Завдання. 1. Підібрати вправи для плечового суглоба у таких вихідних положеннях: при нерухомому тулубі, при нерухомій руці

1. Підібрати вправи для плечового суглоба у таких вихідних положеннях: при нерухомому тулубі, при нерухомій руці.

2. Підібрати вправи для кульшових суглобів у наступних вихідних положеннях: при нерухомому тулубі, при нерухомій нижній кінцівці.

3. Підібрати вправи для шийного відділу хребта у таких вихідних положеннях: при нерухомому тулубі, при нерухомій голові.

5. Процедура лікувальної фізкультури

5.1. Правила застосування фізичних вправ

в процедурі лікувальної фізкультури

Процедура лікувальної фізкультури

Процедура лікувальної фізкультури – це лікувально-педагогічний процес. Навчання неможливе без педагогічних методів застосування слова. За допомогою слова пояснюють роль фізичних вправ, спосіб їх виконання, керують заняттям, оцінюють роботу і виправляють помилки. Заняття фізичними вправами мають виховну роль. Вони сприяють формуванню у хворого впевненості у сприятливій дії виконуваних вправ. Це досягається шляхом пояснення суті і механізмів позитивного впливу фізичних вправ та акцентуванні уваги хворого на покращенні його стану (збільшення об’єму рухів, зниженням артеріального тиску, збільшенням м’язової сили, покращення самопочуття) як результату проведених занять.

Застосування основних педагогічних принципів в лікувальній фізкультурі

Методика лікувального застосування фізичних вправ базується на загальних педагогічних принципах. Основні дидактичні (педагогічні) принципи (свідомості і активності, наочності, систематичності, доступності та індивідуалізації, підвищення вимог) лежать в основі не тільки навчання рухам, але і в реалізації лікувальних завдань. Тому в лікувальній фізкультурі загальні педагогічні принципи доповнюють специфічними для фізичного виховання правилами. Основні з них наступні.

Доступність фізичних вправ. Фізичні вправи повинні бути доступні для їх виконання і відповідати:

1. Стану здоров’я:

- основному та супутньому діагнозам;

- періоду захворювання та тяжкості його перебігу;

- ступеню порушення функції окремого органа чи систем;

- наявним ускладненням.

2. Функціональним можливостям хворого.

Індивідуальний підхід. Фізичні вправи повинні відповідати індивідуальним особливостям хворого: віку, статі, стану тренованості, психічному стану, психологічній готовності до виконання фізичних вправ, особистністній реакції на патологічний стан.

Наочність. Хворі повинні бачити і розуміти вправу, яку вони повинні виконувати, поступово переходячи від відомого до невідомого. Для забезпечення наочності використовують показ вправ, зоровий контроль (виконання вправ перед дзеркалом), демонстрацію наочних пристосувань (плакатів, схем), створення уявлення темпу рухів (за допомогою метронома чи музичного супроводу) і амплітуди рухів (за допомогою спеціальних пристосувань).

Сприяння свідомій і активній участі хворого в лікувальному процесі. Розуміння завдань, перспективи відновлення порушених функцій сприяють формуванню свідомого ставлення хворого до процесу реабілітації. У хворих виникає стійкий інтерес до систематичного використання фізичних вправ як під керівництвом інструктора, так і самостійно.

Сприяння формуванню у хворого позитивних емоцій. Свідоме ставлення хворого, впевненість у позитивному впливі вправ створить той необхідний психоемоційний фон і психологічний настрій реабілітованого, який підвищить ефективність застосовуваних реабілітаційних заходів.

Системність занять. Заняття повинні проводитись системно, відповідно до періоду лікування і функціональних можливостей хворого та ускладнюватись в процесі його видужання. Системність занять забезпечується цілеспрямованим підбором необхідних вправ і визначеною послідовністю їх застосування.

Регулярність (систематичність). Щоденне (а при необхідності і декілька разів на день) використання фізичних вправ дає можливість досягнути оптимального для кожного хворого впливу.

Поступовість збільшення навантаження. Навантаження необхідно поступово збільшувати за всіма параметрами: об’ємом, інтенсивністю, кількістю вправ, числом повторень, складністю вправ як під час одного заняття, так і протягом усього процесу реабілітації. Виконання кожної наступної вправи найбільш доцільне на оптимальному фоні, створеному попередніми вправами.

Довготривалість занять. Для досягнення лікувального ефектуфізичні вправи необхідно виконувати протягом тривалого періоду (декілька місяців, років чи навіть протягом усього життя).

Новизна і різноманітність вправ. В процедурі лікувальної фізкультури 10-15% вправ повинні оновлюватися, а 85-90% вправ повторюватися для закріплення досягнутих результатів.

Помірність впливу. Фізичні навантаження повинні бути помірними, бути адекватними функціональним можливостям організму хворого.

Циклічність занять. Чергування роботи і відпочинку з дотриманням оптимального інтервалу між ними – запорука високої ефективності занять.

Усі вище вказані правила впливають на якість та швидкість формування рухових навичок (які більшою чи меншою мірою втрачаються при захворюваннях), прискорюють відновлення здоров’я та функціональних можливостей.

5.2. Рухова діяльність, рухові навички,

руховий динамічний стереотип

Рухова діяльність

Рухова діяльність, яка відбувається при переміщенні тіла і окремих його сегментів, – складна цілісна реакція. Вона здійснюється скелетно-м’язовими елементами опорно-рухового апарату, за участю рухових, чутливих, вегетативних нервів. Переміщення окремих сегментів тіла можливе лише при взаємопов’язаних напруженнях і розслабленнях м’язів та зміною їх тонусу.

Регуляція рухової діяльності і вегетативних (у тому числі ендокринно-гуморальних) процесів, які її забезпечують, супроводжується змінами на всіх рівнях нервової системи: аксон-рефлексів і спинного мозку (сегментарні і міжсегментарні зв’язки), довгастого і середнього мозку, надсегментарному (зорові бугри і гіпоталамо-гіпофізарна ділянка) рівні і кори великих півкуль головного мозку. При цьому між соматичною і симпатичною іннервацією відбувається такий поділ функцій: перша забезпечує усі моторні рефлекси, друга регулює тонус м’язів і вегетативно-трофічні процеси, які підлягають впливу через вегетативні нервові утворення. При цьому за участю симпатичних центрів і нервів забезпечується висока ефективність м’язової діяльності, через парасимпатичні – відновлення здійснених витрат, накопичення життєвих ресурсів, відпочинок втомлених м’язів. Регулярні заняття фізичними вправами регулюють протікання нервових процесів в центральній нервовій системі.

Рухова діяльність супроводжується зміною діяльності нервово-ендокринної системи. Продукти обміну, які утворюються в м’язах під час рухової діяльності, потрапляють у кров, викликаючи зміни вегетативних функцій. Активізується діяльність серцево-судинної, дихальної та деяких інших вегетативних систем і функцій. У окремих з них (травна, видільна та інші системи) вона може пригнічуватися. Ці зміни підкріплюються стимуляцією діяльності одних і пригніченням функції інших залоз внутрішньої секреції. Активізується виділення нервовою тканиною особливих хімічних речовин – медіаторів, без яких неможлива передача нервових збуджень з одного нейрона на інший і з нервових закінчень на робочі органи.

М’язова діяльність має суттєвий вплив на підтримання динамічної постійності основних фізіологічних констант організму людини (гомеостаза): температури тіла, осмотичного тиску, концентрації водневих іонів, рівня цукру в крові та ін.

При рухах удосконалюється пристосування організму до умов зовнішнього і внутрішнього середовища. Це проявляється в тому, що постійно покращується координація усіх фізіологічних функцій, діяльність чисельних регуляторних механізмів, реактивність, імунологічні властивості і пристосування організму до різних несприятливих впливів середовища, функціональне пристосування морфологічних структур тканин і органів.

Зміни, які відбуваються під час рухової діяльності в організмі хворої людини, суттєво відрізняються від здорової людини. Хвороба проявляється в розладах нормальної життєдіяльності організму і супроводжується мобілізацією захисних механізмів. Вона характеризується морфологічними і функціональними порушеннями, погіршенням або викривленням динамічної рівноваги між організмом і середовищем, зниженням чи втратою працездатності. В процесі одужання відновлюється рівновага між організмом та зовнішнім середовищем. Якщо зміни незворотні, формуються постійні функціональні та морфологічні компенсації.

Захворювання знижують функціональні можливості організму, вимагають її обмеження. Разом з тим, гіподинамія особливо небезпечно впливає на перебіг захворювання. Вона викликає викривлення більшості фізіологічних функцій: загального і місцевого кровообігу, дихання, моторної і секреторної діяльності шлунка, кишечника, видільної функції нирок. Наслідком гіподинамії можуть бути застійна пневмонія, бронхіт, тромбози, атонічні закрепи, пролежні та ін. Вони погіршують стан хворого, можуть стати причиною ускладнень основного захворювання, різних інфекцій, нагноєнь тощо.

Тривале зниження рухової активності призводить до порушень рухових навичок хворого, які сформувались в процесі її життєдіяльності.

Рухові навички

Рухові навички – це більш чи менш складні звичні, завчені рухи, автоматизовані рухові акти, які вироблені завдяки тренуванням в процесі онтогенетичного розвитку людини. Вона являється формою рухової реакції, яка сформувалась через багаторазове підкріплення основних етапів утворення тимчасових зв’язків.

Кожен рух є результатом умовно або безумовно створеного збудження в корі головного мозку. При виконанні рухів в кору головного мозку надходить потік імпульсів як з боку пропріорецепторів, так і з боку інших екстерорецепторів (зорових, слухових, тактильних) та інтерорецепторів, які беруть участь у сприйнятті результату, тобто робочого ефекту руху. Систематичне повторне поєднання збудження в моторних клітинах із збудженням в інших клітинах і зонах кори, куди поступають аферентні (доцентрові) імпульси, сприяє утворенню тимчасових зв’язків – умовних рухових рефлексів, які з часом удосконалюються і стають основою рухової навички (Л. Бонев та співавт., 1978).

Руховий динамічний стереотип

Фізіологічною основою рухової навички є руховий динамічний стереотип. Це відносно стійка система умовно-рефлекторних дій людини, які виробляються у відповідь на звичні, повторювані у певній послідовності подразники. Останні одночасно (чи послідовно, у певному порядку) сприяють виникненню збудження і гальмування у відповідних зонах кори головного мозку. Прояви динамічного стереотипу – звички людини, прості трудові навички. Динамічний стереотип може порушуватися при зміні умов, які його підтримують.

Одним із принципів формування рухових навичок і рухового динамічного стереотипу є комплексність впливу – поєднання впливу різних аферентних систем від наступних компонентів:

- рухових (руховий пропріоцептивний аналізатор, нервово-м’язовий і опорно-руховий апарат);

- екстерорецептивних (зоровий, слуховий, тактильний та інші аналізатори);

- вегетативних (дихання, кровопостачання, травлення, обмін речовин тощо).

Окремі з цих компонентів успадковані, фізіологічно обумовлені (посилення кровообігу при фізичних зусиллях). Інші з них набуті (оволодіння різними типами дихання – діафрагмальне, грудне та ін.).

Рухові навички і руховий динамічний стереотип зберігаються лише при повноцінному функціонуванні усіх складових, які їх формували. Патологічні зміни навіть одного з них призводять до порушення рухових навичок і рухового динамічного стереотипу. Так, варто лише закрити очі, як один із найбільш автоматизованих рухових навичок – ходьба, стає проблемною. Глибина порушень залежить від тяжкості патологічних змін як в одному з компонентів, так і в усіх разом. Так, порушення здатності хворого до згинання пальців кисті може бути зумовлене захворюваннями самих м’язів чи периферійних нервів, хребта, спинного, головного мозку, психічними розладами. Спеціаліст з фізичної реабілітації до початку занять повинен виявити головну ланку, яка призвела до порушень рухових навичок, оскільки від цього буде залежати подальший вибір засобів і методів фізичної реабілітації.

Формування нових рухових навичок і рухового динамічного стереотипу відбуваються на ґрунті уже існуючих. Так, відновлення здатності до ходіння можна починати після освоєння хворим здатності до стояння. При однаковій тяжкості захворювання швидше цей процес відбувається у осіб з більш багатою руховою культурою (попередньою руховою підготовкою).

Формування рухових навичок і рухового динамічного стереотипу

Формування рухових навичок і рухового динамічного стереотипу проходить через декілька фаз.

Фаза генералізації характеризується широкою іррадіацією процесу збудження в нервових центрах різних рівнів під час освоєння нових чи відновлення втрачених внаслідок захворювання рухових навичок. В цій фазі рухова реакція має генералізований характер. Рухи нескоординовані, відсутня достатня узгодженість між діяльністю опорно-рухового, нервово-м’язового апарату і діяльністю внутрішніх органів. Швидко розвивається втома і позамежне охоронне гальмування. Це особливо важливе при патологічних процесах, внаслідок яких лабільність окремих ланок, що забезпечують певний рух, різко знижена.

Фаза генералізації характерна для підготовчого періоду занять фізичною реабілітацією. Тому в цей період необхідно дотримуватись обережного дозування, фізіологічних і педагогічних принципів рухових тренувань, постійно контролювати правильність виконання хворим рухів, вказівок та реакцію на навантаження. У людей з однаковою тяжкістю перебігу захворювання, але з багатою руховою культурою і значно збереженим реабілітаційним потенціалом, ця фаза проходить швидше.

Фаза концентрації збуджувально-гальмівних процесів характеризується утворенням рухового динамічного стереотипу. Це відбувається, з одного боку, на ґрунті розвитку і зміцнення диференційованого гальмування, а з іншого, за рахунок просторової і часової концентрації процесу збудження. Створений протягом цієї фази динамічний стереотип надзвичайно лабільний і легко руйнується. Тому не рекомен­дується в цей період переривати заняття, за винятком спеціальних показань до цього.

Фаза автоматизації. Під час третьої фазируховий динамічний стереотип зміцнюється і стабілізується, удосконалюється діяльність і взаємодія усіх компонентів рухових навичок. В процесі виконання рухової програми організм починає працювати як досконала саморегулююча система. Це заключний етап тренувань.

Рухові навички і руховий динамічний стереотип в цей період мають програмований характер. Пусковий характер має лише вказівка до початку вправи. Після цього в дію за виробленою програмою включаються всі ланки, які беруть участь у виконанні дії, усієї саморегулюючої системи. В результаті формування нових рухових динамічних стереотипів не тільки збагачується рухова культура хворого, а також створюються нові кортико-вісцеральні зв’язки, нові динамічні стереотипи.

У межах сформованої рухової навички і динамічного стереотипу завдяки зворотній аферентації може забезпечуватися адекватна реакція на нові ситуації. Наприклад, якщо під час ходьби (певний автоматизований руховий динамічний стереотип) змінюється нахил поверхні, то це викликає нове поєднання в роботі певних м’язових груп і відповідне вегетативне забезпечення при одному і тому ж руховому акті. Таким чином, організм удосконалюється функціонально і структурно, покращується загальна регуляція, підвищуються його адаптаційні і компенсаторні можливості системи.

Тривалість кожного з етапів при окремих захворюваннях залежить від глибини змін, які викликали порушення рухових навичок. Регулярні заняття фізичними вправами у поєднанні з відповідним психічним станом, бажанням займатися, музико-, ароматерапією, комфортними санітарно-гігієнічними умовами, ласкавим голосом лікаря та методиста прискорюють відновлення рухових навичок і рухового динамічного стереотипу. Початок відновлення рухових навичок повинен супроводжуватися залученням до дії максимальної кількості рецепторів. Це, насамперед, слуховий, зоровий, тактильний. Так, для відновлення рухомості пальців після перенесеного порушення мозкового кровообігу хворий здоровою рукою обхоплює пальці ураженої руки (тактильні відчуття), дивиться на них (зоровий контроль), наказує: «згинаю пальці» (словесний наказ до дії).

На швидкість відновлення рухових навичок і динамічного стереотипу значною мірою впливають форми і методи проведення занять лікувальною фізкультурою.

5.3. Форми проведення процедури лікувальної фізкультури

Форми проведення процедури лікувальної фізкультури визначають, які основні види фізичних вправ використовуються в її структурі.

При визначенні форм проведення процедури лікувальної фізкультури необхідно, передусім, керуватись такими критеріями: доступністю (за станом здоров’я і обладнанням), вибірковістю дії, легкістю дозування, емоційністю, природністю. Врахування указаних характеристик дасть можливість обирати для кожного хворого індивідуально найбільш адекватні форми проведення процедури ЛФК (табл. 3.34).

Розглянемо кожну із зазначених форм проведення процедури лікувальної фізкультури окремо.

Таблиця 3.34

Форми проведення процедури лікувальної фізкультури та їх характеристика

Примітка:

+ + – ознака, характерна для розглянутої форми ЛФК;

+ – – для розглянутої форми ЛФКознака не має універсального прояву;

– – – для розглянутої форми ЛФК ознака не має указаного прояву.

Гімнастичні вправи

Ранкова гігієнічна гімнастика

Ранкова гігієнічна гімнастика (РГГ ) (зарядка) – це комплекс гімнастичних вправ, які виконуються після сну. Завдання РГГ – полегшити перехід організму хворого від нічного відпочинку до активної денної діяльності. Сон зменшує частоту пульсу і дихання, знижує активність нервових процесів, м’язове напруження. Під час сну сповільнюється перистальтика кишечника, внаслідок чого гальмуються процеси травлення, знижується обмін речовин і температура тіла.

РГГ є обов’язковою складовою розпорядку дня лікувальних закладів.

Залежно від режиму комплекс включає від 4-6 до 12-16 гімнастичних вправ: дихальних і загального впливу на організм. Починати заняття з дихальних вправ та вправ для дрібних суглобів. Темп вправ повинен бути спокійний, рухи широкими, проводитися в повному фізіологічному об’ємі. Не доцільно включати в комплекс вправи складні в координації, на рівновагу, з напруженням м’язів, затримкою дихання. Процедура може доповнюватися іншими видами фізичних вправ (вранішні прогулянки, водні процедури). Хворі, що знаходяться на ліжковому режим, виконують їх лежачи в ліжку, на палатному – в палаті, сидячи на стільці чи лежачи, на вільному режимі – в коридорі, кабінеті ЛФК, на подвір’ї (у вихідному положенні стоячи).

В санаторно-курортних умовах процедуру проводить методист з лікувальної фізкультури. В умовах стаціонару – постова медична сестра. У відділенні на окремому стенді повинен бути розміщений комплекс вправ РГГ, щоб з ним міг ознайомитись кожний хворий. Краще, коли текст поєднується з малюнками вправ (чи у вигляді відеоматеріалів). Сучасний рівень технічного оснащення дає можливість демонструвати процедуру РГГ на екрані телевізора у музичному супроводі.

Великого значення необхідно приділяти емоційному фактору – це стосується загального стилю проведення процедури, поведінки методиста, виконання вправ, які мають позитивний вплив на емоційну сферу, ще краще – під музичний супровід (вправи імітаційні, елементи танцювальних рухів тощо).

Найбільш поширеним методом проведення РГГ – груповий метод. Він показаний для хворих, що знаходяться на санаторно-курортному етапі лікування, а в умовах стаціонару – на вільному режимі. Для хворих на палатному режимі – більш доцільний малочисельними групами та індивідуальний, на ліжковому – індивідуальний метод. Хворий може виконувати РГГ самостійно, після відповідної попередньої підготовки.

Величина навантаження під час РГГ не повинна перевищувати 70-80% від максимально допустимих навантажень на день проведення занять ЛФК. Це зумовлено зниженням функціональних можливостей організму під час сну.

Після занять хворі повинні відчувати задоволення, «м’язову радість», не допускається втома. При заняттях РГГ в домашніх умовах хворим необхідно ретельно контролювати величину навантаження і його вплив на організм. Кожен з них повинен бути поінформований про це лікарем з лікувальної фізкультури (лікарем-реабілітологом), лікуючим лікарем чи методистом з ЛФК.

Лікувальна гімнастика

Гімнастичні вправи – основна складова будь-якої процедури ЛФК, насамперед – лікувальної гімнастики. Процедура лікувальної гімнастики включає комплекс гімнастичних вправ, кількість і характер яких залежить від функціональних можливостей хворого та наявного у нього захворювання. Застосовуються загально- зміцнювальні та спеціальні вправи. Перші сприяють оздоровленню і зміцненню всього організму. Останні спрямовані на нормалізацію (чи компенсацію) порушених функцій. Заняття проводять малочисельними групами (4-6 хворих), груповим (7-12 хворих) та індивідуальним методом.

Лікувальна гімнастика– найбільш досконала і поширена форма проведення процедури ЛФК. Як видно з таблиці 3.34, їй належать більшість позитивних характеристики форм ЛФК: доступність (за станом здоров’я і обладнанням), вибірковість дії, легкість дозування і можливість вивчення реакції на навантаження безпосередньо під час та після занять.

Відсутність природності гімнастичних вправ зумовлена тим, що у побуті саме таких рухів ми не виконуємо. Разом з тим, гімнастичні вправи мають свої, заздалегідь визначені, призначення, тому їх необхідно виконувати чітко, відповідно до вимог техніки та призначення вправи.

Цей недолік коректується кваліфікованим вибором необхідних, доступних гімнастичних вправ і ретельним навчанням хворого виконувати їх. Наприклад, нахили тулуба вліво та вправо для попередження утворення плевральних спайок молодим людям можна рекомендувати з різними (одночасними чи послідовними) коловими рухами руками, для людей старшого віку – із вихідного положення стоячи, руки на поясі, вгору чи за голову без усяких рухів останніми.

Позитивні емоції відіграють суттєву роль у впливі фізичних вправ на організм, підвищуючи ефективність лікувального процесу. Їх недостатність в процедурі лікувальної гімнастики легко компенсується застосуванням ігрових вправ, елементів змагання, відповідно підібраним музичним супроводом.

Мажорна музика викликає у хворого бадьорість, покращує самопочуття. Музика полегшує виконання фізичних вправ. Справляючи різнобічний вплив на ЦНС, м’язову, серцево-судинну, дихальну системи, музика може розглядатись як допоміжний засіб при ЛФК (естетотерапія).

Важливе значення для підвищення емоційності занять має педагогічна майстерність методиста: лагідний голос, ввічливе, поважне, з позитивними емоціями ставленням до хворого, зосередження його уваги навіть на найменших проявах позитивної динаміки. При негативних емоціях розвиваються гальмівні процеси, ефективність вправ знижується.

Гімнастичні вправи можна проводити і у воді. Як правило, їх проводять у басейнах і ваннах з підігрітою водою (відповідно до 26-28 °С і 36-38 °С).