Розділ другий

Ще здалеку він почув, що йде Міллі! її завжди супроводжував такий свист, наче за кимось гналася поліція. Звичайно Міллі йшла від автобусної зупинки на вулиці Бельхіка, а сьогодні свист «вовків» долинав чомусь з боку Компостелы. Та в тому не було нічого страшного. Залицятися до неї почали ще від тринадцяти років, і це свідчило тільки про повагу — адже навіть за високим гаванським мірилом Міллі вважалася красунею. Волосся кольору липового меду, чорні бровенята, зачіска «кінський хвіст» роботи найкращого в місті перукаря — усе це приваблювало «вовків». Але Міллі не зважала на їхній свист, тільки легше ступала, і, дивлячись, як вона іде, можна було повірити в можливість вознесіння. Мабуть, тиша навкруг неї видалась би їй тепер просто образливою.

На відміну од Уормолда, який ні в що не вірив, Міллі була католичка. Ще до вінчання Уормолдові довелося пообіцяти дружині, що їхня дитина буде вихована в релігійному дусі. Тепер її мати, певне, вже не вірила ні в бога, ні в чорта, а от йому залишила ревну католичку дочку. Завдяки своїй побожності Міллі почувалася на Кубі куди краще, ніж він сам. Уормолд підозрівав, що в багатих кубинських сім’ях і дотепер зберігся звичай приставляти до дівчат дуенью; отож і за Міллі, здавалось, невидимо ходила дуенья, про яку знала тільки вона. В церкві, де Міллі виглядала гарнішою, ніж де-інде, у своїй легесенькій мантильї, гаптованій прозорим листячком, схожим на морозяний узор на шибці, ця дуенья завжди сиділа поряд, пильнуючи, щоб дівчина не горбилася, своєчасно закривала лице і справно хрестилася. Хлопчаки коло неї могли скЦрки завгодно смоктати цукерки чи перекривляти один одного — Міллі сиділа, мов та черниця, уважно стежачи за месою по требнику з золотим обрізом, оправленому в сап’ян кольору її волосся (сама такий вибрала). Невидима дуенья турбувалась і про те, щоб дівчина щоп’ятниці їла рибу, постила дванадцять днів на рік і ходила до меси не тільки в неділю чи по святах, а й у день свого ангела. Міллі її звали тільки вдома, бо хрестили Серафіною, яка вважалася на Кубі «святою другого класу»,— загадкові слова, що нагадували Уор- молдові про іподром.

Лише згодом Уормолд зрозумів, що дуенья не завжди пильнує за Міллі. Дівчинка дуже гарно поводилася за столом і ніколи не забувала помолитися на ніч,— він це добре знав, бо ще змалку, починаючи вечірню молитву, вона вигонила його за двері як єретика. День і ніч горіла лампадка перед образом святої діви Гваделупської. Ще коли Міллі було чотири роки, він якось підслухав її молитву: «Богородиці слава, хай згине лукавий».

Та одного разу — тоді Міллі вже минув тринадцятий — його викликали в американську школу при монастирі св. Клари, у багатому передмісті Ведало. Там він уперше довідався, що дуенья залишала Міллі перед самою брамою школи, просто під гіпсовим барельєфом святої. Обвинувачення проти Міллі було серйозне: вона підпалила хлопчика, на ймення Томас Ерл Паркмен-молодший. Правда, як визнала сама мати ігуменя, той перший сіпнув її за косу, та це аж ніяк не виправдувало Міллі, бо коли б інша учениця не штовхнула хлопчика в фонтан, могло статися страшне лихо. Міллі виправдувалася тим, що Ерл — протестант: мовляв, коли справа дійде до релігійних чвар, то католики дадуть протестантам чосу.

— А як же вона його підпалила? — Облила бензином полу його сорочки. — Бензином?! — Сумішшю для запальнички, а потім витерла сірника. Ми маємо підозру, що вона потай курить. — Усе це просто неймовірно! — Тоді ви, мабуть, зовсім не знаєте своєї Міллі. Мушу вам сказати, містере Уормолд, терпець наш от-от урветься. Виявилося, що місяців за шість до цього Міллі показувала учням на уроці малювання листівки з репродукціями найвидатніших картин світу.

— Що ж тут поганого? — У дванадцять років, містере Уормолд, дитині не випадає захоплюватися голизною, хоч які б великі художники це малювали. — І всі картини були тільки такі? — Всі, крім «Махи зодягненої» Гойї... Та в неї була й «Маха гола». Уормолдові довелося благати милосердя в ігумені: адже він, на жаль, невіруючий, а донька — католичка, до того ж американський монастир — єдина католицька школа в Гавані, де навчають англійською мовою. Платити гувернантці він не має чим. Не посилати ж йому дитину до школи Гайрема Ч. Трумена! Це буде порушенням обіцянки, що її він дав дружині. Він частенько міркував, чи не одружитись йому вдруге, але боявся, що черниці косо дивитимуться на нього, а крім того — він і досі кохав матір Міллі.

Звичайно, він як слід вичитав Міллі. Дівчинка відповідала йому з ангельською невинністю.

— Навіщо ти підпалила Ерла? — Мене спокусив диявол. — Не говори дурниць. — Святих завжди спокушає диявол. — Ти ж не свята. — Певне, що ні. Через те й не встояла проти спокуси. Тим усе й скінчилося, точніше, мало скінчитися того ж

дня між четвертою і шостою годиною у сповідальні. її дуенья знову була поруч і, мабуть, потурбувалася про все. О, коли б знати напевне, який день у неї вихідний!

Довелося спитати й про куріння.

— Ти що, куриш сигарети? — Ні. Та щось у її тоні примусило його повторити запитання трохи інакше:

— Ти курила коли-небудь? — Тільки сигари... Тепер, почувши свист з боку гавані, Уормолд спершу здивувався, що дочка йде не з вулиці Бельхіка. Та, побачивши Міллі, все зрозумів. Слідом за нею ішов молодий прикажчик і ніс такий великий пакунок, що не видно було його лиця. Уормолд тяжко зітхнув: знову щось купила! Він

піднявся до своєї кімнати нагорі і почув, як за стіною Міллі розпаковує речі. Там щось гупало, бряжчало і дзвеніло, а вона знай собі примовляла:

— Покладіть он туди... Ні, ні — сюди! До столу Міллі вийшла, як завжди, вчасно. Він не міг стримати свого захоплення її красою, але невидима дуенья холодно зиркнула на нього, наче він був непідхожим залицяльником. Клята дуенья давно вже не брала вихідних, і йому часом навіть хотілося, щоб знов загорівся Ерл. Міллі проказала молитву і перехрестилась, а він сидів, шанобливо схиливши голову, доки вона скінчила. То була якась напрочуд довга молитва: дівчина або зовсім не зголодніла, або хотіла навмисне відтягти розмову. *

. -г-. Ну як справи, тату? — нарешті спитала ввічливо.

Такі запитання звичайно задає жінка після багатьох років подружнього життя.

— Нічого, а в тебе? Дивлячись на дочку, Уормолд ставав слабкодухим, йому важко було їй в чомусь відмовити, і тому він довго не заводив розмови про покупки. Знав, що Міллі розтринькала свої кишенькові гроші ще два тижні тому —- на сережки і статуетку святої Серафіни...

— Мені поставили сьогодні п’ятірку по закону божому та етиці. — Чудово. А що тебе питали? — Найкраще я відповіла про відпущення гріхів. — Я бачив сьогодні вранці доктора Гассельбахера,— сказав Уормолд зненацька. Міллі ввічливо спитала:

— Гадаю, він добре себе почуває? Дуенья явно перебрала міри: в католицьких школах пильно дбають про поведінку учнів, але ж усе це розраховано лише на сторонніх. «А я хіба не сторонній?» — сумно подумав Уормолд. Адже він не міг супроводжувати дочку в отой світ палаючих свічок, мережив, свяченої води та по* божних поклонів. Іноді йому навіть здавалося, що в нього нема дитини.

— Він прийде поздоровити тебе з днем народження. А потім, може, поїдемо у нічний клуб. — У нічний клуб? — Дуенья, певне, на мить одверну«лась, бо Міллі радісно вигукнула: — О gloria Patri!³⁵ — Раніше ти завжди казала: «Алілуя». — То ще в четвертому класі... А в який саме? — Гадаю, в «Насьйональ». — А чому не в «Шанхай»? — Ні в якому разії Звідки ти знаєш про нього? — Чого тільки не взнаєш у школі. Уормолд вів далії

— Ми ще не надумали, що тобі подарувати, Сімнадцять літ — це не звичайна дата. Можливо.., — Правду кажучи,-^* почала Міллі,— мені більше нічого не треба... Уормолд занепокоєно подумав про той' величезний пакунок. Мабуть, вона вже купила, що бажала... І все ж наполягав:

— Ну, а все-таки, що б ти хотіла? ■— Нічого. Анічогісінько.

— Може, новий купальний костюм? — запропонував він з розпачем у голосі. — Знаєш, продається одна річ... І ми могли б вважати її й різдвяним подарунком, і за майбутній рік, і ще за рік уперед... — О господи! Що ж воно таке? — Зате потім тобі довго-довго не доведеться думати про подарунки. — Невже ти хочеш «Ягуар»? — Та ні, зовсім малесенький подаруночок. Не автомобіль. Він служитиме куди довше. І до того ж на ньому можна заощадити бензин. — Бензин? — Я сьогодні купила все спорядження — на свої власні кошти. — Які в тебе кошти? Я ж позичив тобі на святу Сера- фіну. — Мені дають у борг, — Міллі, скільки разів я прохав тебе нічого не брати в борг! Це ж мій борг, а не твій, а мої кошти зменшуються з кожним днем. — Бідолашний татусь! Нам загрожує банкрутство? — Ну, сподіваюсь, усе владнається, коли скінчаться заворушення..— Та вони ж завжди були на Кубі, Якщо нам стане зовсім погано, я піду працювати, еге ж?

— Ким? — Як Джен Ейр,³⁶ — гувернанткою, — А хто тебе візьме? — Сеньйор Перес. — Бійся бога, МілліІ У нього ж четверта дружина! Крім того, ти католичка... — А може, грішники — моя доля. — Не мели дурниць. Я ж іще не збанкрутував. У всякому разі, не зовсім. Міллі, що ти купила? — Ходім покажу. Вони пішли в її спальню. На ліжку лежало сідло, на стіні, в яку вона вбила кілька цвяхів (зламавши при цьому каблучка на своїх найкращих туфлях), висіла вуздечка з мундштуком, канделябри були оповиті віжками, а посеред туалету валявся гарапник.

— А де ж коняка? — спитав він скрушно, нібцчекав, що та ось-ось вийде із ванної. — У стайні, недалеко від Приміського клубу. Вгадай, як її звуть. — Звідки я можу знати? — Серафіна. Хіба ж це не божа воля? — Що ти, Міллі, я не можу... — Не треба платити всі гроші враз. Вона — гніда. — Яке це має значення! — Вона дуже породиста: від Санта Тереси і Фердінанда Кастільського. І була б удвічі дорожча, якби не пошкодила собі бабку, беручи бар’єр. Нічого страшного, але тепер вона не може брати учаоті в перегонах. — Хай вона коштує навіть чверть ціни. Зараз ми не можемо, Міллі. — Я ж пояснила тобі: не треба зразу платити. Можна сплачувати кілька років. — Вона здохне, а я все ще платитиму. — Серафіна досить живуча. Вона протягне довше за автомобіль і навіть за тебе. — Але, Міллі, тобі ж доведеться щодня їздити до стайні, та й за стійло платити... — Я вже домовилася з капітаном Сегурою. Він призначив мені найменшу ціну. Навіть ладен прийняти її задарма, та я ж знаю, що ти цього не схочеш. — А що це за Сегура? — Начальник поліції з Ведадо. — Господи, звідки ти його знаєш? — О, він частенько підвозить мене в своїй машині. — А мати ігуменя знає про це? Міллі гордовито відповіла:

— Кожен має право на особисте життя. — Слухай, Міллі, я не можу дозволити... Доведеться тобі повернути оце... причандалля. — Помовчавши, він сердито додав: — І щоб я більше неї чув про Сегуру! ' — Не бійся. Він мене ще й пальцем не торкнувся, тільки співає сумних мексіканських пісень, коли сидить за кермом: про квіти і смерть, та ще одну — про бика.

— Міллі, я забороняю!.. Я про все розповім ігумені, якщо ти не... Він побачив, що в зеленкуватих оченятах під густими чорнйми бровами з'явилися сльози. Уормолда охопив розпач: точнісінько так дивилася йа нього дружина того жовтневого ранку, коли шість років спільного життя урвалися на півслові. Він спитав:

— Ти що, закохалася в того капітана? Дві сльозинки скотилися по щічках, сяючи наче збруя, що висіла на стіні.

— Та хай йому абищо. Мені потрібна тільки Серафіна. Вона така струнка, така слухняна... всі кажуть. — Міллі, донечко, якби я міг... — Е, я знала, що таке буде. Чула всім своїм серцем. Не помогли й ті дві новени що я прочитала. Я ж так старалася! Навіть не думала про земні справи. Більше не віритиму їм. Ніколи, ніколи! Голос її відлунював, наче у ворона Едгара По³⁷. Хоч сам Уормолд не був віруючий, але не хотів чимось похитнути її віру. Особливо боявся цього тепер. Тому сказав:

— Пробач мені, Міллі... — Я навіть відстояла дві зайві меси. Вона звалювала на його плечі своє тяжке розчарування у віковічній ворожбі. Легко сказати, що дитині нічого не варт заплакати, та коли ви — батько, то не можете сприймати це з такою байдужістю, як учителька чи гувернантка. А що, як дитину пойме таке відчуття, ніби світ зовсім змінився, мов обличчя людини в передсмертну мить?..

— Міллі, я обіцяю... якщо в майбутньому році... Знаєш що: залиш у себе оце причандалля... — Яка користь від нього без коня? Крім того, я вже сказала капітанові Сегурі... — До дідька капітана Сегуру! Що ти йому сказала? — Ну... що досить тебе попрохати, і ти подаруєш мені Серафіну... що ти такий хороший! Про молитви я йому нічого не казала. — Скільки ж вона коштує? — Триста песо. — О Міллі, Міллі... — Йому залишалось тільки поступитися.— Ну, а за стайню сплачуватимеш із своїх коштів. — Звичайно! — Вона цмокнула його у вухо, — 3 наступного місяця, гаразд? Обоє добре знали, що цього ніколи не буде.

■— От бачиш, мої новени все-таки допомогли, — щебетала Міллі. — Завтра прочитаю ще одну, щоб у тебе покращали справи. Тільки от якому святому...

— Я десь чув, що невдахам пособляє святий Іуда, — сказав Уормолд. Розділ третій

Уормолд частенько мріяв про те, що якось уранці він прокинеться власником великих заощаджень; йому ввижались акції, сертифікати, розкішні дивіденди — все як у тих багатіїв з передмістя Ведадо. Тоді вже вони з Міллі повернуться до Англії, де не буде капітана Сегури, ні отих клятих свистунів. Та мрії його танули, тільки-но він заходив до величезного американського банку в Обіепо. Ступаючи під масивний портал, оздоблений орнаментом із чотиризубого листя конюшини він знов обертався на маленького ділка, заощаджень якого ніколи не вистачить, щоб вивезти Міллі в безпечне місце.

Одержувати гроші в американському банку багато складніше, ніж в англійському. Американські банкіри поважають тільки особисті контакти: касир має удавати, ніби він випадково зустрівся з клієнтом і дуже радий, що йому так пощастило. «Хто б міг подумати,— здається, говорить його підлеслива усмішка,—що я зустріну саме вас, та ще й тут, у банку!» Побазікавши з ним про се, про те, ви боязко простягаєте чек (як це неприємно й надокучливо!), та тільки-но касир погляне на чек, як дзеленчить телефон.

— А, Генрі! — здивовано кричить у трубку, неначе цей дзвінок для нього теж неабиякий сюрприз. — Ну, як ви там? — Він довго слухає «новини» й запопадливо усміхається до вас: нічого, мовляв, не поробиш — справи. — Так, треба визнати, Едіт була вчора справжня красуня,— говорить далі. Уормолд нетерпляче переступає з ноги на ногу.

— Так, вечірка була чудова... Я?.. О, прекрасно!., Ну, а чим можу служити вам сьогодні?.. — Ну що ви, прошу. Адже ви знаєте, Генрі, ми завжди раді зробити вам послугу... Сто п’ятдесят тисяч доларів на три роки? Та ні, які ж можуть бути труднощі — для такої фірми, як ваша!.. Доведеться тільки погодити з Нью-Йорком, та це дрібниці. Загляньте як-небудь при нагоді й домовтеся з управляючим... Сплачувати помісячно?.. Навіщо, коли справа стосується американської фірми!.. Думаю, погодимося на п’яти відсотках... Тоді оформити двісті тисяч на чотири роки?.. Гаразд, Генрі. Уормолдів чек, здавалося, тремтів од власної нікчемності. «Триста п’ятдесят доларів» — ця сума, написана на чеку, мала такий самий жалюгідний вигляд, як і всі його ресурси.

—...Побачимося завтра у місіс Слейтер?.. Гаразд, зіграємо. Тільки з умовою — не виймати козирів з рукава!.. Коли буде відповідь із Нью-Йорка?.. Днів через два, якщо запитаємо телеграфом... Завтра об одинадцятій?.. Як вам зручніше, Генрі, приходьте, і край. Я попереджу управляючого. Він дуже вам зрадіє... Пробачте, що затримав вас, містере Уормолд. Як завжди, він назвав його на прізвище. «Мабуть, — подумав Уормолд, — зі мною невигідно триматися запанібрата. А може, це тому, що я англієць?»

— Триста п’ятдесят доларів? Касир зиркнув у книгу і почйв лічити банкноти. Раптом знов задзвонив телефон.

— А, місіс Ешворт! Де це ви пропадали?.. В Майямі? Не може бути!.. Місіс Ешворт забрала ще кілька хвилин. Нарешті касир віддав Уормолдові гроші й разом з ними рахунок.

— Ви, здається, прохали тримати вас у курсі?.. У рахунку було підкреслено, що він перебрав п’ятдесят доларів.

— Дуже вам вдячний, — кивнув Уормолд. — Але турбуватися не варт. — Що ви, банк зовсім не турбується, містере Уормолд. Ви ж самі прохали. Уормолд подумав: «Еге, якби я перебрав п’ятдесят тисяч, то він, певне, звав би мене Джімом».

бару» попрямував до «Нечупари Джо». Жоден гаванець не відвідував «Нечупари Джо», бо туди вчащали туристи, але їх ставало щодень менше: президентська диктатура зовсім підупала на силі. Хоча в катівнях хефатури ³⁸ споконвіку робилися темні справи, це мало стосувалося туристів із «Насьйоналя» чи «Севіл-Білтмора»; та коли одного з них убило сліпою кулею в той час, як він фотографував мальовничого жебрака під балконом президентського палацу, той постріл, пролунав похоронним дзвоном по всіх туристських маршрутах, «включаючи прогулянку на пляж Верадеро і по пікантних місцях нічної Гавани». Куля розбила ца друзки й апарат потерпілого, що особливо налякало його супутників. Уормолд чув потім, як вони говорили в барі «Насьйоналя»:

— Наскрізь пробило камеру. П’ятсот доларів — собаці під хвіст. — А його одразу вбило? — Ще б пак. А лінзи... Скалки порозліталися метрів на п’ятдесят... Осьде! Везу додому, щоб показати містерові Гампельнікеру. Цього ранку в довжелезній залі бару не було нікого, крім учорашнього елегантного незнайомця в одному кутку та гладкого агента туристської поліції, що пахкав сигарою, в другому. Англієць так захоплено споглядав батарею пляшок, що спершу й не помітив Уормолда.

— Кого я бачу! — раптом вигукнув він. — Містер Уормолд? Уормолд здивувався, звідки той знає його прізвище: адже він не встиг дати йому фірменої картки.

— Вісімнадцять сортів шотландського віскі, разом із «Чорною етикеткою»! — сказав той. — А пшеничного я навіть не рахував. Чудова картина! Просто-таки чудова... — повторив захоплено. — Ви бачили щось подібне? — Аякже, бачив. Я колекціоную пробні пляшечки і назбирав уже дев’яносто дев’ять штук. — Цікаво. А що зараз питимете? «Гейг»? — Дякую. Я вже замовив собі «дайкірі». — Терпіти не можу цієї бурди. — Ви вже надумали, який пилосос купити? — спитав Уормолд, щоб якось підтримати розмову. — Пилосос?! — Так, так, електропилосос. Я ними торгую. — Ах, пилосос... Ха-ха! К бісу той мотлох. Давайте краще випнемо шотландського. — Я зранку не п’ю міцного. — Ех ви, південці! — До чого тут південці? — Рідка у вас кров, от що. Певне, від сонця. Ви ж народилися в Ніцці? — А ви звідки знаєте? — Та дещо чув... Правду кажучи, я давно збирався Поговорити з вами. — Будь ласка. — Не тут. Десь в іншому місці. Надто багато всякої шушвалі вештається довкола. То була неправда. Жодна жива душа не підходила до яскраво освітлених палючим сонцем дверей. Поліцейський з сигарою мирно куняв за своїм столом: не було жодного туриста, який потребував би його допомоги. Уормолд промовив:

— Якщо відносно пилососа, то підемо до крамниці. — Не треба. Я не хочу, щоб мене там бачили. Бар цілком підхоже місце: зустріли земляка, вирішили посидіти, адже натурально, га? — Не розумію. — Ну, ви ж знаєте, як це буває? — Не знаю. — Як, ви не вважаєте, що це цілком натурально? Уормолд підвівся. Поклав на стойку вісімдесят центів і

сказав:

— Мені пора до крамниці. ( — Чого? — Я не люблю залишати Лопеса самого. — А, Лопеса... От про нього я й хочу з вами поговорити. Уормолд знову подумав, що це якийсь дивак-інспектор із

головної контори, та той зовсім ошелешив його, шепнувши:

— Ідіть у клозет, а я слідом за вами. — У клозет?! Навіщо? — Тому, що я не знаю, де він. У цьому божевільному світі краще підкорятись. Уормолд повів незнайомця крізь задні двері і показав, де вбиральня.

— Сюди. — Ідіть попереду,голубе. — Мені не треба. — Без зайвих розмов, — наполягав той. Він схопив Уор- молда за плече і ввіпхнув у двері, за якими було два умивальники, стілець з відламаною спинкою, кілька кабін та пісуарів. — Ви сідайте, а Я пущу воду. Тоді буде натуральніше, — пояснив він (слово «натуральний», певне, було його улюбленим),—і, крім того, це знешкодить мікрофон. — Мікрофон?! — Ви здивовані? Ну що ж. Можливо, тут і нема мікрофона. Але правила є правила. Той, хто дотримується правил, завжди виграє. Хай собі вода тече. — Та поясніть же нарешті... — Обережність, знаєте, не завадить і в клозеті. У сороковому році один наш хлопець в Данії помітив із свого вікна, як німецький військовий флот пливе через Каттегат... — Який гад? — Каттегат... Він одразу зметикував, що почалась вій* на, і заходився палити папери. Попіл висипав в унітаз і уо- тяг за ланцюжок. Але труби замерзли, і весь попіл сплив у ванні поверхом нижче. Квартира належала одній баронесі, старій діві, яка саме полізла купатися. Ну, і встряв наш хлопчина! — Це схоже на шпигунство... — Це і є шпигунство, голубе, як часто називають його романісти... Ось чому я хотів поговорити з вами про Лопеса. Надійний він чоловік, чи, може, краще його усунути? — Ви що, з таємної розвідки? — Хай буде так. — А навіщо ж мені виганяти Лопеса? Він робить у мене десять років. — Ми знайдемо вам іншого, який краще розуміється на пилососах. Але, натурально, останнє слово за вами. — Я ж не належу до вашої розвідки. — Потерпіть трохи, зараз дійдемо й до цього... Про всяк випадок ми перевірили вашого Лопеса. По-моєму, він «чистий». А от ваш друг Гассельбахер... Я б, наприклад, остерігався його. — Звідки ви знаєте Гассельбахера? — За ці дні я вже дещо рознюхав. Треба завжди бути У курсі... — У курсі чого? — Де народився отой Гассельбахер? — Здається, в Берліні. — На чиєму він боці — Заходу чи Сходу? — Ми ніколи не говоримо про політику. — А втім, це не має значення — всі німці однакові. Зга- дайте-но пакт Ріббентропа. Більше ми не спіймаємося на цей гачок. — Гассельбахер не цікавиться політикою. Він старий лікар і живе тут цілих тридцять років. — І все-таки ви собі навіть не уявляєте... Та ваша правда, було б дуже підозріло, якби ви зразу з ним порвали. Поводіть його трохи за носа, от і все. Він може навіть пригодитися...

. — Я не збираюся кривити з ним душею.

— Так потрібно для справи. — Я не бажаю брати участі у ваших справах! Чого ви до мене причепилися? —> Ви — англійський патріот. Живете тут давно. Поважний член Європейського комерційного товариства. А нам потрібний резидент у Гавані. Підводні човни потребують пального. Диктатори завжди знаходять спільну мову. Великі диктатори заманюють у свої тенета малих.

— Атомним човнам не потрібне пальне. — Еге ж, голубе, еге ж. Але війна завжди трохи відстає од життя. Треба думати, що знадобиться й звичайна зброя. Крім того, не забувайте про економічне шпигунство: цукор, тютюн. — Дані про це можна знайти в офіційних щорічниках. — Ми не довіряємо їм, голубе. А з вашими пилососами ви скрізь маєте доступ. — Що ж мені — аналізувати пил? — Не смійтесь, голубе. Адже основні дані для справи Дрейфуса дала прибиральниця з німецького посольства, яка вигрібала сміття з корзин для паперів. — Я навіть не знаю, як вас звати. — Готорн. — А хто ви такий? — Ну, я організую розвідувальну мережу в/районі Ка- рібського моря... Хвилинку! Хтось іде... Я вмиваюсь, а ви зайдіть у кабіну... Не можна, щоб нас бачили разом. — Нас уже бачили разом. — Випадкова зустріч. Земляки.— Він запхнув Уормолда в кабіну.— Правила є правила, зрозуміло? Настала тиша, лиш вода дзюркотіла з крана. Уормолд присів. Що йому лишалося робити?... Ноги його все одно виглядали з-за нижнього краю перегородки. Хтось відчинив двері й почовгав до пісуара. Вода все дзюрчала.

Уормолд дорікав собі, що не покінчив з усім цим одразу, що дозволив цьому негідникові затягти себе сюди. Нічого дивного, що Мері покинула його. Він пригадав одну їхню сварку» «Чому ти не вчиниш що-небудь? Стоїш отут, як бовдур!» «На цей раз,— подумав він,— я не стою, а сиджу». А що він міг сказати? Адже той не дав йому і слова мовити. Минали хвилини, а кубинець усе не виходив. Які в них, хай їм чорт, сечові міхурі! Готорн, мабуть, уже добре вимив руки. Вода перестала дзюрчати. Певне, він зараз витирає руки, а втім, згадав Уормолд, там нема рушника.

Ото халепа! Та Готорн якось викрутиться. Правила е правила! Нарешті кубинець почовгав до дверей. Двері зачинились.

— Можна вже вийти? — спитав Уормолд. То була повна капітуляція. Він підкорився наказу.

Біля кабіни почулась обережна Готорнова хода.

— Посидьте ще трохи, голубе, поки я вийду. Знаєте, хто то був? Отой поліцейський. Трохи підозріло, га? — Він міг упізнати мене по ногах. Може, нам обмінятися штанами? — Це буде ненатурально,— відказав Готорн,— але голова у вас варить. Я залишаю ключ од свого номера в рукомийнику. Готель «Севіл-Білтмор», п’ятий поверх. Сьогодні о десятій вечора. Треба все обговорити. Про гроші й таке інше... В портьє нічого не питайте, ідіть просто нагору. — А вам ключ хіба не потрібний? — У кене є відмичка. Бувайте. Підвівшись, Уормолд встиг побачити, як зникла за дверима елегантна постать любителя вульгарного жаргону. В рукомийнику лежав ключ— «Кімната 510».

З

О пів на десяту Уормолд зайшов до Міллі, щоб побажати їй на добраніч. Тут, у царстві дуеньї, все було в ідеальному порядку: перед святою Серафіною горіла свічка, позолочений требник лежав біля ліжка, одіж була старанно прибрана, наче її зовсім не існувало, а в повітрі, мов фіміам, плавали пахощі одеколону.

—Ти чимось стурбований? — спитала Міллі.— Досі нер- вуєшся через капітана Сегуру?

— Ти мене ніколи не обдурюєш, Міллі? — Ні, а що? — Усі інші тільки те й роблять. — І мама теж? — Мабуть, що так... Раніше. — І доктор Гассельбахер? Він згадав розмову про негра і сказав:

— Можливо, теж. Іноді. — Так роблять, коли люблять, еге ж? — Не завжди. Пригадую, в школі... Він затнувся.

— Що ти згадав, татку? — Багато дечого. Дитинство — це початок усякої зневіри. Спочатку глузують з тебе, потім ти сам починаєш знущатися з когось.

І, завдаючи болю іншому, забуваєш, як боляче було тобі. Та він, Уормолд, чомусь — ні, зовсім не тому, що був надто добрий,— не став на такий шлях. Може, йому просто бракувало рішучості. Кажуть, школа шліфує вдачу людини, спилюючи гострі грані. То правда, грані йому обтесали, але зосталося щось зовсім безформне, як оті витвори «мистецтва» в сучасних музеях.

— Ти щаслива, Міллі? — Авжеж! — І в школі? — Так, а що? — Ніхто тебе більше не сіпає за коси? — Звичайно, ні. — І ти сама нікого не підпалюєш? — Ну, тоді ж мені було тільки тринадцять,— гордовито мовила вона.— Що тебе бентежить, татку? Вона сиділа на ліжку в своєму білому нейлоновому халатику. Уормолд любив її і тоді, коли дуенья була поруч, а ще більше — коли тої не було; в нього лишалося надто мало часу, щоб гаяти його марно. Здавалося, він проводжає дочку в далеку подорож, яку вона закінчить уже без нього. Час розлуки невмолимо насувався, наче станція, до якої прямуєш, і якщо Міллі вона віщувала щастя, то йому — самі лише втрати. Сьогодні Уормолд особливо гостро відчував це — не через Готорнову безглузду таємничість і не через жорстокості, що їх чинили поліція та уряд,— вони здавались йому мізернішими за наївні тортури в шкільному дортуарі... Маленький хлопчик з мокрим рушником у руках, якого він щойно згадав,— де він тепер?.. Жорстокі правителі приходять і зникають, як і міста, і фортеці, і трони. Вони не вічні. А от блазень, якого вони торік бачили з Міллі в цирку,— вічний, бо штуки його ніколи не міняються. Так, мабуть, і треба жити. Адже блазня не обходять ні примхи державних діячів, ні геніальні відкриття вчених.

Уормолд почав перекривляти своє відображення в дзеркалі.

— Що це ти робиш, татку? — Хочу себе розсмішити. Міллі пирснула.

— А я думала, ти сумуєш і чимось стурбований. — Саме тому мені й хочеться сміятись. Ти пам’ятаєш блазня, якого ми бачили торік? — Він упав з драбини просто у відро з вапном. — Він падає в нього щовечора. Всім нам не завадило б стати блазнями. Ніколи не треба вчитися на власному досвіді. — А мати ігуменя каже... — Не слухай її. Бог теж не вчиться на власному досвіді, а то як же він міг би сподіватися на щось хороше в людині? Все лихо від учених, які додають два та два, і завжди виходить чотири. Ньютон, відкриваючи закон земного тяжіння, покладався на досвід, а потім... — А я думала — на яблуко. — Це одне й те саме. Потрібен був лише час, щоб з’явився лорд Резерфорд і розщепив атом. Він теж учився на власному досвіді, як і мешканці Хіросіми. От якби всі народжувалися блазнями, тоді б нам ніщо не загрожувало, крім кількох синців та плям од вапна... Ніколи не покладайся на власний досвід, Міллі. Це руйнує душевний спокій, а іноді й життя. — Ну, що це ти знову витворяєш? — Хочу поворушити вухами. Колись у мене добре виходило. А тепер ніяк не здолаю. — Ти й досі сумуєш за мамою? — Трапляється. — Ти ще кохаєш її? — Можливо. — Вона, певне, була дуже гарна замолоду? — Вона й тепер не стара. їй тридцять шість. — Ну, це вже стара. — А ти зовсім її не пам’ятаєш? — Не дуже. Вона ж завжди кудись їздила, правда? — Здебільшого. — Я часто молюся за неї. — Про що ти молишся? Щоб вона повернулась? — Та ні, зовсім не про це. Ми проживемо й без неї. Я молюся про те, щоб вона знову стала доброю католичкою. — А от я — не католик. >— Це зовсім інше. Ти не відаєш, що чиниш.

— Мабуть, так. — Я не хочу образити тебе, татку. Так кажуть богослови. Ти спасешся, як і всі добрі погани. Пам’ятаєш, як Со- крат і Сетевайо... — Який Сетевайо? — Король зулусів. >— Про що ти ще молишся?

— Ну, останнім часом я, звісно, найбільше молилася про коняку. Він поцілував її і побажав на добраніч.

— Куди ти йдеш, татку? — Треба дещо владнати з твоєю конякою,,, — Я завдаю тобі багато клопоту,— сказала вона байдужно. Потім солодко позіхнула і вкрилася простирадлом.— Як це все-таки здорово, що все, про що ти молишся, справджується! Розділ четвертий

1

На всіх перехрестях йому пропонували таксі, наче він був приїжджий, і на кожному кроці до нього чіплялися сутенери: «Дозвольте прислужитись, сер?», «Я знаю тут усіх гарненьких дівчаток», «Бажаєте красиву жінку?», «Чи не купите пікантні листівки?», «Може, хочете подивитися збуджуючий фільм?» Ці люди були ще дітьми, коли він приїхав до Гавани; бувало, він не раз залишав їх стерегти машину за кілька сентаво, і хоча вони старіли разом з ним, та звикнути до нього ніяк не могли. Вони не визнавали його за місцевого, для них він так і лишився вічним туристом. Тому й чіплялися до нього, сподіваючись, що рано чи пізно він, як і інші, заходе подивитися на «надлюдину» в будинку розпусти «Сан-Франціско». Вони, як отой блазень з цирку, теж не хотіли вчитися на досвіді.

На розі Вірдудес з вікна «Диво-бару» до нього гукнув доктор Гассельбахер:

-г- Куди це ви так поспішаєте, містере Уормолд?

— Ділове побачення. — Завжди можна викроїти хвилину для чарки шотландського. Видно було, що він викроїв уже не одну хвилину.

— Я запізнююсь. — У цьому місті не знають такого слова, містере Уормолд. До того ж я приготував для вас подарунок. Уормолд повернув до бару. Невесело посміхнувшись власним думкам, спитав:

— На чиєму ви боці, Гассельбахере,— Заходу чи Сходу? — Якого Сходу?.. Ах, ви про це.., Начхати мені на тих і на других. — Що за подарунок у вас для мене? — Один пацієнт привіз мені з Майямї.-» Гассельбахер вийняв з кишені дві маленькі пляшечки віскі: одна була «Лорд Калверт», друга — «Старий кравець».— У вас є такі? — запитав стурбовано. — «Калверт» є, а «Кравця» нема. Дуже дякую, що пам’ятаєте про мою колекцію, Гассельбахере. Уормолда завжди дивувало, що він існував для інших навіть тоді, коли не був у них перед очима.

— Скільки їх у вас тепер? — Сто, разом із пшеничним та ірландським. Сімдесят шість самого тільки шотландського. — Коли ви їх вип’єте? — Можливо, коли назбираю двісті. — Знаєте, що я зробив би? Грав би ними в шашки: б’єш шашку — випиваєш пляшечку... — Непогана ідея. — До того ж шанси на виграш однакові: кращиіГ гравець мусить більше пити. Еге ж, здорово? Випийте ще чарочку. — Ну що ж, хай буде так. — Мені потрібна ваша допомога. Вранці мене вкусила оса. — Ви ж лікар, а не я. — Не в цьому річ. Через годину я їхав до хворого в аеропорт і задушив курку. — Нічого не розумію. — Що з вами, містере Уормолд? Ви зовсім не слухаєте. Спустіться лишень на землю. Треба негайно купити лотерейний квиток, щоб встигнути до тиражу. Оса — це двадцять сім, а курка — тридцять сім. — У мене ж ділове побачення. — Побачення не втече. Допивайте віскі. Нам треба пошукати такого квитка. Уормолд поплентався до машини. Як і Міллі, доктор Гассельбахер був віруючий. Числа керували ним так само, як дівчиною — святі.

На базарі скрізь висіли «щасливі» номери, намальовані синьою та червоною фарбами. «Нещасливі» були сховані під прилавком: їх залишали для бідняків та вуличних рознощиків. Ці номери не мали ніякої ціни, бо в них не було цифр, які б означали черницю або кота, осу або курку.

— Дивіться, онде двадцять сім тисяч чотириста вісімдесят три,— показав Уормолд. — Оса без курки не годиться,— пояснив йому доктор Гассельбахер. Вони поставили машину і пішли пішки. На цьом^ базарі не було сутенерів: лотерея — серйозну справа, якої ще не торкнувся розтлінний вплив туристів. Раз на тиждець державна установа розподіляла номери, і кожний урядовець отримував квитки відповідно до свого становища. Він платив за них по вісімнадцять доларів, а перепродував по двадцять одному. Якщо мав двадцять квитків, його, щотижневий зиск становив шістдесят доларів. «Щасливі» номери йшли навіть по тридцять. Про таке й не мріяли вуличні рознощики лотереї. Маючи на руках тільки «нещасливі» номери, за які вони платили аж по двадцять три долари, ці бідолахи мусили добре-таки побігати, щоб заробити собі на прожиття. Кожен з них ділив квиток на сто часток по двадцять п’ять центів, розшукував десь на стоянці машину з таким самим номером (а який власник встоїть перед спокусою) або, ризикуючи десятьма сентаво, дзвонив телефоном, номер якого збігався з номером квитка: «Сеньйоро, я продаю лотерейний квиток з таким самим номером, як у вашого телефону».

Уормолд промовив:

— Гляньте, онде тридцять сім і сімдесят два. — Цього замало,— рішуче відказав доктор Гассель- бахер. Він переглядав списки номерів, що не вважалися «щасливими». Хтозна, могли знайтись і такі люди, для яких оса нічого не значила!..

У темряві, що оточувала базар, зойкнула поліцейська сит рена — мимо промчало авто.

На узбіччі сидів чоловік з цифрою на сорочці, мов у каторжанина.

— Кривавий Стерв’ятник,— сказав він. — Про кого це він? — спитав Уормолд. — Про капітана Сегуру, звичайно,— відказав доктор Гассельбахер.— Нічогісінько ви не знаєте, сидячи в своїй норі. — А чому його так звуть? — Він мастак катувати й калічити людей. — Катувати?.. — Ні, тут нічого не знайдеш,— сказав Гассельбахер.— Давайте краще поїдемо в Обіспо. — А чому б не зачекати до ранку? — Сьогодні ж переддень тиражу. І що у вас за характер, містере Уормолд? Оса й курка самі лізуть вам до рук, а ви... Кожен повинен сам здобувати своє щастя. Вони знову сіли в машину і поїхали в Обіспо.

— А цей капітан Сегура...— почав Уормолд. — Ну? — Та ні, нічого. Була вже одинадцята, коли вони розшукали квиток, потрібний докторові Гассельбахеру. Оскільки крамничка, де його продавали, була вже зачинена, їм не лишалося нічого іншого, як знову вихилити по чарчині.

— Де у вас побачення? — В «Севіл-БілтмррІ». — Ну що ж, там теж непогано. — А може, краще в «Диво-барі»?.. — Ні, ні. Зміна місця ніколи не вадить. Якщо людина не може змінити бару, значить, вона зовсім постаріла. Майже навпомацки вони дісталися стойки бару «Севіл- Білтмор». У темряві ледь видно було відвідувачів, які мовчки похнюпились над своїми склянками, наче парашутисти перед стрибком. Тільки невичерпний оптимізм доктора Гас- сельбахера міг встояти перед таким освітленням.

— Ви ж іще не виграли,—прошепотів Уормолд, намагаючись його вгамувати, й одразу ж чиясь голова незадо- волено повернулась у їх бік. — Сьогодні я виграв,— голосно відповів доктор Гассель- бахер.— Завтра я можу й програти, а сьогодні ніхто не позбавить мене перемоги. Сто сорок тисяч доларів! Шкода, що я вже старий для кохання. Я міг би ощасливити будь- яку красуню, подарувавши їй намисто з рубінів. А так — просто не знаю, куди подіти гроші. Віддати на лікарню?.. — Пробачте,— почувся у темряві чийсь шепіт,— невже цей тип і справді виграв сто сорок тисяч? — Так, добродію, я виграв їх,— рішуче заявив доктор Гассельбахер, перше ніж Уормолд розкрив рота.— Я виграв їх, і це так само реально, як і те, що ви існуєте, мій невидимий друже. Адже ви не існували б, якби я не вірив, що ви існуєте. Отак і ці долари. Ви існуєте лише тому, що я вірю в це. — Що значить — я не існував би? — Ви існуєте лише в моїй свідомості, друже. Якби я вийшов з цієї кімнати... — Та ви з глузду з’їхали! — Тоді доведіть, що ви існуєте. — Як це так — «доведіть»? Я напевне існую. У мене прибуткова посередницька контора в Майямі, жінка, двоє дітей... Я прилетів сюди на «Дельті» і от п’ю віскі... Хіба це не так? — У голосі чулися п’яні сльози. — Бідолаха,— мовив доктор Гассельбахер,— ви заслуговуєте на творця з більшою уявою, ніж у мене. Невже я не міг придумати чогось кращого за вашу контору в Майямі? Треба було вдатися до фантазії... зробити ваше ім’я хоч трохи незвичайнішим. — А що в ньому поганого? «Парашутисти» обабіч стойки завмерли від обурення! не слід нервуватися перед стрибком.

— Але, трохи помізкувавши, я зроблю його ще кращим. *- Спитайте-но першого-ліпшого в Майямі, хто такий Гаррі Морган.

— Ні, це я таки погано придумав. Ось я зараз вийду і знищу вас, а потім повернуся з вашим поліпшеним варіантом. — Тобто як це— «з варіантом»? — Розумієте, якби вас сотворив мій друг, містер Уор- молд, то вам, мабуть, більше пощастило б. Він дав би вам оксфордську освіту, якесь гучне ім’я... ну, скажімо, Пенні- фезер... — Що це за «Пенніфезер»? Ви просто п’яні! — Ну звісно. А пияцтво, знаєте, вбиває фантазію. Ось чому я вас так погано придумав. Майямі, посередницька контора, політ на «Дельті». Пенніфезер обов’язково прилетів би з Європи і пив би свій національний напій — рожевий джин. — Я п’ю шотландське віскі й нічого іншого мені не треба. — Це вам тільки так здається. Точніше, то я уявив собі, що ви п’єте шотландське віскі. Та зараз ми все це змінимо,— весело сказав доктор Гассельбахер.— Ось я вийду на хвилинку в хол і поміркую, як вас поліпшити. — Я не дозволю робити з себе посміховисько,— злякано мовив незнайомий. Доктор Гассельбахер допив віскі, поклав на стойку до* лар і поважно підвівся.

— Ви ще подякуєте мені за це,— заявив він.*** Що б нам таке придумати?.. Покладіться на мене й містера Уор- молда. Ну, ким би вам хотілося стати — художником, поетом чи, може, авантюристом або шпигуном? — Гассельбахер чемно вклонився схвильованій тіні,—Даруйте ласкаво за посередницьку контору. Незнайомий з розпачем пробелькотав«

— Він або п’яний, або дурний. Та «парашутисти» мовчали.

Уормолд сказав:

<•— Ну, прощавайте, Гассельбахере. Я запізнююсь.

— Тоді, містере Уормолд, я проводжу вас і поясню, що це я вас затримав. Я певен, ваш друг зрозуміє, коли дізнається, як мені сьогодні пощастило. — Не треба. Це зовсім зайве,— заперечив Уормолд. Він знав, що Готорн зробить з цього свої висновки. Навіть розумний Готорн, якби такий існував, був би нещастям, а підозріливий Готорн... Уормолда аж пересмикнуло від цієї думки. —

Він рушив до ліфта, та доктор Гассельбахер теж поплентався за ним. Не звернувши уваги на червоний сигнал і застереження «Обережно, східці!», Гассельбахер спіткнувся.

— Ой, я звихнув собі ногу! — Ідіть додому, Гассельбахере! — у розпачі благав Уормолд. Він зайшов у кабіну, та Гассельбахер спритно вскочив слідом за ним.

— Гроші зціляють усе,— заявив він.— Давно вже я так не розважався.» — Шостий поверх,— сказав Уормолд.— Я хочу побути на самоті, Гассельбахере... — Чого?.. О, вибачайте, гикавка напала. — У мене побачення. — А вона гарна? Я поділюся з вами виграшем, щоб вам було на що розважатись. — Яка там «вона»! Просто ділове побачення. — Таємне? — Я ж вам казав. — Які можуть бути таємниці навколо пилососів, містере Уормолд? — Нове агентство,— пояснив Уормолд. — Шостий поверх,— оголосив ліфтер. Уормолд ішов попереду: голова в нього була ясніша, ніж у Гассельбахера. Номери, немов камери у в’язниці, тяглися вздовж усіх чотирьох боків прямокутної галереї; внизу, в бельетажі, вилискували дві лисини. Він пошкутильгав до сходів. Доктор Гассельбахер, кульгаючи, поплентався за ним, та Уормолд був досвідченіший кривий.

— Містере Уормолд! — гукав Гассельбахер.— Я залюбки покладу сто тисяч... Уормолд був уже внизу, а він ще тільки ступив на перший східець.

Номер 510 був поруч зі сходами. Уормолд одімкнув двері. Невеличка настільна лампа освітлювала порожню вітальню. Уормолд тихенько причинив двері, — доктор Гассельбахер ще був на сходах. Він постояв і почув, як той, гикаючи, прошкутильгав повз двері. Уормолд подумав: «Я і справді мов той шпигун! Це ж казна-що! Як я поясню Гассельбахерові завтра вранці?»

Він ступнув у напрямку спальні, потім повернув назад. Не чіпай собаки, коли той спить! Якщо він потрібний Го- торнові, хай Готорн сам розшукує його. Але цікавість перемогла: він таки оглянув кімнату.

На столі лежало дві книжки — два однаковісіньких примірники «Шекспіра для дітей» Лема. На аркушику з блокнота були якісь записи: очевидно, Готорн готувався до зустрічі з ним. «1. Платня. 2. Витрати. 3. Зв’язок. 4. Чарлз Лем. 5. Чорнило». Він хотів був узяти Лема, коли почув:

— Руки вгору! Arriba los manos! — Las manos,— поправив Уормолд. Зітхнув з полегкістю, побачивши Готорна. — А, це ви,— сказав той. — Я трохи спізнився. Вибачайте. Ми гуляли з Гассель- бахером. Готорн був у шовковій піжамі з монограмою на кишеньці. Вигляд мав королівський. Він пояснив:

— Я спав, коли чую: хтось ходить.— Можна було повірити, що його застукали зненацька, бо жаргон кудись зник, наче Готорн забув про нього, надягаючи піжаму.—Ви що, чіпали Лема? — запитав він докірливо тоном проповідника з Армії Спасіння. — Пробачте. Я тільки хотів подивитися. — Ну, гаразд. Це свідчить, що у вас є хист. — Ви, мабуть, дуже любите Лема? — Один примірник для вас. — Та я його вже читав колись, і він мені не подобається. — То не для читання. Хіба ви не чули про книжковий код? — Правду кажучи, ні. — Ось я покажу вам, як це робиться. Один примірник лишається у мене. Доповідаючи мені, ви маєте вказати сторінку і рядок, з якого починаєте шифрування. Звичайно, такий код простіше розгадати, ніж механічний, але й це завдасть клопоту всіляким там гассельбахерам. — Я дуже прохав би вас не чіпати Гассельбахера! — Коли у вас буде власна контора і цілковита конспірація: сейф з секретним замком, радіопередавач, досвідчений персонал і все таке інше,— тоді ми відмовимось од примітивного коду. Одначе тільки досвідчений криптолог зміг би розгадати такий шифр, не знаючи назви книжки і року видання. — А чому ви обрали саме Лема? — Бо це єдина книжка, яку я знайшов у двох примірниках, не рахуючи «Хатини дядька Тома». Я дуже поспішав і мусив купити те, що навернулося на очі в кінгстонській книгарні. Правда, там була ще «Засвічена лампа. Порадник до вечірніх молитов», але я вирішив, що вона буде ненатуральною для вас: адже ви невіруючий. — А так. — Я також привіз вам чорнило. У вас є електричний чайник? — Є. А що? — Знадобиться, щоб розпечатувати листи. Наші люди мусять бути у всеозброєнні. — А навіщо чорнило? У мене його вдосталь дома. — Ні, це симпатичне чорнило — на випадок, коли вам доведеться що-небудь посилати звичайною поштою. Сподіваюсь, у вашої доньки є гачок для плетіння? — Вона не плете. — Тоді доведеться придбати. Найкраще — пластмасовий. Стальні залишають сліди. •

— На чому? — На конвертах, що ви будете розпечатувати. — А на який біс мені їх розпечатувати? — Ну, може доведеться переглянути пошту доктора Гас- сельбахера. Звичайно, ви заведете собі агента на пошті. — Я категорично відмовляюсь... — Не бунтуйте. Я вже запитав про нього Лондон. Коли ми як слід перевіримо його, тоді побачимо, що робити з його листуванням. До речі, коли у вас не буде чорнила, використовуйте пташиний послід... Я не дуже швидко говорю? — Я ж навіть іще не сказав, чи згоден... — Лондон дає вам сто п’ятдесят доларів на місяць і ще сто п’ятдесят на службові видатки, про які доведеться звітувати: оплата агентури й таке інше. Додаткові витрати —лише за спеціальним дозволом. — Стривайте... — Від прибуткового податку вас звільняють,— лукаво підморгнув Готорн. Це ніяк не пасувало до його королівської монограми. — Дайте мені час подумати... — Ваш шифр п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять.— Він гордо додав:— П’ятдесят дев’ять тисяч двісті — це, звичайно, я. Ви будете нумерувати своїх агентів п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять, дріб один і так далі. Зрозуміло? — Я взагалі не розумію, чим зможу стати вам у пригоді. — Ви англієць, еге ж? — швидко спитав Готорн. — Так, англієць. — І ви не хочете служити своїй батьківщині? — Я цього не кажу. Та пилососи забирають у мене надто багато часу. — Пилососи — чудове прикриття,— зауважив Готорн,-^ Ваша професія цілком натуральна. — Так я ж справді торгую пилососами. — Ну, а тепер,— рішуче сказав Готорн,— перейдемо до Лема... 2