Розділ третій 2 page

— Моє прізвище Северн. Беатріса Северн. — А моє — Уормолд. — Значить, я ваша секретарка. -— Себто як? Я не маю секретарки.

— Тепер маєте. Хіба вони не попередили вас? — Ні. Йому не треба було питати, хто це «вони».

— Але ж я сама надсилала телеграму. — На тому тижні я справді отримав якусь телеграму, але не зміг її розшифрувати. — А яке у вас видання Лема? — «Еврімен». — Ет, чорт! Вони дали мені інше видання. Не дивно, що ви нічого не зрозуміли. Але я рада, що здибала вас. — Я також, хоча трохи й здивований. Де ви зупинились? — В «Інглатеррі», та завтра переїду. — Куди? — До вас. Мені все одно, де спати. Влаштуюсь у конторі. — У мене немає ніякої контори. -*• Але ж кімната для секретарки повинна бути.

— У мене ніколи не було секретарки, місіс Северн. — Звіть мене Беатрісою. Вони вважають, що цього вимагає конспірація. —- Конспірація?

— Що ж нам робити, коли у вас нема кімнати для секретарки? Давайте сядемо. Добродій у чорному сурдуті вийшов на естраду і заспівав:

Розсудливі люди оточують нас,

Міркують розумно вони,

А з мене сміються і твердять весь час,

Що я, мов той пень, дурний.

«На дереві — листя»,— торочать чудні І брешуть, що день — це день,

А я їм на зло: «Мовчіть, навіснії Бо звісно, що ніч — це день».

₁ Не вірте їм, друзі, ні...

Вони сіли за вільний столик поблизу гральної зали, звідки долинав стукіт кульок. Беатріса знову набрала поважного вигляду, крізь який прозирало наївне збентеження дівчинки, що вперше потрапила на бал.

— Коли б знала, що я ваша секретарка, то ніколи не зачепила б отого поліцейського... без вашого дозволу,— сказала вона. — Не варто про це згадувати. — Мене ж послали, щоб полегшити вам роботу. А не навпаки. — Капітан Сегура не становить для нас небезпеки. — Я пройшла добру підготовку. Знаю шифрувальну справу й мікрофотографію. Можу взяти на себе зв’язок з вашою агентурою. — Он як! — Ви так чудово себе зарекомендували, що їм не хочеться вас втрачати. Хай ліпше це станеться зі мною. — Мені теж дуже не хотілось би, щоб вас зірвали.,, — Не розумію... — Пробачте, я думав про квіти. — Стривайте, ви ж не читали телеграми, отже, ви нічого не знаєте про радиста! — Н-ні, не знаю. — Він теж зупинився в «Інглатеррі». Його закачало в літаку. Для нього теж потрібна кімната... — Ну, коли вже його закачало... — Ви можете зробити його своїм рахівником. Його спеціально готували для цього. — Мені не потрібний рахівник. У мене ж навіть нема бухгалтера. — Не турбуйтеся. Завтра я все влаштую. Для цього ж мене й послано. — А ви якась незвичайна,— сказав Уормолд.— Трохи скидаєтесь на мою Мїллі. Ви теж читаєте новени? — А що це таке? — Не знаєте? Ну й добре. Тим часом співак у сурдуті закінчував свою пісню:

А я їм на зло: «Мовчіть, навіснії Бо звісно, що літо — зима».

Блакитні промені прожекторів змінилися рожевими, ї танцюристки знову злетілись під пальми. За столами, де грали в кості, посилився стукіт, а Міллі й доктор Гассельбахер весело почимчикували на танцювальний майданчик. Розбитий день народження було знову зліплено з уламків.

Розділ другий 1

На другий день Уормолд прокинувся на світанку. Від шампанського трохи боліла голова, а фантастичні події вчорашнього вечора в «Тропікані» уже вимагали від нього невідкладних дій. Беатріса сказала, що він себе добре зарекомендував,— то були слова Готорнові й «отих людей». Уормолд засмутився від самої думки, що й вона, як і Готорн, належить до вигаданого світу його агентів. Його агентів!..

Він узявся до картотеки. Треба, щоб до її приходу все було якомога правдоподібнішим. Деякі з його агентів тепер здавались йому надто вже нереальними. Професор Санчес та інженер Сіфуентес остаточно заплутались у його сітях, і позбутись їх було неможливо: обидва взяли вже по двісті песо на поточні витрати. Лопес теж міцно застряв. П’яний льотчик кубинської авіалінії одержав кругленьку суму в п’ятсот песо за відомості про будівництво в горах,— і все- таки його слід би знищити, як ненадійного... Був ще головний механік з «Хуана Бельмонте», що попивав коньяк в Сьєнфуегосі,— цей здавався йому цілком реальним, та й отримував усього-на-всього сімдесят п’ять песо на місяць. А от інші, побоювався Уормолд, навряд чи витримають серйозну перевірку: наприклад, Родрігес, що значився в картотеці королем нічних гульбищ, або Тереса, танцюристка з «Шанхаю», яку він зробив коханкою міністра оборони та директора пошти й телеграфу (не дивно, що Лондон не знайшов навіть їхніх слідів). Мабуть, треба знищити Родрігеса, бо кожен, хто хоч трохи знає Гавану, візьме під сумнів його існування. Але розлучитися з Тересою у нього не вистачало духу. То була його єдина шпигунка, його Мата Харі ⁴². До того ж його секретарка навряд чи піде до «Шанхаю», де щовечора танцюють голі дівчата, а в перервах демонструються порнографічні фільми.

Тут до нього підсіла Міллі.

— Що це в тебе за картки? — Клієнтура. — Що то за жінка була вчора? — Вона буде моєю секретаркою. — Ого, який ти став поважний! — Вона тобі сподобалась? — Не знаю. Ти ж навіть не дав мені з нею поговорити. Все танцював та упадав за нею. — І зовсім не упадав. — Вона хоче вийти за тебе заміж? — Не кажи дурниць, Міллі. Я ж тільки вчора познайомився з нею. — Марі,— це дівчинка-французка, вчиться в нашій школі,— каже, що справжнє кохання це coup de foudre.¹ — Так от про що ви розмовляєте в школі! — Звичайно. Треба ж думати про майбутнє, хіба не так? Адже у нас ще нема минулого, як у сестри Агнеси. — Хто така сестра Агнеса? — Я тобі розповідала про неї. Вона така смутна й гарна. Марі каже, що в неї було колись нещасливе coup de foudre. — Вона розказувала про це Марі? — Звичайно, ні. Марі сама знає. У неї теж було вже два нещасливих coup de foudre. Вони звалилися на неї, наче грім з ясного неба. — Мені це не загрожує, бо я вже старий. — Не зарікайся. Один старий — йому стукнуло вже п’ятдесят— впав у нещасливе coup de foudre до матері Марі. А був жонатий, як і ти. — Моя секретарка — заміжня жінка, отже, все буде гаразд. — Заміжня чи солом’яна вдовиця?^ — Не знаю. Я в неї не розпитував. А як по-твоєму, вона гарна? — Гарненька... в своєму роді. Знизу загукав Лопес:

— Тут до вас якась пані! Каже, ви чекаєте на неї. — То хай іде сюди. — Я залишаюся,— попередила Міллі. — Знайомтесь, Беатрісо. Це Міллі. Він помітив, що очі її були такі самі, як і вночі, волосся теж; значить вона не була примарою,— пальми й шампанське тут ні до чого. «Ні,— вирішив він,— вона-таки справжня».

■ Добридень. Сподіваюся, ви добре спали? — мовила Міллі тоном дуеньї.

— Ні, цілу ніч мені ввижалися страхіття.— Беатріса кинула погляд на Уормолда, потім на картотеку й нарешті звела очі на Міллі.— Зате вчора добре повеселилася,— додала вона. — У вас чудово вийшло з отим сифоном,— великодушно сказала Міллі,— міс... — Місіс Северн. Але, будь ласка, звіть мене Беатрісою. — О, ви заміжня? — спитала Міллі з удаваною цікавістю. — Була заміжня. — Він помер? — Не знаю. Зник — і все. — Та невже? — З такими, як він, це трапляється. — А який він був? — Міллі, тобі пора йти. Нема чого задавати такі питання місіс Северн... Беатрісі. — В моєму віці,— заявила Міллі,— треба вчитися на досвіді старших. — Ваша правда,— мовила Беатріса.— Таких, як він, величають розумними, витонченими натурами. Я вважала його дуже гарним; з обличчя він нагадував пташеня, що виглядає з гніздечка,— як ото, знаєте, в природознавчих фільмах. Навіть навколо адамового яблука у нього ріс пушок, а воно було чималеньке, те яблуко. Біда в тому, що навіть у сорок років він усе ще скидався на пташеня. Дівчата так і бігали за ним. Він весь час їздив на різні конференції ЮНЕСКО — у Венецію, Відень і ще кудись. У вас є сейф, містере Уормолд? — Ні. — Ну, і чим же все скінчилося? — не вгавала Міллі. — А скінчилося тим, що я почала бачити його наскрізь. У буквальному розумінні. Він був такий худющий, що аж просвічувався. Коли я дивилася на нього, то бачила у нього всередині конференц-зал: на ребрах сиділи делегати, а доповідач вигукував: «Ми вимагаємо свободи творчості!» То було дуже неприємне видовище, особливо за сніданком. — І ви навіть не знаєте, чи він живий? — Торік ще був живий: я читала в газеті, що він робив у Таорміні доповідь на тему «Інтелігенція та воднева бомба». Вам доведеться придбати сейф, містере Уормолд. — Навіщо? — Не можна тримати такі речі на столі. Крім того, так належить старому негоціантові. — Хто це вигадав, що я негоціант? — Таке в них у Лондоні про вас уявлення. Я зараз же піду підшукаю для вас сейф. —■ Ну, мені пора,— заявила Міллі,— Будь розсудливий, татку! Ти знаєш, що я маю на увазі.

2

День випав дуже клопіткий. Насамперед Беатріса купи- ла величезний сейф з секретним замком: шість вантажників ледве втягли того сейфа на машину, а піднімаючи його сходами, зламали поруччя й зірвали з стіни картину. На вулиці зібрався цілий натовп — хлопчаки з сусідньої школи, дві гарненькі негритянки, поліцейський. Уормолд ремствував, що все це може накликати на нього підозру, а Беатріса заявила, що найкращий спосіб уникнути підозри — не критися від людей.

— Згадайте-но історію з сифоном,— сказала вона.—■ Кожен запам’ятає, що це я облила поліцейського водою. І ніхто більше не стане допитуватися про мене. І так усе ясно. * Поки вони мучилися з сейфом, під’їхало таксі, з якого виліз юнак з великою валізою.

— Це Руді,— пояснила Беатріса. — Який іще Руді? — Ваш рахівник. Я ж вам учора казала. — Хвалити бога,— пробурмотів Уормолд,— виходить, я ще не все запам’ятав, що було вчора. — Заходь сюди, Руді, перепочинь трохи. — Нема ніякої потреби кликати його сюди,— розсердився Уормолд.— Адже тут нема для нього місця. — Він може спати в конторі,— відказала Беатріса. — Де ж тут помістяться ліжко, сейф і моє бюрко? — Я дістану вам менше бюрко. Як ваша нудота, Руді? Це наш хазяїн — містер Уормолд. Руді був зовсім зелений юнак з блідим обличчям; пальці його пожовкли чи то від нікотину, чи від кислот. Він сповістив:

— Уночі двічі блював. Електронна трубка розбилася в дорозі. — Зараз не до цього. Треба спершу влаштуватись. Ідіть- но купіть собі розкладушку. — Гаразд! — кинув Руді й побіг.. Одна негритянка підійшла до Беатріси й сказала!

— Я британська піддана. — Я також,— озвалася Беатріса.— Рада познайомитися з вами. — Ви та сама міс, що облила водою капітана Сегуру? — Майже так. Я бризнула на нього з сифона. Негритянка обернулась і щось пояснила натовпові по-іс-

панськй. Дехто почав аплодувати. Збентежений поліцейський почвалав геть.

— Ви дуже гарна, міс,— сказала негритянка. — Ви теж,— мовила Беатріса.— А тепер допоможіть мені занести цю валізу. Вони заходилися втягати нагору валізу Руді, то штовхаючи, то перекидаючи її.

— Пробачте,— примовляв якийсь чоловік, проштовхуючись крізь натовп.— Даруйте ласкаво. — Чого вам? — спитала Беатріса.— Ви ж бачите, що тут робиться! Приходьте іншим разом. — Мені хотілось би купити пилосос. — Ах, пилосос! Тоді заходьте, якщо зможете переступити через валізу. Уормолд гукнув Лопеса:

— Займіться ним. Та постарайтеся збути йому «Атомний котел». Ми ж іще жодного не продали. — Ви що, будете тут жити? — спитала негритянка. — Ні, працювати. Спасибі вам за поміч. — Нам, британцям, треба держатися купи,— сказала негритянка. Вантажники вже спускалися сходами, плюючи на долоні й витираючи їх об штани, щоб показати, як важко їм було тягти сейфа. Уормолд дав їм на випивку. Він піднявся нагору й сумно оглянув свій кабінет. Найгірше було те, що там лишилося місце для розкладушки, і, отже, він ніяк не міг спекатись Руді. Сказав одначе:

— Руді не матиме де зберігати свої речі. — Нічого. Він звик до такого життя. До того ж у нас е стіл. Ви перекладіть свої папери з шухляд у сейф, а Руді сховає туди свої речі. — Я не вмію відчиняти секретних замків. — Це дуже просто. Треба тільки запам’ятати три числа. Який номер вашої пошти? — Не знаю. — А номер телефону?.. Втім, ні, це не годиться. Кожен злодій догадається. Якого року ви народилися? — Тисяча дев’ятсот чотирнадцятого. — А числа? — Шостого грудня. — От і добре, хай буде дев’ятнадцять — шість — чотирнадцять. — Я ж не запам’ятаю. — Це вам так здається. Не можете ж ви забути, коли народились. Тепер дивіться. Ви крутите чотири рази проти годинникової стрілки, ставите на дев’ятнадцять, потім тричі обертаєте за годинниковою стрілкою і встановлюєте на шість, знову два рази проти годинникової стрілки — на чотирнадцять, нарешті робите повний оберт — і сейф замкнено. Повторюємо те саме... Прошу — відімкнено.

У сейфі лежала дохла миша.

Беатріса зауважила:

— Товар з гнилизною, треба було зажадати знижки. За цим вона взялася розпаковувати валізу Руді: вийняла

звідти передавач, сухі батареї, фотоприладдя, якісь таємничі рурки, загорнуті в чоловічі шкарпетки.

Уормолд здивовано спитав:

— І як вам вдалося приховати все це від митниці? — А ми не приховували. П’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб чотири дріб п’ять привіз н^м ці речі з Кінгстона. — А хто він такий? — Креол-контрабандист. Спекулює кокаїном, опіумом та маріхуаною. Звичайно, всі митні чиновники у нього в кулаці. Вони вважали, що в цій валізі його звичайний крам. — Скільки ж потрібно наркотиків, щоб напхати таку валізу! — Еге ж. Довелося викласти чималеньку суму. Попереносивши Уормолдові речі в сейф, вона спритно

розмістила все по шухлядах письмового стола.

— Сорочки Руді трохи помнуться, але хай це вас не турбує. — А мене це й не турбує,— сказав Уормолд. — А це що? — спитала вона, розглядаючи картотеку. — Мої агенти. — І ви залишаєте їх на столі? — Ну, на ніч я їх замикаю. — У вас немає найменшого уявлення про конспірацію! — Вона взяла в руки одну з карток.— Хто це Тереса? — Вона танцює гола. — Зовсім? — Так. — Вам дуже пощастило... Лондон наказав, щоб я взяла на себе зв’язок з вашими агентами. Ви познайомите мене з Тересою... коли вона буде не зовсім гола? — Не думаю, щоб вона схотіла мати справу з жінкою,— заперечив Уормолд.— Ви ж знаєте, які то дівчата... — Не знаю. Досить того, що ви їх знаєте... Ага, осьде інженер Сіфуентес. Лондон високої думки про нього. Може, ви скажете, що він теж не схоче мати справ із жінкою? —- Він не знає англійської.

— То, може, мені брати в нього уроки іспанської мови? Це був би непоганий привід для зустрічей. Він що, такий же красень, як і Тереса? — У нього напрочуд ревнива жінка. — О, з нею я вже якось упораюся. — Та ні, це безглуздя... він же старий. — Скільки йому років? — Шістдесят п’ять. До того ж у нього черево, як барило, і жодна жінка не хоче й дивитися в його бік. Звичайно, якщо ви хочете, я спитаю в нього про уроки. — Не треба. Це не горить. Краще почнемо з когось іншого... Професор Санчес? Я звикла мати справу з інтелігентами. — Він теж не знає англійської мови. — То, певне, знає французьку. А моя мати була французка. Я вільно володію двома мовами. — Щодо французької — не знаю. Постараюся з’ясувати. — Послухайте, не можна записувати всі ці імена en clair '. Уявіть собі, що вами зацікавиться капітан Сегура. Мені не хотілось би, щоб з черева інженера Сіфуентеса злупили шкіру йому на портсигари. Краще писати просто номери, а внизу — особливі прикмети. Ну, хоча б отак: «П’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб три — ревнива жінка й черево». Я перепишу ці картки, а старі спалю. А, чорт! Де ж це наші целулоїдні прокладки? — Целулоїдні прокладки? — Так, для моментального спалювання паперів. Можливо, Руді засунув їх між своїми сорочками. — Скільки всякого мотлоху ви тягаєте за собою! — А тепер нам треба обладнати темну кімнату. — У мене нема темної кімнати. — А в кого вона тепер є? Але я про все подбала. Ось чорні завіси й червоний ліхтар. Ну, і, звичайно, мікроскоп. — Навіщо нам мікроскоп? — Для мікрофотографії. Розумієте, коли станеться щось таке, чого не можна повідомити телеграфом, ми маємо пересилати повідомлення безпосередньо в Лондон, минаючи Кінгстон. Мікрофотографію наліплюють замість крапки і посилають звичайним листом. А вони вже там покладуть цей лист у воду і триматимуть доти, поки вона відклеїться. Ви ж, мабуть, пишете приватні або ділові листи в Англію? — Ділове листування я веду з Нью-Йорком. — А знайомі, родичі у вас є? — За останні десять років я майже втратив з ними зв’язок. Крім сестри. А втім, на різдво я розсилаю поздоровні листівки. — А якщо не можна буде чекати різдва? — Іноді я надсилаю марки малому небожеві. — Оце якраз те, що треба. Ми зможемо наліплювати мікрофотографії на зворотному боці марок. На східцях з’явився Руді, зігнувшись під вагою розкла- душки; на цей раз картина остаточно загинула. Беатріса й Уормолд вийшли в сусідню кімнату, щоб не заважати йому влаштовуватись; вони сіли на Уормолдове ліжко. За стіною щось гупало й брязкотіло.

— Руді такий незграбний,— пояснила Беатріса. Потім, розглянувшись навкруги, зауважила: — Жодної фотографії. Жодної ознаки особистого життя. — У мене нікого нема. Крім Міллі... й доктора Гассель- бахера. — Лондон не любить доктора Гассельбахера. — Під три чорти той ваш Лондон! — розсердився Уормолд. Йому раптом захотілось розповісти їй про погром на квартирі доктора Гассельбахера, про загибель його невдалих дослідів. Він сказав*— Оті людці в Лондоні... Пробачте. Адже ви теж належите до них. — І ви теж. — Це правда. Я теж. З сусідньої кімнати до них долинув голос Руді:

— Уже! — Мені шкода, що ви належите до них,— мовив Уормолд. — Треба ж якось жити. — Це фальшиве життя. Оте шпигунство... Навіщо воно? Таємні агенти розкривають те, що й без них усі знають... — Або просто вигадують,— докинула вона. Уормолд затнувся, а Беатріса спокійно говорила далі:

— Хіба мало людей живуть облудним життям? Винаходять мильниці з пластмаси, складають дурнуваті жарти для естради, пишуть бездарні віршики для реклами, ходять у членах парламенту, виступають на конференціях ЮНЕСКО... Але гроші їм платять справжні. І після своєї облудної роботи вони живуть справжнім життям. От, наприклад, ваша донька — вона справжня, і її день народження теж цілком реальне явище. — А чим ви займаєтесь після роботи? — Тепер майже нічим, а коли була закохана... ми ходили в кіно, пили каву в кафе, літніми вечорами гуляли в парку. — Що ж сталося між вами? — Кохання буває справжнім лише тоді, коли обоє люблять. Він же весь час тільки удавав із себе якогось надзвичайного коханця. Іноді мені навіть хотілося, щоб він на деякий час став імпотентом,— може, хоч перестав би хизуватись. У коханні не можна бути таким самовпевненим. Коли любиш, завжди боїшся втратити того, кого любиш; хіба не так?..— Вона раптом звернула розмову на інше: — Ет, чорт, навіщо я все це вам розказую? Ходімо краще робити мікрофотографії і писати шифровки.— І, зазирнувши в двері, додала: — Руді вже ліг. Мабуть, на нього знову напала нудота. І доки це може тривати? У вас немає кімнати без ліжка? Воно чомусь завжди схиляє до одвертос- ті.— Вона заглянула в інші двері.— Стіл уже накрито. Холодне м’ясо й салат. На дві особи. Хто це приготував? Яка- небудь фея? — Служниця приходить щоранку на дві години. — А що в тій кімнаті? — То кімнатка Міллі. Але там теж є ліжко. РОЗДІЛ ТРЕТІЙ 1

Хоч з якого боку глянь, а становище було незавидне. Уормолд звик уже виписувати гроші на непередбачені витрати то інженерові Сіфуентесу, то професорові Санчесу, акуратно нараховував платню собі, головному механікові «Хуана Бельмонте» і голій танцюристці Тересі. Льотчик- п’яничка отримував натурою — ящиками віскі. Всі гроші Уормолд складав на свій поточний рахунок: згодяться коли-небудь на посаг Міллі. Щоб якось виправдати численні витрати, йому доводилося писати безліч різних звітів та інформації^. З допомогою великої карти, чергового номера «Тайм», що присвячував чимало сторінок Кубі, та економічних бюлетенів уряду, а головне — завдяки своїй невичерпній фантазії він надсилав у Лондон щонайменше по одному звіту на тиждень і до приїзду Беатріси звичайно займався цим у суботу. Професор був його економічним експертом, а інженер Сіфуентес мав справу з таємничими спорудами в горах Орієнте. Кубинський пілот іноді підтверджував інженерові повідомлення, а іноді й заперечував їх — останнє надавало їм більшої вірогідності. Головний механік висвітлював умови праці в Сантьяго, Матансасі та Сьєнфуегосі і повідомляв про заворушення на військових кораблях. Що ж до голої танцюристки, то вона постачала компрометуючі подробиці особистого життя міністра оборони та директора пошти й телеграфу. її відомості дуже скидалися на анекдоти з життя кінозірок, що їх Уормолд вичитував з журналу «Конфіденшл»: його власної фантазії на такі речі не вистачало.

Тепер, коли приїхала Беатріса, він мав ще більше клопоту, і одної суботи стало вже замало. Крім вивчення основ мікрофотографії, яким він займався з Беатрісою на її вимогу, йому доводилось постійно вигадувати всілякі радіограми, щоб Руді теж мав якусь роботу, і чим більше Уормолд їх посилав, тим більше отримував у відповідь. Лондон щотижня вимагав фотографій будівництва в горах Орієнте, а Беатріса все настирливіше добивалася передачі їй агентурних зв’язків. Це ж нікуди не годиться, пояснювала вона, щоб резидент сам зустрічався з своїми інформаторами. Якось він запросив її пообідати у Приміському клубі, і тут, як на гріх, хтось покликав інженера Сіфуентеса. З-за сусіднього столика підвівся високий худий чоловік з більмом на оці.

— Оце і е інженер Сіфуентес? — Еге. — Ви ж казали, що йому шістдесят п’ять років! — Він виглядає молодшим, ніж є насправді. — Ви ще казали, що в нього черево. — То ви мене не так зрозуміли... Я мав на увазі більмо,— ледве викрутився Уормолд. Після цього Беатріса перенесла всю увагу на більш романтичне породження його фантазії — на кубинського пілота. Вона кілька разів переписувала його картку і вимагала все нових і нових даних. Рауль Домінгес і справді був персоною романтичною. Жінка його загинула під час війни в Іспанії, і після цього він зневірився в політиці. Чим більше Беатріса розпитувала про нього, тим виразніший ставав його образ і тим дужче їй хотілося з ним познайомитись. Іноді Уормолд навіть ревнував її до Рауля і тоді намагався всіляко очорнити його:

— Цей п’яничка видудлює цілу пляшку віскі за раз. — Можливо, це через самотність і тяжкі спогади. А вам самому хіба не хочеться іноді впасти в забуття? — Мабуть, час від часу всім нам цього хочеться. — Хто-хто, а я знаю, що таке справжня самотність,— мовила вона співчутливо.— Він що, п’є з ранку до вечора? —* Ні. Найгірше з ним буває десь о другій годині ночі. Він прокидається й не може заснути від спогадів, ну, тоді й починає пити.

Уормолд сам дивувався, як це йому вдається так швидко вигадувати відповіді про своїх неіснуючих агентів; вони, здавалося, жили в його свідомості, і йому досить було лиш натиснути кнопку, щоб вони почали діяти. Невдовзі після приїзду Беатріси у Рауля був день народження, і вона запропонувала подарувати йому ящик шампанського.

— Він його й бачити не може,— сам не знаючи чому, заперечив Уормолд.— У нього шлункова кислотність. Як тільки вип’є шампанського, весь вкривається плямами. А от професор, той і в рот не бере нічого іншого. — Аристократичний смак. — Зіпсований смак,— не задумуючись, буркнув Уормолд.— Він п’є лише іспанські сорти. Іноді його поймав страх, коли він думав про те, як живуть ці люди без його відома, в мороці небуття. Що, приміром, витворяє Тереса поза його очима?.. Він навіть подумати про це боявся. Часом його обурювали її безсоромні сповіді про розпусне життя з двома коханцями. Та найбільше клопоту завдавав йому Рауль. Були хвилини, коли Уормолдові здавалося, що краще вже мати справу з реальними агентами.

Найкраще думалось у ванні. Одного ранку, коли він саме заглибився в роздуми, до нього долинув якийсь шум — обурені вигуки, стукіт у двері, потім сердите тупотіння на сходах,— але, захоплений творчим запалом, він не звернув на це уваги: в ту мить навколишній світ, що починався за завісою пари, для нього не існував... Рауля вигнали з авіації за пияцтво. Той був у розпачі: адже він лишився без роботи і до того ж мав неприємну розмову з капітаном Сегурою, який погрожував...

— Ви там живі? — гукнула за дверима Беатріса.— Чи, може, вже потонули? Тоді я почну ламати двері. Він обмотався рушником і почвалав у спальню, яка тепер правила йому й за кабінет.

— Міллі пішла розлючена,— повідомила Беатріса.—> Через вас вона не змогла прийняти ванну. — Настав момент,— заявив Уормолд,— що може змінити весь хід історії. Де Руді? — Ви ж дали йому дводенну відпустку. — Ну нехай. Пошлемо шифровку через консульство. Давайте код. — Він у сейфі. Нагадайте-но мені оте число. Спочатку, здається, ваш день народження... Ви народилися шостого грудня, так? — Я його змінив. — Що? День народження? — Та ні, число. І повчально додав: — Що менше людей знають секрет, то краще для нас. Цілком досить, щоб його знали я і Руді. Правила є правила,— це ж вам відомо.— Він пішов до кімнати Руді і почав крутити ручку сейфа — чотири рази ліворуч, тричі праворуч. Рушник методично сповзав униз.— Крім того, кожен може довідатись про мій день народження з бланка прописки. Адже цю цифру вони спробують насамперед. — Крутіть,— квапила Беатріса.— Ще один оберт. — Цього секрету ніхто не відгадає. Цілком надійний. — Чого ж ви спинились? — Я, здається, помилився. Доведеться повторити все спочатку. — Я бачу, секрет і справді цілком надійний. — Одійдіть, будь ласка. Мене це нервує. Беатріса відійшла й повернулася лицем до стіни.

— Скажете, коли можна буде дивитися. — Гм, дуже дивно. Невже ця чортова штука зламалась? Подзвоніть-но Руді. — Куди ж я йому подзвоню? Адже він поїхав на пляж Варадеро. — Ет, чорт! Спробуйте пригадати, як ви складали те число...

— Це номер телефону сестри моєї бабусі. — А де вона живе? — Оксфорд, Вудсток-роуд, дев’яносто п’ять. — Чому ви взяли саме її номер? — А чому б і ні? — Можна запитати довідкове бюро Оксфорда. — Я не певен, що воно допоможе. — А як її прізвище? — Я забув. — О, тоді це зовсім надійний секреті — Ми завжди кликали її просто бабуня Кет... До речі, вона померла ще п’ятнадцять років тому, і номер, певне, змінився. — Не розумію, навіщо було брати її номер. — Хіба з вами не б^ває, що якийсь номер застряє в голові на все життя? — Цей, по-моєму, застряг у вас не на все життя. — Я вмить пригадаю його. Там було щось таке ніби 7,7,5,3,9. — О боже! Невже в тому Оксфорді п’ятизначні номери? — Ми можемо спробувати всі комбінації числа 77539. — А ви знаєте, скільки їх? Здається, близько шестисот... Сподіваюсь, у вас не дуже нагальна телеграма? — Я певен щодо всіх цифр, крім сімки. •— Чудово! Котрої сімки? Тоді нам доведеться перепробувати тисяч шість комбінацій. Не знаю точно — я не математик.

— Певне, Руді десь записав номер. — Добре ще, коли на непромокальному папері, щоб не розкис у воді... Добряча в нас контора, нічого не скажеш! — А може, нам скористатися старим кодом? — Це небезпечно. А втім... Після довгих розшуків вони знайшли Чарлза Лема біля ліжка Міллі; загнута сторінка свідчила про те, що вона дочитала якраз до середини «Двох веронців».

— Запишіть телеграму,— звелів Уормолд.— Залиште місце для числа. «Такого-то березня...» — Ви що, забули, яке сьогодні число? — «Доповідає п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять починається параграф А п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб чотири звільнений за пияцтво під час виконання службових обов’язків побоюється вислання в Іспанію де життя його буде в небезпеці крапка». — Бідолаха Рауль... — «Починається параграф Б п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб чотири...» — А не можна написати просто «він»? — Гаразд, хай буде «він»... «Він у такому становищі може погодитися за певну винагороду й право притулку на Ямайці сфотографувати з приватного літака таємні військові споруди крапка починається параграф В йому доведеться вилетіти з Сантьяго і сісти в Кінгстоні якщо п’ятдесят дев’ять тисяч двісті забезпечить посадку». — Нарешті ми робимо щось путнє,— зауважила Беа- тріса. — «Починається параграф Г прошу затвердити п’ятсот доларів щоб найняти літак для п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб чотири та двісті доларів на підкуп обслуги гаванського аеродрому крапка починається параграф Д винагорода п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб чотири має бути солідною зважаючи на реальну загрозу перехоплення літака авіапатрулями в горах Орієнте крапка пропоную тисячу доларів крапка». — Сума досить приємна,— сказала Беатріса. — Кінець. Шифруйте. Чого ви ждете? — Підшукую потрібну фразу. Мені не подобається цей Лем, а вам? — Тисяча сімсот доларів,— задумано промимрив Уормолд. — Треба було заокруглити до двох тисяч. А. В. любить круглі числа. — Не хочу, щоб вони вважали мене марнотратом. Тисяча сімсот доларів... Цілком вистачить Міллі на рік

навчання в Швейцарії.

— У вас такий вдоволений вигляд,— мовила Беатріса.— Скажіть, вам не спадає на думку, що ви посилаєте людину на загибель? «Саме цього мені й треба»,— подумав він.

— Скажіть їм у консульстві, щоб цю телеграму надіслали поза чергою. — Вона досить довга,— зітхнула Беатріса.— Як ви думаєте, оце підійде? «Він представив королю Полідора й Кадвала і сказав, що то його діти — Гвідерій і Арвіраг, які пропали безвісти». Правда, Шекспір буває іноді нудний? 2

Наступного тижня він повів Беатрісу в портовий ресторанчик, де подавали виключно рибні страви. Суму витрат затвердили, хоча й урізали на*двісті доларів,— таким чином, А. В. досяг-таки свого улюбленого круглого числа. Уормолд уявляв собі, як Рауль їде на аеродром, щоб вирушити в свій ризикований політ. Кінцівки він ще не придумав. Дарма що Рауля не існує — з ним може статися що завгодно, досить йому почати сваволити. Його можуть схопити, перше ніж він сяде в літак, або затримати ще по дорозі до аеродрому. Він зникне в казематах капітана Сегури. Преса буде мовчати. Уормолд сповістить Лондон, що припиняє радіозв’язок, бо Рауля можуть примусити виказати їх. Потім вони розберуть приймач, сховають деталі і триматимуть напоготові целулоїдні прокладки, щоб підпалити все в разі небезпеки... А можливо, Рауль і вилетить, але вони так і не дізнаються, що сталося з ним в горах Орієнте. Ясно було тільки одне: він ніколи^ не потрапить на Ямайку і не привезе туди ніяких фотографій.