Нагромадження 2 page

Споріднений наслідок нагромадження і прискорення у світі медіа — це тенденція до того, що новини стають чимраз коротшими й коротшими. Старий жарт про змагання серед інформаційних листків за увагу читачів зводиться до зауваження, що коли війна врешті-решт справді почнеться, газети знайдуть місце лише для «В» на першій сторінці. Цей жарт ілюструє принцип спадаючої прибутковості (або спадання граничної вартості). В загальних курсах економіки викладачі люблять брати за приклад їжу й напої для пояснення цього принципу, який є безцінним у культурі, що характеризується прискоренням: якщо ви відчуваєте спрагу, то перша пляшка содової має для вас дуже високу вартість. Друга також достатньо цінна, і ви можете навіть — якщо спрага дійсно велика — виявити бажання заплатити за третю. Але потім усе багатство пляшок із содовою, яке є в крам­ниці, раптом втратить для вас будь-яку вартість; ви вже не маєте бажання платити за них ані копійки. Також і соковиті біфштекси дуже ціняться, якщо ви маєте змогу насолоджуватися ними раз на місяць; коли біфштекс стає щоденною стравою, його вартість різко спадає. Гранична вартість товару визначається вартістю останньої одиниці, на яку покупець виявляє бажання витратити гроші або час і увагу. Хоча цей принцип ніяким чином не може

бути застосований до всього, що ми робимо (багато видів діяльності, наприклад, гра на саксофоні, приносять тим більше задоволення, чим довше ми ними займаємося), але він може допомогти краще зрозуміти ситуацію, яку описує Бурдьє, — як продукуються і споживаються новини і, беручи ширше, інформація. З цього ракурсу легко побачити, що в кінцевому підсумку необхідні чимраз сильніші ефекти, оскільки публіка звикає до швидкості та вибухових форм комунікації.

Одночасно — і для нас це більш важливо — люди, які займаються продукуванням новин та інших видів інформації, тобто журналісти, відчувають дедалі більшу переповненість у своїй галузі. Читачі, слухачі й глядачі мають щораз менше і менше часу, який можуть витратити на кожен клаптик інформації. Тому редактори, які працюють в усіх видах преси (від web і WAP до паперової) вирізають щораз більше і більше. Час від часу виступаючи в пресі й даючи іноді інтерв'ю, я ніколи не чув, аби редактор жалівся, що якийсь конкретний журналістський матеріал надто короткий, щоб не сказати більше. (Хтось може, звичайно, мріяти: «Слухай, оте інтерв'ю, що ти зробив, чи не надто воно коротке? Я маю на увазі, чи не говорив він ще чогось? Він тут виступає як людина пихата й небагатослівна; чи не буде краще увиразнити всі нюанси його позиції, аби його не зрозуміли неправильно, тоді ми теж уникнемо в газеті глупої й непотрібної контроверсійності. Даси мені завтра до обіду ще сотню рядків?»)

Новини у форматі WAP, останній крик моди у прискореній журналістиці в час написання цієї книжки, пропонують тексти такої довжини, яка примушує тексти в «Mirror» нагадувати Пруста. Компенсується це тим, що вони можуть поновлюватися кожні ЗО хвилин. Тим з нас, які ще не звикли до такої швидкості й лаконічності, подібна журналістика нагадує нав'язливе дзижчання комах над самим вухом, коли ми намагаємося заснути. (WAP-новини = проблемі москітів у екваторіальній Африці.) Але існує чітка тенденція, що такі стратегії братимуть гору, з причин, які вже розглянуті. Гранична вартість інформації різко спадає після певної кількості образів чи слів; вона достатньо висока протягом перших 10 секунд, а далі що?

Найпоширеніше заперечення такому ходу думок полягає в тому, що повільність начебто переживає нове відродження у сфері медіа, принаймні в деяких європейських країнах. Наприклад, спеціалізовані радіоканали передають класичну музику 24 години

на добу, а також існує «відчутна потреба» (твердять вчені мужі) в ґрунтовних, чесних роз'ясненнях і солідній журналістиці, яка подавала би глибинну інформацію. Можливо, що й так — у світі, яким він видається з Ізлінгтона*, але аж ніяк не з Фліт-Стріт**. Продаж повноформатних газет спадає, а продаж інформаційних листків (які чимраз більше нагадують друковане телебачення) зростає. Люди, які дістають задоволення від «ренесансу повільності», можуть становити десяті долі відсотка, і в такому вимірі справді можуть подекуди існувати невеличкі зростання; швидкість же подобається групам, які краще вимірюються десятками відсотків. У Норвегії радіопрограма під назвою Р2 Academy, яка дає можливість науковцям говорити протягом ЗО хвилин, виходить в ефір вже більше п'яти років і професійно й ґрунтовно висвітлює такі проблеми, як чорні діри, дитяча злочинність, поняття культури тощо. Слухачі її люблять. І одні, й другі. Перевага віддається швидкомислячим, а повільномислячі ображаються, реагуючи в деяких випадках написанням таких есе, як Бурдьє. Він далеко не одинокий; його атака на сучасну журналістику належить гордому родові соціалістичних і консер­вативних інтелектуалів, які відверто ганьблять вульгарність інформації масового виробництва. Ця традиція почалася, можливо, з нападу де Токвіля на прагматичну, демократичну і поверхову культуру північноамериканських поселенців (хоча, якщо читати уважно, то Платон теж мав що сказати з цього приводу), але апогею свого досягла з появою франкфуртської школи у міжвоєнні роки — Маркузе, Горкгаймера і особливо Адорно. Німецькі євреї у 1930-і роки, безперечно, мали свої власні причини для песимізму. Це не означає, що вони обов'язково були неправі. Коли Ніл Постмен пише, що сьогоднішні студенти не використовують більше виразу «тому що» у своїх екзаменаційних роботах, він вказує на ту ж проблему, яку розглядає Бурдьє і яка повніше ілюструється списком на ст. 88. Узгодженість і каузаль­ність зникають, коли владарювати починають нетерплячість, спалахи в очах та ефектні однорядкові тексти. У недавній своїй статті Йоган Ґальтунґ — в усіх інших відношеннях непохитний оптиміст — так пише про свій досвід роботи зі студентами в 1990-і роки:

* один із центральних районів Лондона

** вулиця в Лондоні, де знаходяться редакції більшості значних газет

І надто багато з них страждають від постійного миготіння образів, синхронного відчуття реальності як багатих на деталі зображень, а не як ліній крізь час, причинно-наслідкових ланцюжків, роздумів. І одне, і друге потрібне, але сьогодні здатність мислити убивається на користь здатності бачити, чути, смакувати й дотикати — оргія відчуттів, яка залишає мало місця для інтелектуальності.

У недавню доповідь про стан вищої освіти в Норвегії комітет включив абзац про «тих студентів, які бажають навчатися стаціонарно». Так ніби навчання не було від самого початку діяльністю, яка займає весь робочий день! По суті ж, багато викладачів на університетському і політехнічному рівні в Європі відчували тут поступові зміни, починаючи з 1970-х років. Вартість життя і очікування у споживанні зросли, і більшість студентів вимушені шукати оплачувану роботу. Раніше студенти працювали переважно під час канікул, з ходом часу робота по вечорах або в кінці тижня стала більш звичною, а зараз, як мені здається, роботу і навчання найкраще розглядати як єдине ціле, тож важко сказати, який вид діяльності вважається важливішим. В останні роки я мав щораз більше проблем, призначаючи консультаційні зустрічі з аспірантами, бо їм складно відпрошу­ватися з роботи. Навчання вже не є просто чимось, чим хтось займається постійно, а лиш однією з позицій в загальному досвіді, який складає життя молодої, урбанізованої і незалежної людини. Така ситуація не є, ясна річ, виною студентів. Як і усі ми, вони є жертвами вертикального нагромадження. Діапазон видів діяль­ності, які конкурують з навчанням, зростає з кожним семестром. Завжди є щось невідкладне, що потрібно зробити, перш ніж засісти на шість місяців чи близько того за «Феноменологію духу». Як знає кожен хороший викладач, наполегливе опрацю­вання складної навчальної програми вимагає довгих, неперервних періодів зосередженості, безсоння і завзятості, пропадання апетиту на тривалі періоди, проблем в особистому житті, неуважливості й відчуженості від поточних справ. (А в старі часи, додали б ми, великої кількості міцної кави та тютюну.) Такі студенти все ще зустрічаються, але переважна більшість — зовсім інші. Коли вони з'являються в лекційних аудиторіях, то лиш по дорозі з одного місця в інше; вони мають широкий спектр різних видів діяльності, яка заповнює їхні дні, від клубної діяльності до роботи по найму, перегляду телепрограм, мандрів по Мережі та

перебування з друзями. Якщо вони хочуть не відставати від оточення і посилити свої перспективи щодо кар'єри, вони просто не можуть звільнитися від оточення на цілі роки повільного, чернечого існування. На ринку праці привабливі кандидати мають життєписи, які вказують на різнобічний досвід і високу швидкість.

Ця нова ситуація в навчальних закладах — спадаюча гранична вартість знань, які набуваються повільно — зумовлює також те, що немає більше певності в тому, що найкращих студентів цікавитиме кар'єра в галузі науки або викладання. Університети можуть або адаптуватися до ринку (саме це найчастіше і відбувається, особливо у Великобританії та Скандинавії) і прискорювати процес навчання, або можуть визнати себе інституціями контркультури, які уособлюють повільність, ретельність і запізнілі роздуми.

Студентська ситуація схожа на мою власну, хоча мій час на наукову роботу роздрібнюється на безвартісні фрагменти не внаслідок пильної потреби додаткового заробітку, відвідування кіно і концертів, вечорів поза домом тощо — а внаслідок домінування «інформаційних пачосів». Сюди входять такі завдання, як відповіді на електронну пошту, відповіді на телефонні дзвінки, систематизація документів, відповіді на листи, замовлення квитків на літаки, читання напівсирих звітів та всілякої іншої бюрократичної документації тощо. Перш ніж людина може нарешті сісти й зайнятися чимось справді непересічним, завжди знайдеться щось інше, що слід зробити в першу чергу. В ситуації, коли є багато завдань, які чекають на виконання, перевага надається або першому-ліпшому, або тому, яке просто не може чекати. І немає нічого дивного в тому, що чимало науковців планують серйозні роботи, які ніколи не виходять за межі первинних задумів. Наукові книжки чимраз більше нагадують колажі, посклеювані зі шматочків доповідей на конференціях та уривків журнальних статей. Ми завжди маємо 5 хвилин, які можемо присвятити конкретному завданню, часом навіть півгодини, але п'ять років — ніколи. Оскільки зростання об'єму інформації в багато разів перевищує ріст народонаселення, то на кожного з нас неминуче припадає чимраз більше (особливо на тих, хто перебуває в становищі інформаційних комутаторів). Гранична вартість нової інформації практично дорівнює нулю, і тому легше відвоювати крихту уваги, якщо загортати інформацію

в пакунки щораз меншого розміру. Малесенькі пакунки, які нагромаджуються один на одному, витворюють хиткі, тоненькі башти, котрі незабаром достатньо виростуть, аби сягнути Місяця.

Спритне нагромадження блоків чимраз менших розмірів — це вміння, яке поширюється в різних напрямках. Ритмічна танцю­вальна музика, WWW, багатоканальне телебачення, журналістика, навчання і наукові дослідження — це лише декілька згаданих тут прикладів. Блоки можна комбінувати як завгодно, згідно з власними примхами (ось чому музика «техно» є таким промо­вистим прикладом). Цей процес лише незначною мірою може бути обрахований і «доведений»; його результати можна лише відчувати. Нагромаджується чимраз більше й більше всілякого роду інформації, наче величезні башти з кубиків «леґо», де складові елементи не мають між собою нічого спільного окрім того, що вони допасовуються один до одного (але вони допасо­вуються і до будь-яких інших елементів). І не внаслідок феноменального всесвітнього успіху головного кавового продукту фірми «Nestle» термін «миттєвий» (instant) став ключовим поняттям у спробах зрозуміти наш час. Момент, мить — ефемерні, поверхові й напружені. Коли в нашому бутті в часі домінує момент (або навіть наступний момент), у нас уже немає місця для будівельних блоків, які можуть використовуватися в одному або декількох поєднаннях з іншими блоками. Усе повинно бути взаємозамінним з усім іншим вже зараз. Вхідний квиток має бути дешевим, первинні капіталовкладення — незначними. Головними активами є швидкі зміни й безмежна пристосо­вуваність. В кінцевому підсумку залишається лише одиничний, переповнений, ущільнений, вічний момент. Якщо уявити, що подібний стан буде досягнутий колись у майбутньому і минуле й майбутнє повністю зникнуть, то ми явно досягнемо абсолютної межі (пригадайте Віріліо: «Затримок більше не існує «). Важко уявити собі, що таке станеться — є багато універсальних людських ситуацій, які мають якийсь смисл тільки в триванні. Однак у декількох сферах тенденція до крайнього ущільнення часу є цілком очевидною; деякі з них, можливо, несподівані, такі як споживання, робота і саме формування людської ідентичності. Це буде темою наступного розділу, який показує деякі наслідки тиранії моменту в тих сферах життя, котрі не мають прямого відношення до інтернету, екстатичної музики чи прискореної журналістики.

7. Синдром кубиків «леґо»

Робота розширюється, заповнюючи час, необхідний для її

завершення.

(Закон Паркінсона, 1955)

Типовий робочий день у моєму житті починається, коли я відчиняю свій робочий кабінет, вмикаю кавоварку й свій Macintosh, прослуховую повідомлення з автовідповідача, занотовую номери, куди треба подзвонити протягом дня — часто навіть не скинувши плаща. Потім відкриваю свою електронну поштову скриньку і проглядаю першу ранкову низку листів, перш ніж забрати іншу пошту з моєї скриньки для кореспонденції. Пошта може містити якісь суто рекламні дурниці від видавців, кілька запрошень на виступи й кілька десятків повідомлень про зміст фахових журналів, які людина повинна читати регулярно, щоби йти в ногу з часом. Потім робота в Usenet, де я є учасником восьми чи дев'яти так званих дискусійних груп, де ведуться глобальні дискусії, які стосуються моєї роботи. У проміжках я намагаюся прочитати кілька газет.

Протягом дня я можу відправити, скажімо, від трьох до шести факсів і стільки ж отримати, відправити й отримати близько п'яти повідомлень електронною поштою, провести від десяти до п'ятнадцяти телефонних розмов і написати три-чотири листи. Власне кажучи, майже весь день витрачається на подібну діяльність. А я ж усе ще навіть не почав думати про виконання того, що надає моїй присутності в кабінеті якогось смислу, а саме наукових досліджень, викладання і популяризації в галузі дисципліни, яка є моєю професією. Я рідко коли знаходжу час продумати дві послідовні думки, не говорячи вже про те, щоб прочитати підряд дві сторінки протягом робочого дня. Аби написати текст, довший за газетну статтю, багато науковців вимушені користати з вікендів, канікул і довгих вечорів — бажано без телефону десь поряд.

Цими абзацами починалася газетна стаття, яку я написав ще в 1995 році. З тих пір відбулися деякі зміни. Я вже не беру участі в роботі груп Usenet, не виписую інформаційних проспектів; немов для злостивої компенсації, я отримую тепер більше, значно більше

електронної пошти. Але я вже майже не посилаю факсів, а об'єм паперової пошти також поменшав. Поза цими деталями, я не можу заперечити, що вищенаведений опис в цілому відповідав би дійсності навіть сьогодні — і не тільки в моєму випадку, а й у випадку тисяч і тисяч людей, яких різним чином зачепили побічні наслідки інформаційного суспільства. Цей розділ присвячується їм (нам), і не тільки як виробникам і споживачам, але і як людям час від часу. Але спершу невеличкий відступ.

Зенон з Елеї, який жив у VI ст. до н.е., був одним з найобдаро-ваніших учнів, що сиділи в оливковому гаї з філософом Парменідом. Учитель навчав його, що рух насправді є ілюзією — всупереч здоровому глузду, усе в дійсності завмерло на місці, — і Зенон спробував довести, що Парменід має рацію. Він зробив це за допомогою чотирьох своїх парадоксів, найвідомішим з яких є історія про Ахіллеса і черепаху.

Між Ахіллесом і черепахою були влаштовані змагання з бігу. Черепаха, ясна річ, була повільною, атлетичний же Ахіллес був в олімпійській формі. Черепасі, однак, була надана фора у кілька метрів. Тому, говорить Зенон, для Ахіллеса стає теоретично

неможливим наздогнати її. Спершу йому треба добігти до місця, де була черепаха, коли він стартував, але на той час вона вже проповзе трошки вперед. Тоді йому треба буде добігти до цієї нової точки, але черепаха знову ж таки проповзе ще трошки. І так далі ad infinitum. Щоразу, коли Ахіллес добіжить до місця, де черепаха була трошки раніше, вона вже просунеться трошки вперед. Дистанція, безумовно, страшенно скорочувалася в міру продовження змагань — вона наближалася до нуля, — але Ахіллес не міг в принципі ніколи наздогнати черепаху.

Хоча Аристотель, який жив двома сторіччями пізніше, був переконаний, що Зенон помиляється (і зовсім не важко поставитися до цієї точки зору з певною симпатією), але парадокс не знаходив задовільного вирішення, поки Анрі Берґсон у своєму першому трактаті «Час і свобода волі» не встановив чіткої відмінності між часом і простором. Згідно з Берґсоном, час, усвідомлений як тривалість, не має ніякого відношення до простору, а спантеличуючі парадокси Зенона (ще один відомий парадокс — про стрілу, «яка начебто рухається») є результатом помилкового створення ним «точок у часі», тобто прив'язування часу до простору, що, на думку Берґсона, є помилковим.

Багато моїх попередніх прикладів про прискорення й нагромадження можуть бути прочитані як туманні (щоби не сказати перекручені) примітки до найвідомішого парадокса Зенона. Він привернув увагу до взаємозв'язку між часом і простором. Його висновком стало те, що рух теоретично неможливий, а тому має бути ілюзією. (Чи когось ще дивує, що філософи мають репутацію людей, які втратили зв'язок з реальним життям?) Цей висновок не має відношення до наших проблем, але в той же час зрозуміло, що взаємозв'язок між часом і простором зазнав рішучих змін, зумовлених головним чином новаціями в технології зв'язку. Для усвідомлення цього теоретики запропонували різні хитромудрі поняття: Жан Бодріяр веде мову про імплозію часо-просторової осі, Ентоні Ґідденс говорить, що відбувся занепад часо-просторових координат, Мануель Кастелз пише про те, як простір потоків замінив простір місць, Девід Гарві говорить про часо-просторове ущільнення тощо.

Вже більше не випадає прикидатися, що певна тривалість відповідає певній відстані. З цієї причини відстрочки, прогалини й повільність як така опинилися під загрозою у спосіб, вказаний

мною у попередніх розділах. З огляду на це дозвольте мені осучаснити й перефразувати парадокс Зенона як парадокс Еріксена: Коли час роздріблений на достатньо малі відрізки, він перестає існувати. Це означає, що він перестає існувати як тривалість (коли передбачається, що події займають певний час), але продовжує існувати як моменти, які от-от будуть витіснені наступним моментом. Цю саму модель можна спостерігати в багатьох, неспоріднених на перший погляд, сферах. Ще донедавна ми стояли перед вибором з-поміж обмеженого числа «наборів особистої ідентичності», які були достатньо добре визначені: або я один з цих, або один з тих. Або я займаюся судноплавством, як мій дядечко, або знаходжу достойнішу роботу в Армії Порятун­ку. Або я справжній лівий з довгим волоссям, круглими окулярами й критичними поглядами на НАТО і ядерну могут­ність, або я слизький торі у синьому блейзері й з конформіст­ськими поглядами на все, від виховання дітей до оподаткування і воєнних проблем.

У такій ситуації (яку, мабуть, можна назвати «модерною») кожен з нас, громадян ліберальних, індивідуалістських країн, отримував при народженні коробку кольорових кубиків «леґо» разом із низкою особливих інструкцій по їх складанню: вибери одну! Сьогодні (у ситуації, яку можна, мабуть, назвати «пост-модерною») більше схоже на те, що ми отримуємо ту саму коробку кубиків «леґо», але інструкції — на жаль — давно загуб­лені, і більш того, від нас начебто вимагають щодня вибудовувати заново або принаймні модифікувати наші хиткі конструкції. Саме це, мабуть, мав на увазі Ґіденс, коли в «Модерності та самоіден-тичності» говорив про самість як проект: це не щось дане, це повинно творитися знову і знову. Подібні тенденції можна спостерігати у дуже різних в інших відношеннях областях, таких, як особиста ідентичність (ким я є насправді?), робота і професійна кар'єра, сімейне життя, звички у споживанні, смаки й політичні переконання. Зараз я перейду до показу того, як зафіксованість на моменті, нагромадження і синдром кубиків «леґо» впливають на головні сфери життя в наших суспільствах: на роботу, сімейне життя, дозвілля, споживання. Буде показано, як зміни, що стосуються цих опор сучасного життя, є вираженням моделі, яка була вже описана з різних точок зору під заголовками «прискорення», «нагромадження» та «експоненціальне зростан­ня».

ПРИСКОРЕНЕ ПРОФЕСІЙНЕ ЖИТТЯ ПРОПОНУЄ ГНУЧКІСТЬ ТА УСУВАЄ ЗАХИЩЕНІСТЬ

У важливій і впливовій невеличкій книжці про нову економіку та її вплив на спосіб життя і особисту ідентичність, «Корозія характеру», Ричард Сенет описує, як процвітаючі люди у новій економіці 1990-х років — гнучкі, пристосовані, технологічно підготовані люди — відчули порожнечу у самій середині свого життя. Він говорить не про той вид неотесаних, неповоротких людей, які ніколи не одружуються і які, згідно з міфом, мають недорозвинені соціальні навики, а про звичайних, порядних професіоналів, які «борються, щоб жити», як говорять у СІЛА. Вони працюють у таких секторах, як фінанси, web-дизайн, електронна торгівля, реклама, журналістика тощо, і їх багато. Певною мірою вони працюють у таких компаніях, які ще не існували десять чи двадцять років тому, певною мірою в секторах, які були радикально трансформовані внаслідок комп'ютерної революції. Існує велика різниця між роботою зарубіжного кореспондента сьогодні, у часи цифрового відео і супутникового телебачення, і «тією ж роботою», скажімо, у часи, коли Івлін Во писав «Сенсацію» (1938). Подумайте також про різницю між роботою в галузі телекомунікацій до 1990 року і зараз: у старі часи телекомунікації стосувалися головним чином телефонних стовпів і кабелів. Інженери державних компаній телекому хвалилися у випадку таких складних країн, як Норвегія (вкрита горами, з порізаною береговою лінією і дуже розкиданим населенням), що домоглися 99-відсоткової телефонізації завдяки значним, але довговічним капіталовкладенням у коштовну інфраструктуру. Десять років згодом працівники телекому говорять про web-портали, а їхня галузь заснована тепер на супутниковому зв'язку: SMS-повідомлення, мобільні телефони, інтернет і групові відеопереговори. Від середини 1990-х років кількість абонементів на мобільні телефони, які продаються по всьому світу, перевищила кількість стаціонарних абонементів. Для таких країн, як Китай, способом забезпечення, скажімо, 99-відсоткової телефонізації ніколи не стане будівництво матеріаль­ної мережі стовпів і кабелів, які перетинають усю країну.

Приклад з телекомунікаціями доречний, бо він двосторонній: з одного боку, ця технологія являє собою головний стрижень нового суспільства й відіграє вирішальну роль на новому ринку

праці, в новоутворюваних моделях споживання і комунікацій тощо. Одночасно вона й сама є частиною ринку праці, який раптово вимушений був пристосовуватися до нових умов, що мало безпосередні наслідки для працівників. Ветерани з великим і різнобічним досвідом мають невисоку ринкову вартість за нових обставин.

Сенет описує людей, які були вивільнені від монотонної виснажливості конвеєра і таймера. У них тепер гнучка робота. Вони багато подорожують, вони отримують і відправляють багато повідомлень електронною поштою, а частиною їхньої трудової угоди є те, що їхні мобільні телефони завжди увімкнені. Вони в більшості випадків кілька разів переїздили, бо це сприяло їхній кар'єрі (жителі Північної Америки в цілому менш осідлі, ніж європейці). Вони відчувають постійну необхідність змінювати себе, оновлювати й модифікувати перспективи стосовно роботи, яку вони виконують, діяти швидко й змінювати свої стратегії. В їхній роботі мало що відгонить рутиною. Готуючи свою книжку, Сеннетт розмовляв з різними людьми, і більшість з них не прагнули для себе відносно стабільного, передбачуваного становища, яке характеризувало роботу ще покоління тому. Їм подобається гнучкість і можливості нової економіки (можли­вості, які великою мірою доступні для меншості, але ця меншість швидко розростається). Але вони мають серйозні проблеми, коли прагнуть, щоб їхнє життя трималося купи, а не нагадувало хаотичну низку подій, переїздів заради кар'єри тощо.

Деякі з них, фактично, згорають, не досягши 35 років. («Згорають», до речі, це чудова метафора: теплота у фізичному розумінні — це не що інше, як швидкість.) У Норвегії зростання кількості тих, хто перебуває на лікарняному листку, становило у 1999-2000 роках пагубні 12%. За словами прем'єр-міністра, який намагався виправдати скорочення державного бюджету в 2001 році, країна заощадила б майже 1.000.000.000 фунтів стерлінгів, якби урядові витрати на лікарняні листки й виплати внаслідок тимчасової непрацездатності скоротилися до рівня 1998 року! (Не забувайте, що ми говоримо про країну, яка має всього лиш 4,5 млн жителів!) Згідно з «Guardian», 40% американських робітників заявили, що вважають свою роботу «дуже або надзви­чайно стресовою». Стрес — це не коли багато роботи, це немож­ливість завершити роботу до того, як повинен першочергово зробити інші речі. У Великобританії 30% трудового населення

заявляють, що мають проблеми з психікою, а в Німеччині 7% рано виходять на пенсію, бо відчувають виснаженість і депресію. Раннє згорання вже має всі шанси претендувати на титул цивілізаційної хвороби нового сторіччя.

Нова технологія і переміщення центра ваги в економіці від промисловості до інформації передбачають, що багато робітників мають можливість уникнути рутинного робочого дня від дев'ятої до п'ятої. Вони можуть працювати вдома, в літаку (або радше в аеропорту, перечікуючи затримку літака), в парку або в автомобілі. Фізична присутність під час робочих годин не вважається більше необхідною. Вони не обов'язково мусять бути на роботі в робочий час, але від них очікують, що вони постійно будуть на зв'язку.

Сеннетт про це не говорить, але цілком міг би: використання антидепресантів і подібних речовин надзвичайно зросло в США 1990-х років, супроводжуючи розвиток «нової економіки». Кількість рецептів на так звані психо-активні препарати зросла у Сполучених Штатах з 131 млн. в 1988 році до 233 млн. у 1998 році. Один лише препарат, Prozac, прописувався 10 млн. хворих у 1998 році. Крім того, мільйони американців приймають рослинні ліки та інші стимулянти, які відпускаються без рецептів (включаючи кокаїн та амфетаміни), для покращення самопочуття. Психіатр Рендолф Нессе говорив про можливість того, що стійкий оптимізм, який характеризує економіку Сполучених Штатів, а особливо винятково поширені фінансово ризиковні операції, пов'язані з досить фантастичними інтернетними проектами, можуть бути прямо пов'язані з фактом, що ці препарати нейтралізують страх і неспокій. Чи й справді неперервний бум, що триває від 1992 року до сьогоднішнього дня, є наслідком Prozac'a? Навряд чи, але думка Нессе також небезпідставна.

РІЗНИЦЯ МІЖ РОБОТОЮ І ДОЗВІЛЛЯМ УСУВАЄТЬСЯ

Робота виграє. Коли на початку 1990-х років з'явилися поняття роботи з дому і «роботи на відстані», роботодавці боялися, що можуть втратити контроль за діяльністю своїх працівників. Можливо, вони підозрювали, що отримавши нові можливості, зумовлені послабленим безпосереднім наглядом, їхні працівники лежатимуть на канапах, попиваючи пиво й дивлячись «мильні

опери». Друга половина 1990-х років показала, що актуальнішими є зовсім інші турботи. Нова гнучкість спокійно, але неухильно усуває межу між роботою і дозвіллям. Оскільки один із найзагальніших принципів швидкості стверджує, що швидкий час завжди перемагає повільний час, коли вони зустрічаються на рівних, то потрібне лише невеличке зусилля уяви, аби побачити, що праця перемагає дозвілля, а не навпаки, коли вони сходяться в одному місці. У такий спосіб люди справді можуть бути «на роботі» завжди, якщо вони хочуть цього або якщо цього вимагає їхня робота.

Очікування, що людина в будь-який час має бути доступною як потенціально працююча — це важливий вимір нової роботи. Повна доступність є заразною. Коли деякі фірми чи індивіди починають, інші вимушені йти за їхнім прикладом, щоб не втратити своєї конкурентоспроможності. Одного дня я почув розповідь про чоловіка трохи старше тридцяти років; мій інформатор спостерігав за ним, коли той грав у футбол зі своїм шестирічним, либонь, сином. Протягом півгодини, поки тривала гра, він ні разу не відірвав від правого вуха стільниковий телефон.

Важливою частиною нової економіки є також нові структури кар'єри. Епоха золотих годинників минула і, ймовірно, не повернеться. У старі часи (скажімо, до 1985 року) багато хто починав працювати на певну компанію після завершення освіти (що тоді могло мати місце в дуже молоді роки). Потім людина поволі просувалася по службі, слідуючи правилам старшинства, заслуг і близькості до начальства. Після 25 років лояльної служби людина мала достатньо добру посаду в пірамідальній ієрархії компанії, а генеральний директор підводився з-за свого величез­ного стола з червоного дерева і спускався з висот, щоб подарувати золотий годинник з вигравіруваною емблемою компанії.

Date: 2015-07-22; view: 395; Нарушение авторских прав