Автором вірша є Дорота Кєрштейн Пакульська. Підрядковий пере­клад — О. Кравець. 1 page

безіменною. Цей вірш мене хвилює і засмучує. Знаю, що Тебе також. Не знаю, чому я його запам'ятала. Я зовсім не вважаю, що Десять заповідей - це найкращий провідник у житті. Я скажу Тобі, якою буде моя 11 заповідь, коли Ти вже опинишся тут.

Р5. Гадаєш, що процес очікування чинить довшим саме чекання. Я не думаю. Я вже впевнена.

Прилети нарешті.

@8

ВІН: Доходила третя, коли він врешті опинився у своєму номері. О дев'ятій ранку його літак вилітав до Нью-Йорка.

Сподіваюся, що принаймні один пілот випив менше, ніж я тієї ночі — подумав він, миючи зуби у ванній. На відмі­ну від більшості людей, він любив іти під душ з чистими зубами.

Він стояв під душем і думав про неї. Яка на смак її шкіра? Як буде звучати його ім'я, коли вона його вимо­вить? Що вони скажуть один одному в перших словах на летовищі? Як він, вітаючись, повинен обійняти її? Раптом йому здалося, що через шум води він чує телефонний дзві­нок. Він закрив кран. Це був телефон. Він пересунув скляні двері душової кабіни і, не витираючись, пішов до спальні. Крістіана. Секретарка інституту в Мюнхені.

— Якубе, де ти ходиш уночі? Я вже дві години телефо­ную до тебе. Чи ти можеш записувати, що я говорю? Океу, можеш. Отож слухай уважно. Ти сьогодні не летиш до Нью-Йорка. Ти летиш до Філадельфії. Там візьмеш таксі до Прінстона. Це лише сорок п'ять хвилин, якщо немає заторів. Професор молекулярної біології у Прінстоні чекає на тебе. Електронний квиток на рейс до Філадельфії отри­маєш при відправленні пасажирів. Номер квитка я наді­слала факсом до реєстратури готелю. Твій літак з Нового

Орлеана до Філадельфії вилітає об одинадцятій ранку тво­го часу. Усі рейси я полагодила так, як ти любиш, у Delt’ і. Ти, мабуть, задоволений? Маєш дві години додаткового сну! У Прінстоні заінсталюєш їм програму Пам’ятай, лише демо. Ніякої повної версії. Так, як у контракті. Від демо вони повинні бути в такому захопленні, щоби купити в нас повну версію. Заінсталюєш їм це тільки в комп’ютерах клі­ніки. Розкажеш їм гарно, так як ти це вмієш. Вони повин­ні відчути, що їм це дуже потрібно. Я замовляю тобі там у Прінстоні номер в Hyatt. Це готель одразу ж поряд з клі­нікою. Номер резервації також є у факсі. Якубе, ти навіть не думай про те, щоб залишити мене тут, у Мюнхені, і пере­їхати до Прінстона. Я знаю, що у твоїй голові рояться такі думки, щоб перебратися до Штатів, але не роби мені цього. Прошу, не залишай мене саму з тими німцями!

Він усміхнувся. І хоча це був жарт, він знав, що в ньому є багато правди. Крістіана була абсолютно нетиповою нім­кенею. Спонтанна, невпорядкована, неорганізована, вразли­ва, запальна і виявляє свої почуття. Вона завжди докоряла йому, що це вона вчиться від нього німецькості, а він їй говорив, що вона така по-слов’янськи «розмамляна» і час спливає їй крізь пальці. Знав, що він її найбільший прия­тель. Він зворушував її мисочкою полуниць у лютому, квіта­ми на столі 8 березня (хоча ніхто в Німеччині не святкував Дня жінки), e-maiVом у день її іменин, а найбільше тим, що носив важкі пачки з ксерографічним папером для друка­рок. Він, професор, носив ксерографічний папір секретарці. Деякі колеги-науковці були обурені таким демонстратив­ним актом «брутального ламання структури залежності». «Так. Він — поляк. Поляки завжди мусять щось руйнувати і ламати якісь правила», — мабуть, вони так думали. Кріс­тіана лише напочатку відчувала незручність. Згодом раділа дню, коли їм привозили папір для друкарок. Вона дуже любила демонстративно показувати «цим німцям, як на­справді треба ставитись до жінок». А він? Він, хоча зовсім не прагнув «ламання правил», просто інакше не міг.

Він намагався у стосунках з Крістіаною не виходити поза рамки приязні. Він знав, що міг би значно більше. Але не хотів. Насамперед тому, що коли він з’явився в інституті, Крістіана мала постійний зв’язок. Вона приваблювала його.

Вона була тоді єдиною у Німеччині близькою йому особою. Не раз своїм способом буття, реакціями навіть нагадувала йому Наталію. Може, саме тому він не хотів перейти цієї межі. Він не хотів руйнувати чогось і не могти збудувати на цьому місці нічого іншого. Від початку він сприймав перебування у Німеччині як щось тимчасове. Як таку собі «залу очікування» по дорозі до мети. Його метою була Америка. Він вважав, що в залі очікування - Крістіана під­сміювалася з пафосу цього афоризму - не можна садити дерев. Він був у цій залі очікування вже декілька добрих років і часом йому здавалося, що Крістіана там разом з ним на щось чекає.

У першу мить, почувши про цей план із Прінстоном, він хотів протестувати. Однак подумав про ті дві години сну і сказав:

— Кріссі, - вона любила, коли він пестливо називав її саме так, — я тебе не залишу саму з тими німцями. Тепер, коли я навчив тебе пити горілку, як п’ють справжні поляки, мені було б шкода. Я розумію. Сьогодні об одинадцятій я лечу до Філадельфії. Вистав мені на сервер ФТР ту документа­цію для Прінстона. У моєму ноутбуці її немає, бо я зовсім не чекав на цю подорож. Ти знайдеш її у комп’ютері у мене на роботі. Він постійно увімкнений. Кріссі, як ти вже будеш там, прошу, підлий мої квіти. Не забудеш? Постараєшся не заходити на мою 7CQ, коли ти вже будеш у тому комп’ю­тері? Те, що там знайдеш, і так написано польською. І про­шу тебе, не вчи польської лише задля того.

Він засміявся у слухавку. Хоча Крістіана обіцяла йому, що «постарається», він знав, що з тих старань нічого не буде. Вона обов’язково перегляне усю історію його кореспонден­ції на 7CQ. Крістіана неймовірно любила знати все про всіх. Завжди її цікавив найбільше він. Він був у найкращому репродуктивному віці, наймолодший професор у їхньому інституті, цілував жінкам руку, а вона навіть не могла ви­значити, з якими або з якою він спить. Вона не могла цього визначити, бо він не спав із жодною. Хоча Крістіані важко було у це повірити, не спав уже віддавна.

Коли він відклав слухавку, на ліжку, на місці, де він сидів, розмовляючи з Крістіаною, темніла велика мокра пляма. Ну так, він прибіг до телефону просто з-під душу. Тепер уже був сухий. Він пішов до ванної, щоб вимкнути світло. Повертаючись, помітив, що на підлозі біля дверей лежить білий аркуш паперу. Він нахилився і підняв його. Факс від Крістіани. Він зателефонував до портьє і попросив розбу­дити його на дві години пізніше.

їдучи таксівкою з готелю на летовище в Новому Орлеані, він обіцяв собі, що вже ніколи більше не питиме. Голова жахливо тріщала з похмілля, він навіть не встиг зробити одного ковтка кави, бо проспав, а радіо в таксі погрожу­вало торнадо над Північною Кароліною. А до Філадельфії завжди летиш над Північною Кароліною!

Було гірше, ніж він думав. Турбуленції розпочалися від­разу за Новим Орлеаном. Він конвульсійно тримався за по­руччя крісла, ніби це могло йому чимось допомогти. А це був лише початок. Після години польоту, коли вони потра­пили у вири, що затихали після торнадо над Північною Кароліною, він голосно пообіцяв собі абсолютну відмову від алкоголю. Аби тільки щасливо приземлитися, а він уже ніколи більше не візьме до рота алкоголю. Йому прига­далися рейси часів навчання у технікумі. Тоді теж так до болю виривало нутрощі. Він ніколи не забуде сцени, коли блідий і зелений, разом з багатьма іншими, яких перевози­ли через Біскайську затоку, перервав блювання, щоб у тій агонії сміятися з боцмана, який верещав, перекрикуючи удари хвиль:

— Моряки знають, що найкраще на таку погоду? Моря­ки, звичайно, курва, не знають! Найкращий на таку пого­ду компот з черешні, бо смакує однаково на обидва боки. Нехай моряки це запам’ятають. Окрім того, блювати — це не є єбати. Це треба вміти. Хто це до холери ригає на на­вітряний?

Мабуть, він був такий самий зелений, як тоді на кораблі, оскільки стюардеса що кілька хвилин підходила до нього і питала, чим може йому допомогти. Це використову­вав його сусід з крісла поруч, величезний техасець у ков­бойському капелюсі, якого він не знімав ані на мить. Тоді, коли він умирав, його сусід щоразу, як підходила стюар­деса, замовляв алкоголь, ніби нічого не трапилося. Навіть намагався частувати і його. Із жахом і відразою в очах він відмовлявся: не міг уявити собі більшої тортури, ніж смак віскі в такій ситуації.

Турбуленції тривали до самого кінця, і приземлення було жахливе. Вони вдарили колесами об плиту летовища так сильно, що навіть збайдужілий до всього вже добре п'яний його сусід запитав, злегка белькочучи:

— Ми приземлились чи нас застрелили?

За воротами на нього чекав водій, якого вислав на лето- вище університет у Прінстоні. Вони їхали понад годину. Ледь опинившись у своєму номері, він одразу ж зателефо­нував до професора і переніс зустріч на три години. Він поставив будильник, попросив у реєстратурі, щоб його роз­будили і запрограмував це в телевізорі. Звук виставив на максимум. Роздягатися уже не мав сили.

Тричі прокидався, але тільки телевізор змусив його піти під душ. У кабінеті професора він був за декілька хвилин до призначеної зустрічі. Добре знав його з попередніх зустрі­чей і конгресів. Здивачілий біловолосий старий. Випускник університету в Цюріху — що він з гордістю підкреслював, пристрасно покликаючись на Ейнштейна, який також за­кінчив цей університет - толерував усе, окрім непункту- альності, паління цигарок і дружин науковців. Саме в такій послідовності.

Він завжди розмовляв з ним німецькою, ігноруючи той факт, що його співробітники та асистенти нічого з того не розуміли. Під час кожної зустрічі він з'ясовував, чи їхній інститут справді не співпрацює «з тими метабіологами у Гарварді, які усе ще не знають, що кити — це ссавці». Що­разу — це, на жаль, відповідало істині - запевняв його, що вони таки насправді не співпрацюють із Гарвардським уні­верситетом. Однак не додавав, що це вже декілька років було їхньою метою.

Шефом молекулярної біології у Гарварді, про що він дізнався під час прийому на якомусь із конгресів, — була колишня дружина професора з Прінстона. Оскільки середо­вище науковців — це одне з найбільш пліткарських середо­вищ узагалі, йому хтось прошепотів на вухо, що професор і екс були подружжям лише сорок сім годин. Від одинадця­тої ранку в суботу і до десятої ранку в понеділок, оскільки лише о тій годині відкриваються суди в штаті Массачусетс.

Нібито рівно сорок сім годин після шлюбу дружина про­фесора, доктор біологічних наук, випускниця паризької Сорбонни, подала позов на розлучення. Він сам ніколи не проводив із професором більше, ніж одну годину, але й цього було достатньо, щоб зрозуміти його екс.

Презентація в кабінеті професора — звичайно, німець­кою - тривала понад годину. Близько сімнадцятої його привезли до комп’ютерного центру клініки Університету в Прінстоні, де він мав заінсталювати і тестувати демонст­раційну версію їхньої програми. Після тригодинної праці, коли вже наближався до завершення, він вийшов з ком­п’ютерної зали, щоб пошукати автомат, який продає банки з колою. Він мав бути десь тут, неподалік. В американсько­му університеті могло не бути бібліотеки, але мусив бути автомат з колою. Він вийшов у темний коридор з освітле­ного лампами денного світла комп’ютерного центру.

— О Боже, як ви мене налякали! Я думала, що це якийсь дух. Ви ходите так само, як Томмі. Ви мене дуже налякали. Він теж мене постійно лякав. Він повернув голову туди, звідки долинав цей голос. Здалека у темному коридорі маячіла чорна прибиральниця. Вона нагадувала рабиню з картин Теодора Дейвіса, яка зби­рає бавовну на плантаціях неподалік Нового Орлеана. Ті ж глибокі півсантиметрові зморшки під очима. Ті ж величезні білі очні яблука, порізані червоними лініями кровоносних судин.

— Я не хотів вас лякати. Я шукаю автомат з колою. Хто такий цей Томмі? — Томмі теж постійно шукав колу. Він працював тут ба­гато років і ніколи не пам’ятав, де той автомат, — відповіла вона. — Сьогодні я, безумовно, також не запам’ятаю. Чи ви заведете мене до автомата і розкажете по дорозі, хто був Томмі? — Ви не знаєте, хто такий Томмі? Томмі працював за чо­тири коридори звідси. Кожен знав його з крадіжки мозку Ейнштейна. Чи ви знаєте Ейнштейна, того американського єврея зі Швейцарії? Він уважніше приглянувся до неї. Ще ніхто не називав Ейнштейна «американським євреєм із Швейцарії». Він не міг визначити її віку. Йому часом хотілося знати, чи негри також не можуть визначити вік білих, бо видаються їм завжди всі однаковими. Вона нагадувала йому Евелін з ресторану в Новому Орлеані. Величезна, прямокутна від плечей до землі, міцна, з грудьми як подушки, що прикри­вали цілу грудну клітку від ключиць до живота.

— Як це вкрав мозок Ейнштейна? Хто він був, цей Том- мі? — допитувався заінтригований. Негритянка відставила відро, з якого виливалася піна, і сіла на лавку біля входу до туалету.

— Томмі був лікарем. Але нікого не лікував. Тому його також ніхто не шанував. До того ж ні з ким уранці не ві­тався. Ви б віталися з кимось радісно, якби мали два трупи для розтину до сніданку і чотири після? Я його поважала. І Мерилин також. Томмі був закоханий у Мерилин. Але тоді тут майже кожний був закоханий у Мерилин. У ті часи жінки й чоловіки ще кохали один одного. Мерилин була лікарем на четвертому поверсі. Я там не прибирала. Мери­лин була дуже гарна. — Чи я можу при вас запалити? Вона витягнула пачку з тютюном і почала скручувати цигарку.

— Звичайно, можете. Ви б могли скрутити одну й для мене? У тому автоматі на колу є й пиво? Він знову забув про обіцянку, дану в літаку. Вона посміх­нулася.

— Пиво? Ні. Ніколи. Тут у кампусі легше купити кокаїн, ніж пиво. — Хто був Томмі і хто була Мерилин? — запитав він, сіда­ючи поряд на лавці. Оскільки вона була така велика, що займала майже всю лавку, він мусив сидіти впритул до неї. Вона подала йому скручену цигарку. Вони сиділи в темному коридорі й пали­ли цигарки. Дві тліючі точки. Було тихо, тільки її низький голос звучав несамовито у тій темряві і при акустиці того коридору.

— Взагалі-то Мерилин працювала у педіатрії. Діти люби­ли її, бо вона постійно сміялася. Тільки коли якась дитина вмирала, в її очах були сльози. Вона завжди плакала в туа­леті. Щоб діти того не бачили. Томмі був паталогоанато- мом. Розкроював трупи, щоб знайти в них щось важливе. Завдяки тому, що знаходив, можна було рятувати життя іншим. Хоча він був дуже потрібний, ніхто, окрім Мерилин, ним не захоплювався. Він, мабуть, якось це відчував. Це було так давно, а я пам’ятаю кожну дрібницю. Ейнштейна привезли перед північчю. Він був непритомний. Помер від­разу після півночі. Це був понеділок, вісімнадцятого квітня п’ятдесят п’ятого року. Я тоді була тут наймолодшою прак­тиканткою. Мені здається, що це було ніби вчора. Я при­бирала тоді другий поверх, перший і пивницю. Патологія розташована в пивниці. Очевидно, Томмі знав Ейнштейна і захоплювався ним. Він був для нього недосяжною мудріс­тю. Кожен у Прінстоні знав Ейнштейна. Хоча б через тих усіх журналістів, які тут ганяли в кампусі за Ейнштейном як зграя вовків.

Коли Томмі прийшов на чергування, Ейнштейн уже ле­жав на столі. Спершу Томмі не хотів робити цього розтину. Він прийшов нагору до Мерилин і дуже знервований ска­зав їй про це. Через кілька хвилин його вдалося переконати, і він повернувся у пивницю. Те, що там далі діялося, я знаю в деталях від Мерилин. Думаю, що Томмі це зробив для неї. Щоб вона захоплювалась і пишалась ним. Усі кажуть, що це неможливо, але я знаю своє. Я бачила, як він дивився на Мерилин. Томмі зробив жахливу річ. Спочатку він виконав нормальну аутопсію і потім раптом на нього найшло це по­чуття. Цей один-єдиний, неповторний шанс у його житті. Він узяв пилку, розрізав череп Ейнштейна і витягнув з ньо­го мозок. Розділив його скальпелем на двісті сорок рівних шматків і запакував до двох трилітрових слоїків з написом Costa Cider і залив формаліном. Один зі слоїків щільно на­крив дерев’яною, а другий скляною покришкою. Обидва слоїки виніс із пивниці. Вирішив, що нікому їх не віддасть. Порожній череп Ейнштейна напхав газетами, загорненими у фольгу, і закрив так, щоб ніхто нічого не помітив. Чи ви собі можете це уявити? Старі зім’яті газети замість мозку в черепі Ейнштейна??? Коли Мерилин мені це розказувала, я не хотіла вірити. Як він міг це зробити?

Вона на мить замовкла, важко дихаючи.

Вигляд Ейнштейнового черепа, напханого газетами, був як сцена зі страшнющого фільму жахів, яка вражала своєю безглуздістю. Досі Ейнштейн був для нього як пам’ятник.

Квінтесенція розуму. Ейнштейн без мозку, з напханим папе­рами черепом, раптом видавався незначним і приниженим. Ні, це не був фільм! Цього б не вигадав жоден режисер. Він почувався незручно в цьому темному коридорі поверхом вище над пивницею, де відбувся цей сатанистський ритуал вирізання мозку Ейнштейна. Він радів, що ця лавка була така мала, а негритянка велика. Завдяки цьому він міг си­діти притулившись до неї.

— На чому я закінчила? Вже згадала. Томмі знав про останню волю Ейнштейна, котрий бажав собі, щоб його тіло після смерті спалили, а останки розкидали в місці, про яке б знала лише найближча родина. Ейнштейн не хотів мати ніякої могили... Знаєте що? Я скручу собі ще одну. Останнім часом я дуже багато курю. Тут, в Америці, це не­добре. Запала тиша. Вона витягнула з бездонної кишені фарту­ха пачку з тютюном і вже за мить склеювала слиною цигар­ку. У світлі вогню запальнички її білі очні яблука здавалися страшенно великими на тлі чорного, як смола, обличчя.

Те, що розповідала ця негритянка, було сенсаційне. Він ані секунди не сумнівався, що вона говорить правду. Колись давно, ще під час навчання, у нього була така фаза в житті, коли він захоплювався Ейнштейном. Це правда, що в нього немає могили. Це якраз дуже пасувало Ейнштейнові. Боги не мають могил. Фактом є також і те, що мозок Ейнштей­на не згорів із рештою його тіла, завдяки чому його могли багато разів досліджувати неврологи. Невроанатомічні до­слідження підтвердили його винятковість. Усе це він знав віддавна. Зате абсолютно не мав поняття, що за тим кри­ється така неймовірна історія. А тим часом негритянка про­довжувала:

— Ніхто не радив, ані не дозволяв робити Томмі те, що він зробив. Він вважав, що не потребував мати на це до­зволу, бо, як казав, «Ейнштейн належав усім». Навіть коли все вийшло на яв, він не хотів віддати того мозку. Мерилин говорила мені, що Томмі це зробив для людей, а не для сла­ви. Він вірив, що, маючи найважливіше в Ейнштейні, його мозок, вдасться колись відтворити усього Ейнштейна. Він був такий одержимий дивак. Він щодня різав трупи, але, незважаючи на це, був найбільшим романтиком у цьому цілому будинку. Тому Мерилин так його любила. Але ні­коли йому не вибачила того, що він зробив Ейнштейнові. Томмі через це дуже страждав. Негритянка глибоко затягнулася і замовкла. Загадковий Томмі багато в чому мав рацію. Але тоді, 1955 року, ані він, ані ніхто інший не міг знати, що для клонування людини не потрібно нікому виймати мозок з черепа. Цілком ви­стачає відповідно збережена крапелька крові, волосок або тканина шкіри. Повний генетичний матеріал людини міс­титься в ядрі кожної окремої клітини. Щодо цього нейрони мозку не відрізняються від інших, «прозаїчніших» клітин. Імовірно, Томмі просто хотів бути впевнений і саме для певності зберіг у формаліні понад кілограм матеріалу для клонування. Він також знав, що зі всіх клітин — найважли­вішими в Ейнштейна були ті, в мозку.

— Томмі довелося звільнитися з Прінстона, - продовжи­ла свою розповідь негритянка. — Але він так і не віддав тих слоїків з мозком Ейнштейна у формаліні. Через півроку після того, як він звільнився, Мерилин вийшла заміж і пе­реїхала до Канади. Я не знаю напевно, що сталося з Томмі. Хтось мені казав, що зустрів його нещодавно в якомусь уні­верситеті в Канзасі. Цієї миті хтось із шумом відчинив двері наприкінці ко­ридору. Жмут проміння з ліхтаря почав повільно пересува­тися по стінах. Це, мабуть, був сторож. Негритянка раптово зірвалася і зникла за дверима туалету. За мить світло ліхта­ря дійшло до лавки, на якій сидів Якуб. Сторож став перед ним і посвітив ліхтарем просто в очі.

— Чи ви знаєте, що куріння тютюну — серйозне правопо­рушення? Я б міг вас покарати штрафом від тисячі доларів і вище, — сказав голос за світлом ліхтаря. І додав, смію­чись: - Але не покараю, оскільки чудово знаю, що курити вас намовила Вірджинія. Тільки її тютюн може так жахли­во смердіти. Коли вона вже вийде з туалету, де тепер хова­ється, ви скажіть їй, що це їй так більше не минеться. — Він гучно засміявся і рушив до сходів, що вели до пивниці. Він увесь час мовчав, трохи приголомшений розповіддю Вірджинії, яка довго не виходила зі свого сховку в туалеті. Врешті вона прочинила двері й пошепки запитала:

— Він уже пішов? Коли він підтвердив, вона енергійним кроком вийшла з туалету і схопила своє відро:

— Тепер я вже мушу йти. Через п’ятнадцять хвилин він буде повертатися і зачинить весь будинок, а я сьогодні забула свої ключі. Знаєте що? Ви не тільки ходите так, як Томмі. У вас також подібний голос, - сказала вона, зника­ючи за поворотом коридору. Коли її вже не було, він пригадав собі, що вона мала показати йому автомат з колою. Він покликав її. Вона не відповідала. Він зайшов до туалету, знайшов малий фон­тан з питною водою і нахилив голову так, щоб струмінь обмив йому обличчя. Якийсь час стояв так, схилившись. За мить, не витираючи обличчя, повернувся до комп’ютер­ного центру. Закінчив інсталяцію програми, підготував ко­роткий опис процедури запускання програми, вислав e-mail до професора з інформацією про те, що зробив, і замовив у Інтернеті таксі. Він вимкнув комп’ютер і вийшов у кори­дор. Проходячи повз лавку біля туалету, відчув неспокій. Він не міг викинути з пам’яті картини трупа Ейнштейна з відкритим і наповненим газетами черепом. Він кинувся до виходу. Таксі вже чекало.

— Завезіть мене кудись, де можна випити пиво, — звелів таксистові. У готелі він опинився близько півночі. Цієї ночі йому снилися Томмі, Вірджинія, загадкова Мерилин і теорія відносності. Коли наступного дня, їдучи після сніданку готельним лімузином на вокзал, минав кампус, пригадав собі подію минулого вечора і вирішив, що дізнається усе можливе про людину, яка врятувала від спалення мозок Ейнштейна. Він почне вже сьогодні, у Нью-Йорку, де буде за годину. Мабуть, саме стільки часу потрібно його потягу до Penn Station на Манхеттені.

До того ж він не міг дочекатися, щоб якомога швидше розповісти їй цю історію про мозок Ейнштейна. Відколи знав її, він помітив, що події, почуття і думки набирають справжнього значення лише тоді, коли він поділиться ін­формацією про них саме з нею. З Наталією було так само.

Він не напише їй про це. Розкаже. Саме так. Сяде перед нею і, дивлячись їй в очі, розкаже. Ще тільки одна ніч і один день. Це швидко мине. Тим більше, що у Нью-Йорку час минає швидше. Очевидно, це не абсолютна правда, лише відносна. Релятивістська та ейнштейнівська. Він знав про це з часу Нового Орлеана, такого ж лінивого і повільного як Техас. Коли у Нью-Йорку новини вже наближалися до прогнозу погоди, у Техасі не встигала ще закінчитись пер­ша реклама після привітання диктора.

Обриси Манхеттену маячіли вдалині, коли його потяг заїжджав у тунель під рікою Гудзон. Завтра увечері він ле­тить до Парижа, щоб зустрітися з нею. 3-А-В-Т-Р-А - він подумки повільно вимовив це слово по буквах, розважаючи над ним, тішився як дитина.

ВОНА: Якубику, чи я Тобі колись говорила, як я люблю думати про Тебе? Напевно говорила, але я люблю також думати, що ще не говорила. Сьогодні я багато разів думала про Тебе.

Я обов'язково повинна щось Тобі розказати. Ася напевно мене вб'є, бо я їй сказала, що йду лише в номер поправити макіяж, а насправді втекла до того Internet Café на вокзалі метра і пишу до Тебе. Ася, відколи ми знаємось, вбивала мене вже багато разів, отож, без сумніву, я якось це переживу.

Ти обожнюєш такі історії, бо любиш виловлювати здивування. А також зворушення. Я сьогодні була дуже здивована. А також зво­рушена. Неймовірно. Але спочатку.

Цей гарний студент Аліції (так на марґінесі, Аліція, звичайно вважає, що дуже і «остаточно», хай би що це значило, закохана в студента) колись під час канікул працював для однієї вдови французького промисловця, який вивіз її з Німеччини і закрив у золотій клітці величезного будинку в південно-західній частині Парижа. Як ти думаєш, що міг робити гарний студент із Польщі для тоді вже понад сорокарічної вразливої вдови, яка має трьох кухарок, масу прибиральниць, двох садівників, водія і ветеринара на побігеньках? Коли Аліція закохана, вона ніколи не ставить таких безглуздих запитань.

Вдова запросила студента, студент запросив Апіцію (бо що він міг зробити, коли Аліція не відходила ні на крок), а Аліція запро­сила нас. Вдові було це байдуже, бо їй хотілося через багато років побачити свого студента.

Вдова послала під готель два лімузини, бо зрозуміла, що сту­дент має не трьох приятельок, а кільканадцятьох приятелів. Хоча студент декламує Аліції вірші французькою, його французька зовсім не найкраща. Принаймні ця в мові. Будинок, у якому тим­часово перебуває вдова - бо вона сама стверджує, що мешкає на Маврикії, а в Парижі тільки тимчасово перебуває - подібний до Бельведера, тільки більший. Вдова - блондинка із сумними очима, які внаслідок багатьох операцій мають невизначену форму. Вдова має дві недуги, одна з яких просто зворушує. Перша - це хворобливе почуття необхідності «співжиття зі світом». Вона сама казала, але лише після третьої пляшки вина, що це своєрідна ідея- фікс, і то в психіатричному сенсі. У кожному приміщенні (включно зі стайнею для коней) вдова має телевізор. Оскільки вона вважає, що у світі діється безліч важливих речей, то вона мусить бути про них поінформована. Тому встає о 5 ранку і дивиться новини на всіх можливих каналах і всіма можливими мовами. Коли ми приїхали, вона теж дивилася якісь новини й удостоїла нас своєю присутніс­тю лише через ЗО хвилин. Вдова просто хвилюється за світ і хоче докладно знати причину своїх хвилювань.

А ще вона вважає, що у світі найбільше страждають звірі. Тому вона має декілька псів, декілька котів, кільканадцять канарків, кілька хом'яків і лише одну чорну в'єтнамську свиню. Свиня справ­ді дуже чорна, така величезна, як відомий усім боксер, який меш­кає у США, тільки гарніша. Коли ми сиділи у великому саду, свиня бігала як шалена, часом підбігала до вдови і легко підштовхувала її рильцем, яке вдова ніжно цілувала відкритими губами. Незабутнє видовище! В'єтнамська свиня, що бігає як шалена, голосно куві­каючи, риє доглянуті травники, топче клумби пречудових троянд і як дитина до мами підбігає до вдови за своєю порцією ніжності й пестощів.

Гарного студента свиня добре знала і теж доторкалася до нього своїм вологим рильцем. Аліція з відразою дивилась на ті ніжності в'єтнамської свині й була дуже вражена.

Натомість Ася гладила із ніжністю свиню, яка протискалася між нами, а історії вдови про звірів, яких «переслідують люди», вона слухала як заповіді приходу кращого, особливо для звірів, світу. Я бачила по її очах, що якби вона могла, то притулила б вдову до себе.

Після кількох таких шалених набігів свиня зникла в будинку вдови і більше не з'явилася. Здавалося, вдова схвильована цим фактом, але з місця вона не рушала.

Вдова виявилася винятковою жінкою. Усе, що ми говорили, вона трактувала як новини наступного інформаційного сервісу і реагувала на них природним обуренням, сміхом або співчуттям. Ми випили кілька пляшок бордо, які приносив кухар. Його регу­лярно підганяли по телефону, який лежав на столику в садку. Коли ми вставали з-за столу, я була в дуже еротичному настрої. Це через те французьке бордо, яке діє на мене наче афродизіак (можеш мати які завгодно асоціації), і через факт, що Ти завтра вилітаєш із Нью-Йорка до Парижа.

У саду зробилося надто холодно, ми перейшли до резиденції вдови. Аліція неспокійно і роздратовано спостерігала, як студент у саду допомагає вдові встати з крісла і веде її до резиденції, обхопивши за талію, а вона сперлася на його плече і притулилась до нього.

Коли ми увійшли до величезного салону, перед нами постала жахлива картина. В'єтнамська свиня лежала, розвалившись на білому (без сумніву, зі свинячої шкіри) тапчані, що стояв біля стіни, яка майже повністю була закрита сіро-чорною аквареллю величез­них розмірів. Мармурова підлога салону була вкрита клаптиками газет, занурених частково в калабанях якоїсь рідини, що смерділи аміаком. Ходячи по підлозі, ми роздавлювали хаотично розсипані коричнево-червоні зерна. Під тапчаном з білої шкіри стояла від­крита мала клітка, довкола якої лежало особливо багато зерен. Це, мабуть, була клітка хом'яка, про якого нам говорила вдова. Клітка була повністю здеформована і хом'яка в ній не було. Вдова, зов­сім не звертаючи уваги на цілий цей хаос у салоні, підійшла до телефону і спокійним голосом почала замовляти лімузин, який мав відвезти нас до готелю в Парижі. Ми стояли там як остовпілі і дивилися на свиню, яка лежала на тапчані. Вона хрипіла в кон­вульсіях, з її рила сочилася жовтава рідина і стікала, що було чітко видно, цівкою на мармурову підлогу по білому шкіряному тапчані. Раптом вдова зауважила, що діється. Вона з криком випустила слу­хавку і кинулась рятувати свиню. Я відступила до стіни. Студент утік з салону, а Ася підбігла з вдовою до тапчана.

Якубику! Якби я того не бачила, я ніколи б у це не повірила. Але я це бачила так само, як Ася, яка тоді вп'ялася мені нігтями в долоню і весь час тряслася як ґалярета. Вдова підбігла до тап­чана і почала робити свині штучне дихання методом рот-рило. Вона робила масаж і стискала ділянку її серця, силою відкривала рило і ротом помпувала їй повітря до легенів. Свиня далі хрипіла. За якийсь час вона виплюнула червоні від крові рештки коричне­вої шерсті, змішані з безформною масою газетного паперу. Аліція