Розділ третій 3 page

— Про що це ви так замислились? — спитала Беатріса. Він ще й не покуштував свого фаршированого лангуста.

— Та все думаю про Рауля. З океану потягло прохолодою. Палац Моро, що височів по той бік бухти, скидався на велетенський корабель, прибитий штормом до берега.

— Хвилюєтесь? — Ще б пак! Якщо Рауль вилетить опівночі, то на світанку він сяде в Сантьяго для заправки; там у нього свої хлопці: адже в провінції Орієнте кожен — бунтівник по натурі. Як тільки

розвидниться, ще до появи патрульних літаків, він полетить у розвідку над горами...

— А він часом не зап’є? — Обіцяв, що не питиме. Та хто його зна... — Бідолашний Рауль. — Еге ж. — Невесело йому живеться. Треба було хоч познайомити його з Тересою. Уормолд допитливо зирнув на неї, та вона, здавалося, була цілком захоплена своїм лангустом.

— Ну, а конспірація? — А, хай їй чорт, вашій конспірації! Повечерявши, вони пішли додому проспектом Масео.

В цю дощову буремну пору перехожих було мало, машин — ще менше. Величезні хвилі, набігаючи з океану, з гуркотом розбивались об дамбу. Бризки шугали через широку набережну, на якій удень в чотири ряди мчали авто, й хлюпали дощем по роз’їдених сіллю та вітром колонах. Зі сходу линули чорні хмари. Отак і його самого, подумав Уормолд, як ці колони, поступово руйнує життєва негода. П’ятнадцять літ — час чималий...

— Може, ота цяточка в небі — його літак? — задумано мовив він.— Який же він там самотній! — Ви заговорили, мов у романі. Він зупинився біля колони і глянув на Беатрісу з тривогою і підозрою.

— Що ви хочете цим сказати? — Та ні, нічого особливого. Просто мені часом здається, що ви вважаєте своїх агентів якимись манекенами чи героями з книжок. А там, угорі,— жива людина, правда ж? — Ви мене просто ображаєте. — Гаразд, забудьмо про це. Розкажіть краще про тих, хто вам і справді дорогий. Ну, хоч би про свою дружину. — Вона була дуже гарна. — Ви сумуєте за нею? — Звичайно... Коли думаю про неї. — А от я не сумую за своїм Пітером. — Пітером? — Це мій чоловік. Чиновник з ЮНЕСКО. — Тоді ви щаслива... Почуваєте себе вільною.— Він поглянув на годинник, потім на небо.— Зараз він, певне, над Матансасом. Якщо все йде гаразд... — Це ви накреслили йому маршрут? — Ні, що ви, він сам обирає свій шлях. — І свою смерть? Уормолда знову налякав її тон — в ньому була ворожість. Невже вона підозрює його? Він наддав ходи. Вони поминули «Кармен-бар» і «Ча-ча-клуб» з строкатими вивісками на старовинних фасадах. З вікон виглядали гарненькі личка: кароокі іспанки й смугляві метиски марно чекали, чи не з’явиться на залитій солоними бризками вулиці хоч одна жива душа. Гавана — це величезна фабрика жіночої краси, цілком сучасне конвейєрне виробництво. Та йому, Уормолдові, не потрібна така краса. Зупинившись під ліхтарем, він прямо глянув Беатрісі в очі — вони були щирі і ясні. Щирість — ось що йому потрібно!

— Куди це ми йдемо? — А хіба ви не знаєте? Хіба у вас і це не визначено наперед, як отой Раулів політ? — Я думав просто погуляти. — А вам не хочеться посидіти біля рації? Руді ж пильнує. — До ранку ніяких новин не буде. — Хіба ви не передбачили повідомлення про нічну катастрофу в Сантьяго? Губи в нього пересохли від солоних бризок і тривоги. Отже, їй усе відомо. Чи донесе вона на нього Готорнові? І що тоді зроблять вони? У них нема законних прав на нього, але вони можуть заборонити йому повернутися до Англії. Ну що ж, тепер вона відлетить назад, і життя його знову піде своїм звичаєм; так буде навіть краще: адже він цілком належить Міллі.

— Я вас не розумію,— промовив він. Велетенська хвиля злетіла над дамбою, наче різдвяна ялинка, обсипана штучним інеем. Потім вона зникла, а поблизу «Насьйоналя» виринула друга така сама ялинка.

— Ви сьогодні якась чудна,— знову""заговорив він. Навіщо зволікати? Коли вже його гра доходить до кінця, краще викласти карти на стіл.— На що ви весь вечір натякаєте? — Ви хочете сказати, що ніякої катастрофи не буде?., Ні на аеродромі, ні в дорозі? — А звідки мені знати? — Так у вас та‘кий вигляд, наче вам наперед усе відомо. Ви ж весь час говорите про нього, як про мертвого. Навіть вдалися в дешеву патетику, мов той романіст, що наближається до ефективної розв’язки. Різкий подув вітру штовхнув їх одне до одного. Беа- тріса сказала:

— Невже вам не обридло наражати людей на небезпеку? Задля чого? Заради хлопчачої гри, як у «Бойз оун пейпер»? ⁴³ — Ви ж самі граєте в неї. — Я не вірю в неї, як Готорн.— Тепер вона говорила з люттю.— Краще вже бути останнім шахраєм, ніж дурнем чи наївним немовлям. Навіщо вам усе це? Хіба не прогодують вас пилососи? — Ні. У мене ще Міллі. — А що було б, якби ви не зустріли Готорна? Він спробував відбутися невеселим жартом:

— Мабуть, довелось би одружитися на багачці. — Ви хочете одружитися ще раз? Як видно, вона твердо поклала собі бути до кінця серйозною.

— Ну, не знаю,—пробурмотів він.— Адже Міллі не вважала б цей шлюб законним, а хіба можна допустити, щоб в тобі розчарувалася власна дитина?.. Може, ми все-таки підемо додому й посидимо біля рації? — Ви ж казали, що ніяких повідомлень не буде. — Ну, годин зо три, може, й не буде,— викрутився він.— Але я думаю, що Рауль зв’яжеться з нами перед посадкою. На превеликий Уормолдів подив, йому теж раптом стало чогось моторошно, наче він і справді чекав якоїсь звістки з розколошканого вітром неба.

Вона спитала:

— Ви можете присягнутися, що нічого не підстроїли наперед? Він нічого не відповів і повернув назад, до темного президентського палацу: після останнього замаху там більше ніхто не ночував. І тут він побачив, що назустріч їм, ховаючи лице від солоних бризок, тюпає доктор Гассель- бахер. Він, певне, був у «Диво-барі» і тепер повертався додому.

— Докторе Гассельбахер! — гукнув Уормолд. Старий глянув на нього. На якусь мить Уормолдові здалося, що він хоче мовчки втекти од них.

—• Що сталося, Гассельбахере?

— А, це ви, містере Уормолд. А я щойно думав про вас. Легкий чорт на спомин...— спробував він пожартувати, та Уормолд міг би заприсягтися, що старому й справді привиділась нечиста сила. — Пам’ятаєте місіс Северн, мою секретарку? — Ну, ще б пак. День народження Міллі... сифон. Звідки це ви так пізно, містере Уормолд? — Вечеряли... потім гуляли... А ви? — Я теж. У безмежному неспокійному небі загуркотів мотор; гуркіт посилився, потім завмер і зовсім зник серед гуку розбурханої стихії.

— Літак з Сантьяго,— сказав доктор Гассельбахер,— але чомусь дуже пізно... Мабуть, в Орієнте погана погода. — Ви когось чекаєте? — сказав Уормолд. — Ні, ні. Нікого. Може, ви з місіс Северн зайшли б до мене та випили по чарці? Насильство завітало в цю квартиру і пішло. Картини знову висіли на своїх місцях, а трубчасті стільці, мов соромливі гості, вишикувались попід стінами. Квартиру ніби підновили, як небіжчика перед похороном. Доктор Гассельбахер наливав віскі.

— Це добре, містере Уормолд, що ви завели собі секретарку,— сказав він.— А зовсім недавно, пам’ятаю, скаржилися на свої справи. Отой новий пилосос... — Усе міняється, Гассельбахере, причому несподівано для нас самих. Уормолд уперше помітив фото молодого доктора Гас- сельбахера в уніформі офіцера часів першої світової війни; мабуть, це була одна з тих фотографій,^що їх позривали зі стін непрохані гості.

— А я й не знав, що ви служили в армії, Гассельбахере. — Я кинув заняття медициною, коли почалась війна. Мені здавалося безглуздям лікувати когось, щоб його вбили. Людей треба лікувати, щоб вони довше жили. — А коли ви поїхали з Німеччини?—спитала Беатріса. — У 1934 році. Отже, я не винен у тому, про що ви думаєте, моя юна леді. — Я зовсім не це мала на увазі. — Тоді пробачте. Містер Уормолд може посвідчити, що зовсім недавно я не був такий підозріливий. Може, послухаємо музику? Він поставив арію Трістана. Уормолд думав про свою дружину, яка була ще менш реальна, ніж Рауль. Вона не лишила по собі слідів кохання чи смерті — тільки спогади про «Вуменз гоум' джорнел» *, про вінчальну обручку з діамантом та обезболювання пологів. Він зирнув на Беат- рісу, і вона здалась йому людиною з іншого світу — світу

приворотного зілля, безрадісного шляху з Ірландії, розлуки в лісі.

Нараз доктор Гассельбахер підвівся і висмикнув штепсель.

— Пробачте. Я жду телефонного дзвінка. А музика заважає. — Виклик до хворого? — Не зовсім. Він долив усім віскі.

— Ви поновили свої досліди, Гассельбахере? — Ні.— Він розгублено глянув круг себе.— Пробачте. У мене нема більше содової. — Я не доливаю,— мовила Беатріса. Вона підійшла до книжкових полицьВи читаєте що-небудь, крім медицини, докторе Гассельбахере? — Дуже мало. Гейне, Гете. Здебільшого німців. А ви читаєте по-німецьки, місіс Северн? — Ні. Але тут є й англійські книжки. — їх подарував мені один пацієнт, замість гонорару. Та я їх не читав. Ось ваше віскі, місіс Северн. Беатріса одійшла від полиць і взяла склянку.

— Це ваша батьківщина, докторе Гассельбахер? Вона розглядала кольорову літографію, що висіла поруч з фото молодого капітана Гассельбахера.

— Я народився там. Так... Це зовсім маленьке містечко... старовинні вали, руїни палацу... — Я була в ньому,— мовила Беатріса,— перед війною. Батько возив мене туди. Це десь недалеко від Лейпціга, правда? — Так, місіс Северн,—відповів доктор Гассельбахер, похмуро дивлячись на неї,— це недалеко від Лейпціга. — Сподіваюся, росіяни не зруйнували його? У передпокої задзвонив телефон. Гассельбахер якусь мить вагався, потім сказав:

— Пробачте, місіс Северн. Вийшовши в передпокій, він щільно причинив за собою двері.

— Німець залишається німцем,— зауважила Беатріса. — Ви, мабуть, хочете сповістити Лондон?.. Я знаю його п’ятнадцять років, а живе він тут уже понад двадцять. Він хороший старий... вірний друг... Двері відчинились, і доктор Гассельбахер повернувся у кімнату.

— Пробачте,— пробурмотів він,— Я щось погано себе почуваю. Може, ви послухаєте музику іншим разом? Він важко опустився на стілець, узяв свою склянку, потім знову поставив її на стіл. Чоло йому зросив піт,— а втім, це можна було пояснити й задухою, що стояла в кімнаті.

— Погані новини?— спитав Уормолд. — Так. — Я не можу допомогти? — Ви? Ні. Ви нічим не допоможете. І місіс Северн теж. — Що сталося з хворим? Доктор Гассельбахер заперечливо похитав головою. Відтак витяг хусточку й витер піт з чола.

— А хто тепер не хворий? — мовив він. — Нам, мабуть, краще піти. — Так, так, ідіть. Усе-таки я мав рацію. Людей потрібно лікувати, щоб вони довше жили. — Не розумію. — Невже люди ніколи не жили в мирі? — спитав доктор Гассельбахер.— Пробачте мені. Кажуть, що лікарі звикають до смерті. Та я, видно, поганий лікар. — Хтось помер? — Нещасливий випадок. Авжеж, нещасливий випадок — оце й усе. На дорозі в аеропорт розбилася машина. Ще зовсім юнак...— У голосі його забриніла лють.— Завжди і скрізь нещасливі випадки! І це, звичайно, теж був нещасливий випадок. Надто вже він полюбляв спиртне... — А його часом не Раулем звали? — спитала Беатріса. — Так,— відповів доктор Гассельбахер.— Його звали Рауль. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА Розділ перший 1

Уормолд відімкнув двері. Вуличний ліхтар навпроти тьмяно освітлив ряди пилососів, що скидалися на маленькі надгробки. Він рушив до сходів, що вели нагору. Раптом Беатріса прошепотіла:

— Заждіть... Мені здається... я чую... То були перші слова відтоді, як вони розпрощалися з доктором Гассельбахером.

— Що таке? Вона схопила з прилавка якийсь металевий предмет і підняла його над головою, наче палицю.

— Я боюся. «Мабуть, усе-таки менш, ніж я»,— подумав він.

Невже це можливо, щоб людина, яка існує лише на папері, раптом ожила? І як вона житиме? А може, й Шекспір, закінчивши писати «Макбета», дізнався про смерть Дун- кана в якому-небудь шинку або почув стукіт у двері своєї спальні?.. Щоб остаточно не втратити хоробрості, Уормолд почав мугикати собі під ніс:

А з мене сміються і твердять весь час,

Що я, мов той пень, дурний..,

— Тихше,— мовила Беатріса.— Нагорі хтось ходить. Уормолд подумав, що він боїться лише своїх вигаданих

агентів, а не живих людей, під ногами яких риплять мостини. Він побіг нагору, але, побачивши там якусь тінь, враз прикипів до місця. Йому раптом схотілося гукнути на ймення всіх своїх агентів-привидів і раз назавжди покінчити з ними — і з Тересою, і з механіком, і з професором, і з інженером.

— Як ти пізно! — почувся голос Міллі. Так, то була всього-на-всього Міллі, що стояла в коридорі на півдорозі між своєю кімнатою та вбиральнею.

— Ми ходили погуляти. — Ти привів її сюди?—здивувалася Міллі.— Навіщо? Беатріса обережно піднімалася сходами зі «зброєю» напоготові.

— Руді вже спить? — Здається, спить. Беатріса сказала:

— Якби було щось нове, він би чекав на вас. Коли вже вигадані люди виявили досить ознак життя, щоб померти, то, певне, їх стане й на те, щоб послати радіограму! Уормолд штовхнув двері до кабінету. Руді заворушився на розкладушці.

— Є якісь повідомлення, Руді? — Ні. Міллі сказала:

— Ви прогавили найцікавіше. — Що саме? — Поліція гасала по всьому місту. А як ревли сирени! Я вже думала, що почалася революція, і подзвонила капітанові Сегурі. — Ну, й що він тобі сказав? — Хтось там хотів когось убити, коли той виходив з міністерства внутрішніх справ. Певне, думав, що то міністр, але то був не він... Вистрілив із машини і чкурнув. — А хто ж то був? — Його ще не спіймано. — Ні... той, по котрому стріляли. — Якийсь один... ніхто. Але він дуже скидався на міністра. Де ти вечеряв? — У «Вікторії». — їв фаршированих лангустів? — Еге ж. — Я дуже рада, що ти не схожий на президента. Капітан Сегура каже, що бідолашний доктор Сіфуентес аж в штани напустив з переляку, а потім напився як чіп у Приміському клубі. — Доктор Сіфуентес? — Ти ж знаєш — інженер. — Так це по ньому стріляли? — Та кажу ж тобі, що помилково. — Давайте сядемо,— мовила Беатріса, висловивши думку обох. — Може, в їдальні?..— запропонував він. — Ні, там тверді стільці. Я хочу сісти на м’якому. Може, мені треба буде поплакати. — Тоді, можливо... в спальні...— промимрив він, розгублено поглянувши на Міллі. — Ви знайомі з доктором Сіфуентесом? — співчутливо спитала Міллі. — Ні. Я тільки знаю, що в нього черево. — Черево? — Так ваш тато називає більмо на оці. — Та невже? Бідолашний тато! Кепські твої справи! — Міллі, а чи не пішла б ти вже спати? У нас з Беат- рісою ще є робота. — Робота? — Еге ж, робота. — Яка може бути робота серед ночі? — За окрему винагороду,— пояснила Беатріса. — Ви що, вивчаєте пилососи? — поцікавилася Міллі.—■ Ота штука, що у вас в руках, зветься пульверизатор. — Он як? Я схопила його, щоб стукнути когось у разі потреби. — Він для цього не годиться,— зауважила Міллі.— У нього ж висувна труба. — Ну, то й що? — Вона може підвезти у вирішальну мить. — Міллі, я дуже тебе прошу...— сказав Уормодд.— Скоро вже друга година ночі! — Іду, іду, не хвилюйся, будь ласка. Я помолюся за доктора Сіфуентеса. То ж не жарти, коли в тебе стріляють. Куля наскрізь пробила цегляну стіну. Страшно навіть подумати, що лишилось би від доктора Сіфуентеса, якби в нього влучили?

— Помоліться також і за раба божого Рауля,— мовила Беатріса.—В ньсго таки влучили. Уормолд горілиць упав на ліжко й заплющив очі.

— Нічого не розумію,— заявив він.— Анічогісінько. Це просто збіг обставин, не інакше. — Вони випускають пазури, оті... хоч би хто вони були. -— Але чому?

— Шпигунство — професія небезпечна. — Але Сіфуентес ніколи не був... я хочу сказати, він не відігравав великої ролі. — Зате оті споруди в горах Орієнте відіграють велику роль. А ваші агенти наче змовилися провалюватись. Усе це дуже дивно. По-моєму, вам слід попередити професора Санчеса й ту дівчину. — Яку дівчину? — Голу танцюристку. — А як це зробити? Не міг же він признатися, що в нього немає ніяких агентів, що він жодного разу не зустрічався ні з Сіфуентесом, ні з професором Санчесом і що Тереси й Рауля взагалі не існує на світі; адже Рауль ожив лише для того, щоб його вбили.

— Як Міллі назвала цю штуку? — Пульверизатор. — Я вже десь бачила таку. — Цілком можливо. Адже більшість пилососів мають такий пристрій. Уормолд забрав у неї пульверизатор. Він ніяк не міг пригадати, чи була ця деталь у тих кресленнях, що їх він надіслав Готорнові.

— Що ж тепер робити, Беатрісо? — Я вважаю, що вашим агентам краще переховатися на деякий час. Зрозуміло, не тут. Тут надто мало місця, та й, зрештою, це було б небезпечно. Може, ваш головний механік візьме їх до себе на корабель? — Він зараз у морі, на шляху до Сьенфуегоса. — А втім, він, мабуть, теж провалився,— вголос міркувала вона.— Дивуюсь, чому це вони дозволили нам дістатися додому... — Тобто як це «дозволили»? — Адже їм ніщо не заважало постріляти нас по дорозі. Чи, може, вони залишили нас як принаду. Але ж і принаду викидають, коли риба не клює. — Які у вас жахливі думки! — Які там думки! Просто ми з вами живемо, наче в «Бойз оун пейпер». І можете вважати, що вам іще поталанило. — Чому? — А тому, що існує ще й «Санді міррор» У наш час люди будують своє життя за газетами і журналами. Мій чоловік, наприклад, був витвором «Енкаунтера» ⁴⁴. Тому нам треба насамперед з’ясувати, яку газету беруть за зразок вони. — Вони? — Уявімо собі, що вони також вихованці «Бойз оун пейпер». Чиї це агенти — російські, німецькі, американські чи ще там чиїсь? Цілком можливо, що й кубинські. Адже оті бетонні майданчики будує уряд, чи не так? Бідолаха Рауль! Сподіваюсь, він недовго страждав... Уормолдові хотілося про все розказати, але про що про «все»? Він і сам того не знав. Адже Рауля вбито. Так сказав доктор Гассельбахер.

— Почнемо з «Шанхаю»,— запропонувала Беатріса.— Там ще відчинено? — Друга вистава ще не скінчилася. — Аби тільки поліція нас не випередила. Правда, в замаху на Сіфуентеса вони обійшлися без поліції. Мабуть, вважали його неабиякою персоною. Вбиваючи таких людей, треба уникати скандалу. — А я про це й не подумав! Беатріса вимкнула світло над ліжком і підійшла до вікна.

— У вас тут є запасний вихід? — спитала вона. — Нема. — Доведеться пробити,— недбало кинула вона, наче сама була архітектором.— А ви знаєте цього кульгавого негра? — То, мабуть, Джо. — Щось він дуже повільно кульгає. — Він продає порнографічні листівки. Іде собі додому, от і все. — Так, певне, кульгавого не підіслали б стежити за вами. Але він може бути їх зв’язковим. Ну що ж, підемо на ризик. Вони неодмінно влаштують сьогодні облаву. Насам перед треба рятувати жінок і дітей. Професор може почекати.

— Але ж... я ніколи не зустрічався з Тересою в театрі. Вона, мабуть, виступає під іншим ім’ям. — Хіба ви не впізнаєте її, навіть голу? Хоча голих нас, мабуть, так само важко розрізнити, як і японців. — По-моєму, вам туди йти немає потреби. — Це мій обов’язок. Коли одного з нас схоплять, другий постарається втекти. — Та ні. Я мав на увазі те, що там показують. Це ж вам не «Бойз оун пейпер». — Шлюб теж зовсім інша річ,— сказала вона.— Навіть коли твій чоловік із ЮНЕСКО. «Шанхай» містився у вузенькому завулку. Велика афіша сповіщала про «Posiciones» \ а квитки чомусь продавали просто на тротуарі. Можливо, тому, що влаштувати касу було ніде: у фойє розташувався кіоск з порнографічними книжками та листівками — для тих, хто не бажав нудьгувати під час антрактів. Сутенери здивовано розглядали Беатрісу. Вони не звикли бачити тут європейських жінок.

— Наче десь в іншому світі,— зауважила Беатріса. Усі квитки, незалежно від місця, коштували однаково—

песо й двадцять п’ять сентаво. У залі було повно людей. Білетер запропонував Уормолдові набір порнографічних листівок. А коли той відмовився, витяг з кишені іншу серію.

— Купіть, коли хочете,— сказала Беатріса.— Якщо ви соромитесь, я дивитимуся на сцену. — Між цими листівками й тим, що показують на сцені, дуже мала різниця,— відповів Уормолд. Білетер спитав, чи не бажає дама сигарету з маріхуаною.

— Nein, danke²,— відмовилася Беатріса, раптом забувши, якою мовою тут говорять. Обабіч сцени реклама навколишніх нічних клубів обіцяла відвідувачам гарненьких дівчат. Об’ява іспанською та каліченою англійською мовою забороняла глядачам чіплятися до танцюристок.

— Котра з них Тереса? — спитала Беатріса. — Та, мабуть, ота товста, що в масці,— бовкнув Уормолд навмання. Товстуха саме залишала сцену, виляючи дебелими голими стегнами; глядачі свистіли й плескали в долоні. Відтак погасили світло і спустили екран. Почався фільм, напочат- ку цілком пристойний. Лісова дорога, самотня велосипе

дистка, проколота шина, випадковий подорожній чемно торкається рукою капелюха... Плівка мерехтіла, зображення було нечітке.

Беатріса мовчала. Спостерігаючи удвох цю грубу схему кохання, вони раптом відчули якусь дивну близькість. Колись і для них отакі рухи тіла важили понад усе в світі. І кохання, і похіть однакові у своїх зовнішніх проявах, і ніякі почуття не здатні цього змінити.

Спалахнуло світло. Обоє якийсь час сиділи мовчки.

— Мені аж у роті пересохло,— нарешті мовив Уормолд. — Навіть плюнути нічим,—докинула Беатріса.—А чи не можна нам зараз піти на сцену й побачити Тересу? — Зараз покажуть ще один фільм, а потім знову виступатимуть танцюристки. — На другий фільм мене, мабуть, не вистачить. — Нас не пустять за сцену, поки не скінчиться вистава. — Тоді, може, почекаємо на вулиці? Принаймні хоч побачимо, чи не стежать за нами. Вони пішли, коли почався другий фільм. Крім них, ніхто не підвівся,— отже, шпиг чекав їх на вулиці, якщо за ними взагалі стежили; однак і серед водіїв таксі та сутенерів підозрілих не було. Якийсь чоловік спав, прихилившись до ліхтаря; на шиї в нього висіла табличка з номером лотерейного квитка. Уормолд пригадав той вечір, коли вони з доктором Гассельбахером шукали «щасливого» квитка. Саме того вечора він дізнався про нове застосування Чарлза Лема. Бідолаха Гассельбахер був тоді дуже п’яний. Уормолд згадав, як, повертаючись від Готорна, знайшов його, напівсонного, у вестибюлі готелю.

— Скажіть,— запитав він Беатрісу,— чи легко відгадати шифр, коли вам відома книжка? — Спеціалістові — неважко. Для цього потрібне лише терпіння. Вона підійшла до продавця лотерейних квитків і поправила в нього на грудях табличку з номером. Той не прокинувся.

— Так краще видно,— пояснила вона. Уормолд силкувався пригадати, де був тоді Лем: у нього під пахвою, в кишені чи в портфелі. А може, він поклав книжку, коли допомагав докторові Гассельбахеру підвестися? Він нічого не пам’ятав, отже, підозрівати Гассельбахе- ра було просто нечесно.

— Дивовижний збіг обставин,— нараз мовила Беатріса.— Доктор Гассельбахер читає «Шекспіра для дітей» у тому самому виданні. Скидалося на те, що там, у Лондоні, її навчали читати чужі думки.

— Ви бачили цю книжку у нього вдома? — Еге ж. — Ну, він сховав би її,— заперечив Уормолд,— якби це що-небудь значило. — А може, він хотів вас застерегти. Пам’ятаєте, він сам запросив нас до себе. І про Рауля розповів... — Він же не міг знати, що зустрінеться з нами. — Чому ви так думаєте? Йому хотілося закричати, що це якесь божевілля, що Рауль ніколи не існував і Тереса теж, але він тут же подумав, що тоді Беатріса складе свої речі й поїде від нього, і все враз обірветься, наче оповідання без кінця.

— Онде публіка вже виходить,— сказала Беатріса. Вони розшукали вхід до артистичної вбиральні. Коридор освітлювала тьмяна лампочка — певне, вона горіла вже безліч днів і ночей. Вузький прохід був захаращений ящиками для сміття, і прислужник-негр зі щіткою в руках змітав до них кавалки вати, замащеної пудрою, губною помадою і ще чимось непевним; у повітрі стояв запах дешевих цукерок. Може, подумав Уормолд, йому пощастить і вони не знайдуть тут жодної Тереси, але все-таки слід було обрати менш популярне ім’я.

Він прочинив двері, і перед ним, мов у тому середньовічному пеклі, серед хмар диму виникли десятки голих жіночих постатей.

— Може, нам краще піти додому? — запропонував він Беатрісі. ^г — Це вам тут небезпечно, а не мені. Ніхто не звертав на них уваги. Товста танцюристка зсунула маску набік і пила вино, поставивши ногу на стілець. Худюща дівчина, ребра в якої випинались, наче клавіші піаніно, натягала панчохи. Колихалися перса, лисніли голі стегна, в попільничках диміли недокурки, смерділо паленим папером. На драбинці стояв чоловік з викруткою в. руці і щось майстрував.

— Де вона? — спитала Беатріса. — Щось не видно... Може, захворіла або пішла з коханцем. На них повіяло теплим духом: хтось із жінок напнув на себе сукню. Пудра осідала в повітрі, наче попіл після пожежі.

— Гукніть її. Він знехотя покликав:

— Тересо! Ніхто не обізвався. Він гукнув ще раз. Чоловік з викруткою глянув униз.

— Pasa aldo? ¹ — запитав він. Уормолд пояснив іспанською мовою, що шукає дівчину на ймення Тереса. Той зауважив, що Марія анітрохи не гірша, і прказав викруткою в бік товстухи.

— Що він каже? — Він, мабуть, не знає Тереси. Чоловік з викруткою сів на щабель драбини і почав виголошувати промову. Він казав, що Марія — найкраща жінка, яку тільки можна знайти в Гавані. В голому вигляді вона важить цілих сто кило.

— Видно, Тереси тут нема, — з полегкістю сказав Уормолд. — Тереса, Тереса... Чого вам треба од неї? — Еге ж, чого вам од мене треба? — озвалася худюща дівчина, виступаючи наперед з панчохою в руках. її маленькі перса скидалися на груші. — А хто ви така? — Soy Teresa ². Веатріса здивувалась:

— Оце Тереса? А ви ж казали, що вона товста... як ота в масці, — Та ні,— заперечив Уормолд.— Це не Тереса. Це її сестра, «Soy» — значить «сестра».— І додав:—Я скажу їй,, щоб вона попередила Тересу. Він узяв худу дівчину за руку й одвів убік. Перейшовши на іспанську мову, намагався пояснити їй, що вона має бути обережна.

— Хто ви такий? Для чого ви це кажете? — Ну, вийшло непорозуміння. Це довго розказувати. Вам може загрожувати небезпека з боку деяких людей. Дуже вас прошу: посидьте кілька днів удома. Не ходіть до театру. ■— Я не можу. Тут я зустрічаюся зі своїми клієнтами.

Уормолд вийняв з кишені пачку грошей.

— У вас є родичі? Є — мати.

— Поживіть у неї. — Та вона ж у Сьєнфуегосі! — Тут вистачить, щоб доїхати до Сьєнфуегоса. Всі почали прислухатися до розмови, оточивши їх тісним кільцем. Чоловік з викруткою сказав:

¹ ІЦо сталося? (Ісп.) * Я Тереса (ісп.).

— Це дівчина Педро. Ви не маєте права забирати її. Домовтеся раніше з Педро. — Я не хочу їхати в Сьєнфуегос,— заявила дівчина. — Ви ж там будете в безпеці. — Він залякує мене, — звернулася дівчина до чоловіка з викруткою. — Я не розумію, чого він хоче. — Вона показала гроші.— Тут надто багато. — І додала, щоб усі чули: — Я чесна дівчина. — Маслом каші не зіпсуєш,— значущо мовила товстуха. — Де твій Педро? — спитав чоловік з викруткою. — Він хворий. Навіщо цей тип дає мені стільки грошей? Я чесна дівчина. Ви ж знаєте, моя ціна — п’ятнадцять песо. Я не шахрайка. — З паршивої вівці — хоч вовни пучок, — знову сказала товстуха. У неї, видно, на будь-який випадок життя була наготові приказка. — Про що ви говорите? — спитала Беатріса. Раптом почулося:

— Чш! Ш-ш-ш! — То був негр-підмітальник. — Роїісіа! ⁴⁵ — А, чорт! — вилаявся Уормолд. — Тепер — кінець. Треба хоч вас якось вивести звідси... Втім, ніхто не виявляв ознак тривоги. Товстуха спокійно допила вино і надягла трико; дівчина, яку звали Тересою, взялася натягати другу панчоху.

— Про мене не турбуйтеся, — сказала Беатріса. — Постарайтесь вивести її. — Чого тут треба поліції? — спитав Уормолд чоловіка на драбині. — Чого? Дівчаток, — цинічно посміхнувся той. — Я хочу вивести оцю, — сказав Уормолд. — Чи є тут ще якийсь вихід? — Коли мова йде про поліцію, вихід завжди знайдеться. — Де? — А у вас є п’ятдесят песо? — Є. — Дайте їх негрові. Гей, Мігелю! — гукнув він. — Скажи там, щоб на хвильку заплющили очі. Ну, хто хоче чкурнути на волю? — Мені і в поліції непогано, — обізвалася товстуха. — Треба тільки причепуритися. Вона надягла ліфчик.

— Ходімо, — звернувся Уормолд до Тереси. ■— А чого б це я з вами йшла?

— Як ви не розумієте!.. Вони ж прийшли по вас. — Навряд, — сказав чоловік з викруткою. — Для них вона надто худа. Ну, поспішайте. П’ятдесят песо ненадовго вистачить. — Візьміть моє пальто, — сказала Беатріса. Вона накинула пальто на плечі дівчині, бо на тій не було нічого, крім панчіх.

— Я нікуди не хочу йти, — протестувала дівчина. Чоловік з викруткою поплескав її по сідниці й штовхнув

до виходу.

— Взяла гроші, то мусиш іти, — сказав він і повів їх до смердючого клозету, звідки вони крізь вікно вилізли на вулицю. Поліцейський, що стовбичив навпроти входу, демонстративно одвернувся. Один із сутенерів свиснув, показуючи на Уормолдове авто. — Я нікуди не поїду,— знов уперлася дівчина, та Беатріса штовхнула її на заднє сидіння й сіла поруч. — Я кричатиму,— не вгавала та і висунулась із вікна. — Не будьте дурепою,— розсердилася Беатріса і шарпнула її назад. Уормолд увімкнув мотор. Дівчина писнула, але неголосно, лише для годиться. Поліцейський знов одвернувся. Як видно, п’ятдесят песо ще не втратили сили. Машина завернула праворуч і виїхала до набережної. Ніхто їх не переслідував. Усе обійшлося дуже просто. Тепер, коли пручатися було марно, дівчина скромно закуталась у пальто і зручніше вмостилася на сидінні.

— Hay mucha corriente ^х, — сказала вона. — Що вона каже? — Скаржиться на протяг,— пояснив Уормолд. — Не дуже-то вдячна особа. А де її сестра? — Поїхала до Сьєнфуегоса з директором пошти й теле- графу. Я, звичайно, міг би одвезти її туди. До ранку повернулися б назад. Та як бути з Міллі? — Не тільки з Міллі. Ви забули професора Санчеса. — Він може й почекати. — Вони діють досить швидко, хоч би хто вони були. — Я навіть не знаю, де він живе. -— Я знаю. Я бачила його адресу в списках членів Приміського клубу.