Україна напередодні 1917 р

Після проголошення маніфесту 17 жовтня 1914 р. царський уряд почав вживати різних заходів для того, щоб обмежити права і свободи народу. Знову стали переслідувати українців, білорусів та євреїв. Керуючись директивами, місцева влада почала утискувати українські установи: було закрито “Просвіти”, українські клуби, бібліотеки. У Києві ліквідовано Товариство грамотності. Проте, як завжди трапляється, чим більше переслідувань і репресій, тим активніша зворотна реакція. Після короткого заспокоєння в університетах знову почалися сходки і страйки. Заборонялося приймати на посади вчителів-українців і професорів-українців. Службовцям не можна було передплачувати українські газети і журнали.

Україна не була ізольована від зовнішнього світу, на неї впливали

події, що відбувались у сусідів. У Галичині Головна Українська Рада

оголосила про організацію Українських Січових Стрільців. У декларації

говорилось, що всі українці повинні взятися за зброю, щоб визволити

Україну і розгромити Росію. Відповідно створити єдину самостійну дер-

жаву зі столицею в Києві. Загальна Українська Рада звернулася до “всіх

народів цивілізованого світу” із заявою, у якій декларувалася мета ство-

рення Української Держави. Але це залишилось у мріях.

Союз Визволення України здійснював велику просвітницьку роботу

як у Галичині, так і у країнах Європи. Це викликало у європейців за-

цікавленість, але реальних результатів не давало. Більш дієвою була

робота СВУ в таборах військовополонених у Фрайштаті, Ганновері,

Раштату, Гмюндені. У таборах було організовано школи, бібліотеки,

церкви. Їх діяльність дала непогані результати. Там завдяки про-

світницьким заходам формувались свідомі громадяни України.

На фронтах Першої світової війни майже не було змін. Почалися

страйки і заворушення. Рік 1916 розпочався з гасла “Геть війну!”.

Страйки прокотилися по всій Україні. Такі ж настрої перекинулися на

фронт. Цілі полки відмовлялися йти в бій. Йшла велика пропаган-

дистська робота всіх партій, які функціонували того часу, — від крайніх

лівих до крайніх правих. Починалася Лютнева революція. 27 лютого

1917 р. було створено Тимчасовий Комітет Державної Думи, а 1 бе-

резня наказом № 1 ліквідується, можна сказати, дисципліна в армії. З

березня 1917 р. було повалено монархію і припинено правління династії

Романових.

14 березня 1917 р. в Києві офіційно проголошено про падіння мо-

нархії та встановлення нового уряду.

З цього часу, з цього дня почався новий відлік часу — ХХ сторіччя.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Роль і значення становлення капіталістичних відносин в Україні та розвиток

культури.

2. Особливості української науки і культури початку ХІХ ст.

3. Які науково-мистецькі товариства діяли в Україні?

4. “Просвіти”, їх роль і значення в культурному розвитку народу.

5. З якими культурними набутками підійшла Україна до революції 1917 року?

Розділ VІ

Відродження української культури в період

національно демократичної революції (1917­1920 рр.)

Перша світова війна загострила політичні та націо нальні суперечності російської імперії, активізувала визвольний рух поневолених народів проти самодержавства.

Під тиском народних мас 2 березня 1917 р. зрікся престолу цар Микола ІІ. Припинила своє існування царська монархія. Другого дня думські лідери створили Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим. На місцях створювалися громадські комітети.

Революція в Росії вплинула на національно-політичне життя в Україні. Вийшли з підпілля і почали діяти українські політичні партії лівого спрямування, відродилася “Просвіта”. 17 березня 1917 р. у Києві зібрався український національний конгрес за участю тисячі представників українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій, на якому було утворено революційний український парламент — Центральну Раду, яку очолив М. Грушевський. Генеральним секретарем її став відомий письменник В. Винниченко. Четвертим універсалом Центральної Ради від 22 січня 1918 р. було проголошено самостійність Української Народної Республіки, яку визнали держави Антанти.

У квітні 1918 р. відбувся державний переворот, в результаті якого в Україні було встановлено гетьманат.

Українську державу очолив П. Скоропадський. Під тиском зовнішніх і внутрішніх подій у листопаді 1918 р. гетьман П. Скоропадський відмовився від влади. Нову

владу очолила директорія УНР, яка рішенням Трудового конгресу про-

голосила 22 січня 1919 р. “Акт соборності України”, тобто об’єднання

Української Народної Республіки із Західноукраїнською Народною

Республікою.

Посилилась агресія більшовиків та інших військових формувань проти

молодої української держави. Директорія змушена була залишити Київ,

але вже влітку 1919 р. українські війська відбили його у більшовиків,

проте ненадовго. Під тиском білогвардійських сил генерала Денікіна

українські війська змушені були відступити. Весною 1920 р. на підставі

договору з Польщею відбувся похід зведених польсько-українських

армій на Київ, який завершився поразкою. На території України біль-

шовики проголосили Українську Радянську Соціалістичну Республіку.

Польща в 1920 р. підписала з Москвою Ризький договір, за яким від-

бувся поділ українських земель — Галичина, Волинь, Полісся і Під-

ляшшя відійшли до Польщі, Буковина і Бессарабія до Румунії, а За-

карпаття — до Чехословаччини. Така політична обстановка створи-

лася в Україні після жовтневої революції 1917 р.

Важливим чинником у вирішенні назрілих національних ОСВІТА

проблем стало відродження національної освіти. Із пова-

ленням царського уряду український народ почав відновлювати освітній

процес. І це зрозуміло, оскільки в Україні за царських часів до самої

революції 1917 р. не було жодної української школи. З перших днів

революції кожне село намагалося відкрити українську школу, збирало

кошти, відводило приміщення, землю, розшукувало вчителів. Вже в

березні 1917 р. зусиллями Товариства шкільної освіти в Києві було

засновано першу українську гімназію ім. Т. Шевченка, за нею відкри-

лися друга і третя. За прикладом Києва почали працювати гімназії в

Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові та інших містах. З березня до осені

1917 р. в Україні було відкрито 57 середніх шкіл, які існували на при-

ватні або громадські кошти.

Під тиском народу та педагогічної громадськості України Міністер-

ство освіти Тимчасового уряду змушене було дозволити ввести в усіх

народних початкових школах навчання українською мовою, а в учи-

тельських семінаріях та інститутах запровадити вивчення української

мови, літератури, історії та географії. У вузах дозволялося відкривати

кафедри української мови, літератури, історії та права. Цьому значною

мірою сприяв перший Український педагогічний з’їзд, який відбувся в

Києві у квітні 1917 р. У ньому брали участь 300 делегатів; з’їзд прий-

няв низку резолюцій щодо розвитку української національної школи.

Процес українізації набирав повних обертів і зупинити його було вже

неможливо. Про це засвідчив другий Всеукраїнський вчительський з’їзд,

який відбувся в серпні 1917 р. Він сформував Всеукраїнську вчительську

спілку з філіями по всій Україні, наприкінці вона налічувала близько

10 тисяч членів. У цьому плані велику роль відіграв з’їзд “Просвіти”,

що відбувся у вересні 1917 р. за участю 400 делегатів не лише з Ук-

раїни, а й із Дону, Вороніжчини, Курщини, Кубані та Бессарабії. На

з’їзді було створено Всеукраїнську спілку “Просвіт”, яка мала займа-

тися позашкільною освітою. З’їзд прийняв рішення, що навчання має

бути обов’язковим для всіх хлопців і дівчат, починаючи з восьми років,

безплатним, буде створено дитячі гуртки за інтересами, упроваджено

дошкільне виховання.

Наприкінці 1917 р. було розроблено плани і програми для єдиної

трудової школи, тобто загальноосвітньої, з 12-річним терміном навчан-

ня. З метою ефективного керівництва народною освітою в Україні ство-

рено Київський, Одеський і Харківський шкільні округи, а для швид-

кої дерусифікації шкіл — численні курси українознавства. Багато

уваги приділялось підготовці та виданню шкільних підручників. Незва-

жаючи на труднощі воєнного часу їх тираж 1917 р. доходив до 300 тисяч

примірників, а 1918 р. було видано 2 млн книг.

Окрім українських народних шкіл і гімназій було відкрито реальні

та комерційні школи. У цілому освіта в Україні в 1917–1918 рр. велась

українською мовою в усіх типах шкіл, учительських семінаріях та на

різних курсах.

Але найбільше для відновлення української культури в часи визволь-

них змагань було зроблено Українською Державою, яку очолював геть-

ман П. Скоропадський, а Міністерство вищої народної освіти і мис-

тецтв — професор М. Василенко. Новий уряд рішуче проводив по-

літику українізації духовного життя, особливо у сфері освіти. Першим

кроком Міністерства у цій справі стала титанічна робота з запровад-

ження єдиної трудової школи, проект якої був розроблений ще Цент-

ральною Радою. Поряд з відкриттям нових українських шкіл украї-

нізувалися також старі російські гімназії. Вже на кінець 1918 р.

в Україні існувало 47208 народних шкіл, 1210 вищих початкових шкіл,

474 чоловічі і 262 жіночі гімназії, 91 комерційна школа, 70 реальних,

18 торгових і 18 духовних шкіл. Для незаможних учнів призначалися

стипендії.

Гетьманський уряд здійснив низку заходів з ме- ВИЩА ШКОЛА

тою подальшої розбудови вищої школи в Ук-

раїні. Заснований раніше Український народний університет (м. Київ)

був перетворений на Державний український університет, Педагогічну

академію перетворено на Українську науково-педагогічну академію, яка

мала готувати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл. Не-

вдовзі після урочистого відкриття в Києві Державного українського уні-

верситету Державний український університет було засновано у Ка-

м’янець-Подільському, а в Полтаві відкрито Український історико-філо-

логічний факультет. Кафедри українознавства також було відкрито в

Харківському і Новоросійському державних університетах. У листопаді

1918 р. почала працювати Українська академія мистецтв, у якій викла-

дали відомі педагоги-художники Г. Нарбут, Ф. Кричевський, М. Бой-

чук, Ф. Бурачек, О. Мурашко.

Великою є заслуга гетьманського уряду у відновленні та Н А У К А

подальшому розвитку української науки. Влітку 1918 р.

було створено комісію у складі відомих вчених, яка мала виробити про-

ект статуту Української академії наук (УАН). У вересні цього ж року

проект було розглянуто і затверджено Радою Міністрів, а 14 листопа-

да було ухвалено закон про заснування Української академії наук у

Києві, затверджено її статут, штат, а також склад установ.

Передбачалося, що УАН є найвищою науковою державною уста-

новою і перебуває в безпосередньому віданні Верховної влади. Метою

УАН визначалося поглиблення і поширення наукових дисциплін, зба-

гачення їх на користь народу; сприяння об’єднанню та організації нау-

кової праці в Україні; створення нових науково-дослідних інститутів.

Академія окрім розв’язання загальнонаукових завдань мала вивчати і

досліджувати сучасні й минулі проблеми України, української землі та

народу. У складі УАН було три відділи: історико-філологічний, фізи-

ко-математичний, соціальних наук, а також такі установи: національна

бібліотека, астрономічна обсерваторія, хімічна лабораторія, фізичний

інститут, зоологічний музей, ботанічний сад, геологічний музей і низка

інших наукових закладів. УАН мала свою друкарню і літографію. Чле-

нами академії мали право обиратися громадяни України та українські

вчені Галичини, Буковини і Закарпаття.

Наказом гетьмана П. Скоропадського було призначено перших

дійсних членів УАН. По відділу історико-філологічних наук дійсними

членами стали заслужений професор Харківського університету Д. Ба-

галій, ординарний професор Київського українського державного уні-

верситету А. Кримський, заслужений професор Київської духовної

академії М. Петров, професор Чернівецького університету, доктор

С. Смаль-Стоцький. По відділу фізико-математичних наук призначені

ординарний академік Російської Академії наук В. Вернадський, про-

фесор Київського політехнічного інституту С. Тимошенко, заслужений

ординарний професор Київського університету П. Тутковський. По

відділу соціальних наук призначені ординарний професор Київського

українського державного університету М. Туган-Барановський, профе-

сор Катеринославського університету Ф. Тарановський, ординарний

професор Київського політехнічного інституту В. Косинський, член-сек-

ретар комісії з розбирання давніх актів О. Левицький.

На одне з перших місць було поставлено дослідження історії Украї-

ни, а одночасно із цим вивчення літератури, мовознавства, археології,

мистецтва. В Україну почали повертатися й працювати вчені-дослідни-

ки, які до цього працювали у вузах і наукових установах Росії.

На час гетьманату припадає заснування таких наукових установ, як

Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Україн-

ський історичний музей, Національна бібліотека. Окрім названих нау-

кових установ у Києві було засновано Державний драматичний театр.

Завдяки зусиллям О. Кошиця організовано Українську державну ка-

пелу, симфонічний оркестр.

ЛІТЕРАТУРА

Революційні події істотно вплинули на зміст літературно-мистецького життя. Політичне розмежування серед творчої інтелігенції, яке спостерігалося й до жовтня, після революції ще виразніше поглибилось. У середовищі літераторів-модерністів поширюється імітація ідейної “незалежності”. Численні гуртки і товариства на весь голос заявляють про своє лідерство в мистецькому процесі. Претензійність, прагнення бути ні на кого не схожим відбивалося вже в самих назвах окремих об’єднань і течій — “нічевоки”, “біокосміти”, “фуїсти”, “ліміністи” тощо.

Незадовго до революції пішли з життя такі непересічні особистості,

як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, завершували свій твор-

чий шлях І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, а В. Стефаник, О. Ко-

билянська та М. Черемшина жили в Західній Україні і були позбавлені

можливості брати участь у літературному процесі Східної України.

Місію літературного служіння народові в роки національно-визволь-

них змагань взяли на себе письменники молодшого покоління, які по-

чали свій творчий шлях незадовго до повалення самодержавства. По-

різному сприймали нову суспільно-політичну ситуацію старші українські

літератори С. Васильченко, А. Кримський, М. Чернявський, Я. Ма-

монтов та ін. Загалом ці письменники досить швидко стали на шлях

революційних перетворень.

Принциповою тезою, що постала перед митцями нової літератури,

стало питання про збереження традицій класичної спадщини. Поезія

Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки — це той грунт, на якому

формувалися і визріли П. Тичина, В. Чумак, В. Сосюра, М. Рильсь-

кий, Д. Загул та ін.

Молоді поети і письменники групувалися навколо численних літе-

ратурних студій і гуртків, редакцій газет і журналів, літературних аль-

манахів. Найпомітнішими творами української літератури періоду націо-

нально-визвольних змагань були книги віршів “Плуг” та “Сонячні клар-

нети” П. Тичини, “Червоний заспів” В. Чумака, “Удари молота і серця”

В. Еллана-Блакитного, “Червона зима” В. Сосюри, “Мої коломийки”

І. Кулика. Помітними стали прозові твори С. Васильченка, А. Голов-

ка, М. Ірчана, Г. Коцюби, П. Панча, О. Вишні, С. Пилипенка та ін.

Характерним для літератури, як і загалом для мистецтва років гро-

мадянської війни, був широкий спектр поглядів і діапазон полеміки, по-

дальший розвиток культури. Гостра класова боротьба породила різні

ідейні платформи в літературі та мистецтві, найпоширенішою стала те-

чія “наймодернішого символістського напрямку”. Найбільшим ворогом

мистецтва представники цієї течії вважали реалізм, про що було рішуче

заявлено в першому альманасі “Семафор у майбутнє” (1921–1922).

Вміщені в ньому статті, декларації і художні твори відверто заперечу-

вали будь-який розвиток класичних літературних традицій, протесту-

вали проти національної специфіки художньої творчості, емоційності та

краси мистецтва. Загалом же, згідно з їх декларацією, мистецтво при-

речене на вмирання; протягом певного часу його має замінити метами-

стецтво (синтез мистецтва зі спортом), а в майбутньому, з плином часу,

воно повністю зійде з арени духовного життя. Суперечливість їхніх ес-

тетичних поглядів була цілком очевидною. Читачам вони пропонували

свої твори, художній рівень яких був далеко не рівноцінний. З-поміж

помітних представників цієї течії варто зазначити М. Семенка, Г. Шку-

рупія, Г. Коляду, Д. Бузька, О. Слісаренка, М. Ірчана.

Осібні позиції в молодій радянській літературі займали неокласики

(сформувалися в 1922 р.). До них належали М. Рильський, М. Зеров,

П. Филипович, М. Драй-Хмара та О. Бургардт. Вони виступали за

високу культуру слова і художньої форми; ідеалом для них було далеке

минуле, взірцем справжнього мистецтва слугували зразки античності та

інших давніх епох, а з художніх напрямків у поезії найближчими для

себе вважали французьких парнасців.

Активно в будівництво нової культури ввійшов Пролеткульт. Пись-

менників ця культурно-освітня організація приваблювала своїм гас-

лом — “Творити революційне мистецтво!” У 1919–1920 рр. членами

її були В. Коряк, В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, В. Сосюра,

М. Майський. Проте згодом усі вони вийшли з Пролеткульту, оскіль-

ки побачили хибність його ідейно-теоретичних настанов.

ТЕАТР

До революції 1917 р. у Києві був лише один україномов-

ний театр — це трупа М. Садовського, яка давала виста-

ви в Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали

трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін. Із відродженням

української державності відбувалася й реорганізація театральної спра-

ви. Вже весною 1917 р. у Києві створилося товариство “Український

національний театр”, яке об’єднало кращі акторські сили. Йшли інтен-

сивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формува-

ли нові трупи та обновлювали репертуар.

У Києві в 1918 р. було відкрито три театри — Державний драма-

тичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже

режисери О. Загаров і Б. Кривецький, які пройшли школу в Мос-

ковському художньому театрі під керівництвом К. Станіславського і

Б. Немировича-Данченка. Новий театр у своїй діяльності схилявся до

реалістично-психологічної школи; у його репертуарі були п’єси україн-

ських та зарубіжних драматургів.

Заслуговує на увагу Молодий театр, який очолив великий майстер

театрального мистецтва, видатний режисер пореволюційної доби, осно-

воположник нового напрямку в історії українського театрального мистец-

тва Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра. Трупа

театру складалася з молодих акторів. Керований Л. Курбасом театр ка-

тегорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтує його

на модерні течії західноєвропейського театру. Свій перший сезон театр

відкрив п’єсами “У пущі” Лесі Українки і “Затоплений дзвін” Г. Гаупт-

мана. Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки тра-

гедії “Цар Едіп” Софокла та поеми “Гайдамаки” Т. Шевченка.

У театрах Києва, Харкова та інших міст країни працювали видатні

майстри сцени М. Заньковецька, П. Саксаганський, Г. Юра, М. Кру-

шельницький, І. Мар’яненко, А. Бучма, В. Василько, Б. Романиць-

кий, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Замичковський, Г. Борисоглібсь-

ка, О. Загаров, Ф. Левицький, Л. Ліницька, О. Ватуля, Ф. Бар-

вінська та ін.

Зі сцени звучали музичні твори композиторів України, МУЗИКА

послідовників М. Лисенка — Я. Степового, К. Стецен-

ка, М. Леонтовича, П. Демуцького, В. Косенка, М. Коляди, входила

в мистецьке життя молодь — М. Ревуцький, М. Вериківський, Г. Ве-

рьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський та ін. Створюються хорові та

музичні колективи, ансамблі, мандрівні хорові капели. Визначною

подією було створення на початку 1920 р. Державної української ман-

дрівної капели “Думка”, що згодом стала одним з кращих хорових ко-

лективів України.

ПРЕСА, КНИГОДРУКУВАННЯ

До значних досягнень відродження національної культури належить швидкий розвиток видавничої справи, насамперед друкування шкільних підручників. Їх видавали Товариство шкільної

освіти в Києві, “Українська школа”, якими керували С. Русова та

С. Черкасенко. Відновили роботу видавництва “Вік” і “Час” у Києві.

Чимало книжок виходило в кооперативних товариствах у Харкові,

Полтаві, Катеринославі.

Швидко відбувався процес становлення української преси. Першим

офіційним україномовним органом стали “Вісті Київського Губернсько-

го Виконавчого Комітету”; згодом почали виходити “Вісті Української

Центральної Ради”, “Вісник Генерального Секретаріату УНР”. Крім

того, українською мовою виходили газети “Нова Рада”, “Робітнича

газета”, “Народна воля”; відновилося видання “Літературного науково-

го вісника” за редакцією М. Грушевського та історичного журналу “Ук-

раїна”; виходили часописи “Книгар”, “Шлях”, “Театральні вісті”, сту-

дентський орган “Стерно”. Для учнів середніх шкіл видавався “Каме-

няр”, для молоді — “Юнак”, для жінок — “Жіночий вісник”, для

військових — “Українська військова справа”. Названа періодика пере-

важно видавалась у Києві. Усього в 1917 р. українською мовою вихо-

дило 63 періодичних видання.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Економічна і суспільно-політична ситуація в Україні після повалення царської

монархії в Росії.

2. У чому полягали причини частої зміни влади в Україні під час національно-виз-

вольних змагань?

3. Які практичні кроки здійснив уряд гетьмана П. Скоропадського у справі відрод-

ження та розвитку української культури і науки?

4. Вплив революційних подій на розвиток української літератури і видавничої справи.

Розділ VІІ

Культура України в період становлення

радянської влади

Перша світова, а потім громадянська війни дорого

коштували Україні. Промисловість було вщент зруйно-

вано, виробництво товарного продукту скоротилося май-

же в дев’ять разів. Збір зерна не перевищував 25 % до-

воєнного валового збору. Вартість карбованця знизилася

в 13 разів. Людські втрати сягали 3–5 млн чол.

Одразу після революції селяни одержали землю, але

згодом з ними почала вестися справжня війна. Голов-

ний удар було націлено проти селянських повстанських

рухів. Незважаючи на те, що у боротьбі проти поміщиків

інтереси селянства збігалися з інтересами нової влади,

після розгрому всіх військових угруповань багнети Чер-

воної Армії вперлися в селянські груди. Це, власне, і

був початок конфліктів, репресій, масових депортацій,

штучного голоду, коли під вивіскою політики “ліквідації

куркуля як класу”, суцільної колективізації йшло зни-

щення селянина, який становить хребет нації.

Політику нівелювання більшовики вели і щодо інте-

лігенції. Гасло “пролетаризація інтелігенції” означало

стирання різниці між фізичною і розумовою працею, що

було максимально прийнятним для “відданих” малоос-

вічених пролетарів. Процес пролетаризації інтелігенції

розпочався в перші роки радянської влади. Дієвим кро-

ком до цього було скасування в 1919 р. усіх дипломів,

наукових ступенів, звань, одержаних у царській Росії.

Визначальним принципом “культурної” політики

більшовиків стало, по-перше, знищення попередніх

набутків культури на території Росії — національних, класових, релі-

гійних — і створення єдиної пролетарської культури, яку згодом на-

звали соціалістичною. Таким чином, “нова культура”, за висловом

М. Горького, мала бути реалістичною за формою і соціалістичною за

змістом. По-друге, ідеологічним підгрунтям нової культури декларувався

марксизм, що означало матеріалізм у світогляді, диктатуру в політиці

та колективізм в етиці. По-третє, верховенство науки над релігійними

догмами. По-четверте, партійне керівництво всіма культурними проце-

сами. Отже, культура ставала дієвою зброєю КПРС у вихованні слух-

няного людського масиву.