Біля цього малого квіткового магазину, що поряд з газетним кіоском. 6 page

Минаючи, як тоді, неонову рекламу біля входу до одного з нічних клубів, він спинився і відкрив пляшку пива, яке грілося від розпашілого тіла у задній кишені штанів.

Життя — це пристрасть. Усе інше — це лише дріб'язок, — миготіло з крикливої неонової реклами.

Він подумав, що це місто можна було б охарактеризува­ти саме тим текстом з неонової реклами. Фактично, люди сюди приїжджають, щоб хоч упродовж декількох днів за­йнятися своєю пристрастю. Навіть, якщо вони собі цього до кінця не усвідомлюють.

«Усе інше — це дріб'язок», — подумав він, усміхаючись до себе.

До готелю повернувся радісний і збуджений. Приблиз­но о першій вийшов з прохолоди блюзового клубу Razoo на розі вулиць Bourbone і Vanessa і потрапив просто в парку, в задушливу ніч у Новому Орлеані. Попри нічну пору, було ЗО градусів тепла при вологості повітря, що сягала 93 від­сотки. На вулиці вирувало життя. Барвистий натовп турис­тів, які перегукувалися всіма можливими мовами, сунув по Bourbone Street як процесія, зупиняючись при входах до клу­бів і ресторанів, через двері яких линула музика.

Світ змінився, але, на щастя, не на Bourbone Street. «Така ж шалена», — подумав він. Мабуть, тому тут завжди стільки людей.

Він пройшов дві поперечні вулиці, повернув в Conti Street і опинився на Dauphin Street. Незабаром зупинився перед готелем, двоярусним будинком у колоніальному стилі, по­рослому виноградом і прикрашеному кількома великими американськими прапорами, які освітлював прожектор, встановлений на терасі будинку на протилежному боці ву­лиці. Зірки на прапорах миготіли голубими жарівочками. Він усміхнувся до себе, вкотре думаючи, що американці часом такі смішні й зворушливо кічуваті у своєму патріо­тизмі.

Пройшов повз реєстратуру в холі з кондиціонером, взяв ключ у заспаного портьє і вже хотів йти до номера, коли раптом почув музику, яка лунала з патіо у південній час­тині готелю. Якусь хвилину він вагався, чи не піти туди. Рано-вранці летів до Нью-Йорка. Уявляв собі муку, коли задзвонить будильник. Незважаючи на це, подумав, що він піде на цю вже найостаннішу нині чарку і вислухає цей блюз. Лише на хвилину Він завернув назад з півповерха і пішов на патіо.

Це був типовий дворик багатших колоніальних будин­ків у Французькому кварталі з малим кам’яним фонтаном посередині еліпсоподібного басейну, густо встеленого біли­ми ліліями, які могли вирости такі величезні лише в цьому кліматі. Під стіною будинку стояв невеликий бар, освітле­ний лампами, що імітували свічки, а довкола нього декілька столиків з круглими стільницями з білого мармуру і неве­ликі металеві кріселка із фантазійно вигнутими спинками. Розлога пальма своєю кроною закривала лампу, яка мала освітлювати малий паркет для танців, що містився за фон­таном. З боку бару стояло біле фортепіано. Молодий негр у чорному смокінгу і білій сорочці, прикрашеній чорним метеликом, акомпаніював старшій повній негритянці у дов­железній блискучій сукні. Незважаючи на темінь, вона не скинула величезних сонячних окулярів. Вона співала блюз.

Біля фортепіано стояла перкусія, біля якої ніхто не сидів, але поряд на фотелі з бездоганної білої шкіри сидів моло­дий білий чоловік, який тримав гітару на колінах і попивав якийсь трунок.

Над патіо закінчувався блюзовий стандарт «Bring it home to те». На хвилину запала тиша. Якуб підійшов до бару, замовив віскі з газованою водою і льодом і сів за столи­ком, який стояв найближче до фортепіано. Раптом гітарист встав, дав знак вокалістці, яка витягнула мікрофон зі шта­тива. Він почав грати. Якуб відразу впізнав, що це таке.

Раптом усвідомив собі, що досі він чув це лише у вико­нанні вокалістів, а тепер, у виконанні цієї негритянки, це було щось незвичайне. Зовсім інше, захоплююче.

Він повільно цідив віскі, слухав і мимоволі почав руха­тися в такт музиці. Раптом на цей малий паркет вийшла біла дівчина у довгій коричневій спідниці й чорній блузці, яка не закривала живота. Вона мала чорні мешти на висо­ких підборах, чорне по плечі волосся. У лівій руці тримала велику, до половини наповнену кришталеву склянку.

Він звернув на неї увагу раніше, коли вона замовляла напій біля бару. Привабила його погляд алебастровою білиз­ною зовсім незасмаглої шкіри на животі, а також величез­ними губами, які виділялися на обличчі червоною плямою. Вона сиділа замислена, мовчазна біля сусіднього столика у товаристві молодика зі стільниковим телефоном у руці, який, незважаючи на спеку, був одягнений у сірий костюм. Вони займали столик разом з іншою парою. Та друга дів­чина мала біляве волосся, що спадало на плечі, із пасмами, заплетеними кольоровими волічками. Вона була вдягне­на в шорти, які оголювали неймовірно довгі засмаглі ноги. Чорна майка на вузьких шлейках, натягнена її великими грудьми, закінчувалася високо над пупцем. Її партнер був високий, худий шатен, одягнений у спортивну білу майку, яка оголювала імпозантні м’язи і червоно-голубе татуюван­ня на правому плечі. Вони трималися за руки, шепотіли щось один одному на вухо і щоразу вибухали сміхом. Ски­далися на європейців; було видно, що ця четвірка — одна компанія.

Дівчина на паркеті почала повільно рухатись. Її очі були заплющені, вона весь час тримала склянку.

Rock те baby, rock те all night long...

Блюз ставав дедалі ритмічніший. Раптом вона підійшла до Якуба, подивилася йому в очі, усміхнулася і, не питаючи дозволу, поставила свою склянку біля його склянки, легко торкаючись при цьому кисті його лівої руки. Вона повер­нулась на паркет.

Rock те baby у and I want you to rock me slow, I want you to rock me baby till I want no more...

Її стегна піднімалися, опускалися, кружляли і робили хвилясті рухи. Часом вона зміцнювала їхні рухи, опускаю­чи на них руки і виштовхуючи їх уперед. При цьому вона ледь розтуляла уста і делікатно вистромляла язика.

Rock те baby, like you roll the wagon wheel 1 want you to rock me, baby, you don't know how it makes me feel...

Вона знову наблизилась до його столика, стала навпроти. Не сходячи з місця, ритмічно рухала лише стегнами. Свою праву руку поклала на своїй лівій груді, як це роблять аме­риканські моряки, коли слухають гімн, а пальці лівої підня­ла до губів. Він чітко бачив, як безіменний палець повільно входив і виходив з рота.

Раптом він відчув, що зніяковів і механічно втік погля­дом убік. Помітив, що блондинка всілася на коліна натату- йованого партнера; обоє рухалися в такт музиці. Вона розс­тавила довгі ноги, опустила їх уздовж нього і терла його сідницями, сидячи танцювала з ним блюз. Він обнімав її на висоті, де закінчувалася коротка майка, доторкаючись краєм рук до її голих грудей, які відверто визирали з-під майки. Лише чоловік у сірому костюмі, зайнятий розмовою, ні на кого іншого не звертав уваги.

Want you to rock me baby till I want no more...

Він зачаровано дивився на цю дівчину-танцівницю. Він не припускав, що можна так гарно затанцювати блюз. Роз- зирнувся довкола. Усі — жінки й чоловіки — дивилися на неї. З однаковим зацікавленням і захопленням.

Жінки, як правило, ненавидять тих, хто дешевою і прос­тацькою сексуальністю привертають увагу чоловіків. Вва­жають, що ця дешевизна і простацтво ведуть до інфляції цього спільного для всіх жінок аргументу в стосунках з чоловіками. З іншого боку, вони надзвичайно одностай­ні в захопленні, коли ця сексуальність досягає справжньої майстерності. Тій дівчині, що танцювала з такою фантазією, годі було відмовити у такій майстерності. Навіть коли їй заздрили через ту увагу й ті фантазії, які вона викликала, нею можна було лише захоплюватись.

Він припускав, що чоловіки на патіо не думали про те, захоплюватись нею чи ні. Припускав, що вони взагалі не думали. Що найбільше — фантазували. І то головно на одну тему.

Раптом і він почав думати про секс.

З одним-однісіньким винятком — коли він її віртуаль­но «спокушував» у нічному барі того готелю у Варша­ві — розмови з нею ніколи не стосувалися безпосередньо сексу. Вона була заміжня — тому він не міг торкатися цієї теми без почуття провини і внутрішнього неспокою. Він не хотів потрапити у пастку банального подружнього три­кутника. В Інтернеті, де він не відчував таких спокус бли­зькості, як запах парфумів, тепло долоні чи вібрація голосу, це було набагато легше зреалізувати. Легше було втрима­ти знайомство на рівні сповненої симпатією дружби з еле­ментами двозначного флірту. Вона не повинна була нічого декларувати, зберігаючи, принаймні формально, статус вір­туальної приятельки, «яка не робить нічого поганого». Він не мав формально підстави бути розчарованим браком ви­нятковості, коли, розповідаючи про події зі свого життя, вона вживала множину. Вони перебували у домовленості, сконструйованій так, щоб могти демонструвати готовність до заяв, але не робили жодних. Задля спокою сумління.

Проте фізичність їхнього зв’язку проявлялася майже в кожній розмові по ICQ і майже в кожному е-таіі’і. У дво­значних описах подій або ситуацій вони протягали контра­бандою свої дуже однозначні бажання й мрії. Він був певен, що під час їхніх зустрічей в Інтернеті було більше ніжних дотиків, ніж під час зустрічей багатьох так званих нормаль­них пар у травневі вечори на лавці в парку. Вони розмовля­ли про секс, ніколи не називаючи його на ймення.

Тепер у Парижі це все мало перейти — врешті — до історії. З одного боку, думка про зустріч, до якої мало дійти, елект­ризувала як початок еротичного сну, з другого — породжу­вала в ньому відчуття збудження і неспокою. У Парижі, за воротами летовища, фантазія могла розминутися з реаль­ністю. Те, що було між ними, виросло на ґрунті захоплення словом і вираженою текстом думкою. Тому воно, мабуть, було таке потужне, інтенсивне і на весь час: через брак шан­су справжнього здійснення.

Він відчував її атракційність, не бачачи її. Неодноразо­во збуджувався до ерекції, читаючи її тексти. Еротика — завжди витвір уяви, проте для більшості людей уяви, що надихається якоюсь тілесністю. У його випадку її чуттєвість була трохи як еротичні вірші в томику поезії. До того ж цей томик хтось продовжував писати.

Він завжди любив еротичну поезію. Знав також її на­пам’ять. До кільканадцятьох польських, які вмів декламу­вати ще з часів середньої школи, додав ще кілька Рільке. Німецькою. Але це лише останнім часом він почав «від­чувати» німецьку мову, навіть сни бачити німецькою. Досі йому здавалося, що німецька набагато більше надається для військових казарм, ніж для поезії. Це, мабуть, такий польський історичний баласт.

Він думав про це, пив наступні скляночки віскі і дивився на цю дівчину-танцівницю на патіо в Dauphine Hotel у Ново­му Орлеані. Йому трохи плуталася еротика з сексом. Це, мабуть, через той алкоголь, цю дівчину і музику.

— Так, це насамперед через цю музику! — подумав він.

Кільканадцять років музика, не обов’язково блюз, асо­ціювалася йому з сексом. Його навчила цього багато років тому одна жінка.

Це було ще навіть до Нового Орлеана. Він отримав мі­ністерську стипендію в рамках спільного проекту його вроцлавського навчального закладу з університетом у Дуб­ліні, в Ірландії.

Коли він приїхав, у Дубліні була сіра, дощова і холодна весна. Він працював у комп’ютерній лабораторії відділу генетики у східній частині кампусу, який містився май­же в самому центрі Дубліна. Мешкав у кімнаті для гостей на території кампусу, який нагадував йому страхітливий лабіринт з’єднаних між собою будинків із червоної цегли. Йому казали, що з його кімнати, не виходячи назовні, мож­на пройти коридорами до комп’ютерної лабораторії. Якось увечері він спробував це зробити, але коли опинився у за­ставленій металевими столами з голими трупами прозек­торській медичного факультету, що смерділа вологою і нафталіном, вирішив покинути такі мандри.

Упродовж першого місяця він працював без відпочинку. Він впав у ейфорійний транс. Завдяки грошам ООН на три місяці він залишив це слово «музей» у Польщі, де про дос­туп до ксерокса треба було писати подання до декана, і по­трапив у світ, де ксерокси стояли в холі університетської їдальні. Чи можна було не впасти в ейфорію?

Переважно він переміщався встановленою трасою, яка вела від його місця праці в комп’ютерний центр, через їдальню, у якій поспіхом з’їдав ланч, до його кімнати, де близько другої ночі він лягав спати, зморений і схвильова­ний днем, що минув, щоб уже встати перед сьомою ранку. Лише через місяць він помітив, що дедалі частіше йому трапляються моменти, коли він відчуває докучливу самот­ність. Йому потрібно було вийти з цього замкненого і то­тально притлумленого працею циклу життя в Дубліні.

Якогось продовженого вікенду він вибрався поїздом на південно-західний берег острова, до невеликого міста Ліме- рік, яке лежало над затокою, що глибоко врізалася в сушу і нагадувала широкий норвезький фійорд. Він провів цілий день, мандруючи узбережжям. Зупинявся лише в малих ір­ландських пабах, випивав guinness і прислухався до місце­вих розмов, намагаючись щось зрозуміти. Як правило, не розумів нічого, і навіть чергові склянки guinness не могли цього змінити. Ірландці не лише інакше говорять. Ірланд­ці просто інші. Гостинні, вперті, ховають свою вразливість під маскою усміху. У своєму способі сприйняття світу дуже польські.

Подорож він запланував так, щоб спостерігати захід сонця, сидячи на найдалі висунутому місці біля підніжжя відомих Скал Могер. З нерівними краями, вкритій латками зеленої трави скельної стіни, що сягає понад двісті метрів і вертикально опадає вниз. Сонце заходило в такт з хвиля­ми океану, що розбивалися на скалах. Він пригадує, що рап­том на тій скалі йому зробилося дуже сумно. Він дивився на пари, що в обіймах задивилися на скали, на батьків, що тримали за руки своїх дітей, на групи друзів, що попивали пиво і голосно обмінювалися враженнями, і раптом відчув, що наспрвді дуже самотній і нікому не потрібний.

Пізно ввечері повертався поїздом до Дубліна. Окрім нього, в купе сиділа елегантно одягнена літня жінка. Вона займала сидіння під вікном. У чорній довжелезній сукні, шнурованих чорних черевиках і окулярах, опущених низько на ніс, у ка­пелюсі, що прикривав зібраний срібними гострими шпиль­ками пучок сивого волосся, вона виглядала як пасажирка поїзда з XIX ст. Була поважна, неприступна і по-своєму гарна. Усміхнулася, коли він запитав, чи може зайняти місце в її купе. Через кільканадцять хвилин витягнув з наплечни- ка Playboy, який купив у кіоску на двірці в Лімерік. Через якийсь час відчув, що змучений читанням і відклав журнал. Намірявся спати. У цей момент старенька запитала, чи мог­ла б переглянути «цей журнал». Його здивувало запитання. Незважаючи на те, що він цінував Playboy — він мав непога­ну колекцію усіма мовами, якими він виходив — як цікавий, стильний журнал, та старенька якось не пасувала до нього. Подав їй без коментарів. Старенька повільно гортала сторін­ки, час до часу зупиняючись і читаючи фрагменти.

Запала тиша. Він дивився крізь вікно. Відчував, як минає втома того сповненого враженнями дня. Подумав, що після приїзду в Дублін з приємністю сяде за комп’ютер. Через півгодини вони доїжджали до Порт Лаоїз, невеликої міс­цевості десь більш-менш на половині дороги між Лімерік і Дубліном. Старенька встала і почала готуватися до виходу Коли потяг зупинявся, сказала спокійно, віддаючи йому примірник Playboy.

— Знаєте, навіть fuck не означає вже сьогодні того, що ко­лись. Шкода в принципі.

Вона усміхнулася до нього, зачиняючи двері купе.

Він засміявся до себе, здивований і потішений цим ко­ментарем.

«Вона мала абсолютну рацію з тим fuck», — трохи пізніше подумав він.

Щойно в Дубліні якийсь ідіот театральний критик за­хоплювався інсценізацією «Фауста» Ґете, в якій Фауст має сексуальні стосунки, колеться героїном і має оральний і анальний секс із Ґретхен, а наприкінці танцює з її трупом.

Яким чудом fuck може сьогодні означати те, що колись, коли на фільм, де головна, на додаток, шістнадцятилітня героїня укладає собі зачіску спермою, яку виеякулював її ненабагато старший приятель, у Лондоні пускають тих, кому по дванадцять.

Так, старенька мала абсолютну рацію, давнє учтиве fuck не значить уже того, що колись...

Окрім того, коли вона виходила, до нього повернуло­ся відчуття своєрідного жалю... Він уже ніколи не зустрі­не цієї старенької. Вона з’явилася у його житті на декілька хвилин і вже ніколи не повернеться. А він би хотів зустріти її хоча б ще раз. Люди рухаються по призначених долею чи провидінням — однаково як це назвати — трасами. На одну мить вони перехрещуються з нашими і йдуть далі. Більш ніж рідко, і лише поодинокі залишаються на довше і хочуть іти нашими трасами. Однак трапляються й такі, які присут­ні достатньо довго, щоби хотілося їх затримати. Але вони йдуть далі. Як ця старенька, що хвилину тому вийшла, або як нещодавно ця гарненька дівчина, до якої він захоплено приглядався, стоячи в черзі в банку. Йому завжди сумно, коли щось таке трапляється. Було цікаво, чи інші також відчувають такий сум.

У Порт Лаоїз у його купе зайшов кремезний усміхнений чоловік приблизно його віку. Відразу помітив, що він гово­рить з акцентом і після кількох хвилин розмови пригля­нувся до нього уважніше. Щось його зачепило і він раптом ризикнув, запитавши:

— Чи ви говорите польською? Той лише усміхнувся і відразу ж відповів:

— Очевидно... звичайно... це ж ви! Я колись бачив вас в університетській їдальні. Виявилося, що ім’я його Збишек, уже рік тут на док­торантурі і приїхав з Варшави. Вони відразу ж перейшли на ти. Виявилося, що він спеціаліст у галузі інформати­ки і пише software для проектування транзисторів великої потужності. Вони занурились у розмову про комп’ютери, електроніку і свої плани, аж раптом треба було виходити в Дубліні.

Так почалася їхнє приятелювання, яке зненацька і так безглуздо закінчилася за два місяці.

Після цієї зустрічі в потязі він почав часто у нього бувати. Практично вони зустрічалися щодня. Вони сподобались один одному і з приємністю проводили разом час. Якось уве­чері вибралися до пабу неподалік його лабораторії. У якийсь момент Збишек встав від бару і поцілунком привітав усміх­нену дівчину. Вони перекинулись англійською кількома репліками і, звертаючись до нього, Збишек сказав:

— Дозволь познайомити тебе з моєю приятелькою Джен- ніфер. Дженніфер англійка і вивчає тут економіку. — Він усміхнувся і додав: — Мене, мабуть, любить лише тому, що Шопен теж був поляк. Ніколи досі він не зустрічав жінки, яка б мала такі довгі вії. Без сумніву, вони були справжні. Ніякий макіяж не видовжив би їх так сильно. Часом йому здавалося, що чути, коли вона заплющує очі. На початку, поки він звик до їхнього вигляду, важко було, не сконцентрувавшись, дивитися їй в очі. При тих віях, темному, майже чорному волоссі по плечі, виразно блакитні очі зовсім не пасували до обличчя. До того ж здавалося, що вони завжди злегка сльозяться. Комусь, хто її не знав, могло здаватися, що вона плаче. Вона виглядала чудово, коли щиро сміялася і ці сльози постійно блищали в очах.

Вона була одягнена в чорні обтислі штани і такий са­мий кашеміровий светрик з глибоким трикутним декольте.

Довкола її шиї були величезні, звичайно, теж чорні, покри­ті шкірою навушники від плеєра, прикріпленого до паска штанів, обтягнених на широких стегнах. Була худа, що при її низькому зрості справляло враження, ніби вона дуже де­лікатна, майже слабка. Тому ці широкі стегна і непропорцій­но великі, важкі груди, що розтягали светрик, приковували увагу. Дженніфер знала про те, що її груди напевно «непоко­ять» чоловіків. Вона майже завжди носила обтислі речі.

Подала йому руку, підсовуючи під уста. Дивлячись просто в очі, сказала пошепки:

— Поцілуй. Я обожнюю, як ви, поляки, вітаючись, цілу­єте жінкам руки. Її рука пахла жасмином і трошки ваніллю. Це було елект­ризуюче: цей шепіт, цей запах. І ці стегна. А ще він обожню­вав великі й тяжкі груди дрібних жінок.

Він назвав себе. Вона запитала його, який є ініціал його другого імені, і коли дізналася, що «Л», сказала щось, чого він тоді зовсім не зрозумів:

- ЙЛ, як Йоні і Лінґам. У тебе ініціали тантри. Це обіцяє блаженство. І коли він намагався зрозуміти, що вона могла мати на думці з цією тантрою, вона запитала його, чи можна переставити і з'єднати ініціали і називати його Елйот. Він усміхнувся здивований, але погодився, подумавши, що це оригінально.

Так він познайомився з Дженніфер з острова Вайт.

Відтоді він зустрічав її дуже часто. Майже завжди вбра­на у чорне і майже завжди з великими навушниками від плеєра на шиї. Бо Дженніфер понад усе, може, за винятком сексу, любила музику і слухала її кожну вільну хвилину. Як пізніше виявилося, вона слухала музику також і в хвилини, які зовсім не можна визначити як «вільні».

Попри це, Дженніфер слухала лише серйозну музику. Вона знала все про Баха, могла переповісти місяць за міся­цем життя Моцарта, наспівуючи при цьому фрагменти його менуетів, концертів або опер, пам'ятала лібрето майже всіх опер, назв яких він навіть не знав. Вона була єдиною зна­йомою йому іноземкою, яка могла вимовити і написати прі­звище Шопена так, як це роблять поляки, через «&г». Вона питала його про Шопена і коли зорієнтувалася, що він не може їй сказати більше, ніж вона сама знала, то була розчарована. Через деякий час він не міг не зауважити, що Дженніфер усе частіше з’являється скрізь, де бував він.

В її особі було щось елекризуюче. Була винятково — сама запевняла, що «відштовхуюче» — освічена. Це віддаляло від неї багатьох мужчин, яких вона спершу притягала своїм виглядом і провокативною сексуальністю, і які після де­кількох хвилин розмови усвідомлювали, що не надто мають бажання на «аж такі» інтелектуальні зусилля, щоб затягну­ти її до ліжка. Більшість і так не мала б жодних шансів, а ті, котрі їх мали, відмовляючись, робили велику помилку, бо Дженніфер була найкращою нагородою за ці старання.

Була загадковою. Вражала його. З першої хвилини. Вона вміла слухати, була безпосередня, мала фотографічну пам’ять. Бувала сентиментальна, несмілива і соромлива, а за мить розпусна аж до вульгарності. Упродовж декіль­кох секунд вона могла перейти від аналітичної розмови про принципи функціонування лондонської біржі — його, як гостя з «переслідуваної і комуністичної Польщі» це завжди цікавило — до розмови, що велася пошепки, про те, чому вона плаче, слухаючи «Аїду» Верді. Вона також могла по- справжньому заплакати за столиком у ресторані, розпо­вівши йому це. Пам’ятає, як офіціанти дивилися на нього з ненавистю, підозрюючи, що він якось жахливо її скривдив.

Вона була неприступна. Подобалася йому, але не на­стільки, щоб він хотів занедбати свою генетику і «заінвес­тувати» час, щоб здобувати її і перевіряти, наскільки вона неприступна. Він примирився з тим, що Дженніфер викли­катиме в ньому вібрацію і заховану глибоко спокусу, щоб однак спробувати, а він просто цьому не піддасться. «Задля науки і Польщі», - сміявся в душі.

Того дня у нього були іменини. Хоча не всі календарі в той день називають ім’я Якуб, він святкував свої іменини саме ЗО квітня. Так як хотіла його матір. Оскільки це була середина тижня, він запросив усіх на гостину до себе в най­ближчу суботу. Наближалася північ, а він усе ще працював у своєму бюрі. Раптом почув тихенький стукіт.

Дженніфер.

Зовсім інша. Без навушників на шиї і одягнена не в чор­ний колір!

На ній були завужені донизу світло-фіолетові щільно прилеглі штани і заправлена в них світло-рожева блуз­ка типу сорочки. Вона не одягнула бюстгальтера, що при її грудях було чітко видно через тканину блузки. Волос­ся було зібране в пучок, фантазійно зав’язаний шовковою хусточкою кольору штанів. Сльозаві блискучі очі вона лег­ко підвела фіолетовим кольором і підкреслила губи пома­дою того самого кольору. Контури губів обмалювала іншим, темнішим відтінком фіолетового, що робило її вуста особ­ливо великими. Він дивився на неї як зачарований, не здат­ний приховати здивування.

— Як гадаєш, чи Шопен також святкував свої іменини? Я ніде не могла про це дізнатися. Я хотіла встигнути з по­бажаннями до півночі. Встигла. Щойно за вісім дванадцята. Вона наблизилася до нього, стала на пальці, доторкну­лась своїми губами до його уст. Притулилася до нього. Він вирішив, що запитає її, яка це фірма так геніально змішує жасмин з ваніллю у її парфумах. Вона пахнула точнісінько так само, як першого дня, коли він познайомився з нею.

Бачачи, що він стоїть і не знає, що робити з руками, вона відсунулася і, дивлячись йому в очі, подала малого жовто­го плюшевого тигра, який на животі мав вишитий чорною ниткою напис Get physical Вона сказала:

— Це дарунок для тебе на іменини. А тепер припини вже врешті працювати. Я запрошую зайти до мене випити. Обіцяю, що не влаштую тобі екзамен з Шопена. Він усміхнувся, здивований, весь час думаючи, чи Get physical справді означає, що він повинен почати доторка­тися до неї. Хотів, щоб означало саме це. Вона виглядала сьогодні особливо. Жіночно, загадково, зовсім інакше, ніж звичайно. Цей запах, це волосся, ці стегна. І це тигреня. Він вирішив, що відтепер почне вивчати англійські ідіоми.

Він хотів одразу ж іти з нею, але пригадав, що мусить за­крити програму, яку увімкнув, коли вона постукала у двері, і вимкнути комп’ютер. Він поцілував внутрішній бік її пра­вої руки і повернувся до свого письмового столу. Коли він вводив команди з клавіатури, раптом відчув, що вона стала за ним, доторкнулася до його голови своїми грудьми, схили­лася над ним і почала делікатно дихати за його вухами. Він затримав руки на клавіатурі. Не знав, що робити. Тобто він знав, але не міг вирішити, як почати. Ситуація була дивна. Він сидів нерухомо, ніби паралізований, тримаючи руки на клавіатурі, а вона стояла за ним і цілувала його волосся. У якийсь момент вона на мить відсунулась. Він не ворух­нувся. Почув шелест тканини і згодом рожева сорочка при­крила його руки, що завмерли на клавіатурі комп'ютера. Він повільно повернув обертовий стілець, на якому сидів. Вона відсунулася, роблячи для нього місце. Її груди опинилися якраз на рівні його очей. Вона зайшла між його розставлені коліна і повільно підсунула груди до його уст. Вони були ще більші, ніж він собі уявляв. Він почав їх делікатно смоктати.

Раптом він встав і притулив її до себе. Тремтів. Він завж­ди тремтів у такі хвилини. Так як інші люди тремтять з хо­лоду. Часом навіть клацав зубами. Він трохи соромився цього, але не вмів себе опанувати. Він встромив свій язик у її широко відкриті уста. Якусь хвилину цілував її. Неспо­дівано вона відсунулась від нього, усміхнулася, підняла свою блузку, не запинаючи ґудзиків, накинула на себе, взя­ла його за руку і вивела на коридор.

— Ходімо до мене, — прошепотіла.

Вона майже бігла, тягнучи його освітленими лише зеле­ними лампами для позначення аварійних виходів коридо­рами його інституту. Вона напевно відчувала, що він весь час тремтить. Ураз сповільнила ходу, взяла його за обидві руки і затягнула до темної аудиторії. Цілуючи його, вона штовхала його так довго, аж поки не приперла до стіни біля вхідних дверей. Встала навколішки перед ним. Він тримав обидві руки на її голові, поки вона це робила. Припертий до стіни, він піддавався її рухам, притискаючи і відпускаю­чи плечами вимикач, що був за ним. Колони ламп денного світла, підвішені до стелі величезної зали, то засвічувались з шумом, то гасли. В моменти, коли засвічувалось світло, він бачив її, як вона стоїть перед ним на колінах. Це видо­вище ще більше посилювало його збудження. Але він уже не тремтів. Йому було чудово.

Проте це не могло довго тривати. Він взагалі не був під­готований до цього. Окрім того, його хвилювали — він не міг не думати про це — дві речі. Те, що за мить, так перед­часно, бо він би хотів, щоб це тривало значно довше, еяку­люватиме, а також те, що він не знає, чи може пересту­пити таку далеку межу інтимності й еякулювати в її устах. Вони ж цього не погодили!

Дженніфер знала, що це наближається. Вона схопила його обома руками за стегна і не дозволила йому відсту­пити. Він скрикнув. Підніс її руку до своїх уст і почав делікатно кусати і цілувати. Вона не підводилася з колін. Якийсь час вони мовчки залишалися у такій позі. Врешті вона підвелася, обняла його, поклала голову на його плече і прошепотіла:

— Елйоте, твої іменини закінчилися. Але це нічого. Я однаково хочу, щоб ти прийшов до мене. Тепер навіть більше, ніж учора, декілька хвилин тому. Я хочу, щоб ми тепер зробили щось для мене. Зробимо, авжеж? Вона відсунулася, застібнула один ґудзик своєї блуз­ки, взяла його за руку і, тягнучи за собою, вибігла з зали. Він біг за нею із закритими очима по темному лабіринті коридорів і думав, що перше, що він зробить, — це запа­лить цигарку. Втягне глибоко дим, заплющить очі й поду­має, як було чудово. Без цигарки «відразу після» секс ніби «незакінчений». Окрім того, ця цигарка буде особлива, бо це також буде цигарка на «відразу після». Через деякий час вони стояли перед дверима її кімнати у східній частині кам­пусу. Вони не засвітили світла. Він уже не хотів цигарки. Хотів якомога швидше бути в ній.

Заснули виснажені, коли починало світати.

У лабораторії він з'явився того дня лише перед полуднем. Коли секретарка побачила його, то скрикнула з радості.

— Ми шукаємо вас кілька годин, — сказала вона. — Хотіли навіть повідомити поліцію. Відтоді, як прилетіли з Польщі, ви приходили сюди завжди перед сьомою ранку. Я зараз же зателефоную до професора, що ви знайшлися. Ми так за вас хвилювалися. Як це добре, що з вами нічого не трапи­лося, — додала явно з полегшенням. Йому стало трохи незручно, що наробив аж такого пе­реполоху. Проте він не міг передбачити сценарію минулої ночі. А ще, усміхаючись до себе, подумав — це ж сталося. І то аж шість незабутніх разів, не рахуючи події в аудиторії.