Черняхівська культура та її місце у культурному надбанні слов'ян

Пам’ятки черняхівської культури датуються II–IV ст. н. е. Розташо-

вані вони купно: у басейні ріки Росі, на Дністрі, середньому Бузі та Дніпрі, біля порогів на правому березі, а також між Дунаєм та Тірою. Найзначніший осередок — трикутник Рось—Дніпро—Київ. Археологічні пам’ятки дають можливість простежити взаємозв’язок культур: пізньоскіфська тісно пов’язана з ранньозарубинецькою, черняхівська за певних умов виростає із зарубинецької. Бурхливі події великого розселення слов’ян створили головний культурний центр землі руської, пам’ять про її межі дожила до ХІІ ст.

Характерно, що культура черняхівського типу не є винятковою для

однієї місцевості України — це типове явище для всього ареалу пам’яток. У цей час різко збільшується заселеність території. Поселення розташовані на відстані 3–5 км. І таке явище спостерігається по всій тогочасній Україні, тобто у цю добу повністю формується етнічна територія українського народу.

Поселення цього періоду мають характерні особливості. Порівняно

з передскіфською і скіфською добою, коли городища були укріплені,

майже неприступні, громади настільки відчували себе у безпеці, що

укріплення, у тому числі воєнізовані, зникають повністю: селища від-

криті з усіх боків. Жоден могильник чоловічого поховання не містить

меча чи іншої зброї. Це свідчить про те, що мирне життя не диктувало

потреби мати зброю у потойбічному світі. Натомість його забезпечува-

ли їжею, посудом, вівцею і поруч з нею залишали ножа, аби можна було

врізати собі шмат м’яса та добре поїсти. Ми не знаходимо мечів і в му-

зейних збірках, що розповідають про цей період, відсутні згадки про

зброю і в літературних пам’ятках. Напевно, у той час воїни як соціаль-

на група не відігравали домінуючої ролі в суспільстві.

Усе це характерно для північної частини України: Київщини, По-

лісся, середнього Дніпра, лісової та лісостепової смуги. У степовій зоні

частіше зустрічаються городища-бугри, оточені міцними стінами, гли-

бокими ровами, а на півдні — поселення міського типу з високими

кам’яними вежами, складеними з місцевого вапняку (Бизюкове горо-

дище, містечко Миколаївка та ін.).

Загальна чисельність населення тут становила близько 20 млн чо-

ловік, або майже 110 осіб на 1 кв. км. Водночас в Європі за середньої

чисельності окремих народів 100 тисяч чоловік загальна чисельність

населення всієї Великої Німеччини мала сягати 5 млн; для варварської

групи народів — цифра велика. Для наших умов 10 осіб на 1 кв. км,

або 550 на квадратну географічну милю, — величина надзвичайно мала.

Розрізнені угруповання створювали майже єдину топографічну не-

розчленовану цілість і культурно-топологічну єдність. Це зумовлюється

істотним збільшенням чисельності населення, щільністю розселення і

технічним прогресом: гончарний круг, всебічний розвиток металургії,

диференціація ремесел, орне хліборобство, формування товарного гос-

подарства, а також великих виробничих центрів. Наприклад, Іголом’я,

злиття розчленованих племінних територій в одну спільну територію —

ознаки часу. У таких самих формах ці процеси відбувались і в Цент-

ральній Європі.

Певний час у науці існувала теза, що черняхівська культура — це

периферійне явище культури Середземномор’я, а точніше — Риму.

Але це не так. Черняхівська культура була поза впливом римських

провінційних культур, вона ніколи не була римською провінцією, пам’ятки, що досліджені на всій території, охопленій черняхівською

культурою, дають підстави стверджувати про її самобутність. Так, ба-

гато громад мали свої гончарні промисли й гончарні печі. Це, зокрема,

Завадівка, Пересічне, Коровинці, Глинжани, Томешті, Будешті та ін.

У суміжних пунктах, розташованих досить близько один від одного, на-

лічується майже 20 печей. Враховуючи, що річний цикл становив 10–

12 випалювань при завантаженні близько 80 одиниць, неважко уявити

продуктивність центру. Не меншими були обсяги виробництва фібул,

гребінців, скла, намиста та інших речей місцевого виробництва, знай-

дених у Корчуватому та інших місцях.

Зазначимо ще один істотний фактор: коли в усій Європі панувала

римська експансія і було ліквідовано всі народні мови (бо мусили по-

ступитися місцем зіпсованій латині), черняхівці зберегли свою мову,

міфологію, систему вірувань, тобто зберегли свою культуру.

ДО ПИТАННЯ ПРО ПРАСЛОВ’ЯНСЬКУ ПИСЕМНІСТЬ

Це питання довго і гаряче дебатувалось і сьогодні ще не дістало остаточного вирішення. Версії і гіпотези висувалися найрізноманітніші — від віднесення її існування до незапам’ятних часів до повного заперечення у праслов’ян писемності до Кирила і Мефодія.

Питання про вторинність походження слов’ян та їхньої мови актив-

но “розробляють” учені Заходу; вітчизняна ж наука “визначила” точну

дату народження слов’ян — V ст. до н. е. Цікаво, хто ж завірив таку

довідку?!

Історичні реалії, численні пам’ятки, що перебувають у науковому

обігу, а також дешифровані пам’ятки писемності дають можливість,

бодай на рівні наукової гіпотези, відсунути виникнення слов’янського

письма приблизно до ХVII–Х ст. до н. е. Дешифрування тексту

Фестського диска, яке виконав Г. Гриневич, пропонує таку версію:

“Будемо знову жити. Буде служіння Богу. Буде все в минулому —

забудемо, хто ми є. Де ви побудете, чада будуть, ниви будуть, прекрас-

не життя — забудемо, хто ми є. Чада є — узи є — забудемо, хто є.

Що вважати, господи! Рисіюнія чарує очі. Нікуди від неї не дінешся,

не вилікуєшся. Не один раз буде, почуємо ми: ви чиї будете, рисичі,

що для вас почесті; в кучерях шоломи, розмови про вас.

Не є ще, будемо ми її, в цьому світі Божому”.

Цілком вірогідно, що Рисіюнія — одна з праназв України, а ри-

сичі — наші предки. Подібні пам’ятки писемності непоодинокі, вони

знайдені й на нашій території, зокрема на пряслицях, глечиках, інших

керамічних виробах періоду черняхівської культури. Так, на одному з

глечиків існує напис “Леві лої” — лев’ячий лій, на іншому — “ліки”.

Важлива пам’ятка слов’янської писемності — “Влесова книга”.

Навколо неї гарячі дебати точилися тривалий час, сьогодні її текст,

визнаний як оригінальний, достеменно відсунув дату зародження сло-

в’янської писемності майже на двісті років назад. Книгу написано алфа-

вітом, що близький до кирилиці. Але ж і до цього часу були рєзи, гла-

голиця, проте, на лихо, майже всі писемні пам’ятки дослов’янського і

слов’янського періодів виконані на нетривкому матеріалі, здебільшого на

дерев’яних дощечках та бересті.

Про поширення писемності серед населення свідчить той факт, що

написи зустрічаються на побутових речах: горщиках, глечиках, прясли-

цях, мечах. Отже, той, хто користувався цими речами, і той, хто їх ро-

бив, були письменними.

Ця гіпотеза підтверджується реальним історичним свідченням —

берестяними грамотами. Тексти їх зайвий раз підтверджують істотне

поширення писемності серед багатьох верств населення.

А розповідь Кирила і Мефодія про те, що вони в Корсуні зустріли

мужа руського, який говорив мовою руською і показав книгу, написану

руськими письменами, свідчить, що розроблена ними абетка народила-

ся не на порожньому місці, а мала міцне підгрунтя. Можливо, просто

було вдосконалено слов’янську систему писемності на базі існуючої ра-

ніше.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Що вивчає історія культури України?

2. Звідки походить український народ?

3. Особливості релігії та язичницьких вірувань слов’ян.

4. Особливості трипільської культури.

5. Особливості праслов’янської писемності.

Розділ ІІ

Культура

Київської Русі

Київська Русь — одна з могутніх держав Європи

ІХ–ХІІ ст. Вона відіграла велику роль в історії східних

слов’ян та інших слов’янських народів. Давньоруська

держава сприяла їх суспільно-політичному, економічно-

му та культурному розвитку.

Древня Русь впливала на міжнародне життя Євро-

пи, підтримувала і розвивала торговельні, політичні й

культурні зв’язки з багатьма країнами Заходу і Сходу.

Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною,

Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а

також зі східнослов’янськими — Польщею і Чехією.

Активно розвивалися культурні відносини з південни-

ми слов’янами, особливо з Болгарією; як відомо, пів-

деннослов’янська писемність справила вплив на писем-

ність Русі, а з ХІ–ХІІ ст. починається зворотний вплив

Русі на південнослов’янську писемність. Це ще раз

підтверджує спільність походження, мовну спорідненість

східних, західних і південних слов’ян, близькість їхніх

культур та історичної долі.

Руські купці торгували в державах Поволжя, Вол-

зькій Булгарії, Хозарії, доходили в Середню Азію до

Багдада. Не залишалися поза увагою також народи

Кавказу і Закавказзя.

Діти київських князів були пошлюблені з більшістю

царських родин Європи, що також ще раз підтверджує

впливовість Київської Русі на політичне життя своїх

сусідів.

Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна

світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини

(“Руська Правда”), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню

в народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об’єднання руських

земель в одну державу.

ПРО ВИТОКИ КУЛЬТУРНОГО ПРОЦЕСУ КИЇВСЬКОЇ РУС І

Велике переселення народів, яке відбувалося у ІІІ–VII ст., пере-

тасувало народи Центральної Європи. Цей рух розпочали герман-

ські племена Балтійської зони на південь і схід, назустріч їм йшла мо-

гутня хвиля тюркомовних племен на захід. Обидва потоки, наче в

киплячому казані, змішувалися з місцевими племенами. Історія зберег-

ла для нас їх назви: це хунни (гуни), германці, слов’яни, угри, тюрки,

алани, сармати, гето-фракійці, готи, росомони. Вони утворювали нові

етнічні масиви, єднаючись між собою і місцевим населенням. Ці події

склали і сформували сучасну картину Європи, безпосередньо позначи-

лися також на українській історії та історії культури.

Скіфи змінили кіммерійців і перебували на території України 500 ро-

ків, до ІІІ ст. н. е., утворили оригінальну культуру, прекрасне мистец-

тво, налагодили продуктивне виробництво, торгівлю з Елладою. Їх роз-

били сармати, які вже користувалися гончарним кругом, активно тор-

гували хлібом з Візантією, мали важку кінноту — прообраз рицарської,

господарювали близько 700 років. На зміну їм прийшли гуни, які пра-

вили майже 100 років (370–463 рр.). Гунів перемогли булгари, на те-

риторії України вони правили протягом 200-х років (463 — близько

600 р.), за цей час ними створено помітні пам’ятники господарської,

військової та культурної спадщини. Довгий час булгари були поза нау-

ковим обігом, на них було накладено своєрідне “табу”, але сьогодні вони

серед інших входять в історичне і культурне надбання народів, що про-

живали на території України.

Протобулгари — нащадки гунів — успадкували ім’я алано-булгар, дав-

ньотюркську мову та традиції обох племен. Після розпаду держави гунів

протобулгар зібрали під свою руку нащадки Атілли Айбата (445–453 рр.)

з роду Дуло. Протобулгарські вожді Юрган та Курбат у 619 р. засно-

вують гуно-булгарську державу — Велику Булгарію, центр якої зна-

ходився на території нинішньої України. Літня ставка їх, Балтавар, була там, де нинішня Полтава. У цьому місті правителем був Курбат. Його

молодший брат Шамбат у 620 р. у поселенні Аскал, яке належало

аланському племені русів, зводить фортецю Башту, яка швидко перетво-

рюється на місто. Воно одержало назву від імені засновника Шамбата-

Кий — Шамбатас. Вірогідно, що від прізвиська Шамбата — Кий

(“відокремлений”, “відтятий”) пізніше утворилася назва — Київ.

За ці роки відбулося багато політичних подій, воєн, що були зви-

чайним явищем для того часу, зміни правителів, але і в подальші часи

булгари зберегли пам’ять про своє перебування на території України —

Русі. У 840–865 рр. визначний булгарський поет Микаїль Башту

Ібн — Шамс Тебір — літературний псевдонім Шамсі Башту (так

будемо його звати далі) написав поему “Шан кизи дастан” — “Леген-

да про доньку Шана”. Але перш ніж розглянути поему, варто позна-

йомитися з її автором. Його рід походить від індійського купця Синд-

жа-Дяо, який працював у Хорезмі, а його син Габдулла обіймав поса-

ду судді (каді) мусульман Семендера, пізніше переїхав до Києва, тут і

народився майбутній поет, звідси прізвисько Башту — “киянин”. Пев-

ний час Шамсі Башту виконував обов’язки тебіра — секретаря балта-

вара чорних булгар Айдара, а з 840 р. залишає службу і засновує

мусульманський печерний скит поблизу Києва (у 737 р. булгари прий-

няли іслам), при цьому продовжує виконувати функції секретаря бал-

тавара Габдулли Джильки.

У 858 р. балтавар Габдулла Джильки був розбитий хозарами, Чорна

Булгарія скоротилася до меж Лівобережної України, Київські землі

відійшли від булгар — утворилося Руське князівство (Русь), залежне

від Хозарії. Невдовзі між князем Русі Жир-Аса (у руських літописах

“Дір”) та варягом Аскольдом сталося непорозуміння, останній вчинив

погром, 870 р. він повторює цю акцію. Шамсі як прибічник Діра опи-

няється у в’язниці, звідки його визволяє Алмиш, і поет від’їжджає до

Булгарії. У Булгаристані Микаїль поряд із державною службою сек-

ретаря активізує свою місіонерську та просвітницьку діяльність, ство-

рює при мечетях (мактабі) 180 шкіл, займається переписом населен-

ня, пошуками корисних копалин. У 900 р. під час чергової місіонерсь-

кої подорожі по Уралу потонув під час бурі в річці Нукрат-Ідель

(Агідель, Кама) неподалік аулу Шам-Чачан, сьогодні Яр Чали (На-

бережні Човни). Так про життя Шамсі Башту оповідає “Історія Джаг-

фара” (“Джагфар таріхи”).

Поет пішов із життя, але для нащадків залишилася його поема “Ле-

генда про доньку Шана”, яка написана в Києві і в Україні викликає

науковий, історичний та культурний інтерес. У ній поєдналися два ве-

ликих пласти — язичницький, притаманний для Лівобережної Украї-

ни того часу, та давньобулгарський епос з яскраво вираженим ран-

ньоісламським забарвленням, що характеризує твір як ранньоісламську

поему.

У поемі віднаходяться ототожнення топонімів, так, наприклад, двір

Алмиша — Ольми, як звали його кияни, був добре відомий навіть у

ХІІ ст. як “Ольмин двір”.

Чорні булгари після розгрому їх княгинею Ольгою 946 р. перей-

шли на службу до Києва та Чернігова під іменем берендеїв та ковуїв.

Наприкінці ХІІІ — у першій половині XIV ст. деякі з них мігрували

у Дике поле, утворивши степову вольницю — козацтво, серед якого,

до речі, збереглася протобулгарська традиція — голити голову, ли-

шаючи тільки жмут волосся “оселедець” (подібну “зачіску” мав та-

кож князь Святослав).

Ремінісценції поеми прослідковуються у літературних пам’ятниках

ближніх і дальніх сусідів булгар, зокрема у поемі “Витязь у тигровій

шкірі” Ш. Руставелі, “Іскандер-наме” Нізамі Гянджеві, а також “Слові

о полку Ігоревім”, що потверджує їх культурні взаємозв’язки.

На останній пам’ятці зупинимося докладніше. Вірогідно, що автор

“Слова…” був грунтовно обізнаний з “Легендою про доньку Шана”.

У “Слово…” переходять Див, явний персонаж східного фольклору, алп

Хурса — покровитель ковалів та зброї (принагідно зауважимо, що на

Полтавщині й до сьогодні побутує прізвище Хурса), у язичників Русі —

це Хорс. При аналізі обох творів стає зрозумілим, чому автор “Сло-

ва…” засуджує князя Всеслава Полоцького, коли той “великому Хръе-

сови влълком путь пресыкаше”. Адже у цьому випадку зброя втрачала

силу, тому що це було порушенням давніх освячених традицій і дорів-

нювало злочину.

Віщий співець Боян також є героєм обох поем. У “Легенді…” він

мав історичного прототипа — це аварський хан Бат-Боян (660–

680 рр.), відомий своїми походами на Візантію “тропою Траяна”, тоб-

то до “Трапеум Траяні”, відомої колони римського імператора Траяна.

Зрозумілою також стає любов до струнних інструментів, адже Боян

“любив співати та грати на домрі”. У “Слові…” наголошено на несло-

в’янському походженні Бояна, він онук Велеса, а слов’яни — онуки

Дажбога. Оскільки за часом створення “Легенда…” передує “Сло-

ву…”, відчутні запозичення, тобто це та першооснова, за якою ймовір-

но йшов слов’янський співець.

Тотожними є також міфологічні пласти про походження народів, їх

пізніше увів Нестор до своєї “Повісті минулих літ”, це вкотре потвер-

джує тезу “мандрівного сюжету”, виведену О. Веселовським. У Шам-

сі — легенда про трьох ельбірів-богатирів, перших булгар, у Несто-

ра — про трьох братів — засновників Києва.

Важливою у поемі, зокрема, є інформація про заснування Києва

Шамбатом, братом Курбата І, про якого збереглося багато відомостей

у візантійських хроніках VII ст., що не дивно, адже Курбат виховував-

ся при константинопольському імператорському дворі, а походив із відо-

мого роду Дуло, як і гунський вождь Атілла. “Легенда…” називає

Курбата сином Аскала, який ходив з посольством до Константинополя

у 563 р., що потверджується хронікою Менандра Протиктора. Кон-

стантин Багрянородний у праці “Про управління імперією” згадує про

те, що Київ звався Самбатос (Шамбат), це не ув’язувалося в істориків

ХІХ–ХХ ст. у “струнку” теорію витоків і походження міста. Поема

уточнює назви і час заснування міста, адже достеменно відомі роки прав-

ління Курбата І. Відповідно реконструюється і дата заснування Шам-

батом міста — 631–642 рр. Після зіткнення булгар із фарангами

(франками), смерті аварського хана Бояна (про що розповідає хроніка

Фредегара, VII ст.) у Панонії починаються міжусобні війни аварів з

булгарами-нутригурами. Король Дагоберт спочатку дозволив їм посе-

литися у Баварії, затим відмовив з невідомих причин. У хроніці Фре-

дегара говориться, що булгари змушені були відступити до слов’ян, і ті

прийняли їх; це відбулося в 631 р. Таким чином, згідно з інформацією,

що міститься у поемі, можна ідентифікувати з певною вірогідністю рік

заснування Києва — 631–632, а також його назви: Шамбат — Сам-

батос — Кий — Київ, що не суперечить тому міфологічно-семантич-

ному пласту, що наведено в “Легенді про доньку Шана”.

Окремі перегуки тем “Легенди про доньку Шана” спостерігаються

у “Повісті минулих літ” Нестора-літописця, зокрема оповідь про ча-

рівного коня Туянара, який після служби богатиреві Ату просить відпу-

стити його на волю, він говорить: “Там, біля гори Кіянтау, хочу прове-

сти я дні останні”. Ат виконує його прохання… Після смерті Туянара

він виявив бажання побачити кості любимого коня — “На гору зійшов,

і раптом тяжко йому зробилося, дихання сперло — життя полишило

його”. Майже дослівно Нестор описує смерть Олега.

Усі, хто вивчає давньоруські літописи і літературу, наголошують, що

вони мали попередників, це, зокрема, потверджує пам’ятник, що вхо-

дить в історичний та культурний обіг як в історії булгар, так і українсь-

кого народу, — “Легенда про доньку Шана” славного сина булгарсь-

кого народу Шамсі Башту, він дає можливість повніше осягнути слав-

не минуле нашої країни та її зв’язки з іншими народами.

Сьогодні риторично і не ри-