Інформаційна культура, інформаційний культ

Вираз «інформаційна доба» існує вже декілька років. Цілком можливо, що він був створений Елвіном Тофлером, коли той у 1970-і роки писав свої книжки-бестселери про майбутні струси й треті хвилі, але як концепт він може бути простежений до таких теоретиків медіа, як Маршал МакЛюен, який написав свої найважливіші книжки на початку 1960-х років, і ще далі до критиків-культурологів франкфуртської школи, особливо Адорно і Маркузе, які пропонували свої апокаліптичні візії західної цивілізації вдячним аудиторіям мазохістських студентів у роки безпосередньо після Другої світової війни. Але зовсім не випадково термін (і концепт) «інформаційна доба» здобув широке визнання у 1990-і роки. Подібно до інших модних термінів, включаючи «глобалізацію» та «ідентичність», цей термін легко стає беззмістовним в устах політиків, які можуть відчувати спокусу вживати його достатньо спритно, аби підтвердити, що вони крокують в ногу із сучасністю, а не для того, аби сказати щось вагоме про відмінності між цим типом суспільства та індустріальним суспільством чи «механічною добою», які передували йому. Сумно, але факт, що цілком хороші слова стають безвартісними кліше саме тоді, коли вони найбільше потрібні; причина полягає в тому, що ці слова намагаються сказати щось важливе про сьогодення, а тому привласнюються всіма. З іншого боку, занепадаюча гранична вартість слів — їхня спадаюча вартість і коротке життя — є сама по собі симптомом проблем, типових для інформаційного суспільства.

Говорячи іншими словами, вираз «інформаційне суспільство» втратив свою змістовність через інформаційне суспільство. Останнє є реальністю, і якщо хтось серйозно хоче спробувати зрозуміти сучасну епоху, то існує багато менш помічних способів почати це робити, аніж поглянути на перехід від індустріального до інформаційного суспільства.

Слід, однак, мати на увазі, що два останні десятиріччя стали свідками ще й великої кількості інших змін, багато з яких скеровані в тому ж напрямку — до більшої складності, невпев-

неності та індивідуалізму. У 1980 році в Осло не було жодного індійського ресторану. У 2000 році в десяти хвилинах ходу від квартири, де я жив, їх було більш як півдесятка, від ресторанів швидкого обслуговування («Curry & Ketchup») до вегетаріан­ського ресторану «Харе Крішна» для некурців і такого, який пропонував гурманам п'ятизіркові ціни. В романі Дугласа Адамса «Холістське детективне агентство Дірка Джентлі», виданого в 1988 році, герой роздратований відсутністю в Осло служби доставки піцци. Сьогодні це б не було проблемою; якщо проблеми й поставатимуть, то лиш стосовно вибору між піццами, а вироби китайської, індійської та іншої кухні доставлятимуться додому на замовлення по телефону чи через інтернет. Усюди в багатих країнах відеомагнітофони та персональні комп'ютери стали протягом двох останніх десятиріч такими ж звичними, як телевізори трошки раніше. Банківські філії закриваються чи перепроектовуються з огляду на те, що клієнти їх не відвідува­тимуть; іменні чеки стають застарілим засобом платежів, а банківські операції через інтернет стрімко зростають. Інтернетний чатинг і SMS-повідомлення (короткі текстові повідомлення, що передаються мобільними телефонами) стають стандартним засобом спілкування між підлітками. До середини 1999 року технологія SMS (Short Message System — система коротких повідомлень) для телефонів GSM була, по суті, невідомою; первісно вона призначалася для попередження людей, що вони мають звуковий виклик. Потім вона була відкрита молодими людьми, які почали використовувати цю недорогу послугу для спілкування між собою. Кількість SМS-повідомлень, відправ­лених у Норвегії в жовтні 2000 року, була того ж порядку, що й кількість повідомлень, відправлених протягом усього 1999 року, демонструючи дванадцятикратне зростання за один рік.

ДВАДЦЯТЬ ПЕРШЕ СТОРІЧЧЯ ПОЧАЛОСЯ В 1991 РОЦІ

Ці промовисті приклади є, звичайно, лише брижами на поверхні, але вони поєднані з глибшими структурними змінами. Власне кажучи, такі зміни витворили не тільки можливість, але й необхідність ствердити без будь-яких сумнівів, що XXI сторіччя почалося не в 2000 чи 2001, а в 1991 році. Цей ексцентричний, можливо, погляд був непрямим чином підтриманий не ким іншим, як Еріком Гобсбаумом, чиє «коротке XXI сторіччя» почалося в 1914 і закінчилося в 1991 році.

Така періодизація може бути обґрунтована за допомогою трьох важливих глобальних подій, які мали місце близько 1991 року. Першою був розвал Радянського Союзу. В результаті політика у тому вигляді, в якому ми знали її, зникла. Коли ще існували дві супердержави, які більшою чи меншою мірою ділили між собою світ, то існувала чітка видима відмінність між лівими й правими в політиці. США репрезентували ідеологію, яка базувалася на значній індивідуальній свободі і незначній захищеності (настільки, власне кажучи, незначній, що велика кількість жителів країни мали вогнепальну зброю, аби мати змогу вбивати людей, які їм загрожували). Радянський Союз репрезентував протилеж­не — значну захищеність і дуже мало особистої свободи (по суті, настільки мало, що людину могли заслати в трудовий табір у Сибір за висловлення власних думок). Відмінність між цими двома системами переходила в низку споріднених дихотомій: держава проти вільної ініціативи, спільнота проти індивіда, солідарність проти егоїзму тощо. І хоча було дуже мало людей на Заході, які щиро любили радянську систему (Г.Дж.Велз був, можливо, останнім з таких інтелектуалів; Сартр захищав її з виключно стратегічних міркувань), вона втілювала альтер­нативний спосіб організації людського життя, інший погляд на природу людини та інший погляд на соціальне планування, аніж той, який превалював у США. Більшість політичних рухів у світі намагалися знайти собі місце між крайнім індивідуалізмом США та крайнім колективізмом СРСР; бачені очима своїх критиків, ці протилежності позначали межі широкого простору для політичних дискусій. Задовго до Блера й Ґіденса існувало багато «третіх шляхів», які активно пропагувалися в світі — від соціальної демократії шведського типу до анархізму, індійського протекціонізму та югославської економічної демократії. Надмір політичних альтернатив, які виростали в передбачуваному, але лякаючому просторі, витвореному холодною війною, майже зник, коли зникла одна з супердержав. В результаті вартості, втілені в США, здобули глобальну гегемонію. Ідеологія протягом 1990-х років була великою мірою несамоусвідомленою, відлунням оплесків однією рукою.

Іншою важливою подією був розпад Югославії та зумовлені ним війни. Трагедії на Балканах у 1990-і роки були непрямим нагадуванням, що етнічний націоналізм та фундаменталізм можуть бути дуже могутньою зрівноважуючою силою гегемонії

США та глобалізації, принаймні протягом короткого періоду. Війни також виявили той факт, який вже протягом певного часу усвідомлювали дослідники, а саме, що модерність не веде до зникнення етнічних та інших «первісних» ідентичностей; навпаки, ідентифікація, основана на спорідненості й місці, може посилюватись як непрямий результат більшої освіченості, більшої кількості телевізійних каналів тощо. Ці та інші форми «ретради-ціоналізації» не є якимись незвичними реакціями, коли люди бачать, як вони приносяться в жертву й усуваються глобалізацією.

Крім того, розпад Югославії показав, що колективні ідентич­ності не даються раз і назавжди і що на суверенність і неподіль­ність держави не можна розраховувати в майбутньому. Однією з догм повоєнного часу при вивченні міжнародних відносин було те, що зміни державних кордонів є неприйнятними. Приклад Югославії драматичним чином показав, що існує велика потреба в спільнотах, які є і більшими, і меншими, ніж ті, котрі пропо­нувалися існуючими державами. У цьому відношенні дискурси стосовно ідентичності та етнічні конфлікти в Югославії можна порівняти з невпевненостями та змінами ідентичностей, які характерні сьогодні для США та Західної Європи, так само як і з напруженостями між пуризмом (чи фундаменталізмом) і змішуванням (чи гібридністю) серед меншин. До цієї проблеми я повернуся пізніше.

Нарешті, війни на Балканах були серед перших у довгому ланцюзі війн, де не було безумовних хороших хлопців і поганих хлопців. До 1980-х років гуманісти й моралісти на Заході легко могли обрати позицію по відношенню до війн у різних віддалених місцевостях. Найчастіше вони підтримували визвольні рухи або малі народи, які боролися проти держав-гнобителів і супер­держав. Але кого підтримували ті самі гуманісти під час грома­дянської війни в Сомалі? Кому вони симпатизували в Руанді: гуту чи тутсі? І як вони ставляться до триваючої громадянської війни в Шрі Ланці? Навіть у випадку з Ізраїлем і Палестиною протягом 1990-х років було значно більше амбівалентності, ніж спостерігалося раніше.

Не кажучи вже про війну в Перській затоці, яка вибухнула в січні 1991 року і була прекрасно визначена Жаном Бодріяром як війна, якої насправді ніколи не було, але яка завдяки CNN транслювалася для світу у щоденних випусках новин. Війна в Перській затоці позначила початок введеного США «нового

світового порядку», підтвердженого майже десятиліттям пізніше кампанією НАТО проти Югославії Мілошевича, коли не було однієї «ліво-ліберальної» точки зору, а принаймні дві: близько половини європейських лівих були повністю за військові операції, інша половина була проти них. У дивну епоху після холодної війни, яка послідувала за зникненням глобальної біполярності, постійно витворюються якісь дивні товаришування, як коли часопис «The Economist» настійливо радив Організації Об'єднаних Націй відмінити санкції проти Іраку з гуманітарних причин — точка зору, яка раніше могла асоціюватися з анти-натівськими й соціалістичними поглядами.

ІНТЕРНЕТ - МОДЕЛЬ XXI СТОРІЧЧЯ

Третя важлива подія, яка може бути пов'язана з 1991 роком, безпосереднішим чином стосується теми цієї книжки й відпо­відно буде розглянута уважніше — хоча крах політики, іден­тичність як дефіцитний ресурс і геополітична невизначеність також, безумовно, є конститутивними рисами світу XXI сторіччя.

Інтернет існував як військова комунікаційна мережа від кінця 1960-х років, до 1983 року як ARPANET; але це була закрита мережа, яка, в кінцевому підсумку, крім військових, включала академічні кола й мережі комп'ютерних ентузіастів, котрі обмінювалися іграми та інформацією за допомогою так званих BBS (електронних інформаційних табло). Лише близько 1991 року Інтернет був комерціалізований і великою мірою оцивіль-нений, так щоб містер і місіс Сміт могли отримувати інтернет-інформацію вдома; і десь приблизно саме в цей час навіть європей­ські академічні кола почали звично користуватися електронною поштою.

Декілька років згодом була запущена World Wide Web, той графічний інтерфейс, який для багатьох людей і є інтернетом. Моє перше знайомство з мережею відбулося у весняному семестрі 1993 року, коли один з наших інженерів-комп'ютерників зайшов до мене, щоб поновити моє програмне забезпечення. Працівники університету в Осло на той час вже кілька років користувалися електронною поштою, але більшість із нас мали дуже туманне уявлення про інші використання цієї новоствореної глобальної мережі.

Комп'ютерник двічі клацнув по символу з назвою «Mosaic 1.0». «Це щось новеньке, називається World Wide Web», — пояснив він і додав, переходячи на пророчий тон: «Це буде щось грандіозне». Він пробігся по основоположним принципам — «URL», «http», «графічний інтерфейс», «HTML», — а потім показав мені кілька web-сайтів. Серед них були університет Аделаїди і бібліотека Конгресу. Ага, подумав я, отже, тут можна в разі потреби знайти програми лекційних курсів з Південної Австралії та каталоги найбільшої бібліотеки світу. Чи це і є прогрес? «Поки що там не так багато всього, — сказав, наче виправдовуючись, комп'ютерник, — але почекайте лиш».

Решта, як говориться, вже історія. Вже восени того самого року густота web-сайтів (або «власних сторінок») почала помітно зростати. Комп'ютерні компанії впроваджували свої сайти, за ними послідували інші компанії, такі як фірми звукозапису й видавці; підключилися більшість великих і немало менших університетів і коледжів, з кожним тижнем покращуючи розміщення і збагачуючи зміст. Надзвичайно популярний у ті часи каліфорнійський часопис «WIRED» писав у 1994 році, що найшикарніша річ, яку можна зробити цього тижня — це відкрити власну сторінку. Багато хто так і зробив. Одночасно почав пишно розростатися густий підшерсток web-сайтів, присвячених таємничим проблемам: анархізмові, прогресивному року, науковій фантастиці, релігійному сектантству... Великі й малі, офіціоз і андерґраунд — усі вони долучалися до мережі протягом 1990-х років, значною мірою сприяючи прискоренню та нагромадженню типової для нашого часу інформації.

WWW стартувала майже одразу. Нові вдосконалені версії мережевої «маркерної мови» HTML і споріднені досягнення, такі як Jаvа, нова мова програмування для мережі, дали можливість впровадити звук, анімацію, усі види форматованого тексту, купони для відповіді тощо. Швидкість чи діапазон передачі зросли і продовжують зростати. Ніхто не знає, скільки саме мільйонів web-сторінок існує цього місяця, але в час, коли писалася ця книжка, кількість сайтів наближалася до 100 мільйонів. Кожен сайт містить від однієї до скількох завгодно сторінок.

WWW являє собою щось якісно нове. Мережу, мабуть, говорячи словами письменника Вільяма Ґібсона, можна порів­няти з безкінечним журналом або з величезною бібліотекою, але

вона відрізняється від бібліотеки, навіть якщо ми не врахову­ватимемо об'єму рекламних матеріалів. Передовсім, інформація в мережі не впорядкована — ані в алфавітному порядку, ані будь-яким іншим чином. Різні теми поєднуються згідно з мінливими, часто примхливо дивними засадами. Мережа також не ієрархічна, і сайт, що належить вмілому студенту, може бути таким же привабливим і займати на екрані стільки ж місця, як і власна сторінка «Microsoft».

Іншими словами, мережа є неймовірно демократичною і децентралізованою, і це, мабуть, одна з головних причин, чому різні сили докладають таких зусиль, намагаючись регулювати її. Як добре відомо, там є величезна кількість порнографії усіх видів; якщо добре роздивитися, то можна знайти також політичну пропаганду й прокльони усіх видів, заклики до порушення закону, ексцентричні висловлювання і — звичайно ж — терабайти реклами. Деякі песимісти побоюються, що мережа просто виродиться у ще одну арену для маркетингу; на щастя, вони помиляються. Як і старі засоби інформації, основані на целюлозі, мережа може певною мірою розглядатися як звичайний засіб інформації, порожня посудина, яка може бути наповнена практично усім. Вона, однак, впливає також на формування змісту. Це значно швидший засіб інформації, ніж, скажімо, оправлений у шкіру том стоїчної філософії. На противагу точці зору МакЛюена, засіб інформації не є повідомленням, але засіб інформації оформлює повідомлення. Історія філософії не просто виглядає інакше на компакт-диску або у вигляді роману чи фільму, аніж книжка на 500 сторінок без ілюстрацій чи, вже як на те пішло, гіперпосилань. Вона є іншою. Можливо, неправда, що певні думки можуть бути викладені лише німецькою мовою (як начебто вірять деякі спеціалісти по Гайдеґґеру), але певні думки є довшими від web-сторінки і обов'язково взаємопов'язані з іншими думками послідовним чином, а не за допомогою гіперпосилань.

До того ж, на відміну від друкованих засобів інформації, зміст мережі постійно змінюється. Компанії, які поважають себе, вже не просто мають свої web-сайти; вони хочуть покращити свої web- сайти. Не можна гарантувати, що сторінка, яка була доступною вчора, буде доступною і сьогодні. Посилання повинні модерні­зуватися щомісяця. Зміна — це не надзвичайний стан, а риса щоденного життя.

Кількість користувачів інтернету зросла дуже швидко (див. Рис. 2.1).

В кінці 2000 року майже 400 мільйонів людей були під'єднані до інтернету. їхня географічна розосередженість є справді глобальною — користувачі інтернету є в кожній країні, — але в цілому відповідає традиційним осям. Кількість користувачів інтернету в кожній окремій країні визначається, однак, іншими вимірами, ніж матеріальний життєвий рівень (на відміну від розподілу приватних автомобілів). У Норвегії половина насе­лення (2,3 млн) під’єднувалася до інтернету в 2000 році. Всього тільки трьома роками раніше ця кількість становила лише півмільйона: Уся Африка налічувала трошки більше користу­вачів інтернету, ніж Норвегія (і мала населення більш ніж у 100 разів більше), але якщо вилучити відносно технічно розвинену Південну Африку, то на всьому Африканському континенті залишиться більш ніж уполовину менше користувачів, ніж в одній з найменших європейських країн.

Найбільш «під'єднаними» країнами світу є США, Канада і нордичні країни, де майже половина населення мала доступ до інтернету в 2000 році. У Британії близько 35% мають доступ до мережі (у 1997 році ця цифра становила 2%), а словенці (25%) та естонці (22%), фактично, частіше користуються інтернетом, ніж французи (15%).

Все ще твердять, що «ніхто» не робить грошей на мережі, але сподівання залишаються високими. Зимою 1998/99 року книжкова інтернет-крамниця Amazon.com мала прейскурант, який

згрубша дорівнював загальним показникам середнього скандинав­ського міста, такого як Тронгейм. Хоча номінальні показники впали від того часу, вони все ще залишаються астрономічними, якщо зважити, що компанія повинна ще заробити гроші, а має мало чого вартісного для продажу у випадку банкрутства. Як і в більшості компаній на основі інтернету, її головним майном є сподівання.

В ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ НАВІТЬ СВИНІ ПОЄДНАНІ З ІНФОРМАЦІЙНИМИ ТЕХНОЛОГІЯМИ

Інформаційне суспільство — це не те саме, що й «постіндустріальне суспільство», про яке дехто говорить: суспільство, де головним продуктом є інформація, а не промислові чи сільськогосподарські вироби. У США, які — як би там не було — є інформаційним суспільством, традиційна промисловість все ще складає більш ніж половину ВНП. Те саме стосується Німеччини, а в Японії «Тойота» залишається важливішим наріжним каменем еконо­міки, ніж «Соні».

З іншого боку, інформаційне суспільство характеризується інтеграцією інформаційної технології як ключового фактора в усіх видах виробництва. Касири в супермаркетах повністю залежать від комп'ютерної технології; коли оптичний зчитувач штрих-коду виходить з ладу, вони стають безпорадними, особливо тому, що вже не знають напам'ять цін. Теплиці, доїльні апарати й годівниці для свиней управляються мікропроцесорами. Навіть процедура спарювання худоби у ряді країн зараз повністю комп'ютеризована; поєднання корови й сперми відбувається через інтернет за допомогою великої бази даних, і сперма розсилається у замороженому вигляді з центральних складів. Фізичний бик більше не потрібний. Тому не повинно дивувати, що такою широкою була занепокоєність, пов'язана з можливим комп'ютерним крахом при переході з 1999 у 2000 рік (синдром «Y2K»), — не серед письменників, бухгалтерів та завзятих комп'ютероголіків, а серед європейських фермерів. Чи збираєть­ся хтось підірвати гору, чи побудувати корабель, продати пакет чіпсів, розслідувати випадок підпалу, провести операцію на серці чи прочитати лекцію з соціальної антропології, люди в суспільстві нашого типу дедалі більше залежать від комп'ютерної технології.

Ось чому проблема Y2K стала таким могутнім міфом у 1999 році. Хоча багато хто нутром відчував, що все буде гаразд, але міф про неминучу катастрофу був такою фантастичною історією про уразливість сучасного світу, що він час від часу був здатний суперничати з Клінтоном і «Скері Спайс» як пожива для газетних заголовків. Уявіть собі, що всі головні комп'ютери вийшли з ладу, що б тоді сталося? Ну, свиней би годували не в той час і/або дивними порціями, ліфти зупинилися б між поверхами, мікрохвильові печі не вмикалися б, а банкомати не змогли би більше бачити різницю між зніманням з рахунків і їх поповненням. Дехто навіть передбачав таку ситуацію, коли єдиними надійними речами в суспільстві залишились би... комп'ютери, оскільки все важливе програмне забезпечення для мікрокомп'ютерів було не один раз перевірене з огляду на заплутаність Y2K задовго до великого переходу.

Сучасний міф розповідає про чоловіка, який винайшов сенсаційну нову зброю, інструмент, який нікого не вбиває, не руйнує будинків чи навіть вікон; він всього-на-всього знищує папір. (Яка ж це була гуманна зброя — протилежність нейтронній бомбі.) Бюрократ у патентному відділі поставився до цього скептично і порадив тому чоловікові піти додому і ще раз усе продумати, перш ніж вимагати патент. Винахідник, однак, настоював, і врешті бюрократ стомлено сказав: «Гаразд, візьміть оту форму, заповніть її, а тоді йдіть додому». Винахідник уїдливо й тріумфально сказав: «Ага, бачите?»

Міф Y2K є одним з варіантів цієї історії.

Інформація, окрім того, що пронизала виробництво товарів і послуг, ще й постійно набирала значення як сировина. Безперечно, інформація завжди була важливою, і в певному сенсі кожне суспільство є інформаційним суспільством. Кожен, хто знав, як можна ефективно і (відносно) безпечно вбити мамонта або як розпалити вогонь, не маючи жару, був могутньою людиною десь у часи останнього євразійського льодовикового періоду. Але фактом є те, що в економіці недавно відбувся зсув до інформації як головного дефіцитного ресурсу. Традиційна сировина втратила свою відносну вартість; додана вартість чимраз більше складається з інформації. Наприклад, собівартість сировинних матеріалів складає лише 2-3% вартості мікропроцесора. Решта — це інформація. Найуспішніша компанія світу в 1990-і роки,

«Microsoft», отримує свої прибутки від продуктів, які можуть транспортуватися електронним шляхом у посилках вагою менше 1 грама. «Microsoft» минулого покоління називалася «General Motors», їхні посилки мали вагу брутто 4 тонни.

Краще знаним аспектом є той факт, що чимраз більша частина трудового населення найбільше часу витрачає на обробку інформації. Цілком очевидно, що це стосується людей, які заробляють на життя, говорячи, пишучи і читаючи, а кількість нас таких швидко зросла протягом останніх десятиліть. Однак навіть сьогодні академічні кола, web-дизайнери, автори реклам­них оголошень і журналісти становлять лише невелику частку населення у будь-якій країні. Кількісне зростання «інформацій­них консультантів» було в 1990-і роки схожим на вибух, однак у кожній країні все ще живе більше фермерів, ніж інформаційних консультантів. З іншого боку, багато фермерів у Західній Європі працюють за сумісництвом вчителями чи службовцями місцевого самоврядування і таким чином частину свого робочого часу обробляють чисту інформацію. Робота, пов'язана з інформацією, проникла, іноді просто у вигляді шумів, в робочий час тих груп, які раніше витрачали свій час іншим способом. Дедалі більше людей витрачають чимраз більше часу на зборах або відпові­даючи на телефонні дзвінки, факси, електронну пошту; пишучи, читаючи, впорядковуючи чи знищуючи протоколи засідань, заповнюючи формуляри, пишучи звіти тощо. Звіт норвезької національної служби охорони здоров'я виявив, що в середині 1990-х років вражаюча сума — 60% загального бюджету націо­нальної системи охорони здоров'я — витрачалася на різні форми обробки інформації. Спеціаліст із комп'ютерів (і письменник-фантаст) Йон Бінґ зазначив: «Ця цифра мала би становити 4-5%», але додав, що ніхто не знає, як цього досягти.

Інформацію можна визначити як рушійну силу сучасної західної економіки, і чимраз більше й більше її скеровується через інтернет. Коли в 1999 році злилися «America Online» і «Warner Brothers», то фактично саме інтернет-компанія AOL поглинула компанію по виробництву розваг WB, а не навпаки. Хоча доходи AOL були дуже маленькими порівняно з доходами WB, вартість її фондів була майже вдвічі вищою.

В ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ СВОБОДА ВІД ІНФОРМАЦІЇ Є ДЕФІЦИТНИМ РЕСУРСОМ

Навіть люди, на чию роботу не впливає прискорений ритм обробки інформації, перебувають під сильним впливом нових технологій в силу того, що вони є споживачами й рядовими громадянами. На відміну від інших типів суспільства, життя в інформаційному суспільстві характеризується надмірністю й шумами: навкруг є надто багато інформації, і її, безумовно, цілком достатньо для кожного, на відміну від індустріального та інших типів суспільства, де люди відчували реальну нестачу інформації (що засвідчують звичні метафори, такі як «жага знань» тощо).

Мій батько народився в 1930-і роки. Він виростав у робітничій родині, де було мало книжок. Коли він уперше, навчаючись у середній школі, почав заробляти гроші як кінооглядач місцевої газети, то негайно почав купувати книжки й швидко став знавцем у цій справі. Щоразу, заходячи до книгарні, він завжди виходив незабаром із торбою або й двома, ішов додому в дуже гарному настрої, розставляв більшість книжок на відповідні місця, за алфавітом, на полиці, сідав у м'яке крісло і починав читати першу. Така діяльність відповідала його уявленням про ерудовану, сучасну людину і давала велике особисте задоволення. Я ж народився в 1960-і роки. Мої батьки належали до середнього класу, і з уже згаданих причин я виростав у домі, де була досить солідна бібліотека. А ще я, в силу того, що живу в інформаційну добу, варюся в інформації. Тому щоразу, проходячи через велику книгарню, я вважаю серйозним досягненням можливість провести там хоча б півгодини, не купуючи нічого. Перегортання сторінок самих різних книжок без купування їх вказує, що працюють особисті інформаційні фільтри. Інформації надто багато, а не надто мало. І її кількість зростає. Цифри, що стосуються матеріалів, надісланих до Норвезької національної бібліотеки, яка з внутрішньополітичних причин знаходиться у віддаленому й ненаселеному місці біля полярного кола, що називається Мо і Рана, охоплюють усі публікації найширшого асортименту — фільми, книжки, журнали, поштові картки, компакт-диски; тобто усі неелектронні засоби масової комунікації, що виробляються в Норвегії. У 1990-і роки протягом семи років кількість назв, що надсилаються за один рік, зросла більш ніж удвічі, з 48.400 у 1991 році до 100.008 у 1998 році. І це в країні, яка має менше 5 млн жителів.

Найнеобхідніше вміння в інформаційному суспільстві полягає в захисті себе від 99,99% пропонованої інформації, якої людина не хоче (і, звичайно, у використанні залишку в 0,01% самим безжальним чином).

Один із моїх улюблених текстів про непередбачені наслідки інформаційного суспільства був написаний три десятиріччя тому письменником, який до середини 1990-х років відмовлявся перейти до комп'ютерної обробки тексту. Його звуть Тор Оґе Брінґсверд, це плодовитий і ціанований у Норвегії романіст, а оповідання називається «Людина, яка зібрала перше вересня 1973 року» (в оригіналі рік був 1972). Розповідається історія чоловіка, який усвідомлює, що в світі надто багато інформації. Яких би зусиль він не докладав, він ніколи не зможе зробити компетент­ний огляд історії, політики, науки тощо. Одного дня він приймає важливе рішення. Він присягається наполегливо працювати протягом подальших тижнів і місяців і зробити повний огляд цього єдиного дня, 1 вересня 1973 року. Стільки він подолає, вважає він. І він закочує рукави й починає збирати. Він купує усі норвезькі й скандинавські газети, він замовляє записи радіопере­дач, потім переходить до газет та інших публікацій іноземними мовами й невдовзі усвідомлює, що повинен пройти інтенсивний курс російської та інших важливих мов, яких він не знає. Через кілька років збирання матеріалів пожежа знищує квартиру нашого героя, яка на той час до краю заповнена газетними вирізками, магнітофонними стрічками та нотатниками про 1 вересня 1973 року. Лежачи на госпітальному ліжку, наш герой, який зазнав незначних опіків, беззв'язно белькоче про президента Ніксона і голову Мао, про репортажі з футбольних матчів у кінці серпня 1973 року тощо; і, звичайно ж, медсестри сприймають його як небезпечного божевільного.

Через кілька років Брінґсверд підійшов до цієї теми з іншого боку. На початку його чудового, але не перекладеного роману «Сумний сніданок людини, яка проспала» ми зустрічаємо пана Фелікса Бартольді, який стоїть біля книгарні в Нью-Йорку з важкою торбою в руках і касовим чеком в кишені. Він оцінює вагу торби й робить якісь швидкі підрахунки, бурмочучи до перехожих: «Я купив усе це сьогодні ввечері. Але чи хтось може мені сказати, де в біса я знайду час, щоби все це прочитати?»

Бартольді продовжує, міркуючи вголос: «Я вже маю більше 10.000 томів. Близько 4.000 все ще не прочитані. Зазвичай я читаю

дві книжки щотижня. Дві книжки щотижня дорівнює 104 книжкам у рік. Щоби подолати 4.000 томів, мені потрібно буде близько 40 років. Мені вже 43. Поки я закінчу читати вже куплені книжки, мені буде 83. Але ж це не все...» — у нього починає крутитися голова, він спирається на стіну і пошепки завершує: «Я продовжую купувати. Я нагромаджую. Я хапаю все, що бачу. Я хворий. Я купую принаймні у п'ять разів більше книжок, ніж читаю».

Далі справи у Фелікса Бартольді йдуть чимраз гірше, але він — справжній син свого віку; у певному сенсі, він на декілька десятиліть випередив свій час (роман був опублікований в середині 1970-х років). Він живе в час, де немає інтернету й цифрового телебачення, у час, коли у світі щорічно виходить лише 550.000 книжок (він свідомий цієї цифри) порівняно із майже вдвічі більшою кількістю двадцять років по тому. Але він є типовою жертвою інформаційної перевантаженості. Дивлячись на безмір океану інформації, він не вчиться плавати. Зовсім навпаки, він не задовольниться, аж поки не вип'є весь океан.

МЕНШЕ ЗНАЧИТЬ БІЛЬШЕ

У класичну модерну добу з її роз'їзними лекторами (жінки й робітники були улюбленими аудиторіями), групами соціаліс­тичної самоосвіти, що організовувалися профспілками, та амбіт­ними державними програмами «навчати народ» чого завгодно — від контрацепції до шкідливості куріння, всі вважали, що більшість людей страшенно потребують чимраз більших знань. Бо знання — це влада, принаймні влада над власними умовами життя. Це гасло все ще актуальне, але відбулися значні зміни в тому плані, що інформація більше не є дефіцитною. Справа вже не полягає в тім, щоби відвідувати якомога більше лекцій, передивитися якомога більше фільмів, мати на полицях якомога більше книжок. Навпаки: головна мета освічених людей у багатьох країнах світу повинна тепер полягати у відфільтро­вуванні найнеобхіднішої інформації.

У цій ситуації крайнього надміру інформації людина, яка хоче зрозуміти своє суспільство, культуру чи будь-що, не може прагнути здобуття якомога більшої інформації. Це було би рівноцінно одночасному читанню двох книжок — телефонного Довідника для всього світу і 10.000-томного словника — і запопадливо розпочати це читання з першої сторінки кожної з

ЗО

цих праць. Ніхто не зміг би піти далі від «Абрагамсон» і «амеба», навіть присвятивши цьому все життя. Це проблема Фелікса Бартольді, і уникнення її з успіхом могло би бути найважливішим людським здобутком в інформаційну добу.

Часом говорять, що нашому поколінню не вистачає речей, про які наші діди ніколи не чули. Чого нам, схоже, справді не вистачає зараз — то це браку інформації.

У такій ситуації з'являється гостра потреба у сортувальному механізмі. Які є критерії для розуміння різниці між добрим і поганим, між знаннями й шумами, якщо запаси всього є безмежними? Як я можу спати вночі, знаючи, що відфільтрував і відкинув 99,99% інформації, яку мені пропонували; як я можу бути впевненим, що 0,01%, які я справді використовую — це найважливіша для мене частка, якщо я навіть не нюхав решти?

У старі часи відповіддю на подібне питання була або солідна освіта (Bildung), надійна особиста ідентичність або чітко визначені інтереси. Сьогодні хаща стала такою густою, що людині треба бути впертою і цілеспрямованою, аби взагалі бути про щось добре поінформованою. Навіть хтось, кому держава платить за дослідження, скажімо, теорії хаосу, не може, мабуть, прочитати все, що було написано в цій галузі, навіть якщо обмежиться лише англомовною літературою. Можна пробігти очима лише заго­ловки, резюме та зміст, без самих текстів? Забудьте про це. Вже чекають інші завдання. Наступний момент вбиває теперішній.

Потреба у фільтрах, покажчиках напрямку, основоположних принципах для знань стає величезною. Чи й справді? Чи не вигля­дає справа радше так, що чимраз більше людей звикають до життя у світі, де барвисті фрагменти інформації проносяться повз них без будь-якого напрямку і взаємозв'язку — і не бачать у цьому ніякої проблеми? Я підозрюю, що це діється з багатьма з нас, і якщо це так, то непередбаченим наслідком інформаційної рево­люції може стати фундаментальна трансформація самого поняття «знання».

В ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ ПРОГАЛИНИ ЗАПОВНЮЮТЬСЯ ШВИДКИМ ЧАСОМ

Екстраполюючи, відштовхуючись від загальнодоступної статис­тики, можна стверджувати, що людина, яка читає зараз ці рядки, з більшою вірогідністю їсть на сніданок корнфлекс, а не кашу, і що він або вона з більшою вірогідністю прогляне сьогодні газету,

а не прочитає повністю статтю в журналі. Ймовірніше, що така людина має мобільний телефон, аніж не має його, дуже ймовірно, що він або вона звикли користуватися як факсом, так і електронною поштою, мають автовідповідач або звукову пошту і на роботі, і вдома і кілька разів протягом минулого тижня натискали в ліфті ту кнопку, яка примушує двері зачинятися трошки швидше, ніж зазвичай. Припустимо, що чистий виграш від натискання цієї кнопки становить щоразу 5 секунд. Далі припустимо, що людина користується ліфтом чотири рази на день, п'ять днів на тиждень. Це дасть 100 секунд зекономленого часу на тиждень. Протягом місяця людина зекономить шість із половиною хвилин, а протягом року за ідеальних умов зеконо­мить більше години! Що робити з цим додатковим часом? Дозвольте висловити кілька припущень:

• Відпочити з комп'ютерною грою чи телевізійною програ­
мою.

• Дочекатися відкладеного рейсу.

• Уважно прочитати п'ять інформаційних листків чи одну
повноформатну газету.

• Поїхати машиною з Лондона в Брайтон.

• Побігати трухцем.

• Поговорити з дітьми про їхнє майбутнє або з батьками про
їхнє минуле.

• Вивчити десять іспанських дієслів в усіх дієвідмінах.

Ясна річ, годину можна використати як завгодно. Списком такого роду легко можна заповнити декілька томів. Неможливо точно сказати, яким саме часом є цей зекономлений час, оскільки наш механічний, годинниковий час є порожнім і абстрактним. Я, однак, тверджу, що вся зекономлена година, в силу самого принципу, витрачається в очікуванні на ліфт, і зекономлені секунди з'їдаються із вражаючою швидкістю, коли людина чекає на ліфт, який вперто зупиняється на кожному поверсі, перш ніж досягне найнижчого.

Щільність часу зростає. Прогалини заповнюються. Існує чимраз більше й більше всього, і враховуючи даний контекст, нам, мабуть, особливе задоволення дає відчуття, що ми можемо контролювати свій бюджет часу, натискаючи оту маленьку кнопку в ліфті, так само як деякі службовці проливають сльози, коли

раптом дістають у подарунок цілу годину, бо збори були відмінені. Багатьом людям стало легше ідентифікуватися із Жан-Полем Сартром, про якого розповідали, що він найчастіше носив мокасини, аби зекономити час, який би інакше витратив на зав'язування шнурівок.

В інформаційному суспільстві найдефіцитнішим ресурсом для людей, які в економіці займаються постачанням, є не залізна руда і не мішки з зерном, а увага інших. Усі, хто працює у сфері інформації — від метеорологів до професорів, — ведуть конкурентну боротьбу за секунди, хвилини й години життя інших людей. На відміну від того, що діється з фізичними об'єктами, кількість інформації не зменшується, коли хтось віддає чи продає її. Якщо Джім має два яблука і віддасть одне Пітеру, то в нього залишиться одне яблуко. Але якщо Джім має дві ідеї і одну з них віддасть Пітеру, то в нього в результаті може виявитися три, бо Пітер, мабуть, додасть свої зауваження. Як би там не було, кожне підприємство, яке постачає знання чи інформацію, має товарний склад, який ніколи не випорожниться. Товари лише можуть стати застарілими або непридатними для продажу — еквівалент інформаційної економіки для порожніх складів, — і це відбуваєть­ся весь час і з дедалі більшою швидкістю.

Для людей, які живуть у такому суспільстві (і яких зовнішній світ часом називає «клієнтами»), головним дефіцитним ресурсом не є ані стільці й столи, ані, скажімо, вуджені шинки й опудала голів бізонів (хоча такі речі, звичайно, продаються й купуються як і раніше), а контроль над власним часом. Інформація нав'я­зується нам ззовні, чимраз агресивніше, і цьому значно важче опиратися, ніж, скажімо, опудалам голів бізонів. Там, звідки вона приходить, завжди є ще. Війна за вільні секунди триває.

Це стосується не тільки телефонів з програмою WAP і без-провідного доступу до інтернету. Вони є лише частиною загальної картини, хоча й важливою: ці медіа є новими, вони розвиваються із вражаючою швидкістю, і ніхто точно не знає, як виглядатиме мережа або як вона використовуватиметься через три, чотири чи п'ять років — або чи буде доступ до неї здійснюватися головним чином за допомогою телебачення, кишенькових комп'ютерів і мобільних телефонів, чи за допомогою настільних комп'ютерів, як це робиться сьогодні. Але інформація стала епідемією і поширюється на всі сфери. Останні 10-15 років XX сторіччя стали свідками не тільки появи інтернету та споріднених

технологій, але й значного зростання у сфері голосової телефонії, публікації книжок і телевізійних каналів.

ЖОДНІ ТЕХНОЛОГІЧНІ ЗМІНИ НЕ ВЕДУТЬ ДО ТИХ НАСЛІДКІВ, ЯКІ ПЕРЕДБАЧАЛИСЯ

Це стосується взаємозв'язків між технологією, суспільством і культурою. Багато чого можна сказати — і говорять — про ці взаємозв'язки; поки що ми повинні обмежитися твердженням, що вони складні. І легко, і спокусливо прийти до простих висновків щодо «наслідків» технологічних нововведень, чи то буде друкарська машинка, телебачення, чи щось інше. Такі припущення завжди бувають хибними: технологічні зміни завжди ведуть у декількох можливих напрямках. Більшість хороших письменників-фантастів, включаючи таких блискучих візіоне-рів, як Вільям Ґібсон і ДжТ.Болард, зосереджені майже виключ­но на побічних ефектах технології; як вона використовується кримінальними колами чи недобрими людьми або веде до таких культурних катастроф чи змін у способі мислення людей, яких ніхто не прогнозував. Ці письменники знають свою культурну історію і свідомі того, що попередні технічні зміни привели до інших, часто драматичніших змін, аніж ті, які свого часу передбачали винахідники.

Візьмімо, наприклад, телефон. Поза тим фактом, що деякі люди вважали його іграшкою з обмеженим практичним застосуванням, мало хто пророкував, що він швидко змінить моделі заселення міст. Але саме це й сталося щодо тих груп, які залежали від регулярних і частих контактів із колегами, клієнтами та іншими. До того, як телефон став звичним у середовищі середнього класу на початку XX століття, професійні політики переважно жили в цілком певних дільницях. Це було практично, оскільки їхня робота значною мірою зводилася до координування і лобіювання поза робочим часом. Потім кожен з них отримав телефон; раптом виявилося, що вони можуть жити, де хочуть, і багато хто виїхав із центру міста.

Іншим прикладом є друкарська машинка. Першою механічною «машиною для писання» стала «Mailing's Writing Ball», яку винайшов датський священик Ганс Расмус Йоган Малінґ Гансен У 1867 році. Головною її метою було полегшити процес писання сліпим людям і тим, хто погано бачив. Одним із її перших

користувачів був Фридрих Ніцше, який мав слабкий зір. Деякі коментатори ретроспективно дійшли навіть до твердження, що лаконічний, афористичний, рубаний «пізній стиль» Ніцше був прямим наслідком нової технології письма. Хоча це, можливо, й перебільшення, але він сам писав у листі, датованому 1882 роком, що «знаряддя письма впливають на наші думки».

Окрім можливого впливу на думки й міркування, поява друкарської машинки протягом короткого часу революціоні­зувала продукування текстів. Армії жінок-секретарок стали звичним образом напруженої роботи у зрілому індустріальному суспільстві, а публікування стало швидшим і легшим. Раніше складальники витрачали багато часу й зусиль, розшифровуючи безнадійний почерк. Одночасно друкарська машинка зробила тексти анонімнішими за характером, і якщо сьогодні люди можуть вибачатися за надсилання особистих листів електронною поштою, так само у ті часи вони мали схожі побоювання щодо використан­ня подібним чином друкарської машинки. І так само, як ми можемо захищати своє надмірне користування електронною поштою з огляду на її швидкість і надійність, так само й прихиль­ники друкарської машинки твердили, що вони дбають про очі адресатів, уникаючи нерозбірливого письма.

Таким чином, зміни, привнесені або безпосередньо зумовлені друкарською машинкою, були численними. Вона привела в установи великі маси жінок, вона витворила дистанцію між письменником і текстом, вона зумовила більшу швидкість при переписуванні й наборі і — можливо — привела до змін у способі мислення. Найзначніший із сьогоднішніх теоретиків швидкості, Поль Віріліо, належить до тієї вибраної групи авторів, які наполягають на писанні від руки. Усі його книжки написані пером. Тільки таким чином він може зменшити швидкість писання, щоби вона співпадала з його ритмом міркувань.

Якими є побічні ефекти комп'ютерної обробки текстів? У 1980-і роки, до того, як Windows і Word поступово усунули головні відмінності між провідними операційними системами, користу­вачі Macintosh та MS-DOS звикли до дуже різних способів спілку­вання зі своїми комп'ютерами. (Ентоні Берджес придбав колись Macintosh, але не наважувався ним користуватися, бо вважав принизливим писати на приладі, який вітав його посмішкою і запрошенням, коли він його вмикав.) Дисплей Macintosh показував стилізоване зображення письмового стола, і людина

клацала мишкою, вибираючи, що їй потрібно. У текстовому процесорі дисплей був приємно чорно-білим і WYSIWYG (What You See Is What You Get — що ви бачите, те ви й отримуєте), з відповідними шрифтами, встановленими полями тощо. З іншого боку, класичний MS-DOS PC вітав свого користувача стримані -шим ствердженням «А>», можливо, «О», якщо користувач мав жорсткий привід. Текст був жовтим або зеленим на чорному тлі. Текстовий процесор, який звичайно називався WordPerfect, виводив на дисплей лише стандартний шрифт неприємного вигляду; будь-які внесені зміни (такі як Helvetica 12 кегль, встановлене праве поле, проміжок 1,5 між рядками) було видно тільки на видруку. Дослідження, проведене серед північно­американських студентів того часу, показало, що користувачі PC, як правило, подавали кращі письмові роботи, ніж користувачі Мас. Оскільки на Мас легше було зробити типографічно «викінчені» витвори, то ці студенти схильні були вважати, що робота готова до подання задовго до того, як вона була справді завершена. А ще там були ознаки того, що використана технологія впливає також на вибір тем. Тоді як користувачі PC заглиблю­вались у серйозні галузі, такі, як право, політика та економіка, користувачі Мас воліли писати про особистостей з індустрії розваг та про спортивні події. Перевірочна комісія, що складалася з 13-річних, не мала, як правило, проблем із розумінням Мас текстів, але не могла проникнути в складнішу мову користувачів PC. На жаль, дослідження не вирішило проблеми яйця й курки; тобто не виявило, чи не були користувачі Мас інфантильнішими й поверховішими (і, можливо, більш творчими) від користувачів PC до того, як обрали собі техніку для писання.

Текстовий процесор продовжує далі логіку друкарської машинки. Він ще більшою мірою зменшує притаманну техніці опірність, роблячи продукування текстів зовсім легкою справою (і у цей спосіб по-своєму немало сприяючи інформаційній перевантаженості). Він розширює прірву між письменником і текстом і зменшує відстань між письменником і друкарем.

Маркс колись безславно написав, що «ручний млин створює суспільство з феодальним лордом, а паровий млин створює суспільство з промисловим капіталістом». У цьому часто цитованому реченні він начебто заохочує технологічний детермінізм — віру в те, що технологічні зміни неодмінно й автоматично зумовлюють особливі суспільні зміни. Більшість

авторів, які мають справу з цими проблемами, включаючи й пізнього Маркса, є обережнішими. Технологія має непередбачені побічні наслідки, і вона завжди заплутується в культурний контекст там, де важко точно передбачити, як вона використо­вуватиметься. Тому є підстави для того, аби бути скромними в узагальненнях щодо наслідків, наприклад, інтернету і дешевого авіатранспорту для живої реальності в багатьох країнах протягом останнього десятиріччя. Але переходити на протилежні позиції і твердити, що технологічні зміни не мають взагалі ніякого значення, було би так само нерозумно, як і вірити, що інтернет негайно поставить той світ, який ми знаємо, з ніг на голову. Є чіткі ознаки того, що мережа вже генерує тривкі й важливі за наслідками зміни, і позиція, яка захищається у цій книжці, ближча до технологічного детермінізму, ніж до протилежної точки зору. Технологічні зміни, зумовлені самими різними речами, змен­шують гнучкість у суспільстві в цілому і скеровують діяльність у конкретних напрямках. Як покаже наступний розділ, світ без годинника, друкарства і грошей був би зовсім відмінним від світу, в якому ми живемо; а сучасні революції в галузі електронного зв'язку є, фактично, того ж порядку, що й ці вододіли. Іншими словами, ви ще нічого не бачили.

У XXI СТОЛІТТІ СВОБОДА Й УРАЗЛИВІСТЬ Є СИНОНІМАМИ

Революція в інформаційній технології є складовою частиною — і рушійною силою — всеохопного процесу змін, який набрав швидкості в 1990-і роки. Цей період — роки, що настали одразу після холодної війни — був дивним і часто збентежливим періодом. Скривленим. Важким для зрозуміння. Це принаймні двояко пов'язано з революцією в засобах комунікації. Очевидний зв'язок стосується прискорення і нагромадження, які будуть детально розглянуті пізніше. Менш очевидним є зв'язок із самим встановленням (без)порядку після холодної війни. Дехто фактично погоджується, що зникнення «залізної завіси» напряму пов'язане з інформаційною технологією, і ця точка зору заслуговує на серйозне трактування. З огляду на нові можливості комунікування через кордони, які у Східній Європі були чимраз доступнішими у 1980-і роки, авторитарним урядам ставало важко контролювати потік інформації в їхні країни. Однобічний

державний пропагандистський апарат навряд чи є співставним із двостороннім зв'язком у глобальній телекомунікаційній мережі. (Однобічний комерційний пропагандистський апарат, безпереч­но, краще оснащений, щоби впоратися з викликом глобальної комунікації.) Доступ до зовнішньої інформації та внутрішнє об'єднання дисидентських груп у мережу стали легшими й безпечнішими, коли радіохвилі замінили целюлозу як доміную­чий засіб інформації. Люди в усій Східній Європі швидко довідалися про відкриття австро-угорського кордону восени 1989 року, про лібералізацію болгарської комуністичної партії восени того ж року, про тенденції до радикальних змін у Радянському Союзі часів Горбачова. Коли 9 листопада 1989 року були відкриті контрольно-пропускні пункти берлінського муру, східноєвропей­ські режими завалилися дивовижно швидко, як кісточки доміно.

Причини падіння «комунізму» є складними, і тут невідповідне місце для детального їх аналізу. Але майже немає сумнівів, що швидкість зміни режимів повинна розглядатися у світлі змін в інформаційній технології.

З падінням берлінського муру ми увійшли в 1990-і роки, тобто в початок XXI століття за моєю періодизацією. Телевізійний, телефонний та інтернетний зв'язок чимраз більше поширюється повсюди (див. Рис. 2.2).

Лише декілька дивних держав, такі, як Бірма та Північна Корея, серйозно намагаються захистити своїх громадян від нецензурованих імпульсів зназовні. Молодіжні ватаги на Мав­рикії потрапляють у біду, інспіровані фільмами «Рембо», а

незадоволені групи по всьому світу приходять до думок про зміни, дивлячись телерепортажі з Палестини та Північної Ірландії. Ідеї поширюються чимраз швидше. В цілому, люди в усьому світі знають одні про одних більше, ніж будь-коли раніше, а пропо­нована інформація змінюється щоденно. Картина міняється швидко, стабільність і передбачуваність часів холодної війни безповоротно зникли. Поділ на лівих і правих у політиці зробився невизначеним. Опір імміграції, наприклад, є таким же сильним з боку європейських соціал-демократичних партій, як і з боку традиційних правих. Ліві у ці роки виявляють тенденцію до ностальгії та консерватизму, незважаючи на те, що їхнє історичне завдання протягом минулих двохсот років полягало у заохоченні до змін. Показовою для політиків у багатьох країнах протягом цього періоду була перейнятість формою і стилем, а не сутністю, а фактичні відмінності між консервативними та соціал-демократичними партіями стали значно менш очевидними, ніж будь-коли раніше. Політичний поділ іде вздовж ліній, які поки що нечітко демарковані, а історичні ліві перебувають у пошуку нових, переконливих визначень свого проекту.

Біполярний світ був замінений світом однополярним. Цей полюс називається ринковим лібералізмом та індивідуалізмом, і він галасливо оперує такими модними гаслами, як гнучкість, свобода і відкритість. Сили опору розосереджені й нескоорди-новані. Доступ до інформації не є дефіцитним ресурсом, дефіцитним ресурсом є механізми відбору.

Відкритість і плюралізм — ось два розпливчастих ключових слова, які визначають нову епоху. В домінуючій ідеології їхні коннотації є позитивними, але реальність може виявитися цілком іншою. Одним із типових результатів відкритості є непевна ідентичність. Чимраз більше й більше людей непевні того, на кого саме дивляться вони вранці в дзеркало. Нація більше не є тим, чим вона була; для багатьох людей національна ідентичність — це застарілий спосіб говорити про себе. Гендер виглядає відносно сталим, але ніхто більше не може ствердити, що означає бути чоловіком чи жінкою — ці ролі змінюються швидше, аніж соціологія здатна це відстежувати. Навіть вік не є більше надійним показником того, хто ким є, у часи, коли приватні оголошення з успіхом можуть починатися словами: «Хлопець, 40 років, шукає...». Профспілки й політичні партії протягом кількох років стали невизначеними реальностями, які більше не пропонують людям безпечного прихистку. Постійно виникають нові концепції

колективної ідентичності, деякі з яких, схоже, суперечать самій думці, що колективи існують — номадні, гібридні, урбаністичні, глобальні ідентичності. Ці ярлики можна не запам'ятовувати; вони такі ж ефемерні, як і явища, котрі вони позначають.

Нова доба вивільнює і розчаровує, захоплює і лякає. Вона витворює нові форми уразливості: глобально інтегровані комп'ютерні мережі означають, що все, що завгодно, від комп'ютерних вірусів до синтетичних наркотиків, смертельної зброї та руйнівних думок, протікає значно вільніше, ніж будь-коли раніше, розгалужується, і міріади хаотичних відрухів призводять до незліченної кількості наслідків. Якщо комп'ютери підведуть нас, ми станемо безпомічними — ми не можемо просто повернутися до гусячого пера, вдаючи, що все залишається, як раніше. (У цей спосіб нова «гнучкість» фактично веде до втрати гнучкості.) Крім того, вона проголошує прихід нової політики, де залежності між локальними і глобальними силами, коренями й спонуками, традиційною культурою і мультиетнічною реальністю виносять на розгляд такі питання, коли немає в наявності готових рішень. Вона також витворює нову екзистенційну ситуацію для багатьох людей, які можуть (або повинні) з дня на день визначати себе заново, у контексті, який позбавлений стабільності й передбачуваності, коли люди мають свободу вибирати і не мають свободи не вибирати. Крім того, нова доба для багатьох коментаторів є, фактично, синонімом нової економіки, економіки «нової роботи» — деякими з гасел якої є обробка інформації, гнучкість і швидка змінюваність фірм, продукції і персоналу. Те, що зміни відбулися і що вони продовжують виявляти свій вплив, є очевидним. Коли я виростав, Осло мало великий суднобудів­ний завод і три великі пивоварні, а в долині на північ від центру міста (влучно названій у XIX сторіччі Нюдален, «Нова Долина») існувала суміш найрізноманітніших великих і малих фабрик, що представляли деякі з найстаріших у країні галузей промисловості. Сьогодні всього цього (за винятком однієї пивоварні) немає, воно замінене розкішними квартирами, крамницями, ресторанами, коледжами, комп'ютерними фірмами, книжковими клубами, радіостудіями тощо. Нарешті, але не в останню чергу, нова доба характеризується постійним, приголомшливим і втомлюючим потоком інформації, яка настільки ж багата за можливостями, як і бідна за внутрішньою узгодженістю.

Інформаційне суспільство можна описувати в товстих книжках (і це, звичайно, робиться), але його можна також

визначити наступним чином: центр ваги в глобальній економіці змістився від речей до знаків. Економіка знаків змінюється із вражаючою швидкістю і вимагає інших організаційних форм і більшої гнучкості, ніж економіка речей, оскільки знаки переті­кають значно легше, ніж речі. Ідеї, а не зброя зумовили зміну режимів у Східній Європі. Ідеї та сподівання лежать також в основі сучасного економічного буму на Заході й умотивовують заколоти й міграцію. Вільна доступність ідей означає одночасно, що багато з них змагаються за вільний простір у наших головах, ведучи до збентеженості й непевних ідентичностей.

НОВІ НАПРУЖЕНОСТІ ДОПОВНЮЮТЬ СТАРІ

Дві революції характеризують нашу добу: електронна і мультиет-нічна. Щоби зрозуміти сучасне суспільство, не конче любити їх, але не можна не визнати, що обидві є складовою частиною повітря, яким ми дихаємо. Окрім того, це дві сторони однієї й тієї ж монети. Електронна революція і мультиетнічне суспільство є дзеркальним відбиттям одне одного: обоє відривають особисту ідентичність від традиції та коренів, тобто головних, тривких наративів. Культурна мозаїка, типова для мультиетнічності, з усіма її гібридними формами, парадоксами, конфліктами й напруженостями, має свою пряму відповідність у фрагменто-ваному, барвистому, збентежливому й безладному потоці інформації, типовому для багатоканального телебачення і для WWW. Обидві тенденції витворюють потоки, рух і нечіткі межі. Вони відрізають культуру від місця, людей від готових історій про те, ким вони є і ким вони можуть стати, роботу від робочого місця, споживання від усталеної практики, освіту від стандартних шаблонів, знання від стійких моделей того, що вважається знаннями... Минуле, цілісність, узгодженість — усе це перебуває під загрозою.

Нові конфлікти, які постають в інформаційному суспільстві, можна зобразити як низку дихотомій, де права сторона домінує, а ліва репрезентує протилежні реакції.

звичність

захищеність

общинність

спільнота

корені

фундаменталізм минуле тривкість зрілість

Ці види напруженостей погано узгоджуються з поділом на «правих» і «лівих», і, як вказувалося, «радикалізм» у 2000-ні роки є чи не рівноцінним опору змінам; старе ліве крило перейняте усім, від кліматичних змін до комп'ютерної технології, мультиет-нічних можливостей і урбанізації. Ми на цьому покинемо дану проблему; у кожному разі, багато свідчить на користь того, що глобальна соціальна справедливість буде найголовнішою проблемою для оновлених лівих. У нашому, однак, контексті варто побіжно оглянути нові види дефіцитів, які з'являються в інформаційному суспільстві. Деякі з них можна визначити так:

повільний час

захищеність

передбачуваність

приналежність, стійка особиста ідентичність

узгодженість і розуміння

кумулятивне, лінійне, органічне зростання

справжні переживання (що не є ані іронічними, ані

зумовленими засобами масової інформації)

Як справедливо зазначав Геґель, реальність завжди конкретна. Тому, якщо це здається абстрактним, я обіцяю дуже скоро перейти до наочнішого викладу.

Однак, дехто стане твердити, що усе це не є насправді новим; усі ці теми, суперечності й проблеми є принаймні столітніми за віком, а в деяких випадках такими ж старими, як сільськогоспо­дарське і урбаністичне суспільство. Щоби відповісти на подібну критику, я не можу придумати нічого кращого, аніж запропо­нувати відповідь, узяту з об'ємної праці Мануеля Кастелза, який пише у довгій примітці в кінці свого тритомника «Інформаційна доба»:

В останні роки під час дискусій на моїх семінарах настільки часто виникає одне й те саме питання, що буде корисно, як я гадаю, донести його до читачів. Це питання, яке стосується новизни. Що в усьому цьому нового? Чому це новий світ? Я

вірю, що в кінці цього тисячоліття постає новий світ. (...) Інтегральні схеми й комп'ютери є новими; повсюдний мобільний телезв'язок є новим; генна інженерія є новою; електронно об'єднані глобальні фінансові ринки, які працюють у режимі реального часу, є новими; взаємопов'язана капіталістична еконо­міка, яка охоплює всю планету, а не тільки деякі її сегменти, є новою; більшість міського трудового населення в галузі обробки знань та інформації в передових економіках є новим; більшість міського населення на планеті є новим; смерть радянської імперії, зникнення комунізму й кінець холодної війни є новими; поява азійського тихоокеанського регіону як рівноправного партнера у глобальній економіці є новою; широке протистояння патріархаль­ності є новим; універсальне усвідомлення необхідності збережен­ня екологічного середовища є новим; поява суспільства мереж, основаного на просторі потоків і на часі поза часом, є історично новою.

Потім він зупиняється, щоби перевести подих, і додає: «Але це не те, що я хочу сказати. Моїм головним твердженням є те, що насправді не має значення, чи вірите ви, що цей світ або якісь його якості є новими, чи ні. Мій аналіз важливий сам по собі. Це наш світ — світ інформаційної доби».

Враховуючи все вищезгадане, рамки для аналізу тиранії моменту можуть вважатися згрубша визначеними. Але чогось важливого все ще бракує, а саме взаємозв'язку між технологією, суспільством і культурою. Це дуже часто обговорювана сьогодні тема, але одним з моїх головних положень буде те, що неможливо зрозуміти теперішнє, не розглядаючи його як продукт певного відносно добре визначеного минулого — точка зору, на яку серйозно нападають в інформаційному суспільстві і яку неправильно розуміють як заохочення вчитися в історії шляхом імітування чи копіювання її. З огляду на це, наступний розділ — це суто культурна історія, низка моментальних знімків з історії інформаційної технології, які вказують на деякі стежки, що ведуть до сьогодення. Якщо ця книжка, всупереч сподіванням, має деяких надто квапливих читачів, яким цікавіше читати про швидкість, зростання і нагромадження і про те, що це означає для нас з вами, то цілком можна пропустити наступний розділ, хоча я б не радив цього робити з причин, які вже повинні бути зрозумілими.

Date: 2015-07-22; view: 454; Нарушение авторских прав