Засоби масової інформації. Першочергова увага державних органів приділялася відновленню роботи видавництв, преси, радіомовлення

Першочергова увага державних органів приділялася відновленню роботи видавництв, преси, радіомовлення. З відбудовою

поліграфічної бази збільшуються кількість назв та тиражі газет і жур-

налів. Так, уже в 1945 р. у 24 областях України виходило 879 газет і

6 журналів, зокрема “Україна”, “Дніпро”, “Українська література”,

“Перець”. До 1948 р. в Україні відновили роботу всі друкарні. Це дало

змогу збільшити як кількість назв, так і тиражі книжок, журналів, га-

зет. Станом на 1958 р. у республіці виходило 3329 газет разовим ти-

ражем 9,208 тис. примірників і 488 журналів та інших періодичних ви-

дань загальним тиражем 31,746 тис.

Плідною була робота видавництв, які одразу ж після визволення

Харкова та Києва були реевакуйовані. Розгорнули свою діяльність

Українське державне видавництво, Видавництво Академії наук Украї-

ни, Державне видавництво образотворчого мистецтва та музичної літе-

ратури УРСР, у 1957 р. створено Державне видавництво дитячої літе-

ратури України (з 1964 р. “Веселка”), обласні книжково-журнальні

видавництва в Харкові, Одесі, Львові та інших містах. Усього в 1945 р.

в Україні було випущено понад 1000 назв книг тиражем близько 19 млн

примірників.

За період з 1950 по 1958 р. кількість виданих книжок (за назва-

ми) збільшилась з 4136 до 6618, а їх тираж — з 77,6 до 116,2 млн

примірників. З усіх видань у 1950 р. українською мовою вийшли 1856

назв, а в 1958 р. — 3975.

Величезна увага приділялась радіофікації. Наприкінці 1943 р. роз-

почато будівництво Харківської, Дніпропетровської і Київської радіо-

станцій. На червень 1945 р. радіомережа становила 70 % довоєнної

(діяло майже 450 трансляційних радіовузлів і 485 тис. радіоточок). На

початку 1944 р. у Києві відновив роботу Український республікансь-

кий радіокомітет. Істотно збільшуються час і обсяг республіканського

мовлення.

У наступні роки швидко відновлювалась і розширювалась радіо-

фікація України: в 1950 р. радіоприймальна мережа збільшилась до

1481,7 тис. радіоточок, або на 163 % порівняно з довоєнним часом.

Кількість радіовузлів збільшилась на 228 %, їх потужність — на

460 %. Великих успіхів досягла радіофікація сільської місцевості. Ста-

ном на 1950 р. у селах працювало 334,1 тис. радіотрансляційних то-

чок, тобто в 4 рази більше, ніж у 1945 р. Багато районів Київської,

Харківської, Одеської, Миколаївської, Рівненської та інших областей

здійснили суцільну радіофікацію.

КУЛЬТОСВІТНІ ЗАКЛАДИ

Великого значення держава надавала роботі культосвітніх закладів, на які покладалися завдання з формування загального високого культурного рівня всіх соціальних груп.

У кожному населеному пункті, визволеному від фашистів, силами

трудящих відбудовувалися і ремонтувалися будинки культури, клуби,

бібліотеки, музеї, а також радіо- і кіномережа. Якщо на 1 січня 1944 р.

у визволених областях України працювало лише 3800 культосвітніх

закладів, то на кінець 1945 р. їх кількість збільшилась до 19 тис., при-

чому 90 % з них — у сільській місцевості, близько 4000 було відкри-

то в західних областях. У будинках культури, клубах створювалися гур-

тки художньої самодіяльності, демонструвалися кінофільми, працювали

радіовузли, надходили газети, журнали, книги; тут читались лекції, до-

повіді. Відбудовані силами трудящих клубні заклади ставали справж-

німи осередками культури.

Велику роботу проводили бібліотеки, які у визволених районах по-

трібно було створювати заново. Відновлення відбувалося з великими

труднощами: на кінець 1945 р. у республіці налічувалось усього

4844 бібліотеки (з книжковим фондом 8,6 млн книг), тобто 20 %

довоєнної кількості.

Важливу роль у здійсненні культурно-виховної роботи відігравало

кіно — найбільш масовий вид мистецтва. На початок 1945 р. в Ук-

раїні було відновлено лише 1770 кіноустановок (із них 880 сільських),

тобто 30 % довоєнної кіномережі. Не вистачало кваліфікованих кадрів,

приміщень для кінотеатрів, обладнання. З часом кількість їх збільшу-

валась. Так, в 1945 р. їх налічувалось 1769, а в 1950 р. — уже 7199,

зокрема в сільській місцевості — відповідно 884 і 5419. Всі німі кіно-

установки було замінено на звукові.

Станом на 1949 р. в Україні працювало 137 музеїв, кількість експо-

натів досягла довоєнного рівня — 3 млн одиниць. Було створено багато

нових музеїв: “Молода гвардія” у Краснодоні, “Оборона Одеси”, Кор-

сунь-Шевченківський історичний, Ольги Кобилянської в Чернівцях,

Т. Шевченка в Києві, образотворчого мистецтва в Ужгороді та ін.

На початку 1946 р. у клубних закладах працювало 23 тис. гуртків

самодіяльного мистецтва, у яких брали участь 316 тис. чол., а в 1958 р.

лише при клубних закладах Міністерства культури України працюва-

ло вже 87,9 тис. гуртків (драматичних, музичних, хорових, образотвор-

чого мистецтва та ін.), у роботі яких брали участь 1299,3 тис. чол.

Неухильному піднесенню самодіяльної художньої творчості сприяло

систематичне проведення оглядів та олімпіад художньої самодіяльності.

Вже в 1957 р. у них взяли участь понад 1,5 млн чол., які за своєю ви-

конавською та художньою майстерністю стають урівень із професійни-

ми митцями. Твори самодіяльних авторів, зокрема пісня “У трембітоньку

заграю”, яку написав керівник хору Должанського деревообробного

комбінату А. Машкін, пісні “Ти, донецький краю” шахтаря П. Дмит-

рієва-Клебанова, “Співають дівчата” службовця Ф. Литвиненка стали

надбанням професійних колективів.

За роки післявоєнної відбудови народного господарства в республіці

відновлено діяльність зруйнованих клубів, бібліотек, музеїв, а також

створено нові культурно-освітні заклади. В Україні в 1950 р. працюва-

ло вже 34,9 тис. масових бібліотек, 28,7 тис. клубів, що набагато пе-

ревищувало кількість культурно-освітніх установ довоєнних років.

Творчий доробок самодіяльних літераторів та митців сприяв подаль-

шому піднесенню художньої творчості українського народу.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Охарактеризуйте економічну і соціально-політичну ситуацію в Україні в повоєн-

ний період.

2. Яких заходів було вжито щодо відбудови й подальшого розвитку мережі закладів

освіти та її вдосконалення?

3. Як розвивалися вища та середня спеціальна освіта й наука у повоєнні роки?

4. Назвіть характерні особливості відродження і діяльності театрів у повоєнні роки.

5. Які характерні риси були притаманні розвиткові музичного мистецтва?

6. Досягнення у сфері образотворчого мистецтва.

Розділ ХІ

Культура України

в умовах кризи

радянської системи

На початку 60-х років намітилося значне скорочення темпів розвитку народного господарства СРСР. Так, у промисловості за семирічку (1958–1965 рр.) вони становили лише 9 %, тоді як протягом 50-х років дорівнювали 12 %. Стало очевидним, що радянська соціально-економічна і політична система стала вичерпувати можливості свого розвитку.

ОСВІТА

Реформування суспільства, що відбулося

після ХХ з’їзду КПРС, позначилося й

на стані освіти. Цю сферу, яку партія розглядала як

частину своєї ідеологічної системи, періодично намага-

лися реформувати. Наприкінці 1958 р. було опубліко-

вано закон “Про зміцнення зв’язку школи з життям і

про дальший розвиток системи народної освіти в

СРСР”, який був продубльований Верховною Радою

України у квітні 1959 р. Згідно із цим законом семи- і

десятирічні школи було перетворено на восьмирічні (обо-

в’язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові по-

літехнічні з виробничою практикою, що нагадувало по-

передні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх

шкіл, за винятком 20 % кращих учнів, зобов’язані були

попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузу.

У зв’язку з цим увага приділялась розширенню серед-

ньої освіти, будівництву нових шкіл, зміцненню мате-

ріально-технічної бази. У 1965/66 навчальному році в

республіці налічувалось 34,6 тис. загальноосвітніх шкіл.

Понад 80 % шкіл здійснювали навчання українською мовою. Проте цей

закон дав можливість обирати мову навчання дітей батькам, що фак-

тично було використано для русифікації української школи.

З 1966 р. почалося впровадження загальнообов’язкової середньої

освіти. Одночасно посилюється централізація управління освітою, в

1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, на яке було покла-

дено основні функції Міністерства освіти УРСР, суттєво урізавши його

автономію. Далі політизувався навчально-виховний процес.

Велика увага приділялася створенню шкіл і груп із продовженим днем,

а також розширенню мережі шкіл-інтернатів. Так, у 1964/65 навчаль-

ному році школами з продовженим днем було охоплено понад 517 тис.

учнів, у 545 школах-інтернатах навчалося 221 тис. дітей. Щоб охопити

якомога більше молоді, органи народної освіти розширили мережу вечірніх,

змінних та заочних шкіл. Так, у 1965 р. без відриву від виробництва

здобували освіту майже 1262 тис. чол. Зокрема, учням, які мали вели-

кий практичний досвід роботи, для одержання восьмирічної освіти було

організовано класи зі скороченим терміном навчання.

До 1976 р. в Україні було здійснено перехід до загальнообов’язко-

вої середньої освіти. Розширювалась мережа дитячих позашкільних

закладів: створювались нові палаци і будинки піонерів та школярів,

станції і клуби юних техніків та юних натуралістів, дитячі залізниці,

флотилії, музичні школи, екскурсійно-туристські станції та ін. Багато

уваги приділялось також різним формам відпочинку та оздоровленню

дітей і підлітків — у позаміських, міських, шкільних і колгоспних піо-

нерських таборах. У 60-ті роки різними літніми оздоровчими заходами

щороку охоплювалося близько 4 млн учнів.

Хоча кількісні показники у 60–80-ті роки засвідчували прогрес,

проте рівень освіченості випускників, зокрема учнів сільських шкіл, почав

знижуватись.

Важливу роль у підготовці кваліфікованих кадрів робітників почи-

нають відігравати заклади професійно-технічного навчання. Для молоді,

що закінчила восьмирічну школу, було створено професійно-технічні

училища, навчання в яких, як і раніше, залишалося безплатним. При

цьому учні перебували на утриманні держави.

Відповідно до постанови Верховної Ради СРСР 1984 р. усі профе-

сійно-технічні училища перетворюються на єдиний тип навчального зак-

ладу — середні професійно-технічні училища.

ВИЩА ОСВІТА

Господарські реформи, впровадження нової техніки в народне господарство, розвиток освіти і культури потребували дедалі більше спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, а отже, збільшення кількості вузів і технікумів.

Лише за 5 років — з 1961 по 1966 р. — у 132 вузах і 697 технікумах

України набір збільшився у 1,5 раза. У них навчалося 1336 тис. сту-

дентів і учнів. Кращим випускникам середніх шкіл та профтехучилищ

надавалися пільги при вступі до вузів і технікумів.

Протягом 60-х років Луганський машинобудівний та Краматорсь-

кий індустріальний вечірні інститути було реорганізовано в стаціонарні

вузи, Донецький індустріальний — у політехнічний, Київський фінан-

сово-економічний — в Інститут народного господарства, Запорізький

сільськогосподарського машинобудування — в машинобудівний та ін.

Крім того, з метою забезпечення республіки мистецькими кадрами в

Харкові у 1963 р. відкривається Інститут мистецтв. У 1964 р. було зас-

новано Донецький університет, у 1969 р. — Київський інститут куль-

тури, в 1972 р. — Сімферопольський, а в 1985 р. — Запорізький.

Особлива увага протягом 60–80-х років приділялася підготовці

фахівців з нової техніки, зокрема інженерів з автоматизації виробни-

чих процесів, хімічного машинобудування, технології пластмас, штуч-

ного волокна. Було розпочато підготовку інженерів з таких спеціаль-

ностей, як електронні прилади, промислова електроніка, обчислюваль-

на техніка, електроакустика, механізація обліку й обчислювальних

робіт та ін.

На загальнотехнічних факультетах підготовка інженерно-технічних

кадрів без відриву від виробництва здійснювалась у два етапи. Пер-

ший етап навчання, що охоплював перші курси, давав загальнотехнічну

і загальнотеоретичну підготовку, другий — фахову на старших курсах

вузів.

Удосконалення вищої та середньої спеціальної школи дало позитивні

результати. Значно збільшився обсяг випуску фахівців з вищою та се-

редньою спеціальною освітою. У цей час вузи республіки підготували

453,5 тис., а технікуми — 742,8 тис. спеціалістів для всіх галузей

народного господарства і культури країни. У народному господарстві в

1966 р. працювало понад 2,3 млн фахівців з вищою і середньою спе-

ціальною освітою.

У 60–80-ті роки українська наука істотно реформувалась. НАУКА

Так, на середину 60-х років Україна мала розгалужену

мережу науково-дослідних установ, кількість яких постійно збільшува-

лась. Лише протягом 1959–1965 рр. у республіці було створено 73 на-

укові установи. Усього в цей період діяло понад 830 наукових установ,

у яких працювало 95 тис. чол., з них близько 2 тис. мали ступені док-

тора і майже 20 тис. — кандидата наук.

Базовим центром наукових досліджень була республіканська Ака-

демія наук. До її складу в 1965 р. входило понад 50 науково-дослідних

установ, у яких працювало 21 тис. чол., у тому числі 6800 наукових

співробітників.

У 60–70-ті роки Академія наук України складалася з трьох секцій,

що об’єднували 9 відділів (згодом — відділення). У наступні роки було

створено ще три відділення. Провідні напрямки досліджень визначали-

ся секціями наук: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологіч-

них та біологічних, а також суспільних. З метою піднесення рівня ре-

гіональної науки в 70–80-ті роки було створено 6 наукових центрів —

Дніпропетровський, Донецький, Західний (Львів), Харківський, Пів-

денний (Одеса) та Північно-Західний. В установах Академії наук

збільшувалася чисельність науковців. Якщо в 1960 р. їх налічувалося

3,6 тис. чол., то в 1985 р. — 15,3 тис. чол. Кількість працівників з

науковими ступенями збільшилася у 5,5 раза.

Українськими вченими, істориками, філософами, філологами, літе-

ратурознавцями та мистецтвознавцями в 60–80-ті роки було опублі-

ковано багато цікавих наукових розробок. Так, історик М. Брайчевсь-

кий написав кілька глибоких розвідок із давнього історичного минулого

України, зокрема “Коли і як виник Київ”, “Походження Русі”,

“К происхождению древнерусских городов”. У Торонто в 1972 р. вий-

шла друком його праця “Приєднання чи возз’єднання”, де було підда-

но критиці офіційну інтерпретацію Переяславської угоди, що була вик-

ладена в “Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією 1654–

1954 рр.”, і діячів козацької державності. У 1979 р. завершив свою істо-

рико-філософську працю “Лист до російських та українських істориків”

філолог Ю. Бадзьо. У цій праці автор заперечує теорію “триєдиного

походження трьох слов’янських народів — російського, українського і

білоруського”. Нестандартно підходили до вивчення історичного ми-

нулого українського народу та його культури історики О. Апанович,

Я. Дзира, О. Коман, І. Бойко, філософ Є. Пронюк, літературознавці

І. Дзюба, Л. Махновець та ін.

Науковими колективами в цей час було видано низку фундамен-

тальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії,

літератури і мистецтва, які, втім, не дістали однозначної оцінки науко-

вої громадськості. Серед них варто назвати такі багатотомні праці, як

“Історія Української РСР”, “Історія міст і сіл Української РСР”, “Ар-

хеологія Української РСР”, “Історія українського мистецтва”, “Історія

української літератури”, “Словник української мови”, “Українсько-ро-

сійський словник”. Було випущено також Українську Радянську Ен-

циклопедію та інші, але незважаючи на певну низку ідеологем, вони не-

сли значну кількість позитивної інформації.

ЛІТЕРАТУРА

У 60–80-ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної літератури досягли українські письменники. Лише за період з ІV (1959 р.) по V з’їзд (1966 р.) письменників України кількість літераторів республіки збільшилася з 527 до 770 чол. Крім десяти письменницьких філій, які працювали в 1959 р., було відкрито відділення Спілки письменників у Луганську і Житомирі.

Протягом 60-х років письменники України написали чимало про-

заїчних творів різних жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали

істотним внеском у розвиток української літератури. Значними були

здобутки у прозі. За цей час вийшли романи “Вир” Г. Тютюнника,

“Правда і кривда” М. Стельмаха, “Сестри Річинські” І. Вільде, “Дикий

мед” Л. Первомайського, “День для прийдешнього” П. Загребельного,

трилогія “Вишневий сад” В. Бабляка, “Крапля крові” Ю. Мушкетика,

“Остання шабля” М. Руденка, “Людина живе двічі” Ю. Шовкопляса

та ін.

Чутливою до новизни життя, до змін, що відбуваються у психології

нашого сучасника, була українська поезія. Значними поетичними яви-

щами стали збірки “Полудень віку” і “Листи на світанні” А. Малиш-

ка, “Ми — свідомість людства” П. Тичини, “Італійські зустрічі”

М. Бажана, поезії П. Воронька, М. Нагнибіди, Д. Павличка, Л. Пер-

вомайського, І. Муратова та ін.

З інтересом громадськість зустрічала твори молодих поетів: В. Си-

моненка, Ліни Костенко, І. Драча, В. Коротича, В. Стуса, Б. Олійни-

ка, В. Коломійця, М. Вінграновського, Р. Лубківського, В. Лучука,

В. Голобородька, Галини Гордасевич, Валентини Отрощенко та ін.

Атмосфера лібералізації сприяла поверненню в літературу неспра-

ведливо забутих та репресованих імен. Завдяки М. Рильському було

посмертно реабілітовано поетів О. Олеся, М. Вороного. Також він до-

мігся перевидання творів видатних українських композиторів ХVІІІ–

ХІХ ст. М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

Велику роботу виконали створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування

посмертної спадщини. Було опрацьовано твори В. Чумака, В. Еллана-

Блакитного, а також репресованих В. Бобинського, О. Досвітнього,

Г. Косинки, М. Ірчана, М. Куліша, Д. Фальківського та ін. Багато

письменників було поновлено в рядах членів Спілки письменників

(Г. Епік, Б. Коваленко, В. Поліщук, Г. Овчаров, З. Тулуб, Г. Хот-

кевич, Е. Шехтман, Є. Шабліовський, О. Сорока, В. Гжицький). Того

ж 1956 р. було реабілітовано Б. Антоненка-Давидовича, А. Костенка,

П. Кононенка, П. Колесника, А. Петруся-Карпатського, Ю. Шкруме-

ляка. Після тривалих поневірянь повернулися до літератури М. Годова-

нець, М. Гаско, М. Доленко, О. Журлива, М. Марфієвич. У жовтні

1957 р. було поновлено у членах Спілки письменників репресованого

О. Ковіньку, а в грудні — В. Мисика.

На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління

митців — шістдесятники. Серед зачинателів його були Ліна Костенко

і В. Симоненко. Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті

дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Інте-

рес читачів викликали збірки поезій Ліни Костенко “Проміння землі”

(1957), “Вітрила” (1958), “Мандрівки серця” (1961). Побачила світ

перша збірка В. Симоненка “Тиша і грім” (1962), що стала водночас

його останньою прижиттєвою книгою. Позитивні відгуки в 1962 р. одер-

жали перші збірки поезій І. Драча “Соняшник” та М. Вінграновського

“Атомні прелюди”. До них приєдналася велика група творчої молоді,

яка прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні

форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприй-

няття світу. До цієї когорти належать поети Б. Олійник, В. Коротич,

І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало,

Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист

В. Чорновіл та ін.

Великий резонанс у республіці викликала праця І. Дзюби “Інтер-

націоналізм чи русифікація?”. На великому документальному матеріалі

він обгрунтував важливість і місце національного питання в повоєнну

добу, наголосив, що воно є водночас питанням і соціальним, і загально-

історичним.

Репресії 1965–1966 рр., посилення ідеологічного тиску на інтелі-

генцію замість бажаного знищення інакомислення дали зворотний ре-

зультат: частина шістдесятників, які залишилися на волі, почали чини-

ти опір неосталінізмові.

Друга половина 60-х років стала епохою самвидаву, насамперед по-

літичної публіцистики. З’явилися твори “Лихо з розуму” В. Чорново-

ла — збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій

1965–1966 рр.; “Собор у риштованні” — літературно-публіцистичне

есе Є. Сверстюка, присвячене морально-етичним проблемам, що пору-

шувалися в романі О. Гончара “Собор”; антисталінські статті В. Мо-

роза “Репортаж із заповідника імені Берія” і “Серед снігів”. У самвидаві

публікувались десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок,

листів протесту, літературно-художніх творів. У Львові в 1970 р. почав

виходити “самвидавчий” журнал “Український вісник”, який публіку-

вав заборонені твори, подавав інформацію про події суспільно-полі-

тичного життя, що замовчувались офіційною пресою, наводив хроніку

репресій проти дисидентів. Головним редактором “Українського вісни-

ка” був В. Чорновіл, йому допомагали Я. Кендзьор, М. Косів, О. Ан-

тонов та ін. Протягом 1970–1972 рр. вийшло 6 номерів журналу. Поява

часопису була важливою подією в дисидентському русі; вона сприяла

його організаційній консолідації.

Хвиля репресій у 1965–1966 рр. супроводжувалась масштабним

ідеологічним поворотом. Газети зарясніли статтями, спрямованими проти

“буржуазної ідеології” та “українського буржуазного націоналізму”.

Пожорстокішала цензура. ЦК КПУ ухвалив низку таємних постанов,

стосовно виправлення “ідеологічних помилок” у роботі деяких журналів

(“Вітчизна”, “Жовтень” та ін.), кіностудії ім. О. Довженка. Тривала

прихована ідеологічна “чистка” редакцій газет, журналів, видавництв,

інститутів гуманітарного профілю, Академії наук УРСР. Усе це нага-

дувало сталінські ідеологічні “чистки” 40–50-х років.

Проте навіть в умовах нового наступу “класово-партійної” ідеології

талановитим митцям вдавалося створювати високохудожні книги.

У 60–80-ті роки українська література поповнилася творами відомого

письменника О. Гончара (“Тронка”, “Циклон”, “Собор”, “Берег лю-

бові”, “Твоя зоря”, “Чорний яр”), романами М. Стельмаха (“Чотири

броди”, “Дума про тебе”, “Правда і кривда”), П. Загребельного

(“Розгін”, “Диво”), В. Дрозда (“Катастрофа”), І. Білика (“Меч

Арея”), В. Земляка (“Лебедина зграя”, “Зелені млини”), І. Чендея

(“Березневий сніг”). Інтерес громадськості викликала творчість ро-

маністів історичного спрямування Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, Р. Фе-

доріва, Р. Іванченко. Плідно працювали О. Коломієць, М. Зарудний

та інші драматурги, п’єси яких ставили театри України.

Через великі перепони прокладали шлях нові напрямки в кіно- КІНО

мистецтві. Йому відводилось провідне місце в ідеологічній ро-

боті. Звідси виняткова увага до нього. У 60–80-ті роки здійснено низку

організаційних заходів, спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіно-

студій республіки — Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської,

студії хронікально-документальних та науково-популярних фільмів.

Важливою подією для українських кіномитців стало створення

Спілки працівників кінематографії України, установчий з’їзд якої відбув-

ся в січні 1963 р.

Збільшилася кількість фільмів, випущених на екрани українськими

кіностудіями. Якщо на початку 50-х виходило два-три фільми, то в на-

ступні роки — 18–20. Про велику популярність кіно свідчить той факт,

що щорічно кінотеатри відвідували в середньому близько 1 млн глядачів.

Визначним явищем українського кіно стала творчість С. Параджа-

нова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, О. Фіалка, О. Савченка, Р. Сергієнка,

К. Муратової, Л. Бикова. Скарбницю українського кіно поповнили

такі талановиті стрічки, як “Тіні забутих предків”, “Камінний хрест”,

“Вечір на Івана Купала”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Криниця

для спраглих”, “Соломія Крушельницька”, “Меланхолійний вальс”,

“Розпад”, “Поріг”, «В бій ідуть тільки “старики”», “Ати-бати, йшли

солдати” та ін.

Про зростання міжнародного авторитету українського кіно свідчить

той факт, що в 1965 р. фільми “Тіні забутих предків” та “Білий птах

з чорною ознакою” одержали призи на міжнародних фестивалях, що

утвердило високий професійний і мистецький рівень українського кіне-

матографу.

ТЕАТР

Пожвавлення в національно-культурному житті активізувало

інтерес суспільства до театрального мистецтва. В Україні в

1965 р. працювало 60 театрів, які протягом року відвідували близько

15,5 млн глядачів. Протягом 1958–1965 рр. кількість глядачів у теат-

рах республіки збільшилася з 14,3 до 15,5 млн на рік.

У співдружності з театрами плідно працюють українські драматур-

ги. Лише за вказаний період у театрах поставлено 100 їхніх п’єс. Схва-

лення громадськості дістали вистави “Фауст і смерть” О. Левади, “Ве-

селка” М. Зарудного, “Нащадки запорожців” О. Довженка, “Де твоє

серце” О. Коломійця та ін.

У наступні роки загострилась боротьба КПРС проти “інакомисля-

чих”, посилився контроль за репертуарною політикою, перевага нада-

валася виробничій тематиці, яка хвилею прокотилась по всіх театрах

Союзу. Обов’язковим став позитивний герой, який згодом перетворив-

ся на заяложений штамп.

Театр шукав можливості знайти свою стежку у розмаїтому мистець-

кому житті. На українській сцені плідно працювали режисери С. Смі-

ян, А. Скибенко, О. Король, В. Афанасьєв, О. Беляцький, І. Равиць-

кий, В. Загоруйко, В. Козьменко-Делінде, М. Шейко. Високохудожні

образи створювали актори Н. Ужвій, В. Дальський, В. Добровольський,

О. Кусенко, А. Роговцева, Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, А. Мокрен-

ко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко. Їхній внесок був помітний не

лише в Україні, а й на сценах інших держав, де вони з успіхом гастро-

лювали.

МУЗИКА

Плідною була творчість композиторів старшого поколін-

ня, її збагачувала авангардна музика композиторів-шіст-

десятників Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. За-

горуєва. Розвиток української музики характеризувався збагаченням усіх

її жанрів, зокрема великої музичної форми. Увагу глядачів привернули

опери “Арсенал”, “Тарас Шевченко” Г. Майбороди, “Назар Стодо-

ля” К. Домінчина, “Украдене щастя” Ю. Мейтуса, балети “Чорне зо-

лото” В. Гомоляки, “Тіні забутих предків” В. Кирейка та ін.

Свідченням успішного розвитку української музики стали симфонічні

твори. Композитори відображали в них актуальні проблеми сучасності,

демократизували музичну мову творів. Громадськість зустріла їх схваль-

но. Це Друга симфонія Б. Яровинського, цикл “Батьківщина” М. Дрем-

люги, сюїта “Король Лір” Г. Майбороди, симфонічні композиції Л. Ко-

лодуба, В. Губаренка, Я. Лапинського.

Людиною великого таланту і музичного чуття був В. Івасюк —

молодий композитор, уродженець Буковини. Він мав хист і до музики,

і до поезії, складав віршовані тексти для своїх музичних творів. Його

пісні “Я піду в далекі гори” (1968), “Червона рута” (1969), “Водо-

грай” (1969) були популярні в Україні та за її межами. Пісня “Черво-

на рута” дала назву фестивалю української пісні та музики, який з

1989 р. регулярно проводиться в різних містах України.

Нових барв набула в 70–80-ті роки музика Л. Дичко, І. Ша-

мо, М. Скорика, Є. Станковича. Широкою популярністю користу-

валися виконавці масової естрадної пісні С. Ротару, В. Зінкевич,

Н. Яремчук.

Пропаганді музичної творчості українського народу сприяла діяль-

ність таких художніх колективів, як Державний симфонічний оркестр

України, капели “Думка”, “Трембіта”, Український народний хор,

Закарпатський народний хор, вокальне тріо сестер Байко, квартет

ім. М. Лисенка та багато інших.

АРХІТЕКТУРА ТА ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Першочерговим завданням у цей період стало зведення житла, потреба в якому була дуже нагальною. Архітектори і будівельники шукали оптимальних шляхів до розв’язання цієї проблеми. Було розроблено типові проекти, за якими здійснювалася забудова міст і сіл. З одного боку, це було позитивним явищем, оскільки люди одержували житло, а з іншого — негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд. Масова житлова забудова 60–70-х років задовольняла потребу в житлі, однак внаслідок ігнорування принципу неповторності було втрачено національну своєрідність архітектури. За даними дослідників, 90 % житлових і 80 % культурно-побутових споруд у містах і селищах зводилися за типовими проектами.

Серед громадських споруд 70-х років художньо вирізняються Па-

лац культури “Україна” (1970, архітектор Є. Маринченко та ін.) та Бу-

динок інституту технічної інформації (1971, архітектори Л. Новиков,

Ю. Броєв) у Києві.

У 70-х роках стали заповідниками міста Львів, Луцьк, Кам’янець-

Подільський, Новгород-Сіверський, Переяслав-Хмельницький. Ство-

рюються музеї народної архітектури і побуту. Нині їх в Україні п’ять —

у Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях.

У духовних надбаннях українського народу в 60–80-ті роки гідне

місце посідало образотворче мистецтво, яке досягло нового, вищого сту-

пеня розвитку.

Відроджують давню традицію українського народного живопису

Т. Яблонська та В. Зарецький. Вони стали фундаторами фольклорно-

го напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й

розвивається в наступні десятиріччя.

Високу оцінку дістали картини “Ранок Сибіру” В. Чеканюка, “Не-

забутнє. 1943 рік” А. Пламеницького, “Урожай” А. Сафаргаліна, “Ви-

стояли” В. Пузиркова, “Неходженими стежками” О. Хмельницького,

скульптурні твори М. Рябініна, А. Білостоцького, В. Бородая, графічні

аркуші Г. Якутовича, О. Пащенка, В. Мироненка, А. Базилевича, І. Се-

ліванова.

Встановлено пам’ятники О. Пушкіну та М. Лисенку в Києві (О. Ко-

вальов), М. Шашкевичу — у Підліссі (Д. Крвавич), Т. Шевченкові —

у Москві (М. Грицюк, Ю. Сінькевич, А. Фуженко), І. Франку — у

Львові (В. Борисенко, Д. Крвавич, Е. Мисько, В. Одрехівський, Я. Чай-

ка). Реконструйовано Львівську фабрику скульптури, створено художні

майстерні в Харкові, Києві та інших містах.

Дедалі більшого розвитку в Україні набувало декоративно-ужитко-

ве мистецтво. Народні майстри створюють художні килими, вишивки,

тканини, вироби гончарні, різьблені з дерева та ін.

Українські художники в 60-ті роки створили самобутню мистецьку

школу, яка стала помітною, а її твори посіли гідне місце у загальному

розвитку образотворчого мистецтва.

ПРЕСА

У республіці видавалися газети і журнали: загальнополі-

тичні, літературно-художні, фахові, розраховані на праців-

ників різних галузей промисловості і сільського господарства, науки,

культури.

На початку 1966 р. виходило 15 республіканських газет, 33 обласні,

7 міжобласних комсомольських, 27 міських, 46 міжрайонних, 348 ра-

йонних, 450 багатотиражних газет підприємств, будов, транспорту,

навчальних закладів, близько 1500 колгоспних і радгоспних багатоти-

ражок. Середньоразовий тираж усіх газет становив 1561 тис. примір-

ників.

В Україні здійснено докорінну перебудову видавничої справи, ство-

рено Комітет преси при Раді Міністрів УРСР, а на місцях — обласні

управління. Йому були підпорядковані всі республіканські та місцеві

газети, понад 60 поліграфічних підприємств і організацій, 26 республі-

канських, обласних та університетських видавництв.

У республіці діють 12 потужних телевізійних центрів — у Києві,

Харкові, Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Запоріжжі, Мико-

лаєві, Херсоні, Одесі, Львові, Сімферополі, Чернівцях. Вже на поча-

ток 1965 р. трудящі республіки мали 2,5 млн телевізорів.

У 1970 р. було видано 8133 назви книжок та брошур, у 1988 р. —

8311 видань. При загальному збільшенні тиражів з 121,5 до 184,6 млн

примірників кількість українських зменшилася з 92 до 78,9 млн. Ле-

вову їх частку становили книжки видавництва “Веселка” та брошури

товариства “Знання”.

КУЛЬТОСВІТНІ ЗАКЛАДИ

У 50–80-ті роки відбувався подальший процес розширення мережі клубів, бібліотек, кінотеатрів, театрів, музеїв. Уже на початок 1965 р.

в Україні працювали понад 29,3 тис. масових бібліотек, 130 музеїв,

26,5 тис. клубних закладів, з них 23,2 тис. — на селі.

Багато уваги приділялося підготовці кадрів для культурно-освітніх

закладів. Спеціалістів готували Харківський державний інститут куль-

тури з філіалом у Києві та культурно-освітні училища кожної області.

Разом вони щороку випускали близько 4 тис. фахівців з вищою та се-

редньою освітою. Водночас велася велика робота над підвищенням

кваліфікації працівників культурно-освітніх закладів на курсах, семі-

нарах, шляхом залучення їх до навчання без відриву від виробництва

у вузах і технікумах. Здійснено заходи, спрямовані на подальше по-

ліпшення матеріального забезпечення працівників культурно-освітніх

закладів.

Для відзначення кращих працівників клубів, бібліотек, музеїв, парків,

Будинків народної творчості Президія Верховної Ради України вста-

новила почесне звання “Заслужений працівник культури Української

РСР”.

Важливою подією в культурному житті республіки стало відновлен-

ня в 1966 р. Українського товариства охорони пам’ятників історії та

культури.

Велику роль у подальшому піднесенні культурно-освітнього рівня

широких народних мас відігравали народні університети, діяльність яких

грунтувалася на громадських засадах. Ці освітні заклади здобули за-

гальне визнання. У 1964/65 навчальному році в республіці їх працю-

вало 374, де навчалося 650 тис. чол. Вони охоплювали найрізнома-

нітніші профілі знань: технічного прогресу і передових методів праці,

сільськогосподарських, природничо-наукових, педагогічних знань, здо-

ров’я, культури та ін.

Активізувала свою роботу художня самодіяльність, що було харак-

терно як для міста, так і для сільської місцевості. Розвивалися не лише

колективні, а й індивідуальні форми. Багато самодіяльних композиторів,

художників, поетів, письменників зробили свій внесок у розвиток ху-

дожньої скарбниці народу. У художній самодіяльності брали участь по-

над 4 млн трудящих; у республіці діяло понад 120 тис. аматорських

гуртків, 105 самодіяльних народних театрів, 48 народних ансамблів і

симфонічних оркестрів, колективів, які мали сталий склад виконавців,

проводили свою роботу на високому художньому рівні і наближалися до

виконавської майстерності професійних колективів.

Плідно працювали самодіяльні митці і в галузі образотворчого мис-

тецтва. В Україні в 1966 р. їх налічувалося понад 10 тис. Широкого

визнання дістали твори лауреата Шевченківської премії М. Примачен-

ко, а також Г. Собачко, Г. Леончук, Л. Спаської, С. Чайки, Г. Верес

та ін. Діяло 508 студій образотворчого мистецтва, які відвідували по-

над 5 тис. робітників, колгоспників, службовців.

Однією з яскравих і характерних рис культурного життя українсь-

кого народу був розквіт народної самодіяльної творчості. Свідченням

цього стало не лише збільшення кількості самодіяльних письменників,

поетів, композиторів, танцюристів, музикантів, співаків, а й піднесення

художнього рівня самодіяльної народної творчості, наближення її до

професійного мистецтва.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Які зміни відбулися в подальшому вдосконаленні народної освіти?

2. Як реформи в галузі науки позначилися на розвитку дослідницької роботи?

3. Які процеси відбувалися в літературному житті України в 60–80-х роках?

4. Як “застій” у суспільному житті позначився на діяльності преси і видавничій

справі?

5. Що нового ввійшло в культурно-масову роботу і діяльність культосвітніх установ?

Розділ ХІІ

Культура в часи

перебудови та становлення

незалежності України

У першій половині 80-х років керівництво СРСР

постало перед вибором: розпочати реформи застарілої

системи чи залишити все, як є. В результаті боротьби

прихильників цих двох тенденцій до влади прийшов

представник молодшого покоління партійної номенкла-

тури М. Горбачов. Було розпочато реформи в економіці

та політиці, соціальному і духовному житті. Новий курс

партії передбачав радикальні економічні перетворення,

демократизацію суспільного життя, розширення глас-

ності. Планувалося побудувати “гуманний, демократич-

ний соціалізм”, в якому поєднати ринок з централізо-

ваним плануванням, політичну толерантність з керівною

роллю КПРС, суверенітет республік із збереженням

єдиної союзної держави.

Однак практика перебудови радянського суспільства

показала, що ця система важко піддається реформуван-

ню, перебудова, що здійснювалася керівництвом краї-

ни зверху, не досягла поставленої мети. Проте вона

зумовила революційний процес знизу, який і призвів

до розвалу держави. “Нове мислення”, проголошене

М. Горбачовим, мало визначити перевагу загальнолюд-

ських цінностей над класовими. Цьому сприяла низка

радикальних заходів: припинилося глушіння зарубіжних

радіостанцій, було підписано перші договори про роз-

зброєння та скорочення стратегічних озброєнь, виведе-

но радянські війська з Афганістану та країн Східної

Європи, завдяки цьому впали комуністичні режими та

“Берлінська стіна”, що роз’єднувала німецький народ. Розпочався роз-

пад блоку країн — учасниць Варшавського договору і РЕВ. Світова

соціалістична система перестала існувати.

Складовою перебудовчого процесу стало національно-державне

відродження в республіках СРСР, зокрема в Україні. Щоправда, коли

гласність завойовувала позиції в Москві та інших регіонах Союзу, Ук-

раїна внаслідок консервативності мислення першого секретаря ЦК

КПУ В. Щербицького залишалася заповідником застою. Аварія на

Чорнобильській атомній електростанції розбурхала інтелігенцію, яка

була невдоволена повільними темпами змін. Почали створюватися “не-

формальні” об’єднання і групи. У 1989 р. утвердилася перша масова

політична організація, опозиційна до КПУ, — Народний рух України

за перебудову. Почала оприлюднюватися інформація про маловідомі сто-

рінки української історії ХХ ст. — про Українську Народну Респуб-

ліку, Центральну Раду, голодомор 1933 р., сталінські репресії, ОУН-

УПА. Розгорнулася дискусія щодо правомірності національної симво-

ліки. Почався масовий вихід з КПРС.

Важливим випробуванням для демократії стали вибори народних де-

путатів СРСР навесні 1989 р. Вперше за роки радянської влади на

одне місце претендувало кілька кандидатів. Так, на 175 мандатів на-

родних депутатів СРСР від республіки було висунуто 650 кандидатур.

Незважаючи на перешкоди, народними депутатами СРСР було обра-

но багатьох прихильників радикальних реформ, серед них письменни-

ки Д. Павличко, В. Яворівський, Ю. Щербак, Р. Братунь. У березні

1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, де з 442 обраних

депутатів 111 було обрано від демократичного блоку. Вибори засвідчи-

ли, що монополія компартії на владу похитнулася, а Україна одержала

демократично обраний парламент.

Демократизація суспільства активізувалася завдяки появі політичних

партій, опозиційних до КПРС. У 1990–1991 рр. на грунті різних “не-

формальних” об’єднань, організацій, груп виникло близько 20 партій,

серед яких найвпливовішими були Українська республіканська партія,

Демократична партія України, Українська селянська демократична партія,

Партія демократичного відродження України, Партія зелених України

та ін. Більшість із них були нечисленні, слабкі організаційно і мате-

ріально. Безперечно, вони не могли конкурувати з КПРС, яка ще

контролювала реальні важелі влади. Але їх кількість та конструктивна

позиція завдали відчутного удару по монополії КПРС в утриманні влад-

них структур.

Під натиском опозиції 16 липня 1990 р. Верховною Радою була

прийнята Декларація про державний суверенітет України, а 2 серпня —

Закон “Про економічну самостійність Української РСР”. Такі самі про-

цеси відбувалися в усіх союзних республіках. Консерватори із союзно-

го керівництва 19 серпня 1991 р. зчинили заколот і запровадили над-

звичайний стан у країні. Дії гекачепістів остаточно дискредитували ком-

партію. Скориставшись повною деморалізацією Компартії України,

Верховна Рада 24 серпня 1991 р. прийняла “Акт незалежності Украї-

ни”, який був підтверджений на всенародному референдумі 1 грудня того

ж року. Водночас було прийнято рішення про деполітизацію армії та

правоохоронних органів, з 30 серпня Президія Верховної Ради заборо-

нила діяльність Компартії України. Частина колишніх комуністів у

жовтні створила Соціалістичну партію України. 7–8 грудня 1991 р.

президенти України Л. Кравчук та Росії Б. Єльцин і голова Верховної

Ради Білорусії С. Шушкевич під час зустрічі на білоруській землі у

Біловезькій пущі оголосили про припинення існування СРСР. Кожна

республіка ставала суверенною державою, а замість СРСР було заяв-

лено про створення Співдружності незалежних держав.

Таким чином, Україна мирним шляхом здобула незалежність і су-

веренітет, почався процес утвердження державності. Цьому значною

мірою сприяло визнання України світовим співтовариством. Лише за

грудень 1991 р. Україну визнали 62 держави, а впродовж 1992 р. ще

64. У день прийняття Акта незалежності України парламент подбав

про оборону держави, прийнявши постанову “Про військові формуван-

ня в Україні”, якою всі війська, дислоковані на території республіки,

підпорядковувалися Верховній Раді, було створено Міністерство обо-

рони України. 4 листопада 1991 р. було прийнято закони “Про дер-

жавний кордон України”, “Про Збройні сили України”, “Про Націо-

нальну гвардію України”. Восени цього ж року було утворено Службу

безпеки України, прийнято важливі закони “Про прокуратуру”, “Про

громадянство України” та ін.

На початку 1992 р. було затверджено національну символіку дер-

жави: Гімн на музику М. Вербицького “Ще не вмерла Україна”, ма-

лий Герб — тризуб князя Володимира та Прапор — синьо-жовте

знамено. Одночасно йшла реорганізація органів влади, створювалася

дипломатична служба України.

Найважливішою подією в закріпленні суверенітету і незалежності

Української держави стало прийняття Верховною Радою України

28 червня 1996 р. Конституції України. Цей день святкується як на-

ціональне свято. Відтепер українці остаточно визначилися як окремий,

великий повноцінний етнос, що має власну історію, культуру, державу.

Згідно з Конституцією України держава сприяє консолідації та розвит-

кові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а

також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності

всіх корінних народів і національних меншин України.

НАЦІОНАЛЬНО- КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Перебудова радянського суспільства в останні роки функціонування СРСР не стала прикладом до змін в Україні. Тут продовжувалася

політика попередніх років правління за модел-

лю Л. Брежнєва і М. Суслова, яка передбачала денаціоналізацію і

духовне спустошення. Цю політику підтримував перший секретар ЦК

КПУ В. Щербицький. В Україні активно поширювалася русифікація,

катастрофічно зменшувалася кількість шкіл з українською мовою на-

вчання, в вузах українською мовою читалося близько 5 відсотків лекцій.

На 1988/89 навчальний рік не залишилося жодної української школи

в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві. Україн-

ські театри перейшли на так званий двомовний режим. Частка українців

зменшилась з 76,8 % у 1959 р. до 72,6 % у 1989 р., тоді як частка

росіян збільшилась з 16,9 до 22 %. Українська мова витіснялася з усіх

сфер суспільного життя, духовне життя занепадало.

Розбудив Україну Чорнобиль. Все, що робилося в дні після аварії

на ЧАЕС керівництвом центральних органів СРСР і України, було

злочином перед людством і зокрема перед українським народом.

Першими, хто подав голос на захист збереження української куль-

тури, навколишнього середовища, відродження правдивої історії Украї-

ни, були письменники. Широкий резонанс у суспільстві мали виступи

О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда, В. Яворів-

ського, Ю. Щербака, Б. Олійника і багатьох інших. Грунтовний аналіз

занепаду української культури зробив О. Гончар на Всесоюзній творчій

конференції у Ленінграді 1 жовтня 1987 р. На всесоюзну трибуну було

винесено проблему засилля атомних станцій в Україні, висловлено про-

тест проти планового будівництва АЕС поблизу Чигирина і в Криму,

вказано на загрозу екології від реалізації проекту каналу Дунай —

Дніпро, який мав перегородити увесь Дніпровсько-Бузький лиман, від

чого гирло Дніпра перетворилося б на величезне смердюче болото.

О. Гончар висловив думку, що література і наука повинні спільно з гу-

маністичних позицій трудитися в ім’я людини.

Значною подією цього періоду, яка вийшла далеко за межі України,

було проведення у вересні 1986 р. у Львові міжнародного симпозіуму

“І. Франко і світова культура”, присвяченого 130-й річниці від дня на-

родження письменника та виходу в світ 50-го видання його творів.

У ньому взяли участь провідні славісти, письменники і перекладачі з країн

Західної Європи і США. В грудні цього ж року на Львівщині відзнача-

лися 175-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича і 150-річчя

виходу в світ альманаху “Русалка Дністрова”. На батьківщині письмен-

ника в с. Підлісся Золочівського району відкрито літературно-меморіаль-

ний музей. У 1987 р. з ініціативи ЮНЕСКО в усьому світі святкувався

сторічний ювілей від дня народження одного з визначних українських ак-

торів і режисерів Леся Курбаса. До цієї дати в с. Скала на Тернопіль-

щині, де Курбас провів дитячі роки, було відкрито музей, організовано

наукові конференції у Львові, Тернополі, Харкові, Одесі, відкрито мемо-

ріальні дошки у Львові і Києві. Саме в цей час на пленумі Спілки пись-

менників України вперше було оприлюднено інформацію про голодомор

1932–1933 рр., який замовчувався упродовж десятків років.

У червні 1989 р. під Неаполем за участю провідних українських

вчених з діаспори та України, відомих славістів Європи було засновано

міжнародну асоціацію україністів (МАУ), президентом якої став відо-

мий літературний критик І. Дзюба. А через кілька днів у Львові відно-

вило свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Знаменною подією загальнокультурного значення стало видання з

весни 1990 р. журналу “Кур’єр ЮНЕСКО” українською мовою.

У наступні роки було багато зроблено для відродження історичної

пам’яті, повернення народові культурної спадщини попередніх поколінь.

У 1990–1991 рр. окремими виданнями побачили світ праці М. Косто-

марова, Д. Яворницького, Л. Єфименко, М. Грушевського, І. Крип’я-

кевича, Д. Дорошенка, Д. Донцова та ін. Вийшов збірник пісень

українських січових стрільців, матеріали до історії визвольних змагань

20–50-х років ХХ ст. Видано багато мемуарної літератури. На екра-

нах з’являються фільми С. Параджанова, Ю. Іллєнка, К. Муратової.

З проголошенням незалежності України держава відчувала гостру

потребу у створенні законодавчої бази в галузі культури. Цього потре-

бувала, по-перше, та обставина, що необхідно було скасувати союзне

законодавство, по-друге, — в умовах переходу до ринкової економіки

змінювався сам підхід до фінансування культури державою.

Важливим кроком у цьому напрямку стало прийняття Верховною

Радою України 19 лютого 1992 р. “Основ законодавства про культу-

ру”. Ця програма розвитку національної культури практично поривала

з минулим, визначала напрямки розвитку культури, надавала йому пріо-

ритетності. А напередодні прийняття цього закону Президент України

видав Указ “Про невідкладні заходи щодо соціального захисту діячів

культури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин”, завдя-

ки якому близько 70 провідних працівників культури і мистецтв одер-

жали персональні стипендії і пенсії.

Вагомим був внесок інтелігенції у відродження української культу-

ри. З ініціативи Спілки письменників України, Народного руху Украї-

ни, Асоціації творчої інтелігенції “Світ культури”, Інституту літератури

ім. Т. Шевченка та інших організацій у Києві у вересні 1991 р. відбув-

ся Форум інтелігенції України, який виробив конкретні програми участі

творчих працівників у державотворчому процесі.

Загальнонаціональною подією стало святкування в 1991 р. 125-річчя

від дня народження видатного історика України М. Грушевського.

В серпні у Львові відбулася конференція, в роботі якої взяло участь

понад 150 науковців з України, США, Канади, Франції, Польщі, Че-

хословаччини і Ватикану. 22 листопада 1991 р. вперше ювілей М. Гру-

шевського відзначався в столиці України на державному рівні. В театрі

опери і балету відбулася урочиста сесія Верховної Ради України, в му-

зеї історії Києва було відкрито виставку, на фасаді будинку № 35 по

вул. Володимирській, де містилася колись історична секція ВУАН і пра-

цював М. Грушевський, встановлено меморіальну дошку. Ювілейні

святкування відбулися і в інших містах України.

Великого резонансу набув скликаний в Одесі наприкінці 1991 р.

перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес з проблем духовного

відродження народів, які проживають в Україні.

Великомасштабні культурно-політичні акції відбулися в 1992 р. у

день проголошення IV Універсалу Центральної Ради; 22 січня 1992 р.

у Києві в Палаці культури “Україна” розпочав роботу Конгрес українців

суверенних держав колишнього СРСР. Завданням форуму було кон-

солідувати так звану східну діаспору, надати їй можливу державну до-

помогу. Значною подією став проведений у серпні цього ж року Все-

світній форум українців. Вперше Україна зібрала у столиці своїх синів і

дочок з усіх куточків світу. На форумі було створено координаційний

орган світового українства — Українську всесвітню координаційну раду

(УВКР), до складу якої увійшло понад 11 представників від західної і

східної діаспори. Головою ради став відомий громадський діяч І. Драч.

Рада стала ініціатором низки загальнокультурних заходів. Виїзні засі-

дання УВКР у Чигирині (1993), Батурині (1994) розпочали громадсь-

ко-державний рух з відродження давніх українських столиць. На дер-

жавному рівні вшановано 350-річчя від дня народження гетьмана І. Ма-

зепи, 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького, навесні 1995 р.

на Харківщині відбулося свято “Слобожанський Великдень”.

Значним кроком до національно-культурного відродження було ство-

рення урядової Комісії з питань повернення культурних цінностей, яку

очолив мистецтвознавець О. Федорук. Комісія веде інвентаризацію цін-

ностей, які різними шляхами опинилися за межами України. Уже на сьо-

годні з Чехії повернулися архіви О. Олеся і О. Ольжича. До відділу ру-

кописів Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника надійшли

рукописи Б. Антонича, з Німеччини передано колекцію з 82 предметів

доби мідного віку, трипільського і скіфського періодів, що були вивезені з

України в 1944 р. Повернено частину історико-культурних документів

О. Довженка, колекцію мистецьких творів художників М. Андрієнка,

Л. Морозової, окремі праці вченого Ю. Січинського тощо.

У 2000 р. у складі Міністерства культури і мистецтв України ство-

рено Державну службу контролю за переміщенням культурних ціннос-

тей через державний кордон. До відання служби віднесено державну

експертизу культурних цінностей, повернення викрадених, незаконно

вивезених і неповернених творів мистецтва. Відбувся Всеукраїнський

з’їзд працівників культури і мистецтв, на якому з програмними про-

мовами виступили Президент України Л. Кучма та міністр культури

Б. Ступка, визначивши шляхи розвитку культурно-мистецького проце-

су держави.

Подією всеукраїнського масштабу стало відкриття у Львові 24 серпня

1992 р. пам’ятника Т. Шевченкові (скульптори В. і А. Сухорські).

А 22 серпня цього ж року на Святоюрській горі перепоховано патріар-

ха української греко-католицької церкви кардинала Йосифа Сліпого.

Цього ж року пожвавив свою діяльність український фонд “Відроджен-

ня”, закладений як філіал навесні 1989 р. відомим американським ме-

ценатом Дж. Соросом. У серпні відбулося святкування 50-річчя Укра-

їнської Повстанської Армії, в рамках якого пройшли урочисті збори в

Палаці культури “Україна” і похід ветеранів УПА по Хрещатику, від-

відини могили Т. Шевченка в Каневі. У м. Новограді-Волинському

проведено літературно-мистецьке свято “Лесині джерела”. На Гали-

чині відзначено 120-річчя від дня народження письменника Б. Лепко-

го. В с. Ломівці на околиці Дніпропетровська в хаті батьків відкрито

музей О. Гончара. В с. Кульчиці на Львівщині відкрито пам’ятник

гетьманові П. Сагайдачному, а в с. Підгірки на Івано-Франківщині —

музей-садибу родини І. Франка.

Великі зрушення відбулися в культурному житті національних мен-

шин України. Розвивається система національних шкіл, бібліотек, пре-

си, наукових і культурних центрів, радіо, телебачення, театрів, творчих

колективів. Налагоджується підготовка кадрів національної інтелігенції,

створено низку національно-освітніх товариств. Особлива увага приді-

ляється найчисленнішій нацменшині — російській. В Україні діє 2 тис.

399 державних шкіл з російською мовою викладання, 2 млн 106 тис.

учнів, або 31,7 % їх загальної кількості навчаються російською мовою,

майже 280 тис. дітей відвідують групи з російською мовою, навчання і

виховання в 17,6 тис. дитячих дошкільних закладів, вищу освіту росій-

ською мовою здобувають 35 % українських студентів. Сьогодні в нашій

країні функціонує 14 російських театрів державного підпорядкування,

440 млн одиниць, або 55 %, бібліотечного фонду України становлять

книги російською мовою, видається 1195 російських газет, або 49,7 %

загальної кількості українських періодичних видань.

У дев’яностих роках виникають недержавні культурно-мистецькі ор-

ганізації, серед них такі, як асоціація творчої інтелігенції “Світ культу-

ри”, громадські об’єднання театр-студія “Арабески”, “Арт-екзистен-

ція”, асоціація “Артгалереї України”, асоціація “Нова музика”, мистець-

ке об’єднання “Дзига”, Центр міжнародних культурних ініціатив та ін.

В організації і здійсненні різноманітних за характером культурних

програм дедалі більшу роль відіграють благодійні фонди. Крім згада-

ного українсько-американського фонду “Відродження” створено благо-

дійний фонд “Літературна скарбниця” при Спілці письменників Украї-

ни. Діють також фонди М. Грушевського, Український фонд підтрим-

ки культури, “Центр сучасного мистецтва”, “Деметра”, “Мистецьке

березілля”, Фонд розвитку історичних досліджень та ін.

Активно працює колектив Українського центру духовної культури.

Як науково-методичний і культурно-просвітницький заклад він об’єд-

ную багатьох відомих в Україні фахівців з історії, філософії, соціології,

права, народознавства, визначних діячів літератури і мистецтва. При

центрі діє “Літературна світлиця”, “Музична вітальня”, літературно-му-

зичний театр “Біля Святої Софії”, дискусійний клуб “Інтелект Украї-

ни. Проблеми пошуку оптимальних форм розвитку демократичного сус-

пільства”. Центр видав, зокрема, такі унікальні літературні серії, як

“Духовні скарби України” (50 томів), “Український історичний роман”

(30 томів), “Українська соціологічна думка” (15 томів), “Історія релігії

в Україні” (10 томів).

Державні премії ім. Т. Шевченка за визначний вклад у розвиток

української культури отримали В. Маняк та Л. Коваленко (посмерт-

но), В. Голобородько, О. Лупій, О. Апанович, І. Світличний (посмерт-

но), Н. Світлична (США), Г. Логвин, Б. Ступка, Н. Лотоцька,

Д. Лідер, Л. Ященко, Я. Гоян, В. Тельнюк, А. Антонюк, В. Зінке-

вич, М. Герц, В. Осійчук, Б. Янівський, Р. Конквест (США),

Л. Большаков (Російська Федерація), Р. Рахманний та ін.

Влітку 1993 р. у Вашингтоні в культурному центрі Міжнародного

валютного фонду відкрилася перша виставка незалежної України

“Україна: образи V–IV тисячоліття до народження Христа”, приуро-

чена до 100-річчя від часу, коли археолог В. Хвойка відкрив трипільську

культуру в Україні. На виставці експонувалися 162 археологічні зна-

хідки трипільської культури та 42 роботи сучасних молодих майстрів.

Серед важливих законодавчих актів у галузі культури, які після

1991 р. ухвалила Верховна Рада — “Закон про бібліотеки” та “Закон

про музеї”, укази Президента “Про Всеукраїнський день працівників

культури та аматорів народного мистецтва”, “Про державну підтримку

клубних закладів”, видані 2000 р. Міністерство культури і мистецтв

України підготувало для розгляду в парламенті проекти законів про кіно,

про переміщення культурних цінностей, про охорону культурної спад-

щини, про неприбуткову та благодійну діяльність. Сьогодні в підпоряд-

куванні Міністерства культури і мистецтв перебувають 15 національ-

них закладів культури, діє Український центр культурних досліджень,

Інститут пам’яткоохоронних досліджень та Національний науково-рес-

тавраційний центр з трьома філіями в регіонах, створено кілька запо-

відників національного значення.

До культурно-політичних надбань незалежної України слід зараху-

вати систему державних нагород. Окрім впровадженої в 1992 р. По-

чесної відзнаки затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку

“За мужність”, ордени Ярослава Мудрого і княгині Ольги.

Великої шкоди було завдано національній школі у процесі ОСВІТА

русифікації освіти. В Україні помітно зменшувалась кіль-

кість шкіл з українською мовою навчання. Верховна Рада прийняла в

1989 р. “Закон про мови в Українській РСР”, яким українська мова

оголошувалася державною. Лише з цього часу в Україні наново відкри-

ваються сотні шкіл з українською мовою навчання, організовуються

тисячі україномовних класів у школах з російською мовою навчання. За

кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мо-

вою, збільшується з 43,5 до 68 %.

У травні 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про ос-

віту”, що визначив школу як основу духовного, соціального, економічно-

го, культурного розвитку суспільства і держави. Освіта в Україні, на-

голошувалося в ньому, грунтується на засадах гуманізму, демократії, на-

ціональної самосвідомості, взаємоповаги між націями і народами. Закон

вніс кардинальні зміни в систему освіти, вона стала більш гнучкою та

різноманітною. Поряд з класичною середньою школою з’явилася знач-

на кількість ліцеїв, гімназій, коледжів. Ці заклади збагатили навчаль-

ний і виховний процес учнів, сприяли поглибленому розвитку їх здібно-

стей. Зроблено певні кроки у справі гуманізації освіти. Значно поглиби-

лось вивчення української історії, літератури, географії, народознавства,

інших суспільних наук.

ВИЩА І СЕРЕДНЯ СПЕЦІАЛЬНА ОСВІТА

З метою тіснішого зв’язку з середньою освітою Міністерство народної освіти та Міністерство вищої і середньої спе-

ціальної освіти були злиті в одне — Міністерство освіти України, яке з

1999 р. носить назву Міністерство освіти і науки України. Базовою

формою навчання стала стаціонарна форма. Скасовано вечірню і знач-

но скорочено заочну форми навчання. Здійснюється реорганіза