Українізація

Встановлення радянської влади в Україні про-

ходило під гаслами соціальної справедливості та

інтернаціоналізму. Їх абсолютизація при одночасному ігноруванні при-

родного прагнення пригнічених раніше народів до самовизначення й

утворення незалежних держав ставили під сумнів міцність і довговічність

утвореного в 1922 р. Союзу РСР. Та захмеліла від монопольної влади

й затьмарена ідеєю світової революції більшість у Російській комуні-

стичній партії виявилася нездатною оцінити хід подій, усвідомити

відповідні уроки. Мало того, генеруючи центристські ідеї і всіляко за-

охочуючи такі тенденції, комуністична партія жорстоко придушувала

будь-які прояви національної специфіки як ворожої “інтернаціональній

пролетарській справі”. Нищівній критиці піддавалися комуністи, які ви-

ступали на захист національних інтересів союзних республік, обстою-

вали право на вільний розвиток економічного, культурного і духовного

життя всіх народів СРСР. У країні такими були члени РКП(б) —

ВКП(б), колишні члени Української комуністичної партії (боротьбис-

ти), Української комуністичної партії (укапісти) та інші, котрим офі-

ційною пропагандою було навішено ярлик націонал-комуністів.

За таких обставин ХІІ з’їзд РКП(б) у квітні 1923 р. проголосив

політику коренізації, що передбачала підготовку й виховання кадрів

корінної національності для роботи у державному апараті, управлінні

народним господарством, запровадження навчання, видання книг, газет

і журналів мовами корінних національностей.

Першим кроком у її здійсненні було усунення від влади відвертих

російських шовіністів, супротивників курсу партії на “коренізацію”.

Серед них партійні керівники — перший секретар КП(б)У Е. Квірінг

та другий секретар Д. Лебідь, які не приховували ворожого ставлення

до українізації. Зокрема Д. Лебідь весною 1923 р. проголосив теорію

боротьби двох культур. На його думку, російська культура революцій-

на, прогресивна; виразником її було місто, тоді як українська культу-

ра — сільська, контрреволюційна. Тому українська культура в перс-

пективі мала загинути. Цю теорію ЦК ВКП(б) засудив як прояв ро-

сійського шовінізму. Прибічників її разом із Д. Лебедем відкликали з

України. Першим секретарем КП(б)У було призначено Л. Каганови-

ча, другим секретарем став І. Клименко.

Одним із головних напрямків українізації визначено розширення

сфери користування українською мовою в державних і партійних уста-

новах. Для чиновників 3 серпня 1923 р. було організовано курси україн-

ської мови, після закінчення яких вони складали іспити. Той, хто не

склав, втрачав посаду. З 1925 р. введено обов’язкове вживання україн-

ської мови в державному діловодстві, а з 1927 р. — у партійному. Це

швидко дало результати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося

лише 20 % усього діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 70 %.

Кількість українців у партійно-державному апараті збільшилася вдвічі.

Найбільший вплив українізація справила на розвиток освіти. Вона

збігалася в часі з розгортанням культурної революції, головним напрям-

ком якої була ліквідація неписьменності.

Різко збільшився обсяг видань української преси. На початку 30-х

років він становив майже 90 % усіх періодичних видань республіки.

Україномовними стали три чверті всіх театрів України. Період украї-

нізації став часом розквіту літературних та мистецьких угруповань.

Проте політика коренізації, як і національна політика в цілому, не

була послідовною. Вона постійно дозувалася; на різних рівнях партійного

керівництва з’являлося чимало бажаючих встановлювати її допустимі

межі, вихід за які кваліфікувався як націоналізм. Прагнення великих і

малих народів до національного відродження постійно наштовхувалось

на протидію, що згодом переросла в тотальний наступ. В Україні це

почалося в 1925 р. з приходом на посаду першого секретаря КП(б)У

Л. Кагановича. Перші гоніння впали на керівників державних органів

О. Шумського, Г. Гринька, М. Скрипника, які за службовим обов’яз-

ком відповідали за здійснення політики українізації. Потім розгорнула-

ся боротьба проти всього народу.

НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ

У 20-ті роки в Україні було створено першу в

практиці національно-державного будівництва

правову базу для вирішення проблем соціально-

економічного та культурного розвитку національних меншин. Одним із

перших актів став декрет України “Про заходи забезпечення рівності

мов і про сприяння розвитку української мови” від 1 серпня 1923 р.,

який підтверджував рівність мов усіх національностей, що населяли

Україну.

Першочергова увага зверталася на розширення мережі національних

шкіл, організацію навчання дітей рідною мовою. Уже в 1929/30 на-

вчальному році в республіці діяло 1539 шкіл з російською мовою на-

вчання, 786 — єврейською, 628 — німецькою, 381 — польською,

121 — молдавською, 73 — болгарською, 16 — грецькою, 15 — чесь-

кою, 10 — узбецькою, 8 — татарською, 2 — ассірійською. Підготовку

вчителів та інших спеціалістів здійснювали кілька національних інсти-

тутів і 9 національних секторів (факультетів) інститутів народної осві-

ти, а також 8 педагогічних, 19 індустріальних, 18 сільськогосподарсь-

ких технікумів та 14 національних відділень інших технікумів. Культур-

но-освітню роботу провадили понад 600 національних бібліотек, майже

100 клубів, понад 350 сільських будинків культури та 300 хат-чита-

лень. Функціонувало 7 єврейських, польський та грецький театри. Мо-

вами національних меншин у республіці виходило близько 500 газет і

понад 100 журналів. На випуску літератури спеціалізувалось окреме

державне видавництво — Держнацменвидав. У системі Академії наук

діяли Інститут єврейської культури та Інститут польської культури.

ОСВІТА

Уряд України не розробляв свою законодавчу базу, а спирався на декрети, вироблені Наркоматом освіти у Москві, було також створено Народний комісаріат освіти, до компетенції якого увійшло і керівництво галузями культури.

Батьки вимагали гарантувати розвиток національної школи. У лю-

тому 1920 р. ВЦВК видав декрет “Про застосування в усіх установах

української мови нарівні з великоруською”, в якому зазначалося, що

жодна перевага великоруської мови неприпустима. Народний коміса-

ріат почав підготовку працівників освіти з обов’язковим вивченням ук-

раїнської мови й українознавства.

У 1919–1920 рр. учителі для роботи в школі обиралися. У поста-

нові Наркомосвіти від 10 травня 1919 р. “Про вибори шкільних пра-

цівників” вказувалося, що педагогічний персонал шкіл повинен корис-

туватися довір’ям населення, а тому треба, щоб він склав екзамен пе-

ред народом у формі виборів на посаду. Для перепідготовки вчителів

було створено короткострокові педагогічні курси, а також педагогічні

школи, учительські та педагогічні інститути. У 1919 р. педкурси пра-

цювали в 45 містах України. Згодом мережа педагогічних курсів і пед-

шкіл розширилася. Водночас уряд України вживав практичних заходів

з метою полегшення тяжкого матеріального становища вчителів, що

склалося в роки громадянської війни. У червні 1920 р. Раднарком Ук-

раїни підвищив їм зарплату, зобов’язав місцеві органи влади надавати

матеріальну допомогу із громадських фондів.

Влада доклала чимало зусиль у боротьбі з голодом, масовими за-

хворюваннями. В Україні в 1922 р. налічувалося близько 1,5 млн без-

притульних дітей, сиріт і напівсиріт. Для них організовували дитячі бу-

динки. Так, якщо в 1921 р. налічувалось 806 дитячих будинків, то в

1923 р. — 1928. Кількість дітей у них за цей час збільшилася майже

втричі. Крім того, тут знайшли притулок понад 250 тисяч дітей із

Поволжя, де голод був особливо відчутний. Завдяки вжитим заходам

за короткий час із безпритульністю в республіці було покінчено. У ди-

тячих будинках створювалися сприятливі умови для навчання і виховання

дітей-сиріт.

Із поліпшенням економічного становища республіки збільшувались

асигнування на освіту. За 1923–1926 рр. вони збільшилися майже в

7 разів, що давало можливість розширювати навчально-матеріальну базу

й збільшувати кількість шкіл та учнів. Якщо на 1 січня 1923 р. в Ук-

раїні було 17110 шкіл, у яких навчались 1417,8 тисяч школярів, то

в 1926 р. — 17632 школи і 2105,7 тисяч учнів. Але на кінець відбу-

довного періоду ще понад 40 % дітей шкільного віку залишалося поза

школою, особливо в сільській місцевості, хоча кількість шкіл тут збіль-

шувалася швидше, ніж у містах.

Будуючи нову школу, влада дбала про забезпечення її учителями.

Їх готували курси, педшколи та інститути, збільшився і поліпшився їх

склад. Якщо в 1922–1923 рр. у школах України було 46 тис. вчителів,

то в 1925–1926 рр. — 52 тис.

У другій половині 20-х років було запроваджено всеобуч. У почат-

ковій школі в 1927 р. ним охоплювалось до 65 % дітей шкільного віку,

а в 1929 р. — 71 %. Особливо повільно запроваджувалось загальне

навчання на селі.

Основним типом загальноосвітньої школи в Україні лишалася семи-

річна трудова школа. Починаючи з 1928/29 навчального року велику

частину семирічних шкіл у містах було реорганізовано у фабрично-за-

водські семирічки (ФЗС), а в селах — у школи колгоспної молоді

(ШКМ). У центрі уваги органів народної освіти постали питання тру-

дового виховання і політехнічного навчання.

У жовтні 1930 р. Наркомосвіти України скликав Перший Всеук-

раїнський з’їзд з питань політехнічного навчання. З’їзд прийняв пра-

вильні рішення, але на практиці вони не виконувались. Навчальні про-

грами, плани, підручники були недосконалими і часто змінювалися.

Це негативно позначалось на підготовці учнів, особливо при вступі до

середньої і вищої спеціальної школи, на вихованні кваліфікованих

кадрів.

По-іншому складалася система освіти в західних регіонах України.

З перших років встановлення польської влади в Галичині головними

завданнями шкільної адміністрації стали обмеження мережі українських

шкіл і їх полонізація. Польська шкільна адміністрація провадила по-

літику повної централізації, заміни українських учителів на польських,

обов’язкового введення польської мови. У середині 20-х років українські

школи перетворено на двомовні. Кількість українських шкіл поступово

зменшувалась, а польських збільшувалась, з часом українські було лік-

відовано повністю.

СЕРЕДНЯ СПЕЦІАЛЬНА І ВИЩА ШКОЛА

Організація вищої і середньої спеціальної освіти в Україні розгорнулася широко з 1920 р. після закінчення громадянської війни.

Більшість населення не мала загально-

освітніх знань, необхідних для вступу до вузу, а тому при вищих на-

вчальних закладах створювалися підготовчі курси, що готували контин-

гент студентів для вузів, — робітничі факультети. Набирали на них за

рекомендаціями партійних, радянських, профспілкових організацій, ко-

мітетів незаможних селян, військових частин. На кінець 1921 р. налі-

чувалось 12 робітфаків, а в 1925 р. — вже 31, де навчалося близько

7,5 тис. студентів. Понад 90 % робітфаківців становили робітники і

селяни, їм видавалися стипендії, обмундирування, вони постачалися за

нормами тилового червоноармійського пайка, забезпечувалися гурто-

житками і користувалися безоплатним проїздом залізницями. Усіх, хто

закінчував робітфаки, приймали до вищих навчальних закладів відпо-

відних профілів без вступних іспитів.

У 1920–1921 рр. на базі середніх технічних та агрономічних шкіл

було організовано технікуми з метою підготовки кадрів середньої ква-

ліфікації для всіх галузей народного господарства. Так, в 1921 р. на-

лічувалось 145 технікумів, а в 1922 р. частину з них було віднесено до

розряду вищих навчальних закладів, що готували кадри вузької спеціа-

лізації, а частину реорганізовано в профшколи; проведено реформу ви-

щих навчальних закладів — університетів та інститутів. Так, із при-

родничих та історико-філологічних факультетів було створено інститу-

ти народної освіти (ІНО) з факультетами соціального і професійного

виховання (соцвиху і профвиху). Медичні факультети виокремлювались

у медичні інститути (Київ, Харків, Одеса, Катеринослав). Реоргані-

зовано було також музично-драматичні та художні інститути, створено

низку сільськогосподарських вузів, технічні вузи, інститути політехнічні,

технологічний, гірничий та ін.

Усього в 1927/28 навчальному році в Україні було 39 вищих навчаль-

них закладів, у яких навчалося 29141 студент. Починаючи з 1929 р. було

проведено уніфікацію середньої спеціальної та вищої освіти по всій країні.

Спеціалістів вищої кваліфікації мали готувати тільки інститути, а серед-

ньої — технікуми за галузевим принципом; вони передавалися у відання

відповідних наркоматів та відомств. За Наркоматом освіти залишалось

програмно-методичне керівництво навчальним процесом.

З метою підготовки кадрів суспільних наук та соціально-економіч-

них дисциплін в Україні в цей час було створено Соціалістичну акаде-

мію, Інститут червоної професури, Комуністичний університет, які мали

готувати викладачів суспільствознавчих дисциплін для всіх навчальних

закладів.

Для організації наукової роботи в загальнореспублікан- НАУКА

ському масштабі в 1921 р. у складі Укрголовпрофосвіти

Наркомосу було створено Науковий комітет, якому підпорядковували-

ся всі наукові установи республіки.

На Всеукраїнську академію наук (ВУАН) покладалася координа-

ція роботи наукових установ республіки та окремих учених, надавалося

право присвоювати вищі наукові звання, було передано в її відання на-

уково-дослідні інститути та установи, що діяли в Україні. У трьох її

відділах — історико-філологічному, фізико-математичному та соціаль-

но-економічному — в 1922 р. працювало понад 30 наукових установ.

Більш плідною була історико-філологічна секція, де продуктивно

працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Архео-

логічна комісії. В 1921 р. організовано Археологічний інститут. Членами

секції були історики Д. Багалій, М. Слабченко, О. Оглоблін, О. Гер-

майзе, Д. Яворницький, літературознавці С. Єфремов та В. Перетц,

етнограф А. Лобода, філолог і сходознавець А. Кримський, мистец-

твознавець О. Новицький. Провідним виданням українознавчих студій

став журнал “Україна”. М. Грушевський продовжував працювати над

багатотомною “Історією України-Руси”.

У фізико-математичному відділі ВУАН налічувалось найбільше ака-

демічних кафедр — 30. На світовому рівні провадилися дослідження

на кафедрах прикладної математики (Д. Граве), чистої математики

(Г. Пфейффер), математичної фізики (М. Крилов), експерименталь-

ної зоології (І. Шмальгаузен) та ін. Тут працювали відомі хіміки В. Кі-

стяківський, Л. Писаржевський та ін.

У соціально-економічному відділі ВУАН плідно працював під ке-

рівництвом М. Птухи Демографічний інститут — перша у світі нау-

ково-дослідна установа з демографії, де творчо працювали вчені

К. Воблий, який започаткував вивчення економічної географії Украї-

ни, та історик права М. Василенко. Дійсними членами ВУАН стали

засновник української школи фізіології рослин Є. Вотчал, ботанік

В. Фомін, біолог М. Кащенко, геолог П. Тутковський. Вони вивча-

ли природу України, її кліматичні особливості, геологічну будову, флору

і фауну, продуктивні сили республіки та їх використання з метою

піднесення економіки країни.

Академія наук допомагала в налагодженні роботи кафедр, об’єдну-

вала і спрямовувала роботу наукових установ периферії.

Успішно розвивались медична та біологічна науки. Д. Заболотний,

О. Богомолець, В. Воробйов, О. Корчак-Чепурківський, О. Палладін,

М. Стражеско, В. Філатов збагатили медицину новими теоретичними

дослідженнями. Великим практичним досягненням в Україні стало те,

що вже на середину 20-х років було ліквідовано холеру, віспу, чуму. У

листопаді 1922 р. у Києві відкрито Науково-дослідний інститут тубер-

кульозу, вчені якого, зокрема Ф. Яновський, завдяки вакцинації домо-

глися успішної профілактики цього захворювання.

24 липня 1925 р. ЦВК СРСР ухвалив постанову про Академію

наук як вищу всесоюзну установу. У результаті ВУАН втрачала свою

самостійність, перетворювалась на філіал АН СРСР.

Крім установ Академії наук науково-дослідну роботу проводили

галузеві наукові інститути. На кінець 1928 р. в Україні налічувалося

138 науково-дослідних установ, у яких працювало 3658 наукових співро-

бітників і навчалось близько тисячі аспірантів. Вибори нових академіків

відбулись у 1929 р., О. Богомольця обрано академіком за спеціальні-

стю патофізіологія, О. Динника — за спеціальністю механіка, Є. Ор-

лова — хімія, О. Леонтовича — фізіологія, О. Палладіна — біохімія,

Є. Патона — електрозварювання, Г. Проскуру — аерогідродинаміка,

А. Сапєгіна — ботаніка, Д. Третьякова — зоологія, М. Федорова —

гірнича техніка, О. Шліхтера — економіка, П. Тичину — літерату-

рознавство, Д. Яворницького — етнографія.

У зв’язку з реконструкцією народного господарства широко розгор-

талася науково-дослідна робота в галузях технічних наук — металургії,

машинобудуванні, енергетиці, будівельній техніці. Створюється низка

нових наукових установ. Є. Патон у 1928 р. організував кафедру інже-

нерних споруд (розпочалися наукові дослідження в галузі електрозва-

рювання). Створюються кафедри гірничої механіки, технічної аерогід-

родинаміки, Всесоюзний науково-дослідний інститут кам’яновугільної

промисловості в Харкові з філіалами в Донецьку, Тулі, Свердловську

й Новосибірську, Науково-дослідний інститут промислової енергетики

та автоматизації електричних установ. Організовано науково-дослідні

інститути металів у Харкові (1928) та Дніпропетровську (1929).

Для забезпечення механізації сільського господарства в 1929 р. у

Харкові відкрито Український науково-дослідний інститут сільськогос-

подарського машинобудування та машиновипробування, а в 1930 р. —

Український науково-дослідний інститут механізації сільського господар-

ства. Широко розгорнулися роботи в галузі генетики й селекції. Тут

працювали А. Сапєгін, В. Юр’єв, які вивели цінні сорти пшениці, яч-

меню, вівса, кукурудзи.

ЛІТЕРАТУРА

Становлення української радянської літератури

відбувалось у напруженій боротьбі з різноманітни-

ми літературними групами й течіями, що в пореволюційний час з’явля-

лися, як гриби після дощу, і претендували на гегемонію в літературі.

Серйозним гальмом в об’єднанні письменницьких організацій були по-

літичні й естетичні пролеткультівські настанови. Згодом вони почали

домагатись “автономії” від держави, проте більше шкодили справі куль-

турного будівництва, ніж допомагали. Відмежування культури від “бур-

жуазного” суспільства на практиці було ігноруванням кращих традицій

минулого, що стало грубою помилкою.

Звільняючись від впливу модерністично-декадентських течій, ук-

раїнські письменники вже в роки громадянської війни дали зразки

справжньої поезії, зокрема “На майдані”, “Псалом залізу”, “Сійте”, “Як

упав же він” П. Тичини, “Удари молота і серця”, “Червоні зорі” В. Ел-

лана-Блакитного, “Закзик”, “Гартована поезія”, “Червоний заспів”

В. Чумака, “Відплата”, “Червона зима” В. Сосюри, “Світло зі Сходу”,

“Гудок” М. Терещенка, “Мої коломийки” І. Кулика та ін. На той час

ці твори справляли великий вплив на широкий загал в Україні.

Із переходом до мирного будівництва посилився бурхливий розви-

ток української літератури. З’явилися сотні нових творців: А. Головко,

П. Панч, М. Ірчан, І. Дніпровський, І. Кириленко, П. Усенко, Олесь

Досвітний, І. Микитенко, Іван Ле, М. Бажан, О. Копиленко, Ю. Янов-

ський, Ю. Смолич, О. Довженко, Остап Вишня, Є. Плужник, С. Скля-

ренко та ін. Розкривається талант письменників, що прийшли в літе-

ратуру незадовго до революції або в роки громадянської війни: П. Ти-

чини, М. Рильського, В. Сосюри, І. Кочерги та ін.

Центрами літературно-мистецького життя стають клуби, сільбуди,

бібліотеки, редакції газет і журналів, професійні спілки. З’являються

літературні, драматичні, музичні гуртки. Лише в Києві у 1921 р. вони

працювали більш як у 30 клубах. Створюються і професійні літературні

та мистецькі об’єднання, зокрема спілка селянських письменників

“Плуг”, яка ставила за мету, “грунтуючись на ідеї тісного союзу рево-

люційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створен-

ня нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських

мас України без різниці національностей”, а також спілка пролетарсь-

ких письменників “Гарт”.

Спроби партії об’єднати письменників у єдину творчу організацію з

чітко вираженим ідейним спрямуванням вилились у гостру літературну

дискусію, розпочату М. Хвильовим у 1925 р. Він і його прихильники

під приводом боротьби за високу художню якість літератури, за

звільнення її від малоталановитих людей створили нову літературну

організацію — Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ).

Вони стояли на позиціях самобутності української національної духов-

ності та європейських традицій.

Існували й інші літературні об’єднання. У січні 1927 р. під знаком

об’єднання літературних сил навколо актуальних завдань соціалістич-

ного будівництва було створено Всеукраїнську спілку пролетарських

письменників (ВУСПП). Близько до ВУСПП стояло об’єднання

комсомольських письменників “Молодняк”, створене в Києві наприкінці

1926 р.

Під постійною партійною критикою була група письменників, що

стояли на близьких до ВАПЛІТЕ позиціях, згуртованих у літератур-

них організаціях “Аспіс” (1923), “Ланка” (1924–1926) і “Марс” (май-

стри революційного слова), яка проіснувала до 1934 р.

Якщо загалом характеризувати літературні напрямки того часу, то

молоде покоління письменників насамперед було пов’язане із символіз-

мом і футуризмом. Названі літературні напрямки не дають повної кар-

тини розвитку літератури в Україні. Це були лише основні течії літера-

турного руху, пошуки нових форм і модерних засобів самовиявлення.

Провідним жанром перших років радянської влади залишалася поезія.

Поряд з її подальшим розвитком із середини 20-х років почали з’явля-

тися прозові твори широкого епічного плану — романи й повісті.

Прозу цього покоління репрезентують А. Головко (роман “Мати”),

Б. Антоненко-Давидович, який викликав гостру дискусію своїм рома-

ном “Смерть” (1928), де показав неприйнятність більшовизму в Ук-

раїні. До цього періоду належить роман “Міжгір’я” Івана Ле, “Чорне

озеро” В. Гжицького, в яких національне питання в перші роки радянсь-

кої влади стало першоплановим.

Найталановитішим письменником цієї генерації був Ю. Яновський,

відомий романами “Майстер корабля”, “Чотири шаблі”, де вишуканою

мовою змальовано нестримних у почуттях, одчайдушних повстанців, які

нагадують запорожців.

Драматичні твори Я. Мамонтова, І. Кочерги, М. Ірчана (“Родина

щіткарів” і “Підземна Галичина”), А. Головка (“В червоних шумах”),

В. Минка (“Лісові круки”), Д. Бедзика (“Шахтарі”), І. Микитенка,

О. Корнійчука та інших авторів свідчили про бурхливий розвиток ук-

раїнської драматургії, театрального мистецтва.

На початку 20-х років на західноукраїнських землях також активі-

зується літературне життя. У Львові в 1922 р. створилися дві літера-

турні групи: перша — “Логос”, що об’єднувала поетів католицького на-

прямку — В. Линниченка, М. Луксицького, О. Моха, О. Семчука

(об’єднав їх журнал “Поступ”); друга — при журналі “Митува”. До

неї входили молоді літератори. Невдовзі було створено об’єднання при

журналі “Літературно-науковий вісник”, який відновив свою діяльність

у 1922 р. турботами публіциста і критика Д. Донцова. У цьому жур-

налі друкувалися Ф. Дудко, М. Матвіїв-Мельник, В. Стефаник, Мар-

ко Черемшина. З-поміж нової генерації найактивнішими були Є. Ма-

ланюк, Ю. Липа, О. Стефанович, Ю. Дараган, Б. Кравців, О. Ляту-

ринська, Л. Мосендз, Ю. Клен та ін.

ТЕАТР

20-ті роки позначилися інтенсивним розвитком театраль-

ного мистецтва. Наркомос України в 1923 р. мав на обліку

понад 500 театрів, куди входили театри для дітей. Репертуар театраль-

них колективів становила українська, російська й зарубіжна класика —

п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Кар-

пенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, Лесі Українки,

І. Франка, М. Гоголя, О. Островського, А. Чехова. Із кожним роком

дедалі вагоміше місце починає посідати українська радянська драматур-

гія, яку репрезентували І. Кочерга (“Фея гіркого мигдалю”), Є. Кро-

тевич (“Син сови”, “Сентиментальний чорт”), Я. Мамонтов (“Веселий

хам”, “Коли народ визволяється”, “До третіх півнів”).

У театрах поряд з митцями старшого покоління впевнено завойову-

вали сцену молоді актори — І. Замичковський, О. Сердюк, Н. Ужвій,

К. Осмяловська, П. Нятко, К. Кошевський, І. Мар’яненко, О. Вату-

ля, А. Бучма, Ю. Шумський та ін.

Театри ім. Т. Шевченка та ім. І. Франка досягли високого худож-

нього рівня, постійно користувалися великою любов’ю у глядача. Теат-

ру ім. І. Франка як одному з провідних у республіці, поборнику реа-

лістичних принципів мистецтва було присвоєно звання Державного дра-

матичного театру.

На початку 1920 р. серед провідних театрів України найяскравіше

проявився театр “Березіль”, керівником якого був Лесь Курбас. Втілен-

ням творчих пошуків театру стали вистави, постановку яких Лесь Кур-

бас здійснював у різних стилях: традиційно-реалістичному (“У пущі”

Лесі Українки), психологічному “Чорна Пантера і білий Ведмідь”,

“Гріх” В. Винниченка), символічному (“Драматичні етюди” О. Олеся),

народному гротеску (“Різдвяний вертеп”), імпресіоністичному (“Йола”

Є. Жулавського). Етапною в творчості митця і в історії українського

театру стала вистава “Гайдамаки” за поемою Т. Шевченка. До складу

цього театру входили актори А. Бучма, Н. Ужвій, І. Мар’яненко,

Й. Гірняк, В. Чистяков, Н. Титаренко, О. Добровольська та ін.

Одним із провідних осередків українського театрального життя був

Львів. Тут у 1920 р. зусиллями Г. Нички створено український неза-

лежний театр. Режисером його у 1921 р. став О. Загаров, який при-

їхав з Наддніпрянської України разом із дружиною М. Марською, ар-

тисткою київського театру. Він познайомив публіку з новим українсь-

ким і західноєвропейським репертуаром. Ядром драматичного ансамблю

були визначні актори М. Крушельницький, М. Бенцаль з дружиною,

Г. Борисоглібська, Г. Савичева, Б. Блавацький, Л. Лісович та ін.

У 1922 р. фінансова скрута змусила О. Загарова залишити театр, і

трупу очолив Й. Стадник. Театр продовжував працювати, роз’їжджа-

ючи галицькими містечками з опереточним репертуаром. Цього часу

працювали й інші театри, зокрема “Богема” П. Сороки у Львові,

роз’їзні театри О. Карабіневича, Л. Комаровського і В. Миткевичевої.

КІНО

Зважаючи на величезне виховне й агітаційне значення кіно,

в Україні було здійснено низку організаційних заходів, спря-

мованих на його подальший розвиток. У березні 1922 р. було створено

Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), якому підпорядковувались

усі кінематографи і підприємства з виробництва кінофільмів. Тоді ж при

Наркомосвіті республіки було створено Головний комітет контролю за ре-

пертуаром (Головрепертком), а весь кінопрокат об’єднано в Радкіно.

На початку своєї роботи кіностудії України мали низький мистецький

рівень, переважала пропагандистська продукція, яка у примітивній формі

відтворювала революційні ідеї. Дещо поліпшилося становище у 1923–

1924 рр.: почала збагачуватися тематика, насамперед за рахунок уведен-

ня в репертуар соціальних тем, пов’язаних з національними проблемами.

Особливо активізувався цей процес у період українізації: на екрани вий-

шла низка фільмів з історичними (“Тарас Трясило”) та побутовими сю-

жетами (“Микола Джеря” за мотивами повісті І. Нечуя-Левицького,

“Борислав сміється” І. Франка, “.ata morgana” М. Коцюбинського).

Більшість художніх фільмів розповідали про революційну боротьбу

в роки громадянської війни та іноземної інтервенції. Це були переваж-

но екранізовані літературні твори. Серед кінофільмів за спеціально на-

писаними сценаріями найпомітнішим став фільм “Остап Бандура”

(Одеська кінофабрика, режисер В. Гардін, сценарист М. Майський,

у головній ролі М. Заньковецька). Він разом з документальною кіно-

стрічкою “Асканія Нова” демонструвався на Паризькій виставці 1925 р.,

чим був покладений початок широкого виходу радянських кінофільмів

на зарубіжні екрани.

Популярними українськими реалістичними фільмами 20-х років ста-

ли “Два дні” режисера Г. Стабового (1927), “Нічний візник” Г. Тасі-

на (1928) та двосерійний фільм “Тарас Шевченко” П. Чардиніна, го-

ловні ролі в яких зіграли А. Бучма, І. Замичковський. “Тарас Шев-

ченко” з успіхом йшов на екранах Чехословаччини, Канади, Голландії.

На вищий рівень вивів український кінематограф О. Довженко. Пер-

ший свій фільм “Звенигора” він зняв у 1928 р. Наступні “Арсенал” і

“Земля” митець створив під впливом ілюзій, надій та щирої віри у не-

переможність добра, яке принесла революція. За змістом обидва твори

вписуються в ідеологічну схему тієї пори. Фільм “Земля” був неоднознач-

но сприйнятий критиками-сучасниками. З одного боку, висловлювалося

загальне захоплення твором на Всесвітній виставці у Брюсселі (1958),

його було визнано і внесено до першого десятка “кращих фільмів усіх часів

і народів”. Тим часом Д. Бєдний, М. Горький, Р. Роллан звинувачували

О. Довженка у красивостях, натуралізмі, хаотичності розкриття сюжету.

Але попри такі полярні оцінки фільми О. Довженка і сьогодні доносять

до нас подих того часу та романтично-піднесене бачення його митцем.

Творчий шлях О. Довженка позначений пошуками компромісу —

він намагався поєднати у своїх творах ідеологеми, декларовані партією,

і своє бачення сучасності. Фільми “Аероград”, “Щорс”, “Мічурін” були

популярними і водночас хибували пустоцвітами та необ’єктивністю ви-

світлення історичних подій.

Співець романтики життя і краси опинився в полоні жорстокої ре-

альності, з якої так і не зумів вирватися.

МУЗИКА

Період 20-х років був одним із найінтенсивніших у

розвитку української музики. У великих містах Украї-

ни створювались оперні та музично-драматичні театри, філармонії. Зу-

силлями композиторів молодого покоління вирішується одне з невирі-

шених в умовах царизму завдань — вивести українську музику з про-

вінціалізму і відірвати її від вокальної однобічності.

Почали цей рух композитори старшого покоління — М. Леонтович,

Я. Степовий і К. Стеценко. Займаючи посаду завідувача секції музики

при Всеукраїнському комітеті мистецтв, Я. Степовий зосереджує увагу

на створенні першого українського оперного театру. З допомогою органів

освіти К. Стеценко із захопленням організовує кілька хорів з метою

зробити їх професійними, розгортає активну діяльність, пов’язану із за-

снуванням нотної друкарської справи. М. Леонтович плідно працює над

створенням музичних творів. Але рання (майже одночасна) смерть цих

зачинателів нової української музичної культури обірвала їхні плани.

Визначними постатями музичних кіл Києва стали Л. Ревуцький,

автор симфонії і багатьох фортепіанних творів; Б. Лятошинський, май-

стер композиції та аранжувань, представник модерного напрямку в ук-

раїнській музиці. Він написав три симфонії, два концерти для форте-

піано з оркестром, близько 50 пісень на слова Т. Шевченка, І. Фран-

ка, М. Рильського, робив обробки народних пісень, писав музику до

фільмів, зінструментував оперу М. Лисенка “Тарас Бульба”, як педа-

гог разом з Л. Ревуцьким виховав цілу плеяду композиторів.

Серед творців модерної музики плідно працювали В. Косенко, ком-

позитор і піаніст; М. Вериківський, диригент, що писав симфонічні та

хорові твори, балетну музику; В. Костенко, автор опер “Кармелюк”,

“Кочубеївна”, “1917”, “Карпати”, монографії про українську музику.

У ці самі роки творили Г. Хоткевич, К. Богуславський, М. Фоменко

та ін.

Провідною у творчості композиторів була обробка народних пісень

і створення масової пісні. З’являються перші твори українського ро-

мансу.

Багато працював композитор П. Козицький, який написав кілька

вокальних композицій на тексти П. Тичини, В. Сосюри та інших по-

етів, симфонічний твір-сюїту “Козак Голота”, присвячену народному

героєві Устиму Кармелюку.

Посилюється інтерес людей до творчості. При культосвітніх закла-

дах, профспілках створюються сотні, а згодом тисячі хорових і музич-

них колективів, відкриваються концертні зали. Широкого розмаху на-

буває концертна діяльність, провідне місце належить хоровим колекти-

вам, насамперед капелі “Думка” (створена в 1920 р.), яка за роки

відбудовного періоду об’їздила всю Україну, Дон, Кубань, Грузію,

Азербайджан. У 1929 р. капела виїжджала з гастролями до Франції,

де її концерти пройшли з величезним успіхом.

У цей період активно працюють провідні галицькі композитори С. Люд-

кевич та В. Барвінський. У другій половині 20-х років до них долучи-

лися композитори молодої генерації Б. Кудрик, Н. Нижанківський,

Р. Сімович, А. Рудницький, М. Колесса, Л. Лисько, В. Вітвицький.

Інтенсивне музичне життя викликало потребу створення організації

професійних музикантів, нею став Союз українських професійних му-

зик (СУПРОМ), який видавав журнал “Українська музика”; працю-

вали музичні видавництва “Торбан”, “Диригентський порадник” та інші,

у яких виходили друком нотні видання.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Як і в літературі, музиці, театрі та інших сферах культурного будівництва, мистецтво у цей період було відносно вільним і мало регламентувалося. Партія намагалася поступово прибрати митців до своїх рук.

Першим кроком у цьому напрямку стала організація державного

керівництва мистецтвом. При Наркомосі було створено Всеукраїнсь-

кий відділ мистецтв з окремими комітетами: образотворчого мистецтва

та охорони пам’яток мистецтва і старовини. У його відання передавали-

ся всі історичні та мистецькі цінності, було націоналізовано музеї, му-

зейні колекції. Сюди ж перейшла Українська Академія мистецтв. Нар-

комосу були підпорядковані також художні училища, технікуми і про-

мислові школи. Поряд з вивченням класичного мистецтва актуальним

стало мистецтво пропаганди, що слугувало виключно інтересам партії.

Це політичні плакати, сатирична графіка, наочна агітація.

Помітний вплив на розвиток українського образотворчого мистецтва

справляла створена Асоціація художників Червоної України (АХЧУ),

яка головною своєю метою проголосила відбиття сучасності. Аналогіч-

не за своїм спрямуванням було товариство ім. К. Костанді в Одесі.

Інший характер мала Асоціація революційних митців України, створе-

на в 1925 р. Вона об’єднувала митців різних напрямків, які декларува-

ли реалістичні традиції і орієнтувалися на новітнє західноєвропейське

мистецтво.

Групою, що цікавилася передовим модерним малярством, було

Об’єднання сучасних митців України (ОСМУ), організоване А. Пет-

рицьким. На позиціях реалістичного мистецтва стояло активне в 1928–

1930 рр. Об’єднання мистецької молоді України (ОММУ), до якого

належали переважно студенти художніх інститутів.

Почав відроджуватися світський монументальний живопис, у якому

найпомітнішою постаттю був М. Бойчук. Він орієнтувався на зразки

стародавнього Єгипту, Італії, Візантії, Київської Русі. “Бойчуківці”

брали участь у монументально-декоративному оформленні українського

павільйону на першій Всесоюзній сільськогосподарській виставці у

Москві 1923 р.

Розпочалося становлення станкового живопису, до якого митці фор-

малістичного спрямування ставилися негативно. До кращих належать твори

Ф. Кричевського. Триптих “Життя” (1928) приніс художнику визнання

на міжнародній виставці у Венеції. Високим рівнем відзначаються також

його полотна “Довбуш” та “Переможці Врангеля”. У станковому жи-

вописі працював М. Самокиш. Він написав полотна “Бій Богуна з поль-

ським магнатом Чарнецьким”, “Бій за прапор”, “Атака” та ін. Багато

художників присвятили свої картини темам індустріалізації країни.

Окреме місце у розвитку українського портрета займає творчість А. Пет-

рицького, який у 1932–1933 рр. виконав близько 150 портретів україн-

ських письменників та діячів культури і мистецтва. У жанрі пейзажу пра-

цювали митці старшого покоління. Багато зробив для його розвитку

М. Бурачек, якого називали “співцем української природи”.

Живопис Галичини представляли насамперед художники І. Труш,

О. Новаківський, П. Холодний, О. Курилас, Л. Гец, А. Монастир-

ський, О. Кульчицька, Я. Музика, М. Бутович та ін.

Успішно розвивалася графіка; популярними стають офорт, гравюра

на дереві, ліногравюра та літографія. Нових вершин сягає мистецтво

оформлення книги, що було викликано збільшенням обсягу книгопродук-

ції України. Крім І. Їжакевича, О. Сластіона, які раніше працювали

в цьому напрямку, великих успіхів досягли митці школи Г. Нарбута —

Л. Лозовський, М. Кирнарський, Л. Хижинський, М. Алексєєва. Вико-

нувані ними ілюстрації та обкладинки досить повно розкривали зміст і

стилістику літературного твору.

Українські художники, зокрема К. Трутовський, А. Ждаха, О. Сла-

стіон, О. Налепинська-Бойчук, І. Падалка, І. Їжакевич, В. Касіян,

М. Дерегус зробили значний внесок у розвиток графічної Шевченкіани.

Буквально з перших днів революції скульптори включилися до ре-

алізації плану монументальної пропаганди, проголошеної в декреті від

14 квітня 1918 р. “Про зняття пам’ятників, споруджених на честь царів

та їх слуг і вироблення проектів пам’ятників Російської соціалістичної

революції”. У списку, доданому до декрету, було зазначено осіб, яким

передбачалося встановити пам’ятники першочергово; серед них були

прізвища двох геніїв українського народу — Т. Шевченка та Г. Ско-

вороди. Ці пам’ятники було встановлено у Москві — за проектом

С. Волнухіна, у Ленінграді — за проектом латвійського скульптора

Т. Тільберга. В Україні також починається реалізація монументальної

пропаганди — встановлюється погруддя Т. Шевченка у Києві (робо-

ти Ф. Балавенського) і Ромнах (роботи І. Кавалерідзе). Пізніше спо-

руджуються стаціонарні пам’ятники Кобзареві в Києві (1939), Каневі

(1939), Харкові (1935). Б. Кратко виконав погруддя Г. Сковороди,

встановлене у с. Сковородинівці. О. Сокол — автор монумента “Роз-

кутий Прометей”, встановленого у Дніпродзержинську.

АРХІТЕКТУРА

Перед архітекторами України в 20-ті роки по-

стала низка важливих завдань, які випливали з

пошуків створення проектів нових і модерних будівель. Певна частина

архітекторів стояла на позиціях відродження українського національно-

го стилю, а інші орієнтувалися на зразки Західної Європи. У цей час

виникають різні архітектурні угруповання, серед яких досить сильне

Товариство сучасних архітекторів України (ТСАУ). Наочним зразком

стилю конструктивізму став зведений у Харкові в 1925–1929 рр. адмі-

ністративний ансамбль Держпром (архітектори С. Серафимов, Ф. Фель-

гер, С. Кравець).

Іншою прикметою української архітектури став її масовий характер.

Йшлося про зведення великої кількості типових житлових і громадсь-

ких будівель, а також досі небачених нових споруд, що мали засвідчува-

ти сучасність і оригінальність будівництва. Широко практикуються

архітектурні конкурси, які стимулювали нові пошуки. Найпомітніші

споруди, зведені у стилі конструктивізму, — електростанція і кінофаб-

рика в Києві.

Частково у стилі українського модерну в Києві у 1927–1933 рр.

збудовано залізничний вокзал (архітектор О. Вербицький). У 1925–

1929 рр. побудовано кілька палаців культури, будинків рад, робітни-

чих поліклінік. Окремо розгорнулося промислове будівництво — гран-

діозна Дніпровська гідроелектростанція (Дніпрогес).

КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЯ РОБОТА. ЛІКВІДАЦІЯ НЕПИСЬМЕННОСТІ

Уряд України величезну увагу при- діляв розгортанню масової культурно-освітньої роботи. Вона мала стати засобом здійснення культурної революції, виховання нової людини, сприяти вирішенню завдань українізації.

Основними осередками культурно-освітньої роботи стали робітничі

клуби, селянські будинки та хати-читальні. Це були громадські закла-

ди, створювані профспілками, кооперацією, комсомолом тощо.

Після 1923 р., коли економічне становище країни помітно поліпши-

лось, почала швидко поширюватись мережа культурно-освітніх установ.

У травні 1923 р. у республіці налічувалось 4030 клубів, сільбудів, хат-

читалень та народних будинків. Цього ж року відбувся кардинальний

поворот у змісті, формах і методах проведення культурно-освітньої ро-

боти. У руслі українізації стає ліквідація неписьменності, поширення

виробничих знань, політичне і культурне виховання трудящих.

В Україні працювали державні бібліотеки, бібліотеки при клубах,

сільбудах, хатах-читальнях, стаціонарні й пересувні. Вони організову-

вали колективні читання газет, книг, влаштовували виставки літерату-

ри до свят, літературні вечори. При багатьох робітничих бібліотеках

створювалися технічні гуртки, а при сільбудах — сільськогосподарські

чи агрономічні.

ПРЕСА

Велика роль у культурному будівництві відводилася пресі.

Звідси швидке збільшення кількості газет і журналів, по-

стійне збільшення їх тиражів. Якщо в 1921 р. виходило близько 300

партійних, державних, молодіжних, відомчих газет, бюлетенів, то на

початку 30-х років лише газет видавалося 2037, разовий тираж яких

становив 5894 тис. примірників.

Було досягнуто успіхів в українізації преси та налагодженні видання

газет мовами народів, які проживали в Україні. Якщо в 1921 р. україн-

ською мовою виходили лише газети “Вісті” та “Селянська правда”, то

в 1923 р. їх було вже 10, а в 1925 р. — 29, 10 із яких друкувались

одночасно російською та українською мовами. З 1926 р. почав видава-

тись українською мовою також центральний орган КП(б)У — газета

“Комуніст” та орган Всеукраїнської ради профспілок “Пролетар”. Якщо

в 1928 р. газети, що друкувались українською мовою, становили 56 %,

то вже у травні 1930 р. — 89 %. Виходили також газети польською,

єврейською, болгарською та німецькою мовами.

ВИДАВНИЦТВА

Розгортання культурного будівництва, поси-

лення культурно-освітньої роботи зумовили

зростання попиту на книгу. У республіці в 1921 р. діяли створені ще в

роки громадянської війни видавництва, серед яких найбільшим було Все-

українське державне видавництво з його розгалуженою мережею в гу-

бернських і навіть деяких повітових містах. У ньому зосереджувалось

видання підручників для всіх типів шкіл, наукової, художньої та іншої

літератури. З кожним роком збільшувались обсяги видання книг та їх

тиражі. Якщо в 1921 р. було видано 987 назв книг загальним тиражем

понад 4,3 млн примірників, то в 1927 р. вийшло вже 4937 назв книг і

брошур загальним тиражем понад 28 млн примірників. З них україн-

ською мовою понад 2,4 тис. Здійснення загального обов’язкового по-

чаткового навчання, швидкий розвиток освіти загострили потребу різко-

го збільшення обсягів випуску підручників. Лише в 1928 р. було вида-

но 136 назв підручників тиражем понад 6,2 млн примірників.

Дедалі важливішого значення в культурному та політичному вихо-

ванні набуває радіо. Уже в 1927 р. було організовано радіомовлення в

Києві, Дніпропетровську, Одесі, пізніше — в Донецьку, Вінниці та

інших містах. До 1932 р. переважну більшість міст республіки було

радіофіковано. Зроблено перші кроки в радіофікації сіл республіки.

Якщо в 1929 р. у селах було встановлено 13,4 тис. радіотрансляційних

точок, то в 1931 р. їх уже налічувалось 150 тис., а в колгоспах, крім

того, було встановлено ще й сотні радіоприймачів.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Чим викликана політика українізації і які основні напрямки її здійснення в Ук-

раїні?

2. Які процеси відбулися в літературному житті України в 20-х роках?

3. Які зміни відбувалися в театральному мистецтві в 20-ті роки?

4. Чим характерний період 20-х років у розвитку української музики і пісні?

5. Досягнення у розвитку образотворчого мистецтва.

6. Яких заходів було вжито для ліквідації неписьменності та розвитку культурно-

освітньої роботи в Україні?

Розділ VІІІ

Українська культура

у 30 ті роки

Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці Ра-

дянського Союзу відбувся різкий поворот. Розгромив-

ши суперників у боротьбі за владу, правляча верхівка

на чолі з Й. Сталіним вдалася до методів прямого на-

сильства в побудові нового “соціалістичного” суспільства

в СРСР.

Трагічною сторінкою української історії стала суціль-

на колективізація села, метою якої були ліквідація при-

ватної власності на землю і створення колективних гос-

подарств. Людей насильно заганяли в колгоспи, відби-

рали землю, усуспільнювали худобу. Як наслідок, було

підірвано сільськогосподарське виробництво, ліквідовано

економічну самостійність селянства, талановитого і пра-

цьовитого господаря визнано головним ворогом соціа-

лістичного будівництва і знищено. Зникла матеріальна

зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почут-

тя хазяїна. Така політика більшовиків щодо селян знач-

ною мірою сприяла виникненню голоду 1932–1933 рр.

в Україні, у результаті якого, за підрахунками спеціа-

лістів, померло близько 5–6 млн чол.

Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома велики-

ми хвилями прокотилися по Україні: перша — 1929–

1931 рр. (примусова колективізація, розкуркулення, лік-

відація Української автокефальної православної церкви

(УАПЦ), процес у справі Спілки визволення України

(СВУ); друга — 1931–1934 рр. (штучний голод, пости-

шевський терор, “кіровська хвиля”); третя — 1936–

1938 рр. (Великий терор).

Першою жертвою терору стало селянство. Колективізація супровод-

жувалася кампанією “ліквідації куркуля як класу”. Куркулями оголо-

сили найпрацьовитіших і культурних господарів, які власною працею до-

сягли відносного добробуту і не виявили бажання вступати в колгосп.

Репресували не лише заможних селян, а й середняків, і навіть деяких

бідняків, яких називали “підкуркульниками”. Починаючи із зими

1929–1930 рр. сотні тисяч селянських сімей було вивезено до Сибіру

і на Північ, де багато “спецпереселенців”, особливо дітей, загинуло від

голоду, холоду та хвороб.

Водночас почався наступ на творчу інтелігенцію, яка не лише нама-

галася спрямувати розвиток суспільства по демократичному шляху, а й

протидіяти становленню тоталітарного режиму. Десятки тисяч людей —

від сільських бібліотекарів і вчителів до видатних поетів і вчених — по-

клали свої голови на кон того національного відродження, що слушно

назване розстріляним.

Суспільно-політична атмосфера в Україні в 30-ті роки відзначалася

посиленням шовіністичних тенденцій, постійними пошуками і викриттям

шпигунів, шкідників, націонал-ухильників, буржуазних націоналістів та

інших “ворогів народу”. Хвиля за хвилею прокочувалися судові процеси

над різними організаціями. Лише за справою СВУ, фабрикація якої по-

чалася наприкінці 20-х років, було ув’язнено 45 осіб (26 учених, 2 пись-

менники, 2 студенти та ін.). Серед них всесвітньо відомий учений-літе-

ратурознавець, віце-президент Всеукраїнської Академії наук С. Єфремов.

Йому було приписано роль керівника контрреволюційної організації СВУ.

Але маховик сталінської репресивної машини на цьому не зупинив-

ся, він лише почав набирати обертів. Й. Сталін і його сатрапи розгля-

дали Україну як полігон для апробації ефективних методів масових реп-

ресій.

За неповними даними, лише з 1930 по 1941 р. в Україні було ви-

крито 100 різних організацій і груп, що кваліфікувалися як “націоналі-

стичні” контрреволюційні. За підрахунками фахівців, у період “єжовщини”

(1936–1938) в Україні стали жертвами репресій понад 800 тис. осіб.

Особливо відчутних втрат зазнали письменницькі організації.

Іншим об’єктом сталінського наступу були школи. Систематичні пе-

ревірки вчителів стали буденним явищем, а звинувачення їх у націо-

налізмі й ворожій діяльності — масовими. Лише в 1933–1937 рр. у ре-

зультаті “чисток” зі шкіл було звільнено близько 24 тис. учителів.

Жорстокі заходи центрального уряду проти політики українізації, яка

проводилась у 20-ті роки, супроводжувались відновленням політики

русифікації, встановленням централізації управління в усіх сферах еко-

номічного і соціально-політичного життя. На керівні посади в республіці

призначалися партійні функціонери, що приїхали з Росії. Головною не-

безпекою оголошувався націоналізм. Пролетарський інтернаціоналізм

став центральним стрижнем у політиці більшовицької партії. Слово “ук-

раїнізація” 1937 р. остаточно зникло з партійних документів. Русифі-

каторські тенденції посилилися, коли першим секретарем ЦК КП(б)У

став М. Хрущов. У 1938 р. в усіх школах було запроваджено обов’яз-

кове вивчення російської мови.

Проте поряд з негативним було й позитивне, зокрема введено без-

платні медичне обслуговування, освіту, дитячі садки і ясла, школи і курси

з ліквідації неписьменності серед дорослих. Частка студентів українсь-

кої національності збільшилась у 4 рази.

ОСВІТА

У 30-ті роки держава докладала великих зусиль для

ліквідації неписьменності, піднесення загальноосвітнього

рівня населення. І хоча в ці роки не було досягнуто стовідсоткового ре-

зультату, показники були вагомими. Перепис населення в 1939 р. за-

свідчив: в Україні письменних у віці до 50 років стало 85,3 %.

Особливо гостро стояло питання про залучення всіх дітей до навчан-

ня. Вже восени 1930 р. розпочалося впровадження всеобучу. Одночас-

но вирішувались проблеми створення підручників, будівництва шкільних

приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 1932/33 навчальному році,

як свідчать статистичні довідники, навчанням було охоплено 98 % дітей

віком до 10 років, а 95 % випускників початкової школи продовжували

вчитися далі. Проте ці дані сумнівні, оскільки більшу частину навчаль-

ного року в сільській місцевості лютував голодомор і дітям було не до

навчання.

Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладі

матеріалу мали дотримуватись тексту підручника. У 1935 р. було за-

проваджено єдиний день початку навчального року — 1 вересня, закін-

чувався навчальний рік наприкінці червня; визначалися завантаження

учнів протягом усіх 10 класів, тривалість уроку (45 хв), порядок прий-

няття учнів до школи, переведення їх до наступних класів, складання

іспитів, вводилася п’ятибальна система оцінок знань.

Після 1934 р. розширилось будівництво шкільних приміщень, що

дало змогу скасувати навчання у третю зміну. Середньою школою в се-

редині 30-х років було вже охоплено до третини учнів. Понад 80 %

дітей навчалися в українських школах. Якщо в 1932/33 навчальному

році в республіці налічувалося 21,6 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких

навчалося 4,5 млн учнів, навчальний процес забезпечували 126 тис.

учителів, то в 1937/38 навчальному році — відповідно 22,5 тис. шкіл,

5,4 млн учнів і 181 тис. учителів. Навчальний процес здійснювався

переважно українською мовою.

ВИЩА ШКОЛА

Індустріалізація поставила конкретні завдання

й перед школою. Для виробництва потрібні

були кваліфіковані кадри, тому в 30-ті роки було проведено уніфікацію

вищих навчальних закладів технічного профілю та підпорядковано за

галузевими ознаками, визначено рівні підготовки спеціалістів. Вищу

ланку готували інститути, середню — технікуми. Відкриваються нові

інститути, переважно за рахунок розукрупнення багатофакультетних

вузів. У вересні 1933 р. відновили роботу університети в Києві, Хар-

кові, Одесі, відкрився новий університет у Дніпропетровську.

Кількість вищих навчальних закладів збільшилася з 19 у 1914/15

навчальному році до 129 у 1938/39 навчальному році, чисельність сту-

дентів — відповідно з 27 до 124 тис. Вузівськими центрами стали

28 міст республіки. По чотири вузи з’явилось у Вінниці, Полтаві, До-

нецьку, по три — у Луганську, Запоріжжі, Житомирі, Кривому Розі,

Миколаєві, Херсоні.

Починаючи з 1934 р. скасовано плату за навчання в усіх вузах і

технікумах республіки. Близько 90 % студентів одержували державну

стипендію.

На кінець 30-х років в Україні переважно було вирішено кадрову

проблему інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців пере-

вищила 500 тис. у різних галузях народного господарства. Наприкінці

1935 р. було скасовано обмеження, пов’язані із соціальним походжен-

ням, але існували певні обмеження щодо дітей “ворогів народу”.

Проте, у системі освіти, як і в усьому суспільстві, розкручувався ма-

ховик пошуків і ліквідації національних елементів. Особливо від цього

потерпали навчальні заклади.

Під підозру потрапляли насамперед учителі шкіл, викладачі націо-

нальних вузів і технікумів, науковці, журналісти, працівники культ-

освітніх закладів. Систематичні перевірки кадрів, недовіра до них та

репресії призводили до частих збоїв у роботі національних установ та

закладів і зрештою до їх закриття. Пошуки націоналістів, “ворогів на-

роду” стали буденним явищем, а звинувачення в антирадянській, кла-

сово ворожій діяльності вчителів — масовими. На пленумі ЦК КП(б)У

в листопаді 1933 р. близько 10 % учителів було безпідставно віднесе-

но до класово ворожих елементів, а в окремих округах і районах Украї-

ни кількість їх серед педагогічних кадрів досягала 30–40 %. Особливо

багато “антирадянських елементів” серед педагогів працівники органів

державної безпеки “знаходили” у прикордонних районах і на півдні Ук-

раїни, де здебільшого проживало неукраїнське населення.

Нищівного удару було завдано польським і німецьким навчальним

закладам. Уже на початку 1934 р. у постанові ЦК КП(б)У “Про

кадри шкіл національних меншин” наголошувалося, що партійні комі-

тети ряду областей, зокрема Київської і Вінницької, не зрозуміли того,

яке місце у контрреволюційній роботі ворогів в Україні займає вихован-

ня дітей у польських і німецьких школах в антирадянському дусі. Цен-

тральний комітет запропонував спеціально створеній комісії перегляну-

ти район за районом, школу за школою і в разі виявлення фактів засмі-

ченості шкіл антирадянськими елементами вжити конкретних заходів.

Полювання на “ворожі” елементи перенеслися на середні спеціальні

навчальні заклади. ЦК КП(б)У у 1935 р. прийняв постанову з непри-

хованою, тенденційною назвою “Про засміченість класово ворожими

елементами Хортицького німецького машинобудівного технікуму”. У ній

зазначалося, що викладацький і студентський склад технікуму був за-

смічений ворожими елементами, які “безкарно протягом тривалого часу

проводили в технікумі фашистську пропаганду”. Технікум закрили.

Така сама доля спіткала й вищі навчальні заклади національних

меншин, зокрема Одеський німецький педагогічний інститут. Як ворогів

народу було заарештовано 3254 студенти і 89 їхніх родичів. Одеський

німецький педінститут у 1937 р. було ліквідовано і на його базі створе-

но Одеський інститут іноземних мов.

Цього ж року постановою ЦК ВК(б)У було ліквідовано болгарський

і молдавський відділи Одеської театральної школи та німецький відділ

Дніпропетровської.

Підсумовуючи проведення “чисток” серед закладів освіти, науки і

культури в 1933–1936 рр., С. Косіор на січневому (1937 р.) пленумі

ЦК КП(б)У зазначив: “Ми здійснили повний розгром наших куль-

турних закладів, в яких засіли націоналісти. У нас майже нікого з пра-

цівників не залишилось”.

У ще гіршому становищі перебували школи Західної України, Бу-

ковини і Закарпаття. У Галичині польська влада вела політику обме-

ження мережі українських шкіл і повної їх полонізації. Якщо на почат-

ку ХХ ст. тут було 2420 українських шкіл, то в 1937/38 навчальному

році залишилося 352. Населення Галичини вдалося до організації при-

ватних шкіл і позашкільних закладів. У другій половині 30-х років на-

лічувалось 40 народних (початкових) шкіл, в яких навчалося майже

6,5 тис. учнів; функціонувало 19 приватних гімназій і 16 ліцеїв, 65 фа-

хових, 6 купецьких, торговельних, кооперативних курсів та вчительська

семінарія, яка готувала вихователів для дошкільних закладів. У такому

ж становищі була освіта Буковини. Усі українські школи в 1934 р. були

переведені на румунську мову викладання.

У кращому становищі опинилась українська освіта на Закарпатті, яке

входило до Чехословаччини. У 1938 р. до освітньо-виховних закладів

належало 432 школи, 5 гімназій, 4 вчительські семінарії і 138 фахових

шкіл, 132 українських дитсадки.

НАУКА

Головним осередком наукової діяльності в 30-х роках за-

лишається ВУАН, президентом якої 1930 р. став О. Бо-

гомолець. Із затвердженням у лютому 1938 р. нового статуту її було пе-

рейменовано на Академію наук УРСР.

Першим кроком до реформування стало створення в 1930 р. на базі

наукових кафедр науково-дослідних інститутів (НДІ). Водночас було

ліквідовано комісії історії Лівобережної України та новітньої історії Ук-

раїни. Ліквідовано також історичну секцію, а Археологічну комісію відок-

ремлено від кафедри М. Грушевського, який втратив вплив на розви-

ток історичних досліджень, що виконувалися Академією наук.

Партійно-державне керівництво України робило ставку на оновлення

кадрового потенціалу ВУАН, збільшуючи кількість академіків і членів-

кореспондентів за рахунок кандидатур, визначених ЦК ВК(б)У. У ре-

зультаті маніпуляцій виборами (зокрема, було порушено традицію таєм-

ного голосування під час виборів дійсних членів ВУАН) академіками крім

таких вчених, як О. Богомолець, М. Вавілов, О. Палладін, Є. Патон,

М. Холодний, Д. Яворницький та інші, було обрано також партійних

функціонерів: В. Затонського, Г. Кржижанівського, М. Скрипника,

О. Шліхтера, суспільствознавців С. Семковського, В. Юринця, М. Явор-

ського.

У результаті політичних процесів проти української науки сотні вче-

них були позбавлені роботи, близько 250 науковців заарештовані і

відправлені на заслання. Протягом 1931–1933 рр. було знищено ка-

бінет національних меншин, у складі якого діяли албанський, грецький,

німецький, польський, циганський, російський, чеський відділи та відділ

східних народів.

З 1935 р. настала коротка перерва в репресіях. Офіційно вважало-

ся, що науку звільнено від псевдовчених, а ВУАН очищено від “ворогів

народу — агентів фашизму”.

Проте незважаючи на такі надзвичайно тяжкі умови розвиток на-

уки не припинився. В Україні вели дослідницьку діяльність наукові

колективи. Великих успіхів досягли вчені відкритого в 1928 р. у Харкові

Українського фізико-технічного інституту (УФТІ). У 1931–1932 рр. у

ньому працював І. Курчатов, тут Л. Ландау написав класичну працю з

кінетичної теорії плазми; в 1932 р. група вчених у складі К. Синельни-

кова, О. Лейпунського, А. Вальтера і Г. Латишева вперше здійснила

штучне розщеплення ядра атома літію швидкими протонами. Їхні праці

засвідчили народження в Україні центру теоретичної фі