Нагромадження 4 page

тим самим часописом, який був започаткований професором та есеїстом Ґергардом Граном у 1890 році. Як і інші культурологічні часописи, варті цієї назви, він містить широкий вибір інтерв'ю, оглядів, статей, полемічних та аналітичних матеріалів, науково-популярних нарисів тощо, торкаючись таких тем, як біологія і культура, націоналізм і мультиетнічне суспільство, література і права людини, нова технологія та її побічні ефекти, екологія і моральна філософія. У 1970-і роки кількість журналів у Скандинавії була такою скромною, а суспільну сферу так легко було оглянути, що читач мав усі підстави вважати, що він чи вона будуть в курсі останніх новин і проблем, проглядаючи два-три популярних часописи (газети в Норвегії, як правило, жахливі, тому такими важливими є культурологічні часописи). Сьогодні достатньо глянути на журнальні вітрини добре укомплектованого газетного кіоску — непотрібно навіть заглядати в інтернет, — аби зрозуміти, що сучасна ситуація зовсім інша. Наклад «Samtiden» не є ані вищим, ані нижчим, ніж був у минулому, але він є частиною зовсім іншої, ніж раніше, інформаційної екології. Окремо взятий часопис не може більше сподіватися, що задаватиме тон у спільній для всіх публічній сфері, а повинен змиритися з тим, що ділитиме місце й увагу читачів з багатьма іншими, які горлають щосили. Кожне окреме видання, хай то буде газета, журнал чи книжка, стає всього лиш фрагментом, малесенькою плямкою у величезній мозаїці, кольоровим кубиком у безмежній «Леґоландії» інформації. Усе це, в цілому, чудово, все це демонструє демократичні й плюралістичні виміри нашого часу. І усе ж...

Фрагментація роботи, споживання, сімейного життя і суспільної сфери приводить нас у світ, де немає готових «пакетів ідентичності». Кожен мусить творити свою власну узгоджену цілість із роз'єднаних фрагментів. І далеко небезпідставним є питання, чи таке завдання взагалі здійсниме і чи життя неминуче має уподібнюватись до колажу й бути заповненим одиничними подіями й враженями, довільністю й спонтанністю, коротко­часними виборами, а не мати якогось всеохопного напрямку — тобто, мати пануючий швидкий стиль, а не бути поєднанням швидкого і повільного стилів. Багато хто вважає, що саме це й відбувається у багатьох сферах, від роботи до етики, і найчастіше цей зсув визначається як перехід від модерності до постмодер-ності. Впливовий соціолог Зиґмунт Бауман назвав одну із своїх

останніх книжок «Життя у фрагментах», і він далеко не одинокий у публікації книжок з подібними назвами. Інформаційне суспільство, як вже було доведено, передбачає цілий ряд непрогнозованих наслідків, і один з найважливіших може бути попередньо підсумований як фрагментація, поділ часу на чимраз менші відтинки — і втрата внутрішньої узгодженості, яка за цим слідує. Симптоми цього наслідку можуть бути якими завгодно — від фундаменталізму (добровільної відмови від нескінченної складності світу) до крайнього опортунізму або повного виснаження у професійній діяльності. Ще одним симптомом, можливо, найбільш збентежливим, є політика, позбавлена далекоглядності.

ЧИ Й СПРАВДІ ІНФОРМАЦІЙНА РЕВОЛЮЦІЯ ПІДВИЩУЄ ПРОДУКТИВНІСТЬ?

Перш ніж перейти до роздумів про те, що можна зробити для пом'якшення шкідливих наслідків прискорення й нагромадження, я наостанок приверну увагу до ще одного побічного ефекту інформаційної революції. За браком інших, достойніших цілей, технологічно зумовлені зміни в галузях науки, освіти та бізнесу захищають з огляду на підвищену продуктивність. Але чи можемо ми бути впевнені, що модернізація управління інформацією і масове впровадження комп'ютеризованої організації праці дійсно приведе до підвищення продуктивності? Є три можливі відповіді:

(1) Так, і це чудово, бо вища продуктивність веде до
економічного зростання.

(2) Так, але це й бентежить, оскільки надмірна фетишизація
продуктивності примушує нас забути про справжні
вартості.

(3) Властиво, ні, і як це не парадоксально, але технологія, яка
мала начебто підвищувати продуктивність, має тенденцію
спрацьовувати прямо протилежним чином.

Варіант (3) є найбільш цікавим і саме тим, який я збираюся дослідити, хоча, звичайно, багато чого можна сказати також і про зв'язок між (1) і (2) варіантами. А якщо уявити, що це був найголовніший побічний ефект інформаційної революції? Що вона навіть не підвищує продуктивності? Декілька непрогнозо-

ваних наслідків технологічних змін вже розглядалися у цій книжці, і досить часто їх легко помітити. Не треба, наприклад, великої уяви, аби зрозуміти, що впровадження отієї технології для чоловічої потенції, яка називається «віагра», приведе до зростання попиту на проституток в усьому світі. Дещо менш очевидним є факт, що телефакс став широко вживатися в Європі через багато років після винайдення; примітивні факси, фактично, існували майже стільки ж, скільки й телеграф. Це сталося під час великого страйку поштових працівників у Британії в середині 1980-х років.

Менш явним видом побічного ефекту є той, до якого привертає увагу Поль Віріліо, коли говорить про «сіру екологію», тобто забруднення простору. Він зазначає, що коли реактивний літак замінив пасажирський корабель як транспортний засіб з Європи до США, Атлантичний океан перестав існувати. Щоби виявити побічні ефекти такого роду, потрібен історичний умонастрій: треба пам'ятати або дізнатися про те, яким він був раніше. Це одне з найбільш збентежливих завдань, що стоять перед людьми, підданими тиранії моменту. І передовсім у цьому смислі втрата відчуття історії є небезпечною.

Багато побічних ефектів пов'язані з інформаційною техноло­гією. Так звані таймери (включаючи ділові щоденники) сконст­руйовані таким чином, що більшості користувачів потрібно багато часу, аби виявити, як ними можна раціонально користуватися. Як відомо, організовуються курси, щоб навчити людей розрізняти різні їхні рівні й системи введення даних. Така ж, а часто й гірша ситуація з удосконаленими комп'ютерними програмами. Вони спонукають користувача глибоко занурюватися в таємниці самих програм, замість того, щоб просто використовувати їх для роботи, і користувачів скеровують на коштовні курси, щоб просто вивчити, як вони функціонують. (А коли користувач нарешті освоїться з програмою, вона замінюється програмою наступного покоління). Мобільні телефони та електронна пошта також мають дивні побічні ефекти. Обидві ці технологи роблять користувача мобільнішим і гнучкішим, ніж раніше; можна надсилати повідомлення й відповідати на них коли завгодно і де завгодно. Іншими словами, ці технології начебто вивільнюють час, роблячи користувачів гнучкішими й даючи їм можливість краще збалансовувати власний бюджет часу. Однак, як непрямим чином вказувалося в попередніх розділах, результат виявився цілком

протилежним. Електронна пошта й мобільні телефони витво­рюють таку гнучкість, яка зумовлює, що людина вважається доступною в будь-який час. У певному сенсі, властиво, людина завжди перебуває на роботі. Припустимо, що я був фізично відсутній на роботі протягом одного дня; я вертаюся, вмикаю комп'ютер і виявляю лавину електронних повідомлень. Декілька з них закінчуються на зловісній ноті: «Подзвони мені сьогодні до 1:30». Що більше, оті цінні прогалини, які виникають, коли людина їде машиною або метро на роботу, раптом зникають. Людина доступна і може працювати, навіть коли стоїть на автобусній зупинці. Цей простір теж забруднений точно так, як Саргасове море.

Коли є небагато електронної пошти й всього лиш декілька телефонних дзвінків, такі технології, без сумніву, є помічними. Коли ж кількість надісланих повідомлень перевищує певний поріг, тоді функціонування тих самих технологій раптом переходить у свою протилежність. Вони починають ув'язнювати користувачів, заповнювати прогалини й знищувати ті незапов-нені, повільні періоди, які є такими важливими для творчості й нецілеспрямованого мислення. Ентузіасти приватних автомобілів обожнюють їх за можливість рухатися швидко й без затримок у будь-який час. Але коли кількість автомобілів стає такою великою, що середня швидкість падає до швидкості велосипеда (а діти й дорослі однаково страждають від респіраторних захворювань), то навіть найфанатичнішому водієві варто серйозно подумати, чи не пересісти в трамвай або на велосипед. У випадку з новими інформаційними технологіями має бути так само.

Навряд чи хтось сподівався, що час рухатиметься швидше і його стане менше внаслідок запровадження технологій заощад­ження часу. Проте сталося саме так. У такому розумінні криється, можливо, зародок відповіді на питання, поставлене в кінці 5 розділу, а саме, як може так діятися, що криві експоненціального зростання рано чи пізно вирівнюються.

Далеко не все рухається чимраз швидше, навіть серед самих технологій прискорення. Банальним прикладом є повітряні сполучення: майже половина рейсів, що з'єднують великі європейські міста, постійно затримуються. Небо по осі Лондон-Мілан вкрай переповнене. Найвідомішим прикладом все ще залишається близький родич повітряних сполучень, а саме

дорожній рух. Він швидко зростає — на батьківщині автомобіля, тобто в США, він протягом 1970-2000 років виріс утричі, — але хоча мільярди витрачаються на шосе, автостради й шосейні розв'язки, швидкість падає з кожним роком. Середня швидкість автомобіля в Мангеттені становить сьогодні 11 км/год. Є інші великі міста, де ситуація ще гірша. Візьмімо, наприклад, Бангкок, де дехто обладнав свої автомобілі туалетами через те, що більшу частину дня проводять у вуличних пробках під час годин пік. Підраховано, що в Лос-Анджелесі в 1994 році через затримки руху було втрачено 2,3 млн. людино-годин. Шосейні дороги стають ширшими, але якимось загадковим чином продовжують залишатися переповненими. Декілька годин щодня вони більше нагадують гігантські автостоянки, а не суперефективні транспорт­ні артерії. Пересічний водій у Вашингтоні, округ Колумбія, втрачає 71 годину на рік у транспортних пробках.

Середня кількість хвилин, витрачених на очікування телефон­ного зв'язку, теж, мабуть, достатньо велика, і хоча я не знайшов статистичних даних у цій сфері, схоже, що вони дуже виросли, якщо врахувати величезне зростання голосової телефонії. Цікаво було б знати, скільки робочих людино-років втрачаються щороку через синдром «чекайте...». Або, як вже на те пішло, скільки втрачається приємних вечорів на веранді, ігор у футбол з дітьми, прочитаних романів чи прогулянок у сонячний день.

Ось ще споріднений приклад: новий залізничний тунель з'єднує Осло з невеличким містом-супутником Ліллестрьом. Коли тунель був нарешті відкритий у серпні 1999 року після низки бюджетних та інших скандалів, він скоротив час подорожі на цьому відрізку на 14 хвилин. Цей відрізок є частиною нової аеропортівської залізниці, що поєднує Осло з його новим аеропортом у Ґардермоені, у 55 кілометрах на північ від міста. Там вже було залізничне сполучення — важлива залізниця з Осло в Тронгейм ішла через Ґардермоен, — але цей відрізок був покращений коштом 10 мільярдів крон (800 мільйонів фунтів стерлінгів), 90% з яких були чистою втратою. Якби усі види часу, включаючи час подорожі, можна було вимірювати грішми, то можна було б підрахувати, що це була вартісна інвестиція, яка в кінцевому підсумку окупиться. І усе ж я маю сумніви, і не тільки тому, що бюджетний дефіцит Ґардермоенської залізниці Дорівнює усій очікуваній сумі від продажу квитків за наступні 31 рік. Цілком очевидно, що більша частина отих заощаджених

14 хвилин негайно з'їдається: стояння в чергах в аеропорті або просто очікування відкладеного рейсу, очікування метро чи трамваю, а таксі чекає перед світлофорами, і так далі. Надзви­чайно швидкий час, який поєднує Ліллестрьом з Осло, швидко поглинається повільними й менш контрольованими часовими характеристиками навколишнього транспорту.

Сам час польоту з Осло в інші європейські міста настільки короткий, що людина схильна вірити, ніби відстань до Копенга­гена становить лише 45 хвилин, до Лондона — півтори години. Але потім додаються усі попередні та «позадні» чинності, черги для реєстрації, контрольно-пропускні пункти, паспортний контроль; очікування дозволу на виліт, коли в повітрі надто багато літаків. Поїздка в місто маршрутом «Пікаділлі» (яка може трива­ти стільки ж, скільки й політ з Осло) або виснажлива поїздка до міста в таксі. Додатковий час, який треба запланувати на виїзд з дому. Нетерплячість, цей характерний побічний ефект тиранії моменту, є функцією раптових переходів зі швидкого в повільний режим.

Окрім того, не слід беззастережно вважати, що який завгодно час подорожі можна розумно виміряти грішми. Поїзд сьогодні являє собою спокійну альтернативу літаку й автомобілю; поїзд — символ швидкості й ефективності у вікторіанські часи — сьогодні є місцем роздумів, місцем, де можна віднайти внутрішній спокій, прочитати розділ у книжці, випити філіжанку кави та обмірко­вувати дивні аспекти життя, розглядаючи зникаючі краєвиди.

Разом з тим, швидкість загрожує опанувати навіть такі нав'язані повільні контексти. Інформаційна технологія допомагає заповнювати прогалини. Зростаючий попит на портативні комп'ютери та PDA (кишенькові комп'ютери) напряму пов'яза­ний із кількістю часу, який люди витрачають, чекаючи в аеропор­тах, і мене б здивувало, якби не було зв'язку між перенапруженим дорожнім рухом і поширенням мобільних телефонів. У сканди­навських країнах комбінація «керування автомобілем / розмова по телефону» є настільки звичною, що був прийнятий закон, який зобов'язує під час розмов по телефону в автомобілі використо­вувати пристрої, що дозволяють мати вільні руки. Цілий ряд місцевих поїздів обладнані сьогодні телевізійними моніторами, а декілька з них, включаючи новий аеропортівський експрес з аеропорту Арланда в Стокгольм, використовують їх для передачі останніх новин і прогнозів погоди. Чи стає хтось продуктивнішим,

заповнюючи прогалини таким чином — це вже інше питання. Чимраз більше людей погоджуються, що аби зробити щось солідне, вони повинні взяти звільнення з роботи й працювати вдома або навіть на далекій дачі.

Непередбачених наслідків комп'ютеризації так багато, що вони варті окремої книжки. Деякі з них вже були згадані; ось ще один: для кожного, хто пише, необхідною умовою є постійна зосеред­женість. Коли людина, яка пише, обирає комп'ютер, то справжнє значення мають лише клавіатура і монітор. Мої перші комп'ютери були примітивними витворами (трилобітами ери персональних комп'ютерів), де можна було виконувати лише одну функцію за раз. Іншими словами, вони примушували писати — якщо вже людина збиралася це робити. І якщо її відволікали небажані втручання з навколишнього світу, то не комп'ютер був у цьому винен. Сьогодні погляд письменника бігає між Eudora, Netscape, електронним щоденником і текстовим редактором; у багатьох випадках ще й ігри та музика. Кожен момент розпорошується наступним. Найкращою будь-коли зробленою машиною для опрацювання текстів була, мабуть, Macintosh SE, яка існувала від 1987 до 1990 року. Монітор був невеликим і чорно-білим, але різким. Клавіатура була зручною. Твердий диск мав місце для майже необмеженої кількості статей і нарисів, але небагато для інших речей. Пам'ять була скромною, і довший час неможливо було тримати відкритою більш ніж одну програму за раз. Я особисто ніколи більше не писав настільки зосереджено, як протягом тих років на початку 1990-х, коли працював на комп'ютері цього типу.

Ці побічні ефекти технології необхідно усвідомити не для того, щоб відправити комп'ютери й мобільні телефони на смітник історії (помилка луддитів), а щоби вміти користуватися ними розумно. Як стане ясно з наступного розділу, правильне розуміння структурних сил, які формують наше становище, допомагає, але цього далеко не достатньо. Добрі наміри дешево коштують і самі по собі нікуди не ведуть.