Біля цього малого квіткового магазину, що поряд з газетним кіоском. 5 page

ВОНА: Рівно опівдні автобус зупинився перед скля­ними розсувними дверима готелю Relais Bosquet, повністю блокуючи вузьку з одностороннім рухом вулицю Champ de Mars. Ігноруючи шалене трубіння водіїв, які стояли в заторі, що утворився за автобусом і з кожною хвилиною збільшу­вався, водій автобуса вимкнув двигун, відкрив багажники, запропонував усім якомога швидше перенести багаж до холу, а сам швидко зник у готелі.

Витягаючи свою важку валізку, вона встигла зіпріти. Цього дня в Парижі було 36 градусів за Цельсієм і повітря висіло нерухомо.

— Практикант із туристичної фірми говорив правду, цей готель справді в епіцентрі Парижа, — подумала, заходячи в хол з кондиціонером. Знала це, бо водій, шукаючи готель, кільканадцять хвилин кружляв околицею. Марсове Поле з Ейфелевою вежею були помітні неозброєним оком, до станції метра біля École Militaire було не більше п’яти хвилин ходу. Тим часом вона навіть не намагалася наблизитися до ре­цепції. Нехай спочатку вся ця юрба розійдеться по номерах.

Навпроти вхідних дверей знайшла шкіряну софу. Зручно вмостилася і сперла ноги на валізу, яку поставила перед софою. Збоку присіла Аліція. Ася стояла з іншими у черзі до рецепції.

— Слухай. Він дивовижний. Приїхав сюди на навчання. Не має ані жінки, ані нареченої. По дорозі читав мені вірші французькою. До того ж він такий турботливий. Подивись, навіть у черзі стоїть замість мене. Я зовсім не впевнена, що ночуватиму в цьому готелі. Він запросив мене на вечерю. Обіцяв прочитати мені ще більше віршів. Тому не розрахо­вуйте на мене сьогодні ввечері. Цю останню фразу Аліція вимовила з якоюсь гордістю. Від цього моменту було очевидним, що Аліція знову попра­виться. І зовсім не через цю вечерю.

За кілька хвилин, коли біля рецепції вже нікого не було, вона взяла свою торбинку з документами, встала зі зручної софи і підійшла до молодого адміністратора.

— Я маю зарезервований одномісний номер над садом, — почала англійською. Адміністратор підвів голову від реєстраційної книги.

— Так, знаю. Це я для вас резервував на чиєсь замовлення з Варшави, — відповів він без жодного акценту польською, усміхаючись до неї. Здивована, вона пильно придивилася до нього. Він мав великі коричневі очі й темне волосся, затягнене ззаду Гум­кою у хвостик. Його руки були особливо гарні, довгі, худі і доглянуті. Вона завжди звертала увагу на руки чоловіків, відколи взагалі почала на них звертати увагу. У чоловіків насамперед привертали її увагу руки, потім їхнє взуття, а тільки потім усе інше. Помітила ці руки, коли він запису­вав дані з її паспорта.

Коли він закінчив, повернувся до шафки з ключами за своїми плечима і з перегородки з номером її кімнати взяв ключ і оливково-зелений конверт. Подаючи їй, сказав:

— Для вас уже є e-mail. Вона почервоніла, намагаючись приховати радість і хви­лювання.

— Якби ви хотіли щось надіслати через Інтернет, то про­шу залишити текст на рецепції. Моя колега або я з радіс­тю вишлемо це для вас. Це — безкоштовна послуга. Нашу електронну адресу ви знайдете в інформаційних матеріалах у номері. І ніби читаючи її думки, встав з крісла за стійкою рецеп­ції, підійшов до карти Парижа, яка висіла на стіні біля таб­лиці оголошень, одягнув окуляри і сказав, повернувшись до карти:

— Якби це вас цікавило, то в околиці є дві інтернет- кав’ярні. Одна, за сто метрів від готелю, відкрита цілодо­бово, біля аптеки, відразу при виїзді на нашу вулицю. Але вона дуже дорога. Врахуйте, що доведеться витрати­ти приблизно сім доларів за годину вдень і п’ять — уночі. Друга є в підземеллі станції метра École Militaire удвічі де­шевша, але працює лише вдень і там лише декілька комп’ю­терів, і лише макінтоші фірми Apple. Вона слухала його і думала, звідки він знав, що власне про це хотіла запитати. Швидко сховала до торбинки олив­ковий конверт, подякувала і пішла до ліфта. Як тільки две­рі зачинилися і вона була впевнена, що адміністратор не зможе її бачити, відразу витягнула конверт і нервово його розірвала. Звичайно, e-mail від нього!

Новий Орлеан, 14 липня

Я сьогодні не міг собі точно пригадати час, коли Тебе не було. Ти магічно впливаєш на мене, і тому впливай найкраще, як умієш. Відколи раптом - через Париж - це сталося можливим, я стра­шенно прагну побачитися з Тобою. Поки що я не можу собі з тим зарадити. З тим чеканням. І з тим напруженням. А найбільше з тими нападами ніжності. Чи можна мати такі напади ніжності? Я, мабуть, позбавляю цього всієї краси, називаючи це так. Я пови­нен бути поетичнішим. Але тоді я не буду справжнім. Це справді

як напади - може, астми або миготіння передсердь. Коли це над­ходить, я переважно слухаю музику, п'ю або читаю Твої е-таіі'м. Дійшло до того, що все роблю одночасно: слухаю Ван Моррісона, якого Ти так любиш, п'ю мексиканське пиво «Десперадо» з цитри­ною і додатковою порцією текіли і читаю один «мега» e-mail від Тебе. Я з'єднав собі електронно всі листи за останні 6 місяців і чи­таю їх разом як один величезний лист.

Чи знаєш, що впродовж тих 180 днів Ти писала мені понад 200 разів?!

Згідно зі статистикою це більше, ніж один e-mail на день. Ти вжи­ла в них дослівно 116 разів слово «цілую» - хоча насправді навіть не знаю, як виглядають Твої уста. Я так радію, що не мушу Тебе просити про наступну розповідь про них. Я незабаром побачу їх.

Ти 32 рази вжила «торкатися», а також 81 раз «прагну», але тільки 8 разів «боюся». Я перевірив це, використовуючи програ­му Word, тому помилки не може бути. Я порахував саме ці слова, тому що останнім часом думаю переважно про них. У мене ви­йшло, що Ти понад 10 разів частіше прагнеш, ніж боїшся. Хоча це тільки статистика, мене обійняв спокій. Статистика не обманює. Обманюють тільки ті, що нею займаються.

ЧИ ТИ МОЖЕ ЗНАЄШ, ЩО З НАМИ БУДЕ ДАЛІ????

Мабуть, це через той Париж у мене такі думки, і я ставлю аж на­стільки драматичне запитання. У мене нездоланна потреба сфор­мулювати цей зв'язок. Назвати його, надати йому певні рамки і межі. Раптом захотілося знати, від якого пункту мій смуток має сенс, а радість має свій привід. Хочу також знати, доки мені мож­на сягнути у своїх надіях. В уяві я й так уже був скрізь, навіть у тих найособливіших місцях.

Однак тепер наяву я не відведу жодної точки. Я лягаю спати. Радію, що вже за кілька снів Ти знову будеш ближче.

Ти вже ближча навіть наяву. До зустрічі в Парижі! Так нестерпно прагну летіти до Тебе.

Бережи себе. Особливо тепер.

Якуб

«Боже, що він пише, адже, власне, та статистика обма­нює! — подумала. — Я так неймовірно боюся. Особливо того, що так неймовірно його прагну».

У той момент двері ліфта відчинилися. Вона все ще стоя­ла там з оливковим конвертом у руках і притискала його

до грудей. Адміністратор вдивлявся у двері ліфта, її вигляд розсмішив його, комічно виглядала вся ситуація, тим часом відвідувач готелю, що власне заходив, питав її, на який по­верх вона хоче їхати. Не зовсім тямила, на який. Забула. Подивилася на ключі, щоб переконатися. Відчувала таке дивне тепло в нижній частині живота.

Вона вийшла з ліфта навпроти номера 1214. Вклала магнітну карту ключа в щілину замка і відчинила двері. Заштовхала ногою валізку через поріг. Поза вузьким про­менем світла, яке падало через недбало заслонені штори на величезне ліжко, що стояло посередині кімнати, решта була затемнена. Вона підійшла до вікна і відслонила важкі велю­рові заслони. Тепло не покидало її. Навіть посилювалося. Вона відчинила вікно.

Як і обіцяли їй ще у Варшаві, кімната була справді над садом. Відділений від кам’яного подвір’я готелю густим, двометрової висоти живоплотом, він був мов пляма зелені, яку необачно поставив якийсь неуважний художник на піщаному тлі свого полотна. Вона дивилася на цей сад, зволожуючи язиком губи. У лівій частині, відділеній від правої старанно заметеною алейкою, лежали грядки з по­луницею, під стіною були порічки і кругла клумба з тро­яндами. Більшість із них була пурпурового кольору. Вона обожнювала пурпурові троянди. Між клумбою і алеєю простягалися грядки з квасолею, картоплею і корчиками помідорів, що хилилися до землі під вагою плодів. Грядки квасолі у центрі Парижа! Права частина заросла травою. Цей город нагадував їй бабусину дачу над Бугом. Тільки що ця опинилася в самому центрі Парижа, за кількасот метрів від Ейфелевої вежі.

Підняла ступні одна за другою і скинула мешти. Від­чула полегшення. Розстібнула замок спідниці, відщіпнула ґудзик і плавно опустила на підлогу. Відійшла на крок від вікна і впала на ліжко, накрите важким квітчастим покри­валом. У кімнаті пахло фіалками, і було приємно прохо­лодно завдяки кондиціонеру, який шумів тихо і делікатно. Вона лежала із заплющеними очима на ліжку, яке у вікон­ному світлі виглядало як мала сцена на середині кімнати. Притуляла руками до грудей оливковий конверт з листом від нього. Відклала його на хвилю. Сіла і зняла через голову

кавовий пуловер, у якому приїхала. Повільно розщепну­ла бюстгальтер і двома руками зсунула його собі на живіт. Потім переклала його в ліву руку, а праву запхала в тру­сики і, трохи піднісши сідниці, стягнула їх нижче стегон. Підняла ноги і зняла трусики, після чого поклала їх разом з бюстгальтером на оливковий папір. Поклала під сідниці малу подушку, яка лежала біля її голови. Широко розсу­нула ноги. Три пальці лівої руки запхала до уст і зволожи­ла слиною, опісля перенесла до межі лобкового волосся. Згодом дихання її зробилося дуже швидким і голосним.

@7

Закінчувався останній день його перебування у Новому Орлеані. Завтра він мав летіти до Нью-Йорка.

«Там ще лише одна ніч і півтора дня. Окрім того, у Нью- Йорку час біжить значно швидше», — думав він, чекаючи в чудовому настрої на ранкову каву за столиком біля басей­ну на терасі готелю.

Після Нью-Йорка був Париж, а в Парижі — вона. Те, що він відчував, думаючи тепер про неї, це була ніжна мелан­холія туги, поєднана із напруженням і нетерплячістю дитини, яка чекає на кінець Святвечора, щоб врешті роз­пакувати дарунки під ялинкою. Треба ще якось витримати вечерю, а потім уже...

Сьогодні він зробив без докорів сумління, а точніше зі справжнім задоволенням, дві речі, які аж ніяк не личать відповідальному «працівникові науки».

По-перше, близько полудня, ще до ланчу, він непомітно вислизнув із затемненої зали, в якому відбувалася його сесія, щоб побігти до сусіднього конгрес-центру. Обов'яз­ково хотів послухати лекцію молодого біохіміка з науко­вого інституту в La Jolla біля Сан-Дієґо. Він випадково натрапив на виклад змісту його доповіді, вивчаючи під час сніданку матеріали конференції. Відразу ж зацікавив його. Те, що стверджував цей молодий дослідник з дуже

кінематографічним прізвищем Янда, було сенсацією. Отож він та його інститут торують найкращу дорогу для створен­ня вакцини, що запобігає узалежненню людей від кокаїну!

«Янда не міг вибрати собі кращого місця, щоб поінфор­мувати світ про своє відкриття», — подумав він.

До того ж те, що сказав цей молодий науковець, було на­стільки геніально красиве у своїй простоті, що йому мураш­ки поза спиною бігали, коли слухав його в тій переповненій до краю залі. Люди усвідомлювали, що насправді — це най­важливіша лекція конгресу

Він не міг дочекатися, щоб розповісти їй це або описати. Вона, як ніхто досі, поділяла його ентузіазм і захоплення мудрістю. Окрім того, вона не соромилася свого незнан­ня, що при її цікавості й упертому прагненні все зрозуміти, спричиняло, що і він — змушений до пояснень — на багато речей дивився з іншої перспективи.

Кокаїн надто мала молекула, щоб детектори імунної систе­ми людини могли її зареєструвати і перехопити як непроше­ного гостя. Незареєстрована, вона без перешкод проникає до клітин нервової системи. Не поінформована про атаку імунна система не висилає жодних антитіл, які могли б з нею боротися. Але якби «підвісити» кокаїн до достатньо сильних протеїнів — і це було тим геніальним відкриттям Янди та його групи — імунна система розпізнала б цей гібрид як ворога і знищила б його антитілами ще до того, як кокаїн добрався б до мозку. Янда стверджував, що поки що йому це вдалося здійснити лише у пацюків — змусити їхню імунну систему виробляти антитіла, які нищили приклеєний до великих протеїнів кокаїн ще до того, як він потрапив би до мозку. Такі антитіла вироб­лялися як реакція організму на, наприклад, присутність вак­цини. Янда впорскував пацюкам опрацьовану в його інституті вакцину — звичайно, не сказавши, що було діючою субстан­цією такої вакцини, — щоби потім дати їм кокаїн. В експери­менті кокаїн не доходив до рецепторів на нейронах у мозку пацюків, унаслідок чого вони не загризали один одного. Це був найкращий доказ, що вакцина діє, тому що пацюки на ко­каїні перетворюються на хижаків. Зрештою, не лише пацюки. Собак до бою також часто розпалюють кокаїном.

Янда стверджує, що опрацювання такої вакцини для людей — лише питання часу.

Він не міг не думати тоді про Джима. А також про себе і свою пригоду з кокаїном. Кільканадцять років тому, в іншому районі цього міста, коли кокаїн уже був у його організмі, він обмірковував іноді механізм його дії. Те, що придумав той молодий хімік, особливо рецептори на нер­вових клітинах — нейронах — у мозку, теж спадало йому на думку. Ті рецептори на нейронах — як дірка від ключа до мозку. Коли ключ не підходить, ніщо не потрапить усере­дину. Хіба тільки те «щось» таке мале, як молекула кокаїну, яка без проблем пролізе в кожну дірку. Вже тоді, в Тиіапе, він докладно ознайомився з тим механізмом. Але йому ніколи б не прийшло до голови, щоб збільшити розмір ключа настільки, щоб він не підходив до тієї дірки. Мети­куватий Янда подумав про це.

Окрім того, коли в тій залі зазнало невдачі формулю­вання «рецептори на нейронах», він пригадав собі незви­чайно сумну історію молодої докторантки Кандас Перт із Georgetown University у Вашингтоні. Джим також знав цю історію. Відтоді, як він її розказав йому, Джим завжди пив одну чарку за «Кандас Перт, яка достеменно знала, що від­бувається за слизовою оболонкою».

Саме Кандас Перт, досліджуючи в сімдесятих роках механізм дії морфію, який мав великі заслуги в боротьбі з болем, відкрила, що на поверхні нейронів є місця, які формою і розміром відповідають молекулам морфію як ключ до замка. Через ці місця морфій проникає до клітин. І саме так знімає біль.

Звідкіля б нейрон міг мати ключ до якогось морфію? Чому організм підготував собі дірку від ключа, існування якого все-таки не міг передбачити? А може, існують ріди­ни, що виникають усередині організму і за структурою та діями подібні до морфію? Є, звичайно, що є. Так, як морфій, зменшують біль, впливають на настрій, викликають почут­тя задоволення, а часом навіть ейфорію. Вони називають­ся ендорфіни, «внутрішні морфіни». Підходячи до цього образно, можна сказати, що оргазм — ніщо інше, як за­топлення мозку ендорфінами. Зрештою, так само як страх засудженого буквально перед самою екзекуцією на елект­ричному стільці. Незважаючи на причини, в обох випадках хімічний склад рідини в мозку ідентичний.

Мало кому відомо, що це з відкриттям Кандас Перт роз­почалася захоплююча, що й досі триває, історія молекул емоції. Саме завдяки її відкриттю вчені почали думати про те, що люди — це суміш нуклеотидів, пам’яті, бажань і протеїнів. Якби не рецептори на нейронах, без сумніву, не було б поезії.

До думки про такі рецептори на нейронах Кандас Перт, зваблива брюнетка з університету у Вашингтоні, дійшла ще 1972 року. Подальша історія її відкриття — це найкращий доказ, яким марним, заздрісним, жорстоким і сповненим інтриг може бути світ науки. Він це знав з власного досвіду, отож історія з Кандас для нього не була шоком.

Коли Перт була ось-ось перед своїм першим відкриттям, шеф проекту, титулований професор, якого вона постійно інформувала про успіхи у праці, порекомендував їй без­заперечно згорнути дослідження, стверджуючи, що вони «даремні й ведуть у безвихідь». Однак незабаром того самого професора з двома не менш титулованими колегами висунули на престижну американську нагороду Ласкера — яка прямою дорогою веде до Нобеля — саме за дослідження над рецепторами нейронів. Її дослідження! Комітет нагоро­ди Ласкера цілковито оминув її внесок, навіть не називаю­чи прізвища.

Як пригадує сама Перт, вона могла пропустити це повз вуха і мовчки жити з тим приниженням «і так знаючи своє», або протестувати. Вона не пропустила це повз вуха. Вона надто добре пам’ятала випадок з іншою жінкою, яку пограбували, позбавили її знань, визнання і заслуг. І надто добре пам’ятала, чим це закінчилося.

Йому також були відомі деталі трагічного випадку з Розалінд Франклін. Як же міг не знати. Це ж його гене­тично-біохімічна ділянка.

Розалінд Франклін, випускниця знаного Кембріджа, застосовуючи на початку п’ятдесятих років дуже нову для того часу техніку рентгенівської кристалографії, відкрила, що ДНК — це подвійна спіраль, яка нагадує драби­ну, сторони якої — це фосфорани. Директор її інституту, Джон Рендел, представив результати досліджень, а також неопубліковані ще роздуми свого молодого колеги на мало­му товариському семінарі, у якому брали участь три особи, зокрема Джеймс Вотсон і Френсіс Крік. Незабаром після цього, в березні 1953 року Вотсон і Крік опублікували відо­му статтю, у якій докладно описували структуру подвійної спіралі ДНК.

Той березень був початком сучасної генетики. Світ зані­мів від захоплення. Але не весь. Тоді, коли Вотсон і Крік давали інтерв'ю, гордо простуючи до історії і резервуючи собі місця в енциклопедіях, Розалінд Франклін мовчки страждала. Вона ніколи не опротестовувала і ніколи ніко­му публічно не розповідала про те, що відчуває.

Завжди здорова, без жодних генетичних нахилів 1958 року Франклін захворіла на рак і через декілька тиж­нів померла.

їй було тридцять сім років.

Вотсон і Крік 1962 року отримали у Стокгольмі Нобе­лівську нагороду.

Молекули емоцій? Пептидні рецептори смутку відкрили дорогу до мутації ракових клітин? На думку Перт, а тепер і на думку більшості імунологів, смуток і біль можуть так само вбити як віруси.

Кандас Перт не пропустила повз вуха пограбування її доробку Вона запротестувала. Титулований професор не отримав Нобелівської нагороди, і про нього забули. Нато­мість вона стала авторитетом.

Він думав про це, слухаючи лекцію Янди: цікаво, чи Янда знає, що без Кандас Перт він би тут не стояв перед ущерть переповненою залою?

Окрім втечі на лекцію про вакцину проти кокаїну, він, у цей останній конгресовий день у Новому Орлеані, зро­бив значно гіршу річ: відмовився, мотивуючи хворобою, від офіційного прийому, що завершував конгрес. Він не мав ба­жання вкотре слухати всі ті роками відшліфовані однакові промови про те, хто добре прислужився і хто це оцінить або якою «плідною була ця зустріч» і «які нові виклики стоять перед нами». Світовий конгрес генетиків у Новому Орлеані не відрізнявся щодо цього від ґмінного з'їзду сільськогос­подарських гуртків у якомусь загумінному містечку.

Він також не хотів проводити вечір, складаючи товарист­во шановним і безмежно знудженим дружинам професо­рів, яким, так само, як і їхнім дружинам, уже давно нічого сказати — вони лише їздять з конгресу на конгрес і стри­жуть у такий спосіб купони від своєї вже давно пожовклої пишноти й слави.

Він хотів по-своєму попрощатися з Новим Орлеаном. Вечерю з'їв у невеличкому ресторані з назвою Evelyn's Place на розі Charters Street і Iberville. Для постійних гостей цього міста це справжній раритет місцевої локальної кухні. Від­омий лише втаємниченим. До того ж там постійно є Happy Hour. Замовляєш одну текілу, дістаєш три і за дві додаткові не платиш. Це чудово впливає на атмосферу цього радше неприємного інтер'єру. Після першої чарки перестаєш це помічати. Після другої робиться просто чудово. Часами в Evelyn's Place траплялося щось, чого не траплялося ніде інде в Новому Орлеані. Евелін кликала — переважно пе­ред Mardi Gras — свою молодшу сестру, яка єдина, як каже Евелін, «вирвалася з ґетто, бо має мізки і не любить кухні». Студентка музичної консерваторії в Детройті, клас скрип­ки, надзвичайно здібна, із нагородами на різних конкурсах в обох Америках. Коли вона приїжджала до наповненого димом клубу своєї сестри, вона забувала про концертні зали і Детройт. Заплітала африканські кіски і грала джаз та блюз. На скрипці! Слухаючи, ви уявляли, ніби це співав блюз Марвін Гайє.

Зрештою, і Евелін, якій належить цей заклад, також неабияке явище. Міцна негритянка з усміхом ангела, яка «по роботі» грала на ударних інструментах у джазовому діксіленд-ансамблі. «У годинах роботи» вона мусила вари­ти для своїх гостей. «Мусила» — погане слово. Евелін вва­жала — він знає це, бо ж прислухався до розмов Джима та Евелін, коли вони приходили сюди разом багато років тому — що кращим від мистецтва готування є лише «доб­рий джаз і довгий секс». Окрім того, Евелін щоразу по­вторювала, що світ набрав сенсу відтоді, як з'явився джаз, і пережив три революції: коперниканську, ейнштейнівську, а також винахід гамбо — пікантної креольської рослинної зупи з екзотичних овочів із назвою окра, що подається до червоної квасолі з кейджунськими приправами. Ніде в Но­вому Орлеані не готують таких гамбо і такої червоної ква­солі, як в Evelyn's Place. Під вечір, коли ресторан пульсує життям і вібрує сміхом, можна часом намовити Евелін зіграти соло на барабані. Вона тоді одягає білі рукавички до ліктів, поправляє макіяж, сідає на обертовому кріслі біля входу до кухні і грає. Так довго, аж поки хтось почне її благати, щоб перестала. Часто, коли Евелін грала, Джим виходив на подвір'я за рестораном. Він не пропадав за джа­зом. Пам'ятає, як він колись його розвеселив, кажучи, що «джаз це помста негрів білим за рабство». Та, незважаючи на це, він регулярно приходив у це місце.

Відтоді тут нічого надто не змінилося, окрім того, що Еве­лін тепер на якихось п'ятнадцять кілограмів погладшала.

ВОНА: Її розбудив шум поблизу дверей. Через відчинене вікно долітали голоси дітей, що бавилися в саду. День був сонячний.

Вона тремтіла від холоду. Помітила, що спала гола, ні­чим не прикрита, у той час, коли цілу ніч працював конди­ціонер. Ковдра лежала на підлозі біля вікна. Вона встала і підійшла до дверей. У щілині під ними стирчав конверт оливкового кольору. Вона нахилилася і підняла. Усміхну­лася, притулила конверт до себе і швидко повернулася до ліжка. Коли вона витягала аркуш з видрукуваним від нього e-maiV ом, задзвонив телефон. Ася.

— Наскільки я тебе знаю, ти ще лежиш у ліжку. Ти, звичайно, не забула, що сьогодні день Ренуара, правда? — запитала дивно зміненим голосом. Звичайно, що забула. Але не зрадила себе і мовчки слу­хала Асю.

— Тепер встань, іди до станції метро «École Militaire» і їдь до станції «Solférino»; пересісти треба на станції «Concorde». Коли вийдеш і виїдеш нагору, побачиш перед собою вели­кий зал старого вокзалу. Там є Музей dOrsay. Запам'ятала? Зупинка метра «Solférino». Я тут стою за квитками від п'ятої ранку. За цей час познайомилася з хлопцем із Венесуели, дівчиною з Бірми і чотирма чехами, які стоять зараз зі мною. Чехи прийшли з ящиком пива. Почали відкривати пляшки десь близько сьомої ранку. Спочатку я не могла на це дивитися. Брр... Пиво перед сніданком. Але так при­близно від восьмої, без сніданку, я п'ю разом з ними. Ти, мабуть, це зрозуміла з мого голосу? О Боже, як чудово. Ренуар у цілій залі вокзалу в Парижі, а я після п'яти кухлів пива о дев’ятій ранку. Я б хотіла сфотографувати цей стан. Але не бери апарата. Бо й так заборонено фотографу­вати. Тільки обов’язково приїдь, я б хотіла це бачити та­кож твоїми очима. Ми матимемо що згадати до кінця свого життя. Я намагалася упіймати Аліцію. Кілька разів телефо­нувала до її кімнати. Аж врешті цей працівник реєстратури, поляк, зрадив її, сказавши, що Аліції немає. Від учорашньої вечері. Пам’ятай, зупинка метра «Solférino». Ти мусиш за­раз же приїхати. Я повертаюся до чехів. — Перед тим як відкласти слухавку, сказала ще: — І прошу тебе. Не затри­муйся, хоч би там що, в Internet Café біля Militaire. Пригадай: ти побігла туди на п’ять хвилин, а залишилася на дві го­дини. Напишеш до нього, хай би ким він був, пізніше, коли ми повернемося з тієї виставки. Обіцяєш? Прошу! Укотре вона подумала, що Ася незвичайна. В принципі вона не хотіла б, щоб Якуб познайомився з Асею. Чимось вони небезпечно підходили один одному.

Вона побігла до ванної. Швидко прийняла душ. Одягну­ла короткі, обтислі білі штани і червону майку, яка відкри­вала живіт. Не вдягнула бюстгальтера. Обіцяли спеку не меншу, ніж попереднього дня. До торбинки просто поклала все, що було в косметичці.

«Зроблю макіяж, їдучи метро», — подумала вона.

Адміністратор не міг відірвати погляду від її грудей, коли вона із мокрим ще волоссям збігала сходами до ресторану на сніданок. Він залишив рецепцію і прийшов за нею у зал ресторану. В цьому малому готелі працівник рецепції був ще й офіціантом. Принаймні під час сніданків.

Він стояв з олівцем і паперовим блокнотом у руці і прий­мав від неї замовлення. Вона замовила каву і круасан з ме­дом. Коли він пішов, вона залишила все і побігла нагору в кімнату. З нічного столика зібрала свій переносний CD- плеєр, знайшла у валізці останню платівку Ван Моррісона і повернулася до столика в ресторані. Кава вже чекала на неї. Біля філіжанки з кавою лежало найсвіжіше видання International Herald Tribune.

Працівника реєстратури не було. Вона поспішно відкла­ла газету, щоб навіть не бачити заголовків.

«Я не псуватиму собі настрою інформаціями про світ», — подумала вона.

Одягнула навушники. Вибрала «Have I told lately that I love Yom, свій улюблений опус Моррісона.

«Не лише Ася може бути внутрішньо підготована до Ренуара», — подумала.

Вона також. Музику вже має. Тепер подбає про хімію.

З'явився працівник рецепції з круасаном, що парував теплом. Вона вимкнула музику і зняла навушники. Заува­жила, що він і далі кидає погляди на її груди.

— Чи ви б могли принести ще одну каву? А коли так, то чи могли б влити в ту каву чарку ірландського віскі? Він усміхнувся і запитав:

— Двадцять п'ять, п'ятдесят чи сто мілілітрів? При ста ви будете мати каву в віскі, а не навпаки. — А як ви думаєте, після якої кількості мені буде ще краще? — Після двадцяти п'яти мілілітрів віскі в каві і сто шам­панського у келиху з полуницею. Шампанське за мій ра­хунок. Ренуар також пив шампанське. І часто до сніданку. Зверніть сьогодні увагу в d'Orsay, скільки пляшок стоїть на столах на його відомій картині «Сніданок веслярів». — Ну так. Ви все про мене знаєте. Ви читаєте і пишете мої е-таїї’к, знаєте, що мені потрібен Інтернет, а тепер ще знаєте, що за хвилину я йду на зустріч з Ренуаром. Звідки, якщо дозволите запитати? — Я маю е-таіі’и від вас і до вас, Інтернет кілька місяців мені потрібен як кисень, отож я узагальнив це також на вас, бо ви пасуєте до моделі, а Ренуар? Я знаю від вашої прия­тельки. Перед тим як з'єднати її розмову з вашим номером, вона розповіла мені майже все про ту виставку в d’Orsay, а потім лякала мене, що коли ви не піднімете трубку, то, може, ви там захворіли в номері, і я повинен негайно туди піти. Вона така мила, коли обманює. Можете їй це перека­зати. Сказавши це, він пішов до бару. Приніс згодом горнят­ко кави, келих з полуницею, що плавала у шампанському, і кришталеву мисочку полуниць, посиланих кокосовою стружкою. Поставив це перед нею і сказав:

— Перед вами чудовий день. Я бачив цю виставку два дні тому. Ренуар єдиний імпресіоніст, який малював лише для задоволення, отож вам буде особливо приємно в d'Orsay. Якби я сьогодні не мусив працювати, я б запитав, чи міг би вас супроводжувати. Але сьогодні я б зовсім не дивився на картини. Перш ніж піти, він підійшов до крісла, на якому вона си­діла і, поправляючи маргаритки у малій порцеляновій вазі, що стояла біля келиха з шампанським на її столику, сказав:

— До того ж ви виглядаєте пречудово з тим мокрим во­лоссям і без макіяжу.

«Як добре, що він це каже», — подумала вона з вдячністю.

Вона ж хотіла «виглядати пречудово» і хотіла, щоб світ це знав. Особливо тепер, тут, у Парижі, впродовж найближ­чих днів. Це коштуватиме шалені гроші, але ще у Варшаві, звісно, через Інтернет, вона замовила собі в Парижі візит до перукаря. Лише декілька вулиць від їхнього готелю. У день перед його прильотом.

Вона з’їла круасан. Кава приємно смакувала гірким прис­маком віскі. Після того як випила шампанське, пальцями витягнула полуницю і повільно поклала до рота. Відчувала, що завдяки цій другій каві й шампанському її сприйнят­тя світу починає наближатися до сприйняття Асиного. «Це чудово», — подумала вона. Отож вони матимуть спільні спогади з цієї виставки на решту століття, що закінчується.

О Боже, як нестерпно їй хотілося тепер доторкнутися до його уст. «Лише доторкнутися, — подумала. Знову почина­ється. Навіщо я пила цей алкоголь?!»

Швидко встала з-за столика, одягнула навушники і пе­ресунула повзунок звуку плеєра. їй тепер була потрібна голосна музика і лише Ван Моррісона. Проходячи через ресторан до виходу, вона піднесла руку і, не повертаючи голови, помахала на прощання пальцями. Вона припускала, що працівник реєстратури спостерігає за нею. У вхідних дверях несподівано озирнулася. Вона мала рацію! Він ди­вився на неї.

ВІН: Після вечері він розпочав мандрівку по клубах, па- бах і ресторанах Французького кварталу Нового Орлеана. Так як тоді. Але ні, не було так, як колись. Тепер він мусив вишукувати цю радість і безтурботність. Тоді він ненастан­но її відчував.