Annotation 5 page. Це сталося в четвер, наприкінці мого тримісячного перебування в Камберленді

Це сталося в четвер, наприкінці мого тримісячного перебування в Камберленді. Вранці, зійшовши вниз до їдальні, я вперше не застав міс Голкомб на її звичному місці за столом. Міс Ферлі стояла надворі, на моріжку. Вона вклонилася мені, але не зайшла до їдальні. Досі я не зронив жодного слова, що могло б її збентежити; жодне бентежне слово не зірвалося з її вуст, і все ж якесь дивне збентеження розділяло нас, змушувало сахатись одне від одного, щоб не лишатися наодинці. Вона чекала на моріжку, а я в їдальні, поки прийде хтось іще: місіс Везі чи міс Голкомб. Іще два тижні тому як швидко я підійшов би до неї, як радо ми потисли б одне одному руки й повели звичайну розмову про все на світі! За кілька хвилин увійшла міс Голкомб. Вона мала заклопотаний вигляд. Трохи неуважливо вибачилась за своє спізнення. — Мене затримав містер Ферлі, — сказала вона.— Він хотів порадитися зі мною про деякі домашні справи. Із саду прийшла міс Ферлі, й ми привітались, як завжди. Рука її ще ніколи не була така холодна. Вона не підвела на мене очей; її обличчя було дуже бліде. Навіть місіс Везі завважила це, коли через хвилину зайшла до їдальні. — Це, напевне, від того, що вітер перемінився, — мовила стара дама. — Незабаром настане зима, ох, моя дорогенька, незабаром буде зима! А в її серці і в моїм зима вже настала! Наш перший сніданок, який щоразу минав у жвавих розмовах про те, що ми будемо робити протягом дня, ми відбули швидко й мовчки. Міс Ферлі, мабуть, відчувала, як гнітять ці довгі паузи й раз у раз благально поглядала на сестру. Нарешті міс Голкомб, повагавшись трохи, що було зовсім не схоже на неї, сказала: — Сьогодні вранці я бачила твого дядечка, Лоро. Він вважає, що слід приготувати червону кімнату, й підтверджує те, про що я говорила тобі. Це буде в понеділок — не у вівторок. Почувши ці слова, міс Ферлі опустила очі. Пальці її почали неспокійно перебирати крихти на скатертині. Із щік блідість перейшла й на губи, і губи затремтіли. Не тільки я це помітив. Міс Голкомб побачила, як розхвилювалась сестра, й показала нам приклад, що робити: рішуче підвелася з-за столу. Місіс Везі й міс Ферлі разом вийшли з їдальні. На мить ласкаві, зажурені голубі очі зупинилися на мені, зарані сумуючи перед неминучою довгою розлукою. Серце моє відгукнулося — стислось, і я зрозумів, що мені судилося втратити її незабаром і що любов моя тільки зміцніє в розлуці. Коли двері зачинилися за нею, я попрямував до саду. Міс Голкомб стояла з капелюшком у руці й шаллю на плечах біля великого вікна, що відчинялось на моріжок, і пильно дивилася на мене. — Чи маєте ви вільний час, — запитала вона, — перш ніж підете працювати до себе в кімнату? — Звісно, міс Голкомб. Мій час завжди до ваших послуг. — Хочу сказати вам дещо наодинці, містере Гартрайт. Візьміть вашого капелюха та ходімо в сад. Там нас ніхто не потривожить о цій ранній порі. Коли ми ступили на моріжок, один із помічників садівника, зовсім молодий хлопець, пройшов повз нас до будинку, несучи листа в руці. Міс Голкомб зупинила його. — Той лист мені? — спитала вона. — Ні, міс, мені велено віддати його міс Ферлі, — відказав хлопець, подаючи їй листа. Міс Голкомб узяла листа й подивилась на адресу. — Незнайомий почерк, — мовила вона сама до себе. — Хто ж це пише Лорі?.. Де ти взяв цього листа? — спитала вона помічника садівника. — Та дала одна жінка, — відповів той. — Яка жінка? — Та жінка в літах. — Он як! Стара жінка... Ти знаєш її? — Не можу сказати, щоб я знав її, міс. Вона мені зовсім незнайома. — А куди вона пішла? — Туди, — відказав помічник садівника, широким помахом руки охопивши всю південну сторону Англії. — Цікаво! — сказала міс Голкомб. — Напевне, хтось щось просить у тому листі... Візьми, — вона повернула хлопцеві листа. — Віднеси в дім і віддай комусь із слуг... А тепер, містере Гартрайт, якщо ви не заперечуєте, ходімо далі. Вона повела мене тією самою доріжкою, якою я йшов за нею в перший день мого перебування у Ліммеріджі. Ми обоє мовчали. Біля літньої хатинки, де Лора Ферлі і я вперше побачили одне одного, міс Голкомб зупинилась і мовила: — Те, що я маю вам сказати, я скажу тут. З цими словами вона зайшла до хатинки, сіла за круглий столик і показала мені на інший стілець. Ще там, у їдальні, коли вона заговорила до мене, я почав здогадуватись, про що буде мова, а нині був твердо в цьому впевнений. — Містере Гартрайт, — сказала міс Голкомб, — я почну із щирого признання. Скажу без гучних фраз — вони мені бридкі — та без компліментів — вони мені осоружні, — що за час вашого перебування у нас я почала відчувати до вас щиру дружбу й повагу. Ви з самого початку прихилили мене до себе, коли розповіли, як ви допомогли тій нещасній жінці, котру здибали за таких незвичайних обставин. Може, ваша поведінка в цьому випадку й не була розважлива, але вона засвідчила самовладання, чулість і доброту чоловіка, якого можна з повним правом назвати джентльменом. Після цього я сподівалася від вас тільки хорошого, і ви не обманули моїх сподівань. Вона замовкла, але жестом попросила мене не відповідати, поки вона не скаже всього. Коли я увійшов з нею до хатинки, я не думав про жінку в білому, але слова міс Голкомб нагадали мені про ту мою пригоду. І думка про неї вже не покидала мене протягом усієї розмови — і не даремно. — Як ваш друг, — вела далі міс Голкомб, — я скажу вам відразу, просто, відверто й прямо: я розкрила вашу таємницю серця сама, без будь-чиєї допомоги чи натяку. Містере Гартрайт, ви необачно дозволили собі полюбити — боюсь, що глибоко й серйозно, — мою сестру Лору. Я не стану мучити вас, не змушу сповідатись, говорити багато слів, бо я бачу і знаю, що ви надто чесна людина, щоб це заперечувати. Я навіть не звинувачую вас, але сумую, що ви впустили до свого серця любов, приречену на безнадійність. Щоправда, ви не робили ніяких спроб досягти чогось таємно — ви не говорили про свої почуття моїй сестрі. Ви винні тільки в слабості і в тому, що занедбали власні інтереси, а більш ні в чому. Якби ви хоч у чомусь допустились нестриманості й нескромності, я б негайно, без роздумів, не радячись ні з ким, звеліла б вам залишити наш дім. Але в цьому випадку я виню тільки ваш вік і ваше становище — вас я не виню. Дайте руку — я завдала вам болю і завдам ще більше, але цьому нічим не зарадиш. Дайте спочатку руку вашому другові Меріан Голкомб. Вона вмить скорила мене цією несподіваною добротою теплою, благородною, безстрашною приязню, зверненою до мене, як до рівного їй, а ще великодушною, чулою прямотою, що волала до мого серця, честі, мужності. Я хотів подивитися їй в обличчя, та очі мені затуманились, хотів подякувати їй, та голос мені не корився. — Вислухайте мене, — сказала вона, свідомо не зважаючи на моє хвилювання, — вислухайте, і покладімо цьому край. Я відчуваю справжню полегкість від того, що можу обійти питання про соціальну нерівність (несправедливе й тяжке, на моє переконання) — у зв'язку з тим, про що зараз я маю вам сказати. Обставини, що діймуть вас до живого серця, позбавляють мене жорстокої необхідності завдавати зайвого болю чоловікові, з яким я в близькій дружбі жила під одним дахом, — нагадувати про принизливу вагу знатності й становища в суспільстві. Ви повинні покинути Ліммерідж, містере Гартрайт, поки не нажили гіршого лиха. Мій обов'язок сказати вам це. Та сама поважна причина зобов'язувала б мене сказати вам ці слова, навіть якби ви належали до найстаровиннішої та найбагатшої родини в Англії. Ви повинні залишити нас не тому, що ви вчитель малювання... — Вона замовкла на мить, подивилася мені просто в обличчя і твердо поклала свою руку на мою. — Не тому, що ви вчитель малювання, — повторила вона, — а тому, що Лора Ферлі заручена і виходить заміж. Ці останні слова пронизали мені серце, мов постріл. Рука моя перестала відчувати потиск її руки. Я мовби занімів і закам'янів. Рвучкий осінній вітер зненацька дихнув на мене крижаним подихом, закрутив мертве листя біля наших ніг — чи не ті безумні мої надії обернулися мертвим листям і вітер жене їх геть? Надії! Заручена чи не заручена — все одно вона була недосяжна для мене. Чи на моєму місці хтось інший згадав би про це? Ні, коли б любив, як я. Удар упав і минувся, і не лишилось нічого, крім тупого, судомного болю. Я знов відчув потиск руки міс Голкомб, підвів голову й глянув на неї. Її великі чорні очі невідривно дивилися на мене, вони спостерегли, як блідість залила мені обличчя; вона бачила те, що я відчув. — Покінчіть із цим! — сказала вона. — Тут, де ви вперше побачили її, тут і покінчіть! Не згинайтеся під тягарем, як жінка. Вирвіть це з серця, як личить чоловікові! Стримана пристрасть її слів, сила її волі, зосереджена в спрямованому на мене погляді, в стискові руки, передалися мені, змусили мене отямитись. Так ми помовчали хвилину. Тієї хвилини стало, щоб я зміг виправдати її великодушну віру в мою мужність. Я опанував себе — зовнішньо, принаймні. — Ви прийшли до тями? — Так, міс Голкомб, я вже маю досить тями, щоб попросити прощення у вас і в неї; досить, аби послухати вашої ради й хоч цим довести вам мою вдячність за ваше застереження. — Ви вже довели це своєю відповіддю, — мовила вона. — Містере Гартрайт, нам нічого більше приховувати одне від одного. І я не приховаю від вас, що моя сестра, сама того не усвідомлюючи, виказала себе. Ви повинні залишити нас не тільки заради себе, а й заради неї. Ваша присутність тут ваше неминуче близьке спілкування з нами, хоч було воно, бачить Бог, безневинне в усьому іншому, забрало в неї спокій, зробило її нещасною. Я, що люблю її над моє життя, я, що навчилася вірити в це чисте, благородне, невинне серце, як вірю в Бога, я надто добре знаю, що її мучить таємна гризота, відколи, всупереч їй самій, перша тінь невірності майбутньому шлюбу закралася в її серце. Не буду говорити — ні до чого було б говорити про це тепер, після всього, що сталося, — що ці заручини хоч коли-небудь дуже зачіпали її почуття. Ці заручини — справа честі, а не любові. Батько на смертному одрі два роки тому благословив її на цей шлюб. Сама вона ані зраділа, ані відмовилась — просто дала свою згоду. До вашого приїзду вона була в такому ж становищі, як і сотні інших жінок, що одружуються з чоловіками без особливої приязні до них чи відрази і вчаться любити (коли не ненавидіти) чоловіка вже після весілля, а не до нього. Я не можу висловити, як дуже я сподіваюсь, — так само, як і ви повинні самозречено сподіватись, — що нове почуття, нові думки, які порушили її колишній мир і спокій, не вкоренилися в її серці так глибоко, щоб їх не вирвати звідти. Ваша відсутність (коли б я не вірила так несхитно у вашу честь, мужність і здоровий глузд, я б не покладалась так на вас, як покладаюся нині), ваша відсутність посприяє моїм зусиллям, а час допоможе всім нам трьом. Мені втішно знати, що не даремно я з самого початку відчула до вад довір'я. Втішно також знати, що й цього разу ви будете таким самим чесним, мужнім і співчутливим до вашої учениці (у ставленні до якої ви мали нещастя забутись), яким ви були до тієї знедоленої незнайомки, що попросила у вас допомоги й не помилилась у вас. Знову згадка про жінку в білому! Невже не можна було говорити про міс Ферлі й про мене без того, щоб не воскрешати пам'яті про Анну Катерік та не ставити її поміж нас, як присуд долі, що його уникнути нема ніякої надії? — Порадьте, як мені виправдати перед містером Ферлі порушення нашої угоди? — попросив я. — І скажіть, коли мені їхати, якщо він згодиться відпустити мене? Обіцяю сліпо коритися вам і вашим порадам. — Час підганяє нас, — відказала вона. — Ви ж чули, як я сьогодні вранці згадала про наступний понеділок та про те, що треба підготувати червону кімнату. Гість, якого ми дожидаємо в понеділок... Мені забракло сил вислухати її повідомлення до кінця. Знаючи те, що я знав, згадавши, як поблідла й розхвилювалась міс Ферлі за сніданком, я і так збагнув, що гість, котрого дожидали в Ліммеріджі, був її майбутній чоловік. Я намагався стриматись, але в душі моїй піднялося щось таке, що пересилюю мою волю, — і я урвав міс Голкомб. — Дозвольте мені поїхати сьогодні, — сказав я гірко. — Що швидше, то краще... — Ні, не сьогодні, — заперечила вона. — Єдиним приводом, на який ви можете послатися містерові Ферлі, щоб пояснити ваш від'їзд до закінчення строку угоди, може бути те, що певні непередбачені обставини змушують вас просити у нього дозволу негайно повернутися в Лондон. Доведеться вам почекати до завтра й поговорити з ним після ранкової пошти — тоді раптову переміну ваших планів він пов'яже з якимось листом, що нібито надійшов вам із Лондона. Прикро та ще й негарно вдаватися до обману, хоч би й до найбезневиннішого, та я надто добре знаю містера Ферлі: хай-но він запідозрить, що все це вигадка, то нізащо вас не відпустить. Поговоріть із ним у п'ятницю вранці; займіться опісля (в інтересах ваших власних і вашого хазяїна) вашою незакінченою роботою. Впорядкуйте все, наскільки зможете, і їдьте звідсіля в суботу вранці. Цього часу вистачить і вам, містере Гартрайт, і нам усім. Не встиг я розтулити рота, щоб запевнити її, що всі її побажання виконаю беззастережно, як ми обоє почули чиюсь квапливу ходу. Нас шукав хтось із домашніх! Я відчув, як кров приплинула мені до щік, а тоді відплинула. Невже нас розшукує міс Ферлі? Мені стало легше на душі — так безнадійно й печально змінилося враз моє становище стосовно Неї, — справді легше стало, коли побачив, що то була тільки її покоївка. — Можна попросити вас на хвилинку, міс? — сказала дівчина схвильовано й занепокоєно. Міс Голкомб спустилася до неї, і вони відійшли на кілька кроків. Лишившись сам-один, я з гіркою тугою, висловити яку мені несила, став думати про своє близьке повернення до відчайної самоти моєї вбогої лондонської кімнати. Спогади про мою добру стареньку матір і сестру, які так раділи, що мені поталанило дістати вигідну службу в Камберленді, думки про те, що я ганебно їх забув і оце тільки вперше згадав, захлюпнули мене, будячи в мені болісне каяття, — так любовно дорікають давні, забуті друзі. Що відчують мати й сестра, коли я повернуся до них, не дослуживши своєї служби, із сповіддю про свою печальну таємницю? Вони, що покладали на мене стільки надій того прощального щасливого вечора в Гемпстеді!.. І знов Анна Катерік! Навіть спогад про прощальний вечір з матінкою та сестрою пов'язувався тепер мені з іншим спогадом — про місячну дорогу до Лондона. Що б це означало? Невже мені ще судилася зустріч із тією жінкою? Це було не так уже й неможливо. Чи знала вона, що я живу в Лондоні? Так — адже я сам сказав їй про це, до чи після того, як вона недовірливо спитала, чи багато серед моїх знайомців є баронетів. До чи після? Надто я тоді був схвильований, щоб пригадати, коли саме. Збігло кілька хвилин, поки міс Голкомб вернулась, відпустивши покоївку. Тепер і вона була схвильована й занепокоєна. — Ми з вами домовилися про все найнеобхідніше, містере Гартрайт, — сказала вона. — Ми зрозуміли одне одного, як це ведеться між друзів, і зараз можемо повернутися в дім. Сказати вам правду, мене турбує Лора. Вона прислала покоївку сказати, що хоче незагайно бачити мене. Дівчина каже, що панну стривожив якийсь лист, його вона дістала сьогодні вранці, — безперечно, той самий, що я звеліла віднести в дім, коли ми йшли сюди. Ми заквапилися назад. Хоч міс Голкомб сказала мені все, що хотіла, та я сказав їй далеко не все. Від тієї хвилини, коли я довідався, що гість, якого ждуть в Ліммеріджі, — майбутній чоловік міс Ферлі, мене мучила пекуча цікавість, гірка необхідність дізнатися, хто він. Хтозна, чи коли випаде нагода поставити це запитання, тож я зважився зробити це нині, по дорозі до будинку. — Ви з такою добротою сказали мені, що ми розуміємо одне одного, міс Голкомб, — заговорив я. — Тепер, коли ви повірили в мою вдячність і готовність уволити будь-яку вашу волю, чи можу я запитати, хто... Я затнувся. Я змусив себе думати про нього, але як тяжко було вголос назвати його її майбутнім чоловіком! —...хто той джентльмен, за якого виходить заміж міс Ферлі? Мабуть, усі її думки були про сестру. Вона кинула недбало: — Власник великого маєтку в Гемпшірі. Гемпшір! Там народилася Анна Катерік... Знову, знов вона, жінка в білому. В цьому було щось фатальне. — І як його звати? — спитав я скількимога байдужіше і спокійніше. — Сер Персіваль Глайд. Сер... Сер Персіваль. Знов мені на думку спало запитання Анни Катерік про баронетів, яких я міг знати. Зненацька я зупинився і глянув на міс Голкомб. — Сер Персіваль Глайд, — повторила вона, подумавши, напевне, що я не дочув. — Він баронет? — спитав я вже з неприхованим хвилюванням. Вона помовчала хвилину, а тоді досить холодно відповіла: — Баронет, звичайно. XI

На зворотному шляху додому більше ми не зронили ні слова. Міс Голкомб поспішила до сестри нагору, а я вернувся до своєї студії, щоб упорядкувати, перш ніж передати в інші руки, ті малюнки містера Ферлі, що їх я ще не встиг реставрувати й окантувати. Коли я зостався на самоті, мене захлюпнули думки, які досі я гнав геть, думки, що робили моє становище нестерпно тяжким. Отже, вона заручена й виходить заміж. Її майбутній чоловік — сер Персіваль Глайд. Чоловік із титулом баронета і власник маєтку в Гемпшірі. В Англії були сотні баронетів і десятки землевласників у Гемпшірі. Судячи за звичайною логікою, я не мав ані найменших підстав підозрювати, що недовірливі розпити жінки в білому можна пов'язати з сером Персівалем Глайдом. І все ж таки я пов'язав їх із ним. Чи було це тому, що тепер у моїй уяві сер Персіваль пов'язувався з міс Ферлі, а міс Ферлі, своєю чергою, з Анною Катерік, від тієї самої ночі, коли мені відкрилася лиховісна схожість між ними? А чи тому, що ранкові події так мене розхвилювали, що тепер наді мною брала владу кожна омана, яка тільки могла постати з простих випадковостей, простих збігів обставин? Хтозна... Я тільки відчував, що розмова, яка відбулася між міс Голкомб і мною по дорозі додому від літньої хатинки, дуже дивно подіяла на мене. Мною цілком заволоділо передчуття якоїсь страшної нез'ясовної небезпеки, що чигала на нас у пітьмі майбутнього. Болісний здогад, що віднині я — одна з ланок того ланцюга подій, розірвати який не здолає навіть мій від'їзд із Камберленду, гірка думка, чи хто-небудь із нас побачить кінець усього цього, адже всьому буває кінець, — все дужче гнітили, потьмарювали мені душу. Хоч яке гірке було моє страждання через нещасливий кінець моєї недовгої, зухвалої любові, а проте його притупило, приглушило ще тяжче страждання: передчуття, що час збирає над нашими головами якісь темні, не видимі ще, грізні небезпеки. Я попрацював над малюнками не більше півгодини, коли в мої двері постукали. Я сказав: «Прошу!», двері відчинились, і, мені на подив, до кімнати увійшла міс Голкомб. Вона була чимось розгнівана і схвильована. Не встиг я запропонувати їй сісти, як вона схопила стільця й сіла поруч мене. — Містере Гартрайт, — почала вона. — Мені здавалося, що з усіма прикрими розмовами покінчено, на сьогодні принаймні. Але не так сталось, як гадалось. Хтось затіяв підлу інтригу, маючи на меті злякати мою сестру й перешкодити її заміжжю. Ви ж бачили, як я звеліла садівникові однести в дім листа, підписаного незнайомим почерком і адресованого міс Ферлі? — Авжеж. — Це анонімний лист, підла спроба зганьбити сера Персіваля в очах моєї сестри. Він так схвилював і стривожив сестру, що я насилу якось трохи її заспокоїла і прийшла до вас аж тоді, коли змогла залишити її саму. Я знаю, це суто родинні справи, і не годилося б мені радитися про це з вами, кого ці справи не можуть цікавити... — Перепрошую, міс Голкомб, але мене, як ніщо інше, цікавить усе, що може перешкодити щастю міс Ферлі чи вашому щастю. — Я рада чути це від вас. Ви — єдина людина в домі, чи й поза домом, у якої я можу спитати ради. Містер Ферлі такий недужий, його так жахають будь-які труднощі й таємниці, що годі й думати про нього в такій справі. Наш священик — чоловік доброї, але слабкої вдачі, який поза своєю парафією нічого не тямить, а наші сусіди — просто байдужі знайомі, з якими можна порозважатись, пополювати, але боронь Боже потурбувати їх у хвилини тривоги й небезпеки. Порадьте мені ось що: чи повинна я вжити негайних заходів, щоб з'ясувати, хто автор цього листа, чи почекати до завтра й звернутись до повірника містера Ферлі? Можна згаяти цілий день чи ні? Це може мати велике значення. Скажіть мені, що ви про це думаєте, містере Гартрайт? Якби необхідність не змусила мене в розмові з вами звірити вам деякі делікатні обставини, то, звісно, навіть безпорадне моє становище не могло б виправдати моє звернення до вас. Але після нашої сьогоднішньої розмови я навряд чи помилюся, якщо забуду, що ми з вами знайомі лише три місяці. Вона дала мені листа. Він починався зразу, без звертання, ось так: «Чи вірите ви у сни? Перечитайте, що говориться про сни у Святому письмі, й вислухайте моє застереження, поки не пізно. Минулої ночі я бачила сон про вас, міс Ферлі. Мені наснилося, нібито я в церкві. Я стою по один бік аналоя, а священик у стихарі, з молитовником в руках, — по другий бік. Через якийсь час до церкви увійшли двоє — чоловік і жінка, щоб повінчатись. Тією жінкою були ви. В чудовій білосніжній сукні, під довгою білою прозорою фатою, ви виглядали такою гарною і невинною, що серце моє переповнилося співчуттям до вас, а на очі набігли сльози. Ті сльози, моя молода леді, були благословенними сльозами жалості, але, замість текти з моїх очей, як течуть сльози у всіх нас, вони обернулися двома променями світла, котрі дедалі ближче посувалися до чоловіка, що стояв з вами перед вівтарем, аж поки торкнулися його грудей. Два промені, мов дві веселки, простяглися між ним і мною. Я подивилась, куди вони вказували, і зазирнула в самісіньку глибину його серця. З лиця той чоловік, за якого ви виходили заміж, був досить гарний. Ані високий, ані низький — трохи нижчий середнього зросту. Жвавий, веселий, радісний, років сорока п'яти. Він мав бліде обличчя та облисілий лоб, але решту голови вкривала темна чуприна. Бороду він голив, однак мав розкішні каштанові бакенбарди й такі самі вуса. Очі карі й дуже блискучі; ніс такий прямий, красивий і тонкий, що прикрасив би й жінку. Такі самі й руки. Час від часу його турбував сухий, уривчастий кашель, і, коли він прикривав рота правою рукою, на ній червонів рубець від давньої рани. Чи ж такий він насправді, як наснився мені? Вам краще знати, міс Ферлі, ви самі знаєте, обманув мене сон чи ні. Але читайте далі. Читайте, що я побачила під його зовнішньою оболонкою, — благаю вас, читайте собі на користь. Я подивилась туди, куди вели два промені, й заглянула в самісіньке його серце. Воно було чорне, як ніч, і на ньому палахкучими червоними буквами було написано рукою грішного ангела: «Без жалю і каяття. Він сіяв горе на шляхи інших і житиме, щоб сіяти горе на шляху тієї, що стоїть поруч нього». Я прочитала це, і тоді ті світляні промені пересунулись і спрямувались за його плече, а там, позад нього, стояв диявол і сміявся. І промені пересунулися ще раз і спрямувались за ваше плече: там, за вами, стояв ангел і плакав. І втретє пересунулися промені й лягли поміж вами й тим чоловіком. Вони розширялись і розширялись, далі й далі відтісняючи вас одне від одного. І священик даремно шукав вінчальну молитву — вона щезла з книги, і він перестав гортати сторінки, й закрив книгу, відсунув од себе у відчаї. А я прокинулася вся в сльозах, і серце моє шалено калатало, бо я вірю в сни. Вірте і ви, міс Ферлі, благаю вас, заради вас самих, вірте, як вірю я. Йосиф і Даниїл, та інші у Святому письмі вірили у сни. Розвідайте про минуле того чоловіка з рубцем на руці, перш ніж вимовити слова, які зроблять вас його нещасною дружиною. Я застерігаю вас не заради себе, а заради вас. Турбота про ваше благополуччя житиме в мені до останнього мого подиху. Дочка вашої матері в серці моїм, бо ваша мати була моїм першим, найкращим, моїм єдиним другом». На цьому, без будь-якого підпису, кінчався цей незвичайний лист. Написаний він був на лінованому папері, по-школярському густо, з багатьма ляпками. Почерк був кволий, невиразний, але нічим особливим не вирізнявся. — Це не безграмотний лист, — мовила міс Голкомб, — і водночас він надто безладний, щоб можна було приписати його освіченій людині з вищих кіл. Опис вінчальної сукні й факти і деякі інші вирази начебто свідчать про те, що писала його жінка. Яка ваша думка, містере Гартрайт? — Я теж так думаю. Мені здається, що писала його не просто жінка, а жінка, чий розум, напевне... —...розладнаний? — підказала міс Голкомб. — І мені щось таке здалося. Я не відповів. Мої очі були прикуті до останньої фрази листа. «Дочка вашої матері в серці моїм, бо ваша мати була моїм першим, найкращим, моїм єдиним другом». Ці слова та мої сумніви щодо здорового глузду автора листа підказали мені припущення, про яке я боявся навіть подумати, не те що висловити вголос. Я вже почав потерпати за свій власний розум. Чи не було це нав'язливою думкою — у всьому незрозумілому й несподіваному знаходити одне й те саме приховане джерело, вбачати сліди одного й того самого зловісного впливу? Цього разу я вирішив бути обачнішим — не висловлювати ніяких переконань, не підтверджених безперечними фактами, й рішуче відганяти всілякі спокусливо-легкі припущення. — Якщо є найменша змога розшукати людину, котра написала цього листа, — сказав я, віддаючи його міс Голкомб, — то я вважаю, що не буде ніякої шкоди, якщо ми негайно розпочнемо пошуки. Треба розпитати садівника про ту бабусю, що дала йому листа, а тоді попитати людей в селі. Але спершу дозвольте поставити вам одне запитання. Ви сказали, що можна ще порадитися з повірником містера Ферлі завтра. Хіба немає змоги зв'язатися з ним раніше? Чом не зробити цього сьогодні? — Я поясню вам, — відказала міс Голкомб. — Мені доведеться торкнутись деяких подробиць, що стосуються до заручин моєї сестри. Я не вважала за потрібне чи бажане згадувати про них у нашій ранковій розмові. Досі дата весілля не була обумовлена. Сер Персіваль Глайд приїжджає сюди в понеділок саме для того, щоб домовитися про день весілля. Він хоче, щоб весілля відбулося до кінця року. — А міс Ферлі знає про це його бажання? — спитав я нетерпляче. — Ні, навіть не підозрює. Після всього, що сталося, я не можу взяти на себе відповідальність і сказати їй про це. Сер Персіваль тільки висловив свої побажання містерові Ферлі, і той сам сказав мені, що, як Лорин опікун, він готовий і радий піти назустріч волі сера Персіваля. Містер Ферлі написав у Лондон повірникові нашої родини, містерові Гілмору. Той перебуває нині в Глазго, має там справи, але ще раніше він повідомив, що по дорозі назад заїде в Ліммерідж. Завтра він прибуває і побуде з нами декілька днів, щоб сер Персіваль Глайд міг викласти йому свої міркування, чому треба прискорити весілля. Якщо серові Персівалю це вдасться, то містер Гілмор повернеться в Лондон уже з розпорядженням підготувати папери для шлюбного контракту моєї сестри. Тепер ви розумієте, містере Гартрайт, що завтра ми зможемо порадитися з юристом. Містер Гілмор — випробуваний друг двох поколінь родини Ферлі, ми можемо довіряти йому, як нікому іншому. Шлюбний контракт! Ці слова сповнили мою душу відчаєм ревнощів, здатним отруїти все найкраще, що було в мені. Я почав думати — мені нелегко признатися в цьому, але я не повинен приховувати жодної подробиці, від початку до кінця, з цієї жахливої історії, яку я надумав розкрити для всіх, — я почав думати про туманні звинувачення проти сера Персіваля Глайда, викладені в анонімному листі, і в мені спалахнула бридка надія. Що, коли ці дикі звинувачення все-таки правдиві? Що, коли правда виявиться ще до того, як вирішне слово буде мовлене і шлюбний контракт підписано? Мені хотілося думати, що почуття, яке володіло мною тоді, було цілковито пов'язане з турботою про благо міс Ферлі. Але мені не пощастило обманути себе, і я не повинен намагатися обманути нині інших. Тож мушу признатися, що мене охопила безоглядна, помстлива, безнадійна ненависть до того, хто мав стати її чоловіком — Коли ми хочемо хоч щось довідатись, — сказав я під впливом цього нового почуття, що тепер керувало мною, — ми не повинні втрачати жодної хвилини. Я ще раз пропоную розпитати садівника, а тоді обійти село. — Я гадаю, що можу допомогти вам і в цьому, і в тому, — сказала міс Голкомб. — Ходімо негайно, містере Гартрайт, і зробімо все, що тільки можна зробити. Я був узявся за ручку дверей, щоб відчинити перед нею, але зупинився зненацька, щоб поставити їй одне важливе запитання, перш ніж рушити вперед. — В анонімному листі докладно змальовано зовнішній вигляд жениха, — сказав я. — Ім'я Персіваля Глайда не згадано, я знаю. Але чи схожий він на цей портрет? — Усе збігається. Навіть те, що йому сорок п'ять років... Сорок п'ять. А їй ще не було й двадцяти одного року! Чоловіки його віку часто женилися на молодих дівчатах, і, як відомо, ці шлюби часом бували щасливі. Я це знав. Але навіть згадка про його зрілий вік у порівнянні з її юністю ще підсилила мою сліпу ненависть і недовіру до нього. — Усе збігається, — вела далі міс Голкомб. — Навіть те, що в нього рубець на правій руці. Це рубець від рани, яку він дістав багато років тому, під час подорожі по Італії. Безсумнівно, автор анонімного листа добре знає його зовнішній вигляд. — Навіть кашель, про який теж згадано, наскільки я пам'ятаю? — Так, навіть це правда. Він на той кашель не звертає уваги, але іноді це непокоїть його друзів. — Гадаю, до вас не доходило ніяких чуток, що плямували б його? — Містере Гартрайт! Я сподіваюсь, ви досить справедливі, щоб не піддатися впливові того підлотного листа? Я відчув, що шаріюсь, бо добре знав, що лист таки вплинув на мене. — Сподіваюсь, що ні, — відповів я зніяковіло. — Певне, я не мав права ставити таке запитання. — Я не шкодую, що ви про це запитали, — сказала вона, — бо завдяки вашому запитанню я можу віддати належне репутації сера Персіваля. Ніяких чуток, що плямували б його, ніколи не доходило ні до мене, ні до будь-кого з нашої родини, містере Гартрайт. Він двічі успішно балотувався на виборах і пройшов це випробування незаплямований. Людина, якій це вдалося зробити в Англії, — це людина із сталою, бездоганною репутацією. Я мовчки відчинив їй двері й вийшов слідом за нею. Вона не переконала мене. Коли б ангел, що записує цноти й пороки всіх людей, спустився до мене з неба, щоб потвердити її слова, і розгорнув переді мною свою книгу, — навіть ангел не переконав би мене. Ми застали садівника за його звичною роботою. Але від того телепня годі було добитися якоїсь розумної відповіді. Жінка, що дала йому листа, була стара баба. І вона йому нічого не сказала. І дуже швидко пішла туди, на південь. От і все, що міг розповісти нам помічник садівника. Село лежало на південь від маєтку. Тож ми й пішли до села. XII

Date: 2016-02-19; view: 348; Нарушение авторских прав