У практиці держав

Беззаперечним є положення, за яким рішення суду мас силу тільки

в межах тієї держави, суд якої це рішення ухвалив. У всіх інших державах

воно, саме по собі, правової сили не має і отримує її тільки тоді

і в тій мірі, коли і в якій мірі цивільне процесуальне законодавство

цих держав допускає визнання або виконання іноземних судових рішень.

Причому, як відомо, обов'язку визнавати іноземне судове рішення

в силу загальних норм міжнародного права не існує1.

Потреба у визнанні та у виконанні іноземних судових рішень є

наслідком поширення міжнародноготоварообороту, особливо -

світової торгівлі, що призводить до виникнення великої кількості

судових спорів між особами (як фізичними, так і юридичними, а

також між тими і іншими), що знаходяться в різних країнах. Було

б перебільшенням вважати, що, наприклад, у випадку спору

між англійською та французькою фірмами, який виник внаслідок

невиконання останньою своїх зобов'язань за контрактом, англійську

фірму не цікавить рішення англійського суду за її позовом.

Проте, віддаючи належну повагу англійському суду, погодимося,

що позивача у такому випадку більше цікавлять питання: а чи буде

це рішення визнано у Франції, а якщо ще конкретніше, то чи можна

за цим рішенням звернути стягнення на майно відповідача, яке

знаходиться в тій же Франції, коли відповідач відмовляється добровільно

виконати рішення англійського суду?

25.1. Визначення понять «визнання» та «виконання»

іноземних судових рішень

1. Як вважає X. Шак, у середньовіччя іноземні судові рішення

визнавались само собою, якщо тільки вони могли бути доведеними.

І лише з утворенням територіальних держав уявлення про суверенітет

опинилось на висоті. Ніхто більше не хотів визнавати

акти чужого верховенства - іноземні судові рішення. Кордони у

приватноправовому обороті були, таким чином, перекриті, і навіть

Див.: ШакX. Цих. праця.- С. 381.

ичення про comitas gentium не призвело до більш широкої практики

визнання судових рішень. 1 тільки починаючи з XIX ст. визнання

судових рішень стало предметом переговорів при укладенні

міжнародних договорів, засобом, який і сьогодні багато держав не

бажають випускати з рук, доки не буде забезпечена взаємність1.

Оскільки питання про взаємність у доктрині, зокрема пострадянській,

залишається спірним, наведу деякі з цікавих думок цитованого

автора. X. Шак зауважує, що на перший погляд ідея взаємності,

спрямована на встановлення рівності між державами за межами міжнародних

договорів, уявляється розумною. Проте, вимога взаємності

навряд чи є придатним засобом для досягнення цієї мети. По-перше,

вимагаючи взаємності, обидві держави очікують, що перший крок у

цьому напрямі зробить інша держава. По-друге, оскільки рішення

іноземного суду не обов'язково повинно бути рішенням вітчизняного

суду позивача, то в такому випадку, так би мовити, б'ють віслюка, а

вважають, що б'ють вершника. Нарешті, в таких випадках очікують

від позивача подання позову, але вже до суду відповідної держави,

що взагалі уявляється надмірною жорстокістю".

Внаслідок цього багато законодавців відмовились у певних галузях,

насамперед - у сімейному праві, від забезпечення взаємності.

Тому, на думку X. Шака, було б краще, якби законодавці взяли

за взірець Закон Швейцарії про МПрП і зовсім відмовились від

такої вимоги. «Для відбиття економічного вторгнення з боку держави,

яка винесла судове рішення, достатньо передумов у компетенції

по визнанню судових рішень та у застереженні про публічний

порядок...»', зауважує автор.

Взагалі неможливо не відзначити певні позитивні якості інституту

визнання іноземного судового рішення.

Неозброєним оком помітна економія коштів і часу сторін внаслідок

усунення повторного судового розгляду. Одночасно усувається

сама можливість винесення суперечливих судових рішень.

Зберігається час суду, і не тільки завдяки усуненню нового розгляду

спору, а й тому, що «встановити умови визнання для судді, як

правило, легше, ніж знову розглядати весь правовий спір у його

фактичному і правовому розумінні»4. Нарешті, усувається можли-

' Див.: ШакХ. Цит. праця.- С. 385-386.

" Див.: Там само.- С. 425-426.

3 Див.: Там само.- С. 427-428.

Див.: Там само.- С. 387.

вість виникнення вільних від виконання судових рішень зон у випадках,

коли держава не визнає іноземні судові рішення і, одночасно,

не надає судам повноважень на розгляд спору на своїй території1.

2. У зв'язку з подібними міркуваннями та дбаючи про розвиток

свого експорту, держави, з одного боку, вимушені забезпечувати

іноземним фірмам певні пільгові правові умови, сподіваючись

(і не без підстав) на взаємність у міждержавних відносинах. Проте,

водночас, вони все ж не визнають беззаперечно неупередженість

іноземних судів, вважаючи, що нерідко ці суди будуть схильні переважно

захищати інтереси саме своїх співвітчизників. Природно,

що за таких умов маємо спостерігати досить-таки стримане ставлення

національних законодавств до можливості визнання та виконання

іноземних судових рішень.

3. Приступаючи до розгляду питання за суттю, зазначимо перш

за все, що слід чітко зрозуміти зміст та співвідношення понять

«визнання» та «виконання» іноземного судового рішення.

Визнання іноземного судового рішення означає, що відповідна

держава розглядає це рішення як підтвердження певних цивільних

прав і зобов'язань у тому самому розумінні, як і рішення свого

власного суду.

Примусове виконання (а саме про нього буде йти мова) іноземного

судового рішення - це надання відповідним компетентним

органом владного розпорядження, за яким іноземне судове

рішення прирівнюється до рішення національного суду з усіма тими

наслідками, які з такого прирівнювання випливають.

Стосовно взаємовідносин цих понять можна зазначити таке.

По-перше, визнання іноземного судового рішення не завжди тягне

за собою його примусове виконання. Наприклад, визнання рішення

іноземного суду про розірвання шлюбу може ніколи не мати

в іноземній державі своїм наслідком будь-яких виконавчих дій.

Однак, саме завдяки визнанню іноземне рішення отримує преюди-

ційну силу: визнане в установленому порядку іноземне судове рішення

стає перешкодою для розгляду національним судом тієї ж

самої справи, між тими самими сторонами, з того ж предмета та за

тих самих підстав.

Окрім того, преюдиційне значення визнання іноземного судового

рішення отримує велике значення у випадках, коли ці рішення

стосуються правового статусу фізичної особи. Наприклад, осо-

1 Див.: Шик X. Цит. праця.- С. 387.

оа, що розірвала шлюб за кордоном, зовсім не бажала би, щоб його

при укладенні наступного шлюбу запідозрювали у бігамії1. Інакше

кажучи, від факту існування чи нсіснування шлюбу (преюдиційне

питання) залежить так багато наслідків, що різна оцінка судами

одного й того ж рішення стає вкрай небажаною. Саме тому законодавці

передбачають, як правило, спеціальний порядок визнання

своїми судами рішень іноземних судів у сімейній сфері.

Проте, по-друге, визнання іноземного судового рішення завжди

є необхідною передумовою {conditio sine qua non) його примусового

виконання. Але одного визнання для примусового виконання

рішення замало: у національних законодавствах,зверх цього, завжди

встановлюються ще й додаткові вимоги, наявність яких необхідна

для того, щоб визнане рішення іноземного суду підлягало

никонанню відповідними національними органами.

4. Оскільки кожна держава згідно з принципом суверенітету сама

нстановлює процесуальні правила та форми, в яких здійснюється

розгляд цивільних справ її судами, вона не має права сподіватися на

іе, що рішення її судів обов'язково будуть визнані в інших державах.

З цього випливає, що й компетенцію стосовно визнання іноземних

судових рішень її національними судами, як і процедуру такого

визнання, кожна держава теж встановлює сама. Проте, на мій

погляд, є одна спільна для всіх держав світу вимога: для того, щоб

рішення іноземного суду мало можливість бути визнаним, суд, який

цс рішення ухвалив, повинен мати міжнародну підсудність. Не по-

іребує доведення положення про те, що жодна держава не визнає

рішення іноземного суду з питань, щодо яких її національним законодавством

встановлено правило про виключну підсудність. Зрозуміло

також, що питання про те, що саме є рішенням іноземного суду,

яке може бути визнаним, також регулюється (якщо тільки регулюється)

за принципом lex fori.

Принципова відмінність між визнанням іноземного судового

рішення та наданням дозволу на його виконання полягає в тому,

що в той час, як визнання у ряді держав може мати місце автома-

іично, наділення такого рішення якістю виконуваності завжди

проходить через національний акт верховенства. Об'явлення судо-

иого рішення виконуваним, за французькою термінологією, позначається

екзекватурою**.

1 Див.: Шок X. Цит. праця.-С. 433.

Див.: Там само.- С. 453.