Які ж риси жанру трагедії-помсти можна виявити в «Гамлеті»? Як і чому ця п’єса виходить за рамки цього жанру?

Помста Гамлета не вирішується простим ударом кинджала. Навіть її практичне здійснення натрапляє на серйозні перешкоди. Клавдій має надійну охорону, і до нього не можна підступитися. Але зовнішня перешкода не така значна, як етичне і політичне завдання, яке стоїть перед героєм. Щоб здійснити помсту, він повинен здійснити вбивство, тобто такий же злочин, який лежить на душі Клавдія. Помста Гамлета не може бути таємним вбивством, вона повинна стати публічною карою злочинця. Для цього треба зробити очевидним для всіх, що Клавдій – низовинний вбивця. У Гамлета є і друге завдання – переконати матір в тому, що вона зробила серйозне етичне порушення, вступивши в кровозмішуючий брак. Помста Гамлета повинна бути не тільки особистим, але і державним актом, і він усвідомлює це. Така зовнішня сторона драматичного конфлікту. [10; 70] У Гамлета є своя етика помсти. Він хоче, щоб Клавдій дізнався, за що його чекає кара. Для Гамлета справжня помста – не фізичне вбивство. Він прагне порушити в Клавдії свідомість його провини. Цій меті присвячені всі дії героя аж до сцени «мишоловки». Гамлет прагне, щоб Клавдій проникся свідомістю своєї злочинності, він хоче покарати ворога спочатку внутрішніми терзаннями, муками совісті і лише потім завдати удару так, щоб він знав, що його карає не тільки Гамлет, а етичний закон, вселюдська справедливість.

Убивши мечем Полонія, що сховався за завісою, Гамлет говорить:

Що до нього

То я тужу; але небеса веліли,

Їм покаравши мене і мною його,

Щоб я став бичем їх і слугою.

У тому, що здається випадковістю, Гамлет бачить прояв вищої волі. Небеса поклали на нього місію бути бичем і виконавцем того, що їх визначило. Так дивиться Гамлет на справу помсти. [7; 225]

Давно була відмічена різноманітна тональність трагедій, змішення в них трагічного з комічним. Зазвичай у Шекспіра носіями комічного є персонажі низького звання і блазні. У «Гамлеті» немає такого блазня. Правда, є комічні фігури: Озрік, Полоній та інші. Всі вони піддаються осміянню і самі смішні. Серйозне і смішне перемішується в «Гамлеті», а іноді і зливається. Коли Гамлет описує королеві, що всі люди є їжею для черв’яків, жарт виявляється одночасно загрозою супротивникові в тій боротьбі, яка відбувається між ними. Шекспір будує дію так, що трагічна напруга міняється сценами спокійними і глузливими. Те, що серйозне перемішується смішним, трагічне – комічним, піднесене – повсякденним і низовинним, створює враження справжньої життєвості дії його п’єс. Змішення серйозного із смішним, трагічного з комічним – давно відмічена особливість драматургії Шекспіра. У «Гамлеті» можна побачити цей принцип у дії. Досить нагадати хоч би початок сцени на кладовищі. Перед глядачами з’являються комічні фігури могильників; обидві ролі грають блазні, але навіть тут клоунада різна. Перший могильник належить до блазнів, що уміють потішити публіку розумними зауваженнями, другий блазень – з тих комічних персонажів, які служать предметом насмішок. Перший могильник на наших очах показує, що цього простака легко обвести навколо пальця. [11; 346] Перед катастрофою, що завершує п’єсу, Шекспір знову вводить комічний епізод: Гамлет насміхається над надмірним придворним лиском Озріка. Адже через декілька хвилин відбудеться катастрофа, в якій загине вся королівська сім’я!

9.Термін “Відродження ” почали застосовувати ще в XVI столітті у зв’язку з живописом. З часом поняття “Відродження” набуло широкого змісту. “Загалом Відродження - це теорія і практика гуманізму. Ренесансний гуманізм обґрунтовує новий ідеал людини - творчої особистості, здатної до самопізнання, покликаної пізнати і перетворити світ, відкрити себе і перетворити себе”.Автор відомого трактату “Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів”(1550) художник Джорджо Вазарі писав про відродження мистецтва в Італії після довгих років занепаду за часів середньовіччя. Цю працю український поет Т.Г”. Шевченко згадує у повісті “Художник” як правдивий документ тих часів.В основі культури доби Відродження головним є принцип гуманізму. Поняття “гуманізм” (лат. питапиз - людський, людяний) філософська література трактує у двох значеннях. У широкому - як систему ідей і поглядів на людину як найвищу цінність; у вузькому - прогресивна течія західноєвропейської культури доби Відродження, спрямована на утвердження поваги, гідності й розуму людини, її права на щастя, вільний вияв почуттів і здібностей.Культура Відродження (Ринашименто - італійською, Ренесанс французькою мовою) виникла в Італії, згодом охопила Францію, Іспанію, Англію, Чехію і Польщу. У становленні мистецтва Відродження важливого значення набула антична культура. Свого часу класики марксизму зазначали, що врятовані під час падіння Візантії.рукописи, знайдені в руїнах Риму античні статуї показали Заходу новий світ - грецьку дає сть, в Італії розрочався небувалий розквіт мистецтва, який став відблиском класичної давності і якого ніколи більше не вдалося досягти.

Мистецтво Відродження пройшло кілька етапів:

Проторенесанс (XII-XIII ст);

Раннє Відродження (XIV-XV ст.);

Високе Відродження (90і роки XV ст. - перша третина XVI ст.);

Пізнє Відродження (друга половина XVI ст.).

У різних країнах становлення Відродження мало свої особливості: так, наприклад, у Нідерландах не було етапу Високого Відродження. Класичною країною Відродження стала Італія, де яскраво виокремилися усі його періоди. Італійське мистецтво доби Відродження на всіх етапах розвитку упродовж майже трьох століть піднімалося до значних творчих висот. Усі без винятку види мистецтва переживали злет.

10. Творчий дух Фауста лине до нас iз загадкових i химерних вiкiв Середньовiччя i Вiдродження, коли людина пройнялася вiрою у свою всемогутнiсть, озброївшись силами таємничої науки алхiмiї, шукала філософський камiнь, за допомогою якого збиралася перетворити будь-який метал на золото, шукала "елiксир життя", щоб повернути собi молодість. У цей час з`являються перекази про магiв i чорнокнижникiв, якi продавали душу дияволу, щоб той допомiг осягнути таємницю буття.Одна з найпопулярнiших легенд Середньовiччя - легенда про доктора Фауста, яка виникла навколо історичної особистостi, що вразила уяву народу.Фауст - особа iсторична, про що свiдчать численні спогади його сучасників. Вiн жив на межi 15 i 16 столiть, мав iм`я Йоган-Георгiю згiдно з католицьким i лютеранським звичаєм, прізвище Фауст. Вчені по рiзному пояснюють походження його прізвища. Одні стверджують, що воно походить вiд нiмецького Faust, що в перекладi означає кулак. iншi вбачають в ньому псевдонiм, утворений вiд латинського Faustus - щасливий. Цей псевдонiм пiдкреслював успiшний характер дiяльностi вченого, мага, астролога, віщуна. Сам Фауст називав себе i лiкарем i хiромантом. Отже, точки зору лютеранської церкви вiн прагнув недозволених знань, а значить заслуговував засудження, був грiшником, бо з точки зору людини того часу цi знання можна здобути тiльки в союзi з дияволом. Письмові джерела повiдомляють також, що Фауст був професором, читав лекції в рiзних унiверситетах, мав учнів - послідовників. Ще за життя вченого про нього ходили рiзнi розповiдi про його вчинки, в яких вбачали щось незвичайне, фантастичне.Загинув Фауст внаслідок несподіваної катастрофи, яка вразила сучасникiв. Передбачають, що це був вибух у лабораторії вченого. Iсторичний Фауст помер близько 1540 року. Ця остання подiя в життi вченого надала подальшого iмпульсу розвитку легенди. Фауст стає популярним улюбленим героєм народної легенди. Його образ в легендi несе на собi вiдбиток часу. Вiн людина, яка заради знання готова знатися i з нечистою силою, i тому вкiнцi легенди диявол забирає Фауста до пекла. Водночас вiн типовий представник епохи Вiдродження, смiливий i безстрашний шукач таємних знань i заборонених шляхiв отримання цих знань.Як вiдомо, найбiльш яскравi, глибокi, художньо довершенi образи створенi фольклором, наприклад Геракл, Прометей, до них належить i Фауст. Всi цi герої гармонiйно поєднували думку i почуття.Головна суть фаустiвського сюжету - жага безмежного знання, допитливiсть, свобода духу - приваблювала багатьох письменникiв наступних епохи зумовила світову популярнiсть образу Фауста.Нижче в роботi ми намагатимемося з`ясувати питання, як легенда про Фауста трансформувалася в творчостi Й.В.Гете, видатного нiмецького просвiтника. Гете з його тонким сприйманням старовини, вiдчув красу та значимiсть цього сюжету ще в юностi. Письменник вiддав основнiй книзi 62 роки свого життя. Безперечно, Гете знав не тiльки легенду про Фауста, а й лiтературнi обробки. Використав вiн також i легенду про Симона-мага. Гете знайшов простий спосiб, як поєднати цi два сюжети: Мефiстофель омолоджує вченого i перетворює його на юнака. Такий задум, за словами нiмецького письменника Томаса Манна, міг народитися тiльки "з юнацького ритму кровi" поета. Гетевський Фауст мало чим схожий зi своїми праобразами. Він надiлений рисами людини не Середньовiччя, а епохи Вiдродження. Мабуть, тому вся культура нової доби була визначена Шпенглером, як "фаустiвська".Великий нiмецький письменник Йоганн Вольфганг Гете написав трагедiю "Фауст", над якою працював понад 60 рокiв. Образ великого шукача iстини хвилював його все життя. У трагедiї вiн показав двобiй добра i зла як рушiйну силу розвитку, змiн, динамiки буття. Твiр складається з Посвяти, Театрального вступу, Прологу та двох частин. В "Пролозi на небi" показується зустрiч Господа та його архангелiв iз Мефiстофелем, яка набуває символiчного значення. Основний предмет розмови - це людина. Хто вона така? Яке ii мiсце в свiтi? У пролозi Господь утверджує силу людської особистостi, ii здатнiсть до розвитку, пошуку смислу життя, хоча погоджується, що вона не досконала. Саме такою людиною Бог уявляє Фауста. Але Господь також не визнає Мефiстофеля як уособлення зла, i це пiдтверджують його слова:

Таким, как ты, я никогда не враг.

Из духов отрицания ты всех мене

Бывал мне в тягость, плут и весельчак.

Из лени человек впадает в спячку.

Ступай, расшевели его застой,

Вертися пред ним, томи и беспокой

И раздражай его своей горячкой.

Цими словами Господь дав волю Фаустовi у виборi мiж ним i дияволом, знаючи, що сильна, мисляча людина завжди сумнiвається, але сама доходить до бажаних висновкiв. Зустрiч з Мефiстофелем такiй людинi лише допоможе вибратися зi своїх протирiч. Мефiстофель навпаки говорить про мiзернiсть людську, яка не дозволяє людству наблизитися до вершин духу. Що є людина на землi - "божествене створiння", яке прагне iстини, чи "тварина iз тварин"? Це головна проблема прологу, що визначає iдейний змiст трагедії "Фауст". На вiдмiну вiд трагедії легенда не має такого прологу.Образ Фауста у поемi уособлює все людство, але попри цьому вiн не є iдеальною особистiстю. Фауст не задоволений знаннями. якими вiн володiє i прагне бiльшого. Саме в такi хвилини вiн звертається до Бiблii i починає ii перекладати, але не погоджується з першими ж словами. Вiдчай героя настiльки великий, що вiн вирiшує покiнчити життя самогубством. Мефiстофель знаходить Фауста в його кабiнетi, де той уже багато разiв б`ється над розкриттям таємниць свiту, i укладає з ним угоду. Вiн задовольнить будь - якi бажання i забаганки вченого, нi в чому не буде перешкоджати. Але в ту мить, коли Фауст вiдчує цiлком задоволеним життям i щасливим, вiн мусить померти, а душа його належатиме Мефiстофелю. I це буде плата за земне блаженство. Цей епiзод поеми має також розбiжностi з легендою, оскiльки в легендi Мефiстофель i Фауст укладають угоду тiльки на 24 роки (згiдно з нею Мефiстофель, залишаючись незримим, повинен з`являтися до Фауста на його бажання i виконувати всi його розпорядження, Фауст же зрiкається Бога i вiддає душу сатанi). Згодом Мефiстофель повертає нашому герою молодiсть i в результатi вiн закохується в молоду вродливу дiвчину Гретхен (ця сюжетна лiнiя - любов Фауста i Маргарити є нововведенням Й.В.Гете). Мефiстофель вважає, що саме в цьому Фауст знайде ту прекрасну мить, але помиляється. Спочатку за волею Мефiстофеля помирає мати Гретхен, а потiм i брат Валентин. Молода дiвчина карає себе за цi смертi i потрапляє до в`язницi. Попри всi благання Фауста втекти з ним Маргарита не погоджується, бо вважає себе винною i помирає у в`язницi. Але навiть пiсля всiх ii грiхiв душа Маргарити потрапляє до раю. Фауст тяжко пережив смерть Гретхен,але не припинив пошукiв iстини.

Отже в першiй частинi свого твору Гете в основному провiв свого героя через тi випробування, якi вiдомi з легенди.У другiй частинi твору Фауст служить при дворi iмператора i надає йому рiзнi послуги за допомогою всесильного Мефiстофеля.Вiд шлюбу з давньогрецькою красунею Єленою Прекрасною нього народжується син Евфорiон, який згодом гине.Фауст намагається виростити людину в колбi - Гомункулуса, але той теж гине. Життя Фауста пiдходить до кiнця, йому 100 рокiв. Вiн мрiє про свiтлi та щасливi мiста, якi, за його бажанням мусять з`явитися для людей. Свою мрiю вiн хоче здiйснити на островi, який подарував йому iмператор, i який був майже не придатний для життя. Фауст поспiшає з роботами. Нарештi герой вiдчуває мить найвищого життєвого задоволення.Бiльше Фаустовi нiчого бажати. Вiн помирає, але його душа потрапляє в рай, i зустрічається з душею Маргарити. Вона вже постила йому i любить його, як i ранiше.Фауст багато страждав, постiйно сумнiвався i шукав, знаходив i втрачав, часто вiдчував невдоволення. Тiльки серед природи, вiдчуваючи ii частиною себе, вiн сприймає свiт, як гармонiю. Життя принесло йому короткi моменти щастя i довгi роки страждання i вiдчаю, але все це було не даремно. Вже наприкiнцi свого життя Фауст це зрозумiв.Отже, в другiй частинi Гете вiдiйшов вiд легенди, логiчно розвиваючи храктер людини, яка бачила своє покликання в активному пошуку iстини i смислу буття.У пролозi автор ставить питання: що є Людина в цьому величному, гармонiйному i досконалому всесвiтi? Людина нещасна, вiчно страждає. Їй жилося б краще, якби не її розум, - iскра Божа. Герой його трагедiї, скептик i насмiшник Мефiстофель каже, що свiт людини побудований погано: "Там безпросвiтна темрява i Людинi бiднiй так погано". Людина мислить, але вiд цього страждає ще бiльше, бо розумiє безглуздiсть багатьох соцiальних iнститутiв, законiв, звичаїв, забобонiв, розумiє, що в соцiальних бiдах винна не природа, не всесвiт, а вона сама Людина. У фiлософiї Гете iдея дiалектичної єдностi протилежностей є однiєю з головних iдей. У боротьбi суперечностей створюється гармонiя свiту, в зiткненнi iдей - iстина. Поет нам постiйно нагадує про це. Два герої трагедiї - Фауст i Мефiстофель - наочно нам демонструють цю дiалектичну спорiдненiсть позитивного i негативного. Людство завжди намагалося зрозумiти навколишнiй свiт, пояснити природнi явища i сутнiсть буття. Достатньо згадати бiблiйну оповiдь про Єву, яка скуштувала яблука з дерева пiзнання, працi алхiмiкiв епохи Вiдродження, спрямованi на винахiд "фiлософського каменя", за допомогою якого можна буде перетворити метал на золото i здобути "елiксир життя", що повертає молодiсть i здоров'я. Але саме в епоху Вiдродження людина пройнялась вiрою у свою всемогутнiсть, що викликало новий сплеск церковної диктатури i вилилось у вогнище iнквiзицiї, спрямованих на вияв i знищення демонiв. Тодi з'явилось безлiч легенд про угоду людини з нечистим, серед яких i легенда про доктора Георгiя Фауста, яка у безлiчi перекладiв стала духовно рiдною цiлiй Європi. Але Фауст був героєм саме для Гете, бо жив у ньому протягом шiстдесяти рокiв. За цю трагедiю, яка стала символом всього життя письменника, Гете брався за рукопис в передсмертнi хвилини i пiд час тяжкої хвороби в дев'ятнадцять рокiв, пiсля хвороби i короткочасної слiпоти на п'ятдесят першому роцi i на сiмдесят п'ятому, коли боявся, що не встигне його завершити. Можливо тому кiнець трагедiї i став своєрiдною сповiддю поета перед життям. Адже генiй Гете було визнано за життя, тому для нього "метою життя є саме життя". I ось саме цьому життю вiн пiдводить пiдсумок: "Не може вiчнiсть поглинути мої дiла, мої труди". А оскiльки Фауст жив у поетовi, то вiн i змiнювався разом з Гете. Дев'ятнадцятирiчний поет передав своєму героєвi тривоги власної юної душi i визначив його в особис-тому лiрично-драматичному планi. Можна навiть розглядати твiр як автобiографiчний, бо в ньому вiдбилась духовна еволюцiя автора. Герой Гете пройшов самотнiй шлях, хоча прагнув повноти життя. Але все життя за ним iшла тiнь Мефiстофеля, як його внутрiшнiй голос, як його друге я:

I тут з'являється Мефiстофель як посланець духа землi. Власне, друге Я Фауста стає зримим. Мефiстофель уособлює всi пориви Фауста, його жагу до повноти життя. Фауст готовий вiддати душу за цю повноту, за те, щоб вимовити: "Спинися, мить! Прекрасна ти!". Але саме Мефiстофель є уособленням усього зла, що живе в Фаустi. Отже, коли Фауст живе пориванням, - вiн з Мефiстофелем заодно, а коли його облягають сумлiння, - вiн розлучається з Мефiстофелем, як з чимось потворним i ганебним. Мефiстофель тут рiзний: то привабливий, то вiдразливий. Мефiстофель, для якого мета виправдовує засоби, готовий все вирвати з корiнням - у цьому ж його суть. А Фауст подолав дух заперечення i зневiри творчою працею, в якiй Мефiстофель не бачить сенсу, вважаючи перемогу за собою. Для Мефiстофеля вся мiра життя людини в тому, щоб поставити на її душi печать. У боротьбi за душу людини Мефiстофель постає метушливим i розгубленим. А сцена його боротьби з трояндами сповнена iронiї i глибокого смислу, адже, забувши про душу Фауста, вiн висловлює власнi невiдомi почуття до ангелiв. Образ Мефiстофеля уособлює в собi дух заперечення i руйнування. Але вiн не може знищити основне - життя. Вiн теж творить через заперечення. Фауст i Мефiстофель постiйно сперечаються, але цим вони лише взаємно поповнюють єдину iдею. Гете не завжди стоїть за Фауста i проти Мефiстофеля. Часто вiн мудро визнає правильнiсть думок i вчинкiв. У Фауста i Мефiстофеля автор вклав певнi людськi риси. Фауст - незадоволений, "дiяльний генiй", пристрасний, готовий палко кохати й ненавидiти, вiн здiбний робити трагiчнi помилки. Натура гаряча i енергiйна, вiн дуже чутливий, його серце легко поранити, iнодi вiн егоїстичний i завжди безкорисний, чуйний, людяний. Фауст шукає. Розум його в постiйних сумнiвах i тривогах. Страждання Фауста причепливе, пристрасне прагнення до iстини. Фауст - це жага осягання, вулканiчна енергiя пiзнання. Фауст i Мефiстофель - два антиподи. Перший голодний, другий насичений, перший пожадливий, другий ситий досхочу, перший рветься "за межi", другий знає, що там немає нiчого, там пустота, i Мефiстофель грає з Фаустом, як з нерозумним хлопчиком, дивлячись на всi його поривання як на пустощi, примхи, i весело ним потакає - адже у нього, Мефiстофе ля, договiр iз самим Богом. Мефiстофель урiвноважений, пристрастi i сумнiви не хвилюють його. Вiн дивиться на свiт без ненавистi i любовi, вiн зневажає його. У його колючих реплiках багато сумної правди. Це не тип злодiя. Вiн знущається над гуманним Фаустом, який губить Маргариту, та в його глузуваннях звучить правда, гiрка навiть для нього - духа темряви й руйнування. Це тип людини, стомленої тривалим спостереженням за злом i зневiреної в доброму початку свiту. Мефiстофель не вiрить нi в добро, нi в зло, нi в щастя. Вiн бачить недосконалiсть свiту i знає, що вона - вiчна, що нiяк її не переробити. Вiн смiється над людиною, яка з усiєю своєю нiкчемнiстю намагається щось виправити у свiтi. Для нього це втiха, i вiн смiється. Смiх цей поблажливий. Мефiстофель навiть жалiє людину, думаючи, що джерело всiх його страждань - то сама iскра Божа, яка веде людину до iдеалу, до досконалостi, недосяжна, як зрозумiло це йому, Мефiстофелю. Мефiстофель розумний. Скiльки iронiї, знущання над удаваною вченiстю, марнославством людським у його розмовi зi студентом, який сплутав його з Фаустом! Отже, друге Я Фауста, яке уособлювало бажання злого, переможене силою добра, жагою творчостi i безсмертям людської думки. Прочитавши трагедiю "Фауст", можна зробити висновок, що свiт тримається на протистояннi творчого духу (Фауст) i духу заперечення i руйнацiї, сумнiву i зневiри (Мефiстофель).

11. Просві́тництво — це широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.Просвітництво зародилося практично одночасно в країнах Західної Європи: Британії, Франції, Нідерландах, Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, але швидко поширилося у всій Європі, включно з Річчю Посполитою і Російською імперією. Велику роль в його становленні відіграв швидкий розвиток природознавства та книгодрукування.Зміст [сховати] Часові рамки. Зазвичай вважається, що епоха Просвітництва розпочалася в другій половині XVII століття й тривала до Великої французької революції. Їй передувала наукова революція першої половини XVII століття. Галілео Галілей заклав основи наукового методу у вивченні явищ природи, винаходи телескопа та мікроскопа сприяли встановленню геліоцентризму й першому спостереженню мікроорганізмів. Швидкий розвиток фізики й математики увінчався публікацією в 1687 «Математичних начал натуральної філософії» Ісаака Ньютона - фундаментальної праці, що заклала основи класичної механіки й математичного аналізу. Наукові відкриття сприяли розкріпаченню мислення в інших областях.Велика французька революція ознаменувала кінець сподіванням на перебудову суспільства на розумних засадах, однак ідеї епохи Просвітництва вплинули на формулювання важливих документів епохи: Декларації прав людини і громадянина, Декларації незалежності, Конституції США, польської Конституції 3 травня 1791. Характерні риси епохи. Суттєвою відмінністю епохи Проствітництва від попередніх було те, що в цей час почало складатися громадське життя. Надалі питання суспільства обговорювалися в пресі, дискусійних клубах, кав'ярнях, салонах на асамблеях, у масонських ложах. Хоча держава та церква намагалися стримувати вільнодумство, часто зробити це було неможливо, оскільки заборонені цензурою праці часто можна було опублікувати за кордоном, у країнах із ліберальнішими поглядами, таких як Англія та Нідерланди.До другої половини 17 ст. Західна Європа втратила релігійну цілісність. Унаслідок Реформації і періоду тривалих релігійних воєн у частині європейських країн панівною християнською конфесією став протестантизм, тоді як у інших державах католицизм зберіг домінантне становище. Між державами із різними релігіями встановився модус вівенді, що означало толерантне ставлення до релігійних розбіжностей хоча б у межах усієї Європи, якщо не окремих країн. Релігійна боротьба продовжувалася у вигляді полемік і дискусій, а це сприяло розширенню діапазону висловлюваних думок.Європа стала різноманітною також у плані політичних режимів. Якщо у Франції, Австрійській імперії чи Іспанії цей період відповідав розквіту (абсолютизму), то Англія вже минула цей етап свого розвитку й після Славетної революції 1688 року Англія стала конституційною монархією, у якій влада короля була обмежена «Біллем про права 1689». Нідерланди тішилися демократичним правлінням, Німеччина та Італія були роздроблені на низку малих держав, у деяких країнах, таких як Росія та Австрійська імперія ще міцно зберігалося кріпацтво. При широкому спектрі політичних устроїв неминуче виникали порівняння, що в свою чергу призводили до дискусій щодо ідеального облаштування суспільства.В економіці Європи теж відбувалися докорінні зміни, формувалися капіталістичні виробничі відносини, зростала й зміцнювала свої позиції буржуазія. Економічний центр Європи змістився з півдня, де раніше основну роль відігравали Венеція та Генуя, на північ, в Амстердам, де вже відбулася буржуазна революція. В другій половині 18 ст., з початком промислової революції, головним центром економіки Європи став Лондон.

12. Характерні риси просвітницького роману "Робінзон Крузо"

• утвердження думки, що розум та праця — головні рушійні сили прогресу людства.

• правдоподібність твору надала реальна історія, покладена в основу сюжету.

• достовірність оповіді сприяла форма щоденника.

• введення оповіді від першої особи, від імені самого героя, давала змогу авторові показати світ очима звичайної людини і водночас розкрити її характер, почуття, моральні якості.

• образ Робінзона Крузо поданий у розвитку.

• у центрі уваги не тільки екзотика безлюдного острова й захоплюючі пригоди, скільки людина, її переживання, почуття, коли вона залишалася сам на сам з природою.

• Робінзон — дієва й активна людина, справжній син свого часу, він шукає різних засобів виявлення власних здібностей та практицизму.

• Робінзон — новий герой. Це не видатна чи виняткова особистість, не історичний діяч, не міфічний образ, а звичайна людина, наділена душею і розумом. Автор оспівує активність простої людини у перетворенні довколишньої дійсності.

• Образ головного героя має велике виховне значення;

• Екстремальна ситуація стає критерієм визначення не тільки фізичної сили, а передусім людських якостей героя.

• Художнє досягнення роману — рішення письменника змусити свого героя аналізувати не тільки те, що він бачить довкола, а й те, що відбувається у його душі.

• Природа для Робінзона — мудрий учитель і провідник у його діяльності. Вона — чудовий об'єкт для перетворення, для виявлення можливостей і здібностей людини. В англійській духовній культурі ХУIII століття значну роль відігравало вчення Дж. Локка, який проголосив пріоритет досвіду у розумовій діяльності. Досвід перевіряє правильність розумових припущень, сприяє пізнанню істини. А людина набуває досвіду з допомогою своїх почуттів. Ці думки філософа знайшли художнє втілення в романі Дефо.

• Природа дала поштовх для розвитку моральних якостей героя. Завдячуючи її постійному впливові, Робінзона неначе минають соціальні проблеми, інтриги й конфлікти. Йому не потрібно бути лицемірним, жадібним, брехливим. Перебування на лоні природи й у злагоді з нею викликало до життя тільки найкращі риси натури — щирість, працьовитість і здатність бути природним.

• Особливість роману поєднання конкретики з широкими соціальними й моральними узагальненнями (Робінзон і людожери; Робінзон і П'ятниця — це у розумінні просвітителів ніби змодельована в мініатюрі соціальна історія людства).

• Головна ідея твору — уславлення активності, трудової енергії, розуму й високих моральних якостей людини, які допомагають їй опановувати світ, а також утвердження великого значення природи для духовного розвитку людства.

• "Робінзон Крузо" — зразок реалістичного роману епохи Просвітництва. Сюжет "Робінзон Крузо" був зумовлений насамперед інтересом англійського суспільства до географічних відкриттів та мандрівок.

Новою у тогочасній літературі ця тема не була. Ще до Д. Дефо з'являлися твори, у яких розповідалося про долю нещасних мандрівників, закинутих до нецивілізованого світу. 1674 року в Англії опублікували переклад книги арабського письменника ХП століття Ібн Туфайля про пригоди Хаджі Бен Йокдане, який досяг великої мудрості, живучи на острові зовсім самотньо.Після появи роману Дефо літературознавча наука збагатилася новим поняттям — "робінзонада", що означає традиційний у літературі сюжет, побудований на зображенні життя й випробувань персонажа, що потрапив в екстремальні умови, з певних причин був позбавлений людського товариства. Роман-робінзонада — прикметна риса літератури не лише ХУШ століття, а Й наступних етапів у розвитку світової літератури. Зразками романів — робінзонад є наступні твори: "Острів Фельзенбург" И. Шнабеля (XVII 51), "Новий Робінзон" И. Кампе (XVII79), "Швейцарський Робінзон" Вісса (ХУЛІ 12—XVIII 27), "Відлюдник Тихого океану" Псі шарі (ХУШ 24), "Мауглі" Кіплінга (XVIII94—ХУШ 95), "Російський Робінзон" С.Турбіна (XVIII 79).Сучасні письменники теж створюють робінзонади. Так, російська письменниця Л. Петрушевська у творі "Нові робінзони" зображує відчуття сучасної людини, яка змушена тікати від абсурдного й жахливого світу на лоно природи, аби врятуватися морально й фізично.

13. Робінзон Крузо - моряк, який опинився в результаті корабельної аварії на безлюдному острові у Вест-Індії недалеко від острова Тринідад і зумів прожити на ньому двадцять вісім років, спочатку в повній самоті, а потім з дикуном П'ятницею, освоїти цей острів і завести на ньому господарство, в якому було все необхідне для життя.Розповідаючи історію свого перебування на острові, Р. докладним чином розповідає про те, як облаштувався його побут: які речі і головні інструменти йому вдалося врятувати з розбився корабля, як він поставив собі намет з парусини і як обгородив частоколом своє житло; як він полював на диких кіз і як згодом вирішив приручити, побудував для них загороду, навчився їх доїти і робити масло і сир; як були виявлені кілька зерен ячменю і рису і якої праці коштувало скопати поле за допомогою дерев'яної лопати і засіяти його цими зернами, як довелося захищати свій урожай від кіз та птахів, як загинув один посів через настання посухи і як він став спостерігати за зміною сухих і дощових сезонів, щоб сіяти в потрібний час; як вчився робити глиняний посуд і обпалювати її; як майстрував собі одяг з козячих шкур, як сушив і запасати дикий виноград, як зловив папугу, приручив його і навчив вимовляти своє ім'я і т. д. Завдяки незвичайності обстановки всі ці прозові побутові дії набувають інтерес захоплюючих пригод і навіть свого роду поетичність. Прагнучи забезпечити себе всім необхідним для життя, Р. трудиться не покладаючи рук, і за роботою поступово розвіюється то розпач, який охопив його після корабельної аварії. Побачивши, що він зможе на острові вижити, він заспокоюється, починає розмірковувати про своє колишнє життя, знаходить у багатьох поворотах своєї долі перст провидіння і звертається до читання Біблії, яку він врятував з корабля. Тепер він вважає, що його «ув'язнення» на острові - це божественна кара за всі його численні гріхи, головний з яких його непокору волі батьків, не відпускати його в плавання, і втеча з рідного дому; в той же час він переймається глибокою вдячністю до божественному провидінню, яке врятувало його від загибелі і посилало йому кошти до підтримки життя. При цьому його вірування відрізняються конкретністю і діловитістю, властивої його стану. Опинившись на острові, він роздумує про своє становище, ділить аркуш паперу навпіл і розписує його плюси і мінуси по двох графах: «добро» і «зло», сильно нагадує графи «прихід» і «витрата» у купецькому гросбух. У своєму світосприйнятті Р. виявляється типовим представником «середнього стану» і виявляє всі його достоїнства і недоліки.

14. Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки

Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. Його ідеологія спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього "Я". У центрі зображення романтиків винятковий характер у виняткових обставинах. Виникнення Романтизм, що виник після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 — 19 ст. абсолютизму, був реакцією проти раціоналізму доби Просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Філософську базу романтизму було закладено німецьким філософом Фрідріхом Шеллінгом. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.Романтизм співіснував з пізнім класицизмом, академізмом. Мав впливи на сучасні йому:живопис гравюру архітектуру музику літературу

Історичні передумови Романтизм сформувався на фоні суспільної кризи як прояв почуття незгоди з тенденціями кінця XVIII ст.В Європі буржуазія стає окремою соціальною силою, внаслідок чого змінилася структура суспільства, зруйнувалися традиції спадкової влади. Відбулася низка буржуазних революцій, що призвело до формування конституційної монархії, або до виникнення республіки. У 1649 відбулася революції в Англії, в 1789 — у Франції. Негатив революційних змін (страти, голод, військові дії) призвели до бажання втекти від реальності.Посилилася роль міст, зросли їхні розміри. Це викликало потяг до первинного стану людини, до природи.Першою особою епохи, що значно вплинула як на політичні, так і на мистецькі події того часу, став Наполеон Бонапарт, що особистим прикладом продемонстрував важливість особистої ініціативи, дієвості. 18 червня 1815 року Наполеон програв при Ватерлоо, після чого відрікся від престолу й був відправлений на острів Св. Єлени. Життя для романтика також будується на яскравих контрастах.Церква і надалі втрачає свої позиції в суспільстві, формується чисто світська культура.У 1804 році, коли Наполеон став французьким імператором, Німеччина лишалася політично відсталою країною, в якій панувала феодальна роздробленість, кріпосне право, середньовічне законодавство. Раніше ряд німецьких держав воювали з революційною Францією. У 1805 р. імператор Австрії Франц ІІ покинув престол. В липні 1806 р. Священна Римська імперія припинила існування, замість неї проголосили Рейнський союз.У Франції в 1789 році особиста залежність селян, деякі дворянські привілеї й церковна десятина були відмінені. 26 серпня 1789 року прийнята «Декларація прав і свобод людини». В липні 1790 введено громадянський шлюб. В вересні 1791 приймається перша Конституція.У 1792 році Англія вступила в війну Французької республіки і Бельгії. У 1797 році до війни з Францією додалися внутрішні народні хвилювання, заколот матросів.В Ірландії продовжуються виступи проти англійської влади. Не зважаючи на це, у 1799 англійський і ірландський парламент було об'єднано.В Італії виникає ідея національної єдності, що призвело до політичного об'єднання Апеннінського півострова. У 1799 р. Наполеон прийняв на себе титул короля Італії. Не дивлячись на те, що відносну політичну самостійність незабаром було втрачено, ідея єдності італійців продовжувала розвиватися.