Час книжки, годинника і грошей. Якби всю еволюційну історію, від перших одноклітинних організ­мів до сьогодення з його анатомічно сучасними слонами й людьми (і

Якби всю еволюційну історію, від перших одноклітинних організ­мів до сьогодення з його анатомічно сучасними слонами й людьми (і, щоби не забувати, анатомічно сучасними одноклітинними організмами), стиснути до 24 годин, то сучасні люди вийшли на сцену за 5 секунд до півночі. Сільськогосподарська революція відбулася за півтори секунди до півночі. А інтернет? Менше з тим.

Якщо ця точка зору надто запаморочлива, ми можемо поки що забути про трилобітів і бронтозаврів і обмежити рамки історією людства, розглядаючи її як одну добу. Цей 24-годинний цикл представлятиме 100.000 років. (Провідні вчені сьогодні схильні погодитися, що homo sapiens має приблизно такий вік, хоча декілька близьких родичів є значно старшими.) У цьому випадку перші приклади сільського господарства з'явилися у Західній Азії трошки пізніше 9.30 вечора. Перший вид письма, шумерський клинопис, був прийнятий у тій же частині світу годиною пізніше. Друкарський верстат Ґутенберґа з'явився на світ Божий за 8 хвилин до півночі, а завоювання Америки європейськими солдатами й авантюристами — кількома секун­дами пізніше. Вік телефона й конвеєрного виробництва — близько півтора хвилин, а телебачення і комерційні авіасполучення існують всього лишень ЗО секунд. А інтернет? Менше з тим.

Якщо дивитися з перспективи культурної історії, то сільське господарство — це лиш примітка, а сучасність — це примітка під приміткою, якщо враховувати тільки тривалість. Мисливці й збирачі, які й були людством протягом більш ніж 90% історії нашого виду, поступово були відсунуті у найізольованіші й маргінальні частини світу — арктичну напівпустелю, австралій­ську пустелю, центральноафриканський тропічний ліс — і замінені скотарями й землеробами, які швидко збільшили густоту населення перед феноменальним зростанням індустріального та інформаційного суспільства протягом двох останніх сторіч.

Часові проміжки між великими вододілами в технологічній історії поступово зменшувалися. Писання від руки існувало протягом 4.500 років, перш ніж друкарський верстат ввів у звичай книжки. Щойно друкарство прибрало зі столу, відсвяткувавши

своє 500-річчя, як відчуло серйозну загрозу з боку електронного тексту, а радіо лише декілька десятиліть перебувало в домінуючій позиції, перш ніж телебачення перетворило його в постачальника супутньої продукції. Подібним чином, пройшло 5.000 років від винайдення кінних екіпажів, перш ніж вони були замінені автомо­білями з двигунами внутрішнього згоряння і пневматичними шинами — римський мандрівник у часі, потрапивши на площу Пікаділлі у 1890 році, не був би шокований новаціями в міському транспорті, — але перший літак був винайдений всього лиш через 20 років після автомобіля.

Заміна моделей і асортименту продукції відбувається сьогодні з такою швидкістю, що навряд чи існує виробник будь-чого, який не планував би наступну модель ще до того, як остання модель буде показана публіці. Теоретично, продукт може застаріти ще до того, як потрапить у крамниці (у світі обчислювальної техніки це й справді трапляється досить часто).

Опис останніх 10,100,200 чи 10.000 років культурної історії, який зосереджений на прискоренні, вказує на головний вимір створеної людьми частини світу. Ця точка зору лежить в основі всього пропонованого аналізу. Але перш ніж переходити до розгляду прискорення і його наслідків, ми, однак, звернемося до деяких головних характеристик нашої форми життя, під якою я розумію просто сучасне суспільство. Замість занурюватися в складні дискусії стосовно періодизації — коли почалося сучасне суспільство чи сучасна культура? — я пропоную декілька простих відмінностей між сучасним і несучасними суспільствами. В академічних колах не дуже люблять тих, хто це робить, і з вагомих причин: не тільки сучасність є надзвичайно складним поняттям, яке, крім усього іншого, має ще й той побічний наслідок, що забезпечує армії науковців їхнім хлібом насущним — але, в свою чергу, несучасні суспільства відрізняються одне від одного так само, як і від нашого. Іншими словами, людина зіштовхується з опозицією одразу декількох академічних таборів, роблячи те, що я збираюся зробити. На свій захист, я настоюю на тому, що опис, який слідує далі, є правильним на загальному рівні, і що він вказує чіткий напрям у культурній історії, від конкретного до абстракт­ного. Це важливо, бо тиранія моменту є кінцевим продуктом довгого історичного процесу, який почався, коли невідомий шумерський геній відкрив, що фізичний символ може репрезен­тувати промовлене слово. Він чи вона увільнили мову від мовця.

ПІСЛЯ МОВИ ТА ВІЗУАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА ПИСЬМО ПОЗНАЧИЛО ВАЖЛИВИЙ ВОДОДІЛ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ ТЕХНОЛОГІЇ

Письмо стоїть на одному з перших місць у будь-якому списку найважливіших винаходів у культурній історії. Безумовно, наш тип суспільства був би неможливим без цієї технології. Ми б навіть були не тими самими людьми.

Письмо — це засіб для втілення в конкретну форму думок, фактів, тверджень, емоцій. Воно заморожує їх приблизно таким же чином, як музей заморожує культуру. У західноазійських сільськогосподарських суспільствах чотири чи п'ять тисяч років тому письмо переважно використовувалося заради двох цілей: списків і релігії. Складалися списки чи реєстри жителів (щоби мати змогу обкладати їх податками й забирати до війська), мішків із зерном, рабів тощо. Правителі внаслідок цього мали зовсім інше уявлення про свої імперії, аніж це могло би бути в протилеж­ному випадку. Врешті-решт писемність була розширена до нумерації, і легендарну здатність фінікійців до комерції в стародавньому Середземномор'ї приписують їхній схильності до рахівництва.

Первинне релігійне використання письма було двояким: по-перше, письмо саме по собі містило магічний елемент, і заклинан­ня, вирізьблені в камені, використовувалися ритуальним чином. Письменні вважалися людьми, наділеними мало не надприрод­ною силою, нарівні з ковалями (сьогоднішня газета, до речі, розповідає про web-дизайнера, який сам собі надав професійний титул «технічний маг»). По-друге, письмо могло використову­ватися для запису, усталення і, отже, санкціонування конкретних версій міфів і моральних принципів. У цей спосіб були закладені основи сучасних релігій, які часом називають «релігіями Книги», з їхніми претензіями на дослівну автентичність, точні описи сотворення, спасіння, раю тощо.

Технологія письма розвинулася незалежно у принаймні трьох, можливо, чотирьох місцях: Західній Азії, Центральній Америці, Китаї і (можливо) Єгипті. Окрім китайського і споріднених типів письма, усі типи письма в старому світі — від арабського і давньоєврейського до північноіндійської складової азбуки «деванагарі» та амхарського письма Ефіопії — можуть, очевидно, бути простежені до шумерського клинопису. Він був елементар-

ним, піктографічним (один символ представляв одне слово), обмеженим у застосуванні й міг бути важким для вивчення. Врешті-решт ця родина видів письма була витіснена алфаві­тами — якщо бути точними, найраніші з них були складовими алфавітами, де значок позначав склад; але в кінцевому підсумку звичними стали ті види письма, де значок позначав фонему чи звук. Однак, узгодженість між мовленням і письмом ніколи не буває повною, хоча багато з тих, які живуть у письменних суспільствах, думають інакше. Деякі види письма складаються виключно з приголосних (читач сам повинен підставити голосні), а більшість західноєвропейських мов мають більше звуків, ніж літер, навіть якщо долучити літери з діакритиками. Письмо відрізняється від мовлення, і писана мова впливає на мову усну. Фінікійський алфавіт належить до найстаріших, і він був імпортований і використаний греками у VIII ст. до н.е. Принаймні один вид письма вже використовувався раніше, щоби писати по-грецькому, але схоже на те, що вони були неписьменними протягом сторіч аж до часу прийняття нового алфавіту. Відомі тексти й фрагменти з першого періоду давньогрецької цивілізації мають явні сліди того, що вони були створені у проміжний період. Як і месопотамський епос «Гільгамеш» і найдавніші книги Біблії, епічні поеми Гомера, наприклад, мають елементи усної традиції. Вони ґрунтуються на історіях, які переповідалися з покоління до покоління, перш ніж були записані. Інша справа з класичною філософією, починаючи від VI ст. до н.е. У таких філософів, як Фалес, Парменід і Геракліт, письмо вперше займає належне йому місце як видозмінювач думки. У зрілій грецькій філософії, особливо у Платона й Аристотеля (V і IV ст. до н.е.) ідеї форму­люються у такий спосіб, який буквально був би немислимим без письма. Діалоги Платона й трактати Аристотеля складаються з логічно узгоджених, довгих ланцюжків міркувань, чітких визначень і мета-розглядів природи мови і слів, і всі вони передбачають чітку різницю між концептом і його об'єктом. Іншими словами, мова відрізається від акту мовлення, упредмет­нюється і набирає конкретної форми. Ідеї можуть бути піддані критичному розгляду, в тексті можна заглянути в різні місця, аби перевірити, що автор сказав на попередній сторінці, можна у вільний час дослідити ступінь логічної узгодженості в міркуван­нях. Принципи логіки, як вони представлені й розглянуті в праці Аристотеля, було би важко або й неможливо сформулювати в

усній традиції. (Щоправда, в часи Аристотеля все ще не було стандартних правил пунктуації і розділення слів.)

Перехід від міфологічного до філософського мислення часто називають «грецьким чудом». У міфологічному мисленні існує єдність між актом мовлення, лінгвістичними поняттями та навколишньою реальністю, тоді як філософія розрізняє ці три рівні й уможливлює критичний розгляд залежності між мовою та світом.

Письмо дало можливість розвивати знання кумулятивним чином, у тому смислі, що людина мала доступ до зробленого іншими й могла черпати звідти безпосередньо. Людина більше не залежала від особистого контакту з учителями. Вони залишили свої думки й відкриття нащадкам у матеріальній, застиглій формі. Кількісне зростання загальних знань людства, яке буде розглянуте в наступних розділах, є наслідком письма. Тома Аквінський міг у XIII столітті затратити все життя, намагаючись узгодити два важливі набори текстів — Біблію та філософію Аристотеля, — які вже тоді вважалися древніми. Мандрівники, які подорожу­вали причорноморськими регіонами у VI сторіччі нашої ери, могли порівнювати свої спостереження з описами Геродота, які належали до V ст. до н.е. Математики й вчені могли відштов­хуватись від Евкліда та Архімеда, збираючись розробляти нові концепції.

Письмо дало нам можливість твердо стояти на плечах померлих і далеких предків, але воно ж являє собою милиці для мислення, які послаблюють пам'ять. Коли ти можеш зазирнути й перевірити, тобі вже не потрібно пам'ятати. Усвідомлений як загальний принцип, цей погляд не віщує нічого доброго долі людини як особистості в інформаційному суспільстві.

Неписьменне суспільство має усну релігію, де, як правило, циркулюють декілька версій найважливіших міфів, де поширення релігії обмежене тим, куди сягає мовлене слово, і де не існує фіксованого набору догм, яких віруючі повинні дотримуватися. На противагу цьому, письменне суспільство звичайно має писану релігію (часто у вигляді священних текстів) з теоретично необмеженим географічним радіусом дії, з чітко окресленим набором догм та принципів і з санкціонованими, «правильними» версіями міфів і наративів. Така релігія може бути засадничо ідентичною на Аравійському півострові й у Марокко (хоча на практиці все не так просто; місцеві умови накладають на неї свій

відбиток, а усні традиції ніколи повністю не відмирають). Три великі релігії навернення, що походять із Західної Азії, мають усі ці характеристики, яких вони не поділяють із жодною традицій­ною африканською релігією.

Окрім того, неписьменне суспільство має судову систему, засновану на звичаї і традиції, тоді як письменне суспільство має законодавчу систему. Мораль у неписьменному суспільстві залежить від міжособистісних зв'язків — вона коріниться в реаль­них стосунках між індивідами, тоді як мораль у письменному суспільстві теоретично є визначеною законом, тобто міститься у писаному законодавстві. Навіть стосунки між батьками й дітьми в нашому типі суспільства регулюються писаними законами.

У неписьменному суспільстві знання передаються з уст в уста, і люди вимушені тренувати свою пам'ять. Загальний запас знань, доступних у будь-який певний момент часу, втілений у тих членах суспільства, які на даний момент є живими. Коли хтось помирає у невеличкому суспільстві з усною традицією, то чиста втрата знань може бути значною. (Пізніше я розгляну культ молодості в сучасну добу в контексті прискорених змін. Однією з причин зневажливого ставлення до похилого віку і поклоніння молодості є, безумовно, той факт, що знання людей, старших від нас, не втрачаються, коли вони помирають — втрачається лише їхня мудрість, а це товар, мінова вартість якого зменшується в суспільстві, яке швидко рухається вперед.)

Більшість неписьменних суспільств організовані на основі спорідненості, тоді як письменні суспільства частіше є держав­ними суспільствами, де абстрактна ідеологія спільноти, така, як націоналізм, функціонує як свого роду метафорична спорідне­ність. У певних недержавних суспільствах частково таким же чином функціонували релігії Книги.

Уважні читачі помітять, що я тут вкрай спрощую, ставлячи поруч античні грецькі міста-держави й сучасні національні держави під одним заголовком «письменні суспільства», і так само невизначено говорю про «неписьменні суспільства». Це справді так, і для тих, кого цікавлять деталі, існує величезна фахова література про письменність та усну традицію в історичній і порівняльній перспективі. Дуже багато суспільств можуть бути поміщені в проміжній зоні між письменністю та усною традицією: вони являють собою гібридні форми. Дехто використовував письмо лише певною мірою, тоді як інші використовували його

не з метою стимулювання критичного, наукового мислення (наприклад, з метою релігійного виховання шляхом механічного зазубрювання головних текстів), і безсумнівним є те, що багато європейських суспільств стали повністю письменними лише в XIX сторіччі. Ці подробиці, надзвичайно важливі в дослідженні, тут мають менше значення; важливим у цьому контексті є загальний хід історії, і метою цього огляду є витворення тла для аналізу нашого власного типу суспільства.

На політичному рівні загальна тенденція зводиться до того, що неписьменні суспільства є або децентралізованими й егалітарними, або державами з одноосібним правлінням, де політична влада успадковується. З іншого боку, письменні суспільства сильно централізовані й найчастіше мають професій­ну адміністрацію, де влада в принципі надається згідно зі встанов­леними правилами. В цілому, письменні суспільства є значно більшими від неписьменних як територіально, так і за кількістю населення. І тоді як жителі неписьменних суспільств розповідають міфи про те, хто вони такі й звідки вони походять, у письменних суспільствах ті самі функції виконує історія, яка ґрунтується на архівах та інших писаних джерелах.

Вже повинно бути ясно, що письмо було дуже суттєвим інструментом при переході від того, що можна би назвати конкретним суспільством, заснованим на близьких особистих стосунках, пам'яті, місцевій релігії та поширюваних усно міфах, до абстрактного суспільства, заснованого на офіційному законо­давстві, архівах, книжній релігії та писаній історії. Я ще згадаю чотири інших технологічних нововведення, які разом із письмом вказують на ті особливі характеристики сучасного суспільства, котрі є передумовами для інформаційного суспільства.

ГОДИННИК БУВ ВПРОВАДЖЕНИЙ

ДЛЯ РЕГУЛЮВАННЯ ГОДИН БОГОСЛУЖІНЬ;

ЩО ВІН РЕГУЛЮЄ ЗАРАЗ?

Годинник був створений у часи європейського середньовіччя, можливо, для того, щоби синхронізувати години богослужінь у монастирях. (Закликання мусульманських муедзинів і християн­ські церковні дзвони — це сучасні нагадування про ту початкову функцію часовимірювальної технології.) Календарі є старішими й були створені незалежно у значно більшій кількості місць, ніж

письмо. В цілому, однак, календарі в несучасних суспільствах не були технічним засобом, який допомагав би суспільствам виконувати п'ятирічні плани, а індивідам — слідкувати за своїми щоденними графіками й крайніми строками, а були радше пов'язані з порами року, ритуальними циклами, астрономією і сільськогосподарським роком. Годинник є точнішим і деталь­нішим (у буквальному смислі) від календаря. Він вимірює час і розділяє його на сегменти, які можна підрахувати. Незважаючи на свою первісно релігійну функцію, годинник швидко поширив­ся для координування ще й інших сфер людської діяльності. Голландський мислитель Гуґо Ґроцій (1583-1645) сформулював моральну максиму, яка це ілюструє. Ґроцій широко відомий своїми працями в галузі політичної філософії, але його також часом згадують як першого європейця нових часів, який відстоював моральний принцип, повністю відірваний від релігії: «Пунктуальність — це чеснота!» («Час — це гроші» є пізнішим удосконаленням цього принципу, яке зазвичай приписують Бенджаміну Франкліну.)

Так само, як письмо унаочнює мову, годинники унаочнюють час. Час стає «чимось», що існує незалежно від людського досвіду, чимось об'єктивним і вимірюваним. Зовсім не так було в традиційних суспільствах, де щоденне існування їхніх жителів проходило в межах часової структури, яка визначалася подіями. Події регулювали протікання часу, а не навпаки. Якщо мандрівник чи етнограф запитає в африканському селищі, коли відбудеться певна подія, то відповідь може звучати: «Коли все буде готове». Іншими словами, не «чверть на п'яту». Навіть у суспільствах, де годинники й розклади давно вже увійшли у вжиток, цілком може бути так, що вони не пов'язані безпосередньо зі щоденним життям людей. Один колега, який проводив польові дослідження в сільській місцевості на острові Ява, розповідав, що одного дня йому треба було поїхати поїздом до найближчого міста. Отож він запитав одного чоловіка, коли прибуває поїзд. Чоловік спан­теличено подивився на нього і показав на рейки: «Поїзд приїздить звідти, тоді зупиняється отут, а трошки згодом їде отуди».

Годинниковий час перетворює час в автономну сутність, у щось, що існує незалежно від подій. «Година» може існувати (в наших думках) абстрактним чином; це порожня сутність, яка може бути заповнена чим завгодно. Тому загальноприйнято говорити про годинниковий час як про «порожній, кількісно

подільний час». Він розділений на точно виміряні «відтинки», як метри чи дециметри. Передбачено, що ці сутності є ідентич­ними для всіх, усюди й завжди. Життя в нашому типі суспільства зумовлює, що кожен з нас при народженні підписує контракт, який зобов'язує до довічної віри в годинниковий і календарний час. (Цей контракт іноді потребує певного часу, щоби увійти в силу. Тому мій син, якому три роки, часом настоює, що сьогодні неділя і час на мультфільми по телебаченню і на анархічні бійки вдома з маленькою сестричкою, навіть якщо календар показує, що сьогодні вівторок і час іти в садочок.)

В даному контексті особливо важливими є два аспекти годинникового часу. По-перше, він перетворює час у точну, об'єктивну й абстрактну реальність, можливо, гамівну сорочку для мінливостей відчуваного часу — бо цей вид часу завжди тече з різною швидкістю; як усі знають, 5 хвилин можуть бути чим завгодно, від миті до вічності. Філософом, який повів найбільш систематичний наступ на цю тиранію квантитативного часу, є, безумовно, Анрі Берґсон (1859-1941). Він був чи не найзнамени-тішим інтелектуалом світу у міжвоєнні роки й отримав Нобелів­ську премію в галузі літератури у 1928 році. У своїй докторській дисертації 1889 року «Surles donnees immediates de la conscience» («Про безпосередні дані свідомості»), перекладеній англійською мовою під назвою «Час і свобідна воля», він суворо критикує обчислюваний, «порожній» час, який регулює нас ззовні, замість того щоб дозволити виконуваним завданням заповнити час зсередини.

По-друге, годинник синхронізує всіх, хто потрапив у його зачароване коло. Усі, хто це читає, погоджуються стосовно того, що означає, коли ми говоримо, що зараз, скажімо, 8.15 вечора. Усі знають, коли увімкнути телевізор, щоби подивитися конкретну програму, і вони роблять це одночасно, незалежно один від одного. Якщо програма почалася до того, як ми увімкнули телевізор, то не тому що телевізійний канал порушив свої зобов'язання, а тому що щось негаразд із нашим годинником. (Телебачення — це надзвичайно синхронізуюча технологія, яка відіграла важливу роль у національному розвитку в другій половині XX сторіччя; цікаво, що коли відбувається перехід від одноканального до багатоканального телебачення, воно спрацьо­вує, схоже, у протилежному напрямку. Детальніше про це — пізніше.) Координування складного виробництва на заводах і в

установах теж, безумовно, було би немислимим без годинника, як і будь-що інше, від громадського транспорту до кіносеансів.

Термометр робить із температурою те саме, що годинник із часом. В умовах температурних режимів, заданих термометром, вже не годиться просто ствердити, що «дещо похолодало», якщо можна підійти до термометра і отримати точну цифру в градусах. І якщо він показує більше 20 градусів по Цельсію, то винуватити, так би мовити, слід не температуру повітря, а себе.

ГРОШІ НАЛЕЖАТЬ ДО ТІЄЇ Ж РОДИНИ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ, ЩО Й ПИСЬМО ТА ГОДИННИКИ

Технологією з більшими від термометра наслідками є інше відкриття, що скеровує прихильників і жертви в одному напрямку, а саме гроші. У традиційних суспільствах існували поняття мови і часу, але не письмо і годинники. Подібним чином, інструменти, схожі на гроші, існували в багатьох типах суспільств, але наш вид грошей, «гроші загального призначення», є недавнім та історично пов'язаним з культурою видом. Вони роблять приблизно те саме з платежами, визначенням вартості та обміном, що й годинники та письмо роблять, відповідно, з часом та мовою. Вони роблять операції абстрактними і накладають стандарти­зовану координатну сітку на великі території (в кінцевому підсумку, на весь світ). Вони поміщають індивідуальні, цілком земні операції під невидиму парасольку абстракції.

Гроші з мушель, золоті монети та інші компактні цінності відомі у багатьох традиційних суспільствах. Вони, мабуть, можуть використовуватися як міра вартості, щоби зробити різні товари порівнянними — мішок зерна дорівнює половині золотої монети; коза дорівнює половині золотої монети; ergo, мішок зерна можна обміняти на козу. Вони можуть використовуватися як засіб обміну; я можу купити двох кіз за золоту монету. Вони можуть навіть використовуватися як засіб платежу — я вбив свого сусіда і повинен заплатити вдові й дітям три золоті монети в компен­сацію. Однак сучасні гроші є значно могутнішою технологією, ніж усе, що можна з ними порівняти, відоме нам з традиційних суспільств. Передовсім, вони є універсальними у сфері свого застосування. Можливо, Ленон і Макартні мали рацію, вважаючи, що любов — це не ринковий товар (хоча легко знайти цинічних

соціологів, які твердитимуть протилежне), але в цілому, один і той же вид грошей функціонує як універсальний засіб платежів і обміну та як міра вартості. Західноафриканські каурі не мали вартості поза обмеженою територією, і навіть там за них можна було купити лише певні товари й послуги. Гроші загального призначення — це законний платіжний засіб в усій державі, яка налічує мільйони жителів, а якщо ми живемо у країні з конвертованою валютою, то вона дійсна в усьому світі. Гроші роблять заробітні плати й купівельну спроможність в усьому світі порівнянними, дають можливість обміняти одну тонну таро з Нової Гвінеї на тайванську електроніку і є необхідним засобом для того, щоби світова економіка взагалі стала можливою. Якщо угоди й торгівля в багатьох суспільствах залежали від довіри та особистих стосунків між продавцем і покупцем, то звичні для нас абстрактні й універсальні гроші передбачають упредметнення економічних операцій. Доки існує погодженість щодо економічної вартості кольорових шматочків паперу, мені немає потреби особисто знати моїх боржників чи кредиторів. З недавнім переходом грошей у кіберпростір, внаслідок чого одна й та сама пластикова картка може використовуватися для економічних операцій мало не в усьому світі, гроші стали навіть ще абстракт-нішими.

НОТНИЙ ЗАПИС РОБИТЬ ТЕ САМЕ, ЩО Й ПИСЬМО, ЧИСЛА, ГОДИННИКИ ТА ГРОШІ

Моїм останнім поки що прикладом є музична нотація. Більшість відомих нам суспільств (усі?) мають якусь музику, але нотне письмо було винайдене лише двічі, а саме в Європі (IX ст.) та в Китаї/Японії (X ст.). Однак лише в Європі відвертою метою нотного письма від самого початку було створення абсолютно символічної мови для передачі музичного змісту — китайсько-японська система базувалася на піктограмах, властивих писаній мові. На перших порах елементарні ноти позначали лише підвищення чи пониження тону. Врешті-решт вони стали точнішими, і в XI сторіччі Ґвідо д'Ареццо впровадив нотний стан, який дав можливість позначати встановлені інтервали. У ті ж часи система нотації була стандартизована, і були впроваджені також символічні значки для позначення тривалості звуку. На початку XVI сторіччя в основному утвердилася відома нам система.

В даному контексті важливими є декілька аспектів музичної нотації. По-перше, ноти роблять з музикою те саме, що письмо робить з мовою; вони відокремлюють музику від виконавця і дають можливість зберігати музику незалежно від людей, а також дають можливість індивідуальним виконавцям розучувати твір без особистого контакту з іншим виконавцем. Передаються лише ті аспекти музики, які можуть бути позначені на письмі. Так само, як існують невловимі відтінки в мовленні, які не можуть бути передані в тексті, так і про музику можна сказати те саме (трьома такими аспектами є почуття і — довший час — висота тону й швидкість). По-друге, ноти заморожують музику, так само як історія заморожує міфи, а годинниковий час фіксує змінне протікання часу. У декількох європейських країнах народна музика, яка поступово розвивалася протягом століть, була раптом записана й збережена у застиглій формі в часи національного романтизму; в результаті сьогодні її можна зіграти по нотах точно так, як її грали, скажімо, в середині XIX сторіччя. По-третє, нотація створює умови для нового рівня складності, який без неї був би неможливим. Без точної системи нотації неможливими були б ані математична правильність фуг Баха, ані дивовижне багато­голосся симфоній Бетговена. Стандартний тон «ля 440» (чисте «ля» — це хвиля з частотою 440) був остаточно визначений у 1939 році, після всіляких коливань протягом століть. Це музичний еквівалент золотого стандарту, часу за Грінвічем і метра-еталона в Парижі. Вважається, що спільний, абстрактний стандарт діятиме для всіх людей в усі часи.

СУСПІЛЬСТВО СТАЄ ЧИМРАЗ АБСТРАКТНІШИМ

Поширення технології письма привело до стандартизації мов. Технологія годинника привела як до стандартизації часових відрізків, так і до синхронізації великих мас населення. Чим більшою ставала кількість людей, яким необхідно було коорди­нувати свою діяльність із точністю до хвилини, тим більшими ставали регіони, охоплені новими стандартами. Коли в червні 1841 року був відкритий останній відтинок Великої західної залізниці, годинники в Брістолі відставали на 10 хвилин від годинників у Лондоні. До того часу не було потреби в точній синхронізації жителів цих двох міст. Потреба в синхронізації частково прийшла із залізницею, частково з телеграфом протягом

наступних десятиліть. Залізниця скоротила 20-годинну поїздку з Лондона до Брістоля до 4 годин, а телеграф незабаром скоротив час, необхідний для відправлення термінових повідомлень, майже до нуля.

Сьогоднішня глобальна система 24 часових поясів була встановлена в 1884 році. Раніше плутанина локальних часових зон утруднювала цей перехід, а потреба у спільному стандарті звучала роками, і нарешті міжнародна комісія досягла узгодже­ності на зустрічі у Вашингтоні, округ Колумбія.

Переходи від спорідненості до національної ідентичності, від звичаю до законодавства, від «грошей каурі» та їм подібних до грошей загального призначення, від музики в душі до нотного письма, від місцевих релігій до писаних релігій навернення, від особистісної моралі до універсальної, від пам'яті до архівів, від міфів до історії і від часу, визначуваного подіями, до годинни­кового часу — усі вказують один напрям: від маленького суспіль-ства, заснованого на конкретних соціальних взаєминах і практичних знаннях, до широкомасштабного суспільства, заснованого на абстрактному законодавстві й абстрактних знаннях, опертих на логіку й науку.

Такого роду відмінність була популярною в суспільних та історичних науках, але вона вже вийшла з моди. Переважна частина вчених сьогодні більше зайняті дослідженням особли­востей окремих суспільств, ніж широкими узагальненнями. І, звичайно, з дуже вагомих причин. В реальному житті традиційні види знань існують поряд із сучасними. Непотизм, анахронічні релігійні уявлення і віра в невизначених «духів» (ніколи не проходьте під драбиною, не розкривайте парасольки вдома), інтуїція і спонтанна творчість продовжують існувати і в сучасних, і в традиційних суспільствах, так само як спорідненість і особистісна мораль. Я й сам написав невеличку книжку про паралелі між міфом та історією, а значна частина моїх академічних досліджень були присвячені сучасному феномену, який має багато спільних рис із спорідненістю, а саме етнічності. Тому заперечення проти подібних вкрай широких узагальнень є вагомими, але лише якщо хтось наполягає на використанні збільшувального скла. Я впевнений, що ті виміри, які були встановлені, визначають головні відмінності між життям на Мангеттені і життям у далекому меланезійському селі.

Під кінець треба згадати ще дві історичні зміни, які серйозним чином вплинули і на мислення, і на спосіб життя: друкарство та промислову революцію.

До епохи друкування — Ґутенберґ жив від приблизно 1400 до 1468 року — письменність існувала в багатьох суспільствах, але не була особливо поширеною. Для цього було декілька причин; серед усього іншого і той факт, що книжка могла коштувати стільки ж, скільки й невеличка ферма. Книжки завжди писалися від руки, переважно монахами, але також і професійними переписувачами. Потім Ґутенберґ винайшов свій друкарський верстат — який часто вважають найважливішим окремо взятим винаходом за останні 2000 років, — і книжки раптом виявилися дешевими, починаючи, якщо бути точними, від 1455 року (саме в цьому році Ґутенберґ надрукував знамениту 42-рядкову Біблію). Книжки не одразу стали дешевими. Біблія Ґутенберґа коштувала ЗО гульденів, а річний заробіток робітника становив 10 гульденів. Протягом наступних десятиліть нова технологія поширилася на всю центральну частину Європи, і книжки ставали чимраз дешевшими. Перша друкарня в Англії була заснована Вільямом Кекстоном у 1476 році. Кекстон був друкарем, редактором, книготорговцем і видавцем (звична комбінація аж до XIX сторіччя) і немалим чином посприяв стандартизації англійської орфографії та синтаксису. Друкарство зумовило стандартизацію також і в інших країнах і полегшило доступ до книжок, написаних національними мовами, а не латиною. Ринок несподівано став значно більшим від невеличкої еліти латино-мовних вчених. Друкарство було вирішальним фактором для появи нової науки, філософії та літератури на початку нових часів. Воно відіграло вирішальну роль у масовій освіті та у створенні громадянського суспільства в європейських містах і привело до наслідків, яких Ґутенберґ ніяк не міг передбачити. Його головним прагненням, як здається, було друкувати Біблії та розплатитися зі своїми боргами.

Для нас найважливішими особливостями друкарства є його сприяння вражаючому зростанню інформації і його стандарти­зуючий аспект. Дешеві друковані книжки сприяли стандартизації як мови, так і світоглядів. Те саме повідомлення, одягнене в ті самі лінгвістичні одежі, могло тепер сповіщатися усьому середньому класу, від Ауґсбурґа до Бремена. У цей спосіб уперше змогла постати національна громадська сфера, що складалася з

рівних собі, увагу яких поглинали ті самі письменники, ті самі політичні та ідеологічні проблеми, ті самі філософські, географічні та наукові новини. Друкарство було настільки важливим для розвитку демократії та націоналізму, що Бенедикт Андерсон віддав головну роль друкарському капіталізму у своїй історичній драмі про становлення націоналізму «Уявлені спільноти». Без цієї величезної системи виробництва й розпов­сюдження важко зрозуміти, як людина в Марселі могла би навіть мріяти про те, щоб мати морально зобов'язуюче почуття спіль­ноти з людиною в Ліллі. Усвідомлений як технологічний засіб для створення абстрактних спільнот, тобто солідарності й співчуття серед людей, які ніколи не зустрінуться особисто, друкарський капіталізм відіграє найголовнішу роль. І, безумовно, фундаментальне для нас питання: якщо друкарський капіталізм залишив нам націоналізм і демократію, то що нас очікуватиме після періоду подібного домінування інтернету і цифрового супутникового телебачення?

Минуло чимало років, перш ніж письменність набула справж­нього поширення, навіть після появи друкарської технології. У часи Шекспіра, можливо, 10% населення Англії та Уельса було письменним. Сьогодні рівень неписьменності у жодній країні навіть не наближається до цієї цифри. Навіть серед жінок у консервативних, патріархальних суспільствах рівень письмен­ності є вищим, ніж серед громадян шекспірівської Англії.

Саме друкарство в поєднанні із загальною початковою освітою і такими засобами масової інформації, як газети й журнали (включаючи книжки, які публікувалися у вигляді щомісячних випусків), справжнім чином підштовхнули уми звичайних чоловіків і жінок до нового абстрактного суспільства. Це суспільство складалося з величезної кількості людей, які всі були гвинтиками в гігантській машині й у кінцевому підсумку легко могли бути замінені іншими у виробничому процесі, їхні знання і вміння були не унікальними, а стандартизованими, а тому порівнянними зі знаннями та вміннями інших. З приходом промислової революції в XIX сторіччі ця можливість вперше була здійснена на практиці.

Якщо традиційні ремесла передавалися безпосередньо від майстра до учня, то фабричне виробництво настільки стандарти­зоване, що, в ідеалі, вимагає лише декількох загальних навичок. (Те саме певною мірою стосується «виробництва» бюрократії;

не має значення, чи людина отримала освіту в Даремі, чи в Суссексі.) Ранніх соціологів, від Маркса до Дюркгайма, цікавило фабричне виробництво, яке вело до розщеплення процесу таким чином, що кожен робітник виробляв лише крихітну частинку цілого. Критичні твердження стосовно того, що це веде до відчуження, робилися не тільки Марксом, але й багатьма іншими стурбованими оглядачами в XIX столітті, тобто за покоління чи за два до того, як Генрі Форд винайшов конвеєр. Іншими словами, справи мали йти лише до гіршого. Чи, можливо, до кращого: як і книжки, промислові вироби ставали дешевшими й доступні­шими.

Промислове виробництво синхронізує роботу й стандартизує її продукцію. Певний виріб, такий як, скажімо, мінідисковий програвач, є ідентичним з усіма іншими виробами того ж вироб­ництва і тієї ж моделі, а якщо він є унікальним, то через якийсь дефект. У ремісничому суспільстві, навпаки, кожен предмет виготовлявся індивідуально і був унікальним.

Хронограф і фабричний годинник належать промисловому способу виробництва. Таким чином хронометр пройшов нарешті повний шлях від пасторальних монастирських общин до великомасштабного промислового суспільства.

Сучасні суспільства характеризуються особливим видом складності. Це не єдиний можливий вид. Індійське кастове суспільство та традиційні австралійські світогляди — ось два яскраві приклади соціальної та культурної складності, відповідно. І однак модерність займала в другій половині XX сторіччя унікально важливу позицію; вона була провідною, на межі того, щоби стати універсальною. Вона синхронізує і стандартизує величезні маси людей, і усі вони є лиш маленькими гвинтиками у великому механізмі. Вона спирається на спільну механічну часову структуру, на всесвітній засіб для економічних операцій (гроші), на технологію виробництва і знищення, що ґрунтується на спільній теоретичній науці. Модерність координує відрухи й думки величезної кількості людей у спосіб, який був незнаним і немислимим у несучасних суспільствах. Вона робить конкретних індивідів непотрібними, упредметнюючи час, мову, економіку, пам'ять, мораль і знання. І вона закладає основи для майже безмежної соціальної складності. Завжди нові мільйони людей можуть бути залучені в систему завдяки її простим спільним знаменникам, а вона не змінюватиме свого характеру і не потребуватиме реорганізації.

ЛІНІЙНИЙ ЧАС НЕ Є ЧАСТИНОЮ ПРОБЛЕМИ

Поки що я навіть не згадав віри в прогрес. Для одних це сама квінтесенція сучасності, а інші — як песимісти, так і оптимісти — вважають, що ми започаткували справжню постмодерну епоху, оскільки універсальна віра в прогрес, схоже, зникає. Думка, що історичні зміни відбуваються в конкретному напрямку, є важливою для узаконення сучасних суспільств. Знання, техніка, мораль, життєвий рівень, знання — усе це, як вважалося, прогресує. Сьогоднішні електронні прилади є кращими від учорашніх, філософи XX сторіччя розуміли більше, ніж ті, котрі працювали у XVIII сторіччі, і, якщо врахувати геть усе, людство сьогодні почувається краще, ніж у попередні періоди. Якщо це останнє твердження виявлялося неправильним, то відповідним антидотом була ще більша віра в прогрес, можливо, іншого сорту (наприклад,

соціалізм).

Лінійний час є важливим виміром віри в прогрес, і, як буде показано пізніше, його крах є ключовим фактором у витворенні тиранії моменту. Слід зазначити, що лінійний час не є неминучим наслідком годинників і календарів. Годинник, власне кажучи, фіксує часові цикли тривалістю 12 або 24 години. Читачі можуть пригадати, що в старому жарті про зіпсовані годинники говориться, що вони не є цілком безвартісними: двічі на добу вони показують правильний час. На противагу цьому, календарі з пронумерованими роками й днями вказують вперед, але більшість історичних календарів, які ми знаємо — від Таїланду до Центральної Америки, — були пов'язані з циклічними ритуальними епохами, а не з історичними змінами. Культурний пакет, який витворює віру в прогрес, складають годинник плюс друкарство плюс наука і техніка плюс промислове виробництво плюс капіталізм. Це могутній пакет. І усе ж багато з нас мають неприємне відчуття, що щось от-от жахливо розладнається; що світ не обов'язково стає кращим, справедливішим, людянішим і більш керованим місцем або, принаймні, що події не завжди вказують якийсь конкретний напрямок. Це відчуття зумовлене не лінійним часом, а усвідомленням часу як такого, що не є вже достатньою мірою лінійним. Існують певні межі щодо того, на скільки маленьких кусочків можна розщепити час, перш ніж він перестане існувати як тяглість і єдиним існуючим часом буде окремо взятий, шалений, істеричний момент, який постійно

змінюється, але не вказує в майбутнє далі, ніж до наступного моменту. Як це не дивно, але сили, які привели до появи лінійного часу і віри в прогрес, можуть — на певному етапі свого розвит­ку — привести до прямо протилежного.

Можливо, проблема, яка поставлена в цій книжці, зумовлена в кінцевому підсумку тим фактом, що сучасні суспільства домоглися надто великого успіху в своїх зусиллях зробити усіх більш умілими, досягти більшого, модернізувати, стандарти­зувати й прискорити притаманний їм процес змін. Зміни, або «прогрес», відбуваються тепер так швидко, що стало неможливим ставитися до цього розумно. А коли щось відбувається постійно, то нічого насправді не відбувається. Ключовим фактором у витворенні цієї парадоксальної ситуації є швидкість, і до неї ми зараз звернемося.

Date: 2015-07-22; view: 355; Нарушение авторских прав