Біля цього малого квіткового магазину, що поряд з газетним кіоском. 1 page

Дні в Новому Орлеані раптом зробилися страшенно довгі. В день, коли вона їхала автобусом до Парижа, він тут, у Новому Орлеані, виголошував доповідь на конгресі. Його доповідь була першою в ранковій сесії. Він прийшов на півгодини швидше, щоб заінсталювати ноутбук і з’єднати його з проектором слайдів з комп’ютера на великий екран на центральній стіні. Поки він усе це зробив, велика ауди­торія була майже повна. Присуваючи до себе банку з аме­риканською колою-лайт, яку приніс із собою, він раптом звернув увагу, що на покритому зеленим сукном столі біля трибуни доповідача вмонтовано телефонне гніздо, позна­чене фосфоресцентним текстом на пластмасовій етикетці як «доступ» до Інтернету. До початку його виступу зали­шалося не більше п’яти хвилин, а він відчував, що зовсім не думає про свій виступ. Але ж вона має бути сьогодні в Парижі! Беручи до уваги різницю в часі між Парижем і Новим Орлеаном, вона, без сумніву, написала до нього. Він хотів у цьому переконатися. Саме тепер! Тільки знати, чи вона написала. Потім прочитав би, що. Не звертаючи уваги на людей, які уважно приглядалися до нього, він швидко під’єднав карту модему свого ноутбука до гнізда на столі й уже починав відкривати свою поштову програму, коли раптом до нього підійшов головуючий на сесії профе­сор з Берклі.

Однак він не встиг...

Професор попросив точну транскрипцію його прізвища. Декілька разів повторив у його присутності. Насправді це звучало як спотворений голос автовідповідача, але він міг зрозуміти, що йдеться про нього. Коли через кілька хви­лин цей самий професор представляв його переповненій залі як першого доповідача, все одно переплутав його ім’я з прізвищем, викликаючи бурю сміху Це було як комплі­мент. Вони відрізняли його ім’я від прізвища! Це рідкість на тій ділянці марнославства, яким було замкнене наукове середовище.

Він продовжив свій виступ на п’ятнадцять хвилин. Цей привілей належав тільки вибраним. У нормальних ситуаці­ях головуючий після закінчення відведеного часу безпар­донно переривав доповідача на середині речення і запро­шував наступного. Колись його дивували ті манери, але коли сам організовував у Мюнхені конгрес і зголосилося понад дві тисячі доповідачів, він зрозумів, що це — єдиний метод.

Насправді він вчасно закінчив презентацію. Інакше не могло бути. Багаторазово тренувався з таймером у готелі. Рівно сорок хвилин, разом з тими кількома анекдотами, які завжди вплітав у свої виступи. Він пам’ятав, що з усіх доповідей, які вже слухав, найкраще запам’яталися ті, які вирізнялися добрими анекдотами. Був переконаний, що інші реагують подібно. Решту часу, дослівно п'ять хвилин, які йому залишилися, призначив на запитання з зали. Сьо­годні вже достеменно не пам'ятає, як до цього дійшло, але беззмістовно втягнувся в гострий обмін думками з якимось нахабою з університету в Тибінзі. Зала спостерігала за цією полемікою із зростаючим напруженням. У певний момент, щоб довести свою правоту, йому був потрібний аркуш зі статистичними даними. Він був упевнений, що має його на диску свого комп'ютера і що цим аргументом закінчить без­змістовну суперечку.

Аркуша не було!

Мабуть, він забув скопіювати його з комп'ютера в мюнхенському бюрі на ноутбук, який забирав до Ново­го Орлеана. Німець одразу помітив це і було видно, що він тріумфує.

І тоді йому прийшла до голови ця несамовита ідея. Але ж його комп'ютер у Мюнхені постійно увімкнений. Якщо уві­мкнений, то також online в Інтернеті. Якщо є в Інтернеті, то його програма ICQ у Мюнхені діє. А на цьому лептопі пе­ред ним теж є ICQ і теж може діяти, бо також під'єднаний до Інтернету. Він під’єднався завдяки тому, що вже майже узалежнений від коли-лайт, завдяки цьому гнізду на столі й тугою за нею.

Зал відреагував схвильованим гомоном, коли він ска­зав, що через «неуважність» залишив цей листок у своєму бюрі в Німеччині, але за хвилю отримає його зі свого диску в комп'ютері на столі в Мюнхені. На очах у всіх присут­ніх — вони могли спостерігати за його діями на величезно­му екрані за його плечима — стартувала 7CQ, і він запустив опцію, яка після вписання контрольного пароля відкри­вала доступ до вибраних фрагментів диска на комп'ютері в його бюрі. Аркуш мусив там бути, оскільки за тиждень до конгресу в Новому Орлеані він так само відкрив доступ до нього колезі з Варшавського університету. Через декіль­ка хвилин аркуш «скачався» на його ноутбук, і він зміг висвітлити його тут, на екрані в аудиторії конгрес-центру в Новому Орлеані.

У якийсь момент йому здалося, що для більшості у цій залі цей нещасний аркуш, генетика і вся ця наукова супе­речка зробилися тепер зовсім неістотними. Важливим було те, що вони стали свідками чогось абсолютно незвич­ного, чогось, що можна назвати раптовим «скороченням» світу. Географічна відстань раптом втратила будь-яке зна­чення.

The small planet, мала планета...

Для багатьох у цій залі зовсім неочікувано ця рекламна фраза набрала іншого, реального значення.

Для нього світ скоротився вже давно, тому це не спра­вило на нього особливого враження. Єдине, що його в цьому всьому збуджувало, і чого з абсолютною певністю ніхто у цій величезній, залюдненій залі взагалі не запри­мітив, був маленький жовтий прямокутничок, що мигав унизу вікна програми 7CQ, яка мусила запуститися, щоб стягнути цей нещасний аркуш із даними. Цей значок, що мигав, міг означати лише одне: вона вже в Парижі і, виси­лаючи повідомлення, намагалася з ним сконтактуватись! Без «скорочення» світу він би ніколи цього не знав. Він усміхнувся, і помилялися всі ті, хто, спостерігаючи за ним, думав, що він усміхається до себе в почутті «наукового тріумфу». Усміхався він до «нахаби з Тибінги». Був йому вдячний.

Відразу ж після виступу він проігнорував усі запрошен­ня на ланч, утік з конгрес-центру в Hilton і таксівкою поїхав на Loyola Street. їдучи St. Charles Avenue, роздумував, як опи­сати цей стан «повернення до минулого». Чи інші відчува­ють те саме? Від жалю, що це вже так давно, що вже ніколи не повториться, але також незвична цікавість. Як повер­нення до книжки, яку колись читав, затамувавши подих із палаючим обличчям.

Під номером 18 стояла лише одна стіна, підперта решт­ками дерев'яних жердин, які колись утримували всю конс­трукцію цього будинку. Решта лежала на чорному звалищі. Руїни були відгороджені колючим дротом, схованим у ви­соченних, з білим цвітом, кропивах, які проростали на тому, що колись могло називатися садом. Він обійшов квадрат, зазначений дротом, прибитим до трухлявих паль, так і не знайшовши входу. І тільки на кінці південного боку помі­тив напівприкриту заростями таблицю з інформацією, що «нерухомість» продається. Дата на таблиці вказувала січень. Тепер був липень.

Багато років тому власником цього будинку була стю­ардеса РапАт’у. Вона переїхала сюди з Бостона після того, як її чоловік порізав собі вени, довідавшись, що справжнім батьком його одинадцятилітнього сина був чоловік його сестри. За страховий поліс чоловіка стю­ардеса купила цей будинок і впродовж однієї ночі пере­їхала сюди з сином, не залишивши нікому адреси. Коли вже не могла літати, оскільки її звільнили з Pan Am'у за крадіжки алкоголю з безмитної зони для пасажирів, вона почала винаймати кімнати. Винаймала їх лише чолові­кам. І лише білим.

Він знайшов її адресу в Student Union відразу після приїз­ду з Польщі на стажування в Tulane University. Оскільки це була єдина адреса, куди можна було доїхати на таксі менше ніж за 6 доларів, а саме стільки в нього залишилося, він розпочав пошуки від неї. Двері йому відчинила анорек- тично худа жінка з пописаним борознами зморшок лицем і з довгим, рідким, біло-сивим волоссям, яке сягало до пле­чей. На шиї вона мала брудно-жовту, заплямлену кров'ю ортопедичну пов'язку. Вдягнена була у поношений фіо­летовий халат, перев'язаний плетеним шнурком, який, як правило, використовується до підв'язування важких вікон­них штор. Халат мав величезні нашиті брезентові кишені. З однієї з них стирчала пляшка джонні волкера.

Вона називалася Робін. Розмовляла тихим, спокійним голосом. Винайняла йому кімнату, бо був білий, обіцяв, що навчатиме фізики її сина, і буде час від часу копати її сад та вивозити контейнери зі сміттям у понеділки перед сьомою ранку, і ще тому, що на запитання, чи курить, не збрехав і відповів ствердно. Вона і всі чоловіки в її домі постійно курили. Пізніше він помітив, що коли вона не мала цигар­ки в устах, то голосно розмовляла сама з собою, переважно ображаючи саму себе.

Його кімната була відразу біля кімнати Джима.

Сьогодні він прийшов розшукати його.

Втратив контакт із ним десь приблизно через три роки після повернення до Польщі. Просто вислані до нього листи почали повертатися.

Власне нахилився, щоб зішкрябати зелений мох, який прикривав номер телефону агенції нерухомості на таблиці, що лежала в кущах, як почув за собою писклявий жіночий голос:

— У цьому будинку навіть пацюки не хотіли жити. Не купуйте його. До того ж цей номер телефону і так не е акту­альний. Агенція переїхала в Даллас. Уже два роки тому. Він повернувся і побачив елегантно вбрану стареньку, яка прикривалась жовтою парасолею від сонця. Довкола неї нервово бігав мініатюрний білий пудель з причіпленою до гривки червоною стрічкою і в широкому шкіряному на­шийнику з позолотою. Пудель весь час гарчав, але боявся наблизитися.

— Звідки вам це відомо? — запитав він. — Я живу недалеко звідси, в Garden District, і приходжу сюди щоденно на прогулянки з моєю Меґґі, — вона пока­зала на білого пуделя. — Окрім цього, Робін, остання влас­ниця цієї руїни, була моєю приятелькою. Це я знайшла тут для неї цей будинок. — Може, ви знали Джима Мак-Мануса? Високого, дуже худого чоловіка з величезним шрамом на щоці. Він винай- мав кімнату в Робін багато років тому. — А він зовсім і не називався Мак-Манус. Принаймні не завжди. На його могилі написане прізвище його матері, Алварез-Варґас, — відповіла, дивлячись йому просто в очі. Він запитав, не намагаючись приховати тремтіння голосу:

— На його могилі? Ви в цьому переконані? Це означає чи... він... Коли він помер? — Так, я переконана. Я була з Робін на його похороні. У нього гарна могила. Відразу біля входу до City of Dead на цвинтарі St. Louis. З правого боку, за каплицею. Мало хто має таку. І свіжі квіти. Щоденно. Але на похороні не було нікого. Тільки Робін, грабар і я. Ви не чули?! Але ж ви були його найкращим приятелем, — сказала вона. — Ні, не чув. Ви мене знаєте? — Звичайно. Це ви навчали фізики П.Дж., сина Робін. Це мій похресник. — Чому... Тобто, як помер Джим? — Його знайшли на смітнику у Французькому Кварталі. Мав тридцять три колоті рани. Стільки, скільки йому було років. І не мав лівої руки. Хтось йому її відрізав. Відразу над зап'ястям. Але годинника не вкрали. Вона говорила монотонним, спокійним голосом, незмін­но усміхаючись до нього і щохвилини перериваючи, щоб заспокоїти пуделя, який продовжував гарчати, ховаючись за її ногами.

— Але тепер я вже мушу йти. Меґґі боїться вас. До поба­чення. Притягнула повідець із псом до себе і хотіла йти. Раптом повернулася до нього й додала:

— П.Дж. дуже, дуже вас любив. Він тепер живе в Бостоні зі своїм вуйком... тобто зі своїм татом. Переїхав туди п'ять років тому, коли Робін замкнули в лікарні. Приїжджає ча­сом сюди, щоб її відвідати. Я скажу йому, що ви тут були. Він напевно зрадіє. Він стояв занімілий і дивився, як вона повільно віддаля­ється. Її тягнув білий пудель, погавкуючи з радості.

«Скільки смутку і болю можна виповісти упродовж неповних двох хвилин?» — думав він.

Раптом відчув страшенну втому. Поклав на траву нотат­ки, які використовував під час виступу, і сів на них, спира­ючись на похилений стовп, до якого був прибитий дріт, що оточував територію.

Джим не живе.

Умер так само незвичайно, як і народився. Тільки жив ще незвичайніше.

Старенька з пуделем не мала причин говорити йому не­правду. Окрім цього, Джим фактично мав два прізвища. І це друге насправді звучало Алварез-Варґас. Він це знає, бо Джим сам йому колись сказав. Того пам'ятного вечора. Тоді, на пароплаві по Міссісіпі...

Вони продовжували збирати гроші на операцію для Ані. В неділю вранці він традиційно збирав пожертви на Jackson Square під катедрою, а Джим на набережній Міссісіпі, звідки гурми туристів вирушали на прогулянки пароплавами по річці або далі, на болота біля Затоки, щоб дивитися на кро­кодилів. Пам'ятає, як сам був здивований, коли Кім сказала йому, що ніде у світі немає в одному місці стільки кроко­дилів, як на болотах, де Міссісіпі впадає до Мексиканської Затоки. Тієї неділі Кім запросила їх на коротку післяобід­ню прогулянку пароплавом на болота. Після повернення, пізно ввечері, вони мали йти разом до нового ресторану, який вона відкрила у Французькому Кварталі. Вечір мав бути приємний.

Коли вони заходили на корабель, Джим був уже трохи напідпитку. Він одразу відчув це з ніжності, з якою Джим вітався з Кім, а також із його крикливого голосу і бігаючих очей. Як тільки вони опинилися на пароплаві, він потягнув їх на ніс корабля, за рятункові шлюпки, відділені ланцю­гами від решти судна. Коли вони сіли на розігрітих мета­левих плитах палуби, безпечно сховані за брудно-зеленим брезентом, що накривав шлюпки, Джим витягнув з кишені своєї сорочки три самокрутки з маріхуаною. Навіть не пи­таючи їх, чи хочуть, запхав їх усі до уст і запалив.

— Сьогодні на березі я назбирав багато грошей для малої. Хотілось це якось відзначити, отже, «скосив трохи трави» для нас, — почав він і, подаючи йому цигарку, продовжу­вав: — Якубе, пам’ятай, що ти мусиш це вдихати, а не кури­ти як Мальборо під душем. Якомога довше тримай цей дим у легенях і в шлунку. Це повинно проникати до кісток.

Маріхуана дивно впливала на нього. Вже через кілька хвилин він впадав у стан радісного й приємного оніміння. Від усього був відсторонений — повністю розслаблений, як після вдалої сесії автотренінгу, практично з усього здатний сміятися. З птаха, що пролітає, дзвоника в двері або чай­ника, що свистить на кухні. Колись, курячи у своєму бюрі, у цілковитій самотності — маріхуана як алкоголь, людина воліє отруюватися нею у товаристві — він пережив стан, коли здавалося, що не треба дихати. Незвичайне відчуття, яке годі описати. Своєрідна ейфорійна легкість. Так, ніби хтось раптом зняв з нього набитий доверху свинцем на­плечник, який він ніс із Кракова до Ґданська, а був уже під Торунем. Після цього випадку він почав підозрювати, що це може бути небезпечна рослина. Окрім цього, вперше в житті він зрозумів, якою проблемою може бути звичайне дихання. Зрозумів це вдруге, коли помирала його мати.

Він і Джим сиділи спершись об шлюпку, Кім поклала голову на коліна Джима. Розщіпнула блузку і виставила де­кольте на сонце. На ній був жовтий мережаний бюстгальтер, достоту такого самого кольору, як величезні соняхи на дов­гій, з розрізом зліва, коричневій спідниці. Вона пересунула її вздовж своїх бедер так, щоб розріз був спереду, підтяг­нула високо вгору. Джим із заплющеними очима повільно посмоктував свого джойнта, приклеєного до нижньої губи. Правою рукою гладив розпущене волосся Кім і її уста, а ліву запхав між відкриті й широко розтулені ноги Кім, делікатно пересуваючи пальці згори донизу вздовж сатинових труси­ків кольору спідниці. Часом, коли його малий палець тор­кався її уст, Кім розкривала губи і делікатно його смоктала.

Вслухаючись у коливання, викликані ковшами величез­ного колеса, що рухало пароплав, він мовчки споглядав лі­систий берег Міссісіпі, який поволі пересувався і думав про секс із Кім. У цю мить Джим наблизив до нього обличчя й подав новий джойнт, який цього разу мандрував з уст до уст. Він подивився йому в очі й раптом сказав:

— Знаєш, Джиме, якби моя мати жила, у неї б сьогодні був день народження. Коли день народження твоєї матері? — Точно не знаю, — відповів заскочений, різко відверта­ючи голову. — Як то не знаєш? Не знаєш, коли народилася твоя мати? — Вона сама цього точно не знає, — відповів роздратова­ним і нетерплячим тоном. Кім широко розплющила очі. Забрала ліву руку Джима зі свого живота, присунула її до уст, ніжно поцілувала й прошепотіла:

— Розкажи йому про свою матір. Джим вихопив руку. Витягнув цигарку, запалив і глибо­ко затягнувся. Раптово встав і, не сказавши жодного слова, пішов геть.

— Я не хотів його образити, — сказав він до Кім. — Ти не образив його. Просто запитав його про щось, що він хоче забути. Вдає, що забув. Переді мною також вдає. І я перед ним вдаю, що також забула. Але ти новий і не знаєш правил цієї гри. Не журись, він зараз повернеться. Він зараз втягує в себе кокаїн у туалеті на носі пароплава. Вони сиділи кілька хвилин мовчки, дивлячись на кала­мутну зелену воду Міссісіпі. У якийсь момент почули голос Джима. Він стояв над ними, спершись на поруччя. У правій руці тримав,напівпорожню пляшку червоного вина.

— Я хотів купити віскі, але бармен на цьому каяку має ліцензію тільки на пиво й вино, — почав. — Якубику, я повернувся, щоб розповісти тобі коротку інтимну історію Сполучених Штатів. Уважно слухай, бо цього у тій брехли­вій країні немає в жодних книжках. У червні тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року влас­ник найбільшої друкарні в ексклюзивній дільниці Джордж- тавн у Вашингтоні запитав свого єдиного, у той час сорока­п'ятирічного сина, чому він ще не має дітей. Власник мав справжню імперію і турбувався за своїх нащадків, особливо тому, що власного сина трактував як найбільшу невдачу свого життя. Зрештою, слушно. Син не закінчував жод­ної школи, в якій починав навчання. А починав навчання в чотирнадцятьох різних школах, не враховуючи короткого перебування в інтернаті в Швейцарії, з якого його викину­ли вже через три тижні.

Упродовж багатьох років він нічого не робив, що можна було б назвати корисним, і єдиним його захопленням була гра в гольф і жінки. В такому порядку. Зрештою, він припус­кав, що гольф і секс мають дуже багато спільного. Не треба бути в цьому особливо здібним, щоб діставати приємність.

У віці тридцяти дев'яти років він, цілковито погоджую­чись із батьковою волею, одружився з донькою високого урядовця з держдепартаменту. Він працював неподалік у Білому Домі. Цей чиновник, занепокоєний тим, що його одиначка надто довго сидить у паннах, гарантував «честю» і відповідною умовою, для певності, що у випадку, коли шлюб буде вдалим, усе, що можна друкувати в Білому Домі, вийде у світ у друкарні його майбутнього зятя.

Думаю, ти знаєш, Якубику, скільки паперів треба друкувати в Білому Домі і які гроші це могло означати, правда? Тим більше, що в ті часи президентом був такий собі Франклін Делано Рузвельт. Справжній американсь­кий президент: пов'язаний з політиками, які проводили відпустки з родинами на Сицилії, при кожному важливому рішенні консультувався з астрологами, найважливіший чо­ловік у житті принаймні трьох жінок — він одночасно утри­мував дві коханки і одну бездоганної поведінки дружину. Постійно був у похміллі від тих восьми-дев'яти мартіні, які він випивав упродовж дня. Незважаючи на те, що курив цигарку за цигаркою, Рузвельт уславився своїм дуже еро­тичним голосом, з допомогою якого завоював симпатію навіть мексиканських служниць у південних штатах, які ані слова не розуміли англійською. Окрім того, це був пре­зидент, який хотів усе тримати під контролем, що призвело до небаченої доти бюрократії.

Ти, звичайно, знаєш, Якубику, що для власника друкарні немає нічого кращого, ніж бюрократія, яка добре працює.

Донька передбачливого і скорумпованого чиновника держдепартаменту була винятково покірна батькові, мудра, сповнена тепла, вразлива та інтелігентна жінка. Вона вміла декламувати напам'ять вірші Едґара По, читала трактати французьких та німецьких філософів і грала на фортепіано. Але не була вродлива.

Окрім того, від народження кульгала.

Син власника друкарні ніколи не прагнув її і спав з нею лише один-єдиний раз.

Це трапилося через три роки після шлюбу. Він тоді був цілковито одурманений алкоголем після прийняття з наго­ди дня народження свого тестя. Для неї це був справді перший раз, і вона запам'ятала тільки страшний біль в об­ласті роздертого анального отвору, удар головою об метале­ву ніжку ліжка, під яким їй не вдалося сховатись, а також бридкий сморід його сечі, що потрапила також до шкіряно­го протезу її ноги і місяцями нагадував їй про неймовірний біль і приниження, яке вона пережила того вечора.

Попри те, що вона залишилася дівчиною, принаймні біологічно, саме тоді він заразив її сифілісом.

Відтоді вони вже не їздили разом на прийняття і відто­ді ж стало відомо, що вони не матимуть дітей. А ти мусиш знати, що Флорі і Чейн вперше допомогли пеніциліном усім хворим на венеричні хвороби тільки тисяча дев'ятсот сорок третього року. Ти ж це знаєш, Якубе, правда? — запи­тав, дивлячись йому в очі, і, не чекаючи на відповідь, роз­повідав далі:

— Прагнення мати внука з боку дідуся було таким самим великим, як великим був страх сина позбутися спадщини і потрапити в неласку. Отож він пообіцяв батькові, що зро­бить усе, аби забезпечити собі нащадка. Він відмінив усі заплановані на відпустку турніри з гольфа і елегантним пароплавом разом зі своєю кульгавою жінкою поплив з Філадельфії на Гренаду. Гренаду він вибрав не тому, що вона якось відрізнялася від інших карибських островів, на яких грав у гольф, а тому, що управитель округу довкола Гренвіля — другого найбільшого міста на цьому острові — був сином англійського постачальника паперу для їхньої друкарні. Гренада, окрім неповторно гарних пляжів, деше­вого рому і виняткової бідності, також була відома з не­звично ліберального адоптаційного права. У селах довкола Гренвіля можна було усиновити дитину без зайвої фор­мальності. Достатньо було розмовляти англійською, бути білим і заплатити від трьохсот до восьмисот доларів, залеж­но від того, наскільки бідними були місцеві мешканці, які пропонували дітей для адоптації, або наскільки білою була дитина. Чим біліша, тим, звичайно, дорожча.

Проте дівчатка, незалежно від кольору шкіри, завжди були однаково дешеві й коштували триста доларів.

Єдиною проблемою було здобути офіційний дозвіл на вивіз дитини з острова. Саме цю проблему вирішив син постачальника паперу, отримавши принагідно замовлення на папір для батька щонайменше на п’ять років.

— Кім, кохана, чи ти можеш піти до бару на носі? Ти ж знаєш цю історію. Бачиш, що вино закінчилося, — звернув­ся він до Кім, показуючи їй порожню пляшку. — Коли по­вернешся, я вже наближуся до епілогу. Кім піднялася, сумно подивилася на нього, поправила скуйовджене волосся і мовчки пішла. Джим розповідав далі:

— До адоптування були запропоновані близнята, Хуан і Хуаніта Алварез-Варґас. Сьома і восьма дитина служниці управителя округу Гренвіль. Адоптація була доброю наго­дою, бо, хоча ніхто цього офіційно не стверджував, усі зна­ли, що батьком близнюків зовсім не є батько решти шести дітей. Він не міг бути їхнім батьком, бо вже два роки си­дів у в’язниці в St. Georges, столиці цього острова. Батьком був якийсь дуже білий шотландець, який на запрошення родини управителя проводив коротку відпустку в Грен- вілі. Шотландець з імперськими манерами — Гренада до тисяча дев’ятсот сімдесят четвертого року була британсь­кою колонією — вважав, що може не тільки випивати ром з пивниць господаря, але й вільно використовувати його персонал. І звідти ця незвичайна нагода. Діти були особли­во білі і мали правильні імперські гени. Незважаючи на винятково низьку ціну й благання мате­рі близнюків, а також прохання кульгавої дружини, адоп­тували, звичайно, тільки хлопчика. У свідоцтві про адоп­тацію біля його справжнього прізвища та імені опинилося їхнє прізвище, а також ім’я, змінене на Вільям. Саме так називався його дідусь. Зрештою, вони це робили для нього. Єдиним, чого бракувало у свідоцтві, була дата народження. Неуважний чиновник муніципалітету в Гренвіль забув заповнити цей пункт.

Вони звернули на це увагу тільки на зворотному шляху на пароплаві, який їх віз до Філадельфії. Щоб уникнути клопотів в еміграційній службі, батько Вільяма, нікому не сказавши, сам вписав дату народження. Обрав день і місяць народження свого батька.

Чи може бути щось зворушливішим для дідуся, ніж онук, який мав таке саме ім’я, як він, і народився у той самий день?

Чиновник забув вказати дату народження, але не забув долучити як додаток рахунок за адоптовану дитину на суму чотириста вісімдесят доларів.

Для податкового розрахунку.

Майже рівно через вісімнадцять років Вільям шукав між старими родинними документами своє свідоцтво про на­родження, щоб додати його до документів для вступу на педагогічний факультет Columbia University у Нью-Йорку. Свідоцтва про народження він не знайшов, але знайшов пожовкле свідоцтво про адоптацію з доданим до нього ра­хунком із печаткою «заплачено» фінансового управління Дистрикту Колумбія.

Вільям був замкненим у собі, мовчазним хлопцем, який мріяв про те, щоб стати вчителем. Окрім того, від шістнадця­ти років життя він займався американським футболом і — по­тай від батька — боксом. Його найбільшою мрією було стати таким сильним, щоб могти протиставитися батькові, коли у вибухах хамської агресії той зневажав матір. Він так сильно ненавидів його, як сильно і безмежно обожнював свою матір.

Того вечора, в день, коли він знайшов документи, мати про все йому розповіла.

Він став перед нею навколішки і плакав, слухаючи, але усміхнувся врешті і сказав: «Ти навіть собі не уявляєш, яке це полегшення знати, що цей шмат останнього гівна, цей тип, що купив мене за чотириста вісімдесят доларів, не є моїм справжнім батьком. Хто б ним не був, він не може бути гіршим від нього».

Як ти гадаєш, Якубику, звідки я так усе детально знаю?

До того ж Кім могла б уже повернутися нарешті з тим вином, бо я тверезію і мені стає холерно сумно. А насправді сумно буде лише зараз.

Ну, я це докладно знаю від моєї матері, Хуаніти Алварез- Варґас, яку не адоптували, бо вона — дівчинка.

Через шість місяців Вільям зустрів сестру з корабля, який приплив із Гренади до Нью-Йорка. Хоча він ніколи її до того не бачив, не мав сумніву, що це вона, коли побачив перелякану дрібну дівчину з темно-синіми, достеменно та­кими ж як у нього очима, яка боязко сходила по трапу. Вона була його молодшою сестрою-близнючкою. Молодшою на десять хвилин. Це вони напевно знали обоє. Але офіційно дати їхнього народження відрізнялися місяцями. Тому жодне з них не було до кінця впевнене, коли народилося.

Він купив їй квиток за всі заощадження, які мав, упросив дідуся, колишнього працівника держдепартаменту, і той влаштував її прибиральницею у своїй колишній фірмі. Там для прибирання охоче брали всіх, хто був дешевий, не знав англійської, а отже, не міг нічого важливого підслухати і, окрім цього, був «чистий». У часи Трумена, холодної війни і полювань на червоних відьом, яке організував Мак-Карті, це було особливо важливе. Заощаджувало дороге і довго­тривале «просвічування». Рекомендовану заслуженим «колегою» Хуаніту, звичайно, не перевіряли у такий спосіб, незважаючи на відсутність дозволу на працю і візи в пас­порті. У лютому п’ятдесят третього вона почала прибирати секретаріат заступника прес-секретаря шефа держдепарта­менту, однієї з найпильнованіших інституцій у США.

Він перервав, бо в цей момент з’явилася Кім. Вона при­несла бавовняну торбу, з якої витягнула пляшку віскі і мовчки подала Джимові. Не коментуючи спочатку цього, він швидко відкрутив металеву покришку і почав жадібно пити просто з пляшки.

— Розкажеш мені потім, маленька, як ти це зробила, що той бармен аж так ризикнув і продав тобі це? — запитав, віднімаючи пляшку від уст.

— Він не продав, а просто дав. Я не розкажу. Я б мусила дуже погано говорити про свою матір. Досить, що ти погано говориш про свою. — Я ще нічого поганого не сказав! До того ж мені саме так здавалося, що цей бармен подібний до масажиста твоєї матусі, — він зневажливо засміявся. Відклав пляшку і повернувся до розповіді.

— Заступник прес-секретаря був озлобленим працьови­тим чиновником, який дійшов до своєї посади лише тому, що ніколи не протестував, завжди мав час, щоб залишитись після роботи і був готовий на будь-яку підлість, аби тільки йому не закидали браку лояльності. Такої самої лояльності вимагав і від своїх працівників. Тому першою справою, яку він перевірив, була лояльність Хуаніти Алварез-Варґас, но­вої молодої прибиральниці. Якщо ти походиш із Гренади, то не маєш вагомого для американця минулого, тому єдине, що він відкрив, це те, що Хуаніта ще не має вісімнадцяти років і працює нелегально. Злочинниця витирала шматами обпісяну туалетну дош­ку його чудового приватного туалету і навмисно, не маючи на це дозволу, стояла щоденно на колінах, терпляче вишк­рябуючи з килима усі масні плями з гірчиці, яка щоденно скапує йому на підлогу з його улюблених гот-доґів.

Як акт величезної ласки він вирішив дати їй останній шанс «відкуплення».

Це спало йому на думку якогось вечора в середу.

Регулярно упродовж трьох років щосереди він вечеряв зі своїм шефом та його жінкою. Оскільки популярний екс­клюзивний вашингтонський ресторан Old Ebbitt Grill міс­тився недалеко від його фірми, він не їхав одразу додому на таксі, а повертався на роботу, щоб напитися мартіні з олив­кою. Почав робити це після третьої вечері, коли помітив, що, думаючи про уста молодої — третьої — жінки свого шефа, пітніє і збуджується.

Саме в такому збудженому стані одного разу він повер­нувся до опустілого бюра, приготував собі фужер улюблено­го мартіні екстра-драй з оливкою, поставив його на столику з поштою біля вікна з боку вулиці, поставив платівку з улюб­леним фортепіанним концертом №3 до-мажор Гайдна, від­чинив величезну віконницю, спустив штани і заплямлені жовтою сечею труси і став у пориві ексгібіціоніста, вірячи, що світ з подивом і захопленням дивиться на його молеку­лярно малий член з напіверекцією. Коли, всупереч його волі, ця напіверекція зникала, він відновлював її, думаючи про те, як без міри щиро і глибоко він ненавидить свого шефа, який мав усе, чого він не мав: більше службове приміщення, потиск руки самого президента і вже третю жінку Кожна наступна була молодшою від попередньої.