Що знаходяться за кордоном

1. Вручення документа, тобто засвідчена належним чином його

передача адресату, регулюється, головним чином, двома такими

Гаазькими конвенціями, учасницею яких, як вже зазначалось, є і

Україна:

• з питань цивільного процесу від 1.03.1954 р. та

• про вручення за кордоном судових та позасудових документів

у цивільних або торгових справах від 15.11.1965 р.

Оскільки питання, що розглядається, одне, а уніфікацій існує

дві, останньою з цих конвенцій встановлено правило, згідно з

Див.: Кисіль В. і Цит. праця,- С. 346.

" Див.: Сборник международньїх договоров. Международная торговля. Меж-

дународньїй гражданский процесе / Сост. И. В. Фисенко- Минск: Амадфея, 1999.-

<\ 227-236.

' Див.: Там само.- С. 237-250.

Див.: Там само.- С. 251-263.

яким у відносинах між Державами - Сторонами цієї Конвенції, які

є також Сторонами Конвенції 1954 р., Конвенція 1965 р. замінює

положення статей з 1 по 7 включно Конвенції 1954 р. У зв'язку з

цим спочатку розглянемо положення зазначених семи статей Конвенції

1954 р., які є чинними у відносинах України з державами,

що не є учасницями Конвенції 1965 p., однак беруть участь у Конвенції

1954 p., а потім зупинимося на змінах і уточненнях до цих

положень, що були внесені Конвенцією 1965 р.

2. За спільними вимогами обох Конвенцій вручення документів

у цивільних або торгових справах особам, що знаходяться за кордоном,

здійснюється в Державах-учасницях на прохання консула

запитуючої держави, яке направляється властям, які будуть визначені

державою, до якої звертаються з відповідним проханням. Зазначені

власті направляють консулу підтвердження стосовно вручення

документу або пояснення причин, за якими це вручення не

може бути здійснено. При чому, всі ускладнення, які виникають у

зв'язку з таким проханням консула, вирішуються дипломатичним

шляхом.

Проте слід мати на увазі, що кожна з Держав - учасниць Конвенції

може заявити шляхом повідомлення іншим Державам-

учасницям, що вона вважає за необхідне, щоб таке прохання надсилалось

їй тільки по дипломатичним каналам. З іншого боку,

Держави-учасниці на двосторонньому рівні можуть домовитись

про безпосередні зносини з даного питання між їх відповідними

владними структурами.

Вручення документів здійснюється через посередництво властей,

які визнані компетентними за законодавствомдержави, в якій

допомога запитується. Причому, ці власті можуть обмежитися

врученням документа шляхом передачі його адресату, якщо

останній прийме його добровільно. Якщо ж у проханні консула

буде міститись побажання вручити означений документ у порядку,

встановленому його внутрішнім законодавством для таких випадків

або в якому-небудь іншому особливому порядку, прохання

може бути задоволеним тільки тоді, коли це не протирічить національному

законодавству держави місця виконання прохання.

Прохання про вручення документів повинно містити вказівки

про власті, від яких виходить передаваний документ, прізвища та

статус сторін, адресу отримувача, характер документа, про який

йдеться. Причому як саме прохання, так і зазначені відомості повинні

бути викладеними мовою властей, що запитуються. До прохан-

ми додається два примірники копій документа, що підлягає врученню,

точність перекладу яких повинна бути засвідченою дипломатичним

або консульським представництвом запитуючої держави чи

присяжним перекладачем держави місця вручення документа.

Підтвердження вручення має місце або у вигляді засвідченої

розписки адресата з зазначенням дати вручення, або у вигляді свідчення

властей, в якому констатується факт вручення, зазначаються

Кого спосіб і дата. Як розписка, так і свідчення властей вчинюються

або на одній з копій документа, або у вигляді окремого додатка.

3. За загальним правилом, у врученні документа може бути відмовлено

тільки у тому випадку, якщо держава, на території якої

ноно здійснюється, знайде, що зазначене вручення може нанести

шкоду її суверенітету або безпеці.

Проте слід мати на увазі, що наведені вище правила не перешкоджають

можливості:

• пересилати документи поштою безпосередньо зацікавленим

особам, які знаходяться за кордоном;

• вручення зацікавленим особам цих документів безпосередньо

через судових виконавців або компетентних посадових осіб

держави, в якій вручення документа здійснюється;

• вручення кожною державою таких документів особам, що

знаходяться за кордоном, безпосередньо через своїх дипломатичних

або консульських агентів,

за умови, що будь-якийз цих засобів дозволено за відповідною двосторонньою

угодою, або, за її відсутності, проти таких засобів не

існує заперечень з боку держави, на території якої вручення здійснюється.

Проте, ця держава не може заперечувати проти вручення

документів запитуючою державою шляхом використання своїх дипломатичних

або консульських агентів, якщо таке вручення стосується

громадянина цієї держави і не носить примусового характеру.

Вручення судових документів не може тягти за собою утримання

будь-яких зборів чи стягнення понесених витрат. Однак, за відсутністю

угоди, що передбачає інший порядок, держава, що залигується,

має право вимагати від держави, яка запитує відшкодування

витрат, які виникли у зв'язку з участю у врученні документа

її посадової особи чи необхідністю застосування особливого порядку

вручення документів.

І Іайбільш суттєвими новелами Конвенції 1965 р. є такі положення.

4. Кожна Договірна Держава призначає Центральний Орган,

обов'язком якого є отримання прохань про вручення документів і

здійснення відповідних процесуальних дій, яким в Україні є Міністерство

юстиції України. Прохання адресується цьому органу згідно

з формуляром, що додається до Конвенції, без потреби легалізації

або виконання інших аналогічних формальностей. До нього

додається документ, що підлягає врученню або його копія. Прохання

і документ надаються в двох примірниках.

Якщо Центральний Орган запитуваної держави вважає, що запит

не відповідає положенням цієї Конвенції, то він безвідкладно

інформує запитуючий орган і зазначає свої заперечення щодо прохання.

У випадку вручення документа цей Орган складає підтвердження

відповідно до іншого формуляра, доданого до Конвенції,

яке направляється безпосередньо запитуючому органу.

Типові умови формуляра у всіх випадках обов'язково мають

бути складені французькою або англійською мовами, проте вони

можуть бути складені офіційною мовою або однією з офіційних

мов запитуваної Держави.

5. Стаття 8 Конвенції, яка регламентує вручення документів за

допомогою дипломатичних або консульських агентів, з урахуванням

застереження України, має такий вигляд: вручення судових

документів через дипломатичних або консульських агентів іншої

держави на території України може здійснюватись лише громадянам

держави походження цих документів.

Раніше наводились винятки з загальних правил Гаазької конвенції

1954 р. (щодо можливості пересилати поштою безпосередньо

зацікавленим особам відповідні документи і т. ін.). Ці винятки без

змін відтворено Конвенцією 1965 р. Проте до відповідної статті

(ст. 10) Україною зроблено застереження, згідно з яким Україна не

використовуватиме на своїй території способів передачі судових

документів, передбачених цією статтею Конвенції, хоча це застереження

і не відповідає сучасним уявленням, за якими поштовий

шлях як надійний засіб світової комунікації повинен бути звільненим

від міжнародно-правових перепон1.

Залишаючи поза увагою низку інших новел Конвенції 1965 р.,

зверну увагу лише на правило ст. 13. У ній повторено положення

Конвенції 1954 р. про те, що коли прохання про вручення відповідає

вимогам цієї Конвенції, запитувана держава може відмовити у виконанні

такого прохання, якщо вона вважає, що таке виконання порушить

її суверенітет або безпеку. А далі в Конвенції 1965 р. міс-

1 Див.: ІІІак: X. Цит. праця.- С. 290.

іімііся me уточнення: така держава не може відмовити у виконанні

И|ні\цння лише з тієї причини, що відповідно до її внутрішнього

і»|мма вона має виключну юрисдикцію стосовно предмета справи,

•о що її внутрішнє право не дозволяє проведення судового процс-

, у зв'язку з яким направлене прохання іноземною державою.

Слід мати на увазі, що у будь-якому випадку відмови Центральний

Орган негайно інформує про це запитуючий орган із за-

інлчснням причин відмови.

(>. Загальна норма, яка стосується розглядуваного питання, у нашому

законодавстві міститься у ст. 415 ЦПК України. За нею суди

України виконують передані їм в установленому порядку доручення

іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій (вручення

повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення

експертизи і огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли:

• виконання доручення суперечило б суверенітетові України

або загрожувало б національній безпеці України;

• виконання доручення не належить до юрисдикції цього суду.

Виконання доручень іноземних судів про вчинення окремих

процесуальних дій проводиться на підставі законів України. На

прохання іноземного суду під час виконання доручення процесуальні

дії можуть вчинятися із застосуванням права іншої держави,

якщо таке застосування не суперечить законодавству України та її

публічному порядку.

Суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученням

про виконання окремих процесуальних дій. Порядок зносин

судів України з іноземними судами регулюється законами України

і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана

Верховною Радою України.

7. У Мінській конвенції питанню про вручення документів приділено

велику увагу. За загальним правилом, виконуючи встановлені

цією Конвенцією положення, компетентні органи юстиції Договірних

Сторін вступають у зв'язки один з одним через свої

центральні органи за винятками, які можуть бути передбачені цією

Конвенцією. Правова допомога надається шляхом виконання процесуальних

або інших дій, передбачених законодавством запитуваної

держави, зокрема:

• складання та пересилання документів;

• вручення, пересилання та видання речових доказів;

• проведення експертизи;

• опитування сторін, свідків, експертів тощо.

У дорученні про надання правової допомоги повинні бути зазначені

назва запитуваної та запитуючої установ, назва справи, у якій

допомога запитуггься, імена та прізвища сторін чи свідків, їх місце

проживання та місце перебування, їх громадянство та заняття, а за

наявністю представників сторін - їх імена, прізвища та адреса. Воно

повинно також містити зміст доручення та інші відомості, які є необхідними

для виконання цього доручення, точна адреса отримувача і

назва документа, що підлягає врученню. Доручення повинно бути

підписане та скріплене гербовою печаткою запитуючої установи.

Стосовно власне вручення документів Конвенцією встановлено,

що запитувана установа юстиції здійснює його згідно з порядком,

який діє в її державі, якщо документи, що вручаються, написані її

або російською мовою чи мають засвідчений переклад на ці мови.

У протилежному випадкуустанова здійснює вручення документів

отримувачеві лише тоді, коли він згоден їх отримати добровільно.

Причому, якщо документи не можуть бути врученими за адресою,

зазначеною в дорученні, запитувана установа юстиції за власною

ініціативою здійснює заходи, що є необхідними для встановлення

адреси, а якщо встановлення адреси виявиться неможливим, установа

юстиції повідомляє про це запитуючу установу і повертає їй

документи, які підлягали врученню.

Вручення документів засвідчується підтвердженням, підписаним

особою, якій вручено документ, і скріплюється офіційною печаткою

запитуваної установи, де міститься також дата вручення і

підпис робітника установи, яким здійснювалось вручення документа

або виданим цією установою іншим документом, в якому

повинні бути зазначені спосіб, місце та час вручення.

Конвенцією встановлено, що Договірні Сторони мають право

здійснювати вручення документів своїм громадянам через свої дипломатичні

представництва або консульські установи, а також за дорученням

своїх компетентних органів допитувати власних громадян

через зазначені представництва та установи. Проте у всіх таких випадках

заборонено застосовувати засоби примусу або погрози ними.