Розділ другий 1 page

Біля дверей будинку, де жив Гассельбахер, він натиснув кнопку дзвінка чиєїсь квартири на другому поверсі, вікна якої ще світилися. Почулося гудіння, і двері розчинились.

Ліфт стояв унизу, і Уормолд піднявся ним до Гассельбахе- рової квартири. Той, певне, теж не міг заснути. Крізь шпарку дверей пробивалося світло. Цікаво, сам він зараз чи, може, радиться з отим голосом, записаним на плівку?

Уормолд почав звикати до правил конспірації і хитромудрих методів свого облудного ремесла. Високе вікно на сходах виходило на вузенький балкончик, яким ніхто не користувався. Звідти Уормолд побачив світло у вікнах Гас- сельбахера і вирішив перелізти на його балкон, що був зовсім поруч. Він зробив це, стараючись не дивитися вниз. Завіси були спущені недбало. Уормолд зазирнув у щілину між ними.

Доктор Гассельбахер сидів лицем до нього, з гостроверхою каскою на голові, у нагруднику, високих чоботях та білих рукавицях — у повній уніформі улана часів першої світової війни. Очі його були заплющені: старий, мабуть, спав. При боці в нього висіла шабля, і він скидався на статиста з кіностудії. Уормолд постукав у шибку. Доктор Гассельбахер розплющив очі і втупив у нього невидющий погляд.

— Гассельбахере! Доктор злегка сіпнувся, наче од страху. Відтак потяг був з голови каску, але ремінець не пускав.

— Це я, Уормолд. Доктор обережно підійшов до вікна. Рейтузи на ньому були надто вузькі. їх шили на стрункого юнака.

— Що ви там робите, містере Уормолд? — А ви що там робите, Гассельбахере? Доктор одчинив вікно і впустив Уормолда в кімнату. Уормолд зрозумів, що потрапив до спальні. Дверцята одіж- ної шафи були розчинені, і звідти, наче останні зуби в роті старезного дідугана, визирали два білих костюми. Гассельбахер почав скидати рукавиці.

— Ви були на маскараді, Гассельбахере? Той зніяковіло промимрив:

— Вам цього не зрозуміти. Він почав поступово звільнятись од свого дивного вбрання: стягнув рукавиці, скинув каску, потім нагрудник, в якому Уормолд, наче в кривому дзеркалі, бачив себе і всю кімнату.

— Чого ви повернулися сюди? Чому не подзвонили, щоб я відчинив? — Я хочу знати, хто такий Рауль. — Ви ж знаєте. — І гадки не маю. Доктор сів на стілець і стягнув чоботи.

— Ви захоплюєтесь Чарлзом Лемом, Гассельбахере? — Його дала мені Міллі. Хіба ви не пам’ятаєте нашої з нею розмови?.. Він мав жалюгідний вигляд у тісних рейтузах, розпоротих з боків, щоб вмістити теперішнього Гассельбахера. Так, Уормолд пригадав той вечір у «Тропікані».

— Ця уніформа, — сказав Гассельбахер, — мабуть, потребує пояснень. — їх потребують і деякі інші речі. — Я був офіцером уланського полку... сорок п’ять років тому. — Я бачив ваше фото в тій кімнаті. Але там ви одягнені інакше... Більш практично, я б сказав. — То було вже після початку війни. А онде над туалетним столиком — 1913 рік, червневі маневри. Сам кайзер оглядав нас. — На старому пожовклому знімку, з маркою фотографа внизу, були зображені довгі шереги • кавалеристів з шаблями наголо і маленька постать сухорукого імператора, що об’їжджає військо на білому коні.— Який то був тихий, мирний час!.. — Мирний? — Поки не спалахнула війна. — Я думав, що ви були лікарем. — Я обманював вас. Лікарем я став пізніше. Коли скінчилася війна. Після того, як я вбив людину. Вбивати дуже просто, для цього не треба ніякого вміння. І одразу бачиш, що ти заподіяв, бо смерть — річ певна; а от врятувати людину — для цього треба вчитися цілих шість років, і все одно ніколи не знаєш напевне, врятував ти її чи ні. Одні мікроби пожирають інших, і людина раптом одужує сама по собі. Нема такого хворого, про якого я міг би з певністю сказати, що то я його врятував, а от коли я вбив людину, то не мав ніяких сумнівів. Він був росіянин... дуже худий. Коли я вдарив, клинок скреготнув по кістках. У мене аж зуби звело. А кругом, скільки око сягало, було болото, яке називалося Танненберг. Я ненавиджу війну, містере Уормолд. — Навіщо ж ви нап’яли оцю уніформу? — Я не в ній був, коли вбивав того чоловіка... Це — мирна форма. Я люблю її. — Він злегка торкнувся нагрудника, що лежав поруч на ліжку. — Тоді ми всі були заляпані багном... А вам ніколи не хотілося, щоб повернулося мирне життя? Проте я зовсім забув: ви ще надто молодий, щоб пам’ятати справжнє мирне життя. Воно скінчилося назавжди. Хто тепер носить білі рейтузи!.. — А що це вас спонукало саме сьогодні влізти в цю уніформу? — Смерть людини. — Рауля? — Так. — Ви знали його? — Так. — Розкажіть мені про нього. — Не хочеться нічого говорити. — Вам стане легше. — В його смерті винні ми обоє — ви і я, — сказав Гас- сельбахер. — Не знаю, хто і як вплутав вас, але коли б я відмовився їм служити, мене вислали б. А що я робив би поза Кубою? Колись я вам казав, що в мене пропали папери. — Які папери? — Не має значення. У кого з нас не було чогось у минулому, що не дає спокійно спати! Тепер я знаю, чому вони вдерлися в мою квартиру. Бо я ваш друг. Дуже прошу; ідіть звідси, містере Уормолд. Хто знає, чого вони зажадають од мене, коли дізнаються, що ви були тут. — Хто «вони»? — Ви це краще знаєте, містере Уормолд. Вони не люблять про себе розповідати. У сусідній кімнаті щось зашаруділо.

— То мишка, містере Уормолд. Я кладу їй на ніч шматочок сиру. — Отже, це Міллі дала вам Лема? — Я дуже радий, що ви змінили шифр, — сказав доктор Гассельбахер. — Може, тепер вони дадуть мені спокій, Я більше не можу. Починаєш з ребусів, кросвордів, математичних головоломок — і раптом дізнаєшся, що тебе завербовано... В наші дні треба бути обережним навіть у розвагах. — Але ж Рауль... ніколи не існував. Ви порадили мені брехати, і я брехав. Усі ці люди — лише вигадка, Гассель- бахере. — А Сіфуентес? Може, скажете, що і його не існує? — З Сіфуентесом інша річ. А Рауля я вигадав... — Виходить, ви надто добре його вигадали, містере Уормолд. На нього заведено ціле досьє. — Він був такою самою вигадкою, як персонаж роману. — Хіба їх завжди вигадують? Я не знаю, як це робиться, містере Уормолд. До вас я не знав жодного романіста. — Серед кубинських льотчиків не було пілота-п’янички. — Ну, деталі ви могли вигадати, це зрозуміло. Не знаю тільки, для чого. — Якщо ви розшифровували мої депеші, ви не могли не бачити, що там не було жодного слова правди, бо добре знаєте Гавану. Пілот, звільнений за пияцтво, його приятель з власним літаком — усе це лише пусті вигадки. — Я не знаю ваших намірів, містере Уормолд. Можливо, вам захотілося приховати справжнє лице свого агента на той випадок, якщо ми розгадаємо ваш шифр. А може, якби оті ваші друзі дізналися, що він багатий і має власний літак, то не платили б йому таких грошей. Цікаво, скільки з них отримав він, а скільки ви? — Я вас не розумію. — Ви ж читаєте газети, містере Уормолд, і повинні знати, що в нього відібрали посвідчення льотчика ще місяць тому, коли він п’яний сів на дитячий майданчик. — Я не читаю місцевих газет. — Невже?.. Ну, він, звичайно, заперечував, що працює на вас. Вони запропонували йому величезні гроші, якщо він перейде до них. їм теж потрібні знімки отих споруд, що їх ви знайшли в горах Орієнте, містере Уормолд. — Там немає ніяких споруд. — Так я вам і повірив, містере Уормолд!-Адже в одній з телеграм ви доповідали про креслення, надіслані в Лондон. То їм теж хочеться мати знімки. — Хто такі «вони»? Ви не можете цього не знати! — Сиі Ьопо? ⁴⁶ — А що вони намислюють проти мене? — Спочатку вони обіцяли, що не чіпатимуть вас. Ви були для них корисний. Вони знали про вас з першого ж дня, містере Уормолд, але не надавали вам серйозного значення. Вони навіть думали, що ви все вигадуєте. Та потім ви змінили шифр і штат ваш збільшився. Англійську розвідку не так легко обдурити, еге ж? — 3 якоїсь незрозумілої лояльності до Готорна Уормолд промовчав. — Ех, містере Уормолд, містере Уормолд, навіщо ви вплутались у такі справи? — Ви ж знаєте навіщо. Мені потрібні були гроші. Він хапався за правду, мов потопаючий за соломину.

— То я б вам позичив. Я ж пропонував. Мені мало було того, що ви могли позичити.

»- Для Міллі?

*- Так.

«— Бережіть її, містере Уормолд. Ви в такій пастці, що не можете любити кого і що завгодно. Вони вміють ударити в найвразливіше місце. Пам’ятаєте оті бактерії, що я розводив?

— Так. — Якби в мені не вбили волі до життя, то ніколи б не змусили до такого.

— Ви справді гадаєте, що... — Я тільки прошу вас бути обережним. — Можна од вас подзвонити? — Так. Уормолд подзвонив додому. Чи то йому причулося, чи, може, в трубці і справді щось клацнуло—так, ніби ввімкнули мікрофон. До телефону підійшла Беатріса. Він спитав:

— Усе гаразд? — Так. — Не йдіть, почекайте мене. А як там Міллі? — Давно спить. — Я їду додому. Доктор Гассельбахер сказав:

— Не можна вкладати стільки любові в голос. Хтозна, чи вони не підслуховують. — 3 трудом переставляючи ноги в тісних рейтузах, він провів Уормолда до дверей. — На добраніч, містере Уормолд. Ось ваш Лем. — Мені він більше не потрібний. — Може, Міллі спитає. Прошу вас, нікому не кажіть про цей... цей костюм. Я знаю, що це смішно, але я люблю те минуле. Одного разу до мене заговорив сам кайзер. — Що він сказав? — «Я вас пам’ятаю. Ви — капітан Мюллер». ' ІНТЕРЛЮДІЯ В ЛОНДОНІ

Коли до шефа приходили гості, він сам готував для них обід, бо жодний ресторан не міг задовольнити його вибагливих і романтичних смаків. Розповідали, що одного разу, запросивши на обід давнього приятеля, шеф раптом захворів і готував обід з допомогою телефону. Лежачи в ліжку і тримаючи перед собою годинник, він переривав розмову з гостем і командував у трубку:

— Алло, алло, Брюєре! Вийміть-но курча та полийте ще раз гарненько жиром. Говорили також, що іншим разом, затримавшись на службі, він зіпсував увесь обід, керуючи кухарем по телефону: за звичкою шеф схопив червону трубку — для секретних розмов, — і кухар почув лише якесь белькотіння, ніби хтось швидко говорив по-японськи.

Обід, яким він пригощав постійного заступника міністра, був вишукано простий: печеня, ледь-ледь присмачена часником, уенслідейлський сир, що чекав своєї черги на буфеті.

В усьому Олбені стояла така тиша, що здавалося, ніби дім замело снігом. Після своїх куховарських вправ шеф і сам злегка пропахнув соусом.

— Чудово. Просто чудово. — Старовинний норфолкський рецепт: «Іпсвічська печеня бабусі Браун». — А м’ясо яке! Так і тане в роті... — Я навчив Брюєра купувати продукти, але справжнього кухаря з нього ніколи не вийде. За ним треба весь час пильнувати. Кілька хвилин вони жували у побожній тиші, що її лише раз порушив стукіт жіночих підборів на вулиці.

— Прекрасне вино, — промовив нарешті заступник міністра. — П’ятдесят п’ятого року, приємне на смак. Не дуже молоде? — Ні, чому ж. Коли взялися до сиру, шеф заговорив знову:

— Як дивиться Форін офіс ¹ на останню ноту росіян? — Нас трохи здивувала згадка про військові бази в районі Карібського моря. Навряд щоб мова йшла про Багам- ські острови. Вони коштують не більше від того, що янкі нам за них дали,— кілька старих есмінців. Однак ми вже давно підозрівали, що будівництво на Кубі — робота комуністів. А може, все-таки американців, як по-вашому? — Невже вони б не попередили нас про це? — Зовсім не обов’язково. Після отієї справи Фукса вони вважають, що ми теж багато дечого од них приховуємо. А що каже наш резидент у Гавані? — Я запитаю його думку про ці обставини. Як сир? — Чудовий. — Наливайте портвейн. — «Кокберн» тридцять п’ятого року, так? — Двадцять сьомого... — Ви вірите в те, що вони можуть розпочати війну? — спитав шеф. — Ми з вами можемо про це лише гадати. — Вони там стали досить активні, на Кубі, і, мабуть, не без допомоги поліції. Нашому резидентові в Гавані нелегко працювати. Його найкращого агента, як відомо, вбито,— нещасливий випадок, звичайно, — саме того дня, коли він мав сфотографувати з повітря оті споруди. Це для нас велика втрата. Та за ці знімки я віддав би куди більше, ніж життя однієї людини. Ми вже заплатили за них півтори тисячі доларів. На другого агента вчинено замах на вулиці, і той дуже наляканий. Третій тимчасово переховується. Є ще там жінка, її теж допитували, незважаючи на те, що вона коханка директора пошти й телеграфу. Поки що не чіпають тільки нашого резидента — мабуть, стежать за ним. Але він — стріляний горобець. — А чи не був він надто необережний, що втратив майже всіх своїх агентів? — Напочатку без втрат не обійдешся. Вони розгадали його шифр. Я ніколи не довіряв цим книжковим кодам. Там є один німець — чи не найкращий їх фахівець з криптографії. Готорн попереджав про це нашого резидента, але ж ви знаєте, які вони, ці старі негоціанти: коли він уже комусь вірить, то його нічим не переконаєш. Можливо, навіть варто було втратити кількох агентів, щоб розкрити йому очі... Сигару? — Ні, дякую. А в разі провалу він зможе почати все знову? — Він придумав дещо хитріше: обійшов ворога з тилу. Завербував агента в управлінні поліції, причому агента- двійника. — А вам не здається, що ці двійники досить непевні? Ніколи не знаєш, кому дістанеться бублик, а кому— дірка. — Я певен, що наш резидент зуміє фукнути його, коли треба, — відповів шеф. — Я кажу «фукнути», бо вони обидва— завзяті шашкісти. До речі, гра — чудовий привід для зустрічей. — Ви собі навіть не уявляєте, як нас непокоять оті споруди. Шкода, що вам не вдалося дістати їх фотографій до загибелі того агента. Прем’єр наполягає, щоб ми повідомили американців і попрохали в них допомоги. — Не можна цього робити, ні в якому разі! Хіба ж можна на них покладатися! ЧАСТИНА П'ЯТА Розділ перший

*** Фук,—сказав капітан Сегура.

Вони зустрілися в «Гавана-клубі», який, власне, був звичайнісіньким баром і належав конкурентові «Баккарді»⁴⁷; ва коктейлі з ромом грошей тут не брали, і це давало Уор- молдові змогу збільшувати свої заощадження, приписуючи вартість випитого до загальної суми витрат,— пояснити Лондону, що спиртне можуть подавати безкоштовно, було б однаково неможливо. Бар містився на першому поверсі старовинного будинку, і крізь його вікна було видно собор, де колись у давнину лежало тіло Христофора Колумба. Сіра кам’яна статуя Колумба стояла перед собором і мала такий вигляд, ніби вона сторіччями формувалася під водою, мов той кораловий риф.

— А знаєте,— мовив капітан Сегура, — раніше я вважав, що ви не полюбляєте мене. — У шашки сідаєш грати зовсім не з любові до партнера. — Цілком з вами згоден. Дивіться! Я проходжу в дамки. — А я беру у вас зразу три шашки. — Ви, певне, думаєте, що я прогавив. Та зараз побачите, що це мені вигідно. Ось я б’ю вашу єдину дамку... Навіщо ви їздили до Сантьяго, Санта-Клари та Сьєнфуегоса два тижні тому? — Я щороку їжджу туди в справах фірми. — Воно таки справді скидалося на те. У Сьєнфуегосі ви зупинилися в новому готелі, пообідали на самоті в приморському ресторані, пішли в кіно і повернулися додому. Наступного ранку... — Ви що, справді вважаєте мене за таємного агента? — Правду кажучи, починаю сумніватися. Здається, наші друзі помилились. — А хто вони, ті ваші друзі? — Ну, скажемо, друзі доктора Гассельбахера. — А хто вони? — Я повинен знати, що діється в Гавані, — сказав капітан Сегура, — але не зобов’язаний давати комусь інформацію або ставати на чийсь бік. Тим часом його дамка вільно пересувалася по дошці.

— А хіба на Кубі є щось таке, чим може зацікавитись іноземна розвідка? — Наша країна, звичайно, маленька, але вона розташована дуже близько від американського узбережжя і може загрожувати вашій базі на Ямайці. А коли якусь країну оточують з усіх боків, вона всіляко намагається пробити собі вихід. — Яку ж роль я... або, скажімо, доктор Гассельбахер... могли б відіграти в міжнародній стратегії? Один —торговець пилососами. Другий — лікар, що облишив практику, — У кожній грі є пішаки, — пояснив капітан Сегур'а. — Ось як і в нас: я б’ю оцю шашку, і ви без жалю віддаєте її. Доктор Гассельбахер — мастак розгадувати кросворди, — До чого тут кросворди? — З таких виходять непогані криптографи. Мені якось показали вашу телеграму в розшифрованому вигляді... точніше кажучи, дали змогу знайти її. Можливо, гадали, що я вишлю вас із Куби.— Він осміхнувся.— Батька Міллі! Вони ж бо нічого не знають... — Що то була за телеграма? — У ній ви твердили, ніби вам пощастило завербувати інженера Сіфуентеса. Це, звичайно, нісенітниця. Хто-хто, а я його добре знаю. Мабуть, вони й стріляли в нього, аби надати вірогідності отій телеграмі. А може, й самі зліпили її, щоб якось позбутися вас. — Дивна історія. — Уормолд пересунув шашку. — А чому ви так переконані, що Сіфуентес не мій агент? — Бо ви зовсім не вмієте грати в шашки, містере Уормолд, а крім того, я допитував Сіфуентеса. — Ви катували його? Капітан Сегура засміявся.

— Ні, він не належить до людей, яких можна катувати. — Я й не знав, що в тортурах теж є класова нерівність. ■“ Любий містере Уормолд, невже ви не розумієте!

Одні люди наперед знають, що їх будуть катувати, інші ж можуть обуритись від самої думки про це. Катування завжди відбувається, так би мовити, з обопільної згоди сторін.

— Тортури бувають різні. Коли трощили лабораторію доктора Гассельбахера, то теж були тортури... — Мало чого можуть накоїти дилетанти! Поліція не має до цього ніякого відношення. Доктор Гассельбахер не належить до тих, кого катують. — А хто ж до них належить? — Бідарі моєї країни. Бідарі всієї Латинської Америки. Бідарі Центральної Європи і Сходу. А у ваших заможних країнах немає бідняків, тому ви й не належите до тих, кого катують. Поліція Куби може як хоче знущатися з бідняка латиноамериканця чи прибалта, але й пальцем не зачепить того, хто приїхав з вашої країни або Скандінавії. Це закон для обох сторін. Католиків легше допитувати, ніж протестантів, до того ж серед них і злочинців більше. От бачите, я добре зробив, що проліз у дамки. Тепер останній хід — і ви програли. — Ви, мабуть, завжди виграєте. А теорія ваша досить- таки цікава. Вони випили ще по одній порції дармового «дайкірі», такого холодного, що аж зуби ломило.

— А як там Міллі? — поцікавився капітан Сегура. — Гаразд. — Чудова дівчинка. І так гарно вихована. — Дуже радий. — Це ще й через неї мені не хотілось би, щоб ви потрапили в біду, містере Уормолд. Вас можуть вислати звідси. Гавана просто осиротіє, втративши вашу дочку. — Ви можете не вірити мені, капітане, але Сіфуентес не був моїм агентом. — Чому ж, я вірю вам. Мабуть, ви були просто принадою, чимось на зразок дерев’яної качки, що нею приманюють крижнів. — Він допив «дайкірі». — Це мені на руку. Я теж люблю полювати диких качок, хоч би звідки вони прилітали. Вони зневажають бідних тубільних мисливців, та хай-но тільки всядуться, тоді вже я попостріляю! — Який заплутаний цей світ. Краще вже продавати пилососи. — Здається, торгівля йде непогано? — Так, зовсім непогано. — Я звернув увагу на те, що ви збільшили штат. Гарненька секретарка в розхристаному пальті, яка так влучно стріляє з сифонів... І ще отой хлопчина. — Мені потрібен рахівник. Лопес не здатний до цього. — Ага, Лопес... Ще один ваш агент, — засміявся капітан Сегура. — В усякому разі, так мені доповіли. — Еге ж, він інформує мене про дії поліції. — Стережіться, містере Уормолд! Лопес належить до тих, кого можна катувати. Вони зі сміхом допили «дайкірі». В сонячний день легко сміятися на згадку про тортури.

— Ну, мені час, містере Уормолд. — У вас, мабуть, повні камери моїх агентів. — Вільне місце завжди знайдеться — досить поставити когось до стінки. — І все-таки колись я обіграю вас, капітане. — Сумніваюся, містере Уормолд. Крізь вікно Уормолд бачив, як капітан Сегура обминув похмуру статую Колумба і попрямував до поліційного управління. Він замовив ще одну чарку дармового «дайкірі». «Гавана-клуб» і капітан Сегура, здавалося, замінили йому «Диво-бар» і доктора Гассельбахера — життя пішло новим річищем, і з цим доводилось миритися. Вороття назад не було. Доктора Гассельбахера принизили перед його очима, а дружба не терпить приниження. Він більше не бачив Гассельбахера. В цьому клубі, як і в «Диво-барі», він почував себе повноправним громадянином Гавани. Елегантний бармен, що подавав напої, навіть не намагався накинути йому пляшку рому з тих, що стояли на буфеті. Якийсь добродій

з сивою бородою, як завжди о цій порі, читав ранкову газету; а онде, як звичайно, на хвилинку забіг листоноша, щоб підживитися безплатною чаркою,— всі вони, так само як і він, були громадяни Гавани. Четверо туристів вийшли з бару з пляшками рому в плетених корзинках; вони тішились, уявляючи, ніби їм і справді подаровано оті коктейлі.

«Вони іноземці, їх катувати не будуть»,— подумав Уор- молд.

Він похапцем допив «дайкірі» і вийшов з клубу. Туристи схилилися над колодязем сімнадцятого століття: вони сипнули в нього стільки монет, що на них можна було б випити вдвічі більше, ніж вони щойно випили, зате забезпечили собі щасливе повернення в Гавану. Якась жінка гукнула його, і він побачив Беатрісу, що стояла між колонами арки біля крамнички з сувенірами, серед брязкалець, гарбузових бутлів та негритянських божків.

— Що ви тут робите? Вона пояснила:

— Я завжди хвилююся, коли ви зустрічаєтесь із капітаном Сегурою. А сьогодні мені хотілося пересвідчитись... — В чім? Невже вона нарешті здогадалася, що в нього немає ніяких агентів? А може, дістала наказ стежити за ним — із Лондона чи від 59 200 з Кінгстона...

Вони пішли додому.

— В тім, що це не пастка і що поліція не стежить за вами. З агентом-двійником треба бути дуже обережним. — Даремно ви турбуєтесь. — А ви зовсім недосвідчений. Згадайте-но, що сталося з Раулем і Сіфуентесом. — Сіфуентеса допитувала поліція,— повідомив Уормолд і з полегкістю додав: — Він провалився і більше нам не потрібен. — Отже, ви теж провалились? — Він нічого не виказав. Адже його допитував капітан Сегура, а Сегура працює на нас. Я вважаю, що час уже сплатити йому винагороду. Тепер він складає для нас повний список іноземних агентів, «диких качок», як він їх зве. — Це дуже добре. А як споруди? — З цим доведеться почекати. Не можу ж я примушувати його діяти проти своєї країни. Ідучи повз собор, він, як завжди, подав милостиню сліпому старцеві, що сидів на сходах. Беатріса зауважила:

— Бути сліпим на такому сліпучому сонці, мабуть, зовсім не погано. Уормолда раптом охопило творче на,тхнення.

— А знаєте, він зовсім не сліпий. Від чудово бачить, що діється навколо. — Тоді він добрий актор. Я стежила за ним увесь час, поки ви сиділи з Сегурою. — А він стежив за вами. Коли вже говорити правду, то це один з кращих моїх людей. Я завжди садовлю його тут, коли йду на побачення з Сегурою. Елементарна обережність. Я зовсім не такий безтурботний, як вам здається. — Ви ніколи не повідомляли про це Лондон. — А навіщо? У них же нема досьє на якогось там сліпого, до того ж я не користуюсь ним як інформатором. Та коли б мене заарештували, ви дізнались би про це через

десять хвилин. Що б ви тоді зробили?

— Спалила б усі папери й одвезла Міллі до посольства. — А Руді? — Звеліла б йому радирувати в Лондон, що ми згортаємо справи, й одіслала б у підпілля. — А як ідуть у підпілля?.. — Не чекаючи відповіді, він спокійно говорив далі, немовби розгортаючи сюжет якоїсь історії: — Старця зовуть Мігель. Він робить усе з любові до мене. Колись я врятував йому життя. — Яким чином? — Нічого особливого. Нещасливий випадок на поромі. Вся річ у тім, що я вмію плавати, а він — ні. — І вам дали за це медаль? Він скоса глипнув на неї, але на її обличчі була лише простодушна цікавість.

— Ні. Слави я не зажив. Якщо хочете знати, мене навіть оштрафували за те, що я витяг його в забороненій зоні. — Яка романтична історія! Тепер він, звичайно, ладен віддати за вас життя. — Ну, це було б занадто. — Скажіть, будь ласка, у вас є де-небудь куплений за одне пенні блокнотик у чорній обкладинці для запису видатків? — Та наче немає. А що? — Ну ви ж записували свої перші закупки товарів — стальні пера, гумки? — Не розумію, до чого тут пера? — Я просто цікавлюсь, от і все. — За одне пенні блокнота не купиш. А щодо пер, то в наш час усі мають автоматичні ручки. — Ну, гаразд, забудьмо про це. Просто Генрі колись розповідав мені... Мабуть, він помилився. — Хто це Генрі? — П’ятдесят дев’ять тисяч двісті. В ньому раптом заворушилися ревнощі: незважаючи на вимоги конспірації, вона лише один раз назвала його Джі- мом.

Коли вони повернулися додому, там було пусто, як звичайно. Уормолд зрозумів, що тепер він уже не так нудьгує без Міллі, і засмучено зітхнув, водночас відчуваючи дивну полегкість: добре що є хоч одна любов, яка не завдає йому горя.

— Руді нема,— сказала Беатріса.— Певне, подавсь по солодощі. Скільки він їх поїдає, а все не повнішає. Мабуть, витрачає дуже багато енергії, тільки от не розумію куди. — Давайте попрацюємо. Треба надіслати телеграму. Сегура повідомив цінні дані щодо проникнення комуністів у поліцію. Ви навіть уявити собі не можете... — Я можу уявити що завгодно. Ось гляньте-но сюди. Я натрапила в шифрувальній книзі на цікаву річ. Ви не знали, що є спеціальний шифр для слова «євнух»? Як ви думаєте, воно часто трапляється в секретних повідомленнях? — Можливо, це потрібно для стамбульського центру. — От якби нам можна було його де-небудь втулити. Як ви на це дивитесь? — Ви збираєтеся ще раз виходити заміж? — Ваші паралелі часом надто очевидні. Як по-вашому, Руді має приховане особисте життя?.. Не може ж він витрачати свою енергію в конторі. — А є спеціальні правила щодо особистого життя? На це теж належить брати дозвіл у Лондона? — Ну, звичайно, треба добре перевірити людину, перше ніж заходити з нею досить далеко. Лондон не полюбляє зв’язків своїх людей з сторонніми особами. Розділ другий 1

— Я стаю неабиякою персоною, — сказав Уормолд. — Мене запрошують виголосити промову. — Де саме?—чемно спитала Міллі, одірвавши погляд від «Щорічника аматорки верхової їзди». Вечоріло. Останні промені сонця падали на дахи, надаючи золотавого відблиску волоссю Міллі та склянці з віскі.

— На щорічному обіді Європейського комерційного товариства. Сам президент, доктор Браун, просить мене виступити — як найстарішого члена товариства. Почесним гостем буде американський генеральний консул, — додав він з гордістю. Здавалося, зовсім недавно приїхав він до Гавани й познайомився з дівчиною, що разом з батьками прийшла до «Флоріда-бару» і потім стала матір’ю Міллі. А тепер він тут найстаріший комерсант. Багатьох, з ким починав, уже немає: хто облишив справи, хто поїхав на батьківщину, щоб взяти участь у війні, — англійці, французи, німці,— і жоден з них не повернувся на Кубу. Його ж до армії не взяли —далася взнаки кульгавість.

— Про що ж ти будеш говорити? Він сумно відповів:

— Доведеться відмовитись. Хіба я знаю, про що треба говорити... — Б’юсь об заклад, ти міг би виступити найкраще. — Е, ні. Може, я тут і найстаріший, Міллі, проте й найменший. Експортери рому та сигар — ото справді важні особи. — Хай так, але ти — це ти. — Було б тобі вибрати розумнішого батька. — Капітан Сегура каже, що ти добре граєш у шашки. — Але гірше, ніж він. — Ну виступи, татку, — не вгавала вона. — Я так пишатимусь тобою! — Та мене там просто засміють. — Не засміють. Ну, задля мене... — Задля тебе я ладен зробити все, що завгодно. Гаразд, виступлю. У двері постукав Руді. Настав час, коли він звичайно вимикав приймач: у Лондоні зараз була північ. Він сказав:

— Блискавка з Кінгстона. Покликати Беатрісу? — Не треба, я сам. Вона збирається в кіно. — Здається, справи йдуть непогано, — зауважила Міллі. — Еге ж. — Але тепер я щось не бачу, щоб ти продавав пилососи. — Це все довготермінові операції. Він пішов до себе в спальню й розшифрував радіограму. Вона була від Готорна. Уормолдові наказували негайно вилетіти в Кінгстон для звіту.

«Отже, їм усе відомо», — подумав він.

Побачення відбулося в готелі «Міртл-Бенк». Уормолд багато років не був на Ямайці, і тепер його просто приголомшили страшенні бруд і спека, що панували тут. Чим пояснити цю убогість англійських володінь? Іспанці, французи й португальці будували в своїх володіннях цілі міста, а там, де панували англійці, ніхто про це не дбав. Найзлиден- ніша вулиця Гавани, здавалося, сповнена гідності проти баричного животіння Кінгстона, з його халупами, складеними з іржавих каністр з-під бензину і вкритими дірявою бляхою з кладовища автомобілів.

Готорн сидів у шезлонзі на веранді готелю «Міртл-Бенк» і Смоктав крізь соломинку «плантаторський» пунш. Одягнений був так само вишукано, як і тоді, коли вони зустрілися вперше; єдиною ознакою того, що й він страждає від спеки, були порошинки пудри під лівим вухом.

— Приземляйтеся, — мовив він. Жаргон лишився той самий. — Спасибі. — Долетіли добре? — Так, дякую. — Раді побувати вдома? — Вдома? — Ну, тут, на британській території... Принаймні відпочинете від тих чорношкірих. Уормолд згадав жалюгідні халупи портових кварталів, бідного старигана, що спав, скарлючившись у затінку, обірвану дитину, що бавилася викинутим хвилями цурпалком, і сказав:

— У Гавані зовсім не зле. — Покуштуйте «плантаторського». Він тут чудовий... — Дякую. Готорн говорив далі:

— Я викликав вас у зв’язку з деякими ускладненнями. — Он як? «Зараз усе розкриється», — подумав Уормолд. Чи можуть вони заарештувати його тут, на британській території? В чому його звинуватять? У привласненні грошей нечесним шляхом чи, може, пришиють щось таке, що слухається in camera \ згідно з законом про збереження державних таємниць?..

— Йдеться про оті загадкові споруди... УорМолдові хотілося сказати, що Беатріса не причетна до цього, що все сталося через легковірність тих, хто його завербував.

— А про що саме? — спитав він. — На жаль, ви й досі не дістали фотографій. — Я пробував. Ви ж знаєте, чим це скінчилося. — Та знаю. А ті креслення, що ви надіслали, не зовсім зрозумілі. — їх робив поганий кресляр. — Зрозумійте мене правильно, голубе. Ви робите просто чудеса, але був час, коли я мало не почав вас... підозрівати. — В чому? — Та, бачите, деякі з тих креслень скидаються... Щиро кажучи, мені вони нагадують деталі пилососа. — Так, я це теж помітив. — От я, розумієте, і згадав про різне причандалля у вашій крамниці. — Ви маєте підозру, що я морочу вашу розвідку? — Ну, тепер я й сам сміюся з цього. І все-таки я зітхнув з полегкістю, коли дізнався, що вони замислили вас убити. — Убити? — Адже це свідчить про те, що ваші креслення не фальшиві. — Хто ж такі «вони»? — Противна сторона. На щастя, я нікому не казав про свої сумніви. — А як же вони збираються мене вбити? — Про це пізніше... Здається, хочуть вас отруїти. Зараз мова про те, що їх наміри не гірше за фотографії свідчать про правдивість вашої інформації. Ми були притримали ваші креслення, але тепер поширили їх по всіх наших відомствах. І атомникам теж послали. Правда, з них користі мало. Вони кажуть, ніби це не стосується ядерної фізики. Біда в тому, що ми надто залежимо від цих атомників і зовсім забуваємо про те, що можуть з'явитися й інші види зброї. — Як же вони хочуть мене отруїти? — Не будемо відхилятись од теми, голубе. Нехтувати економікою у військових справах не можна. Куба не може дозволити собі виробляти водневі бомби, але що, як вони винайшли не менш ефективну і до того ж дешеву зброю? Дешеву — ось що головне. — Дуже вас прошу, розкажіть мені нарешті, як вони збираються мене вбити. Особисто мене це дуже цікавить. — Ну, звичайно, я вам про все розповім. Просто мені спершу хотілося розкрити закулісні таємниці і поділитися з вами, які ми з цього раді... Я маю на увазі те, що ваші повідомлення підтвердились. Вони збираються отруїти вас на якомусь офіційному обіді. — Європейського комерційного товариства? — Здається, так. — Звідки ви про це знаєте? — Ми пролізли в їхню тутешню організацію. Ви й уявити собі не можете, що тут у вас діється. Чи відомо вам, наприклад, що дріб чотири загинув цілком випадково? Вони просто хотіли його налякати, так само як і дріб три. Ви перший, кого вони справді збираються вбити. — Приємно це чути. — Еге ж, це своєрідна почесна відзнака, яка свідчить про те, що ви стали небезпечний. Готорн гучно висмоктав крізь соломину рештки пуншу.