Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ перший 9 page





— Без вазеліну, — сказав Віго, кидаючи кості; випало чотири, два і один. Він підсунув до мене одного сірника. Граючи в кості, всі службовці сюрте мали звичай вживати малопристойного жаргону. Певне, його вигадав сам Віго, а потім перейняли й інші офіцери, які, проте, чомусь не перейняли у Віго захоплення Паскалем.

— Молодший лейтенант. Кожна програна партія підвищувала вас у званні; гра тривала, доки один з учасників діставав звання командувача. Віго виграв і другу партію. Відраховуючи сірники, він сказав:

— Ми знайшли Пайлового собаку. — Та ну? — Мабуть, його не могли одігнати від тіла хазяїна. У всякому разі, собаці перерізали горло. Він лежав у багні ярдів за п’ятдесят від місця, де знайдено Пайла. Можливо, сам відповз туди. — Ви все ще цікавитеся цією справою? — Американський посланник не дає нам спокою. У нас, хвалити бога, не здіймають такого галасу, коли вбивають француза. Правда, вбивства французів тут не такі рідкісні випадки. Ми кинули кості, щоб поділити сірники, і тоді почалася справжня гра. Було щось надприродне в тому, що у Віго весь час випадали четвірка, двійка і одиниця. У нього лишилося всього три сірники, а в мене випала найменша можлива кількість очок.

— Наннет,— сказав Віго, підсуваючи до мене ще два сірники. Позбувшись останнього, він промовив:— Командувачі — і я покликав офіціанта, щоб замовити випивку. — Кому-небудь вдається вас обіграти? — поцікавився я. — Трапляється, але рідко. Хочете відігратися? — Іншим разом. З вас, Віго, міг би бути професіональний гравець! Ви граєте і в інші азартні ігри? Він гірко посміхнувся, і я чомусь подумав про його біляву дружину; ходили чутки, що вона зраджувала Віго з підлеглими йому офіцерами.

— А чом би й ні,— промовив він.— Завжди є змога зіграти в найбільшу гру. — Найбільшу? — — «Давайте зважимо виграш і програш,— процитував він,— поставивши на те, що бог існує; давайте оцінимо ці дві можливості. Якщо ви виграєте, ви виграєте все; якщо програєте, то нічого не втратите». Я відповів йому словами того ж таки Паскаля; то була єдина фраза, яку я пам’ятав: «І той, хто обрав «чіт», і той, хто обрав «лишку», схибили. Обидва вони помиляються. Добре робить той, хто зовсім не йде в заклад».



— «Так, але ви змушені на щось ставити. Вибору немає. Ви вже вступили в гру». Але ви йдете проти своїх власних принципів, Фаулере. Ви втяглися в гру, як і всі ми. — Тільки не в питаннях релігії. — Я мав на увазі зовсім не релігію. Сказати правду,— пояснив він, — я думав про Пайлового собаку. — А-а. — Пам’ятаєте, ви тоді радили мені: докази слід шукати на лапах собаки, зробити аналіз, що до них прилипло, тощо. — А ви відповіли, що ви не Мегре і не Лекок. — І все-таки я дечого досяг,— сказав Віго.— Адже Пайл завжди брав собаку з собою, коли йшов куди-небудь? — Здається, брав. — Собака був надто цінний, щоб дозволити йому блукати де завгодно? — Відпускати собаку тут не зовсім безпечно. Хіба ви не знаєте, що в цій країні їдять собак? Він почав ховати кості в кишеню.

— Це мої кості, Віго. — О, пробачте, я замислився. — Чому ви сказали, що я втягся у гру? — Коли ви востаннє бачили Пайлового собаку, Фаулере? — Бог його знає. Я ще не завів книжки для обліку побачень з собаками. — А коли ви маєте їхати в Англію? — Ще не знаю точно.— Я не люблю давати будь-які відомості поліції. Це тільки полегшує їй роботу. — Мені хотілося б сьогодні ввечері зайти до вас поговорити. Скажімо, о десятій? Якщо ви будете самі. — Я поііілю Фуонг в кіно. — У вас із нею знову все налагодилося? — Авжеж. — Дивно. У мене склалося враження, що ви... як би це висловитися... що ви нещасливий. — Що ж, для цього е багато підстав, Віго.— І я додав грубо: — Кому це краще знати, як не вам. — Мені? — Ви самі не такий уже й щасливий. — Чому? Мені нема на що нарікати. «Зруйнований дім не буває нещасний». — Звідки це? — Знову з Паскаля. Міркування про те, що людина може пишатися своїм нещастям. «Дерево не знає горя». — Що змусило вас стати поліцейським, Віго? — Причин було багато. Необхідність заробляти на життя, цікавість до людей і потім, може, навіть захоплення романами Габоріо. — Вам слід було б стати священиком. — Я не читав відповідних книжок... принаймні у ті часи. — Ви все ще підозрюєте, що я маю якесь відношення до цієї справи? Він підвівся і допив свій вермут.

— Мені просто хочеться поговорити з вами. Коли він пішов, я подумав, що він дивився на мене з жалем, ніби на в’язня, якого сам допоміг впіймати і якого засуджено на довічну каторгу.

2

 

Я справді був засуджений. Вийшовши з моєї квартири, Пайл наче засудив мене на довгі тижні сумнівів і непевності. Кожного разу, повертаючись додому, я чекав нещастя. Іноді я не заставав Фуонг і не міг узятись ні до якої роботи, доки вона не поверталася, бо не був певен, чи вона взагалі повернеться. Я питав її, де вона була (намагаючись приховати свою тривогу і підозріння); і вона іноді відповідала, що ходила на базар або в крамницю, одразу ж пред’являючи речові докази (навіть її готовність чимось підтвердити свої слова здавалася мені в той час підозрілою), а іноді відповідала, що була в кіно (і доказом цього був використаний квиток) або заходила до сестри — якраз там, по-моєму, вона і зустрічалася з Пайлом. У ті дні я з якоюсь жорстокістю мучив її любощами, наче ненавидів її, але те, що я ненавидів, було моїм майбутнім. Самотність лежала поруч зі мною в ліжку, і самотність я обіймав ночами.



Фуонг не змінилася: готувала для мене їжу, люльки, ніжно й лагідно віддавалася мені, але насолода вже не була насолодою. І так само, як у наші перші дні, коли я прагнув зазирнути їй у душу, тепер я хотів прочитати її думки, але вона ховала їх за словами мови, якої я не розумів; Я не хотів допитувати її, не хотів примушувати її брехати (доки вона не збрехала мені відверто, я игіг удавати, що наші стосунки не змінилися), але раптом замість мене заговорила тривога.

— Коли ти востаннє бачила Пайла? — спитав я її. Вона трохи помовчала — а може, справді намагалася

пригадати?

— Тоді, коли він приходив сюди,— відказала нарешті. Я почав, майже несвідомо, виявляти зневагу до всього

американського. В розмовах я без кінця говорив про убогість американської літератури, про скандальність американської політики, про дику розбещеність американських дітей. Ніби не одна людина, а вся нація відбирала у мене Фуонг. Все, що робила Америка, було погане. Я набрид своїми розмовами про Америку навіть моїм приятелям французам, хоч вони й поділяли мою неприязнь до цієї країни. Я поводився так, немов мене зраджено, але хіба ворог може зрадити?

Саме в ті дні і стався випадок з велосипедними бомбами. Повернувшись з бару «Імперіал» у порожню квартиру (де була Фуонг: в кіно, у сестри?), я знайшов під дверима записку від Домінгеса. Він вибачався, що все ще хворіє, і просив мене другого дня о пів на одинадцяту бути коло великого магазину на розі бульвару Шарне. Він писав, що це прохання містера Чжоу, але я підозрівав, що в цій зустрічі найбільше зацікавлений містер Хен.

Уся історія, як виявилося пізніше, могла дати матеріалу тільки на один абзац, та й то гумористичний. Вона не мала ніякого відношення до трагічної і тяжкої війни на Півночі, до каналів у Фат-Дьємі, забитих сірими трупами, що тижнями розкладались у воді, до мінометної стрілянини, до білого сліпучого блиску напалму. Я майже чверть години чекав біля кіоска з квітами, коли раптом з боку головного управління сюрте, що містилося на вулиці Катіна, примчав грузовик з поліцією і, різко загальмувавши, зупинився на розі вулиці; поліцейські зіскочили з машини і кинулись до магазину так, немов хотіли розігнати натовп, але натовпу не було — навколо магазину стояли, мов огорожа, велосипеди. Кожний будинок у Сайгоні оточений таг кою огорожею з велосипедів; ні в одному університетському місті на Заході немає їх стільки, як тут. Не встиг я навести свій фотоапарат, як уся ця комічна і незрозуміла операція була вже закінчена. Поліцейські врізалися в ряди велосипедів, схопили три з них і, тримаючи велосипеди над головами, вибігли на бульвар, де кинули їх у басейн декоративного фонтана. Перше ніж я встиг розпитати хоч одного поліцейського, всі вони вже знову сиділи в машині і швидко поїхали бульваром Боннар.

— Операція «Велосипед»,— промовив чийсь голос. То був містер Хен. — Що це означає? — спитав я.— Учбові заняття? Для чого? — Почекайте ще трохи,— сказав містер Хен. До фонтана, звідки стирчало велосипедне колесо, немов буй, який попереджає кораблі, що там, під водою, уламки розбитого судна, почали підходити цікаві, але до них через дорогу кинувся поліцай; він щось кричав і розмахував руками.

— Давайте подивимось,— запропонував я. — Краще не треба,— відповів містер Хен і поглянув на свій годинник. Стрілки показували чотири хвилини на дванадцяту. — Ваш годинник поспішає,— сказав я. — Він завжди попереду. І в цю мить фонтан злетів у повітря, шматки його розлетілися по тротуару. Уламок парапету вдарив у сусіднє вікно, і скалки скла, наче краплі води під час зливи, посипалися на брук. Нікого не поранило. Ми струсили з одягу воду і скло. Велосипедне колесо за дзижчало, мов дзига, посеред вулиці, а потім похитнулось і впало.

— Рівно одинадцята,— сказав містер Хен. — Що ж це таке, хай йому... — Я гадав, що вас це зацікавить,— сказав містер Хен.— Сподіваюсь, зацікавило? — Може, підемо вип’ємо чого-небудь? — Пробачте, не можу. Я мушу повернутися на роботу до містера Чжоу, але спершу дозвольте вам дещо показати.— Він підвів мене до стоянки велосипедів і вивів звідти свою машину. — Дивіться уважно. — Марки «Ралей»? — спитав я. — Не в цьому річ, погляньте на насос. Він нічого вам не нагадує? Містер Хен поблажливо усміхнувся, помітивши розгубленість на моєму обличчі, сів на велосипед і, помахавши мені рукою, поїхав у Шолон на склад брухту. В сюрте, куди я зайшов по інформацію, я зрозумів, що він мав на увазі. Форма для лиття, яку я бачив у його складі, відповідала половині велосипедного насоса. Того дня по всьому Сайгону безневинні на вигляд велосипедні насоси виявилися пластмасовими бомбами і вибухнули рівно об одинадцятій, крім випадків, коли поліція, діючи за інформацією, яка, на мою думку, йшла від містера Хена, змогла запобігти вибухам. Уся подія була зовсім незначна: десять вибухів, шість чоловік поранених і не знати скільки пошкоджених велосипедів. Мої колеги,— за винятком кореспондента «Екстрем Оріан», який назвав цей інцидент «варварством»,— розуміли, що їхню інформацію вмістять у газеті лише в тому разі, якщо вони висміють цю історію. «Велосипедні бомби» — непоганий заголовок. Усі газети складали вину на комуністів. Тільки я написав, що то була диверсія з боку генерала Тхе, але моє повідомлення переробили в редакції. Генерал уже не був газетною сенсацією. Не варто було займати місце в газеті лише для того, щоб пояснити, хто він, і викрити його справжнє обличчя. Я послав через Домінгеса записку містерові Хену, висловлюючи співчуття,— я зробив усе, що міг. Містер Хен передав мені у відповідь усну подяку. В той час мені здавалося, що він сам або його в’єтмінський комітет були надміру чутливі: ніхто серйозно не звинувачував комуністів у цій справі. Навпаки, це більше, ніж щось інше, могло закріпити за ними репутацію людей, не позбавлених почуття гумору. «Що вони ще вигадають?» — запитували люди, зустрічаючись; і навіть для мене вся ця безглузда історія запам’яталася в образі велосипедного колеса, що весело, як дзига, крутилося посеред бульвару. Я навіть не натякав Пайлові, що знаю про його зв’язок з генералом Тхе. Хай собі грається із своєю пластмасою: може, ця невинна розвага відвертатиме його думки від Фуонг. І все ж якось увечері, опинившись недалеко від гаража містера Муоя і не маючи інших справ, я пішов туди.

То було маленьке, брудне приміщення на бульварі де ля Сомм, яке нічим не відрізнялося від складу залізного брухту. Посередині, на домкраті, стояла машина з піднятим капотом, схожа на чучело доісторичної тварини з широко роззявленою пащею у провінціальному музеї, куди ніхто не заходить. Складалося враження, що цю машину тут просто забуто. Скрізь на підлозі лежали обрізки заліза та старі ящики— в’єтнамці не люблять нічого викидати, так само, як китайський кухар: готуючи з однієї качки сім страв, він не викине навіть кігтя. Незрозуміло, чому ж так недбайливо повелися з порожніми коробками та зіпсованою формою для лиття: можливо, їх украв якийсь службовець, сподіваючись заробити кілька піастрів, а може, винахідливий містер Хен когось підкупив.

У гаражі нікого не було, і я ввійшов туди. Очевидно, вони тимчасово ховаються, побоюючись, що наскочить поліція. Напевне, містер Хен мав якісь зв’язки з сюрте; але навіть і в цьому разі було малоймовірно, щоб поліція вжила яких-небудь заходів. З погляду поліції було б краще, щоб люди думали, ніби диверсію з бомбами підготували комуністи.

Крім автомобіля і розкиданого на бетонній підлозі мотлоху, в гаражі містера Муоя я більше нічого не помітив. Важко було уявити, щоб там виготовляли бомби. Я досить неясно уявляв, як білий порошок, що його я бачив у коробці, перетворюється в пластмасу, але цей процес був, безумовно, складний і не міг відбуватися тут, де навіть два бензинових насоси, що стояли на вулиці, здавалися зовсім занедбаними. Я стояв у дверях і дивився на вулицю. Під деревами посеред бульвару працювали перукарі, і уламок дзеркала, прикріплений цвяхом до дерева, відбивав сонячний промінь. Дрібною ходою пройшла дівчина в капелюшку, схожому на черепашку, несучи два кошики, підвішених на жердині. Ворожка, що сиділа навпочіпки під стіною крамниці «Брати Сімон», спіймала клієнта —старого чоловіка з борідкою клинцем, як у Хо Ші Міна; дідок байдуже спостерігав, як вона тасувала і розкладала старезні карти. Яке майбутнє могло чекати його, чи варто було платити за нього цілий піастр? На бульварі де ля Сомм живуть відкрито: сусіди знали всі таємниці містера Муоя, але поліція не могла підібрати ключа, щоб завоювати їх довір’я. Люди живуть тут так, що всім усе відомо, але в їх життя не можна ввійти так йросто, як входиш на бульвар. Я згадав старих жінок, які плели щодня якісь плітки у нас на сходах поруч з загальною вбиральнею; адже ж вони теж усе чують, але я не знаю, що їм відомо.

Я повернувся в гараж і пройшов у маленьку контор\'7d в кінці приміщення; там, на стіні, висів китайський рекламний календар, стояв стіл, захаращений всякою всячиною: на ньому були прейскуранти, пляшки з клеєм, арифмометр, скріпки для паперів, чайник і три чашки, безліч не- загострених олівців і ненадписана поштова листівка з Ей- фельовою баштою. Йоркові Гардінгу неважко було вигадувати свої мальовничі абстракції щодо «третьої сили», але ось до чого вона зводилась у дійсності. В задній стіні були двері; вони були замкнені, але ключ лежав на столі серед олівців. Я відімкнув двері і ввійшов.

У невеличкому сараї, розміром не більшому від гаража, стояла одна-едина машина, яка в першу мить нагадувала клітку з залізних прутів та дроту з безліччю сідал для якихось великих безкрилих птахів,— складалося враження, що машину обмотано старими ганчіркам^, але ганчірки, очевидно, служили для чищення перед тим, як містера Муоя і його помічників сполохано. Я знайшов фірмову марку — якась ліонська фабрика — і номер патенту, але що було запатентовано? Я ввімкнув струм, і стара машина ожила; залізні прути мали якесь своє призначення, і весь цей химерний механізм був подібний до старої людини, яка з останньої сили грюкає кулаком по столі. То був прес, який належав, очевидно, до того технічного рівня, що й шарманка, але в цій країні, де ніщо не пропадає даремно і де всяка річ одного чудового дня може для чого- небудь згодитись (я пригадав, як мені довелося колись дивитись допотопний фільм «Грандіозне пограбування поїз- ]да»: тьмяні кадри мерехтіли на екрані, все ще тішачи глядачів в одному з завулків Нам-Діня), цей прес теж можна було використати.

Я оглянув прес уважніше; на ньому були сліди білого порошку. «Діолактон», подумав я, скидається на сухе мо- 'поко. Не видно було ні коробки, ані форми для виливання. Я повернувся спочатку в контору, а звідти в гараж. Мені 'захотілося поплескати по крилу старий автомобіль: довго ще доведеться йому чекати тут, а втім, настане час, і він... Містер Муой та його помічники в цю хвилину, мабуть, пробираються десь рисовими полями до священної гори — там штаб генерала Тхе. І коли я востаннє голосно крикнув: «Мосьє Муой!» — мені здалося, що я зараз десь далеко від цього гаража, бульвару, цирульників, що я знову серед рисових полів, де колись ховався, повертаючись до Тай-Ніня. «Мосьє Муой!» Мені здалося, що я бачу чиюсь голову в зарослих рису.

Я повернувся додому. Старі жінки на сходах щебетали, наче пташки на живоплоті, але я не міг зрозуміти їх, як не розумів пташиного щебетання. Фуонг не було вдома — лежала тільки записка, що вона у сестри. Я приліг на ліжко,— все ж нога давала себе взнаки,— і заснув. Коли я прокинувся, вкриті фосфором стрілки показували двадцять п’ять хвилин на другу, і я повернув голову, думаючи, що Фуонг спить поруч. Але подушка була не зім’ята. Фуонг, напевне, змінила сьогодні простирадла: в них ще збереглася прохолода білизни, яку щойно принесли з праль

ні. Я встав і висунув шухляду, в якій Фуонг ховала свої шарфи,— їх там не було. Я підійшов до книжкової полиці,— книжка з малюнками із життя королівської сім’ї теж зникла. Вона забрала з собою весь свій посаг.

Одразу після удару майже не відчуваєш болю; біль прийшов десь о третій годині ранку, коли я розмірковував над своїм життям, яке я так чи інакше мав прожити, викликаючи в пам’яті спогади про минуле, щоб якось його позбутись. Найгірше згадувати про хвилини щастя, і я намагався думати тільки про прикре. У мене вже був досвід. Усе це я вже пережив колись раніше. Я знав, що зможу і надалі робити все, що належить, але тепер я був набагато старіший і мені бракувало сили влаштувати своє життя ще раз.

З

 

Я пішов у американську місію і спитав Пайла. Біля дверей довелося заповнити анкету і віддати її черговому полісмену. Він сказав:

— Ви не зазначили мети вашого приходу. — Він її знає. — То вам призначено прийом? — Можете вважати так. — Вам, очевидно, все це здається безглуздим, але нам доводиться бути дуже обережними. Тут навколо багато підозрілих типів. — Чув про це. Він язиком пересунув жувальну гумку за другу щоку і ввійшов у кабіну ліфта. Я залишився і чекав. Я не мав аиі найменшого уявлення про те, що скажу Пайлові. В такій ролі мені ще ніколи не доводилося виступати.

Полісмен повернувся. Він неохоче сказав:

— Що ж, можете йти нагору. Кімната дванадцята. Другий поверх. Увійшовши в кімнату, я побачив, що Пайла там немає. За столом сидів Джо — аташе в економічних питаннях,—■ я не міг пригадати його прізвища. З-за столика з друкарською машинкою стежила за мною поглядом сестра Фуонг. Мені здалося, що я прочитав тріумф у її пожадливих карих очах.

— Заходьте, заходьте, Томе! — гучно зустрів мене Джо.— Радий вас бачити. Як нога? Ви — рідкісний гість у нашій конторі. Тягніть сюди крісло. Яка ваша думка про наступ? Бачив учора ввечері в «Континенталі» Грейнджера. Знову збирається на Північ. Цей хлопець просто- таки молодець. Тільки запахне новинами — він уже там. Хочете сигарету? Прошу. Ви знайомі з міс Хей? Ніяк не можу запам’ятати їхніх імен — це дуже важко в моєму віці. Я кличу її: «Гей ви!» — і їй це подобається. Нічого спільного з тим зашкарублим колоніалізмом. А що чути відносно цін на товари, Томе? Адже ваш брат газетяр не ловить гав... Шкода, що таке скоїлося з вашою ногою. Ол- ден розповідав мені... *

— Де Пайл? — Олдена сьогодні тут нема. Мабуть, він удома. Більшість своєї роботи він виконує вдома. — Я знаю, що він робить у^ома. — Цей хлопець уміє працювати. Пробачте, що ви сказали? — Кажу, що знаю, чим він зараз займається вдома, — Не розумію вас, Томе. Мене називають «важкодум Джо». Такий був завжди. Такий і помру. — Він спить з моєю дівчиною, сестрою вашої друкарки, — Не розумію, що ви маєте на увазі. — Спитайте в неї. Це її робота. Пайл забрав мою дівчину. — Послухайте, Фаулере, я гадав, що ви прийшли сюди в справах. Знаєте, не можна вчиняти скандалів в установі. — Я прийшов сюди, щоб побачити Пайла, але він, очевидно, ховається. — Ну, знаєте, вам не слід такого казати. Після всього, що Олден для вас зробив... — Авжеж, звичайно. Він врятував мені життя, еге ж? Але я його не просив. — Він ризикував своєю головою. А вона в нього є. — Наплювати мені на його голову. Та й зараз ,йому потрібна не голова, а... — Слухайте, Фаулере, я не дозволю таких натяків у присутності дами. — Ми з цією дамою дуже добре знайомі. їй не пощастило поживитися в мене, так вона вирішила відігратися на Пайлі. Гаразд, я знаю, що поводжуся непристойно, але й надалі поводитимусь так само. В таких випадках люди завжди поводяться непристойно. — У нас багато роботи. Готуємо матеріали про видобуток каучуку... — Не турбуйтесь, я йду. Але скажіть Пайлові, як тільки він сюди подзвонить, що я до нього заходив. Може, він хоч із ввічливості віддасть мені візит. — Я обернувся до сестри Фуонг: — Гадаю, що ви засвідчили їх шлюбний, контракт не тільки у міського нотаря, айв американського консула, і в католицькій церкві. Я вийшов у коридор. Напроти були двері з написом «Чоловіча». Я зайшов, замкнув двері і, притулившись головою до холодної стіни, заплакав. Доти я ніколи ще не плакав. Навіть вбиральні їхні мали кондиційоване повітря, і воно, сухе й помірно тепле, поступово висушило мої сльози, як воно висушує слину в роті і животворне сім’я в тілі.

4

 

Я полишив усі справи на Домінгеса і поїхав на Північ. У Хайфоні, в ескадрильї «Гасконь», у мене були друзі, і я годинами просиджував у барі коло аеродрому або грав у кеглі на посиланій гравієм доріжці. Офіціально я був на фронті і тепер міг змагатись у завзятті з Грейнджером, хоч моїй газеті користі від того було не більше, ніж від моєї вилазки у Фат-Дьєм. Та коли вже пишеш про війну, почуття власної гідності вимагає, щоб ти час від часу поділяв небезпеку з іншими.

Проте не так легко було поділяти небезпеку з іншими: з Ханоя надійшов наказ пускати мене тільки в горизонтальні польоти, а в цій війні вони були такі ж безпечні, як їзда в автобусі, бо ми літали на висоті, недосяжній навіть для важких кулеметів; нам ніщо не загрожувало, крім хіба помилки льотчика або несправності в моторі. Ми вилітали за графіком і за графіком поверталися назад; бомби немов пливли у повітрі по діагоналі, і з перехрестя доріг або з мосту вгору здіймався стовп диму; а потім ми поверталися назад і встигали перед обідом випити і пограти в кеглі.

Якось в офіцерській їдальні я пив коньяк з молодим льотчиком, який мріяв побачити Саусендський мол !. Раптом він дістав наказ вилітати.

— Хочете полетіти зі мною? Я погодився. Навіть у горизонтальному польоті можна згаяти час і розвіяти тяжкі думи. Коли ми їхали до аеродрому, він сказав:

— Ми будемо пікірувати. Я думав, мені заборонено...

 

— Тільки ви нічого не будете про це писати. Ви побачите частину країни біля кордону з Китаєм, якої ви ще ніколи не бачили. Коло Лай-Чау. — Мені здавалося, що там усе спокійно: адже Лай-Чау в руках французів. — Було спокійно. Цей район в’єтмінці захопили два дні тому. Наші парашутисти будуть там через кілька годин. Ми хочемо, щоб в’єтмінці не сміли й носа вистромити зі своїх нір, доки ми не відіб’ємо поста назад. Нам наказано пікірувати на них і обстрілювати з кулеметів. Для цього змогли виділити тільки два літаки — один уже вилетів на завдання. Ви літали коли-небудь у піке? * — Ні. — Спочатку буде трохи неприємно, доки звикнете. Ескадрилья «Гасконь» мала на озброєнні тільки легкі

бомбардувальники Б-26, — за вертливість і невеликий розмір крил французи називали їх «крутихвістками». Мене втиснули у маленьке сидіння розміром з велосипедне сідло, і мої коліна майже вперлися в піл^ову спину.

Ми піднялись над річкою Червоною, повільно набираючи висоту, — річка в цю годину справді була червона. Ми ніби перенеслися в далекі часи і бачили річку очима стародавнього географа, який перший дав їй ім’я саме в таку годину, коли надвечірнє сонце заливає її всю, від берега до берега, своїм промінням; потім, на висоті дев’яти тисяч футів, ми повернули до річки Чорної, справді чорної, оповитої тінями, — скісне проміння сонця не досягало її поверхні,— і нам відкрилась неосяжна, велична панорама: під нами проносились вузькі ущелини, стрімкі скелі, джунглі. Можна було б посадити цілу ескадрилью на ці сіро-зелені поля, і вона була б не більш помітна, ніж кілька монет, розкиданих по стерні. Далеко попереду летів літак. Звідси він здавався не більшим від комара. Ми йшли йому на зміну.

Зробивши два кола над сторожовою вежею та селом, оточеним кільцем зелені, ми штопором врізались у сліпуче небо. Льотчик — його звали Труен — обернувся до мене і підморгнув; на штурвалі у нього були кнопки, що пускали в дію кулемет і бомболюк; коли ми набрали положення для бомбування, я відчув, що всередині у мене все обірвалось,т— відчуття, яке буває на першому балі, на першому званому обіді, в дні першого кохання. Мені згадались американські гірки в Уемблі. Злітаєш на саму вершину, і здається, вже ніколи не повернешся на землю,—так полонить тебе це незвідане відчуття. Ледве я встиг угледіти на циферблаті висоту три тисячі метрів, як ми раптом почали падати вниз. Я весь перетворився у відчуття, бачити не міг уже нічого. Мене притиснуло до сидіння, щось незмірно важке навалилося на мої груди. Я не помітив, як було скинуто бомби, як зацокотів кулемет і в кабіні запахло порохом, а коли ми знов почали набирати висоту, тягар спав з моїх грудей, але те

пер кудись провалився шлунок, летячи по спіралі, наче самогубець, туди, вниз, на землю, від якої ми віддалялись. Сорок секунд для мене не існувало ніякого Пайла, не було навіть самотності. Коли ми підіймались, виписуючи велику дугу, я побачив у бічне віконце, як внизу здіймаються хмари диму. Перед другим пікіруванням я відчув страх— страх показати малодушність, страх, що я зараз блюватиму просто на спину пілотові, що мої виснажені легені не витримають такого тиску. Після десятого піке я відчував тільки роздратування — все це надто затяглося, час було вже вертатися додому. І знову ми стрімко злетіли вгору, де кулемети не могли нас дістати, знову виписали дугу — і внизу виник стовп диму. Село з усіх боків було оточене горами. Щоразу нам доводилося підходити до нього через ту саму ущелину. Змінити напрям польоту не було ніякої змоги. Після того як ми спікірували вчотирнадцяте, я відчув, що мене більше не мучить страх осоромитись, і подумав: «їм досить поставити як слід тільки один кулемет—і...» Ми знову піднялись на безпечну висоту, — а може, вони не мали навіть і кулемета? Сорок хвилин бомбування здалися нескінченними, проте весь цей час мене не турбували мої невеселі думки. Коли ми повернули додому, сонце вже сідало. Та година, коли стародавній географ охрестив річки, минула. Річка Чорна не була більше чорною, а річка Червона була просто золотою.

Ми знову почали знижуватися, віддаляючись від сучкуватого, понівеченого вибухами лісу, в напрямку до річки, вирівнялись над покинутими рисовими полями і кулею кинулись на крихітний сампан *, що маячив на жовтій поверхні води. Коротка черга трасуючих куль — і сампан розлетівся на дрізки у фонтані іскор. Ми навіть не стали дивитись, як борсаються, рятуючи своє життя, наші жертви, а набрали висоту і полетіли додому. Я знову подумав, як і тоді, коли побачив у Фат-Дьємі мертву дитину: «Ненавиджу війну». Було щось огидне в цьому раптовому побіжному нападі — ми випадково пролетіли тут і дали тільки одну чергу; нікому було відповісти на наш вогонь; і от ми спокійно летимо далі, докинувши свою невеличку лепту до кількості мертвяків на землі.

Я надів навушники: капітан Труен хотів зі мною поговорити. Він сказав:

— Ми трохи збочимо з курсу. У вапняних горах чудесний захід сонця. Вам обов’язково треба подивитись,— додав люб’язно, зовсім як хазяїн, що показує гостеві красу своїх володінь.

Миль сто ми летіли слідом за сонцем, що сідало за бухтою д’Алонг. Обрамлене шоломом обличчя марсіянина задумливо поглядало вниз, на золоті гаї між величезними горбами й арками з вивітреного каміння, і дана від учиненого вбивства перестала кровоточити.

Того вечора капітан Труен наполіг на тому, щоб я був його гостем у курильні опіуму, хоч сам він і не курив. Йому подобається запах опіуму, сказав він, подобається відчуття вечірнього спокою, але в його професії більшого дозволяти собі не можна. Деякі офіцери курять опіум, але вони служать у піхоті, а йому треба добре висиплятися. Ми лежали в одній з маленьких кабінок, — вони йшли вряд, як у шкільному дортуарі, — і китаєць, власник курильні, готував мені люльки. Я не курив опіуму відтоді, як від мене пішла Фуонг.

Напроти нас по той бік проходу, згорнувшись клубочком після куріння, лежала метиска з довгими красивими ногами і читала жіночий журнал, а в сусідній кабінці два літніх китайці, відклавши люльки, сьорбали чай і вели ділову розмову.

— Той сампан... сьогодні ввечері... становив якусь небезпеку? — спитав я. — Хто його знає, — відповів Труен. — Ми маємо наказ розстрілювати в цьому районі річки все, що спаде на око. Я викурив першу люльку, намагаючись не думати про всі ті люльки, що викурив удома. Труен сказав:

— Сьогоднішня операція — ще не найгірше для таких, як я. Над селом нас могли збити. Значить, ми важили життям не менше, ніж вони. Найбільше я ненавиджу бомбування напалмовими бомбами. З висоти трьох тисяч футів, цілком убезпечений, — він безнадійно махнув рукою, — дивишся, як вогонь охоплює ліс. Тільки бог знає, що б ти побачив, якби був там, на землі. Ці нещасні згорають живцем, вогонь заливає їх, як вода. Вони наскрізь просякають вогнем. — Труен говорив із злістю на весь світ, який не хоче нічого розуміти. — Хіба мені потрібна ця війна за колонії? Невже ви думаєте, що я став би робити те', що роблю тепер, задля якихось плантаторів? Хай мене тоді краще судить польовий суд! Ми завжди воюємо за вас, а на нас складають усю вину. — І за цей сампан? — сказав я. “ Авжеж, за цей сампан теж. — Він стежив очима, як я потягся по другу люльку. — Я заздрю вам, що ви таким чином можете втекти від усього.






Date: 2016-02-19; view: 78; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2019 year. (0.015 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию