ЗСаги резидент

У казці, дія якої відбувається десь у непевній буду чині, здавалось би, не. слід наголошувати, що її персонажі не мають нічого спільного з живими людьми. Та все ж я хотів би запевнити, що жоден із моїх образів не списаний з когось,^ немає нині на Кубі такого поліцейського, як капітан Сегура, нема й такого британського посла, якого я вам змалював. Гадаю, що ніде не існує й начальника таємної розвідки, який хоч чим-небудь скидався б на мого героя.

АВТОР;

Сумний жартує вельми зло Джордж Герберт

ЧАСТИНА ПЕРША Розділ перший 1

— Отой негр, що йде вулицею, нагадує мені вас, містере Уормолд,— мовив доктор Гассельбахер, дивлячись у вікно «Диво-бару». Такий-бо вже був доктор Гассельбахер, що навіть через п’ятнадцять літ приятелювання чомусь величав свого друга «містером»: мабуть, для нього справжня дружба потребувала такої ж перевірки, як точний лікарський діагноз. І тому, може, тільки в годину смерті Уормолда, коли доктор Гассельбахер прийде, щоб засвідчити її, він назове, нарешті, свого друга Джімом.

Негр був сліпий на одне око і кульгав на одну ногу; на голові в нього стирчав старезний фетровий капелюх, а з-під подертої сорочки, наче з-під обшивки напівзруйнова- ного корабля, гостро випиналися ребра. Він обережно ступав по тротуару під пекучим січневим сонцем і пильно рахував кроки. Коли досяг «Диво-бару», то встиг налічити 1369. Відмірював крок повільно, щоб устигнути відзначити таке довжелезне число — «одна тисяча триста* шістдесят дев’ять». Усі знали його тут, на площі Насьйональ, де він іноді зупинявся, аби вперти якомусь туристові пакет порнографічних листівок, а потім знову продовжував свою лічбу. Зате ввечері, повертаючись додому, старий знав напевне, скільки ярдів виміряв за день.

— Джо? — спитав Уормолд. — Не бачу, чим це я на нього так схожий, окрім того, що обидва ми криві. — Однак він усе-таки скоса глянув у велике дзеркало із написом «Cerveza Tropical» *, неначе злякавшись, чи не зробився він І справді такий старий та чорний по дорозі від своєї крамниці до бару. Та ні, обличчя його хоч і припало трохи пилом, коли минав портові споруди, все ж було таке, як і раніш, — задумливе і зморшкувате обличчя сорокалітнього чоловіка, трохи молодшого за доктора Гассельбахера, проте кожен, глянувши на нього, одразу сказав би, що ці очі згаснуть скоріше, бо в них уже з’явилася лиховісна тінь — наслідок тяжких тривог, яких, на жаль, не вгамувати ніякими ліками.

Негр, шкутильгаючи, зник за рогом. Вулиця була сповнена гомоном незліченних чистильників взуття.

— Тут справа не в ногах... А ви хіба не помічаєте схожості? — Ні. — У нього всього-на-всього дві мети, — пояснив доктор Гассельбахер: — робити своє діло й лічити. Ну, і до того — він теж англієць. — Н-не розумію... Уормолд вихилив свою ранкову порцію «дайкірі» *. Сім хвилин ішов він до «Диво-бару», сім хвилин ітиме назад, шість хвилин на розмову з приятелем... Він поглянув на годинник і раптом пригадав, що той на хвилину спізнюється.

— Я хотів лише сказати, що він — порядний і надійний чоловік, — нервово закінчив Гассельбахер. — Ну, а як там Міллі? — Чудово, — як завжди, відповів Уормолд, бо й справді вірив, що це так. — Сімнадцятого їй мине сімнадцять? — Еге ж. — Уормолд швидко озирнувсь, неначе боявся, що за ним хтось стежить, і знову поглянув на годинник.— Прийдете перехилити з нами чарчину? — Неодмінно, містере Уормолд. А хто ще буде? — Та, думаю, нікого, крім нас трьох. Адже Купер поїхав додому, бідолаха Марло й досі в лікарні, а Міллі, як мені здається, не водиться ні з ким із нового складу консульства. Отож я й подумав, чи не посидіти нам тихо, по-сімейному. — Вважаю за честь належати до вашої сім’ї. — То що, замовимо обід у «Насьйоналі» чи, може, там... не зовсім зручно? — Тут вам не Англія й не Німеччина, містере Уормолд. Дівчата в тропіках дозрівають куди раніше. Віконниці в будинку навпроти з грюкотом розчинились і почали ритмічно гойдатися під подувом вітру — чах- чах! — наче маятник старого годинника.

— Мені пора, —сказав Уормолд. ■— Та ну-бо, ваші пилососи зачекають, містере Уормолд.

То був день гірких істин.

—...Як і мої пацієнти, — посміхнувшись, докинув доктор. — Люди часто хворіють, а от купувати пилососи їм не обов’язково. — Через те ви й берете дорожче. — І заробляю всього двадцять відсотків. Важко одкла- сти щось на чорний день. — У наш час ніхто не заощаджує, містере Уормолд. — Мені треба.., для Міллі, Коли зі мною щось станеться... — У наш час ніхто не вірить у довголіття, то нащо ж так хвилюватись? — Усі тутешні заворушення погано впливають на торгівлю. На біса людям пилосос, коли майже не буває струму? — Можу позичити вам трохи грошей, містере Уормолд. — Та що ви! Мова зовсім не про те. Мене турбує не сьогодні й навіть не завтра, а майбутнє. — Тоді й поготів не варто хвилюватись. Адже існуємо ми в атомну епоху, містере Уормолд. Натиснуть кнопку³⁴— фі-і-іть — і всі до біса! Давайте краще вип’ємо ще по одній! — А знаєте, що встругнула моя фірма? Прислала мені пилосос під назвою «Атомний котел». — Невже наука сягнула так далеко? — Звичайно, нічого атомного в ньому нема — тільки назва. Торік був «Турбореактивний», а от тепер — «Атомний». Хоч і вмикають його, як і раніш, у штепсельну розетку. — Чого ж тут хвилюватися? — знову повторив доктор Гассельбахер. — Вони не розуміють, що така назва годиться для Америки, а не для нас. Ви ж знаєте, що наше духовенство постійно кляне науку, яку використовують проти людства. Ми з Міллі ходили в неділю до церкви — вона ж бо так хоче, щоб я відвідував меси, — мабуть, не втрачає надії навернути мене в свою віру... Так от, патер Мендес цілих півгодини розводився про дію водневої бомби. «Ті, — казав він, — хто вірить у рай на землі, перетворюють її в пекло». Досить переконливо й зрозуміло говорив... То як, ви думаєте, почувався я в понеділок, коли мені довелося прикрасити свою вітрину отим «Атомним котлом»? Не дивно було б, якби місцеві харцизяки побили мені вікна камінням... А що скажуть в отих клятих сектах «Католицьке діяння», «Христос — цар небесний»?.. Просто не знаю, що й робити, Гассельбахере! ' ~

— Що? Продайте цей «Атомний котел» патерові Мендесу для єпіскопського палацу. ’ — Таж у нього вже є наш «Турбо». Чудова машина. Хоч ця теж не гірша. Має спеціальний всмоктувач для книжкових полиць. Ви ж знаєте, я абичим не торгую.*

— Авжеж, містере Убрмолд. А назву змінити не можна? — Вони не схочуть. Надто вже пишаються нею. Вважають, що це їх найкраща вигадка після отої знаменитої реклами: «Мете, чистить, вибиває, ні пилинки не лишає!» Знаєте, до «Турбо» вони додають повітроочисник. Нічого не скажеш, добряча штука. А вчора приходить якась жінка, глянула на «Атомний котел» та й питає: чи може фільтр такого розміру поглинути всі радіоактивні часточки?.. А як відносно стронцію-90? — поцікавилась вона далі. — Я можу видати вам довідку щодо стронцію-90. — Невже вас ніщо на світі не хвилює? — У мене проти цього є своя таємна зброя, містере Уормолд. Мене цікавить передусім і над усе життя. — Мене теж, але... — Вас цікавлять лише люди, а вони смертні і зрадливі... Даруйте, я зовсім не мав на думці вашої дружини. А якщо вас зацікавить саме життя — воно ніколи не зрадить. Мене, наприклад, давно вже захоплює проблема плісняви на сирі... А ви розгадуєте кросворди, містере Уормолд? Я дуже їх полюбляю, вони як ті люди — завжди приходять до певного кінця. Я можу за годину розв’язати будь-який кросворд, а от проблему плісняви на сирі, мабуть, ніколи не розв’яжу — хоч кожен з нас гадає, що колись... Якось я покажу вам свою лабораторію. — Мені пора, Гассельбахере. — Вам треба більше мріяти, містере Уормолд. У наш час найкраще ні на що не зважати. помічник Jlonec був людина запальна, і дуже не любив, коли його марно відволікали од іспанського видання «Конфі- деншл». Він тільки скоса позирав на чужинця, ніяк не намагаючись зацікавити його своїм крамом.

— Buenos dias ^l, — привітався Уормолд. Усіх нових відвідувачів крамниці він розглядав з підозрою. Десять років тому якийсь чолов’яга прикинувся покупцем, а потім виявилося, що він сам торгує суконками для витирання машин. Ну, той, звісно, був просто спритний шахрай. А цей... Важко навіть уявити собі людину, таку несхожу на покупця! Високий, елегантний, у гарному сірому костюмі й дорогому галстуку — від нього аж пашіло морським курортом і шкіряними кріслами фешенебельного клубу. Здавалося, от-от вимовить: «Посол зараз прийме вас». Пил з цієї персони, напевне, зчищало море або камердинер. — Не тямлю по-тутешньому, — відказав незнайомий. Простацьке слівце одразу зіпсувало враження од його костюма, немовби він за сніданком заляпав його яйцем. — Ви ж англієць, так? — Еге. — Я хочу сказати — справжній англієць? За паспортом, ну, й таке інше? —. Так. А в чім річ?

— А в тім, що краще мати справу з британською фірмою. Тоді хоч знаєш, на якому ти світі. Сподіваюся, ви мене розумієте? — То чим можу служити? — Насамперед я хотів просто роздивитись. — Він поводився так, наче зайшов у книгарню. — Але отой ваш тип так нічого й не второпав. — Вас цікавить пилосос? — Не те щоб цікавив, але... — Ви хотіли б купити пилосос? — Оце, голубе, ви вцілили в самісіньку точку. Уормолдові здалося, що незнайомець навмисне так говорить, вважаючи, мабуть, цей панібратський тон найбільш відповідним для крамниці на вулиці Лампарілья, хоч він зовсім не пасував до його елегантного одягу. Не так воно легко— наслідувати святого Павла й розмовляти з кожним його говіркою, не перемінивши спершу костюма.

— Ви не знайдете кращого за «Атомний котел»,—пожвавішав Уормолд. — А як отой, що зветься «Турбо»? — То теж добрячий пилосос. У вас велика квартира? — Я б не сказав... ■— Тут, як бачите, два комплекти щіток — оце для натирання підлоги, а оце для поліровки. Даруйте, здається, навпаки. У «Турбо» повітряна енергія.

— Як це? — Ну, він... Так тут написано: «З повітряною енергією». — А оце чортовиння для чого? * — Це двостороннє сопло для килимів. — Та що ви! Це дуже цікаво. А нащо двостороннє? — Спочатку штовхаєте од себе, а потім тягнете до себе. — От чудасія! — сказав незнайомець.— До біса продали, ге? — Я тут єдиний представник фірми, ■— Усі тутешні персони, певно, хочуть мати тільки «Атомний котел»?

»- Або «Турбореактивний».

— І державні установи? — Звичайно. А що? — Те, що годиться для них, підійде і для мене. — А може, ви візьмете «Ліліпута»? — Якого ще ліліпута? ■— Це скорочена назва «Маленького кімнатного пилососа з повітряною енергією».

■— Знову з повітряною енергією?

— А до чого тут я? — Не іритуйтеся, голубе! — Особисто я терпіти не можу назви «Атомний котел»! — вигукнув із серцем Уормолд. Йому чогось раптом здалося, що незнайомець — інспектор головної контори в Лондоні чи Нью-Йорку, Ну що ж, хай знає всю правду! — Я розумію вас. Назва невдала. Скажіть, а ви їх контролюєте після продажу? — Щокварталу, Безкоштовно, поки не вийде гарантія. — І ви це робите самі? — Ні, Лопес. — Отой надутий тип? — Сам я погано розуміюся на техніці. Досить мені тільки торкнутися котроїсь із цих штуковин, як вони чомусь псуються. — Але ж ви водите машину? — Воджу, та коли з нею щось трапляється, кличу дочку. — Так-так, дочку... А де ж це вона? — Ще в школі. Дайте-но я покажу вам цю з’єднувальну муфту.— Та щойно він узяв її в руки, як муфта перестала з’єднувати. Крутив її, вертів, а потім пояснив у розпачі: — Бракована, доведеться замінити. — Дозвольте, я спробую.— І деталь одразу стала на своє місце.— Скільки років вашій дочці? — Шістнадцять,— сказав Уормолд і розлютився на себе ва те, що відповів. — Ну, мені, мабуть, пора,— мовив незнайомець.— Приємно було погомоніти з вами. — Та ви погляньте, як він працює. Лопев вам покаже. — Нема часу. Ми ще побачимося — тут чи десь-інде,— самовпевнено кинув той на прощання і, першё ніж Уормолд устиг дати йому фірмову картку, одразу розтанув у натовпі, що опівдні вщерть 8аповнював вулиці Гавани. Лопес сказав:

— Він і не збирався нічого купувати, — А чого ж йому треба? — Хто його зна. Він довго стовбичив перед вітриною, розглядав мене... Якби не прийшли ви, то, певне, попросив би знайти йому дівчисько. — Дівчисько? Уормолд пригадав випадок, що стався такого самого дня десять років тому, потім занепокоєно подумав про Міллі й пошкодував, що відповідав на запитання незнайомця.