Розділ перший 11 page

Я підвівся і, розсунувши портьєру, пройшов у спальню. Мені нічого там не було потрібно — просто хотілося хоч на хвилинку втекти від мовчання, що сиділо в кріслі. Книжки з малюнками знову лежали на полиці. Між баночками з косметикою Фуонг засунула телеграму для мене: якесь повідомлення з редакції в Лондоні. Я не мав охоти читати її. Все було так, як і до появи Пайла. Кімнати не міняються,

прикраси стоять там, де їх поставлено, тільки серце старіє.

Я повернувся до вітальні, і Віго підніс до губів склянку.

— Мені нічого вам сказати, — мовив я. — Анічогісінько. — Тоді я піду, — сказав він. — Гадаю, що більше не буду вас турбувати. Біля дверей він обернувся, ніби йому не хотілося позбавитись надії — своєї чи моєї.

— Дивно, що ви того вечора пішли дивитися такий фільм. Ніяк не подумав би, що вам подобаються історичні фільми. Що ви дивилися? «Робіна Гуда»? — Здається, «Скарамуш». Треба було згаяти час і розвіятись. — Розвіятись? * — У кожного з нас, Віго, є свої неприємності, — стримано пояснив я. Коли Віго пішов, мені лишалося чекати ще цілу годину, доки повернеться Фуонг — єдина жива душа для мене. Незрозуміло, чому прихід Віго так схвилював мене. У мене було таке почуття, наче якийсь поет приніс на суд свої вірші, а я необережно знищив їх. Сам я не маю покликання,— не можна ж газетну роботу серйозно вважати за покликання, — але я здатний розглядіти покликання в іншій людині. Тепер, коли Віго пішов, щоб здати в архів незакінчену слідчу справу, я шкодував, що мені забракло мужності гукнути його назад і сказати: «Ви не помилились. Я бачив Пайла того вечора, коли його вбили».

Розділ другий 1

По дорозі до набережної Мітхо назустріч мені трапилося кілька карет швидкої допомоги, що їхали від Шолона в напрямку площі Гарньє. З виразу облич перехожих можна було бачити, з якою швидкістю поширюються чутки: на вулицях усі очі зверталися до тих, хто, як і я, їхав від площі Гарньє, з надією довідатися, що сталось. Але коли я в’їжджав у Шолон, то вже випередив поголос: там спокійно' займалися своїми справами, ніщо не порушувало ритму буденного життя, — люди ще нічого не знали.

Я розшукав склад містера Чжоу і піднявся сходами в його квартиру. Там ніщо не змінилося. Кішка і собака ганялись одне за одним — з підлоги на картонні коробки, звідти на валізу, — мов шахові коні, що ніяк не можуть зіткнутися в єдиноборстві. На підлозі повзала мала дитина, а. двоє

дідів, як і тоді, грали в маджонг. Не було тільки молоді. Ледве я переступив поріг, як одна з жінок узялася наливати мені чай. Стара сиділа на ліжку і розглядала свої ноги.

— Можна бачити мосьє Хена? — спитав я і заперечливо похитав головою, відмовляючись од чаю: не мав ніякої охоти знову розпочинати безконечну церемонію з цим гірким пійлом. — Il faut absolument que je vois M. Heng^l. Здавалося, неможливо пояснити їм, як багато це для

мене важить, але, очевидно, їх занепокоїло те, що я так різко відмовився від чаю. А може, у мене, як і в Пайла, на черевиках була кров. У всякому разі, після хвилинного вагання одна з жінок провела мене вниз, а потім по двох людних вулицях, завішаних вивісками, і залишила коло входу в приміщення, яке на Пайловій батьківщині назвали б «похоронним салоном». Приміщення було застановлене кам’яними урнами, що в них деякі китайці зберігають прах своїх покійників.

— Де мосьє Хен? — спитав я старого китайця, що стояв у дверях. — Мосьє Хен. Навряд чи можна було знайти відповідніше місце, щоб гідно завершити сьогоднішній день, який почався з огляду плантаторової еротичної колекції і тривав серед трупів на площі. Хтось обізвався з приміщення, китаєць посторонився і пропустив мене всередину.

Сам Хен люб’язно зустрів мене і провів у маленьку внутрішню кімнатку з чорними різьбленими стільцями, які стоять попід стінами в кожній китайській вітальні — незручні, непривітні. Але я відчув, що цього разу на стільцях сиділи, тому що на столику стояло п’ять маленьких чайних чашечок, дві з них були ще не допиті.

— Я перервав ваше засідання, — сказав я. — Ділова розмова,— ухильно мовив містер Хен.— Не дуже важлива. Я завжди радий вас бачити, містере Фаулер. — Я прийшов до вас з площі Гарньє, — сказав я. — Так я й подумав... — Отже, ви чули... — Мені подзвонили по телефону. Сказали, що мені краще якийсь час триматися якнайдалі від складу містера Чжоу. Поліція сьогодні буде дуже активна. — Але ж ви не маєте до цього ніякого відношення. — Поліція повинна знайти винуватця. — Це знову Пайлова робота, — сказав я. — Авжеж. — Це страшний злочин. — Генерал Тхе такий невитриманий... — А пластмаса — небезпечна іграшка для хлопчаків з Бостона. Хто Пайлів хазяїн, Хене? — В мене склалося таке враження, що містер Пайл в основному діє на власний розсуд. — Хто ж він? УСС? ¹ — Суть не в початкових літерах. — Що мені робити, Хене? Його треба вгамувати. — Напишіть правду. Чи це неможливо? — Моя газета не цікавиться генералом²⁹Тхе. Вона цікавиться такими людьми, як ви, Хене. — А ви справді хочете вгамувати Пайла, містере Фаулер? — Якби ви тільки його бачили. Він стояв там і говорив, що все це — жахливе непорозуміння, що там мав відбутися парад. Він сказав, що, перше ніж іти до посланника, йому треба почистити черевики. — Звичайно, ви могли б розповісти про все, що знаєте, поліції. — її теж не цікавить генерал Тхе. Та й хіба вони посміють зачепити американця? Він користується дипломатичною недоторканністю. Закінчив Гарвардський університет. Посланник ним дуже задоволений. Хене, там була жінка... її дитина... вона закрила її своїм солом’яним капелюхом. Ніяк не можу забути. І ще інша дитина, у Фат- Дьємі... — Заспокойтеся, містере Фаулер. — Що він іще може накоїти, Хене? Скільки бомб і мертвих дітей можна видобути з однієї коробки «Діолак- тону»? — Ви згодні допомогти нам, містере Фаулер? — Він безоглядно вдирається в чуже життя, і люди гинуть через його дурість. Шкода, що ваші не підстрелили його на річці, коли він плив з Нам-Діня. Скільки людей було б урятовано. — Я згоден з вами, містере Фаулер. Його треба вгамувати. У мене ось що на думці. — Хтось обережно кашлянув за дверима, потім сплюнув. — Ви не могли б його запросити сьогодні повечеряти у «В’є мулен»? Між пів на дев’яту й пів на десяту. — Що це дасть?.. — Ми поговорили б з ним по дорозі, — сказав Хен. — А якщо він буде зайнятий? «— Мабуть, краще буде, коли ви попросите його зайти до вас, припустімо, о пів на сьому. В цей час він буде вільний і неодмінно прийде. Якщо він згодиться повечеряти з вами, підійдіть до вікна з книжкою, ніби вам у кімнаті не видно.

— Чому саме у «В’є мулен»? — Цей ресторан коло мосту Дакоу; гадаю, ми там зможемо знайти місцинку, щоб спокійно поговорити з ним. — Що ви з ним зробите? — Ви ж не хочете цього знати, містере Фаулер. Але обіцяю вам: ми поведемося з ним так делікатно, наскільки дозволять обставини. — Невидимі Хенові друзі завовтузилися за стіною, мов пацюки. — Ви зробите це для нас, містере Фаулер? — Не знаю, — сказав я. — Не знаю. — Рано чи пізно, — сказав Хен, і я згадав слова капітана Труєна, сказані в курильні опіуму, — людина мусить стати на чий-небудь бік. Якщо вона хоче лишитися людиною. 2

Я залишив у місії записку, в якій просив Пайла зайти до мене, а потім пішов у «Континенталь» випити. Уламки прибрали; пожежна команда полила площу водою. Тоді я й гадки не мав про те, яке значення матиме кожний мій крок, кожна хвилина. У мене навіть промайнула думка, чи не просидіти в барі весь вечір, щоб уникнути призначеного побачення. Але потім я подумав, що, можливо, мені вдасться налякати Пайла, змусити його припинити свою діяльність, попередивши, що йому загрожує небезпека, хоч яка б вона була. Я допив пиво і пішов додому, а вдома в мене виникла надія, що Пайл не прийде. Я спробував читати, але на полиці не було нічого, що могло б захопити мою уяву. Мене, напевне, заспокоїла б люлька, та нікому було її приготувати. Я мимоволі дослухався і нарешті почув звуки ходи. Хтось постукав. Я відчинив двері: то був Домінгес.

— Чого вам, Домінгесе? — спитав я. Він здивовано глянув на мене.

— Мені? — І подивився на свого годинника.— Я завжди приходжу в цей час. Телеграми готові?» — Пробачте... Зовсім забув. Ні, не готові. — А репортаж про бомби? Невже ви нічого не напишете? — Прошу вас, Домінгесе, складіть телеграму самі. Не знаю, що зі мною... Я був там, і мене, мабуть, усе це трохи приголомшило. Мені важко думати про сьогоднішній випадок мовою телеграм.— Я ляснув москіта, що дзижчав у мене над вухом, і помітив, як Домінгес інстинктивно здригнувся.— Не хвилюйтесь, я його не вбив. Домінгес болісно усміхнувся. Йому важко було пояснити свою огиду до вбивства; зрештою, він був християнин, один із тих, хто навчився в Нерона перетворювати людські тіла на смолоскипи ³⁰.

— Може, я чим-небудь можу вам допомогти? — спитав Домінгес. Він не пив, не їв м’яса, не вбивав. Я заздрив лагідності його душі.

— Ні, Домінгесе. Залиште мене сьогодні самого. Я спостерігав у вікно, як він переходив вулицю Катіна. Якраз навпроти мого вікна зупинився біля тротуару рикша. Домінгес хотів найняти його, але той заперечливо похитав головою. Очевидно, чекав клієнта, який зайшов в одну з крамниць, бо на цьому розі вулиці стоянки рикш не було. Поглянувши на годинник, я здивувався, що чекаю на Пайла не більш як десять хвилин, і коли Пайл постукав, я усвідомив, що не чув його ходи.

— Прошу. Але, як завжди, перший увійшов собака.

— Я зрадів, одержавши вашу записку, Томасе. Вранці мені здалося, що ви на мене розгнівались. — Можливо, що й розгнівався. Видовище було не з приємних. — Ви тепер знаєте так багато, що вам можна розповісти ще дещо. Сьогодні я бачив генерала Тхе. — Бачили його? Хіба він у Сайгоні? Певне, приїхав подивитися, що накоїла його бомба. — Тільки це між нами, Томасе. Я повівся з ним дуже суворо. Він говорив, наче капітан шкільної команди, який довідався, що один з його хлопців порушив правила гри. І все ж я запитав його з якоюсь надією:

— Ви порвали з ним? — Я сказав йому, що коли він дозволить собі ще одну таку необдуману диверсію, то ми з ним не будемо більше мати ніяких справ. — Значить, ви з ним ще не порвали, Пайле? Я роздратовано відштовхнув собаку, який обнюхувар мої ноги.

— Я не міг... Сидіти, Герцог... Кінець кінцем, він наша єдина надія, коли говорити про майбутнє. Якщо з нашою допомогою він прийде до влади, ми зможемо спиратися на нього. — Скільки ж людей має загинути, перше ніж ви зрозумієте?.. Та я усвідомлював, що даремно говорю про це.

— Що зрозуміємо, Томасе? — Що в політиці не буває такої речі, як вдячність. — Принаймні вони не будуть ненавидіти нас, як ненавидять французів. — Ви певні цього? Іноді ми відчуваємо щось схоже на любов до наших ворогів і ненавидимо наших друзів. — Ви міркуєте, як типовий європеєць, Томасе. Ці люди не такі вже й складні. — І це все, чого ви навчилися за кілька місяців? Скоро ви будете називати їх дітьми. — Звичайно... з певного погляду. — Покажіть мені хоч одну дитину, в якій усе було б просто/Замолоду ми являємо собою заплутаний клубок, в якому важко розібратися. І, тільки старіючи, стаємо простішими. Але до чого вся ця розмова? В доказах кожного з нас було щось необгрунтоване. Я передчасно заговорив мовою передової статті. Підвівшись, я підійшов до книжкової полиці.

— Що ви шукаєте, Томасе? — Хочу прочитати вам вірша, який мені колись дуже подобався. Ви можете сьогодні повечеряти зі мною, Пайле? — З великою приємністю, Томасе. Я такий радий, що ви більше на мене не гніваєтесь. Я знаю, що ви не згодні зі мною, що в нас різні погляди, але ж можна маїи різні погляди і все ж бути друзями, правда? — Не знаю. Мабуть, ні? — Кінець кінцем, Фуонг важливіша, ніж усе це. — Невже ви справді так думаєте, Пайле? — Та вона важливіша за все на світі! Для мене. І для вас, Томасе. — Для мене вже ні. — Сьогодні сталася жахлива річ, Томасе, але через тиждень усе забудеться, ось побачите. До того ж ми подбаємо про сім’ї тих, що загинули. о — Хто це «ми»? — Ми зв’язалися по телеграфу з Вашінгтоном. Нам дозволено використати частину наших коштів... Я перервав його:

— Може, повечеряємо у «В’є мулен»? Між дев’ятою і пів на десяту? — Де хочете, Томасе. Я підійшов до вікна. Сонце вже сідало десь за дахами. Велорикша все ще дожидав свого клієнта. Я подивився на нього, і він підвів до мене голову.

— Ви на когось чекаєте, Томасе? — Ні. Ось якраз те місце, яке я шукав.— Щоб не викрити себе, я почав читати, тримаючи книжку у світлі останніх променів сонця: По місту жену я, мов вихор стрімкий, *

І люди питаються: «Хто це такий?»

Потрапить під колесо хам — не журюсь:

Від нього грошима завжди відкуплюсь.

Як є в тебе гроші, тоді не біда І Чудово, як є в тебе гроші!³¹

— Який безглуздий вірш,— сказав Пайл несхвально. — Автор був зрілим поетом уже в дев’ятнадцятому столітті. їх тоді було не так багато. Я знову глянув униз на вулицю. Велорикша зник.

— У вас нема чого випити?—спитав Пайл. — Є, але я думав, що ви не... — Мабуть, я починаю розбещуватись,— сказав Пайл.— Під вашим впливом. Як бачите, ваше товариство корисне для мене. Я пішов по пляшку та склянки, але приніс тільки одну склянку і мусив іти за другою, а потім довелося сходити по воду. Все, що я робив того вечора, забирало багато часу.

— Знаєте, у мене чудові батьки,— сказав Пайл.— Тільки, може, надто суворі. У нас один з найстаровинніших будинків на Честнат-стріт. Мати колекціонує скло, а батько, коли не морочиться з своїм камінням, розшукує рукописи і прижиттєві видання Дарвіна. Розумієте, вони живуть у минулому. Може, тому Иорк справив на мене таке враження. Він ніби відчиняє перед вами двері в сучасне життя. Мій батько — ізоляціоніст. — Мені, напевне, сподобався б ваш батько,— сказав я.— Адже я теж ізоляціоніст. Того вечора тихий Пайл був незвичайно балакучий. Я не чув усього, що він говорив: мої думки були десь далеко- Я намагався переконати себе, що містер Хен має в своєму розпорядженні й інші засоби, крім найбільш простого і грубого. Проте я знав, що в такій війні, як ця, немає часу на вагання: кожен застосовує ту зброю, яка потрапить під руки: французи — напалмові бомби, містер Хен — кулю або ніж. Надто пізно я переконався в тому, що не можу буті| суддею. Нехай Пайл виговориться, а потім я попереджу його. Він міг би переночувати у мене. Вони ж не вдеруться сюди, в мою квартиру! Здається, в цей час він розповідав про свою стару няньку.

— Правду кажучи, я любив її більше, ніж матір, а які вона пекла пиріжки з чорницями!.. Тут я перебив його:

— Ви тепер носите з собою револьвер... після тієї ночі? — Ні. У нас в місії заборонено... — Але ж ви на секретній службі? — Все одно це ні до чого. Якщо мене захочуть убити, то й револьвер не допоможе. А до того ж у мене зір нікудишній. В університеті мене прозвали «Кажаном» за те, що я майже нічого не бачу в темряві. Одного разу, коли ми дуріли з хлопцями... — І він знову поринув у спогади. Я підійшов до вікна. Навпроти стояв велорикша. Мені здалося, що то був інший, але я не міг сказати напевно: всі вони такі схожі один на одного. А може, той, перший, і справді чекав на клієнта. Мені спало на думку, що Пай- лові буде безпечніше в місії. Після того як я подав сигнал, вони, очевидно, вже встигли скласти план на цей вечір, план, в якому особливу роль відігравав міст Дакоу. Я не розумів, чому вони обрали саме цей міст. Не буде ж Пайл таким дурнем, щоб їхати через нього після заходу сонця? А з нашого боку міст завжди охороняли озброєні поліцейські.

— Я весь час розмовляю сам,— сказав Пайл.— Не знаю чому, але сьогодні я якось... — Говоріть, говоріть,— сказав я.— Мені просто хочеться помовчати. Може, краще відкладемо цю вечерю? — Ні, не треба. Мені й так здавалося, що ви почали уникати мене відтоді, як... ну, розумієте... — Відтоді, як ви врятували мене,— сказав я й не зміг приховати болю від рани, що роз’ятрив своїми словами. — Ні, я не про те. А все ж як ми щиро поговорили тієї ночі, пам’ятаєте? Немов розмовляли востаннє. Я багато тоді про вас дізнався, Томасе. Я з вами не згодний, розумієте, але, напевне, для вас так краще — ні в що не втруча-' тися. Ви не здали своїх позицій і навіть тоді, коли вам покалічило ногу, залишились нейтральним. — Рано чи пізно настає переломний момент,— сказав я.— В якусь хвилину ви піддастеся вашим почуттям і... — Для вас ця хвилина ще не настала. І сумніваюся, чи коли-небудь настане. Я теж ніколи не змінюся. Хіба що тільки після смерті,— додав він весело. — Навіть після всього, що сталося сьогодні вранці? Невже і це не може змінити ваших поглядів? — Що ж, війна вимагає жертв,— сказав він.— Шкода, звичайно, але не завжди влучаєш у ціль. У всякому разі, вони загинули за справедливу справу. — А коли б на місці їх була ваша стара нянька, що пекла вам пиріжки з чорницями? Що б ви сказали тоді? Він не звернув уваги на мій закид, висловлений досить лагідно.

— Можна навіть сказати, що вони загинули^а демократію,— додав він. — Не знаю, як це можна перекласти на мову в’єтнамців... І раптом я відчув страшенну втому. Мені захотілося, щоб він швидше пішов звідси й загинув. Тоді я зміг би почати своє життя спочатку — з тієї хвилини, як він увійшов у нього.

— Ви, певне, ніколи не будете ставитися до мене поважно, Томасе,— поскаржився Пайл з якоюсь хлоп’ячою веселістю, що її немов приберіг саме для цього вечора.— Знає те що? Фуонг пішла в кіно, давайте згаємо разом весь вечір, гаразд? Мені нічого робити.— Здавалося, хтось підказує йому, яких слів добирати, щоб позбавити мене змоги відступити.— Чому б нам не піти в «Шале»? Я ще там не був від того самого вечора. Годують там не гірше, ніж у «В’є мулен», і там є музика. — Мені б не хотілося згадувати про той вечір,— сказав я. — Пробачте. Іноді я буваю таким непроторенним дурнем. А що ви скажете про китайський ресторан у Шолоні? — Щоб добре повечеряти там, треба замовити вечерю наперед. Може, ви боїтесь іти у «В’є мулен», Пайле? Ресторан огороджено дротом, і там завжди на мосту поліція. Не будете ж ви таким дурнем, щоб їхати через Дакоу? — Справа не в цьому. Я думав тільки про те, як чудово було б посидіти з вами якнайдовше. Він незграбно провів по столу рукою і перекинув склянку, яка впала на підлогу й розбилася.

— На щастя,— сказав він машинально.— Пробачте, Томасе. Я почав підбирати скалки і складати в попільничку.

— То як, Томасе? — Розбита склянка нагадала мені про пляшки в «Павільйоні», з яких витікало вино.— Я попередив Фуонг, що, може, піду куди-небудь з вами. Як недоречно він вибрав слово «попередив»! Я підняв з нідлоги останню скалку. і

— В мёне сьогодні ділове побачення в «Межестіку», — сказав я,— і я звільнюся не раніше дев’ятої. — Що ж, гаразд, тоді мені доведеться повернутися в місію. Тільки боюся, щоб мене там, як завжди, не затримали. Дарма, треба дати йому цю одну-едину змогу врятуватися.

— А ви не поспішайте,— сказав я.— Якщо вас затримають, приходьте пізніше просто до мене додому. Якщо ви не встигнете на вечерю, я повернусь о десятій і чекатиму на вас. — Я дам вам знати... — Не турбуйтеся. Приходьте просто у «В’є мулен», або зустрінемося тут. У думці я полишив усе на того, в кого не вірив: нехай втрутиться, коли хоче, нехай підсуне йому на стіл нагальну телеграму, виклик до посланника... А не зможе змінити майбутнє — значить, його не існує.

—!■ А тепер ідіть, Пайле. У мене ще є деякі справи.

Прислухаючись, як віддаляється звук його ходи і стукіт собачих лап, я відчув якусь дивну кволість.

З

Коли я вийшов з квартири, до самої вулиці Орме не видно було жодного велорикші. Я дійшов пішки до ресторану «Мажестік» і постояв трохи, спостерігаючи* як вивантажують американські бомбардувальники. Сонце вже зайшло, і люди працювали при світлі дугових ліхтарів. Мені навіть на думку не спало забезпечити собі алібі, але я сказав Пайлові, що йду в «Мажестік», і мені чомусь не хотілося брехати більше, ніж це було потрібно.

— Добрий вечір, Фаулере.— То був Вілкінс. — Добрий вечір. — Як нога? — Уже не турбує. — Послали добрячий матеріал? — Я доручив це Домінгесові. — А мені казали, що ви були там. — Був. Але нам у газеті дають так мало місця. Навряд, щоб це дуже зацікавило редакцію. — Нудне стало життя,— сказав Вілкінс.— Нам би жити в часи Рассела³² і колишньої «Тайме». Депеші — повітряною кулею. Можете не сумніватися. Рассел дав би матеріал на ділу колонку навіть ось про це: розкішний готель, бомбардувальники, спадає ніч... В наші дні ніч ніколи не «спадає» — адже на телеграфі за кожне слово треба платити.— Десь далеко вгорі ледь чутно дзвенів сміх; хтось розбив склянку, як Пайл. Звуки сипалися на нас, наче бурульки.— «У сяйві ламп — жінки прекрасні і найхороб- ріші мужі»,— із злістю продекламував Вілкінс.— Ви сьогодні вільні, Фаулере? Хочете де-небудь піддивитися? — Саме їду вечеряти у «В’є мулен». — Бажаю повеселитися. Там буде Грейнджер. їм слід було б спеціально рекламувати вечори, коли у них гуляє Грейнджер. Для тих, хто любить галас і бешкет. Я побажав йому на добраніч і зайшов у кінотеатр поряд з рестораном. Еррол Флінн, а може Тайрон Пауер ¹ (ніколи не міг розрізнити їх у старовинних костюмах), гойдався на вірьовках, стрибав з балконів і гнав без сідла у рожевий світанок. Він рятував дівчину, вбивав свого ворога і був мов зачарований: його навіть ні разу не подряпали. Такі фільми чомусь розраховані на підлітків, але вигляд царя Едіпа, коли він виходить з кривавими ямами замість очей з палацу в Фівах, був би кращою підготовкою до сучасного життя. Зачарованих людей тепер немає. Щастя супроводжувало Пайла і у Фат-Дьємі, і коли він повертався з Тай-Ніня, але щастя не вічне. І друзі містера Хена мали дві години для того, аби пересвідчитись, що чари не діють. Поруч зі мною сидів французький солдат, поклавши руку на коліна дівчині, і я позаздрив невибагливості його щастя чи його горя — одне слово, тому, що він почуває цю мить. Я вийшов, не досидівши до кінця сеансу, взяв велорикшу і поїхав у «В’є мулен».

Ресторан був обведений дротяною огорожею від ручних гранат, в кінці мосту стояли на варті двоє поліцейських. Хазяїн ресторану, що погладшав на своїх ситих бургундських стравах, особисто провів мене за огорожу. Всередині пахло каплунами і маслом, що розтопилося від задушливої вечірньої спеки.

— Вас запросив мосьє Грейнджер? — спитав він. — Ні. — Столик для одного? В ту мить я вперше подумав про майбутнє і про запитання, на які мені, певне, доведеться відповідати.

— Для одного,— відповів я, ніби стверджуючи цим уголос, що Пайл мертвий. і

¹ Відомі американські кіноактори.

У ресторані була тільки одна зала, і Грейнджерова компанія розсілася за великим столом у самому кінці; хазяїн запропонував мені маленький столик майже біля самої дротяної огорожі. У вікнах не було шибок: боялися гострих скалок. Я впізнав декого з Грейнджерових гостей і вклонився їм, перше ніж сісти за столик. Сам Грейнджер дивився кудись убік. Я не бачив його вже кілька місяців; від того вечора, як Пайл закохався, ми зустрічалися тільки раз. Напевне, того вечора до його свідомості крізь алкогольний туман дійшло якесь моє образливе зауваження, тому що він сидів тепер насупившись, хоч мадам Дюпре, дружина офіцера з відділу інформації, І капітан Дюпар, з відділу преси, кивали мені й кликали до себе. За столом сидів якийсь огрядний чоловік (здається, власник готелю у Пномпені), молода француженка, якої я ніколи раніше не бачив, і ще два чи три чоловіки, яких я до цього зустрічав у барах. На цей раз зібралася на диво спокійна компанія.

Я замовив пастіс — хотів дати Пайлові час надійти; плани ж бо часто руйнуються, і поки я не почав вечеряти, все ще можна було на щось сподіватися. А потім я подумав: на що мені сподіватися? Що отому УСС, чи як там називається Пайлова банда, пощастить? На дальший успіх пластмасових бомб і процвітання генерала Тхе? Чи, може, такий, як я, повинен сподіватися чуда: а може, містер Хен знайде який-небудь інший спосіб вплинути на Пайла — не вбивство? Все було б куди простіше, якби нас обох убили по дорозі з Тай-Ніня. Я просидів хвилин з двадцять над своїм пастісом, а потім замовив вечерю. Було майже пів на десяту, тепер він уже не прийде.

Мимоволі я весь час дослухався. Чого я чекав? Крику? Пострілу? Метушні поліції за огорожею? Але я, напевне, все одно нічого не почув би, тому що Грейнджерова компанія вже розвеселилася. Власник готелю, у якого був приємний, хоч і нерівний голос, завів пісню, і, коли вистрелила ще одна пляшка шампанського, всі, крім Грейнджера, приєдналися до нього. Грейнджер сидів, утупивши в мене налиті кров’ю очі. Чи не думає він почати зі мною бійку? Для Грейнджера супротивник з мене був поганенький.

Вони співали якусь сентиментальну пісню, і, колупаючи без усякого апетиту свого каплуна по-герцогському, я вперше відтоді, як довідався, що Фуонг у безпеці, подумав про неї. Я згадав, як Пайл, сидячи на долівці в сторожовій вежі й чекаючи нападу в’єтмінців, сказав: «Вона мені здається свіжою, як квітка»,— а я зневажливо відповів: «Нещасна квітка». Тепер вона ніколи не побачить Нової Англії, ніколи не навчиться грати в канасту. Можливо, у неї ніколи не буде забезпеченого життя. Яке я маю право турбуватися про неї менше, ніж про забитих на площі? Страждання не збільшується від кількості тих, що страждають; в одній людині можуть зосередитись усі страждання світу. А я міркував як журналіст, зважаючи лише на кількість, і тому зрадив свої власні принципи; я так само, як і Пайл, втрутився в життя, і мені здавалося, що тепер я не зможу ухвалити жодного рішення так просто, як раніше. Я поглянув на годинник — було майже чверть до десятої. А може, його все-таки затримали в місії, і, може, той «хтось», в кого він вірить, допоміг йому і Пайл сидить зараз у своєму кабінеті в місії і нетерпляче розшифровує телеграму, а потім, тупаючи ногами, підніметься сходами в мою кімнату на вулиці Катіна. І я подумав: «Якщо він прийде, я розкажу йому все».

Грейнджер несподівано підвівся з-за столу і підійшов до мене. Він навіть не помітив стільця, що стояв перед ним, і, спіткнувшись, ухопився за ріжок мого столика.

«— Фаулере,— сказав він,— вийдемо звідси.

Я поклав на стіл гроші й пішов за ним. В мене не було настрою битися з ним, але в ту хвилину я б не заперечував, якби він добре мене відлупцював. Адже в наші дні так важко спокутувати гріхи.

Він сперся ліктями на парапет мосту; двоє поліцейських стежили за ним здаля.

— Мені треба поговорити з вами, Фаулере,— сказав він. Я підійшов до нього на відстань удару і став чекати. Він

стояв незворушно, неначе алегоричне зображення всього того, що я ненавиджу в Америці,— такий же незграбний, як і статуя Свободи, такий же безглуздий. Він сказав:

— Думаєте, я набрався? Помиляєтесь. — Що з вами, Грейнджере? — Мені треба поговорити з вами, Фаулере. Не хочу сидіти там з тими жабниками сьогодні. Я не люблю вас, Фаулере, але ви розмовляєте по-англійському... Майже по- англійському...— Він стояв, налігши на парапет, широкий, безформний у напівтемряві, мов недосліджений материк на карті. — Чого ви хочете, Грейнджере? — Терпіти не можу лимонників — сказав Грейнджер.— Не розумію, як Пайл терпить вас. Мабуть, тому, що він бо- стонець. А я з Пітсбурга і пишаюся цим. — Ну й пишайтеся на здоров’ячко! — «Пишайтеся на здоров’ячко!» — Він невміло пер^- дражнив мою вимову.— Ну оті Ви говорите, наче у вас каша в роті. Думаєте, що стоїте вище за всіх, все знаєте краще за всіх.

— На добраніч, Грейнджере. Мене чекають. — Не йдіть, Фаулере. Невже ви не маєте серця? Я не можу розмовляти з тими жабниками. — Ви п’яний. Я випив два бокали шампанського — оце 1 все. А ви на моєму місці не були б п’яні? Мені треба їхати на Північ.

— Ну й що з того? — А хіба я не кавав вам? Мені чомусь здається, що про це всі знають. Вранці я одержав від дружини телеграму. — І що? — У сина поліомієліт. Він у тяжкому стані. — Яке нещастя... — А чого вам жалкувати? Дитина ж не ваша. — А ви не можете полетіти додому? — Не можу. Газета вимагає матеріалів про якусь чортову операцію по очищенню території коло Ханоя, а Коннолі захворів. (Коннолі був його помічник). — Співчуваю вам, Грейнджере. Я охоче допоміг би вам. — Сьогодні день народження сина. Йому минає вісім років рівно о пів на одинадцяту за нашим часом. Ось чому я затіяв цю випивку, замовив шампанське. Тоді я ще нічого не знав. Треба ж кому-небудь розказати, Фаулере, а я не можу говорити з цими жабниками. — Тепер поліомієліт, здається, виліковують. — Хай він навіть залишиться калікою, Фаулере. Аби тільки жив. Якби мене покалічило, я не знав би що робити, а в нього голова розумна. Знаєте, що я робив, коли той виродок там співав? Молився богові. Якщо йому вже так потрібне чиєсь життя, хай забере моє. — Ви вірите в бога? ■ — Хотілося б вірити,— сказав Г рейнджер. Він провів

долонею по обличчю, наче йому боліла голова, — не хотів показати, що витирає сльози.

— Я б на вашому місці напився,— сказав я. — О ні. Я повинен бути тверезий. Не хочу потім згадувати, що був п’яний тієї ночі, коли мій хлопчик умирав. Дружина ж моя не нап’ється!., ' — Хіба ви не можете повідомити в редакцію? — Коннолі насправді не хворий. Він гайнув за якоюсь спідницею в Сінгапур. А мені доводиться його покривати. Якщо про це довідаються, його виженуть.— Грейнджер якось підтягнувся, його тіло не було вже таке безформне. — Пробачте, що затримав вас, Фаулере. Мені просто необхідно було з ким-небудь поговорити. А тепер треба йти проголошувати тости. Дивно, що трапилися саме ви,— адже ви ненавидите мене.

— Хочете, я зроблю за вас кореспонденцію? Можна буде сказати, що її написав Коннолі. — Не вийде. У вас не той акцент. — І не такий уже ви мені неприємний. Ваніше я багато чого не помічав. — Ну, ми з вами завжди будемо жити, як кішка з собакою. А за співчуття — спасибі. «А чим я, власне, відрізняюся від Пайла? — подумав я.— Невже мене теж треба кинути у вир життя, щоб я зрозумів людське горе?»