Натуралізм 2 page

41. Основними рисами поетики постмодернізму є інтертекстуальність (творення свого тексту з чужих); колаж і монтаж («склеювання» різнорідних фрагментів); використання алюзій; тяжіння до прози ускладненої форми, зокрема, з вільною композицією; бриколаж (непряме досягнення авторського задуму); насичення тексту іронією.Постмодернізм розвивається у жанрах фантастичної притчі, роману-сповіді, антиутопії, оповідання, міфологічної повісті, соціально-філософського і соціально-психологічного роману та ін. Жанрові форми можуть поєднуватись, відкриваючи нові художні структури.Першим постмодерністом вважається Гюнтер Грасс («Бляшаний барабан», 1959 p.). Визначні представники постмодерної літератури: У. Еко, Х.-Л. Борхес, М. Павич, М. Кундера, П. Зюскінд, В. Пелєвін, Й. Бродський, Ф. Бегбедер.

У другій половині XX ст. активізується жанр наукової фантастики, який у своїх найкращих зразках поєднується з прогностикою (прогнозами на майбутнє) та антиутопією.

У передвоєнний час виникає, а після Другої світової війни активно розвивається екзистенціалізм. Екзистенціалізм (лат. existentiel — існування) — напрям у філософії і течія модернізму, в якій джерелом художнього твору є сам митець, що виражає життя особистості, створюючи художню дійсність, яка розкриває таємницю буття взагалі. Джерела екзистенціалізму містились у працях німецького мислителя XIX ст. С К'єркегора.Екзистенціалізм у художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Письменники прагнуть збагнути причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце висуваються категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Представники цієї філософії стверджували, що єдине, чим володіє людина, це її внутрішній світ, право вибору, свобода волі.Екзистенціалізм поширюється у французькій (А. Камю,Ж.-П. Сартр та ін.), німецькій (Е. Носсак, А. Деблін), англійській (А. Мердок, В.Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах.У другій половині XX ст. розвивається «новий роман» («антироман») — жанровий різновид французького модерного роману 1940-1970-х рр., який виникає як заперечення екзистенціалізму. Представники цього жанру — Н. Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор, К. Симон та ін.Значним явищем театрального авангарду другої половини XX ст. є так званий «театр абсурду». Для драматургії цього напряму характерні відсутність місця й часу дії, руйнування сюжету і композиції, ірраціоналізм, парадоксальні колізії, сплав трагічного і комічного. Найталановитішими представниками «театру абсурду» є С. Беккет, Е. Йонеско, Е. Олбі, М. Фріш та ін.Помітним явищем у світовому процесі другої половини XX ст. став «магічний реалізм» — напрям, у якому органічно поєднуються елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності. Найбільшого розвитку він набув у латиноамериканській літературі (А. Карпент'єр, Ж. Амаду, Г. Гарсіа Маркес, М. Варгас Льоса, М. Астуріас та ін.). Особливу роль у творчості цих авторів відіграє міф, який виступає основою твору. Класичним зразком магічного реалізму є роман Г. Гарсіа Маркеса «Сто років самотності» (1967), де в міфічно-реальних образах відтворено історію Колумбії та всієї Латинської Америки.У другій половині XX ст. розвивається і традиційний реалізм, який набуває нових ознак. Зображення індивідуального буття поєднується з історичним аналізом, що зумовлено прагненням митців усвідомити логіку соціальних законів (Г. Белль, Е.-М. Ремарк, В. Биков, Н. Думбадзе та ін.).Літературний процес другої половини XX ст. визначається передовсім переходом від модернізму до постмодернізму, а також потужним розвитком інтелектуальної тенденції, наукової фантастики, «магічного реалізму», авангардистських явищ тощо.Про постмодернізм на Заході широко заговорили на початку 1980-х років. Одні дослідники вважають початком постмодернізму роман Джойса «Поминки по Фіннегану» (1939), інші — попередній Джойсів роман «Улісс», треті — американську «нову поезію» 40-50-х років, четверті гадають, що постмодернізм — це не «фіксоване хронологічне явище», а духовний стан і «у будь-якій добі є власний постмодернізм» (У, Еко), п'яті взагалі висловлюються про постмодернізм як про «одну з інтелектуальних фікцій нашого часу» (Ю. Андрухович). Проте більшість науковців вважає, що перехід від модернізму до постмодернізму припав на середину 1950-х років. У 60-70-ті роки постмодернізм охоплює різні національні літератури, а у 80-ті він стає домінуючим напрямом сучасної літератури і культури.Першими проявами постмодернізму можна вважати такі течії, як американська школа «чорного гумору» (В. Берроуз, Д. Варт, Д. Бартелм, Д. Донліві, К. Кізі, К. Воннегут, Д. Хеллер тощо), французький «новий роман» (А. Роб-Грійє, Н. Саррот, М. Бютор, К. Сімон тощо), «театр абсурду» (Е. Йонеско, С Беккет, Ж. Жене, Ф. Аррабаль тощо).До найвизначніших письменників-постмодерністів належать англійці Джон Фаулз («Колекціонер», «Жінка французького лейтенанта»), Джуліан Барнз («Історія світу в дев'яти з половиною розділах») і Пітер Акройд («Мільтон в Америці»), німець Патрік Зюскінд («Парфумер»), австрієць Карл Рансмайр («Останній світ»), італійці Італо Кальвіно («Неспішність»)і Умберто Еко («Ім'я троянди», «Маятник Фуко»), американці Томас Пінчон («Ентропія», «Продається № 49») і Володимир Набоков (англомовні романи «Блідий вогонь» тощо), аргентинці Хорхе Луїс Борхес (новели і есе) і Хуліо Кортасар («Гра у класики»).Визначне місце в історії новітнього постмодерністського роману посідають і його слов'янські представники, зокрема чех Мілан Кундера і серб Милорад Павич.Специфічним явищем є російський постмодернізм, презентований як авторами метрополії (А. Бітов, В. Єрофєєв, Вен. Єрофєєв, Л. Петрушевська, Д. Прігов, Т. Толстая, В. Сорокін, В. Пелєвін), так і представниками літературної еміграції (В. Аксьонов, Й. Бродський, Саша Соколов).Постмодернізм претендує на вираження загальної теоретичної «надбудови» сучасного мистецтва, філософії, науки, політики, економіки, моди. Сьогодні говорять не лише про «постмодерністську творчість», але й про «постмодерністську свідомість», «постмодерністський менталітет», «постмодерністський умонастрій» тощо.Постмодерністська творчість передбачає естетичний плюралізм на всіх рівнях (сюжетному, композиційному, образному, характерологічному, хронотопному тощо), повноту уявлення без оцінок, прочитання тексту в культурологічному контексті, співтворчість читача й письменника, міфологізми мислення, поєднання історичних і позачасових категорій, діалогізм, іронію.Провідними ознаками постмодерністської літератури є іронія, «цитатне мислення», інтертекстуальність, пастіш, колаж, принцип гри.У постмодернізмі панує тотальна іронія, загальне осміяння і глузування з усього. Численні постмодерністські художні твори характеризуються свідомою настановою на іронічне зіставлення різних жанрів, стилів, художніх течій. Твір постмодернізму — це завжди висміювання попередніх і неприйнятних форм естетичного досвіду: реалізму, модернізму, масової культури. Так, іронія перемагає серйозний модерністський трагізм, притаманний, наприклад, творам Ф. Кафки.Одним з головних принципів постмодернізму є цитата, а для представників цього напряму притаманне цитатне мислення. Американський дослідник Б. Морріссетт назвав постмодерністську прозу «цитатною літературою». Тотальна постмодерністська цитата приходить на зміну витонченій модерністській ремінісценції. Цілком постмодерністським є американський студентський анекдот про те, як студент-філолог вперше прочитав «Гамлета» й був розчарований: нічого особливого, зібрання поширених крилатих слів і виразів. Деякі твори постмодернізму перетворюються на книги-цитати. Так, роман французького письменника Жака Ріве «Панночки з А.» являє собою збірку 750 цитат з 408 авторів.З постмодерністський цитатним мисленням пов'язане й таке поняття, як інтертекстуальність. Французька дослідниця Юлія Крістєва, що вводить цей термін у літературознавчий обіг, зазначала: «Будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст є продуктом всотування і трансформації якогось іншого тексту». Французький семіотик Ролан Варт писав: «Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш в пізнаваних формах: тексти попередньої культури і тексти оточуючої культури. Кожний текст є новою тканиною, зітканою зі старих цитат». Інтертекст у мистецтві постмодернізму є основним способом побудови тексту і полягає в тому, що текст будується з цитат з інших текстів.Якщо інтертекстуальними були і численні модерністські романи («Улісс» Дж, Джойса, «Майстер і Маргарита» Булгакова, «Доктор Фаустус» Т. Манна, «Гра в бісер» Г. Гессе) і навіть реалістичні твори (як довів Ю. Тинянов, роман Достоєвського «Село Степанчиково та його мешканці» є пародією на Гоголя та його твори), то здобутком саме постмодернізму с гіпертекст. Це текст, побудований таким чином, що він перетворюється на систему, ієрархію текстів, водночас становлячи єдність і численність текстів. Його прикладом є будь-який словник чи енциклопедія, де кожна стаття відсилає до інших статей цього ж видання. Читати такий текст можна по-різному: від однієї статті до іншої, ігноруючи гіпертекстові посилання; читати всі статті поспіль або ж рухаючись від одного посилання до іншого, здійснюючи «гіпертекстове плавання». Отже, таким гнучким пристосуванням, як гіпертекст, можна маніпулювати на свій розсуд. 1976 року американський письменник Реймон Федерман опублікував роман, що так і називається — «На ваш розсуд». Його можна читати за бажанням читача, з будь-якого місця, тасуючи не пронумеровані і не зброшуровані сторінки. Поняття гіпертексту пов'язано і з комп'ютерними віртуальними реальностями. Сьогоднішніми гіпертекстами є комп'ютерна література, яку можна читати лише на моніторі: натискаючи одну клавішу, переносишся у передісторію героя, натискаючи іншу — змінюєш поганий кінець на добрий і т. д.Ознакою постмодерністської літератури є так званий пастіш (від італ. pasbiccio — опера, складена з уривків інших опер, суміш, попурі, стилізація). Він є специфічним варіантом пародії, яка у постмодернізмі змінює свої функції. Від пародії пастіш відрізняється тим, що тепер нема що пародіювати, немає серйозного об'єкта, який можна піддати висміюванню. О. М. Фройденберг писала, що пародіюватися може тільки те, що «живе і святе». За доби не постмодернізму ніщо не «живе», а тим більше не «святе». Пастіш розуміють також як само пародіювання.Мистецтво постмодерну за своєю природою є фрагментарним, дискретним, еклектичним. Звідси така його ознака, як колаж. Постмодерністський колаж може здатися новою формою модерністського монтажу, однак він суттєво відрізняється від нього. У модернізмі монтаж, хоча й був складений з не зіставних образів, був усе-таки об'єднаний у певне ціле єдністю стилю, техніки. У постмодерністському колажі, навпаки, різні фрагменти зібраних предметів залишаються незмінними, нетрансформованими в єдине ціле, кожен з них зберігає свою відокремленість.Важливим для постмодернізму с принцип гри. Класичні морально-етичні цінності переводяться в ігрову площину, як зауважує М. Ігнатенко, «учорашня класична культура й духовні цінності живуть у постмодерні мертвими — його епоха ними не живе, вона ними грає, вона у них грає, вона їх знедійснює».Серед інших характеристик постмодернізму — невизначеність, деканонізація, кариавалізація, театральність, гібридизація жанрів, співтворчість читача, насиченість культурними реаліями, «розчинення характеру» (повна деструкція персонажа як психологічно й соціальне детермінованого характеру), ставлення до літератури як до «першої реальності» (текст не відображає дійсність, а творить нову реальність, навіть багато реальностей, часто незалежних одна від одної). А найпоширенішими образами-метафорами постмодернізму є кентавр, карнавал, лабіринт, бібліотека, божевілля.Феноменом сучасної літератури й культури є також мультикультуралізм, через який багатоскладова американська нація природно реалізувала хистку невизначеність постмодернізму. Більш «заземлений» мультикульт) раніше «озвучив» тисячі різноманітних неповторних живих американських голосів представників різних расових, етнічних, тендерних, локальних та інших конкретних струменів. Література мультикультуралізму включає афроамериканську, індіанську, «чиканос» (мексиканців та інших латиноамериканців, значна кількість яких мешкає у США), літературу різних етносів, що населяють Америку (зокрема, й українців), американських нащадків вихідців з Азії, Європи, літературу меншостей всіх ґатунків.

42. Енциклопедією російського життя і найвищою мірою народним твором” назвав Бєлінський роман Пушкіна, розкривши в своїх статтях “Твори Пушкіна” величезні гідності роману, що роблять його великим твором російської літератури .“Євгеній Онєгін” – реалістичний роман у віршах, роман-щоденник, твір ліро-епічний.Цей роман критик називає “історичним”, пов’язуючи його зміст з суспільним розвитком, із зростанням самосвідомості російської суспільства напередодні повстання декабристів.Пушкін почав писати “Євгенія Онєгіна” в травні 1823 в Кишиневі, а закінчив 25 вересня 1830 в Болдіно. У 1831 році Пушкін знову звертається до роману. За задумом у романі мало бути дев’ять розділів, але згодом автор вилучив восьму главу і на її місце поставив дев’яту. Була написана і десята голова, але її поет спалив. У 1833 році роман був опублікований і містив вісім глав.В “Євгенії Онєгіні” А. С. Пушкін розмірковує про сенс життя в певних історичних умовах. Кращі представники дворянської інтелігенції ставали декабристами, але поета хвилює доля молодого дворянського інтелігента, освіченого, критично відноситься до дійсності (Онєгін, Ленський), незадоволеного світським життям, її пустотою і неробством, але не активного у своїх устремліннях, хоча Бєлінський вважав передове дворянство носієм пробудилася самосвідомості в епоху 20-х років XIX століття.У романі немає жодного історичного обличчя, але Бєлінський назвав “Онєгіна” історичної поемою, так як в ній бачимо “поетично відтворену картину російського суспільства в один з найцікавіших моментів його розвитку” (період декабристського руху).Головний герой роману “Євгеній Онєгін”, представник дворянської інтелігенції, зображений реалістично. Його життєва біда у відриві від російського народу. Він не знає ні країни, ні життя простих людей, ні їх праці. Євген – людина світу, але людина з неабиякими задатками. Він розумний, безкорисливість, благородна. “Бездіяльність і вульгарність життя душать його, він навіть не знає, що йому треба, що йому хочеться, але він знає, що йому не треба, що йому не хочеться”, – пише Бєлінський. Невдоволення собою і навколишнім життям властиво героєві Пушкіна. Ця невдоволеність – свідчення того, наскільки Онєгін вище світського суспільства. Його егоїзм Бєлінський називає страждають егоїзмом, егоїзмом мимоволі, через історичні обставини. Критик вважав хвороба Євгена хворобою століття, тому що причиною її була потворна атмосфера епохи. “Сили цій багатій натури залишилися без програми, життя без сенсу, а роман без кінця”, – писав він у своїх статтях.О. С. Пушкін залишає свого героя на роздоріжжі, “в хвилину злу для нього”. Залишаючи питання про долю свого героя відкритим, поет ніби вказує на різноманітність його долі у складній і суперечливій дійсності. У той же час моральні страждання героя – знак великого суспільного пробудження. Ось чому поява “Онєгіна”, за словами Бєлінського, є акт свідомості російського суспільства, ось чому роман має історичне значення. Причому драматична доля дворянської молоді епохи декабризму виражена не тільки в образі Онєгіна, але і в образі Ленського. Онєгіна і Ленського в романі протиставлено Тетяна, вона близька рідному народові, російської природі, її образ допомагає розкрити основну ідею роману: тільки спілкування з народом може врятувати суспільство, зробити його життя змістовною, праця – корисним.Пристрасно закохана проста сільська дівчина, потім – світська дама, Тетяна залишається незмінною, зберігає себе в будь-яких життєвих ситуаціях, вона – “істота виключне; натура глибока, любляча, пристрасна”.Проте зміст роману не вичерпується цими проблемами. Інакше б Бєлінський на назвав його “енциклопедією російського життя”. Форма “вільного” роману дозволила Пушкіну охопити різні сторони життя російського суспільства 20-х років XIX століття: петербурзьке аристократичне суспільство і московське панство, яке стоїть рангом нижче, у вирі яких приглушуються прекрасні пориви, гинуть неабиякі натури. Автор прагне розкрити сутність дворянського суспільства, показати його нікчемність, відсталість, відсталість.О. С. Пушкін зображує простонародну старовину, провінційне дворянство, від погляду поета не вислизає обмеженість його інтересів.Поет різко засуджує провінційне дворянство за самовдоволення, егоїзм, невігластво, експлуатацію народу, безперервну неробство. У романі Пушкіним підняті питання виховання, освіти, економіки.На сторінках роману поет розмірковує про любов і дружбу, про життя з її печалями і радощами, про мистецтво, літературу, театр, який Пушкін назвав “чарівним краєм”. Очима поета ми бачимо трудове ранок Петербурга..Прекрасний у романі краєвид, часом він має і самостійне значення реалістичного побутового тла, на якому протікає життя героїв. Опис осені, зими, весняні картини дуже виразні.Однак пейзаж і допомагає розкрити характер героя. Картина ранкової зорі і опис пізньої зими представляють одну з рис характеру Тані – любов до природи.Прекрасні картини сільської природи виявляються необхідними автору, щоб показати байдужість до природи Онєгіна.Своєрідність у побудову роману вносять ліричні відступи, в яких поет висловлює своє особисте ставлення до подій і героїв. Наприклад, розповідь про юність Онєгіна супроводжується зауваженнями про неповноцінність дворянського виховання та освіти. Пушкін підкреслює свою духовну близькість до головних героїв (“Онєгін – добрий мій приятель”, “Тетяна милий ідеал”) і розмірковує про коханого рід занять, літературі, про бажання писати в прозі. Іронічно висловлюється про літературні течії: класицизм, сентименталізм. Ліричні відступи як би відтворюють образ самого Пушкіна – людини розумного, люблячого, гуманного. Це і послужило приводом Бєлінському сказати: “Онєгін” – найбільш задушевний твір Пушкіна, найулюбленіше дитя його фантазії, тут все життя, вся душа, вся любов його; тут його почуття, поняття, ідеали “.Для роману автор створює новий вид строфи, яка отримала назву “Онєгінська”. Вона складається з чотирнадцяти рядків: трьох чотиривіршів з перехресною, парної і оперізує римуванням і одного двовірша з парною римуванням, нерідко є узагальненням або звучного як афоризм:

Звичка понад нам дана,Заміна щастя вона.“Онєгінська” строфа дозволяє вмістити закінчену думку, цілий епізод, картину. Вона написана улюбленим пушкінським розміром: чотиристопним ямбом. Мова роману відрізняється жвавістю, простотою, виразністю. Широке “енциклопедичне” зображення російського життя свого часу Пушкіним дало право Бєлінському сказати: “У своїй поемі він умів торкнутися так багато чого, натякнути про настільки чому, що належить виключно до миру російського суспільства”.Великий критик назвав також роман не тільки енциклопедією російського життя, але і найвищою мірою народним твором, вкладаючи в цей термін дуже широке утримання; він вважав, що народним є такий твір, в якому поставлені найважливіші для життя всього народу питання, і дозволені вони в дусі найбільш прогресивних ідей епохи. Отже, народність твору полягає в його тематиці, ідеї, у створенні національних російських образів, у змалюванні російської природи, у використанні розмовної народної російської мови. Підкреслюючи історичний характер “Онєгіна”, відчуваючи в ньому декабристський настрої, критик-демократ дає високу оцінку головним героям роману: “Отже, в особі Онєгіна, Ленського, Тетяни Пушкін зобразив російське суспільство в одному з фазі його освіти, її розвитку”.

43. Образ любові в Пушкіна завжди є образом тієї чи іншої жінки. Поет любив жінок, присвячував своїм героїням та окремі вірші, і поеми, і навіть роман у віршах «Євгеній Онєгін», в якому створена ціла галерея цікавих барвистих образів. Холодних, чистих, як зима, невблаганних, непідкупних, Незрозумілих для розуму … – жінки, описані Пушкіним у романі, дуже різні, по-різному до них відноситься автор. «Кокетки», «вигадниця», пані, танцівниці, актриси … Серед них – головна героїня твору, Тетяна Ларіна. Ми бачимо її дикої, мовчазною дівчинкою в батьківському домі. У неї поширене ім’я, вона схожа на більшість дівчат, які ворожать, співають пісні, а й цікавиться іншим, вигаданим, «книжковим», романтичним. Зрозуміло, що її перша любов приречена на невдачу і саме це зробить її сильнішими, мудрішими. Вона відмовить своєму коханому, залишиться вірною слову, даному в день шлюбу. Вона не зрадить чоловіка, якого не любить.Її сестра Ольга – повна її протилежність. Весела і пустоголовий, вона легко погоджується на любов поета Ленського, але сама любити не вміє.

* «У рисах у Ольги життю немає.

* Точь-в-точь в Вандіковой Мадонни:

* Кругла, червона обличчям вона,

* Як ця дурна місяць

* На цьому дурному небосхилі»- скаже про неї Онєгін.

Ленський для нього всього лише солодкі елегії, на думку автора і Ленського, чогось більш високого їй не потрібно, вона досить приземлений людина. Ось матінка Тетяни та Ольги, поміщиця Ларіна, зразок тихій і спокійній провінційного життя. Згадуючи її молодий, Пушкін сміється над її бажанням бути такою, яка вона є насправді. Вона книжок зовсім не читає, знає про їхнє існування від своєї кузини, єдине що вміє – писати і читати французькою, завдяки якому називає кріпаків на іноземний зразок, наприклад кличе Поліною Параску, а в назвах, французьке N вимовляє з проносом … Пушкін розповідає про життя її класу – вона повинна вийти заміж за волею батьків, без власного бажання, без любові. Така ж доля чекає і її дочок. Змирившись з весіллям з немилим, займається господарством, ставати наполегливої кріпак, віддавати своїх селян у солдатчину, особисто наглядати за роботами, варити, солити гриби … їй вже не до ніжних почуттів.Добра і ласкава няня Тетяни – Пилипівна – одна з багатьох жінок-кріпаків, які живуть поруч зі своїми панами. Пилипівна любить Тетяну, яка від неї, а не від матері, отримує уроки доброти, душевних цінностей, турботу. Доля няні трагічна: її рано віддають заміж за іншого кріпака, Ваню, який був навіть молодший неї. Дуже невимушено Пушкін підводить читача до думки про те, що доля жінки у суспільстві майже однакова. І мати Тетяни та Ольга, няня Пилипівна – раби чоловіків, які не владні над своїм вибором. Зовсім інші – жінки, яких зустрічає Онєгін на балах – холодні і непостійні красуні, які виставляють напоказ свої чари. Автор у романі захоплюється разом з нами:

* • «Діани перса, щічки Флори

* • Скрашають, друзі!

* • Одначе ніжка Терпсіхори

* • Чарівний чимось для мене»

І автор бачить їх, не закриваючи очей, він розуміє: «Слова і зір чарівниць тих Оманливі … як ніжки їх». «Спокусниці», «красуні грайливі» – так їх називає Пушкіна.

44. Роль ліричних відступів у романі О. Пушкіна "Євгеній Онєгін"

Що таке ліричні відступи? Здавалося б, з точки зору розвитку сюжету - двічі зайве явище: по-перше, відступ від головної лінії, по-друге, лірика, а нам події та конфлікти цікавіші, розповідь про вчинки головних героїв або хоч описи природи.

Це - на перший, поверхневий погляд. Якщо вдуматися, сенс твору - не суто розвиток сюжету (це для випадкових низькопробних книжок), а реалізація пов'язаних із ним ідей автора, проекція на події історії чи сучасності авторських поглядів на життя. В. Бєлінський назвав роман О. С Пушкіна "енциклопедією російського життя". Поет ввів і себе на сторінки роману, розповідаючи про власні зустрічі та розмови з головним героєм. Це важливо для розуміння характеру, особистості Онєгіна, розуміння часу. Тому й ліричні відступи - це не тільки цікаві спогади з життя самого Пушкіна, не тільки спалахи його яскравої особистості, а сторінки великої енциклопедії російського життя першої чверті XІX ст., паростки, з яких, дивно переплітаючись, складалася, виростала картина життя. Наприклад, ліричний відступ про жіночі ніжки - такий схожий на пушкінські рукописи: жартівливий, дещо пустотливий, мов малюнки на чернетці, що з'являються, поки народжується думка. Він закінчується спогадом про таку близьку, кримську закоханість:

Я помню море пред грозою:

Как я завидовал волнам,

Бегущим бурною чредою

С любовью лечь к ее ногам!

Цей спогад про дівчину-підлітка - не тимчасова блискавична згадка про Марію Раєвську, бо саме до її гордої трагічної долі дружини декабриста Волконського поет повертатиметься не раз. Це ж її самовідданість і повага до чоловіка звучатимуть в останній відповіді улюбленої героїні Пушкіна - Тетяни. Саме ця вірність і саможертовність, уміння жити обов'язком перед близькими символізує для Пушкіна російську жіночу душу. Або ліричний відступ про Москву, про наполеонівську навалу 1812 року, пронизаний почуттям гордості за те, що

... не пошла Москва моя

К нему с повинной головою.

Не праздник, не приемный дар,

Она готовила пожар

Нетерпеливому герою.

Саме ця гордість за свою столицю, за свою Батьківщину, почуття причетності до її історії, відчуття себе її невід'ємною частиною - властивість російського характеру пушкінського сучасника й однодумця. Саме під впливом цього з'явилося бажання змінити державний устрій, шлях на Сенатську площу й до рудників Сибіру. Саме тут джерела "дружніх суперечок", що зашифровано у X главі роману. У ліричних відступах ми бачимо сплетіння особистого з громадським, голоса серця з покликом розуму й душі.

Ще один ліричний відступ - на початку восьмої глави. Підсумок певного періоду життя і творчості, коли муза

Воспела <...>

И славу нашей старины,

И сердца трепетные сны,

коли поет гордо каже:

Старик Державин нас заметил

И, в гроб сходя, благословил.

Згадується, що є в Державіна й Пушкіна багато спільних тем у поезії і одна з них - "Я памятник себе воздвиг нерукотворный..."

Нема в романі "зайвини", бо "енциклопедія російського життя", яку написано великим поетом, людиною свого часу, громадянином, філософом, яскравою особистістю, складалася з подій та почуттів, розуму та серця.

45. Вершина творчості Лермонтова – соціально-психологічний роман «Герой нашого часу». Головна дійова особа роману – офіцер Григорій Печорін, прекрасно освічений, бага тий молодий чоловік, якого вислали з Петербурга в діючу армію на Кавказ. Епізоди його життя на Кавказі становлять зміст роману, який побудований з п’яти повістей: «Тамань», «Максим Максимович», «Бела», «Княжна Мері», «Фаталіст». Печорін – «зайва людина». Звернення його незрозумілі оточуючим людям, так як вони мають звичайну, поширену в дворянському суспільстві точку зору на життя. Печорін міг стати блискучим офіцером. Він сміливий, не боїться небезпеки й смерті, у нього залізна воля. Але він не шукає військової слави і не робить військової кар’єри. Свої сили та енергію він витрачає на порожні вчинки. Його життя не має мети, він ставить життя в залежність від випадку, примхливого бажання і перетворює її на гру. Розчарування у світському суспільстві Печорин переносить на все навколишнє. На страждання і радість інших людей він дивиться «тільки у відношенні до себе». Відкидаючи сучасну дійсність, він захищає тільки свою особисту свободу, свободу своєї волі. Так позначається його індивідуалістична психологія.Вчинки Печоріна, примушуючи страждати інших, не роблять і його щасливим. Він нещасний і самотній. Його холодний розум невпинно судить всіх і самого себе. У той же час в його душі живе потреба в любові й співчуття. У ньому кипить енергія, йому хочеться активної дії, він розуміє, що у нього могло бути «призначення високе». Але додати своїх сил до суспільно-корисної справи в його час було неможливо. Вчинки Печоріна дрібні, кипуча діяльність його порожня і марна. Час поставив його перед вибором: «або рішуча бездіяльність, або діяльність без мети». Незважаючи на те, що Печорін так і не знайшов головною, гідною його мети в житті – і в цьому одне з джерел трагізму його долі, – було б неправильно стверджувати, що у нього взагалі немає серйозних занять. Одне з них – розуміння природи і можливостей людини. Звідси – нескінченна ланцюг психологічних та морально-філософських експериментів над собою та іншими. Він обдумує свої вчинки, він сам – непересічна особистість, він постійно порівнює свою поведінку з «призначенням високим». Думаючи про свободу як головної для нього цінності, Печорін запитує себе: «Чому мені так дорога вона? Що мені в ній? Куди я себе готую? Чого чекаю від майбутнього?»На жодне з цих запитань у нього немає відповіді, але їх постановка в умовах всебічно закріпаченої Росії кажуть сучасникам, та й не тільки їм, багато про що.У повісті «Фаталіст» поведінку Печоріна набуває філософське осмислення. Пружиною подій стає суперечка про те, чи визначена заздалегідь доля людини або ж вона вільна у своїх діях. Офіцер Вулич розуміє приречення долі як вираз вищої волі, від якої залежить кожен крок людини, філософським поясненням поведінки Печоріна стає принцип сумніву. Печорін сумнівається у всьому: в існуванні певної завідомо долі, а отже, і вБоге; в необхідності добра як умови людського життя, по всіх моральних цінностях. Це приводить його до висновку, в якому єдиною безперечною реальністю стає його власне «я». Свободу своєї волі він робить принципом поведінки. Індивідуалізм Печоріна з категорії психологічної переходить у категорію світоглядну, філософську.Свобода «для себе» обертається та іншим боком – вона спустошує людину, робить її життя безцільної. Така в результаті доля Печоріна, який їде подорожувати до Персії і по дорозі вмирає. Ставлення Лермонтова до Печоріна неоднозначно. Лермонтов приймає мужню критичну думку Печоріна, який руйнує традиційні погляди, його прагнення до дії та утвердження права на свободу. У цьому в умовах епохи реакції виявилися риси справжнього героїзму. Але філософію індивідуалізму (свободи «для себе») Лермонтов засуджує як марну та соціально небезпечну. Творчість Лермонтова стало етапом у розвитку російської громадської думки. Художні відкриття Лермонтова (нові форми лірики, реалістичний психологічний аналіз, діалектичне розкриття характерів, аналіз філософської концепції життя) проклали дорогу поезії Некрасова, Блоку, Маяковського, прозі Тургенєва, Толстого, Достоєвського.