Взаємна цивільно-процесуальна допомога

Вирішення питань, пов'язаних з міжнародною підсудністю та з

положенням іноземців у міжнародному цивільному процесі мають

на меті забезпечення умов для того, щоб такий процес проводився

в суді лише одного з зацікавлених у правовому врегулюванні спору

правопорядків. Але після цього перед відповідним судом постає

наступне, не менш важливе питання: у які засоби забезпечити рівноцінність

здійснюваного правосуддя з тим, щоб винесене у справі,

ускладненій іноземним елементом, рішення відповідало вимогам

обох зацікавлених правопорядків, тобто - стало однаково легітимним

у них. Саме на розв'язання цієї проблеми, як я вважаю,

спрямована діяльність держав щодо взаємної правової допомоги.

При чому, як вірно зазначається в доктрині, правова взаємодопомога

розглядається у якості родового поняття для будь-якого

виду допомоги, що надається правоохоронними органами різних

держав один одному. Судова ж допомога - це видове поняття, різновид

правової допомоги. До міжнародного цивільного процесу

відноситься судова взаємодопомога та пов'язані з нею дії органів

юстиції і нотаріату у справах цивільно-правового (приватного) характеру1,

яка довгий час існувала у вигляді самодопомоги приватних

учасників комерційного обороту2.

24.1. Загальне уявлення про взаємну

цивільно-процесуальну допомогу

1. Публічна природа цивільно-процесуальних норм призводить

до того, що застосування норми іноземного процесу майже завжди

може зустрітися з застереженням про публічний порядок, що міститься

у національному праві і тому, на перший погляд, це застосування

виглядає як таке, що не має сенсу. Справді, про яке застосування

іноземного процесуального права може йти мова, коли

наріжним каменем міжнародного цивільного процесуального права

було й залишається для багатьох і сьогодні положення forum

Див.: Heuuimaeea Т. Н. Цит. праця.- С. 489.

" Див.: Там само.- С. 493.

regit processum1 (суд править процесом), з якого безпосередньо

випливає принцип lex fori, який довгий час був непорушним і за

яким іноземне цивільно-процесуальне право вважалось незастосовним

взагалі.

Втім подібна категоричність не завжди є розумною. Як зазначив

у цьому зв'язку X. Шак, при постійному застосуванні судом

свого власного процесуального права фактично має місце рівне

поводження з нерівними речами, а саме - правовий спір за участю

іноземного елемента розглядається як чисто національний спір.

«Власне процесуальне право, яким би гарним воно не було, не може

займати абсолютні позиції, якщо при цьому не застосовуються

лапідарні спроби обгрунтувати принцип lex fori так, що кожен законодавець

вважає свою концепцію процесу самою вірною...»

А оскільки більшість процесуальних норм тією чи іншою мірою

прив'язані до матеріального права, міжнародне цивільне процесуальне

право повинно залишати простір для застосування іноземного

права, бо тільки таким чином може бути доцільно виконана вказівка

МПрП про належне застосування матеріального права". Саме

за подібних обставин у сучасному міжнародному цивільному процесі

склалася тенденція щодо обмеженого застосування догми lex

fori, яка стала відтворюватись і у національних законодавствах.

2. З іншого боку, можна й відмовитись від застосування власного

права та проведення процесу у своїй власній державі оскільки і

настільки можна довіритись тому, що право іноземної держави чи

її процес еквівалентні праву власної держави, ґрунтуючись на

припущенні, за яким кожна держава вважає іноземних суддів «такими

ж чесними й розумними, як і свої власні судді»3.

Саме на цьому припущенні базуються укладувані державами

двосторонні договори про взаємну правову допомогу. До речі,

практика їх укладеннямає давню традицію. Наприклад, у Німеччині

першим таким договором вважається договір від 7 травня

ІХ2І р. між Баварією та Вюртембергом4. Вказівка певного міжнародного

договору, який укладено між відповідними державами,

про установу юстиції, яка визнається компетентною на розгляд тієї

чи іншої цивільної справи, до фактичного складу якої входить іно-

1 Диб.: ШакХ. Цит. праця.- С. 17.

2 Див.: Там само.- С. 18-19.

1 Лив.: Там само.- С. 14.

1 Лив.: Там само.- С. 393.

земний елемент, є, таким чином, своєрідним виразом довіри цих

держав до практики іноземних органів юстиції, яка, на їх думку,

здатна забезпечити як належний розгляд справи за суттю, так і необхідні

гарантії прав учасників (зокрема іноземних) міжнародного

цивільного процесу.

3. Якими є головні напрями, необхідність в яких у цивільно-

процесуальній допомозі може виникнути?

По-перше, національний суд, що розглядає конкретну цивільну

справу, ускладнену іноземним елементом, може спіткатись з необхідністю

вручення особі, яка знаходиться за межами держави суду,

повістки про виклик до суду, повідомлення про час і місце судового

засідання і т. ін. По-друге, зазначений суд може опинитись у ситуації,

коли необхідні для розгляду справи докази (документи, речові

докази, свідки тощо) знаходяться за кордоном, а їх необхідно відповідно

або оглянути, або вилучити, або допитати. В. В. Гаврилов у

зв'язку з цим зауважує, що останнім часом у доктрині й практиці

МПрП окреслилась тенденція розширеного тлумачення сфери правової

допомоги, до якої включаються як виконання доручень установ

юстиції, вручення документів, так і сприяння в отриманні інформації

про іноземне право, пересиланні документів та ін.1

Судова влада кожної держави, як відомо, закінчується там, де

закінчується територія цієї держави. «Як власна, так і чужа судова

влада зупиняються на державному кордоні... Інакше обстоїть

справа з приватними інтересами, здійсненню яких слугує цивільний

процес. Для реалізації права міжнародне співробітництво сьогодні

вимагає значно більше ніж коли-небудь»2. Тому зазначені

вище та подібні їм дії можливо здійснити, як правило, тільки у вигляді

судових доручень, за якими одна держава в особі свого судового

органу (або безпосередньо) звертається до іншої, яку, як правило,

уособлює її судовий орган.

За національними законодавствами передбачаються різні форми

таких звернень.

В одних країнах дозволяється безпосереднє звернення національного

судового органу до відповідного судового органу іноземної

держави. В інших (наприклад, в країнах континентальної Європи)

в таких випадках вимагається дотримання дипломатичного порядку,

якщо тільки у відповідному міжнародному договорі цієї країни

1 Див.: Гаврилов В. В. Цит. праця.- С. 245.

" Шак X. Цит. праця.- С. 81.

не передбачено інше правило. У третіх, наприклад - Англія, США,

Фін цього застосовується інститут спеціально призначених для политих

цілей уповноважених (з дозволу держави місця призначеним

уповноваженого, зрозуміло). Існують також інші засоби звернення

держав у зазначених випадках.

4. Перш, ніж продовжити розгляд цього питання, слід зупини-

іиеь на аналізі юридичної природи самого цього звернення, що

передбачає відповідь щонайменше на два наступних питання:

а) Чи повинна певна держава виконувати звернення іншої стотонно

судового доручення у випадку недотримання процедурних

іпімог щодо порядку звернення, встановленого в її законодавстві?

б) У більш загальному вигляді цс питання можна сформулюва-

іи таким чином: а чи породжує звернення держави про надання

нивільно-процесуальної допомоги обов'язок її надати тією держаною,

до якої це звернення адресовано?

Слід мати на увазі, що за відсутності відповідного міжнародного

договору, який є чинним для обох таких держав, зазначене звернення,

як таке, саме по собі обов'язку його виконання не породжує.

Як зазначає у цьому зв'язку X. Шак, міжнародно-правові

норми не можуть зобов'язати держави до надання правової допомоги.

Тому міжнародні зобов'язання виникають лише на підставі

укладених міжнародних договорів, кількість яких у сфері надання

правової допомоги, а також визнання і виконання рішень іноземних

судів особливо велика1. Проте, оскільки це є звернення одного

суверена до іншого з проханням про допомогу, необгрунтована

відмова від виконання владного доручення, у тому числі з посиланням

на своє національне законодавство,може бути розцінено

державою, яка звертається з дорученням, як порушення правил

міжнародної ввічливості. Тому, на думку Н. О. Шебанової, виконання

судових доручень розглядається у міжнародній практиці як

обов'язок, невиконання якого протирічить сталій практиці міжнародного

спілкування, заснованій на дотриманні принципу взаємної

ввічливості*" {comitas gentium).

А якщо це так, то, mutatis mutandi, зазначене може бути визнано

і відповіддю на поставлені запитання. Однак, з наведеного випливає

ще одна суттєва складність.

Див.: Шак X. Цит. праця.- С. 9.

" Див.: Международное частное право: современная практика / Сб-к статей под

рсд. М М. Богуславского и А. Г. Светланова- М.: ТОН-Остожье, 2000.- С. 299.

Справа в тому, що коли вже зазначені доручення зазвичай виконуються,

то виконуються вони на підставах і в порядку, передбачених

цивільно-процесуальним законодавством та іншими правилами

держави місця виконання. Між тим, за законодавством багатьох

іноземних держав, доказами визнаються юридичні факти, які отримані

за строго обумовлених обставин, зокрема - щодо процедури

отримання та форми тих документів, які засвідчують наявність чи

відсутність відповідного юридичного факту. Тому у практиці взаємин

держав нерідко мають місце судові доручення з проханням про

їх виконання за дотриманням процесуальної форми, яка передбачена

у національному законодавстві запитуючої держави, тобто держави,

яка з цим дорученням звернулась. Практика свідчить, що у

зазначених випадках прохання (щодо особливої форми виконання

доручення) теж виконується, якщо тільки така особлива форма, хоча

й не прийнята у відповідній державі, проте не протирічить ні її

законам, ні встановленому в цій державі публічному порядку.

5. Згідно зі ст. 8 ЦПК України норми права інших держав суд застосовує

у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним

договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною

Радою України. При чому, забороняється відмова у розгляді справи

з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства,

що регулює спірні відносини. За відсутністю прямої вказівки,

можна лише припустити, що в даному випадку законодавець

веде мову про матеріально-правові норми права інших держав.

Ст. 6 Закону від 23.06.2005 р. встановлено правило, згідно з яким

застосування права іноземної держави охоплює всі його норми, які

регулюють відповідні правовідносини. А далі в ній зазначено, що

застосування норми права іноземної держави не може бути обмежене

лише на тій підставі, що ця норма належить до публічного

права.

Може, таким чином, скластися враження, що українські суди

при розгляді справ, ускладнених іноземним елментом, у випадку

застосування права іноземної держави мають застосовувати й іноземне

процесуальне право, що буде очевидно не відповідати правопорядку

України. Тому слід дійти висновку, що в цій частині як

норми ЦПК України, так і положення Закону від 23.06.2005 р. не

відзначаються необхідною чіткістю.

6. Зважаючи на складнощі, які виникають у процесі надання

взаємної правової допомоги, держави, попри думку В. І. Кисіля

про принципову неможливість уніфікації норм міжнародного

цивільного процесу, намагаються з окремих питань цього процесу

здійснити уніфікацію або укладати локальні чи двосторонні угоди.

Щодо уніфікацій слід назвати такі Гаазькі конвенції:

• 3 питань цивільного процесу, 1954 р.

м • Про вручення за кордоном судових та позасудових документів

у цивільних та торгових справах, 1965 р."

• Про отримання доказів за кордоном у цивільних і торгових

справах, 1970 р /

• Про міжнародний доступ до правосуддя, 1980 р.4

Питання про ситуацію з Конвенцією 1954 р. в Україні ми щойно

(див. гл. 23.1.4) розглядали. Дві наступні Конвенції ратифіковані

Україною (з застереженнями) Законами від 19.10.2000 р. В останній

'і перелічених вище Конвенцій Україна участі не бере.

Слід зазначити, що питанням взаємної цивільно-процесуальної

допомоги приділяється значна увага як у Мінській конвенції, так і

в чисельних міжнародних договорах України про взаємну правову

допомогу.

До кола питань, пов'язаних із цивільно-процесуальною допомогою,

окрім зазначених, входять ще деякі, головним з яких є питання

про визнання та виконання іноземних судових рішень. Однак,

цс важливе питання буде розглянутою у подальшому окремо.

24.2. Вручення судових та позасудових документів особам,