечно подавати при кімнатній температурі.

Часом виграші від швидкості й доступності є більшими за втрати, а часом втрати є непомітними. Не можна, наприклад, із

впевненістю сказати, що існують цілі юрми людей, які мріють про додаткові 10 хвилин вранці, аби замінити свій сухий сніданок мискою каші. Пакети різної їжі швидкого приготування, від кускусу й тако до середземноморських соусів для спагетті чи навіть sauce bearnaise, дають можливість зайнятим людям приготувати смачні страви, які майже схожі на справжні. Якщо альтернативи немає, бо людина рідко має можливість витрачати цілі години на куховарство, то подібний вихід зовсім не такий вже й поганий. Але якби швидкість і ціна стали головними критеріями у виборі продуктів, то наслідком були би прямі втрати багатств і розмаїтості культури в цілому. Якщо більшість з нас перестануть відчувати на смак і на запах різницю між дешевим ординарним вином і марочним бордо, не знатимуть більше, що свіжозмелена кава дає зовсім інший результат, ніж порошковий сурогат, пропонований фірмою «Nestle», не чутимуть, що симфонії Малера є глибшими й багатшими від найновіших поп-шлягерів, тоді культура в цілому буде збіднена. Але пуританізм — лише для пуритан. Коли я подорожую літаком, я з великим задоволенням п'ю розчинну каву, хоча це продукт, до якого я зазвичай ставлюся дуже скептично. Бо альтернатива — це ніякої кави взагалі.

Але швидкість має і свої переваги, і часом (а якщо подумати, досить часто в інформаційну добу) ніщо не може бути краще від швидкісного варіанту. Якщо, скажімо, ви маєте годину, щоб послухати класичну музику, і повинні вибирати маж однією повною симфонією і дванадцятьма п'ятихвилинними вибірками з різних симфоній, то вибір не становитиме труднощів. І цей приклад не є абсурдним. Багато класичних записів-бестселе-рів — це вибірки або головні моменти. Деконтекстуалізовані уривки. І це не таке нове, як дехто міг би подумати. У міжвоєнні роки Артур Онеґґер скомпонував «Різдвяну кантату», де скомбінував попурі зі знайомих різдвяних пісень. Багато чого ми вже чули раніше, а часу обмаль. І композитор, і слухач воліють поспішати.

ШВИДКІСТЬ ВЕДЕ ДО ВТРАТИ ТОЧНОСТІ

У справжні старі часи, коли контакт із зовнішнім світом набував форми листів, переписка забирала дні або тижні. Ритм переписки був повільним і розважливим. Кращі листи видатних особис­тостей публікувалися у вигляді збірок — одним з наших кращих

джерел Марксової думки є його переписка з Енгельсом. Краще есе Оскара Вайлда, «De Profundis», було, фактично, листом. У Вайлда пішло на нього два місяці, і починалося воно: «Дорогий Бозі, по довгім і безпліднім очікуванні я вирішив сам написати тобі...». Важко повірити, що знайдеться якийсь божевільний, який опублікує «вибрану електронну переписку» відомого чоловіка чи жінки наших днів, але я, звичайно, можу і помиля­тися.

Окрім недбалості й поверховості кореспонденції, прискорення має і серйозніші наслідки. Як правило, коли від людини вимагається діяти негайно, вона робить перше, що спадає на думку. (Кожен, хто коли-небудь, скажімо, натискав на червону кнопку або у гніві клав край стосункам, знає, що друга чи третя думка дуже варті того, аби рекомендувати саме їх.) Поль Віріліо встановлює прямий зв'язок між прискоренням і невпевненістю. Чим менше залишається неспішного часу для того, щоб обдумати рішення, обговорити й поглянути на все неупереджено, тим більшим є ризик згубних помилок. Чим швидше змінюється поле діяльності, тим менш дієвими стають повільні вибори. Апокаліп-тичні страхи я залишу для інших. Достатньо серйозним є вже те, що прискорення в засобах інформації, у висвітленні новин, соціальних перетвореннях та культурних змінах породило політичну практику, яка практично позбавлена ідеології і на яку більше впливають спонуки засобів інформації, ніж тривале обмірковування й чіткі моделі суспільства. Показовими в цьому відношенні є і популісти типу Йорґа Гайдера, і політики-інтригани, такі як Тоні Блер. Повільні відходять від справ.

Про легендарного шведського прем'єр-міністра Таґе Ерлан-дера розповідають, що одного літнього дня 1950 року він грався з магнітофоном, коли почув по радіо, що в Кореї почалася війна. Війна не була неочікуваною, і багато хто боявся, що в кінцевому підсумку вона могла привести до третьої світової війни. Що зробив Ерландер? Він продовжував гратися зі своєю забавкою, випробовував мікрофон, записуючи на плівку свої думки про війну. Він був один у кімнаті. Незважаючи на таке повільне реагування на драматичну світову подію, ніхто й не думав критикувати Ерландера за нерішучість чи неспроможність діяти негайно.

Навіть 1950-і роки були достатньо прискореним десятиріч­чям, і Ерландера, правду кажучи, вирвав з його роздумів

журналіст, який хотів знати, що той збирається робити. Але сьогодні усе рухається значно швидше. Рішення мають ухвалюва­тися зі швидкістю світла, інакше вас витіснять ті, хто діє швидше. Цей принцип має таку ж вагу на світовому фінансовому ринку, як і в політиці чи в маркетингу. Оскільки ми вже згадували Гайдера: в урядів усіх країн ЄС пішло менше ніж 24 години, щоби впровадити санкції проти Австрії, коли взимку 2000 року партія з неприємним душком стала там партнером в урядовій коаліції. Уявімо, що час рухався би лиш трошки повільніше: у цьому випадку в половини урядів ЄС з'явилися би, можливо, дещо інші думки стосовно санкцій разом з усвідомленням, що інші заходи були би більш відповідними. (А уявімо, що час рухався би ще повільніше: в такому випадку Гайдер передовсім ніколи би, ймовірно, не прийшов до влади.) Крім того, ефект доміно на світових фінансових ринках відбувається тепер з неправдопо­дібною швидкістю — брижі в Гонконзі негайно відбиваються в Сінгапурі, зумовлюючи відгуки в Лос-Анджелесі й Лондоні буквально перш ніж хтось встигне підвести брови. Це лише декілька прикладів тиранії моменту. Ми маємо справу з явищем значно місткішим, ніж «медіа-суспільство» — кліше, яке існує вже декілька десятиліть. Але слід також сказати, що засоби масової інформації — особливо радіо і телебачення — є важливими засобами формування тенденцій і переносниками вірусів в усьому, що стосується швидкості. Поняття сьогоднішньої газети є і символом, і ознакою нових часів. Вона нічого не варта, якщо вона не є свіжою. Показово, що газети стали важливим здобутком у кінці XVIII сторіччя, у той самий час, коли почали використовувати годинники для регулювання роботи; це були також ті часи, коли французька та американська революції утвердили свої індивідуалістичні ідеали свободи, а промислова революція почала трансформувати працю. Тоді виникла критична маса людей, особливо у великих містах, які відчували гостру потребу бути в курсі сучасних подій. Тоді, як і тепер, газета була недовговічною. Строк її життя дорівнював всього лиш одному дню.

Інші засоби інформації є швидшими. Радіо і телебачення можуть поновлювати свій зміст у будь-який час, і те саме стосується засобу інформації, який через декілька років, можливо, замінить газети, а саме електронних публікацій, які грунтуються на тексті. (У цій сфері технологічні зміни відбу-

ваються так швидко, що не варто й пробувати робити точні прогнози, але варто зазначити, що «перспективний прототип» кінця 2000 року був тимчасово подібний до інформаційного листка, але поновлювався за допомогою «електронного чорнила» настільки часто, наскільки це було бажано користувачу.)

Досить безглуздо говорити про строк існування інтернетної газети: будь-який матеріал зберігається лише доти, доки працівники не зуміють поновити чи замінити його. Чим швидше вони поновлюються, тим краща їхня репутація, тим більший вони мають успіх і тим більше спонсоруються. Пересічний читач провідної електронної газети у Норвегії — до речі, єдиної газети, яка не існує в паперовому варіанті — витрачає 45 секунд на її перегляд. Новиномани заглядають туди декілька разів на день, особливо під час драматичних подій (громадянські війни, драми із заручниками, футбольні чемпіонати...). Цей вид засобів інформації прищеплює новий ритм, новий неспокій і — що важливо — нові звичаї у поглинанні новин. Під час щорічних переговорів між профспілками та організацією роботодавців страйки в Норвегії є загрозою, яка часто перетворюється в реальність у більших чи менших масштабах. Одного дня я допізна сидів перед комп'ютером під час цих тривалих переговорів, а наступного ранку повинен був летіти в інше місто на конференцію. Якби переговори провалилися, персонал авіакомпанії SAS оголосив би страйк, що мало б очевидні наслідки для моїх найближчих планів. Тому я регулярно перевіряв інтернет-газету, щоб бути в курсі останніх подій. Коли надійшов час лягати спати, усі головні електронні газети повідомили мені, що угода ще не досягнута, що переговори тривають і що втомлені й голодні учасники переговорів замовили піццу. Дуже добре, але мій робочий вечір був великою мірою зіпсований. Якби електронних газет не існувало, то доповідь, яку я виголосив наступного дня (бо страйк усе ж не відбувся), могла би бути кращою.

Керівник інтернетної компанії витворила у 2000 році невеличке заворушення серед скандинавських журналістів, коли дозволила собі вголос поміркувати про контроль якості та використання джерел в інтернетній журналістиці Її думка зводилася до того, що інтернет-журналісти вимушені працювати настільки швидко, що рідко коли мають час перевіряти свої джерела. Тому цей тягар перекладається на читача, як і належить прекрасному новому світові інформаційної демократії.

Коли натрапляєш на нісенітниці такого калібру, то важко вирішити, чи то плакати, чи вибухати цинічним сміхом. Вона що, справді вважає, що я повинен їхати до Косово і починати розкопувати могили, аби викрити брехню НАТО про масштаби геноциду? Чи повинен я особисто телефонувати Вікторії Бекгем, аби запитати, де вона перебувала останнім часом, бо маю неясну підозру, що мій локальний web- caйт неточно подав деталі? І чи я справді повинен дивитися всі невимовно гнітючі матчі моєї національної збірної з футболу, аби отримати підтвердження відомого всім факту, а саме, що національні засоби інформації неспроможні подати безсторонній їх опис?

У якомусь сенсі, відповідь звучить «так», і саме тут реальність кладе край будь-яким веселощам. Мій приятель, який працював для провідної національної інтернет-газети, говорить, що головна причина, чому він покинув цю роботу (заради іншої, менш привабливої і гірше оплачуваної посади), полягала саме у цьому: єдиною метою було випередити інших, опублікувати свої новини якомога швидше. Будь-які виправлення можна внести коли завгодно, так що не переживайте.

Іґнасіо Рамоне є головним редактором чудового і далеко не повільного щомісячника «Le Monde Diplomatique». У своїй книжці «La Tyrannie de la communication»- він схильний радше стурбовано, ніж гумористично ставитися до наслідків підвищеної швидкості в журналістиці. На початку він стверджує, що ніколи раніше люди не мали доступу до більшої кількості інформації, але це не означає, що вони стали також краще інформованими. Однією з головних причин є швидкість, хоча Рамоне говорить також про володіння і самоцензуру. Швидкість, поєднана зі зростаючим об'ємом інформації, що може бути запропонована у будь-який момент, веде як до посилення конкуренції, так і До послаблення редакторського нагляду. Він цитує заслужено знаменитого журналіста Ришарда Капусцинського, який твердить, що редактори більше не переймаються «правдоподіб­ністю» певної історії, а радше оцінюють її з огляду на те, чи достатньо вона «цікава». Те, що історія повинна мати серйозне суспільне значення, вже не є в цьому відношенні вагомим критерієм, і показово, що найбільшими глобальними новинами тих кількох років, що передували книжці Рамоне (опублікованій у 1999 році), були смерть принцеси Діани та роман Біла Клінтона з Монікою Левінскі. Рамоне показує, що в такого роду гарячій

журналістиці немає місця для складності. (Заради справедливості треба додати, що Кіплінґ говорив про це ще сто років тому в зв'язку зі схильністю американців до швидкості). Простенький контраст «добре-погано» — це і все, що можна увіпхати в дедалі меншу кількість секунд споживача, які мають у своєму розпоряд­женні журналісти. Це головна причина того, чому так важко правильно висвітлити громадянську війну в Руанді, але це також кидає цікаве світло на посилення популістської політики в декількох європейських країнах, з її простими гаслами й легкими дилемами.

Хоча дефіцит часу у сприймаючої сторони й може бути аргументом на користь збільшення швидкості оборотності новин, але існує тут також цікава діалектична залежність, що навряд чи ще якась професія (окрім політиків) зазнала подібного спаду громадської довіри протягом останніх кількох десятиліть. У США, Британії, Франції та Скандинавії більшість людей, згідно з даними опитувань, не довіряють журналістам. Кілька десятиліть тому, роздумує Рамоне, журналістика була професією, що асоціювалася з особистою чесністю, сміливістю й самовідданим пошуком істини; такі герої мультфільмів, як Супермен (Кларк Кент), Спайдермен (Пітер Паркер) та Тінтін — усі були журналістами за професією. Сьогодні це було б нереально. Просвітницьке рівняння «інформація = свобода = демократія» важко відстоювати, коли критеріями журналістського висвітлен­ня подій стали негайний відгук і швидка публікація.

ШВИДКІСТЬ ВИМАГАЄ ПРОСТОРУ

Це один із найзагальніших принципів швидкості. Чим швидше їдуть машини, тим ширшими мають бути дороги для тієї ж кількості автомобілів. Коли неможливо розширити наявний простір, а кількість автомобілів зростає, тоді швидкість падає. Інформація не потребує простору у тому ж сенсі, що й автомобілі, але вона потребує часу. Найбільш дефіцитним ресурсом для усіх постачальників інформації — від рекламодавців до авторів — є увага інших. Коли чимраз більша кількість інформації має бути увіпхана у відносно сталий об'єм часу, який усі ми маємо в своєму розпорядженні, тоді період уваги неминуче скорочується. Тут шлях уторувало телебачення. В міру того, як глядачі звикають до сприйняття чимраз стислішої інформації, вона може стискатися

ще більше. На початку 1990-х років дослідження, проведене серед каліфорнійських школярів, виявило, що період їхньої уваги в класі триває в середньому 7 хвилин. Вони звикли до ритму, створеного рекламними паузами на телебаченні. Тут, схоже, перед освітянами постає справжня проблема: як розробити методи навчання, які б не вимагали більше 7 хвилин неперервного часу між паузами! У деяких випадках це можна зробити. Наприклад, механічне зазубрювання неправильних дієслів. Ясно, що в інших випадках рішення не буде аж таким очевидним.

Таким чином, один зі способів отримати крихітку людської уваги полягає в забезпеченні того, щоби час був швидким і поділеним на зручні короткі відрізки. Кожен має 8 секунд вільного часу, але хто має два роки? (таким може бути час, необхідний для вивчення історії західної філософії.) Інший, споріднений метод полягає у заповненні усіх прогалин. Телефонна технологія WAP дає можливість читати електронну пошту, новини й розклади руху автобусів у ліфті, на пляжі або під час гри зі своїми дітьми у футбол. Весною 2000 року з'явилися нові телефони WAP з інтегрованим плеєром МРЗ. Це означає, що в паузах між переглядом писемної інформації або телефонними розмовами ви можете використовувати телефон, щоб слухати музику. Це означає, що усуваються порожні й втомлюючі паузи, прогалини, час, який міг бути використаний для повільних вільношіинних думок. WAP самі по собі є, можливо, минучим захопленням, але їхній японський еквівалент, відеофон, мав неймовірну кількість 14 млн. користувачів у кінці 2000 року — через рік після своєї появи. «New Scientist»- на початку розділу з головними статтями восени 2000 року зазначав, що принаймні 20 японців купили собі мобільні відеофони «за ту хвилину, що знадобилася вам, аби дочитати до цього місця».

Технологія стільникових телефонів недалекого майбутнього дасть можливість визначати точне місцезнаходження користу­вача. Це могло б перетворити телефон у пристрій, який ефективно заповнює ті нечисленні прогалини, що ще лишилися в житті заклопотаного міського жителя. Ще лишається, можливо, двохвилинна прогалина між тим, коли ви виходите з машини й заходите до першої в пасажі крамниці. Незабаром, наближаючись до входу в пасаж, ви почуєте зумер стільникового телефона, а інформація на дисплеї сповістить вам: «Сьогодні в 'Сейнзберіз' виняткова нагода: новозеландська баранина по 2,99 фунти

стерлінгів, ЗО футів уперед і наліво». Це продовження тієї логіки, яка подарувала нам рекламні оголошення на бензозаправних насадках і на крамничних візочках (всього лиш рік тому я помітив, що ручки візочків у місцевому супермаркеті стали втричі ширшими, аби стало місця для реклами).

Ті, котрі пропонують інформацію, а число їх зростає, змагаються за вільні секунди в житті інших. Чим більшою стає кількість торговців інформацією, тим менше секунд мають споживачі для кожного з них. Ясна річ, постачальники не можуть вдаватися до примусу в наш вік фундаменталістського визнання доктрини свободи волі, тому вони мають бути вигадливими. То чи дивує ще когось те, що кількість інформаційних консультантів зростала чи не в геометричній прогресії протягом 1990-х років?

ШВИДКІСТЬ ЗАРАЗНА

Засобів інформації це стосується так само, як і всього іншого. Найшвидші засоби інформації — на даний час це телебачення та інтернет-газети — імітуються друкованими медіа. Статті стають чимраз коротшими й коротшими, з чіткішими «настановами» й меншим аналізом. У свою чергу, спеціалізовані канали новин на радіо похваляються, що поновлюють свої новини щогодини, а WAP-формат резюмує все, що є швидкого в сучасній масовій комунікації. Телефони WAP і подібні пристрої мають «екран» вдвічі більший від дисплея у звичайному мобільному телефоні та прямий доступ до певних секторів інтернету. На телефоні WAP можна, наприклад, проглянути курс акцій на біржі, програму вечірніх кіносеансів, заголовки новин та електронну пошту, а суперкороткі новини поновлюються практично весь час. У погані старі часи треба було чекати вечірньої інформаційної програми, щоб почути свіжі новини.

Цілком ймовірно, що ця технологія стане поширеною. У ситуації з надміром інформації кожен має 10 вільних секунд, але мало хто має цілу хвилину. Це надає конкурентну перевагу найшвидшим і найкомпактнішим медіа. Загальне правило інформаційної революції полягає в тому, що в умовах «вільної і чесної» конкуренції між повільними й швидкими версіями «того самого» швидка версія бере гору. Питання полягає в тому, що при цьому втрачається. Коротка відповідь на це питання звучить: «контекст» і «розуміння»; довша відповідь передбачає «достовір-

ність». Достатньо важко видавати щоденну газету, яка заслуговує довіри і яка, крім усього іншого, приваблює читачів тим, що вона найперша з найсвіжішими новинами. Але, як сказав мені один старший редактор солідної газети у швидкій і фрагментарній розмові на розі вулиці: уявіть тільки, що ви відповідальний редактор WAP-видання газети, яка вимагає постійного поновлен­ня! Людина ледь-що має час надрукувати новини до того, як вони будуть опубліковані, атому вимагають перевірки. Коли я пишу це, подібна ситуація вже чекає за найближчим рогом.

Рамоне твердить, що протягом останніх ЗО років було витворено більше інформації, ніж протягом попередніх 5.000 років! Це твердження він ілюструє прикладом: «Один-єдиний екземпляр недільного випуску «New York Times» містить більше інформації, ніж поглинала культурна людина XVIII сторіччя протягом усього життя».

Я не знаю, чи виконання шостої симфонії Бетговена, ідилічної «Пасторальної» симфонії, є сьогодні значно швидшим, ніж 200 років тому. Але, як уже зазначалося, п'єси прискорилися дуже помітно протягом XX сторіччя. Один політолог недавно дослідив протікання щорічних фінансових дебатів у норвезькому парламенті, порівнявши швидкість мовлення в окремо взяті роки від 1945 до 1995. Він показує, що члени парламенту в 1945 році говорили з середньою швидкістю 584 фонеми за хвилину. У 1980 році кількість звуків зросла до 772, а в 1995 році досягла 863. Іншими словами, середній політик у 1995 році говорить у півтора рази швидше, ніж говорили його попередники в середині 1940-х років.

Або можна подати ще таким чином: це схоже на те, як людина живе у старому, поважному, але злегка підупалому будинку і вирішує переобладнати ванну. Здійснивши це нарешті, бідніша, але обнадійливо щасливіша людина, беручи за приклад бюджет­ний дефіцит, вартий Організації Об'єднаних Націй, уперше для себе виявляє, що кухня вже досить знищена. Тож вона починає обдирати кухонну арматуру й незабаром розпочинає новий відчайдушний раунд телефонних дзвінків до слюсарів і мулярів. Далі їй належить виявити, майже одразу, яким старим і занедба­ним є холл, і хіба не чудово буде зробити у вітальні нову побілку й нову підлогу? Швидкість заразна таким самим чином.

Якщо людина звикає до швидкості у певних сферах, то прагнення швидкості пошириться й на інші сфери. П'ять хвилин,

витрачених на очікування автобуса, тривають тим довше, чим швидше експрес аеропорту відвіз вас із терміналу до автобусної зупинки. В міру того, як комп'ютерні мережі стають швидшими, багато з нас звикають до інтернетного зв'язку, де час очікування в принципі — а часто й на практиці — мінімальний. І усе ж ми не будемо задоволені, поки доступ до web-сторінок не відбувати­меться у ту ж мить, коли ми натискаємо кнопку. Сьогодні дві секунди очікування є такими ж неприємними, як були 10 секунд декілька років тому.

Цей принцип має загальну значимість. Якщо літак з Осло до Копенгагена летить 40 хвилин, то 15-хвилинна затримка має велике значення. З іншого боку, якщо хтось вирішує подорожу­вати пароплавом, у якого йде весь вечір і ніч на те, щоб перетнути Скагеррак, то зекономлені чи втрачені 15 хвилин не матимуть аж такого значення, оскільки ритм корабля протидіє планам невеличкої економії часу. Інші види діяльності можуть почекати. Іншими словами, швидкий час є заразним як для людей, так і для різних сфер життя.

ВИГРАШІ Й ВТРАТИ МАЮТЬ ТЕНДЕНЦІЮ ЗРІВНОВАЖУВАТИСЯ

У 1965 році інженер Ґордон Мур сформулював принцип, який відтоді відомий як «закон Мура». Він стверджує, що ємність (читай: швидкість) мікропроцесорів подвоюється кожні 18 місяців. Нещодавно він був доповнений «законом Ґілдера», який стверджує, що швидкість передачі — ширина діапазону — в Мережі подвоюється щороку.) Поки що Мур має рацію. Щоправда, вчений-комп'ютерник в університеті, де я працюю, доповнив Мура «законом Кнута». Він твердить, що закон Мура є правильним, але що комп'ютерне програмне забезпечення стає вдвічі складнішим і об'ємнішим кожні 16 місяців. Отже, згідно з Кнутом, повсякденні справи, виконувані сьогодні комп'ютером, тривають довше, ніж раніше.

Кнут, безперечно, дотепна людина, і він перебільшує. (Фактично, його закон нагадує мені газетну статтю кількарічної давності про припустиму користь для здоров'я від бігу трухцем. В ній зазначалося, що люди, які бігають трухцем, живуть довше від інших — в середньому, якраз на стільки, скільки в них відбирає біг трухцем.) Але загалом Кнут має рацію. Дозвольте мені

проілюструвати це декількома прикладами з мого власного комп'ютерного світу, який називається Macintosh. Перша версія текстового редактора MacWrite, що з'явилася в 1984 році, займала трошки більше як 50 кілобайт дискового простору (диски тоді, як ви пам'ятаєте, мали ємність 400 кілобайт). Програма, якою я користуюся, пишучи цю книжку, WriteNow 4 (тобто версія 1994 року), займає 348 кілобайт дискового простору. Остання версія найпопулярнішого у світі текстового редактора, яким є Microsoft Word, погребує 5,1 мегабайт, іншими словами, добре понад 5.000 кілобайт. А щоби програма правильно функціонувала, потрібна ціла купа додатків. Деякі з них спільні зі спорідненими програмами Excel і PowerPoint. В цілому, пакет Microsoft вимагає більше 100 мегабайт, а більшість людей інсталюють усі програми.

У старі часи, тобто трошки більше ніж 10 років тому, загальна ємність звичайного жорсткого диска була 20 мегабайт. Ми тоді мали відчуття, що маємо величезну ємність, ми, які виростали з комп'ютерами без жорстких дисків! Ми могли мати у своєму розпорядженні текстовий редактор MacWrite (50 кілобайт), програму зображення More (384 кілобайти в останній і найкращій версії) та табличний процесор CricketsGraph (200 кілобайт) і могли виконувати такі самі завдання, для яких пересічний користувач Microsoft Word потребує тепер більш ніж 100 мегабайт об'єму диска. Ясна річ, що йому або їй потрібен також значно швидший комп'ютер, ніж той, про який ми могли тільки мріяти в наші часи.

Отже, програмне забезпечення стало кращим? Це залежить від того, що вам потрібно. Я особисто віддаю перевагу простим і стабільним програмам. Їх легко вивчити, з ними просто працювати, і хоча я пишу щороку сотні сторінок, я не відчуваю потреби в чомусь більшому, ніж мені може запропонувати скромна WriteNow. Так, Word дає можливість укладати таблиці вмісту та химерні шаблони і автоматично виконувати ряд функцій за допомогою макрокоманд; але, згідно з моїм досвідом, легше підлаштовувати документи до певних потреб в міру роботи з ними. Чим простіша комп'ютерна програма, тим менше часу й зусиль витрачається на роботу з реальною технікою і на спроби прочитати думки програміста, і можна краще зосередитися на безпосередній роботі. Чим більша й чим складніша програма, тим більшим є ризик поломок і несправностей. В останні роки поширеними серед користувачів стали дратівні макровіруси, але лише серед користувачів Word.

Це стосується надмірної непотрібної складності. Більша швидкість зовсім не обов'язково робить нас продуктивні­шими — до цього я ще повернуся пізніше. Часопис «WIRED» кілька років тому опублікував статтю про нового виконавчого директора могутньої корпорації «Sun Microsystems» і про те, як він хотів покращити продуктивність свого персоналу. Він запропонував декілька ідей, але одна особливо здивувала штатних комп'ютеро-голіків. Річ у тім, що багато працівників часто робили діапозитиви для використання у внутрішніх і зовнішніх презентаціях того, що вони планують. На допомогу собі вони мали безліч схем, ілюстрацій, пропозицій і попередніх презентацій, що зберігалися на спільних жорстких дисках компанії. Працюючи над конкретною презентацією, люди переглядали ці файли в пошуках ідей, придатних схем тощо. Виконавчий директор виявив, що усього на серверах було 12,9 гігабайт цих PowerPoint матеріалів. Він усе це повитирав. Відтепер працівники повинні були готувати свої презентації від самого початку. І як не дивно, вони тепер працювали продуктивніше, витрачаючи на кожен діапозитив менше часу, ніж раніше.

ТЕХНОЛОГІЧНІ ЗМІНИ ВЕДУТЬ

ДО НЕПЕРЕДБАЧЕНИХ ПОБІЧНИХ ЕФЕКТІВ

Усі технології мають непередбачені наслідки, і коли хтось дістає більше конкретної технології, результатом не обов'язково є «більше того самого». З таким же успіхом це може бути «щось зовсім інше». Промовистим прикладом є перехід від одноканаль­ного (або принаймні дво- чи триканального) телебачення до багатоканального з дистанційним управлінням. У більшості європейських країн ця зміна відбулася, починаючи від приблизно 1980 року. Національне телебачення є фантастичним засобом пропаганди — або, говорячи точніше, воно може витворити дуже могутню спільну національну ідентичність. Воно звернене безпосередньо, одночасно та емоційно як до письменних, так і до неписьменних. Воно синхронізує великі сегменти населення і подає конкретну версію реальності для всіх — від Ленінграда до Владивостока або від Мюнхена до Кіля. Дослідження показали, що діалектні відмінності в декількох європейських країнах зменшилися протягом XX сторіччя завдяки національному радіо і телебаченню, де домінують лиш декілька національно визнаних варіантів.

По двох десятиліттях одноканаль

Date: 2015-07-22; view: 374; Нарушение авторских прав