Становлення української професійної художньої школи

Київська художня школа започаткувалася при лаврських іконописних майстернях, де працювали художники високого професійного рівня. Прізвищ багатьох із них не збереглось, з усієї

когорти історія залишила одне — Алімпій. У “Києво-Печерському

патерику” говориться, що він “добре ізвик хитрості іконей, ікони пи-

сать хитр бе зело”. Йому приписуються початки художньої школи.

З ХVІІІ ст. у Лаврі постійно працює художня школа. Навчання

художників-іконописців ведеться за найкращими європейськими мето-

диками, тобто малювання з оригіналів — кужбушків, а також з нату-

ри. Ця школа орієнтувалася на релігійний живопис.

В Україні починає формуватися професійна мистецька освіта. Для

навчання світському образотворчому мистецтву в Києві засновуються

тимчасові класи живопису, малювання та креслення, які утримувалися

на благодійні внески. На базі Товариств заохочення красних мистецтв

створюються школи, що пізніше теж були реорганізовані в художні учи-

лища. Перше з них було організоване в Одесі в 1889 р. і підпорядко-

вувалося Петербурзькій Академії мистецтв. В Одеському художньому

училищі працювали К. Костанді, П. Волокидін, Т. Фраєрман та ін. На

базі Київської рисувальної школи М. Мурашка в 1901 р. було відкри-

то художнє училище, яке переходить у відання Петербурзької Академії

мистецтв. Організаторами та першими викладачами були перший рек-

тор училища академік Петербурзької Академії мистецтв В. Ніколаєв,

художники В. Менк, Х. Платонов, М. Пимоненко, В. Орловський,

І. Селезньов та ін.

В училищі працювали відділи живопису та архітектури, їх виклада-

чами були Ф. Кричевський, О. Мурашко, М. Бойчук, М. Козик та ін.

Вихованці училища стали провідними художниками України та Європи

і зробили гідний внесок у розвиток образотворчого мистецтва. Це

О. Архипенко, М. Донцов, І. Кавалерідзе, А. Петрицький, І. Падал-

ка, В. Седляр та багато інших.

У Харкові працювала приватна школа М. Раєвської-Іванової, де

початкову художню освіту здобуло багато молоді. Напередодні 1917 р.

на базі цієї школи відкрилося художньо-промислове училище, що пра-

цювало за програмою, розробленою в Петербурзькій Академії мистецтв.

У зв’язку з розвитком народних промислів постала потреба у підго-

товці професійних майстрів декоративно-прикладного мистецтва. У цьо-

му важливу роль відіграла Миргородська художньо-промислова школа

ім. М. Гоголя. Вона була обладнана з урахуванням найвищих вимог того

часу; тут було створено музей та велику бібліотеку. Роботи кращих

учнів завжди були бажаними і популярними на різноманітних вистав-

ках як в Україні, так і поза її межами. Одним із провідних фахових

викладачів у школі був відомий український художник О. Сластіон.

Училища підготували міцне підгрунтя для становлення української на-

ціональної художньої школи.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

На початку ХХ ст. продовжує розвиватись образотворче мистецтво. Особливий вплив

мало Товариство пересувних художніх виста- ПОЧАТКУ ХХ СТ.

вок, які своїм творчим кредо ставили правдиво

показувати життя і побут різних верств трудового люду. Серед членів

Товариства було багато відомих українських митців, які поділяли їх твор-

чу платформу: М. Кузнецов, І. Похитонов, К. Костанді, О. Мурашко,

Й. Нілус, Т. Дворников, С. Світославський, О. Розмаріцин, дійсні чле-

ни та члени-експоненти П. Мартинович, П. Левченко, С. Кишинів-

ський, С. Костенко, С. Колесников та ін.

Українська тематика була популярною у творчості російських худож-

ників, вихідців з України, на них істотно вплинув творчий доробок

Т. Шевченка як художника і поета.

Українське мистецтво представляли провідні митці реалістичного

демократичного напрямку М. Пимоненко, О. Світославський, С. Ва-

сильківський, В. Костанді, П. Левченко, О. Сластіон, Ф. Красицький,

О. Мурашко та ін.

Визначний майстер побутового жанру М. Пимоненко звертається до

тем і сюжетів із життя і побуту українського народу та висвітлення со-

ціальних проблем того часу. Особливої популярності набули його твори

“Весілля в Київській губернії”, “Ярмарок”, “Додому”, “Гопак”, “Зби-

рання сіна“ та тематичні картини соціального змісту “Жертва фанатиз-

му”, “Конокрад”, “Проводи рекрутів”, “На Далекій Схід” та ін.

Під впливом відомого художника академічного спрямування акаде-

міка В. Орловського, який присвятив багато творів Україні, — “Сіно-

кіс”, “Жнива”, “Перепочинок чумаків” та інші — розвивалася творчість

С. Світославського, І. Похітонова, С. Васильківського та П. Левченка.

Заслуговують на увагу наукові розвідки і збирацька діяльність С. Ва-

сильківського. Він був залюблений у декоративно-прикладне мистецт-

во Слобожанщини. Разом із М. Самокишем підготував і видав альбо-

ми “Український орнамент” та “З української старовини”. В останньо-

му оспівується героїка українського народу доби козаччини.

Початок сторіччя став періодом формування мистецтвознавчої науки,

поштовх їй дали мистецько-критичні статті М. Мурашка та його книга

“Спогади старого вчителя”. Помітну роль відіграли мистецькі виступи

в пресі Є. Кузьміна. У зв’язку з реставраційними роботами в Ки-

рилівській церкві, пам’ятці ХІІ ст., та розписами Володимирського

собору професор А. Прахов проводить велику дослідницьку роботу.

О. Овицький 1914 р. пише і видає першу монографію про Тараса

Шевченка-художника. М. Біляшівський, М. Макаренко, Д. Яворниць-

кий присвячують свої наукові роботи проблемам розвитку народного

мистецтва. Починаючи з 1907 р. у Києві побачили світ мистецтвознавчі

видання “В мире искусства” (1907–1910), “Искусство и печатное дело”

(1909–1910), “Искусство” (1911–1912), “Искусство Южной России”

(1912–1914), а в Галичині виходили журнали “Часопис”, “Будучність”,

які редагував І. Труш, а з 1905 р. під спільною редакцією С. Людке-

вича та І. Труша виходив “Артистичний вісник”.

Завдяки діяльності Товариства в Україні пожвавлюється виставоч-

на робота, щороку влаштовується до 10–15 вернісажів, які об’єднують

місцевих художників. Окрім морального задоволення митці одержували

і матеріальне; велика частина експонованих творів продавалася, що-

правда, це було як позитивним, так і негативним явищем — тематику

почав диктувати споживач, і художники працювали на догоду невибаг-

ливим смакам.

Наприкінці першого десятиріччя ХХ ст. в українське мистецтво

входять модерні течії європейського мистецтва — модерн, еклектика,

декоративізм, а також формальні спрямування — експресіонізм, кубізм,

абстракціонізм та конструктивізм. Проте якщо в стилі модерн реалі-

стичні форми були домінуючими, то в модерністських напрямках іде

деградування форми, а відповідно й змісту.

Революційна хвиля 1905–1907 рр. зумовила розвиток графічного

мистецтва, зокрема сатири. Так, українські митці забезпечували сати-

ричними малюнками як російські, так і українські видання. Варто відзна-

чити малюнки М. Фармаковського, Й. Нілуса, В. Заузе, М. Соломо-

нова, М. Липського та ін.

Особливо великий внесок зробив раціональний Г. Нарбут, який

сформувався під впливом творчості І. Білібіна та художників “Мира

искусств”. Червоною ниткою через його творчий шлях пройшла україн-

ська тематика, узагальнена і трансформована через кращі досягнення

української геральдики та книжкового мистецтва. Повернувшись в Ук-

раїну після 1917 р., він стає засновником, першим ректором і професо-

ром Української Академії мистецтв — першої вищої художньої школи

України.

Прогресивним явищем у художньому житті України були спроби

створити монументи національним героям, діячам культури і мистецтв.

Велику активність в організації і спорудженні пам’ятника Т. Шев-

ченкові в Києві виявили прогресивні діячі І. Рєпін, Д. Яворницький,

М. Коцюбинський, Б. Грінченко, М. Лисенко, В. Леонтович та ін. На

конкурс було представлено 64 проекти, проте незважаючи на високо-

змістовні і високохудожні роботи М. Гаврилка, Ф. Балавенського,

М. Паращука питання встановлення пам’ятника Кобзареві “узгоджу-

валося” до 1910 р. і залишилося відкритим аж до радянського часу.

НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ ДЛЯ ЖІНОК

Жінки в Україні одержували середню освіту в жіночих гімназіях і про-

гімназіях, єпархіальних школах (училищах). У жіночих гімназіях, які з’явились у 60-х роках ХІХ ст., було 7 основних класів та 8-й — педагогічний. Більшість гімназій були приватними. Наприкінці 50-х років ХІХ ст. існувало 5 державних середніх навчальних закладів для жінок.

Професійну освіту жінки могли дістати лише в учительських семі-

наріях.

Поряд з привілейованими чоловічими навчальними закладами

відкриваються жіночі — інститути шляхетних дівчат — у Харкові

(1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1835), Києві (1838).

У 90-х роках ХІХ ст. в Україні діяло 77 жіночих гімназій та 5 інсти-

тутів шляхетних дівчат.

Фахівців вищої ланки готували вищі жіночі курси в Києві (1878–

1889, з 1905), Одесі (з 1906), Харкові (1913).