Розділ третій 1 page

У Гавану він повернувся надвечір. На нього чекала безліч телеграм. Серед них була й записка од Міллі:

«Що це ти утнув? Сам знаєш хто (він зовсім не знав) поводиться досить наполегливо, але нічого поганого нема,— ти не бійся. Д-р Гассельбахер хоче негайно бачити тебе. Цілую.

Р. Э. Пішла кататися верхи до Приміського клубу. Сера- фіну сфотографували для газети. Як ти гадаєш, це слава?»

Доктор Гассельбахер міг почекати. Серед телеграм було дві «блискавки»:

«№ 2 від 5 березня починається параграф А перевірка Гассельбахера дала сумнівні наслідки крапка будьте обережні під час зустрічей і зведіть їх до мінімуму кінець».

Вінсента К. Паркмена беззастережно відхилили. «Зв’язку не встановлювати повторюю не встановлювати крапка є підозра він завербований американською розвідкою».

Тон наступної телеграми — № 1, від 4 березня — був підкреслено офіційний: «Прошу надалі дотримуватись інструкцій і висвітлювати в кожній телеграмі якесь одне питання».

№ 1, від 5 березня, була більш підбадьорливою: «Професора Санчеса та інженера Сіфуентеса перевірено крапка

можете вербувати крапка вважаємо люди з таким становищем вимагатимуть лише непередбачених витрат».

Ще кращою була остання телеграма: «Агента п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб один (тобто Лопеса) затверджено але майте на увазі оклад нижчий за європейський слід підняти до 25 песо повторюю 25 песо на місяць кінець».

А тим часом Лопес гукав знизу:

— Вас питає доктор Гассельбахер! — Скажи, що я зайнятий. Я подзвоню йому пізніше. — Він наполягає, щоб ви йшли негайно. І голос у нього якийсь дивний. Уормолд спустився до телефону. Взявши трубку, почув схвильований, зовсім постарілий голос. Раніше він ніколи не помічав, що доктор Гассельбахер — старий.

— Прошу вас, містере Уормолд... — Слухаю. Що сталося? — Приходьте негайно. Сталося страшне. — Де ви зараз? — Вдома... — Що ж скоїлося, Гассельбахере? — Я не можу сказати про це по телефону, — Ви що, заслабли?.. Забились?.. — Якби ж то тільки це! —сказав Гассельбахер. — Прошу вас, прийдіть. За всі роки їхнього знайомства Уормолд жодного разу не був у доктора Гассельбахера. Вони завжди зустрічалися в «Диво-барі», а в день народження Міллі — в ресторанах; тільки раз, коли в Уормолда була гарячка, доктор Гассельбахер завітав до нього на вулицю Лампарілья. І ще колись, сидячи з Гассельбахером на лаві бульвару, Уормолд виплакував йому своє горе: того дня мати Міллі втекла в Майямі. Та дружба їхня тому й була міцна, що їх завжди розділяла відстань, — нерозлучній дружбі швидше настає кінець. Тому Уормолдові навіть довелося спитати Гассельбахера, як до нього дістатися.

— А ви хіба не знаєте? — здивувався той. — Ні. —■ Приходьте швидше, будь ласка, — наполягав Гассельбахер, — я не можу лишатись на самоті.

Та в цей вечірній час поспішати було неможливо. В Обіспо утворився запин, і тільки за півгодини Уормолд добувся до Гассельбахерового будинку. То була звичайна собі дванадцятиповерхова споруда з безбарвного каменю. Двадцять років тому вона вважалась ультрасучасною, але потім її затьмарили стальні хмарочоси західних кварталів.

Меблі за тих часів робили з гнутих трубок, і перше, що впало Уормолдові в око, коли він переступив поріг Гас- сельбахерової квартири, був трубчастий стілець. Він помітив, також старовинну літографію із зображенням якогось замку на Рейні.

Доктор Гассельбахер, так само як і його голос, якось одразу постарів. Справа була не в кольорі обличчя або волосся. Його зморшкувата червонувата шкіра не могла вже змінитись, — точнісінько як у тої черепахи, — і ніщо не змогло б вибілити його волосся дужче, ніж це зробили літа. Вираз обличчя — от що змінилось; здавалося, хтось вибив» з доктора Гассельбахера весь його оптимізм.

• — Як добре, що ви прийшли, містере Уормолд, — смиренно мовив він.

Уормолд згадав той день, коли цей старий повів його з бульвару в «Диво-бар», розраяв його журбу алкоголем і безперервною розмовою, немовби повертаючи до життя своїм веселим сміхом та оптимізмом.

— Що сталося, Гассельбахере? — Заходьте, — озвався той. У вітальні, серед металевих трубчастих стільців, панував страшенний розгардіяш, неначе там бешкетував якийсь малолітній розбишака: все було поперекидано, потрощено, попсовано, і лише окремі речі незрозуміло як уціліли. Фотографія групи юнаків з квартами пива в руках була вийнята з рамки й роздерта навпіл, а от кольорова репродукція «Веселого кавалера» лишилась висіти над диваном; зате на самому дивані одна з трьох подушок була розпорота. Все, що було в шафі, валялося на підлозі — старі лйсти, рахунки, а серед них, наче викинута на суходіл риба, виблискувало пасмо світлого волосся, перев’язане чорною стрічкою.

— Як же це?.. — спитав Уормолд. — Це ще не все, — відповів Гассельбахер. — Ідіть-но сюди... У маленькій кімнатці, де Гассельбахер влаштував лабораторію, все було перетрощено. Серед руїн і досі палахкотіла газова горілка. Доктор Гассельбахер загасив її. Він підняв з підлоги колбу — її вміст розмастили по рукомийнику.

— Ви навряд чи зрозумієте, — пояснив він. — Я хотів вивести бактерії з... е, та однаково!.. Хоч і знав, що нічоі го не вийде... То була просто мрія. Він важко сів на складаний трубчастий стілець, але той раптом підітнувся, і Гассельбахер простягнувся долі. На

сцені, де відбувається трагедія, завжди потрапить під ноги бананова кірка. Гассельбахер підвівся і обтрусив штани.

— Коли це сталося? — Мені подзвонили... викликали до хворого. Я передчував щось недобре, але пішов. Не можна було не йти. Коли повернувся, застав оце. — Хто ж це зробив? — Не знаю. Тиждень тому до мене приходив якийсь чоловік. Незнайомий. Він попрохав мене зробити йому одну послугу. Це не стосується медицини. Я відмовився. Тоді він спитав, на чийому я боці — Сходу чи Заходу. Я хотів відбутися жартом. Посередині, мовляв... Кілька тижнів тому й ви задавали мені таке запитання, — докірливо додав він. — Я ж пожартував, Гассельбахере. — Знаю. Пробачте, будь ласка. Найгірше те, що вони всюди сіють підозру. — Він глянув на рукомийник. — Дитячі мрії! Я добре знав... Флемінг винайшов пеніцилін зовсім випадково, у мить натхнення. Із старим лікарем другої руки такого не буває... Та що їм до того? Чи ж їм не байдуже, що мені хотілося трохи помріяти? — Не розумію. Що все це значить? Якась політика... Хто був той чоловік за національністю?

— Він розмовляв по-англійськи з акцентом, як я. Тепер весь світ говорить з акцентом. — А ви дзвонили в поліцію? — Мені здається, він сам був і поліції. — Що-небудь забрали? — Так. Деякі папери. — Важливі? — Не слід було їх зберігати. Минуло вже тридцять років. У молодості вплутуєшся в різні справи. Бездоганних біографій не буває, містере Уормолд. Та я думав: минуле є минуле. Я був великим оптимістом. Ви і я — не те, що тутешні люди: у нас немає сповідальні, щоб приховувати гріхи минулого. — У вас є якісь здогади?.. Що вони можуть вчинити далі? — Запишуть мене в якусь там картку. Треба ж їм набити собі ціну. Можливо, зроблять з мене вченого-атомника.

— А ви не змогли б відновити свої досліди? — Звичайно, зміг би. Але, знаєте, я ніколи не вірив у це по-справжньому, та й усе вже пішло в каналізацію. — Він пустив воду, щоб обполоснути рукомийник. — Єдине, що я пам’ятатиму, — оцей... бруд. То була тільки мрія, а дійсність — ось вона.— Він тицьнув пальцем у рукомийник, проштовхуючи крізь решітку якийсь згусток, схожий на поганку. — Дякую, що прийшли, містере Уормолд. Ви — справжній друг. — Якби ж я міг чимось допомогти. — Ви дали мені змогу висловитись. Від цього вже якось легше. От тільки боюся за ті папери. Може, вони зникли випадково. А може, я їх просто не знайшов у цьому розгардіяші. — Давайте я допоможу вам пошукати. — Ні, містере Уормолд. Я не хочу, щоб ви бачили те, чого я соромлюся. Вони випили серед руїн вітальні, й Уормолд пішов. Доктор Гассельбахер повзав на колінах під «Веселим кавалером» і вимітав сміття з-під дивана. Зачинивши за собою дверцята машини, Уормолд відчув, як каяття заповзає йому в серце, скребеться, наче миша за стіною в’язниці. Та скоро, мабуть, його вина зживеться з совістю. Адже таке саме бувало і з іншими, що їх до нього вербували у вбиральнях, і вони відмикали двері готелів чужими ключами й отримували настанови, як користуватися симпатичним чорнилом та Лемовим «Шекспіром для дітей».

Кожний жарт має свій зворотний бік — настрій жертви цього жарту.

На храмі Санто-Крісто задзвонили дзвони, і сполохані голуби знялися з даху; пірнаючи в золотому надвечір’ї, вони закружляли над лотерейними крамничками вулиці О’Рейлі та над похмурими банками Обіспо; школярі в чорно-білих костюмчиках, схожі поміж собою, мов галченята, — не розбереш, де хлопчик, де дівчинка, — вибігаючи з школи св. Немовлят, струмочками розтікалися вздовж вулиць. Дитинство рятувало їх • від світу п’ятдесят дев’ять тисяч двісті, і їх легковірність була зовсім інша. «Скоро н Міллі повернеться додому», — з ніжністю подумав Уормолд. Він радів, що вона й досі вірить таким вигадкам, як непорочне зачаття чи образи святих, що плачуть справжніми слізьми або шепочуть у пітьмі про любов до ближнього. Готорн і йому подібні — такі ж легковірні, але беруть на віру інші вигадки: страшні кошмари фантастичних романів.

Гаразд, коли вже грати — то грати по-справжньому! Хоч розважити їх як слід за їхні гроші, залишити їм на згадку дещо краще за економічний звіт! Він миттю накидав чернетку: «№ 1 від 8 березня починається параграф А під час поїздки до Сантьяго дізнався з різних джерел про будівництво військових споруд у горах Орієнте крапка будівництво таке грандіозне що аж ніяк не може бути розраховане на боротьбу з маленькими повстанськими загонами які там

засіли крапка ходять чутки про розчищення величезних ділянок під виглядом лісових пожеж крапка селян із навколишніх сіл примушують звозити камінь крапка починається параграф Б у барі готелю в Сантьяго познайомився з льотчиком кубинської авіакомпанії що був дуже п’яний крапка каже що бачив з повітря на шляху Гавана — Сантьяго велетенські бетоновані майданчики значно більші за будь-які цивільні аеродроми крапка починається параграф В п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб три який супроводжував мене в Сантьяго ризикуючи життям замалював чюблизу військового штабу в Байямо незвичайного вигляду машини що їх транспортують у ліс крапка креслення надсилаю дипломатичною поштою крапка починається параграф Г дозвольте сплатити винагороду за виконання небезпечного завдання і тимчасово припинити складання економічних звітів у зв’язку з тривожними повідомленнями з Орієнте крапка починається параграф Д перевірте Рауля Домінгеса кубинського льотчика якого збираюся завербувати як п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб чотири».

Уормолд з ентузіазмом почав шифрувати. «Ніколи не сподівався, що я здатен на таке! П’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять знає свою справу!» — подумав з гордістю. Його добрий гумор вплинув навіть на Чарлза Лема. Відкривши сторінку двісті сімнадцяту, Уормолд обрав для шифру дванадцятий рядок: «Та я одсуну завісу й покажу вам картину. Хіба ж вона не гарна?»

Він покликав Лопеса, вручив йому двадцять п’ять песо і сказав:

— Ось вам аванс за перший місяць. Він надто добре знав Лопеса, щоб чекати від нього подяки за зайвих п’ять песо, але все-таки був трохи збентежений, коли той раптом заявив:

— На тридцять песо можна було б жити. — Що значить жити? Адже фірма сплачує вам чималі гроші. — І вимагає до біса зайвої роботи. — Вимагає, вимагає! Якої роботи? — Особистих послуг. — Яких ще особистих послуг? — Ну, вона ж, напевне, вимагатиме зайвої роботи, бо навіщо б ви давали мені двадцять п’ять песо? У грошових суперечках переконати Лопеса було неможливо.

— Принесіть-но мені один «Атомний котел». — У нас тільки один і є. — От і принесіть його сюди. Лопес зітхнув.

— Це що, особиста послуга? — Так. Залишившись на самоті, Уормолд розібрав пилосос, потім сів за стіл і почав креслити. Згодом, переглядаючи вже готові креслення, подумав: «А чи не перебрав я міри?» І раптом помітив, що забув про масштаб. Провівши риску, зробив позначки: три фути в одному дюймі. Потім, для порівняння, намалював унизу малесенького чоловічка в чорному костюмчику, з котелком на голові та парасолькою в руках.

Коли Міллі пізно ввечері повернулася додому, він усе ще сидів над своїм повідомленням; на столі перед ним була розстелена велика карта Куби.

— Що це ти робиш, татку? — Роблю перші кроки на новій ниві. Вона зазирнула йому через плече.

— Хочеш стати письменником? — Еге ж, писатиму фантастичні твори. — Заробиш багато грошей? — Чимало, якщо не буду лінуватися й щосуботи здаватиму по оповіданню. — Ти станеш знаменитим? — Навряд. На відміну од інших письменників, я поступлюся славою привидам. — Привидам? — Так звуть людей, які пишуть за відомих письменників. Я ж, навпаки, писатиму за оцих самих нікому не відомих привидів. — Але гроші плататимуть тобі? — Звичайно. — Отже, мені можна купити остроги? — Авжеж. — Ти себе добре почуваєш, татку? — Краще, ніж будь-коли. Ти ж, певне, теж непогано себе почувала, коли підпалила Томаса Ерла Паркмена-мо- лодшого? — Навіщо ти згадуєш про це, татку? То ж було зовсім давно. — Тому що я в захваті від твого вчинку. А ти б змогла підпалити його ще раз? — Звичайно, ні. Я вже велика для цього. Крім того, в старших класах немає хлопців... Татку, а мені можна купити мисливську фляжку? — Все, що захочеш! Стривай! А що ти збираєшся туди наливати? — Лимонад. — Будь любонькою і принеси мені ще паперу. Інженер Сіфуентес страшенний базіка. ІНТЕРЛЮДІЯ В ЛОНДОНІ

— Ну, як долетіли? — спитав шеф. — Нічого, трохи побовтало над Азорськими островами,— відповів Готорн. Цього разу він не встиг змінити свій тропічний костюм: його несподівано викликали з Кінгстона, а в лондонському аеропорту вже чекала машина. Він підсів якомога ближче до радіатора і все-таки не міг стримати дрижаків.

— Що має означати ця квітка у вас в петельці? Готорн зовсім забув про квітку. Він потягнувся рукою до

вилоги піджака.

— Колись, мабуть, це була орхідея,— невдоволено буркнув шеф. — Панамериканська авіакомпанія подала їх нам на вечерю,— пояснив Готорн. Він висмикнув з петельки зів’ялу квітку і кинув її в попільницю.

— На вечерю? Що за дурниці? — обурився шеф.— Навряд щоб це збагатило ваше меню. Я особисто терпіти не можу орхідей. Декадентські вибрики!.. — Я почепив її, сер, щоб звільнити тацю. Там стільки було наставлено — і гарячі пиріжки, і шампанське, і компот, і помідоровий суп, і курка, і морозиво... — Чортзна-що. Треба було летіти англійським літаком. — Ви ж наказали вилетіти негайно, сер, і я не мав часу замовити квиток. — Так, так. Це справа невідкладна. Ви знаєте, від нашого резидента в Гавані надходять дедалі тривожніші повідомлення. — Здібний агент,— сказав Готорн. — Не заперечую. Більше б нам таких. Мене тільки дивує, як це американці й досі нічого не пронюхали. — А ви питали в них, сер? — Звичайно, ні. Я їм не довіряю. — Можливо, вони нам теж. — А ви ознайомилися з кресленнями? — запитав шеф. — Я мало розуміюся на цьому, сер, і зразу ж переслав їх вам. — Ну, то хоч тепер погляньте на них як слід. Шеф розгорнув креслення на столі. Готорн неохоче підвівся, і на нього знову напали дрижаки.

— Що це з вами? — Вчора в Кінгстоні температура була дев’яносто два градуси. — Рідкувата у вас кров. Холод трохи згустить її... Ну, що ви скажете? Готорн втупив очі в креслення. Що ж це вони йому нагадують?.. Його охопило якесь дивне занепокоєння.

— Ви пам’ятаєте супровідне повідомлення? — спитав шеф.— Креслення зробив дріб три. Хто він такий? — Здається, інженер Сіфуентес, сер. — *Гак от, навіть він був спантеличений, попри всю його технічну обізнаність. Ці машини транспортувалися тягачами од військового штабу в Байямо до узлісся. Там їх вантажили на мулів і везли до отих загадкових бетонних майданчиків. — А що кажуть у міністерстві авіації? — Вони стривожені, дуже стривожені. — А вчені-атомники? — Ми ще не показували їм креслень. Ви ж знаєте, що то за братія. Почнуть чіплятися до деталей, скажуть, що все це дуже сумнівне, що розмір труби не відповідає величині споруди і все таке інше. Не можна ж вимагати, щоб агент по пам’яті відтворив усі пропорції. Потрібні фотографії, Готорне. — Це дуже важко, сер. — Треба будь-що дістати їх. Хай навіть найдорожчою ціною. Знаєте, що сказав Севедж? Я мало не зомлів, уявіть собі... Сказав, що одне з креслень нагадує йому велетенський пилосос. — Пилосос? Готорн пильно глянув на аркуш з кресленнями і знову весь затремтів.

— Просто в дрож кидає, правда? — Це неможливо, сер! — Готорн так хвилювався, наче щось загрожувало його власній кар’єрі.— Це не пилосос, сер. Не пилосос! — Диявольська штука, еге ж? — озвався шеф.— Дотепно, просто, але ж як винахідливо!—Він вийняв монокль, і в мертвому оці замерехтіло світло лампи, а на стіні заскакав зайчик.— Гляньте на оцю цяцьку—вона в шість разів вища за людину. Скидається на велетенський пульверизатор. А ця — що вона вам нагадує? — Двобічний всмоктувач,— пробелькотів Готорн, •— А що таке двобічний всмоктувач?

—* Такі бувають у пилососів, сер.

— Знову пилосос! Готорне, мені здається, що ми викрили щось страшніше за водневу бомбу! — А це добре, сер! — Звичайно, добре. Тоді воднева бомба вже нікого не лякатиме. — Яка ж ваша думка, сер? — Я, звичайно, не вчений,— відказав шеф,— однак погляньте на оцей гігантський резервуар. Він же, напевне, ви- щЛі за дерево. А яка паща на кінці, а потужна труба... Звідки нам знати, як далеко вона тягнеться... може, від гір аж до самого моря. Ходять чутки, що росіяни працюють над новою проблемою — щось там пов’язане з сонячною енергією та морськими випарами. Я, правда, нічогісінько в цьому не тямлю, але гадаю, що тут якась грандіозна справа. Передайте резидентові, хай дістане фотографії. — Навіть не уявляю, як він зможе наблизитись туди... — Хай найме літак і зіб’ється з курсу в цьому районі. Не сам, звичайно, а дріб три чи дріб два. Хто це дріб два? — Професор Санчес, сер... Але літак можуть збити винищувачі. Вони ж там патрулюють і вдень і вночі. — Он як? — Шукають повстанців, сер. — Брешуть вони. Знаєте, що я думаю? — Що, сер? — Ніяких повстанців узагалі не існує. Все це брехня. Просто урядові потрібно якось виправдати заборону доступу в цей район. — Маєте рацію, сер. — Для нас усіх було б краще, якби я помилявся,— з піднесенням сказав шеф.— Боюся я цієї штуки, Готорне, їй-право, боюсь.— Він знову вставив монокль, і зайчик на стіні зник.— Минулого разу ви говорили з міс Дженкінсон про секретарку для п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять? — Так, сер. У неї не було тоді певної кандидатури, але вона казала, що одна дівчина, Беатріса, можливо, підійде для нього. — Беатріса? Терпіти не можу, коли їх кличуть на ймення! А вона вже пройшла підготовку? — Так. — Час уже дати помічників нашому резидентові в Гавані. Бідоласі нелегко доводиться самому, та ще й без належної підготовки. Мабуть, треба буде послати з нею і радиста. — А може, мені краще спочатку злітати туди самому? Я зміг би ознайомитися з обстановкою, погомоніти з ним про се, про те. — Ви забуваєте про конспірацію, Готорне. Ми не можемо ризикувати ним тепер. З допомогою радіо він матиме безпосередній зв’язок з Лондоном. Мені не подобається ота залежність від консульства, та й вони теж нам не дуже раді. — А як же бути з його звітами, сер? — Хай він заведе собі кур’єра для зв’язку з Кінгстоном. Можна використати для цього одного з його роздрібних торговців. Пошліть вказівку з секретаркою. Ви вже познайомилися з нею? — Ні, сер. — Познайомтеся негайно. З’ясуйте, чи підходить вона, чи обізнана з технікою. їй потрібно знати все, що стосується його фірми, його стару секретарку доведеться звільнити. Домовтеся з А. В. про невеличку дострокову пенсію. — Так, сер. Можна мені ще раз глянути на креслення? — Здається, вас оце найбільше зацікавило. Що ви про нього скажете?.. — Скидається...— похмуро промимрив Готорн,— на з’єднувальну муфту. Коли він був уже біля дверей, шеф кинув йому навздогін:

— Знаєте, Готорне, усе це ваша заслуга. Мені якось казали, що ви поганий знавець людської психіки, та в мене ще тоді була своя думка. Молодець, Готорне! — Дякую, сер. Він узявся за клямку.

— Готорне. — Слухаю, сер. — А ви не знайшли його засмальцьованого блокнота? — Ні, сер? — Хай Беатріса пошукає. ЧАСТИНА ТРЕТЯ Розділ перший

Ніколи не забути Уормолдові того вечора. В день сім- надцятиліття Міллі він повів її в «Тропікану». То був трохи пристойніший заклад, ніж «Насьйональ», хоча й тут доводилось іти через зали, де грали в рулетку. Естрада й майданчик для танців містилися просто неба. Дівчата з кордебалету вихилялися поміж пальмами на висоті двадцяти футів од землі, а внизу нишпорили рожеві й лілові промені прожекторів. Соліст в ясно-блакитному фраці співав на англо-американському жаргоні про паризькі дива. Потім рояль засунули в кущі, а дівчата, наче птахи, пурхнули вниз.

— Зовсім як в Арденнському лісі!—захоплено вигукнула Міллі. Дуеньї поруч не було — вона зникла після першого ж бокала шампанського.

— Не думаю, щоб в Арденнському лісі росли пальми або скакали танцюристки. — Ти все сприймаєш буквально, татку. — Ви любите Шекспіра?— спитав у Міллі доктор Гас- сель8ахер. — Не люблю,— відказала вона,— занадто вже він поетичний. Як це там у нього?.. Входить посланець: «Праворуч кинувся з військами герцог мій. Тепер ми з радістю йдемо за ним на бій». — Хіба ж це Шекспір? — Скидається на Шекспіра. — Міллі, не кажи дурниць. — Здається, Арденнський ліс — це теж у Шекспіра? — не вгавав доктор Гассельбахер. — Так, але я читаю «Шекспіра для дітей» Лема. Він повикидав усіх посланців, другорядних герцогів і всю поезію. / — Ви вивчаєте Лема в школі? — Та ні, я знайшла його в татка. — Ви читаєте такого Шекспіра, містере Уормолд? — здивувався доктор Гассельбахер. — Ні, що ви! Я купив його для Міллі. — Чому ж ти так розлютився, коли я його взяла? — Я н-не розлютився... Просто я не люблю, коли ти риєшся в моїх речах... в речах, які тебе не стосуються. — Ти так кажеш, наче я шпигунка яка. — Донечко, не будемо сперечатися в такий день. Ти зовсім не приділяєш уваги докторові Гассельбахеру. — Чому ви мовчите, докторе? — спитала Міллі, наливши собі ще бокал шампанського. — Дасте мені коли-небудь вашого Лема, Міллі. Мені теж важко читати справжнього Шекспіра. Якийсь маленький чоловік у надто вузькому мундирі помахав їм рукою.

— Ви чимось стурбовані, докторе Гассельбахер? — Чого б мені турбуватись у ваш день народження? От тільки шкода, що спливло стільки років. — Хіба сімнадцять — це так багато? — Для мене вони промайнули дуже швидко. Чоловічок у вузькому мундирі підійшов і вклонився. Лице його було подзьобане віспою і нагадувало поїдені сіллю колони на набережній. Він приніс з собою стільця, що був лише трохи нижчий за нього самого.

— Це капітан Сегура, татку. — Дозвольте підсісти? Не чекаючи згоди Уормолда, він втиснувся між Міллі та доктором Гассельбахером.

— Дуже радий познайомитися з батьком Міллі,— Сегура був нахаба, але такий одвертий і настирливий, що ви ще не встигали на нього образитись, як він вас знову чимось обурював.— Познайомте мене з вашим приятелем, Міллі. — Це доктор Гассельбахер. Ігноруючи доктора Гассельбахера, Сегура налив Міллі вина. Потім підкликав офіціанта.

— Ще пляшку. — Ми вже збираємося йти, капітане Сегура,— почав Уормолд. — Дурниці. Ви мої гості. Зараз усього тільки перша година ночі. Уормолд зачепив рукавом склянку. Вона розбилась, 'як і надія спокійно згаяти вечір.

— Гей, подайте новий бокал! Повернувшись спиною до Гассельбахера й нахилившись до Міллі, Сегура почав наспівувати: «Троянду зірвав я в саду».

— Ви поводитеся гидко,— обурилась Міллі. — Гидко? Щодо вас? — Щодо нас усіх. Сьогодні татко святкує мій день народження — мені вже сімнадцять,— і ми його гості, а не ваші. — Вам сьогодні сімнадцять! О, тоді ви всі — мої гості, і ніяких розмов! Я запрошу до столу танцюристок. — Не треба нам ваших танцюристок,—відрізала Міллі. — Я впав у неласку? — Так. — А,— задоволено всміхнувся він,— це тому, що я сьогодні не підвіз вас із школи. Але ж, Міллі, я мушу інколи займатись і справами поліції. Офіціант, накажіть оркестрові, хай заграє марш «З днем народження». — Не смійте! —вигукнула Міллі.— Як ви можете бути такий... такий вульгарний! — Я? Вульгарний?— весело зареготав капітан Сегура.— Яка вона пустунка! — звернувся він до Уормолда.— Я теж люблю жартувати. Тому нам удвох завжди весело. — Вона якось казала, що у вас е портсигар з людської шкіри. — О, вона завжди дражнить мене цим. А я їй кажу, що з її шкіри вийшов би ще кращий... Доктор Гассельбахер раптом підвівся.

— Піду погляну, як грають у рулетку,— сказав він. — Я не сподобався йому? — здивувався капітан Сегура.— Може, він ваш старий поклонник, Міллі? Дуже старий поклонник. Хе-хе-хе!.. — Він наш давній друг,— пояснив Уормолд. — Ну, ми-то з вами знаємо, містере Уормолд, що дружби між чоловіком і жінкою не буває. — Міллі ще не жінка. — Ви говорите як батько, містере Уормолд. Жоден батько не знає своєї доньки. Уормолд кинув погляд на пляшку з шампанським, потім на голову капітана Сегури. Йому так і кортіло зіткнути ці два предмети. Молода жінка, що сиділа за сусіднім столом, позаду капітана Сегури, схвально кивнула йому головою. Він узявся за пляшку, і вона знову кивнула. Уормолд подумав, що вона, мабуть, така ж розумна, як^і гарна, коли так вгадує його думки. Він навіть позаздрив її супутникам — двом голландським льотчикам і стюардесі.

— Ходімо танцювати, Міллі,— сказав капітан Сегура,— удайте, що ви мені простили. — Я не хочу танцювати. — Клянуся, що завтра чекатиму на вас біля монастирської брами. Уормолд зробив відчайдушний жест, наче хотів сказати: «Я більше не витримаю. Допоможіть!» Молода жінка замислилась: йому здавалося, що вона зважує становище, перше ніж прийняти остаточне рішення, яке вимагатиме активних дій. Потім пустила з сифона трохи содової води в свою склянку з віскі.

— Ходімо, Міллі. Не треба псувати мені свято. — Це не ваше свято, а батькове. '— Ну, чого ви сердитесь? Невже не можете зрозуміти, що іноді робота буває для мене важливішою навіть за мою маленьку Міллі?

Молода жінка за спиною капітана Сегури повернула сифон у напрямку його голови.

— Не треба,— вихопилося в Уормолда,— не треба! Носик сифона був націлений просто на шию капітана

Сегури. Рука жінки лежала на важелі. Уормолдові стало прикро, що така гарна жінка дивиться на нього з неприхованою зневагою. Він кивнув:

— Гаразд. Давайте. І жінка натиснула на важіль. Содова вода вдарила капітанові Сегурі в потилицю і з шипінням потекла за комір. Звідкись із-за столиків почулося «браво» доктора Гассель- бахера. Капітан Сегура вилаявсь.

— Пробачте,— сказала жінка.— Я хотіла долити віскі. — Віскі! — Так, віскі. «Гейг». Міллі хихикнула.

Капітан Сегура холодно вклонився. Важко було здогадатись, яка лють буяє в цьому хирлявому чоловічкові, так само, як важко сказати що-небудь про напій, не покуштувавши його.

Підійшов доктор Гассельбахер.

— Мадам, у вас порожній сифон, дозвольте принести вам інший. Льотчики за її столиком збентежено перешіптувались.

— Мабуть, мені небезпечно довіряти ще один,— відказала жінка. Капітан Сегура видушив з себе усмішку. Здавалося, вона вилізла не там, де треба, як то часто буває з зубною пастою.

— Це вперше мені вистрілили в спину,— мовив він.— Радий, що стріляла жінка.— Він чудово виплутався із ніякового становища; вода все ще капала в нього з голови, а комірець перетворився на ганчірку.— Іншим разом я неодмінно взяв би реванш, та зараз мені-пора на службу. Сподіваюся, ми ще побачимось? — Я не збираюсь тікати,— сказала молода жінка. — Приїхали відпочивати? — Ні. Працювати. — Якщо матимете труднощі з візою,— багатозначно кинув він,— то приходьте до мене... До побачення, Міллі. До побачення, містере Уормолд. Я скажу офіціантові, що ви мої гості. Замовляйте, що хочете. — Такий відступ робить йому'честь,— зауважила молода жінка. — А цей постріл робить вам честь. — Стукнути його пляшкою було б, мабуть, трохи занадто. Хто він? — Його звуть Кривавим Стерв’ятником. — Він допитує в’язнів,— сказала Міллі. — Здається, ми з ним подружилися. — Не раджу вам на це покладатися,— мовив доктор Гассельбахер. Вони зсунули столики. Обидва льотчики вклонились і нерозбірливо пробубоніли свої довжелезні прізвища. Доктор Гассельбахер злякано спитав:

— Ви п’єте кока-кола? — Нічого не поробиш. О третій тридцять летимо в Монреаль. Уормолд заявив:

— Коли вже платить капітан Сегура, то давайте замовимо ще шампанського. І ще кока-колу. — Я вже не можу більше пити кока-колу, а ти, Гансе? — Я випив би «болсу» \— сказав молодший. — Ніякого «болсу» до Амстердама! — рішуче втрутилася стюардеса. Молодший шепнув Уормолдові:

— Я збираюсь на ній женитися. — На кому? — На міс Пфунк. •— А вона?

— Не хоче. у Старший льотчик заявив:

— У мене жінка й троє дітей.— Він розстебнув нагрудну кишеню.— Ось вони. Уормолд взяв у руки кольорове фото, на якому дівчина у вузькому жовтому светрі та коротеньких купальних штанцятах надягала ковзани. На светері був напис «Мам- ба-клуб», а внизу Уормолд прочитав: «Гарантуємо силу втіх. П’ятдесят гарненьких дівчат. Не будете самотні».

— Це, мабуть, не той знімок,— промимрив він. Молода жінка — в неї було каштанове волосся й великі

карі очі — тихо сказала:

— Давайте потанцюємо. — Я майже не вмію. — Це нічого. Він пройшов з нею коло.

— Ви не те танцюєте. Це ж румба. То ваша донька? — Еге. — Гарненька. — Ви щойно прилетіли? — Так. Команда літака схотіла погуляти, і я теж пішла з ними. Я тут нікого не знаю. Голова її торкалась його підборіддя, і він чув пахощі її волосся; час від часу воно дотикалось йому до губів. Йому чогось стало сумно, що в неї на руці вінчальна обручка. Вона сказала: