Нагромадження 3 page

Сьогодні ж виглядає на те, що людина є більшою чи меншою мірою невдахою (це жахливе американське слівце — loser*), що втратив зв'язок із сучасною економікою, якщо залишається на тій самій роботі більше декількох років. Без перебільшень, Документи засвідчують, що робота працівників на повну ставку в тій самій компанії протягом більшої частини професійного життя стає дедалі рідшою. Робота за сумісництвом і за гнучким графіком, позаштатна робота, винайм працівників з-поза меж компанії,

* той, хто програв

незалежне консультування і часта зміна роботи стали невід'ємною частиною структури економіки не тільки в США, але й у таких місцях, як Скандинавія і Британія.

Якщо дивитися з точки зору компанії, то нагальним завданням для керівництва став пошук способів переконати хороших працівників залишитися. У мінливій новій економіці для людини зі здібностями, на які є попит, існує багато альтернатив. Непосидючість є соціальним близнюком гнучкості. Вони люблять бути разом.

Це не означає, що раніше було краще. В жодному разі. Я не хотів би жити у міжвоєнні чи в 1950-і роки. Нова гнучкість роботи дійсно витворює справжній вибір і свободу. Ієрархічні, статичні організаційні моделі, типові для класичної індустріальної доби, дедалі більше замінюються — з величезними, треба визнати, труднощами — мережевими, орієнтованими на конкретні проекти моделями, де структура організації визначається безпосередніми завданнями, а не організаційними схемами. Існує велика кількість форм співробітництва з компанією, і в багатьох випадках це такою ж мірою може залежати від бажань працівника, як і від власних стратегій компанії. Вартості індивідуалізму і вільного вибору підняті до нових висот, і це саме собою не так вже й погано.

Але нова економіка має цілий ряд непрогнозованих наслідків для тих, хто зачеплений нею безпосередньо, і деякі з них явно неприємні. Перш за все, нова робота робить і фірми, і робітників надзвичайно уразливими. Темпи змін, безупинний рух, швид­кість та звільненість від дожиттєвої трудової угоди з її таймерами та золотими годинниками дарують свободу, але служать також нагадуванням, що зворотною стороною свободи майже завжди є втрата захищеності.

По-друге, сьогоднішня робота заохочує (і активно підтримує) цілком конкретні особисті якості. Здатність адаптуватися, відкритість, швидкий стиль роботи й уміння використати кожну зручну нагоду виплачуються як економічно, так і в інший спосіб. Якщо когось цікавить, чому професія вчителя втратила свій престиж (вбоге поповнення, низькі зарплати й занепадаючий соціальний статус), то ось вам відповідь. Робота вчителя — це з засади повільна й кумулятивна діяльність, заснована на відносно стабільному наборі вартостей. Її ідеали далекі від ідеалів нової епохи.

Для тих, хто повністю або частково занурений у нову економіку, найважливішим побічним наслідком може бути

відчуття того, що світ вже не є логічно взаємопов'язаним. Ані оптимізм, ані песимізм не превалюють сьогодні у баченні найближчого майбутнього; воно здається абсолютно відкритим і непевним. Головна причина полягає в тому, що теперішній час — невизначений, і його важко концептуалізувати. Можна також сказати, що наше теперішнє не вказує ніякого конкретного напрямку, воно нарцистично перейняте самим собою, і його тероризують вимоги наступного моменту.

Сеннетта особливо цікавить взаємозв'язок між різними сферами життя, у першу чергу між роботою та сім'єю. Його респонденти говорять, наприклад, так: «Я зараз страшенно зайнятий і запрацьований, і в мене не вистачає часу для сім'ї, але дуже скоро все покращиться». Щось подібне, як підтвердить будь-який експерт з менеджменту, керівні працівники схильні говорити з невеликими інтервалами протягом усієї своєї кар'єри. Але сьогодні подібні труднощі не є виключно прерогативою зайнятих і добре оплачуваних керівників. Працівники в багатьох галузях і на багатьох рівнях — журналісти, викладачі, комерсанти, бюрократи, видавці... — усі відчувають, що швидкий час роботи пожирає повільний час приватного життя. А оскільки робота роздрібнюється на чимраз менші сегменти одразу в кількох вимірах (змінюваність посад, завдань, режимів стає чимраз швидшою) і вимагає дедалі більшої віддачі від кожного окремого працівника, то логіка приватного життя стає застарілою і проблематичною. Сімейне життя, зокрема, часто вимагає часу, який важко узгодити з професійною кар'єрою. Подібні симптоми достатньо легко побачити як у відносинах між подружжям, так і у відносинах батьків і дітей.

Не сприйміть це як прихований спосіб моралізування з приводу зростаючої кількості розлучень у Західній Європі. Велика кількість розлучень насправді може бути показником покращення життєвого рівня. Коли розлучення легко домогтися, коли проти нього існує небагато культурних санкцій, як у сьогоднішній Північній Європі, тоді можливість розірвати нестерпний шлюб стає реальним вибором. Схоже, що від змін у цій сфері особливо виграли жінки (більшість розлучень ініціюються жінками); чоловіки й діти — в меншому ступені.

Ґреґорі Бейтсона глибоко цікавило поняття гнучкості. В одному з есе початку 1970-х років він твердить, що чим більше енергії підкорено й поставлено на службу людській діяльності,

тим менш гнучким буде суспільство. Таким чином він ставить з ніг на голову поняття людської екології, а саме думку (висунуту Леслі Вайтом), що «еволюційний рівень» суспільства можна розглядати як функцію ефективного використання ним наявних енергетичних ресурсів. На думку Бейтсона, наслідком ефектив­ного використання не так є те, що суспільство прогресує, як те, що ліквідуються можливі вибори. Після сільськогосподарської революції та супутнього їй кількісного зростання народонасе­лення неможливим стало повернення до мисливства й збирання. Після промислової революції з її залежністю від годинникового часу, синхронізацією мільйонів людей та високим споживанням енергії важко уявити собі повернення до менш темпорально дисциплінованого і взаємозалежного сільськогосподарського суспільства і так далі.

Бейтсонівське поняття гнучкості легко можна застосувати для висвітлення нашої теми. Гнучкість у використанні часу перед­бачає, що існує вільний час, порожній час, наявний час, який не був ефективно заповнений певною діяльністю або певним видом закладеної інформації. Час для беззв'язних думок, для повільної діяльності, що не має практичної мети й фіксованої тривалості, час, щоби просто подурачитися. До того, як життя європейського студента стало заповненим роботою по найму, дозвіллям і короткими курсами, студентське життя передбачало реальну можливість неспішно мандрувати палацами знань і відкривати щось несподіване. Коли ж опанування курсу дедалі більше пристосовується до наступних іспитів (які рідко коли бувають далекими) і часу для читання як такого стає чимраз менше, тоді студентові стає щораз важче робити незалежні відкриття. Поза­програмове читання стає непотрібною, а тому непріоритетною розкішшю. Творчість зникає.

Бейтсон зазначає, що збільшення гнучкості в одній області усуває гнучкість в інших областях. Якщо розглядати це як загальний принцип, то він може пояснити, чому діється так, що гнучкість «нової роботи», розхвалювана вченими мужами від бізнесу та деякими соціологами як колосальне вдосконалення порівняно з рутинним скнінням від дев'ятої до п'ятої, віднімає гнучкість у всього іншого. Сімейне життя тейлоризується, дозвілля просотується роботою, прогалини заповнюються невеличкими завданнями. Або, у більш загальному плані, можна стверджувати, що надзвичайна гнучкість, яка сьогодні спосте-

рігається у поширенні інформації, відбирає гнучкість у людського часу, який стає значно заповненішим, ніж будь-коли раніше.

СІМЕЙНЕ ЖИТТЯ ПО ПРИРОДІ СВОЇЙ ПОВІЛЬНЕ І ПОГАНО УЗГОДЖУЄТЬСЯ З СЬОГОДНІШНЬОЮ ДОБОЮ

Більш-менш часті зміни життєвих партнерів — це чіткий показник поширення тиранії моменту на інтимну сферу, як би ми не оцінювали цю тенденцію з моральної точки зору. Класичне християнське поняття «поки смерть нас не розлучить» містило в собі важливий запобіжник: людина звільнялася і могла одружитися знову, коли шлюбний партнер помирав. У давніші часи ця альтернатива була цілком реальною для багатьох людей. Зате шлюб вважався стійким і не меншою мірою повільним. Індійці, які найчастіше живуть у шлюбах, влаштованих батьками, й не наважуються розлучатися, могли б сказати так: «Західні шлюби починаються, коли розгорається кохання, а потім температура рік за роком поступово спадає. Наші шлюби починаються, коли ми ледь що знаємо одне одного, і почуття наші характеризує радше взаємна байдужість, але потім вони поступово розігріваються, як чайник на повільному вогні». Подібно до роману, трактату чи лінійно-послідовного телесеріалу, логіка шлюбу диктує, що він має слідувати радше індійській моделі, ніж західній: він проходить ряд різних стадій, кожна з яких випливає з попередньої стадії. Подружжя разом переживає «добрі й погані часи»; обидва партнери стають врешті-решт старшими, у них з'являються дратівні примхи, вони лисіють, товстішають або вкриваються зморшками, і часто, мабуть, справді здається, що з іншого боку трава зеленіша. Зате коли поріг для зміни партнера знижується, то одним із декількох результатів є те, що велика кількість людей ніколи не зазнає різних стадій (чи фаз) у своїх інтимних стосунках. Вони знову й знову повер­таються до першої клітинки, з новими вибухами безсонних ночей, приспішеного пульсу й непевності; врешті-решт з новими дітьми, новими тещами й свекрухами, новими закладними, новими нещирими походами в IKEA* (принаймні у моїй частині світу), новими запальними суперечками про те, які різдвяні традиції слід вважати узаконеними, тощо. Побачена в такому світлі,

* мережа великих крамниць, які торгують меблями

серійна моногамія є одним з найпоказовіших прикладів схиль­ності життя стояти непорушно на величезній швидкості на зламі тисячоліть. Ми щасливо повертаємося на першу клітинку, пишаючись своєю здатністю «залишатися молодими», а зрілість стає чудернацьким поняттям.

Шлюби зазнають прямого тиску з боку тиранії моменту, яка вимагає необдуманих, негайних задоволень, яка обіцяє щоразу нові й ще більш хвилюючі моменти і яка бунтує проти вартостей, що асоціюються з історією, пов'язаністю й тривалістю. Цей тиск відчувається і зсередини, і ззовні. Розірвані шлюби — це один з легко підраховуваних аспектів тиску на сім'ю; ще одним можливим наслідком нової роботи і пов'язаного з нею приско­рення є переведення сімейного життя в залишкову категорію, свого роду запасний резервуар часу, який наповнюється і випорожнюється залежно від кількості інших справ, які треба зробити. Оскільки сім'я була «позбавлена функцій» (як ламентують соціологи вже протягом ЗО років), то в умовах нової економіки стає чимраз важче зрозуміти, навіщо вона потрібна. Говорячи дещо інакше, кількість Бріджет Джоунз і таких персонажів, як зображені Ніком Горнбі — незрілих і непостійних Пітерів Пенів обидвох гендерів, яким часто добре за тридцять, — явно зростає.

Сім'я пронизана непевностями стосовно її функцій. Головна турбота багатьох батьків — це індустріальна організація сімейного часу. Виглядає це так: якщо ти відведеш сьогодні X на її урок музики, то я заберу Y з садочка. Якщо ти забереш обох дітей за місто на суботу й неділю, так щоб я могла щось зробити, то на наступний вікенд я заберу їх до своїх батьків. Ти можеш побути вдома, щоб я зміг піти на ті збори? Якщо я зможу завтра раніше вийти на роботу, то ти зможеш зробити це в четвер. Домовились!

У такий спосіб сімейне життя тейлоризується; воно набуває характеристик конвеєрного виробництва — тоді як трудове життя у цей же час стає різноманітнішим, вимогливішим і багатшим своїми обіцянками особистої реалізації.

Сімейні дискусії стосовно організації часу можуть проводи­тися у бездоганно демократичний спосіб — що, принаймні, є кроком вперед порівняно з беззастережною конкуренцією: маємо, так би мовити, перехід від жорстокої економічної боротьби до політичних компромісів; і цей метод слід розглядати також і як прогрес порівняно зі старосвітським патріархатом. Щодо втрат,

то нелегко наділити сімейне життя глибоким смислом, якщо головним інгредієнтом стає збалансованість щоденного бюджету часу. Я схильний вірити, що не існує іншої соціальної сфери, окрім сімейної, де довге тривання і повільний час мали б більше значення. Багато роботодавців у новій економіці знають про це. Тому вони воліють наймати самотніх людей, яких можна переконати працювати в разі потреби мало не цілий день. Можливо, вони навіть забезпечують своїх нових працівників мобільними телефонами з повністю оплаченим абонементом, щоб можна було подзвонити їм у неділю вранці й наказати негайно з'явитися в офісі.

Зовнішнє обрамлення сучасного сімейного життя такими умовами — це логіка моменту, і вона прямо протистоїть логіці сім'ї. Сімейне життя не вимагає особливих затрат праці чи затрат капіталу, зате вимагає надзвичайних затрат часу. Пародією виглядає явище, яке називають «якісним часом» з дітьми, коли заклопотані батько чи мати проводять 15 хвилин якісно заборгованого часу з дітьми щовечора перед сном. У час, коли чоловіки й жінки повністю зайняті на жорстокому й вимогли­вому ринку праці, а відмінність між працею і дозвіллям стає розпливчастою і одночасно гендерні ролі стають непевними й спірними (ніхто більше не може недвозначно сказати, що значить бути хорошим чоловіком чи хорошою жінкою), дуже нелегко знайти екзистенційний ритм, коли особливі якості сімейного життя — неспішність, органічний розвиток, довіра — мають змогу розквітати.

Ці міркування далеко не оригінальні. Але перед сім'єю як формою життя постають, однак, інші, менш затеоретизовані проблеми, зумовлені тиранією моменту.

Перша проблема пов'язана з передачею знань. Вона стосується не тільки батьків, а й учителів усіх видів аж до університетського рівня. Коли культура змінюється швидко — на думку деяких людей, настільки швидко, що втрачає свої основи, — тоді нелегко збагнути, чого молоді повинні навчатися від покоління своїх батьків. Мудрість батьків, що ґрунтується на роках досвіду, не обов'язково вважається доречною. Чого може людина, народжена в 1940-і роки, навчити когось, хто народився в 1970-і роки, про персональний комп'ютер і його використання? Як може старша людина, якій за сорок, навіть думати про пояснення проблем мультиетнічності п'ятнадцятирічному? І що мама з татом

насправді знають про важливість подорожі на Далекий Схід чи в Латинську Америку перед вступом в університет або про те, чому будь-яка нормальна дівчинка-підліток повинна щодня посилати декілька SMS-повідомлень своїм друзям, щоб перебувати в контакті з ними й не почуватися соціально ізольованою; або, як вже на те пішло, наскільки ідіотичною є віра в політику як засіб суспільних змін? Чим швидшими і всеохопнішими є зміни, тим проблематичнішою стає передача здобутків культури від покоління до покоління. Або, говорячи інакше: у такій ситуації діти й підлітки мають чимраз більшу змогу самостійно формувати свої власні вартості й своє власне повноцінне життя, стягаючи докупи фрагменти з різних джерел — від різноманітної інформації від шкільних вчителів до найновішої гри Nintendo. Тривалість і послідовність програють; виграють спонтанність і новизна. Кубики «леґо», як вже вказувалося, не мають ніяких інструкцій. Добре це чи погано — все, звичайно, залежить від змісту. Лише люди, які позбавлені вартостей або які не завдали собі труду замислитися над цими проблемами, можуть серйозно твердити, що нововведення є добрими perse*. Газові камери теж були нововведенням.

КУЛЬТ МОЛОДОСТІ ЗУМОВЛЕНИЙ ТИРАНІЄЮ МОМЕНТУ

Другою проблемою, яка пов'язана з першою, є надзвичайно поширене культивування моложавості. Майже у всіх не-сучасних суспільствах дорослість, зрілість і навіть старий вік асоціюються з високим становищем. Саме дорослі чоловік або жінка, які мають власних дітей, з усталеною виробничою кар'єрою і чітко визначеним самоусвідомленням здобувають авторитетне становище в суспільстві та викликають пошану в інших людей. Головна, недостатньо досліджена відмінність між європейцями та неєвропейськими іммігрантами — це схильність останніх виходити на пенсію в більш ранньому віці, часто одразу після п'ятдесяти років. Не слід сприймати це як показник лінощів. У тій фазі сучасності, яка розвинулася протягом повоєнних десятиріч (після Другої світової війни), загальновизнаним достоїнством стало якнайдовше «залишатися молодим». До

* (лат.) самі по собі

Другої світової війни у північній Скандинавії все ще було прийнято дарувати 15-річним після конфірмації срібну цигар­ницю й набір штучних зубів (часто зроблених з моржової кості) — як символи дорослості. Тепер вони були достатньо дорослими, щоб виходити в море або шукати іншу незалежну роботу, і вважалися незалежними людьми, принаймні в середовищі робітничого класу. Ледь-но досягши двадцяти років, вони одружувалися і заводили дітей. Вони насилу могли дочекатися, коли вже стануть дорослими й відповідатимуть за своє життя.

Відтоді межі між життєвими етапами робилися дедалі невизначенішими. Категорія «юності», цього проміжного етапу між дитинством і дорослістю, розширилася в обидва боки. Діти, які щойно почали ходити до школи, становлять головний ринок для сильно сексуалізованої поп-музики й того стилю в одязі, який донедавна був виключним доменом старших підлітків, а чоловікам і жінкам, яким вже за сорок, мало не з усіх боків говорять, що було би чудово, якби вони ще трошки продовжували залишатися молодими й свіжими, можливо, дещо допомагаючи природі підтяжкою обличчя, пересадкою волосся та ліпосукцією, і взагалі робили все, щоб не припиняти адаптуватися до свого оточення. В результаті вони продовжують відчувати непевність і невизначеність своєї особистої ідентичності трошки довше і стають вдячними жертвами усіх видів маркетингу продуктів життєвого стилю. Як хтось недавно зауважив в одній розмові, розгромна критика сучасної культури Кристофера Леша, «Культура нарцисизму», була чудовою вже в час публікації, але лише зараз вона стала справді потрібною.

Ось два найважливіші симптоми тиранії моменту: культ молодості й криза в передачі знань. Культура, яка не цінує зрілості й старіння, байдужа також до того, звідки вона береться, а тому Цілком може не знати, куди вона прямує.

У кожному суспільстві доросле життя асоціюється з відпові­дальністю, передбачуваністю й усталеними обов'язками. Доросла людина знає, ким він чи вона є, які вартості є найважливішими, і — в більшості випадків — має чіткі обов'язки по відношенню до Дітей, до шлюбного партнера, а крім того до власних батьків і батьків шлюбного партнера. І навпаки, коли людина молода, вона непостійна, непевна, грайлива і має експериментальний погляд на життя, який передбачає повну відкритість для можливостей, котрі можуть з'явитися. Людина ще не визначила для себе

конкретного напрямку. У перекладі на кліше нашого часу це означає, що молода (чи моложава) людина є гнучкою і готовою до нових випробувань. Так хто ж не візьме на роботу радше таку особистість, аніж передбачувану людину, яка певна власних пріоритетів?

У новій економіці, може, й доречно — принаймні протягом недовгого часу, — що вартості, які ми асоціюємо з молодістю, є рецептом для успіху. Але в інших сферах — сім'я, мистецтво, особистий розвиток — це катастрофа. Майже в усіх культурах незрілий вік сприймається як суспільна загроза. Саме тому, що люди, про яких ідеться, являють собою «ні те, ні се», вони самі не впевнені в своїй ідентичності, своїх обов'язках і правах; одночасно вони становлять загрозу тривкості суспільних вартостей. Сучасна схильність до молодих адміністраторів показує, що любов до швидкоплинного моменту сьогодні сильніша, ніж повага до тривких історичних традицій. Минучий, вихровий спосіб поведінки молодих став головною опорою суспільства.

Культ молодості вносить плутанину в категорії, бо кожен вік зводиться до одних і тих самих ідеалів. Коли і 8-річна дочка, і 42-річний татко вважають себе «молодими людьми», то нелегко запровадити недвозначні батьківські відносини. Коли я виростав наприкінці 1960-х і на початку 1970-х років, то матері все ще ходили з торбинками й носили консервативні плащі. Менш як десятиліттям раніше батьки все ще носили плащі військового покрою, капелюхи й краватки. Їх неможливо було побачити в джинсах у будній день. Головна причина культу молодості — це прискорення культурних змін, яке передбачає, що краще мати про запас багато спонтанної енергії, ніж багато акумульованої історії; це чудово узгоджується з новою економікою, це несприятливо впливає на сімейне життя, а вина найчастіше покладається на рекламу й на індустрію розваг. Слід визнати, що дійсно вражає, як молоді й чарівні люди з колґейтівськими посмішками, силіконом у відповідних місцях і впевненою жестикуляцією домінують у головних культурних сферах, таких, як поп-музика, реклама, північноамериканські фільми й телевізійні прогнози погоди. (Хоча й не повністю: я легко можу уявити собі розмову між втомленим батьком і малолітньою донькою, яка закінчується ультиматумом доньки: «Ну, добре, татку, я піду з тобою на той концерт Філа Колінза, але з однією умовою: спершу я хочу силіконові губи».) Проте, як загальний

опис, такий діагноз є неминучим. У кожному разі, протягом останніх десятиліть ідоли поп-культури стали молодшими (й худішими, а отже швидшими). Але гудити такі поверхневі явища — це все одно що плутати меню з їжею. Популярна культура може бути хорошою чи поганою, традиційною чи новаторською, але вона завжди є відбиттям глибинних процесів. У попередніх розділах я показав, як технологічні зміни мають побічні ефекти, які, окрім усього іншого, стимулюють культ молодості. До речі, Поль Віріліо, чий аналіз в «Інформаційній бомбі» дуже нагадує наш хід міркувань, дещо відрізняється тим, що розглядає сучасну культуру переважно не як таку, що досягла статевої зрілості, а як інфантильну. Для нього «людина-дитина» Біл Ґейтс з його безтурботним захопленням складними іграшками є найсуттє­вішим втіленням світової культури, яка некритично наслідує дитячі аспекти американської культури.

Суттєвою сферою в цьому контексті є сфера споживання. Класичне визначення суспільної економіки поділяє її на три інституції: виробництво, розподіл і споживання. Недавній зсув від виробництва до споживання як фокусу західних економік належно ілюструється переінакшенням — фактично, повним перетворенням — таких дільниць, як лондонський район доків (а багато міст мають свої відповідники), з промислових у житлово-торговельні. Цілком очевидно, що роль споживача набрала ваги у другій половині XX сторіччя і що війна за вільні секунди й копійки у житті споживачів посилюється з кожним минаючим моментом.

СПОЖИВАННЯ НАГРОМАДЖУЄТЬСЯ, А УЗГОДЖЕНІСТЬ ЗНИКАЄ

Легко підтвердити, що матеріальний життєвий рівень покра­щився в усіх промислових країнах протягом останніх п'ятдесяти років; більш дискусійним є питання, чи відбулося подібне покращення якості життя. Ми, як і раніше, користуємося майже такими ж видами товарів, як і покоління наших батьків (за деякими винятками, такими, як ковбасний фарш, варена капуста і вовняні штани), але крім того ми споживаємо більше, і більше, і навіть ще більше. Ця тенденція продовжується. Люди, яким за Двадцять, глибоко обізнані з телефонною технологією, з якою ніколи не будуть знайомі трошки старші люди (SMS-повідом-

лення). Ходіння по крамницях стало щоденним заняттям середніх класів в усіх багатих країнах — фактично, формою відпочинку. (І дуже схоже, що багато людей, більшість з яких жінки, надолужують декілька вкрай необхідних годин повільного часу, безцільно гуляючи великими торговельними центрами.)

Економічне зростання до майже безпрецедентного рівня, свідком якого став світ від початку 1990-х років, передбачає зростання споживання. Воно може бути досягнуте або шляхом пошуку нових ринків, або шляхом примушення вже існуючих споживачів інтенсифікувати своє споживання. Використо­вуються обидва способи. Якийсь час пророкували, що нові торговельні центри, що росли, мов гриби, біля шосейних розв'язок у різних європейських країнах, приведуть до масового банкрутст­ва крамниць у центрах міст. Поки що цього в цілому не сталося. Схоже, що місця вистачає для всіх, в додаток до нових електрон­них крамниць, які щойно тільки входять у вжиток.

Щоби люди могли споживати більше, вони повинні або частіше заміняти речі, які вже мають, або різноманітити вибір предметів споживання. У цій галузі, як і в інших сферах, правильним буде ствердити, що мають місце обидва явища. І одяг, і товари виробничого призначення мають щораз менший строк служби, а крім того, в домі 2001 року міститься значно більше речей, ніж у схожому домі в 1981 році. Можливості зростають усюди, не тільки в сфері інформації. Якийсь час тому з'явився зелений кетчуп. Виробник думав також і про синій, але дітям у складі тестувальної комісії він не сподобався. Подібне розширен­ня асортименту можна спостерігати майже в усьому: сухі сніданки, садові меблі, сорочки, лампочки, соуси для сендвічів, картопляні чіпси, молоко, миючі засоби, виїзди на відпочинок... винятків, які передбачають зменшення діапазону вибору, бо могутні компанії, такі, як «Microsoft» чи «Coca-Cola», успішно домоглися мало не монополії своєї продукції, є значно менше, ніж міг би уявити собі Маркс.

Шведський економіст Стаффан Ліндер написав у кінці 1960-х років розвідку про це явище, яку назвав «Клас із вимученим дозвіллям». Ліндер, консервативний критик споживацької культури, обстоює думку, що внутрішньо притаманні капіталіз­мові вимоги зростання примушують кожного жителя виробляти ефективніше і споживати інтенсивніше. І одне, і друге необхідне для «здорових темпів розвитку». Думка ця проста і, наскільки я

знаю, неконтроверсійна. Вона, фактично, нагадує відоме судження соціолога Деніела Бела у його дещо пізнішій книжці «Культурні суперечності капіталізму», згідно з яким капіталізм суперечить сам собі через поєднання пуританської робочої етики з гедоністичною етикою споживання. Ліндер, однак, робить деякі цікаві висновки, які є важливими для обговорюваних тут проблем. Високий рівень споживання необхідний для стимулю­вання виробництва, а розширення виробництва необхідне для досягнення головної мети — економічного зростання. В результаті стає необхідним, говорить він, споживати чимраз більше за чимраз менший час. Вільний час дедалі більше перетворюється у шалену гонитву за інтенсивнішим споживанням.

Ясно, що Ліндер, який писав, маючи на увазі передовсім тенденції в США у 1960-і роки, був у цьому плані далекоглядним. У віддаленій, малонаселеній Норвегії великі приміські торго­вельні ряди, оточені величезними бетонними пустелями, з'явилися тільки у 1980-і роки. Тут можна в суботу вранці припаркувати машину і провести декілька годин, споживаючи ефективно та інтенсивно; значно інтенсивніше, ніж у старі часи, коли крамниці були розкиданими й повільними, залежачи переважно від приділення виключної уваги потребам конкретного покупця. Минуло два десятки років, і електронна торгівля сприяє ще більшому зростанню ефективного споживання.

Вільний час починає нагадувати ситуацію з роботою, яку я описав на початку цього розділу. Оборот компакт-дисків, книжок і предметів одягу відбувається зі зростаючою швидкістю. Великий норвезький книжковий клуб, доходи якого основані на концепції негативного вибору, пов'язаній із визначенням книжки місяця, недавно визначив свою вісімнадцяту книжку місяця протягом одного року (не інформуючи про це своїх членів, більшість з яких, можливо, нічого й не помітили). Люди підтримують форму завдяки інтенсивним програмам в оздоровчих центрах, замість того щоб їхати кудись у більш природні умови, а готові страви, які лиш треба розігріти в мікрохвильовій печі, а їсти можна, Дивлячись телевізор, стали звичним явищем у багатьох багатих країнах. До речі, в Норвегії найпопулярнішим обідом є, безумовно, заморожена піцца. Принцип нагромадження, детально описаний У попередньому розділі, передбачає, що на кожну діяльність залишається чимраз менше часу. Найочевидніша альтернатива Для більшості з нас полягатиме у (1) скороченні часу, який

відводиться для кожного виду діяльності, і/або (2) виконанні декількох справ одночасно. (Мене кілька разів підловили, коли я клацав комп'ютерною мишею, розмовляючи по телефону, а чуйні співрозмовники впізнавали знайомий звук.) Яку б альтернативу не вибрати, повільного, неперервного часу залишається менше. А гранична вартість продовжує спадати. Клаптик інформації, вартий 15 секунд чиєїсь уваги в 1995 році, сьогодні може заслуговувати не більше 5 секунд. Постачальники воюють за «ринок» і ріжуть, скорочують, стискають і пристосовують.

Час завжди може бути заощаджений ще трошки. Навіть високопродуктивний споживач, який проводить вечір перед ящиком, перемикаючи канали і одночасно гортаючи газету, розсилаючи SMS-повідомлення, попиваючи пиво, хрумаючи чіпси й курячи цигарку з низьким вмістом смоли, може, без сумніву, бути ще продуктивнішим. Межа ще не досягнута. Все ще залишається можливість споживати більше протягом дня; завдання (для виробничої сфери економіки) полягає у віднай­денні способів, щоб домогтися цього. Для громадян (які ж бо є не тільки споживачами) мета, в кінцевому підсумку, може бути прямо протилежною.

Річ не в тім, що кожна діяльність так радикально змінюється, якщо її розглядати ізольовано. Немає сумніву, що асортимент чіпсів надзвичайно зріс, відповідно до логіки нагромадження, описаної в попередньому розділі: у далекі й туманні 1970-і роки у моїй країні було три загальнодоступних різновиди — звичайні, з сиром і цибулею і з паприкою. Сьогодні асортимент багатократно зріс, і традиційні різновиди продаються тепер як «класичні». Незважаючи на таку вражаючу різноманітність на ринку чіпсів, сьогоднішні сегментовані й пристосовані до споживача чіпси поїдаються, схоже, у той самий спосіб, що й пакетик чіпсів із сиром і цибулею, які хтось жував у старі часи, не роблячи нічого іншого (хіба що намагаючись, можливо, зазирнути глибоко в очі прищуватій неповнолітній подрузі у проміжках між жуванням), але сам цей акт оточений абсолютно іншим семантичним всесвітом, заповненим конкуруючими знаками. Говорячи інакше: від 1993 до 2001 року я був редактором культурологічного часопису під назвою «Samtiden» (у перекладі з норвезької — «Наш час»), який до мого приходу туди існував вже 103 роки. Незважаючи на цілий ряд пластичних операцій і тематичних зсувів протягом цих років, він і сьогодні залишається, по суті,