Засоби масової інформації

З утворенням у 1989 р. Товариства української мови та проведенням установчого з’їзду Народного руху України пов’я-

заний вихід перших неформальних газет. Одними з таких перших ви-

дань стають львівські газети Товариства Лева “Поступ” та крайової

організації Руху “Віче”, друкований орган Товариства української мови

ім. Т. Шевченка, а за ними — газета “Просвіта” Львівської обласної

ради ТУМ. У 1990 р. почала виходити газета Руху “Народна газета”,

часопис “За вільну Україну” Львівської обласної ради. Більш помірко-

вані позиції в цей час займали “Літературна Україна” та львівська “Ле-

нінська молодь” (з 1990 р. — “Молода Галичина”). Неформальна

преса відіграла суттєву роль у піднесенні національної самосвідомості

населення, помітно вплинула на результати виборів народних депутатів

України в 1990 р.

Почали виходити періодичні видання в містах, де раніше про це не

могло бути й мови. Це журнали “Поріг” у Кіровограді, “Борисфен” у

Дніпропетровську, “Тернопіль” у Тернополі та ін. Як великий видав-

ничий і культурний центр заявив про себе Харків, в якому відкрито низ-

ку видавництв. Відновлено видання “Збірник Харківського історико-

філологічного товариства” та журналу “Чумацький шлях”. Широку ви-

давничу діяльність розгорнуло Наукове товариство ім. Т. Шевченка у

Львові, тут відновлено “Записки НТШ”, низку періодичних збірників

з різних галузей науки.

Почала виходити періодика різних товариств, громадських об’єд-

нань і партій, зокрема “Золоті ворота” Товариства “Україна”, “Дер-

жавність” Української республіканської партії, “Демократ” Демокра-

тичної партії України, “Час” Народного руху України. Майже в кож-

ному обласному центрі держави створено нові видавництва різних форм

власності. Періодичні видання почали виходити майже в усіх акаде-

мічних інститутах. У 1992 р. зароджується і широко розвивається в

Україні військова періодична преса — “Народна армія” Міністерства

оборони, “Армія України” Прикарпатського військового округу, “Сла-

ва і честь” Одеського військового округу, “Флот України” Військово-

Морського флоту. В 1995 р. почав виходити журнал Міністерства

оборони “Військо України”. Національна гвардія України видає часо-

пис “Сурма”.

Багато проблем постало перед українським телебаченням. Як відо-

мо, воно дістало у спадщину від СРСР відсталі технічні засоби й апа-

ратуру, недобудований і необладнаний новий телецентр у Києві. Ук-

раїна не мала власних кореспондентів за кордоном, доступу до сучас-

них засобів інформації та інших каналів зв’язку. Крім того, українське

телебачення не охоплювало деяких районів півдня і сходу республіки,

де телепростором володіло телебачення Росії. І лише після реорганізації

структури телерадіокомпанії, створення незалежної телерадіокомпанії

“Нова мова”, утворення Держтелерадіокомітету стали відчутні певні по-

зитивні зміни в системі державного телебачення України.

Важливим кроком до утвердження національного телебачення Ук-

раїни стала перекомунікація з 1995 р. українського телебачення на ка-

нал, що раніше належав телекомпанії “Останкіно” (Громадське російсь-

ке телебачення). Почали працювати комерційні телестудії в містах

Харкові, Одесі, Києві, Донецьку, Автономній Республіці Крим.

Найшвидше і найрадикальніше змінило своє обличчя у 1991–

1993 рр. українське радіо, програми якого відзначаються професійністю

і національним спрямуванням.

В умовах переходу до ринку розвиток культури наштовхувався на

багато складних проблем і труднощів. Йдуть у минуле одні явища і

цінності, народжуються нові. Болісний процес переоцінки відбувається

в умовах складної соціально-політичної кризи; освіта, наука, літератур-

но-художня творчість, весь культурний процес України повільно адап-

тується до нових умов сьогодення.

Міністерство культури і мистецтв України, враховуючи потреби часу,

розробило основні положення державної концепції культурної політики,

яка має спиратися не лише на досвід розвинених країн, а й ураховувати

сучасне політико-економічне становище в Україні. Визнаючи самоцін-

ність культури, воно орієнтує на необхідність підтримки її державою.

В концепції проголошується поступовий перехід від адміністрування у

сфері культури до пошуків нових шляхів в умовах сьогодення.

Шлях до підвищення інтелектуального та духовного потенціалу ук-

раїнського народу пролягає безпосередньо через посилення уваги всьо-

го суспільства до освіти, науки і культури, утвердження справжньої

демократії, яка гарантує волевиявлення свободи творчості, захист інте-

лектуальної власності. Розбудова держави потребує втілення в життя

концепції національної школи, забезпечення підготовки кадрів націо-

нальної інтелігенції, що відповідає вимогам світового рівня, розширення

мережі мистецьких і культосвітніх закладів, збільшення періодичних

видань і тиражів книг українською мовою, а також мовами національ-

них меншин України.

КУЛЬТУРНИЙ ВНЕСОК ДІАСПОРИ

Складні економічні процеси, що відбувалися наприкінці ХІХ ст., призвели до розселення великої кількості українців на

чужині. Українська діаспора (від грецьк. diaspora — розсіяння, розпо-

рошення) за кордоном формувалася починаючи з 1877 р. за рахунок

мільйонів переселенців, які виїздили з України, залишаючи свої істо-

ричні землі в пошуках роботи і кращого життя на чужині. Можна ви-

окремити три хвилі української еміграції.

Масова еміграція українців відбувалася переважно до Північної та

Південної Америки. Вона охопила передусім західні регіони України,

які входили тоді до складу Австро-Угорщини. У період до Першої

світової війни (до 1914 р.) із Західної України (без Волині) виїхало

700–800 тис. осіб. Друга хвиля охоплює міжвоєнний період. Кількість

емігрантів різко зменшилась. У цей період давалися взнаки Велика

депресія і, як її наслідок, безробіття у США та Канаді. На захід у ці

роки емігрувало близько 200 тис. чоловік. Третя хвиля: Друга світова

війна та “переміщені особи”. Після закінчення війни на території Німеч-

чини та Австрії перебувало близько 2,3 млн українців, серед них пере-

важно остарбайтери — хлопці й дівчата з Радянської України, силою

відірвані від своїх домівок і приречені на роки тяжкої принизливої праці

на чужині. Близько 210 тис. українців рішуче відмовилися повертатися

додому. Ця категорія людей називалась “переміщені особи”. Серед них

було чимало людей із спеціальною освітою, інтелігенції: вчителі, ін-

женери, лікарі, юристи, вчені, духовні особи (близько 2 тис.), понад

200 тис. студентів. Потрібно зауважити, що матеріали про чисельність

українців за кордоном досить обмежені. Різні джерела містять неод-

накові цифри. Отже, цей момент потребує істотних уточнень. Емі-

грація продовжувалась і в подальші роки. Так, у 70 — на початку

80-х років з СРСР, у тому числі з України, було виселено чималу

групу громадян (так званих дисидентів) з політичних міркувань. Ці

переважно творчі працівники поселилися в країнах Північної Амери-

ки і Західної Європи.

Після здобуття Україною незалежності представники української

діаспори за кордоном дістали можливість співпрацювати з корінним на-

родом щодо відродження духовних скарбів, розвитку науки і культури,

вирішення нагальних проблем сьогодення. У зарубіжних країнах, де зо-

середжена значна кількість українців і населення українського поход-

ження, створені численні прогресивні молодіжні, культурно-просвітні та

інші товариства, видається україномовна періодика, організовано школи

з українською мовою навчання.

Велику турботу у справі організації, утримання і тематичного спря-

мування українських шкіл виявляють численні громадські організації.

У США, наприклад, товариства “Рідної школи”, учительські громади

та інші організували більшість шкіл з українською мовою навчання; такі

школи створено також громадськими та культурними організаціями Ка-

нади, Польщі. Загалом рівень розвитку українського шкільництва в за-

рубіжних країнах невисокий. Матеріали про сучасний стан зарубіжно-

го шкільного українознавства в нашій країні, на жаль, неповні.

У повоєнні роки помітного успіху зарубіжні українці досягли в роз-

витку актуальних спрямувань наукового українознавства і народознав-

ства. Велику роботу в цьому напрямку провадять Наукове товариство

ім. Шевченка (Канада, м. Торонто), Центр українознавчих студій при

Гарвардському університеті, Український вільний університет (Німеч-

чина, Мюнхен), Європейський відділ Наукового товариства ім. Шев-

ченка і Головна редакція енциклопедії українознавства (Франція,

м. Марсель), Наукове товариство ім. Шевченка (Австралія), Україн-

ська вільна академія наук (Канада, м. Вінніпег).

Сьогодні багато говорять про те, що Україну мало знають у світі, що

тільки тепер світ починає знайомитися з нашим народом. А от у серб-

ському часописі, що видавався свого часу в Америці, читаємо: “Нас

виповнює гордість, що слов’яни мають чим хвалитися перед світом: турне

Шаляпіна, російська Велика опера і Український національний хор

відкрили Америці великі скарбівні слов’янської духовної культури. Але

український хор з цього погляду робить найбільшу послугу, бо, по-пер-

ше, репрезентує хорове мистецтво, в якому українці визнані найвищи-

ми, і, по-друге, знайомить світ з великими оригінальними цінностями

української національної музики, яка не те що дорівнює, а й перевищує

найкращі фольклорні твори Заходу… Український національний хор є

одним з тих могутніх чинників, які знайомлять цивілізований світ з його

батьківщиною Україною… Це є дивовижний тріумф Кошиця, його бо-

жественного хору України…”

Після масового виїзду українських біженців з Європи за океан у Нью-

Йорку 26 червня 1954 р. зібрались кількадесят письменників і праців-

ників літератури та вирішили, що від того дня діятиме об’єднання україн-

ських письменників в еміграції “Слово”, яке тоді репрезентували Г. Ко-

стюк, Д. Гуменна та Ю. Лавріненко. Деякі письменники, наприклад

Галина Журба, вважали, що трудівникові пера не потрібна організація,

а його роль зводиться до написання вартісних творів. Однак така орга-

нізація була необхідна, бо йшлося про організоване протиставлення

вільної думки й слова існуючій у Радянській Україні творчості “інже-

нерів людських душ”, як називали письменників партійні цензори, що

повністю контролювали їх творчість. Офіційно ОУП “Слово” почало

існувати ухвалою 22 письменників, що були на нараді 19 січня 1957 р.,

коли було прийнято статут. До “Слова” належали такі визначні літера-

тори, як У. Самчук, О. Тарнавський, Р. Купчинський, Ю. Лавріненко

(Дивнич), редактор монументальної книги “Розстріляне відродження”,

І. Багряний, Б. Олександрів-Грибінський, професор Я. Рудницький,

Ю. Стефаник, М. Левицький, Г. Боднарчук, автор кількох шкільних

підручників, численних статей на педагогічні теми, восьми збірок-новел

(уже покійний). А сьогодні членами є професори Ю. Шевельов-

Шерех, Д. Нитченко з Австралії, О. Зуєвський, Я. Славутич (перше

знайомство читачів України з цим самобутнім поетом сталося на сторінках

“Всесвіту”), Д. Гусар-Струк з Канади, С. Фостун з Англії і багато інших

прозаїків та поетів з діаспори. Сьогодні “Слово” має понад 120 членів.

До 1991 р. члени “Слова” брали участь у захисті переслідуваних україн-

ських письменників через пен-клуб та “Інтернаціональну амністію”,

у цьому напрямку плідно попрацювали А. Палій у Канаді та О. Тар-

навський у США. Напередодні 90-х років ситуація в Україні змінилася

на краще. Від 1990 р. твори письменників — членів ОУП “Слово” дру-

кувалися в Україні (наприклад, більшу частину журналу “Всесвіт” за

листопад 1991 р. (№ 11) було присвячено творам українських письмен-

ників Канади й США). Після проголошення незалежності України “Сло-

во” почало активну співпрацю зі Спілкою письменників України. Бага-

тьох членів “Слова” прийнято до Спілки.

Незважаючи на скрутні економічні умови в Україні перевидаються

окремими книжками чи друкуються в журналах твори членів “Слова”.

Деякі з них перебували у Києві як викладачі й виступали на своїх літе-

ратурних вечорах, на радіо, у телевізійних програмах. Дехто з них от-

римав нагороди, наприклад Б. Рубчак і А. Палій нагороду ім. Павла

Тичини за поезію, Г. Кошелівець — премію “Благовість”, О. Зуєв-

ський — ім. Г. Сковороди, Г. Качуровський — ім. М. Рильського,

Д. Нитченко — ім. Лесі Українки.

Дмитро Нитченко — патріарх першої генерації українців в Авст-

ралії. Це видатний діяч на ниві української освіти та шкільництва, не-

втомний наставник молодої генерації українських літераторів.

Однією з визначних подій на шляху до єднання і консолідації всіх

національних сил став проведений під егідою Академії наук УРСР у

1990 р. Перший конгрес Міжнародної асоціації україністів. Конгрес

зібрав близько двохсот учених із 23 країн світу. На засіданнях обгово-

рювалося широке коло тем, пов’язаних з історією України, її наукою,

духовною і матеріальною культурою, гострими проблемами сьогодення,

перспективами розвитку сучасного українознавства.

Конкретним результатом розширення наших зв’язків із українською

діаспорою стало “пізнання культури, витвореної українською діаспо-

рою… освоєння і введення кращих здобутків культури українців за

кордоном в материкову систему національної культури”. Налагоджується

взаємообмін друкованою продукцією.

Найвищого рівня українська поезія в діаспорі досягла між Першою

і Другою світовими війнами в творчості празької школи. Не всі ук-

раїнські поети, що жили тоді в Празі, до неї входили. О. Олесь і

С. Черкасенко були поетами старшого, ще дореволюційного, покоління

і світоглядно до неї не належали, а кілька лівоорієнтованих поетів —

А. Павлюк, В. Хмелюк, М. Ірчан, С. Масляк — входили до так

званого Жовтневого кола і були радянофільські. Празьку поетичну

школу утворили художньо найталановитіші пореволюційні митці, біль-

шість з яких ще недавно зі зброєю в руках боролися за Українську

державу і після поразки УНР (1917–1921) опинилися за кордоном.

Це Ю. Дараган, Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, Ю. Клен

(О. Бургардт), О. Лятуринська, О. Теліга, О. Стефанович, закар-

патські поети І. Ірлявський, І. Колос та ін.

По-новому осмислити рідну літературу допомагають грунтовні біб-

ліографічні праці. Відома українська поетеса і бібліограф із США

М. Тарнавська склала покажчик англомовних матеріалів з української

літератури у двох частинах. У першій подано в абетковому порядку

(за прізвищами авторів) опис усіх книжок. У другій частині подано в

абетковому порядку українських авторів із зазначенням джерел, де вмі-

щено їх твори. До покажчика включено прізвища перекладачів, авторів

критичних праць та назви журналів.

У серії “Українські дослідження Оттавського університету” вида-

но іншу капітальну бібліографічну працю, яка є важливим і оригіналь-

ним внеском до поглибленого вивчення міжлітературних взаємин. Ав-

тор її, відомий канадський бібліограф-україніст О. Пясецька, опра-

цювала значну кількість джерел і включила до покажчика відомості

про англійські та французькі переклади з української літератури (не-

залежно від місця видання), історико-літературні огляди, критичні пу-

блікації, присвячені окремим українським письменникам та українській

літературі в цілому.

У цій сфері дослідження української літератури відома праця Я. Сла-

вутича “Антонована бібліографія української літератури в Канаді” (три

видання).

Поза Україною в різних країнах живе понад 200 митців українського

походження різного віку і різних напрямків. Більшість з них гуртуються

в “Об’єднанні митців-українців в Америці” з центром у Нью-Йорку і в

“Спілці українських образотворчих митців” з центром у Торонто. Деякі

їх твори були показані на “Світовій виставці українських митців”, яка

відбулася в Торонто в 1982 р. У 1985 р. в Торонто в галереї Канадсь-

ко-української мистецької фундації і у Вінніпегу, в осередку української

культури й освіти, відбулася ретроспективна виставка робіт відомого ук-

раїнського художника М. Левицького, присвячена 50-річчю його творчої

діяльності. До М. Левицького художнього оформлення українських кни-

жок у Канаді майже не було. Він підніс оформлення української книжки

в Канаді на високий рівень, заслужено посідає одне з перших місць у всій

зарубіжній українській книжковій графіці. В його творах використо-

вуються традиції українського народного мистецтва.

Не можна не згадати прізвищ провідних українських художників

зарубіжжя: Я. Гніздовський, В. Цимбал, Р. Логуш, В. Фаркавець,

А. Лисак, С. Лада, О. Теліжин, В. Юрчук, І. Кейван, І. Осадча,

Х. Микитюк. Ім’я американської художниці О. Марищук-Кендл, ук-

раїнки за походженням, відоме шанувальникам сучасного малярства.

Її роботи експонувалися не лише в США, а й в Україні. На запро-

шення Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном ху-

дожниця була на стажуванні в Київському художньому інституті в май-

стерні видатного графіка В. Касіяна (1971–1973 рр.).

В історичному центрі Парижа Я. Геник, українкою за походженням,

відкрито картинну галерею в січні 1989 р. з метою зібрання творів ук-

раїнських митців і широкого ознайомлення європейської публіки з ними.

Їй дуже хочеться, щоб українське образотворче мистецтво знайшло своє

місце в Парижі. Для цього вона докладає всіх можливих і неможливих

зусиль. Я. Геник під час Осіннього салону в Парижі організувала вис-

тавку “Художники України”, на якій було показано понад 40 картин.

Було випущено каталог, відбулися зустрічі з українськими митцями.

В 1988 р. премію “Друзів Осіннього салону” отримав вихованець Київ-

ського художнього інституту С. Чепик.

Художні зв’язки України із зарубіжними країнами сьогодні є акту-

альними в мистецтвознавстві. Такі зв’язки спростовують думку про

“провінційність” українського мистецтва. Українська діаспора, її художня

інтелігенція прагнуть поєднатися у спільній праці з відродження духов-

них скарбів нашого народу, що є важливим і прогресивним явищем в

історії нашого народу.

Date: 2015-07-22; view: 536; Нарушение авторских прав