Біля цього малого квіткового магазину, що поряд з газетним кіоском. 8 page

Я попросила Асю, щоб вона залишила мене саму. Вона зовсім не протестувала. Я пішла в Café de Flore. Насамперед для того, щоб написати Тобі e-mail. Я ще ніколи нічого не писала до Тебе на папері. Подумала, що могла б спробувати в Café de Flore. Тут писали Камю, Сартр і Превер. Я спробувала. Особливе відчуття. Нормальний лист, який би міг мати запах і пляму від розлито­го вина або відбиток губів на другому боці. Інтернет не замінить цього. Важко смоктати e-mail, а в мене була охота смоктати ту сер­ветку, на якій я писала до Тебе там, у Café de Flore. А ще небез­печно писати Тобі e-mail' и, коли лежиш голою у ванні. Останнім часом це моя найбільша мрія. Писати Тобі e-mail у ванні. Мати вино в крові, бути прикритою піною із запахом бергамоту, кипа­рису і мандарина і, слухаючи, чути вібрацію голосу Моррісона. Це можна робити лише під напругою. Але аж ніяк не струму. Тому не можна взяти Інтернет до ванни, але, незважаючи на це, я його і так обожнюю.

Половина тексту з'явилася там, у Café de Flore. Друга зовсім недалеко. В іншій, ще культовішій кав'ярні Парижа, в Lex Deux Magots. Не знаю, що ці всі інтелектуали бачили в тій кав'ярні. Кава жахлива. Гарячий шоколад смакує так як зупа журек у барі в Плоцьку. Це добре як журек, але жахливо як шоколад. Лише чу­довий інтер'єр і діє вино. Але вино діє на мене весь час уже кілька днів. Там я дописала кілька лінійок того тексту, який тепер пере­писую у маленькій кімнаті за реєстратурою цього готелю в Парижі. Вже майже північ. Працівник реєстратури розважає Асю та Алі- цію, а мені дозволив загостити на диску свого комп'ютера. Отож я трохи розпусниця і думаю, що цей працівник реєстратури заува­жить, що Ася справді не має сьогодні трусиків під тією обтислою суконкою. Мені показала, що не має. При цьому я почуваюся без­печно, бо знаю, що ніхто, крім Тебе, цього не прочитає. Я вишлю це і знищу. Насамперед тому, що хочу бути розпусною і розбеще­ною лише для Тебе.

Я сумую за Тобою. Почуваюся, як би це назвати, «легкозаймис­тою». Сьогодні у цьому музеї еротики я помітила дуже характерну закономірність. Там була маса картин і скульптур відьом. Це було дивне і характерне у цьому музеї. Обов'язково піди туди, коли матимеш мінімум 90 вільних хвилин наступного разу в Парижі. Отож я зауважила там масу голих відьом. Власне вони були «лег­козаймисті». Наприклад, коли їх живцем палили на багатті. І хоча це було давно, мені здавалося, що відьми - це, щиро кажучи, - лише немилосердно покарані невинні жінки. Покарані чоловіками, які не могли вибачити зради своїм жінкам, отож, реагуючи, засу­джували на спалення чужих жінок, з якими часто самі зраджували своїх дружин, називаючи їх відьмами. Отож, що я зауважила на тих картинах і скульптурах? Ці відьми на вогні усміхались.

Підступні, засуджені жінки - їх спочатку часто каменували, а потім спалювали, а вони, палаючи у вогні, радісно сміялись...

Мені тепер стало сумно, бо я подумала про тих відьом у кон­тексті. Якби Ти міг чути мій голос в Інтернеті, Ти б почув зараз вірш, який мене вже декілька тижнів постійно хвилює. Я прочитала його колись, не знаю точно де, у Варшаві. Він пригадався мені, коли я дивилась на усміхнених палаючих відьом у музеї неподалік пло­щі РідаІІе в Парижі:

Боже, Ти бачиш нас разом уві снах,

По краях тарілок; коли я подаю обід,

І на краєчку вихололого подружнього ложа,

У заглибленнях і зморшках довкола очей.

А ти вперто нас бачиш разом у снах, і єднаєш нам руки

Так, що ми не можемо втекти один від одного.

А якщо ні,

То не введи нас у спокусу.

Нехай обплутає мене Домашній макарон на неділю.

Дай нам заснути і визволи нас - Кожного зосібна.

Амінь \

Його, мабуть, написала якась сучасна відьма. Навіть не можу пригадати собі її прізвища. Я захоплююсь нею, навіть такою