Виховання трудових навичок

У формуванні правильних і міцних навичок робочих рухів виділяють декілька етапів.

Перший етап заключається в тому, що хворі повинні отримати основну інформацію про трудову діяльність, обладнання робочих місць, безпеку праці, перспективу освоєння запланованих навичок. Важливо стимулювати появу у хворого інтересу до праці, бажання оволодіти нею.

На другому етапі навчання хворий повинен оволодіти трудовим навичками, необхідними для відновлення порушених функцій. Хворому показують і пояснюють прийоми трудових операцій. Під час вправ хворі намагаються закріпити спочатку окремі, найпростіші, а потім і більш складні прийоми, показані інструктором. Після цього група переходить до індивідуальних занять і самостійної роботи. При такому плануванні хворі мають можливість працювати в індивідуальному темпі.

В міру засвоєння робочих прийомів у хворих формують навички комплексних робіт. В цей період закріплюються прийоми трудових операцій, звертається увага на швидкість роботи.

1.5. Елементи професійно-прикладної підготовки

в практиці лікувальної фізичної культури

Розпочинаючи професійно-прикладну підготовку хворого засобами лікувальної фізичної культури, необхідно пам’ятати про механізм розвитку рухової навички.

Рухові навички – це більш чи менш складні звичні, завчені рухи, автоматизовані рухові акти, які виробились в процесі тренувань в процесі онтогенетичного (після народження) розвитку людини. Вони є формою рухової реакції, яка сформувалась через багаторазове підкріплення основних етапів утворення тимчасових зв’язків.

Основний зміст професійно-прикладної підготовки в ЛФК – відновлення і удосконалення за допомогою засобів ЛФК фізичних і психофізичних здатностей, які відповідають специфічним вимогам певного фаху.

В процедуру лікувальної фізкультури доцільно включати елементи професійно-прикладної підготовки, які б ураховували специфіку праці: спеціальні фізичні вправи, заняття на тренажерах (з навантаженнями, еквівалентними за інтенсивністю до професійних), автогенне тренування, самомасаж тощо.

В процедуру лікувальної гімнастики включають регульоване дихання (поглиблений вдих і більш повний видих при різних ритмах дихання), вправи для розвитку сили, загальної витривалості (аеробної здатності) і статичної витривалості м’язів, на координацію рухів, рівновагу та ін. Використовують вправи з предметами (гімнастичні палки, медболи, гантелі від 3-5 кг та ін.), з подоланням опору, заняття на тренажерах. При автогенних тренуваннях засвоюють прийоми м’язової релаксації після фізичного навантаження.

При цьому необхідно окремо виділяти групи хворих, зайнятих фізичною та розумовою працею. Заняття проводять окремо за диференційованими методиками, враховуючи призначений руховий режим і вид професійної діяльності.

На амбулаторно-поліклінічному (як і на санаторному) етапі елементи професійно-прикладної підготовки призначають за щадно-тренувальним, тренувальним, інтенсивно-тренувальним руховим режимом. На щадному руховому режимі елементи професійно-прикладної підготовки не включають.

В групах хворих, які займалися фізичною працею, дозування фізичного навантаження відповідно до рухового режиму можна визначити за розрахунком, запропонованим R. Shephard, 1969 (табл. 3.47).

Таблиця 3.47

Величина фізичного навантаження в процесі професійно-прикладної підготовки хворих залежно від режиму рухової активності (R. Shephard, 1969)

Примітка:

*на щадно-тренувальному режимі показники підібрані

для легкої фізичної праці;

** на тренувальному – для фізичної праці середньої тяжкості;

*** на інтенсивно-тренувальному – для тяжкої фізичної праці.

При оцінці тяжкості праці орієнтуються на відповідні санітарні норми.

Вибір рухового режиму в процесі професійно-прикладної підготовки залежить від трудового прогнозу. В заключній третині реабілітаційного курсу при сприятливому перебігу відновних процесів у хворих, які будуть зайняті легкою фізичною працею, руховий режим за інтенсивністю повинен бути не нижче щадно-тренувального, праці середньої тяжкості – не нижче тренувального, тяжкої фізичної праці – не нижче інтенсивно-тренувального.

В групах хворих, які займалися розумовою працею і близькою до неї діяльністю, широко застосовують вправи для зміцнення міжребрових м’язів, збільшення рухливості грудної клітки і діафрагми. Хворі повинні засвоїти ритмічне діафрагмальне дихання в положенні сидячи. Використовують вправи для: підвищення адаптації до помірних статичних напружень м’язів шиї і спини, зміцнення ослаблених м’язів передньої черевної стінки, розтягнення грудних м’язів; профілактики і корекції порушень постави; нормалізації тонусу і зміцнення очних м’язів; покращення мозкового кровообігу, попередження і ліквідації застійних явищ в нижніх кінцівках та органах малого таза. Показані вправи на увагу, координацію рухів, рівновагу, розслаблення м’язів, емоційну стійкість. В автогенних тренуваннях повинні переважати прийоми, спрямовані на зниження психоемоційного напруження, при самомасажі – для профілактики і знаття розумової втоми.

Режим рухової активності повинен відповідати клініко-функціональному стану і руховим можливостям хворого, сприяти зменшенню і ліквідації наслідків гіпокінезії, пов’язаної з ліжковим режимом на стаціонарному етапі реабілітації та професією.

Кількість вправ професійно-прикладної спрямованості залежить від режиму (табл. 3.48).

Таблиця 3.48

Кількість вправ професійно-прикладної спрямованості в комплексі вправ залежно від рухового режиму

Елементи професійно-прикладної підготовки можна застосовувати в ранковій гігієнічній гімнастиці, при самостійних заняттях як у відділеннях реабілітації, так і в домашніх умовах, що дає можливість вирішити завдання не тільки загальної, але і трудової діяльності.

Необхідно пам’ятати, що в процесі виробничої діяльності, крім фізичної працездатності, хворому потрібно буде проявляти здатність до професійної діяльності, яка знизилась внаслідок захворювання. На цьому етапі підвищуються вимоги до техніки виконання втрачених професійних навичок, що потребує додаткових зусиль і створює додаткове фізичне навантаження. На це необхідно зважати при визначенні характеру трудової діяльності та її дозування.

Ефективно проведена професійно-прикладна підготовка дає можливість скоротити терміни і підвищити ефективність відновлення здоров’я та працездатності хворих; скорочує час їх повернення в суспільство, до суспільно корисної праці. Професійно-прикладна підготовка має значний економічний ефект для держави і матеріальну підтримку для хворого і членів його сім’ї.

2. Механотерапія

2.1. Механотерапія: зміст, завдання

Механотерапія – методвідновлення ослаблених або різкоутруднених рухів тіла людини через використання локальних пасивних і активних рухів з допомогою спеціально сконструйованих апаратів.

Завдання механотерапії. Пошук нових, більш ефективних засобів і методів лікування, спрямованих на відновлення функцій – першочергове завдання сучасної реабілітації. Одним із засобів фізичної реабілітації є механотерапія. Механотерапія – складова лікувальної фізичної культури, яка застосовується в комплексі з іншими засобами і методами сучасної медичної реабілітації.

Механотерапія застосовує найбільш адекватні, біологічно обґрунтовані шляхи мобілізації власних пристосувальних, захисних, компенсаторних властивостей організму для ліквідації наслідків різних травм і захворювань опорно-рухового апарату та нервової системи. До них належать: функціональна недостатність суглобів, гіпотрофія, контрактури, стани після порушення мозкового кровообігу, переломів кісток, пошкодження сухожилків.

Механотерапія як засіб відновлення функцій сформувалась і розвинулась в середині ХVIII століття. Особливого розвитку вона набула в останній час. Теоретичною основою створення і розвитку механотерапії є сучасні передові наукові досягнення медичних, біологічних, технічних наук.

Вплив механотерапії. При вивченні дії механотерапевтичних засобів використовуються новітні досягнення фізіології, сучасної біології (молекулярний рівень вивчення клітинних процесів), біофізики, електроніки.

Дослідження показують, що систематичні, правильно дозовані, проведені під постійним лікарським контролемпроцедури механотерапії сприяють покращенню функціонального стану усього рухового апарату. Останній включає сукупність нейронів (розміщених на різних рівнях центральної нервової системи) з їх нервовими волокнами, кістки скелета, скелетні м’язи, суглоби, зв’язки. Заняття покращують кровообіг і трофіку уражених тканин опорно-рухового апарату, сприяють відновленню рухомості в суглобах, нормалізації м’язового тонусу, м’язової сили тощо.

Механізм покращення трофічних процесів в кістково-м’язовому апараті засобами механотерапії пояснює теорія моторно-вісцеральних рефлексів. При виконанні фізичних вправ виникають шкірно-м’язові, шкірно-вісцеральні, моторно-вісцеральні рефлекси, які впливають на функціональний стан вісцеро-вегетативної сфери організму. Між моторною і вегетативною діяльністю існує зворотний зв’язок (наприклад, почастішання дихання, покращення кровообігу під час виконання фізичних вправ), але провідною – є моторна. Без м’язовою-суглобового апарату не відбувається ні одна фізіологічна функція і акт поведінки організму.

Патологічні процеси в м’язах і суглобах стають джерелом патологічної імпульсації, сприяють виникненню рефлекторних порушень різних функцій організму. При цьому нормальні моторно-моторні і моторно-вісцеральні рефлекси перетворюються в патологічні. Порушується діяльність вегетативної сфери (наприклад, порушення кровообігу). Тому одна з практичних проблем трофічних процесів – відновлення функціонального стану опорно-рухового апарату. Вона може успішно вирішуватися за допомогою механотерапії.

При оцінці основних механізмів впливу механотерапії необхідно також враховувати закономірні регулюючі впливи на внутрішні органи: перша ланка – шкірно-моторний рефлекс, друга – моторно-вісцеральний, третя – вісцеро-вісцеральниий рефлекс і т.д. Систематичні тренування вісцеро-моторних рефлексів стають важливим «механізмом одужання» при захворюваннях внутрішніх органів завдяки покращенню їх трофіки. Фізичні навантаження, які отримають хворі під час механотерапії, сприяють відновленню і підтриманню здоров’я, тобто вони є«механізмом саногенезу». Підвищує ефективність процедур активна участь хворого в цьому процесі та позитивні емоції, що виникають під час занять.

2.2. Механотерапевтичні апарати

Механотерапевтичні апарати за методами впливу можна умовно поділити на динамічні (апаратна механотерапія) і статичні (тракційна механотерапія).

Апаратна механотерапія включаєзастосування апаратів, які створюють умови для виконання хворим активних чи пасивних рухів.

Тракційна механотерапія передбачає застосовуються апаратів, які механічним способом розтягують знерухомлені частини тіла людини.

2.3. Апаратна механотерапія

Апаратна механотерапія використовується у тих випадках, коли необхідне наполегливе і тривале застосування спеціальних «локальних» вправ для розвитку рухів у суглобах, зміцнення м’язів, відновлення функціональної здатності нервово-м’язового апарату. Їх використання має за мету полегшити, направити або збільшити навантаження при виконанні рухів, збільшити амплітуду рухів чи ізолювати рухи. Апарати можуть бути механічні, з програмним забезпеченням та електронним контролем.

Виділяють такі групи механотерапевтичних апаратів:

- «діагностичні» апарати,

- підтримувальні та фіксувальні апарати (фіксатори);

- тренувальні апарати,

- комбіновані апарати (з перших трьох).

«Діагностичні» апарати. Пристосування, які допомагають враховувати і точно оцінювати успіхи рухового відновлення – кутоміри, динамометри, сходинки з точним заміром їх висоти та ін.

Підтримувальні та фіксувальні апарати (фіксатори) допомагають виокремити окремі фази довільних рухів шляхом фіксації окремих частин тіла. Наприклад, для відновлення пронації та супінації в ліктьовому суглобі хворому фіксують зігнуте під прямим кутом передпліччя.

Тренувальні апарати. Апарати, які дають можливість дозувати навантаження чи амплітуду під час рухів. До них належать апарати для відновлення, підтримання функції окремих суглобів, зміцнення м’язів; пристосування, які підтримують хворого під час ходьби – паралельні бруси, різні манежи, вертикальна і горизонтальна драбини тощо.

З тренувальних апаратів найчастіше використовують такі пристосування:

- апарати, дія яких основана на принципі блока (функціональний механотерапевтичний стіл, блоковий пристрій стаціонарного типу, портативний блоковий пристрій та ін.), які призначені для збільшення амплітуди рухів у суглобах та дозованого зміцнення різних м’язових груп верхніх та нижніх кінцівок (рис. 3.28 А);

-
апарати, сконструйовані за принципом маятника, які призначені для відновлення рухомості і збільшення об’єму рухів у різних суглобах верхніх та нижніх кінцівок (рис. 3.28 Б);

Б – маятникового типу.

- прості пристосування для вправ: еспандери, драбинки для пальців та кисті, палки, гумові трубки, пристосування для блокування чи спрямування рухів, побутові предмети, ігри, технічні конструкції;

- тренажери апаратного, маятникоподібного, комбінованого (та деяких інших) типів, які застосовуються з тренувальною метою: для зміцнення м’язів, підвищення функціональної здатності серцево-судинної, дихальної систем, покращення обміну речовин тощо.

Показаннями до використання апаратної механотерапії є захворювання, які потребують: 1) механічного розтягнення м’яких тканин, 2) наполегливого багаторазового стереотипного повторення одних і тих самих рухів з метою відновлення амплітуди рухів у суглобах, функціональної здатності нервово-м’язового апарату, 3) підвищення сили м’язів та тренування серцево-судинної, дихальної та інших систем. До них відносять контрактури після іммобілізації, фіброзні анкілози, зморщення суглобових капсул, укорочення сухожилків і м’язів внаслідок наближення їх кінців, патологічно стягуючі рубці, парези, деякі паралічі, м’язові атрофії і гіпотрофії, дефекти постави, порушення загального обміну речовин.

Використовуються переважно в хронічній стадії захворювання або ж при залишкових явищах: функціональній недостатності суглобів, станах після порушення мозкового кровообігу, переломів кісток (при міцній консолідації відломків), пошкодження сухожилків, коли немає грубих анатомічних змін у м’язах, сухожилках, суглобових сумках, які протидіють відновленню рухів у суглобах.

Протипоказання до використання апаратної механотерапії обмежені і мають переважно тимчасовий характер: гострі запальні процеси, підвищена рефлекторна збудливість м’язів, рефлекторні контрактури, виражена ригідність і контрактура суглобів (амплітуда рухів менше 15 °), значне зменшення м’язової сили усієї кінцівки, деформація суглобів внаслідок порушення співвідношень суглобових поверхонь (неправильне зрощення та ін.), недостатньо зміцніла кісткова мозоля, грубі анатомічні змін у м’язах, сухожилках, суглобових сумках, які протидіють відновленню рухів у суглобах, наявність синергічних та замісних рухів.

Протипоказаннями також є: підвищення температури вище субфебрильних цифр; виражена активність ревматичного процесу; наростаючий набряк дистальних відділів кінцівки (кисть, стопа) після процедури механотерапії; наявність болю, який зберігається після процедури 1,5 – 2 год і більше (незначна болючість не є протипоказанням).

Методика застосування апаратної механотерапії. Методика механотерапії для осіб з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарату та нервової системи залежить від характеру пошкодження, біологічних і фізіологічних змін організму, фази реперативних процесів, їх локалізації, періоду і терміну іммобілізації, загального стану хворого, його фізичної підготовленості, індивідуальних особливостей. Тому до початку занять механотерапією хворого обстежують відповідно до загальної схеми обстеження. Більш ретельно необхідно визначати амплітуду рухів в уражених суглобах та стан м’язів, які забезпечують ці рухи.

В механотерапії виділяють два періоди реабілітації.

Перший ( підготовчий) період призначається з 2-3 місяця після травми (чи оперативного втручання) та іммобілізації, якщо при ретельному рентгенологічному контролі встановлена міцна консолідація відламків. Активні рухи зменшують тугорухомість в ураженому суглобі (до цього часу вона виникає у більшості обстежуваних), прискорюють розсмоктування набряків, сприяють регенерації пошкоджених тканин. В цей період саме вправи на механотерапевтичних апаратах менш болючі та менш небезпечні, ніж вправи процедури ЛГ (розробка суглобів) за допомогою методиста, бо амплітуду рухів вантажного маятника апарата хворий регулює сам (під контролем методиста).

Основний (другий) період починається після відновлення рухомості ураженого суглоба на 40-50% від нормальної анатомічної і триває в середньому 3-4 тижні з індивідуальними коливаннями в 1-2 тижня.

Методику механотерапії в цей період диференціюють залежно від особливостей клінічних форм ураження опорно-рухового апарату, стадії та давності захворювання, ступеня функціональної недостатності суглобів, розвитку відновних процесів.

Правила проведення процедури механотерапії. Правила проведення процедури механотерапії включають наступне:

– перед процедурою хворому необхідно коротко пояснити значення механотерапії;

– в кабінеті повинні бути пісочний або спеціальний процедурний годинник;

– процедуру проводять переважно в положенні сидячи, за винятком процедури для плечового суглоба (положення стоячи) та кульшового суглоба (положення лежачи);

– положення хворого повинно бути зручним, усі м’язи тіла – максимально розслаблені, дихання при цьому довільне, без затримок;

– з метою максимального щадіння уражених суглобів вправи починають з невеликою амплітудою в повільному темпі, який поступово доводять (за 1-2 процедури) до 60 коливань за 1 хвилину;

– при наявності вираженого больового синдрому перші 2-3 процедури механотерапії можна проводити без вантажу, щоб полегшити хворому виконання вправ;

– при збільшенні навантаження в процесі лікування доцільніше спочатку збільшувати навантаження за рахунок тривалості процедури, а потім – за рахунок маси вантажу;

– збільшення навантаження під час процедур механотерапії можна досягнути також за рахунок зміни положення вантажу на маятнику, подовжуючи чи укорочуючи самий маятник, зміни кута утримувача (столика);

– перед механотерапевтичними процедурами показане застосування фізіотерапевтичних процедур (парафінові аплікації, електрофорез новокаїну та ін.), закінчується процедура ручним чи вібраційним сегментарним масажем;

– процедура механотерапії повинна проводитись під керівництвом та контролем методиста;

– хворі займаються самостійно в домашніх умовах за методикою, яку засвоїли під час занять з методистом.

Рис 3.28. Вправи на механотерапевтичних апаратах блокового типу.

В першому періоді в процедурах механотерапії застосовують вантажі масою від 1000 до 2100 г; тривалість процедури 2 рази по 2 хвилин чи 2 рази по 3 хвилини (відпочинок між ними 5 хвилин). Надалі час роботи поступово збільшують (залежно від тяжкості патологічних змін в суглобах, самопочуття хворого) до 10-15 хвилин

(2 по 5 хв чи 3 по 5 хв). Необхідно враховувати ступінь гіпотрофії уражених м’язів, інтенсивність больового синдрому, реакцію на навантаження.

В цей період допускаються лише легкі коливальні рухи маятника, розмах рухів 20-30° без грубих насильних розтягувань. З метою диференційованого впливу на той чи інший вид рухів в ураженому суглобі (наприклад, згинання і розгинання в колінному суглобі) в першій половині процедури апарат встановлюють переважно на розгинання суглоба, а в другій частині – переважно на розгинання.

Основний (другий) період починається після відновлення рухомості ураженого суглоба на 40-50% від нормальної анатомічної і триває в середньому 3-4 тижні з індивідуальними коливаннями в 1-2 тижні. Інтенсивність процедур поступово зростає. В цей період використовують вантажі масою 3100-12720 г. Час одноразової процедури – 3 рази по 3 хв протягом 9 хв чи 3 рази по 14 хвилин, усього 42 хвилини. Перерва по 5 хвилин з відпочинком сидячи.

2.4. Тракційна механотерапія

Тракційна механотерапія (витягання) – один із основних ортопедичних методів лікування пошкоджень і захворювань опорно-рухового апарату та їх наслідків.

Це метод лікування, при якому механічним способом, шляхом розтягнення вздовж поздовжньої осі, намагаються розтягнути, видовжити певні частини тіла людини, особливо, капсульно-зв’язковий апарат, які з тієї чи іншої причини втратили свої нормальні анатомічні співвідношення і наблизились або змістились.

Терапевтична мета тракційної терапії – зменшити або усунути явища компресії і подразнення нервових елементів і судин та пов’язаний з цим біль, порушення кровопостачання і трофіки, патологічне подразнення рецепторного апарату.

Рис. 3.30. Вертикальне підводне витягнення в шийному і поперековому відділах хребта.

Рис.3.31. Горизонтальне витягнення у ванні: А – на щиті з вантажем; Б – провисанням.

Вертикальне розтягнення проводять обов’язково у воді (температура 37-39°С). Це робить витягнення м’якою, легкою процедурою, тепла вода має розслаблювальну та знеболювальну дію. Використовується для розтягнення грудного і поперекового відділів хребта.

Вертикальне розтягнення в сидячому положенні використовується при ураженнях шийного відділу хребта. Хворий сидить на стільці, голову фіксують за допомогою спеціальної петлі Гліссона.

Витягання при горизонтальному положенні тіла найчастіше використовується для розтягнення грудного і поперекового відділів хребта. Воно може проводитися завдяки розходженню площин стола, на якому розміщений зафіксований до них хворий. Ступінь розтягнення відповідає відстані, на яку розсуваються площини стола, що контролюється шляхом програмування. Цей метод витягнення менш фізіологічний, ніж попередній, але більш доступний.

Дозування тракційної терапії. Для цього використовується декілька величин.

1. Величина сили розтягнення. Для шийного відділу хребта найчастіше використовують вантаж масою від 1 до 15 кг, для поперекового – від 20 до 50 і

90 кг. Протягом всього часу процедури вагу вантажу збільшують поступово. При наявності больового синдрому застосовують меншу вагу.

2. Тривалість процедури. Насамперед, вона залежить від відділу хребта, який підлягає розтягненню. В шийному відділі: від 1-2 до 10 хвилин, в поперековому – від 5-10 до 30 хвилин. На початку курсу лікування тривалість процедури менша. Чим більша величина сили, тим менша тривалість процедури.

3. Тривалість курсу лікування. Вона включає 10-20 процедур (на початку – щоденно, в кінці – через день).

Вимоги щодо виконання тракційної терапії.

1. Розтягнення призначають тільки після повного обстеження хворого і встановлення діагнозу.

2. Перед процедурою проводять міорелаксуючі та знеболюювальні засоби (теплові, медикаментозні).

3. Місце, яке підлягає розтягненню, повинно знаходитись між проксимальними і дистальними, близько розміщеними фіксованими частинами тіла.

4. Розтягнення необхідно проводити обережно, повільно, з поступово зростаючою силою та тривалістю як під час однієї процедури, так і протягом всього курсу лікування, під постійним контролем стану хворого.

5. Після закінчення тривалості процедури необхідно, повільно і поступово зменшуючи силу розтягнення, обережно звільнити хворого від розтягнення.

6. Після процедури хворий повинен залишатися в спокої 20-30 хвилин, краще на столі або ліжку в зручному положенні.

7. При появі скарг хворого розтягування необхідно припинити і переглянути методику і техніку процедури.

Показання до проведення тракційної терапії: початкові форми спондилоартритів, випинання та грижі пульпозного ядра, відхилення в різних напрямках від правильної конфігурації хребта (сколіози, кіфози, гіперлордози), хвороба Бехтєрєва, симптоматичні невралгії та неврити у зв’язку з деформуючим спондилоартрозом тощо.

Протипоказання до проведення тракційної терапії: неврити простудного та інфекційного походження, туберкульозний спондиліт, метастази в кістках, великі і зрощені екзостози, виражений остеопороз, грижі міжхребцевих дисків, які підлягають оперативному втручанню, гіпертонія, серцева декомпенсація, вагітність.

Сучасні апарати для тракційної терапії. Наука постійно збагачує фізичну реабілітацію новим обладнанням для механотерапії.

Сучасні апарати для горизонтального розтягнення хребта мають програмне забезпечення, обладнані спеціальною камерою, в якій розміщується хворий. Закритий простір дає можливість за допомогою інфрачервоного випромінювання забезпечити необхідну для релаксації м’язів температуру повітря в камері. Їх обслуговування вимагає спеціальної підготовки фахівців.

Застосування тракційного обладнання значною мірою залежить від його доступності (вартості, зручності в користуванні, можливості застосування і в домашніх умовах тощо).

Одним з таких апаратів є спеціальне ортопедичне пристосування для профілактики і лікування захворювань хребта, розроблене В.В. Євміновим – профілактор Євменова. Профілактор являє собою панель довжиною 2,1-2,5 м, яка верхнім краєм за допомогою спеціальних пристосувань фіксується до стіни. Кут нахилу її площин залежить від наявної патології, завдань занять і індивідуальних особливостей хворого. Він може коливатись в межах від 8 до 90 градусів, може бути навіть більшим (для витягнення шийного відділу хребта). Для цього використовується нескладне, але надійне пристосування. На панелі розміщена каретка з рукоятками для фіксації руками, яка може вільно переміщуватись вздовж панелі.

Методика основана на дозованому витягненні хребта (його розвантаження) з одночасною спрямованою роботою (навантаженням) глибоких (коротких) м’язів хребта, яка може супроводжуватись рухами кінцівок.

Автор указує, що розроблена методика занять на профілакторі дає можливість попередити і навіть позбутися від захворювань хребта, таких, як різні порушення постави, сколіотична хвороба, різні прояви остеохондрозу – грижа дисків, радикуліт, спондилоартроз та ін.

Враховуючи різний функціональний стан хребта і наявність клінічної симптоматики, автором було розроблено декілька програм з відновлення і збереження функції хребта у дорослих і дітей.

Вивчити і засвоїти методику з використанням профілактора можна у лікувально-оздоровчих закладах під керівництвом лікаря чи інструктора з лікувальної фізкультури (які пройшли спеціальну підготовку). Надалі хворий зможе (придбавши апарат) займатися і в домашніх умовах, удосконалюючи методику в процесі періодичного медичного контролю.

Контрольні питання і завдання до теми

«ПРАЦЕТЕРАПІЯ. МЕХАНОТЕРАПІЯ»

Контрольні питання

1. Працетерапія: зміст, завдання, вплив на організм.

2. Види працетерапії.

3. Основні пинципи працетерапії.

4. Організаційні основи працетерапії.

5. Елементи професійно-прикладної підготовки в практиці лікувальної фізкультури.

6. Механотерапія: зміст, завдання, вплив на організм.

7. Механотерапевтичні апарати.

8. Апаратна механотерапія

9. Тракційна механотерапія.