Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Біля цього малого квіткового магазину, що поряд з газетним кіоском. 3 page





Цієї самої ночі, повернувшись із пабу, не в стані заснути, поборола острах і під якимсь приводом зателефонувала до Асі, щоб переконатися, що все гаразд. Вона боялася за неї. Знала, що її чоловік може бути непрогнозованим. Асі ще не було.

Через два місяці Ася прислала їй e-mail і призналася, що ще цієї ж ночі, коли цей актор відпроваджував її до таксі через порожній парк «короткою дорогою», раптом приту­лилася до нього і почала його цілувати. Хотіла тільки його цілувати, більше нічого. Тільки це.

Пам'ятає, що відчувала певне збудження і заздрість, коли читала далі цей e-mail:

Він узяв мене за руку. Ми зникли з головної алеї цього й так порожнього парку за величезним деревом біля ставу. Він зняв маринарку, поклав її на мокру від роси траву. Легко підняв мене і поставив на маринарку. Зняв з мене спідницю і колготи. Коли я вже стояла від половини вниз гола, клякнув переді мною і почав цілувати мої ступні. Він цілував мої ступні так, як ніхто ніколи до цього не цілував моїх уст. Уявляєш собі?!?!?!?!?

У певний момент навпомацки знайшов моє взуття. Делікатно підняв мене і озув. Я стала знову на 8 сантиметрів вищою. Нам це дуже потім знадобилося...

Але це було пізніше. Перед тим він був у мені двома пальцями. Обома і в двох місцях одночасно. Ну, знаєш...

Було чудово. Весь час говорив до мене. Навіть не пам'ятаю, що. Зрештою, це не важливо.

Говорив.

Я ніколи більше з ним не зустрілася.

Але до цього парку приходжу. Найчастіше, коли мені сумно або коли прочитаю якусь важливу книжку.

Я повернулась додому над ранком, мій чоловік ударив мене тільки один раз. Коли мала заплакала, розбуджена його криком, я витягнула валізку і почала пакуватись.

Не знаю, чому спочатку спакувала речі малої, а потім мої книжки. Коли виходила з квартири, він стояв навколішки перед дверима і ридав. Я залишилася. Взагалі він добра людина, змі­нився, вже не дивиться Eurosport.

Ася

Вона пам’ятає, що закінчила читати цей e-mail і знала, що це «не дивиться Eurosport» — акт капітуляції. Увесь смуток і розпач цього акту могла виразити таким одним коротким реченням тільки Ася. У будь-якому випадку ця капітуля­ція — однаково Асина перемога. Вона вже не є рядовий у каральній кампанії свого чоловіка.

Рядові ж не їздять у відпустку до Парижа!

Із задуми її вирвав молодий практикант, запитуючи з усмішкою:

— То я маю зарезервувати ті два місця? — Ні, — відповіла рішуче. — Я поїду, якщо ви будете мати три місця. Нічого не кажучи, він повернувся до величезного стела­жа з папками. Взяв одну і, дивлячись їй в очі, сказав:

— Вони, тобто цей готель, мають сторінку www. Я можу перевірити, чи щось змінилося. Ви маєте час, щоб зачека­ти? — запитав, наповнюючи її склянку мінеральною водою і кладучи, не питаючи, наступний кусочок цитрини. — Звичайно, що маю. Чи я можу сісти біля вас? Я б хоті­ла бачити, як ви це робите. Відколи вона знала Якуба, все, пов’язане з Інтернетом, автоматично здавалося їй чимось абсолютно вартим уваги, цікавим і дуже таємничим.

Не чекаючи на його згоду, вона присунула свій стілець так, щоб бачити монітор комп’ютера. Торкалася плечима поруччя його крісла і намагалася вгадати, що б він подумав про неї, якби вона раптом запитала, яким одеколоном він користується.

Він вистукав адресу інтернет-сторінки готелю: \vww.relais- bosquet.com.

— Знаєте, цей готель на Марсовому Полі. І ви б могли оселитися майже біля Ейфелевої вежі! — Тепер знаю. Але мені абсолютно байдуже. Я дуже хочу бути в Парижі сімнадцятого липня. Я можу спати навіть на травнику під Ейфелевою вежею. Якщо все вдасться, то я взагалі не спатиму. Найважливішим є те, щоб мої товариш­ки мали ліжка в цьому готелі. Якщо отримають ще і ванну, вам ціни не буде. Вона дивилася на монітор його комп’ютера, коли він ходив ти^-сторінками готелю, що показували інтер’єр кім­нат, послуги, які пропонував готель, а також мапи з його розміщенням. Дійсно, важко було собі уявити готель, який би міг бути ближче до Ейфелевої вежі. На екрані з’явився графік вільних кімнат.

— Чи вам залежить на одномісному номері, чи теоретич­но ви можете спати з товаришками? — запитав, дивлячись на її праву руку з обручкою на пальці. Раптом, коли він так відверто запитав її, вона зрозуміла, що їй залежить, щоб мати одномісний номер. Незалежно від того, яким неморальним може це комусь здаватися, їй дуже на тому залежить! Звичайно, вона б хотіла бути з ним сама, як тільки він поборе цю свою несміливість і відва­житься прийти з нею у її готель. Вона ще напевно не знала, що могло б означати бути з ним «один на один» у готелі в Парижі, дуже близько від Ейфелевої вежі, але відчувала, що це мусило б бути дуже приємно. Тому, як тільки прак­тикант порушив цю тему, відразу ж подумала, що в неї саме почалася менструація і у зв’язку з цим вона абсолютно точ­но не матиме менструації між 16 і 20 липня.

«Не буде менструації і кімната буде одномісна», — поду­мала вона.

Простягнула руку за склянкою з водою, забрала волосся з-над чола і, не підводячи очей, сказала:

— Оскільки нам відомо, що я не мушу спати на травнику під вежею, мені залежить на тому, щоб я не порушувала сон моїм найкращим товаришкам, якби я вирішила, наприклад, справді не спати, щоб не тратити часу в цьому чудовому місті, або... Вона не закінчила, бо він зупинив її, кажучи:

— Я зарезервував вам кімнату з боку саду. Бік від тераси є відразу над рестораном у подвір’ї. Французи дуже галас­ливі, коли вип’ють забагато вина. Ви того б зовсім не хоті­ли, правда? Ви зможете «не порушувати сну» нікому, хто власне не бажатиме цього. Він подивився на неї з усмішкою.

— Чи ви можете залишити завдаток і від імені товари­шок? Виїзд за кілька днів, і я б хотів бути впевненим, що ви не зміните намірів. Тим більше, що готель уже встиг підтвердити резервацію кімнат для дам. Подивіться самі. — Він повернув екран монітора до неї і пальцем показав на текст е-таіі’у, який фактично підтверджував їхню ре­зервацію. Вона трохи здивувалася, що підтвердження прийшло так швидко і польською мовою, але проігнорувала це і сказала:

— Я не передумаю, навіть якби Ейфелеву вежу перенесли в інше місце. Найважливіше, щоб не рухали готель. Особ­ливо з огляду на цей сад. Я також поручаюся за товаришок. Чи вистачить вам підтвердження моєю кредитною картою Visa? Виходячи з цього закладу, вона відчувала, що гаряча хви­ля, яка охопила все її тіло, зовсім не є наслідком винятко­вої спеки того літа. їй було так гаряче, бо вона розуміла, що цим рішенням вона радикально змінила, поки що тіль­ки щодо себе, статус знайомства з Якубом. Віртуальність, безпечна відстань, безтурботне кокетування, ці несподівані, але по суті визнання, які ні до чого не зобов’язують, а також інтимність, вплетені в тексти, настукані на клавіатурі їхніх комп’ютерів, можуть незабаром стати спогадами небаналь­ного флірту з початку природного зв’язку.

Небезпечного зв’язку.

І хоча це зазвучало патетично й грізно, як назва якогось телевізійного репортажу, вона знала, що це відповідна на­зва. Цей зв’язок небезпечно дрейфував в одному напрямі. Незважаючи на це, за мить, чекаючи на таксі, вона сяючи шепнула:

— Нехай там... Вирішила обов’язково запитати в Аліції та Асі, чи їхні попередні рішення типу «нехай там...» завжди були належ­ними рішеннями. Її були. Як дотепер, усі без винятку.

Вона сиділа в таксі і думки роїлися у її голові. Що вона повинна прочитати про Париж перед виїздом? Мабуть, нічого не прочитає. Але Ася, як завжди, буде знати все. Що вона повинна взяти з собою? Чи встигне піти до кос­метолога і перукаря? Чи має купити нову білизну? A propos білизни... Коли вона востаннє воскувала ноги? Як буде пах­нути на його шкірі той запах, який вона так часто нюхала у парфумерії? A propos його шкіри. На скільки можна схуд­нути за ці кілька днів до його прильоту, якби їсти лише спаржу? Нещодавно вона читала, — спаржа не тільки не має жодних калорій, та ще й до того геніально зневоднює. З другого боку, краще не перебільшувати з цією спаржею. Бо й так при всіх дієтах найбільше худнуть її груди. Вона була переконана, що не хотіла б мати менші груди в Пари­жі, ніж має зараз. Навпаки. Хотіла б, аби її груди в Парижі були такі великі, як ніколи.

Хвилю думала також, як про цю подорож скаже чоло­вікові. А тим часом їхала в таксі назад до свого бюра, щоб насамперед сказати про це йому, Якубові.

«У Варшаві наближається сімнадцята, — подумала вона. — У Новому Орлеані — близько сьомої ранку. Він заходить у Інтернет після сніданку. Якщо цей таксист продереться з Краківсього Передмістя під мою фірму за півгодини, то я повинна встигнути! Якуб прочитає e-mail з інформацією про мій приїзд перед тим, як залишить готель, щоб поїхати до конгрес-центру. Він матиме цілий день, щоб подумати про це».

Усміхнулася. «Але це знову я, — подумала. — Я його собі знайшла, я втягнула його у своє життя, я тепер до нього іду».

Однак вона ані трохи не почувалася незручно. Якуб у цьому всьому, що писав до неї або витворював для неї, хоча міг дуже часто перейти — треба визнати, з небаченою грацією — межу інтимності, завжди доводив, іноді навіть з перебільшенням, як сильно її шанує. Тому факт, що це вона їде до нього, а не він до неї, він аж ніяк не міг би не­правильно інтерпретувати. Окрім того, вони не зустрілися досі лише тому, що це він не хотів ускладнювати їй життя.

«Утім, — думала вона, — цей план з Парижем, випадко­ве його перебування там, випадковість цієї її спонтанної «на бігу» організації, все це зводилось до того, що зустріч — якщо відбудеться — буде просто результатом небаченого збігу подій, рухові яких вони тільки піддаються».

Вона взяла дзеркальце і, поправляючи макіяж, роздуму­вала над тим. Коли їй спав на думку цей «збіг обставин», вона мусила, просто мусила голосно засміятися до свого відображення.

«Відколи це я вмію вигадувати такі дурниці, вживаючи таку дуже наукову мову?» — подумала вона.

Таксист саме зупинив машину перед входом до будин­ку її фірми і, очевидно, неправильно зрозумівши цей сміх, вирішив спробувати щастя. Повернувшись до неї, запитав:

— Маленька, ти хочеш, щоб я завіз тебе на край світу? Я б вимкнув лічильник. Хочеш? Він дивився на неї, улесливо усміхаючись і відгортаючи з чола рештки масного волосся. Коли він зажмурював очі в усмішці, вона помітила в нього дві великі витатуювані крапки посередині повік. Вирішила не коментувати запи­тання, поки не вийде з таксі. Мовчки відрахувала суму, вка­зану таксометром. Подала гроші й, уже стоячи безпечно на вулиці, сказала:

— Ні. Не хочу. Для мене край світу є трохи далі, ніж ваш будиночок на дачі в напрямку Плоцька, Пултуска або Скєрнєвіц. Гримнула дверима і швидко відійшла, щоб не чути його коментарів.

У таких ситуаціях, як ця, вона дивувалась: невже може бути, щоб Якуб і, наприклад, такий таксист належили до того самого виду.

Хто мутант: Якуб чи таксист? Вирішила колись запитати про це Якуба. Зрештою, він відомий генетик, мав би знати.

Убігла на роботу. Чула порохотяг прибиральниці в кімна­ті в кінці коридору. Кинула торбинку на крісло під вікном, зняла мешти, натиснула фіолетову кнопку, яка вмикала її комп’ютер, вийняла слухавку телефона із зарядного при­строю і, йдучи до кухні, вистукала номер Аліції.

— Алю, можеш пакуватися. їдемо в неділю вранці. Зуст­рінемося завтра там де завжди, я розповім вам усі деталі. Боже, як я тішуся. Алю, знаєш, він там буде! Один цілий день. І одну цілу ніч. Я мушу закінчувати. Задзвони до Асі.

Вийняла з холодильника мінеральну воду, розірвала сріб­ний мішечок із цитриновим соком і влила все до склянки. Повернулася до свого письмового столу. За допомогою модему з’єдналася з Інтернетом. Відкрила програму для перегляду сторінок www. Знайшла адресу сторінки лето- вища Шарля де Голля в Парижі. Після коротких пошуків висвітлила на екрані особливо детальний кольоровий шкіц фрагмента терміналу, на який прилітали літаки авіакомпа­нії TWA. Він же мав прилетіти TWA з Нью-Йорка. Хвилю зосереджено аналізувала побачене. Якоїсь миті широко усміхнулася.

Коли принтер на столику під вікном продовжував випльовувати сторінки видруку зі схемою летовища, вона запустила поштову програму. Збуджена почала писати:

Варшава, 11 липня

Якубику, хоча це майже не можливе у нашому випадку, вперше я якось незрозуміло і магічно відчуваю, що Ти дуже далеко. Я май­же все прочитала про Новий Орлеан і навіть була на сторінці www того Твого Dauphine New Orleans. Ніщо не допомогло. Сумую за Тобою більше та інакше. Так ніби те, що Ти в Новому Орлеані, відрізнялося від того, коли Ти в Мюнхені. Але вже невдовзі повер­нешся. Ще тільки тиждень.

У четвер вранці, 18 липня, Ти приземлишся на летовищі в Па­рижі. Вийдеш через браму біля цієї великої реклами Air France і повернеш ліворуч, проходячи біля пунктів обслуги TWA, а потім біля маленького квіткового магазину, що притулився до газетного кіоску. Коли будеш там проходити, трохи сповільни крок.

Я буду там стояти і чекати на Тебе.

Я буду в зеленій сукні і, поза сумнівом, матиму зелені очі. Вони завжди такого кольору, коли я щаслива.

Уписала його адресу і вислала. Замовила по телефону таксі. Вимкнула комп’ютер. Прибиральниця все ще була в бюрі, коли вона виходила. Така дивно зворушена. Трохи сумна.

«Чому він так холерно запізнився. Запізно з’явився у моєму житті, — думала вона. — Запізно на одне освідчення».

Чоловік сприйняв інформацію про виїзд до Парижа із спокоєм, якого вона зовсім не сподівалася. їй навіть здава­лося, ніби він утішився, що впродовж тижня залишиться сам. Це було як укол голкою. Мав би, хоча б хвилю, протес­тувати. А потім дозволити переконати себе, що «їй це нале­житься», що «останні три роки вони нікуди не виїжджали», і що це ж «незвичайна нагода, ця пропозиція туристичної фірми», і що взагалі вони завжди з Асею та Аліцією хотіли мати такий «бабський» виїзд. Нічого такого не було. Він не протестував. Мовчки вислухав її, втупившись в екран комп’ютера, де змінювалися схеми проекту, над яким він останнім часом працював, сказав коротко «окей» і повер­нувся до своєї роботи.

Вона знала, що цей холод, такий помітний між ними від­недавна, існував ще «до Якуба». Задовго до. І тоді навіть був дошкульнішим, ніж тепер. Може, тому це тепло, яке приніс із собою Якуб, впливало на неї так, що вона була го­това на такі шаленства, як ця ризикована втеча до Парижа. Але все ж байдужість чоловіка, хоча й вигідна в цій ситуації, вразила її.

«Може, це так є, — думала, — що жінка, маючи такий шанс, хоче бути найважливішою в житті якнайбільшої кількості чоловіків. Але до часу. Жінка може кохати одно­часно двох мужчин доти, доки один з них не зорієнтується». Це вона знала абсолютно точно.

Зате вона не була впевненою, чи все ще кохає свого чоловіка.

Про те, що відчуває до Якуба, намагалася не думати. Це все може змінитися, коли він насправді існуватиме. Коли можна буде його побачити, доторкнутися, почути його голос. У дискусії зі своїм сумлінням це «змінитися» мало означати, що вона, стикаючись із правдивим Якубом, якось опам’ятається. Вона зустріне його, впевниться, що він нор­мальний, може, навіть чарівний, але це аж ніяк не буде як той «шал» на картині Подковінського, яку пригадала, коли Ася витягнула її в галерею у неділю зранку.

Вона воліла тепер не думати, що було б, якби це «зміни­тися» мало означати щось абсолютно протилежне.

«Втаємничу в усе Асю», — подумала вона. їм не бракува­тиме часу обговорити це дорогою до Парижа.

Однак тепер, уже в цьому автобусі, дивлячись на Асю, яка сиділа навпроти, заглиблена у читання найновішої книжки Ґретковської, роздумувала, чи ця ідея з утаємни­ченням має сенс. Що може сказати їй закохана в поезію математичка, яка змирилася з долею жінки біологічного батька своєї доньки? Або доведе, що це рівняння не має абсолютно жодних розв’язків і треба його проігнорувати як неістотне, або скаже, що Якуб — це єдиний можливий роз­в’язок. До обох відповідей вона — наразі — не готова.

Якусь мить дивилася на Асю. Вона всією собою читала цю книжку! Зітхала, усміхалася, крутила головою, заплю­щувала очі і хвильку думала, щоб знову повернутися до читання. Вона завжди і все так переживала. Такий синд­ром прогресуючої надчуттєвості. Вперше вона зауважила це тоді, коли вони провели разом місяць у Нім.

Це було кілька років тому. Обидві ще були студентками. Закінчувався серпень. Вони святкували її день народження. Ася підійшла до неї на кухні, коли якось залишилися самі, і сказала:

— Коло Нім на півдні Франції є величезні виноградники. Мій однокурсник уже кілька років збирає там виноград. Чудове місце і добре платять. Поїдеш зі мною? Тільки му­сиш сьогодні вирішити. Він чекає на відповідь.

За тиждень вони їхали поїздом до Берліна. З Берліна до Нім вирішили проїхатися автостопом. Звичайно, вона не сказала про це батькам, вони б ніколи її не пустили. Але коли Ася це їй запропонувала, вона не вагалася ані секунди, їх було двоє. Що могло з ними статися?! Вона ніколи не шкодувала, що так вирішила. Це була особлива при­года. Все складалося чудово. Аж до Ліона. Там їм перестало щастити.

З Берліна на автостраду в напрямку півдня їх вивіз за­лізничник, якого зачепила Ася, питаючи про дорогу. Гово­рив тільки німецькою, французької не знав навіть близько і розумів тільки уривки англійської. Але, незважаючи на це, усміхався до Асі, терпляче пояснюючи їй енний раз, як переїхати через цілий Берлін з двірця ЦОО на автостраду Berliner Ring. Говорив чимдалі повільніше, вірячи, що коли говорить повільніше, їм легше зрозуміти. Він не вмів при­ховати, що Ас я йому подобається. Витягнув врешті з ки­шені walkie-talkie і швидко щось сказав німецькою. Вхопив Асю за руку і рвучко повів тунелем у бік міста. Вона бігла за ними. Через годину він висадив їх на автозаправці біля автостради до Франкфурта-на-Майні. Зачекав, поки вони знайдуть варту довіри оказію до Франкфурта, і, проща­ючись, потайки втиснув Асі картку з адресою і номером телефону.

До Франкфурта вони їхали з американським військовим, який служив у спеціальному підрозділі американських військ недалеко від Франкфурта. Він на рідкість досконало розмовляв французькою. На його превелику радість, Ася говорила з ним французькою, а вона англійською. Вона не бачила чоловіка, який би мав таку чудову усмішку.

Він знав Нім. Завжди зупинявся там по дорозі на Кот д’Азур, де щороку проводив відпустку зі своїми дітьми. Її дуже глибоко зачепило, коли він сказав, що має чоти­рьох дітей і сам їх виховує, бо його дружина, теж військо­вик, загинула під час замаху на американське посольство в Тель-Авіві. Тоді в машині стало так тихо.

Тишу перервала Ася, прохаючи військового, щоб він зу­пинився на наступному паркінгу. Вона вийшла і пішла до телефонної будки. Коли повернулася до машини, сказала польською:

— Слухай, цей залізничник з Берліна встиг навчитися польської! Коли стало так сумно, я відчула, що мушу до нього зателефонувати і ще раз подякувати. Вивозячи на ав­тостраду, він зробив для нас геніальну послугу. Уяви собі, він майже онімів, як почув мене. А наприкінці так смішно сказав, як дитина: «Дякую вам».

У Франкфурті солдат висадив їх біля студентського бюра, яке координувало дешеві виїзди приватними маши­нами до великих міст у Європі. Наприклад, за невеликі гроші можна було стати пасажиром у машині, яка їхала до Ліона. Американець перевантажив їхні наплечники до чорного BMW, яке стояло перед офісом, сказав щось водієві німецькою і запропонував їм пересісти в BMW. Вони навіть не встигли з ним попрощатись, коли водій BMW раптово рушив. Вона дивилася на цього американського солдата і думала про його дружину, яка загинула в Тель-Авіві.

До Ліона вони приїхали на світанні, але потрапили в гігант­ський корок, який розсмоктався тільки після обіду. Спека до­ходила до 35 градусів. Водій безперервно лаявся. Вони йому підтакували. Потім, нудячись, навчили його клясти польсь­кою. Коли виходили на рогатках Ліона, гордилися собою. Водій, молодий німецький блондинчик в елегантному костю­мі від найкращих кравців, зосереджено лаявся у своєму дека- дентськи облаштованому ВМ\\1 з кондиціонером як справж­ній батяр з-під будки з пивом на Волі. І ще, в перервах, коли взагалі ніхто не рухався на автостраді, занотовував у транс­крипції все, чого його навчили. Такий старанний! А може, німці вже такі є, що з кожного приводу роблять нотатки.

Поночіло. Вранці наступного дня вони мусили зголоси­тися на ферму поблизу Нім, щоб почати працю. За Ліоном пізно ввечері їх забрала далі іспанська вантажівка. Водій мав зупинитися в Нім!

Коли Ася побачила вказівники на Авіньйон, запитала водія, чи це той «Авіньйон з мостом». Коли він підтвер­див, вона почала просити його, навіть не узгоджуючи цього з нею, щоб він з’їхав з автостради до цього міста і висадив її.

— Я б не вибачила собі, якби, проїжджаючи так близь­ко, не побачила цього мосту. Ти також не вибачила б собі, правда? — сказала вона. — Оглянемо тільки цей міст, з’їмо щось і поїдемо далі поїздом. Погодься, — безапеляційно ви­магала вона.

Звичайно, вона хотіла побачити цей міст. Окрім того, вона вже давно не була така голодна, як тоді. Від Франк­фурта вони нічого не їли.

Міст був нормальний. Зовсім не відповідав своїй славі. Драматичним у ньому було тільки те, що він несподівано закінчувався і не сягав другого берега ріки. Це могло збу­джувати фантазію. Але тільки у тих, хто не знав справжньої історії його знищення. Ася знала її детально, і на фантазії вже не залишалося місця.

Вони пройшли на самий кінець, так далеко, як тільки це було можливо, і приєдналися до туристів, які вже були там. Вмостилися на своїх наплечниках, розщібнули блузки, щоб засмагнути.

Коли за якийсь час вони повернулися на вокзал, вияви­лося, що до Нім, який лежав за 100 км звідти, немає вже жодного транспорту. Вони повернулися під міст і розклали намет, який Ася «для певності» тягала з собою. Хоча це було нелегально, вони провели ніч під мостом в Авіньйо­ні — сховалися з наметом за вантажівкою, яка стояла на паркінгу.

До ферми дісталися на півдня пізніше. Робота на збиранні винограду була вже розподілена. Молодий алжирець, що виконував роль керівника відділу кадрів, тільки розводив руками і вдавав розпач. Вона пам’ятає, що мало не плакала, проклинала Авіньйон, Асю, Демарчик, яка співала про цей ідіотичний міст, і цього алжирця, який нічого не міг зробити. Якоїсь миті до дегустаційної вин, де працював алжирець, зайшов справжній велетень. Був одягнений у заплямлену кров’ю білу майку і шкіряний фартух, що висів у нього на шиї на обшарпаних ременях і був перехоплений на стегнах широким паском. Незважаючи на спеку, був узутий у кало­ші, теж червоні від крові. Це виглядало жахливо. Однак, не звертаючи ані найменшої уваги на його вигляд, алжирець привітався з ним як з добрим знайомим. Коли велетень піді­йшов до холодильника і повернувся до них плечима, щоб витягнути ящик з мінеральною водою, вони побачили, що майка на плечах має вибляклий чорний напис: Варшавсь­кий університет. Вказуючи на них, алжирець почав йому щось розповідати. Згодом велетень підійшов ближче і, по­червонівши, як малий хлопець, сказав польською:

— Недалеко є ще одна ферма. Вони там вирощують цвіт­ну капусту і саме шукають людей до праці. Платять не так багато, як на збиранні винограду, але там можна працювати довше, ніж два тижні. Якщо хочете, він зателефонує і запи­тає, чи вас приймуть.

Вони хотіли. Навіть дуже.

З наступного дня вставали о п’ятій ранку і їхали з роди­ною власника ферми на поле. Праця полягала в тому, щоб закривати капусту від сонця. На ліву руку від кисті до плеча натягаєш кілька сотень різноколірних тоненьких ґумок і підходиш до розрослої цвітної капусти, — вони не уявляли собі, що вона може бути аж така велика, — згор­таєш її листя разом і накриваєш ним квітку, а наприкін­ці стискаєш Гумкою. Це рятує рослину від сонця, завдяки чому вона не темніє і її можна вигідно продати.

О п’ятій ранку цвітна капуста мокра від страшенно зим­ної роси. Поле, на яке вони потрапили, мало 6 км довжини. Отже, йдеш 6 км, нахиляєшся над кожною капустиною по дорозі, обнімаєш її як дитину і чіпляєш ґумку. Після обгор­тання кількох головок стаєш до нитки мокрою і тремтиш від холоду. Зрештою, в обід ти теж стаєш мокрий — цього разу від поту. Від спеки нема де сховатися, бо на полях цвітної капусти немає дерев. Коли доходиш до кінця поля, треба розвернутись. Назад теж 6 км. Розумієш це особливо добре, коли обнімаєш першу капустину першого кілометра.

Після першого дня вона ненавиділа усю цвітну капусту у світі і того, хто її привіз до Європи. Після другого уся ліва рука, яку стискали упродовж десяти годин тісні ґумки, стала темно-синьою від синяків. На третій день вони діста­ли плату за перші три дні й ненависть до цвітної капусти помітно спала, а рука вже не була такою темно-синьою.

Того дня вони вирішили відвідати велетня у майці Вар­шавського університету. Знали тільки, що він називався Анджей, але, незважаючи на це, були певні, що знайдуть його. Припускали, що рідко у французьких винарнях пра­цюють такі велетні, як їхній Анджей, і при цьому ще рідше походять з Польщі.

За зароблені гроші купили кілька банок пива і найкорот- шою дорогою, через поля з цвітною капустою, пішли до знаної їм ферми з дегустації вин. Настрій був чудовий. На половині дороги відкрили пиво і, попиваючи, жартували й сміялися. Поле з цвітною капустою закінчилося, і з бічної дороги раптом виїхав хтось на велосипеді. Вони запитали про Анджея. Виглядало, що кожен тут його знав. Дізнали­ся, що він працює біля господарських будинків, кількасот метрів за винарнею. Коли вони туди наближалися, почули голосний рев корів.

Згодом вони, стримуючи подих через жахливий сморід, проходили вздовж довгого, поштукатуреного на біло корів­ника. Минувши його, з банками пива в руках, усміхнені й ве­селі, вони вийшли на щось подібне до господарського подвір’я.

Те, що побачили, вони не забудуть до кінця життя.

Від воріт корівника в бік поля вело щось на зразок вузь­кого коридора, визначеного конструкцією з рудих від іржі металевих прутів. У багатьох місцях прути відірвалися в місці зварювання і вигнулися в середину коридору Від­разу біля воріт на складеному з колод підвищенні стояв мо­лодик з пляшкою пива в одній руці й довгим електродом, подібним до тих, що використовують для зварювання, в дру­гій. Впихаючи електрод між прутами огорожі, він встромляв його в шиї корів, яких хтось виганяв зі стайні. Перелякані і вражені струмом корови зривалися до панічної втечі, боля­че ранячись об виступаючі прути. Наприкінці коридор різко повертав, значно звужуючись. Щоб протиснутися через це звуження, корови мусили йти повільніше. Вони минали це звуження і виходили на круглий бетонний майданчик. Посередині майданчика стояв Анджей, вбраний у знаний уже їм шкіряний фартух. На руках у нього були довгі до ліктів чорні рукавиці. У правій руці він тримав великий мо­лот, такий, який використовується для забивання в землю паль або для розбивання каменю. Коли корова потрапляла з цього звуження на бетонний майданчик, Анджей одним потужним ударом молота між очі розбивав їй череп. Тоді корова з хрипінням переверталася на бетон. З вух, а часом, коли Анджей не влучав точно, з розбитих порожніх очних ям випливала кров, змішана з сукровицею і желатином. На майданчик виїжджав візок на акумуляторі, подібний до тих, що використовують для перевезення піддонів, висував вели­чезні сталеві вила, покриті рештками склеєної кров'ю шерс­ті, піднімав корову, яка ще сіпалась у конвульсіях, і віз до не­далекого будинку. На майданчик виходила наступна корова.

Пам'ятає, як різко відвернула голову, приголомшена мер­зенністю цієї жорстокості, і кинулася втікати. Асі вже не було поряд; біжучи, вона краєм ока зауважила, що та стоїть на колінах у високій траві і блює. У цей момент їй було абсолютно байдуже. Вона хотіла лише якомога швидше опинитися якнайдалі від того місця. Зупинилася аж на полі з цвітною капустою. Сіла в борозні між двома рядами цвіт­ної капусти і з відразою думала про неймовірну людську жорстокість.

Із задуми вирвав її крик Асі, яка злякалась, коли поба­чила, повертаючись, що вона сидить у капусті.

Підійшла і сіла поруч. Обидві якийсь час мовчали. Врешті вона підвелася і, стріпуючи порох зі штанів, з не­навистю сказала:

— Якщо про реінкарнацію це правда, то бажаю тому кур- виному синові з молотком, щоб у наступному житті він був коровою. І щоб з’явився на світ в околицях Німу.

Через тиждень вони звикли до цвітної капусти. Майже цілі дні проводили на полі. Потім разом поверталися до малого господарського будинку; фермер облаштував його як житло для працівників. І знову були разом. Готували вечерю й розмовляли. Були мов подружжя, яке працює в одному бюрі. Не існувало теми, якої б вони не обговорю­вали. Обидві відчували, що їхня приязнь поглиблюється з кожним днем. Незважаючи на те, що в багатьох аспектах відрізнялися між собою, шанували свою інакшість і вислу­ховували з цікавістю думку одна одної.

Час швидко минав. Вони ходили уздовж поля і вісім, а часом навіть і більше годин тулили до себе ті цвітні ка­пустини. При цьому розповідали незвичайні історії, співа­ли і рахували зароблені гроші.

Це трапилося буквально за тиждень до планованого по­вернення до Польщі.

Була особливо спекотна субота, і того дня на полі працюва­ла ціла родина фермера. Коли всі дорослі працювали, чотири­річний Франсуа, веселий білявчик з личком дівчинки і його восьмирічний брат Теодор — улюбленець батька — відпочива­ли в тіні дерева при дорозі. Дітей пильнувала Бровні, голден- ретривер із золотистою шерстю. Вона ні на крок не відходила від хлопців. Ася зачаровано дивилася на неї. Ася, яка любила усіх тварин, від павуків до коней, вважала, що пес — це єди­ний товариш, якого можна собі купити, а Бровні була псом, якого купила б за «усі гроші, які має і ще колись матиме».

Date: 2016-02-19; view: 294; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию