Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Annotation 4 page. Коли я ввійшов до їдальні, за столом уже сиділи міс Голкомб і якась старенька дама





Коли я ввійшов до їдальні, за столом уже сиділи міс Голкомб і якась старенька дама. Мене познайомили з дамою — з'ясувалось, що це місіс Везі, давня гувернантка міс Ферлі. Це ж про неї вранці моя жвава співтрапезниця сказала, що «в ній зібрані всі людські чесноти, але її ми не рахуємо». Я тільки можу скромно підтвердити, що міс Голкомб цілком правильно окреслила вдачу старенької. Місіс Везі втілювала людський спокій та жіночу приязнь. В сонній усмішці, що блукала по її пухкому, лагідному обличчю, проглядало тихе вдоволення тихим існуванням. З нас дехто мчить крізь життя, дехто прогулюється по ньому, а місіс Везі своє життя просиджувала. З ранку до вечора вона сиділа: то в будинку сяде, то в саду, то біля вікна, то в будь-якому несподіваному місці, на розкладному стільчику, дарма що друзі запрошували її прогулятись; вона сідала, коли хотіла подивитися на щось, чи погомоніти про щось, чи мовити простенькі «так» або «ні» у відповідь на найбуденніші запитання. Її завжди бачили з тією самою блаженною усмішкою на вустах, з тим самим неуважливим і ніби уважним поворотом голови до співбесідника, з так само зручно й затишно складеними на колінах руками — завжди й за будь-яких домашніх обставин, куди б вони не мінялись. Добродушна, сумирлива, невимовно спокійна й невинна бабуся, яка, здавалося, так і не жила від тієї самої хвилини, коли народилася на світ. Природа має стільки справ у цьому світі, їй доводиться створювати стільки щонайрозмаїтіших істот, що вона часом бува й наплутає, і сама не розбереться у всій тій плутанині. Виходячи з цього погляду, особисто я завжди залишуся при тій думці, що, коли народжувалась місіс Везі, матінка-природа всю свою увагу зосередила на творенні капусти, отож бідолашна леді й стала жертвою рослинних захоплень матері всього сущого. — Ну ж, місіс Везі, — мовила міс Голкомб, виглядаючи особливо жвавою, дотепною і блискучою по контрасту з тихою, непоказною бабусею, що сиділа біля неї, — то чого б ви хотіли? Котлетки? Місіс Везі схрестила свої пухкі, в ямочках ручки на краю стола, лагідно усміхнулась і відповіла: — Так, дорогенька. — А що перед містером Гартрайтом? Варене курча? Вам, здається, більше до вподоби курятинка, правда ж, місіс Везі? Місіс Везі зняла свої ручки в ямочках зі столу й схрестила їх у себе на колінах, задумано кивнула головою курчаті й зронила: — Так, дорогенька. — То чого ж вам більше хочеться? Щоб містер Гартрайт передав вам курча? Чи щоб я — котлетку? Місіс Везі знов поклала одну свою пухку ручку на край стола, сонливо повагалась і сказала: — Що хочете, дорогенька. — Лишенько! Таж мова не про те, що мені хочеться, а що хочеться вам. Може, вам покласти по шматочку і того, й того? Може, ви почнете з курчати, тим більше, що й містер Гартрайт жадає відрізати для вас крильце? Місіс Везі поклала й другу пухку в ямочках ручку на край стола, ледь просвітліла на мить, зараз же й погасла, слухняно кивнула й відказала: — Прошу вас, сер. Правда, мила, добродушна, невимовно спокійна й невинна бабуся? Але чи не досить на сьогодні про місіс Везі? За весь цей час міс Ферлі так і не показалась. Ми покінчили з другим сніданком, а вона все не йшла. Від метких очей міс Голкомб ніщо не могло сховатись. Вона запримітила, як я час від часу крадькома позираю на двері. — Я розумію вас, містере Гартрайт, — мовила вона, — вам нетерпеливиться довідатись, де ж ваша друга учениця. Вона спускалася вниз, і голова їй вже переболіла, а от апетит до неї так і не повернувся. Покладіться на мене, і я вам розшукаю її десь у саду. Вона взяла парасолю, що лежала поруч неї на стільці, й рушила в сад — через великі скляні двері, що відчинялися просто на моріжок перед будинком. Мабуть, зайве казати, що місіс Везі так і зосталась сидіти за столом, наміряючись, певне, просидіти там до вечора. Коли ми перейшли моріжок, міс Голкомб значущо подивилася на мене й похитала головою. — Ваша таємнича пригода досі окутана своїм опівнічним мороком, як і належиться їй, — повідомила вона. — Цілий ранок я переглядала материні листи, але нічого ще не знайшла. Та ви не впадайте у відчай, містере Гартрайт. Це цікава справа, і за спільника ви маєте жінку, тож успіх забезпечений, рано чи пізно. Листи ще не всі прочитані, лишається три паки, й ви можете покластися на мене — я потрачу на них весь вечір. «От одне з моїх ранкових сподівань і не здійснилось, — подумав я. — Невже так само розчарує мене і знайомство з міс Ферлі?» — А як ви поладили з містером Ферлі? — поцікавилася міс Голкомб, коли з моріжка ми звернули на алею. — Він не дуже нервував сьогодні? Не утруднюйте себе відповіддю, містере Гартрайт: досить того, що ви завагались, як відповісти. З обличчя вашого видно, що сьогодні він був особливо нервовий. А щоб ви не рознервувались самі, я буду така люб'язна і не розпитуватиму вас більше ні про що. Поки вона говорила, ми в'юнкою доріжкою вийшли до гарної дерев'яної хатинки у швейцарському стилі, піднялися по сходинках і опинилися в кімнаті, де була молода дівчина. Вона стояла біля простого нефарбованого стола, задивившись удалину, через просіку, на луги й пагорби, і водночас гортаючи неуважливо сторінки альбома. То була міс Ферлі. Як мені описати її? Як віддати те перше враження, відділивши його від усіх моїх почуттів, від усього того, що сталося згодом? Як побачити її знову такою, якою я побачив її вперше, аби ті очі, що читають ці сторінки, побачили її разом зі мною? Портрет Лори Ферлі в тій самій позі і в тій самій кімнаті, що я зробив його аквареллю трохи пізніше після нашої першої зустрічі, лежить нині на моєму письмовому столі. Я пишу й дивлюся на нього. Переді мною на брунастому тлі літньої хатинки ясніє легка дівоча постать. Вона в простій сукні з серпанку в білу й голубу смужку. Шелесткий шарф із тієї матерії легко оповив її плечі. Легкий солом'яний брилик, скромно оторочений голубою, в тон сукні, стрічкою, м'яко отіняє їй чоло. Її коси дуже ясного каштанового відтінку — не льняні, але майже такі світлі, не золоті, але майже такі лискучі, — й вони ніби тануть у повітрі, зливаючися з тінню від її брилика. Вони зачесані на прямий проділ, м'якими хвильками в'ються над чолом, за вухами. Брови трохи темніші за коси, а очі того ніжного, прозоро-бірюзового відтінку, який так часто оспівують поети і який так рідко подивується в житті. Чудова барва, чудовий розріз цих очей — великих, ніжних, тихо-замислених, — але чудовіша за все та чиста правдивість, що сяє з їхньої глибини, хоч би як мінився їхній вираз, — сяє світлом якогось яснішого, кращого світу. Чар її очей, такий лагідний і такий могутній, осяває все обличчя, міняючи його, скрадаючи дрібні вади, аж нелегко оцінити, наскільки гарні чи негарні окремі риси. Не зразу помічаєш, що підборіддя трохи слабко розвинене, що нижня частина обличчя не зовсім пропорційна верхній; що ніс, уникнувши орлиної горбинки (яка неминуче надає жіночому обличчю, хоч якому красивому, злого та хижого виразу), трішки надбав іншої крайності й не вирізняється ідеальною правильністю; що ніжні, чутливі губи, коли вона усміхається, ледь посіпуються нервово, від чого один кутик буває піднятий вище, ніж другий. Можливо, всі ці вади були б помітні на іншому жіночому обличчі, а тут погляд на них і не зупиняється, — так тонко пов'язані вони з усім неповторним, притаманним лише їй, і так невіддільно залежить весь її неповторний вираз, вся повнота життя кожної рисочки від того, спалахнуть чи пригаснуть її очі. Чи ж відтворив усе це мені той убогий портрет, що його я так любовно й старанно вимальовував у ті далекі й щасливі дні? О, як мало всього того лишилося в невиразних, механічних лініях і плямах малюнка — і як багато в моїй пам'яті! Білява тендітна дівчина в легкій сукні гортає неуважливо альбом і дивиться поверх нього невинно-щирими голубими очима — оце й усе, що показує малюнок; можливо, це все, що здатні розповісти навіть такі незрівнянно кращі оповідачі, як думка й перо. Жінка, що перша дала життя, світло й форму нашому туманному уявленню про красу, заповнює в нашій душі порожнечу, про яку ми й не здогадувалися, поки не з'явилася Вона. В таку хвилину душа наша відгукується на такі глибокі порухи, що їх не сягає думка, ба навіть слово; нею заволодівають чари, яких не збагнути розумом і не виразити ні словом, ні пензлем. Тайна, схована в жіночій красі, стає непідвладною слову, коли порідниться з глибокою тайною наших душ. Тоді й тільки тоді переходить вона з вузького простору, на який падає світло і в якому панують слово й пензель, у той глибокий і широкий світ, де нема їхньої влади. Подумайте про неї, як ви думали про ту, котра вперше торкнула ваші струни, що мовчали при інших жінках. Нехай ясні, чисті голубі очі стрінуться з вашими, як вони стрілися з моїми в тому першому, неповторному погляді, що його ми обоє запам'ятали назавжди. Хай її голос пролунає вам найкращою музикою, яку ви тільки любили, — нехай забринить так солодко, як бринів мені. Нехай її хода, коли вона з'являтиметься на цих сторінках і сходитиме з них, нагадає вам ту легкаву ходу, на яку відгукувалось ваше серце. Уявіть її собі як втілення вашої найкращої мрії, і тоді ви увіч побачите ту, що живе в моєму серці. Серед вихору почуттів, які заполонили мене, коли вона постала перед моїми очима, — знаних усім нам почуттів, що зненацька народжуються в наших серцях, так часто вмирають і так рідко відроджуються знову, — одне з них стурбувало, збентежило мене, хоч і здавалося таким недоречним та невиправданим у присутності міс Ферлі. До яскравого враження, яке справили на мене її чарівна врода, мила простота і скромність її манер, домішувалось інше, невиразне, нез'ясовне, от ніби чогось бракувало. То мені здавалося, що причина таїться в ній, то я вишукував розлад у самому собі, — щось заважало мені сприйняти її цілісно, як належало б. Це суперечливе враження посилювалось, коли вона дивилася на мене, чи, сказати б іншими словами, коли на мене найдужче діяла гармонія її чарів; саме тоді мене найболісніше мучило відчуття якоїсь нез'ясовної неповноти. Чогось бракувало, таки бракувало, а чого саме — я не міг збагнути. Ця дивна примха уяви (так я назвав це тоді) не дозволила мені бути невимушеним у перші хвилини мого знайомства з міс Ферлі. На її миле привітання я так і не спромігся відповісти звичайними словами чемності й подяки. Помітивши моє збентеження і, напевне, пояснивши його моєю хвилинною ніяковістю, міс Голкомб легко й винахідливо, як завжди, взяла нитку розмови у свої руки. — Погляньте, містере Гартрайт, заговорила вона, показуючи на альбом і на ніжну ручку, що досі недбало гортала аркуші. — Погодьтесь, нарешті ви знайшли собі зразкову ученицю. Як зачула, що ви приїхали, зараз же схопила свій неоціненний альбом і вже дивиться просто в обличчя божественній природі, жадає розпочати уроки! Міс Ферлі засміялась — так світло й легко, мовби з небесним сонцем на пару засвітилось ще одне сонечко на землі. — Я не заслуговую на такі похвали, — заперечила вона, поглядаючи своїми чистими, правдивими очима то на міс Голкомб, то на мене. — Хоч я дуже люблю малювати, але завжди усвідомлюю, яка я невчена, і швидше боюсь, ніж прагну уроків. Довідавшись, що ви тут, містере Гартрайт, я взялась переглядати свої малюнки, як колись малою дівчинкою продивлялася шкільні завдання, боячись, що дістану за них погану оцінку. Вона зізналася в цьому дуже просто й мило і по-дитячому присунула альбом ближче до себе. Міс Голкомб рішуче й просто, як тільки вона вміла, розтяла вузол невеличкого замішання. — Гарні, погані чи так собі, а учнівські роботи повинні пройти випробування вогнем — себто, судом учителя, — сказала вона. — Тільки так! Що, коли ми візьмемо їх із собою в колясу, Лоро? І нехай містер Гартрайт уперше побачить їх, коли нас буде підкидати на вибоях. Якщо тільки нам удасться під час прогулянки завадити йому бачити природу такою, якою вона є, коли він дивитиметься довкола, і такою, якою вона не буває, — коли зазиратиме в наші альбоми, то ми змусимо його наговорити нам з відчаю купу компліментів, і павине пір'ячко нашого самолюбства не постраждає від його вчительських пальців. — Я сподіваюсь, що містер Гартрайт мені не говоритиме компліментів, — заявила міс Ферлі, коли ми вийшли з літньої хатинки. — Смію запитати вас: а чому? — сказав я. — Бо я повірю всьому, що ви мені скажете, — просто відповіла вона. Цими кількома словами вона мимоволі дала мені ключа до своєї вдачі. Благородне довір'я до людей природно виростало з її власної цілковитої правдивості. Тоді я вгадав це серцем. А нині знаю це з досвіду. Ми тільки зайшли підняти місіс Везі з-за спустілого стола, де вона й досі сиділа, а тоді посідали у відкриту колясу, щоб разом їхати на обіцяну прогулянку. Старенька леді й міс Голкомб зайняли заднє сидіння, а ми з міс Ферлі вмостилися навпроти них. Альбом нарешті довірили моєму досвідченому оку, та неможливо було серйозно говорити про малюнки при міс Голкомб, яка заповзялася весело висміювати всяке жіноче мистецтво, у тім числі своє і сестрине. Мені набагато яскравіше запам'яталась наша розмова, вона в'язалась куди легше, ніж обговорення малюнків, що їх я машинально переглядав. А ту частину бесіди, де брала участь міс Ферлі, я пам'ятаю так виразно, мов це було всього кілька годин тому. Так! Признаюсь, що з першого ж дня я зачарувався нею, дозволив собі забутись, забув про своє становище. Найпростіше її запитання: «Як тримати олівця? Як змішувати фарби?», найменша зміна у виразі її чудових очей, спрямованих на мене з таким серйозним бажанням навчитися всього, чого я міг навчити, й осягти все, що я міг показати,— притягували до себе мою увагу незрівнянно дужче, ніж найгарніші краєвиди, повз які ми проїжджали, ніж найефектніша гра світла й тіні над хвилястою рівниною та пологим берегом моря. Чи не дивно, що завжди, за будь-яких обставин довколишній речовий світ так мало впливає на наші серця й душі? Тільки в книжках, а не в дійсності, ми йдемо до природи шукати втіхи у горі чи суголосся в радості. Захоплення її чарами, так щедро й красномовно оспіване у віршах сучасних поетів, не є вродженою життєвою необхідністю навіть найкращих із нас. Ми не захоплюємося природою змалку. Неосвічені люди не мають такої здатності. Хто проводить життя серед вічно змінних чудес моря й суходолу, звичайно буває нечутливим до чудес природи, якщо вони не мають прямого відношення до їхнього покликання в житті. Наша здатність сприймати красу довколишнього світу є, щиро кажу чи, набутком нашої спільної культури. Часто ми пізнаємо цю красу лише через мистецтво. І то тільки в ті хвилини, коли ми не займаємося нічим іншим, коли ніщо нас не відволікає. Все, що може осягнути наша думка, все, що може пізнати наша душа, можна здобути з однаковою певністю, з однаковою користю і втіхою для нас і серед найубогішої, і серед найбагатшої природи, яка тільки буває на землі. Можливо, причину того, що в людині відсутня вроджена любов до матері природи, слід шукати у величезній різниці між особистою долею людини і долею її земної оселі. Найвищим горам судилося щезнути в пітьмі часів, найменшому порухові людської душі призначене безсмертя. Мало не три години тривала наша прогулянка, поки наша коляса знову в'їхала у ворота ліммеріджського дому. Коли ми повертались, я загадав дамам вибрати краєвид, який їм доведеться малювати наступного дня під моїм керівництвом. Коли вони пішли до своїх покоїв переодягтися для обіду і я опинився на самоті у своїй кімнаті, мені раптом стало тоскно. Я почував невиразне невдоволення собою і не розумів, звідки воно. Може, я зрозумів, що тішився прогулянкою більше як гість, а не як учитель малювання. А може, це повернулося те дивне почуття, що чогось бракує чи в міс Ферлі, чи в самому мені, почуття, що збентежило мене, коли я знайомився з нею. Так чи так, я відчув полегшення, коли настала обідня година і я міг приєднатися до товариства господинь дому. Перше, що мене вразило, коли я увійшов до їдальні, була різниця в туалетах трьох дам. Різниця не в кольорах, а в якості матерії. В той час як місіс Везі й міс Голкомб були розкішно вбрані (кожна так, як найбільше пасувало її вікові) — перша в сріблясто-сірій, друга в блідо-жовтавій сукні, яка дуже гарно відтіняла її смагляве обличчя і чорні коси, — міс Ферлі була в простенькому платті з білого мусліну. Було воно біле-біле й дуже їй пасувало, але таке скромне плаття могла б носити й дружина чи дочка бідного чоловіка. Її гувернантка була вбрана куди багатше, ніж вона сама. Згодом, коли я краще пізнав міс Ферлі, я зрозумів, що у неї це йшло від вродженої делікатності, глибокої відрази до хизування, бодай у найдрібнішому, своїм багатством. Ні місіс Везі, ні міс Голкомб ніколи не могли умовити її вдягатися відповідно до її становища — багатше, ніж вони. Покінчивши з обідом, ми всі разом повернулися до великої вітальні. Незважаючи на те, що містер Ферлі (аби позмагатися, певне, з величавою поблажливістю монарха, котрий особисто подавав пензлі Тіціанові) звелів мажордомові довідатись, які вина я волію пити по обіді, я рішуче відмовився від спокуси посидіти у пихатій самоті серед пляшок власного вибору і попросив у дам дозволу на час мого перебування в Ліммеріджі покидати обідній стіл разом із ними, за шляхетним звичаєм чужоземців. Вітальня, куди ми перейшли, була на долішньому поверсі й не поступалася розмірами їдальні. В глибині кімнати широкі скляні двері відчинялися на терасу, всю увиту чудовими квітами. У м'якому сутінковому світлі листя й квіти зливалися в одне гармонійне ціле, й солодкі вечорові пахощі віяли на нас крізь відчинені двері. Добра місіс Везі, що завжди сідала перша, заволоділа кріслом у кутку й відразу затишно задрімала. Міс Ферлі, на моє прохання, сіла за рояль, я — біля неї, а міс Голкомб умостилася біля вікна, аби при останніх тихих променях вечірньої заграви дочитати листи своєї матері. Як яскраво постає в моїй пам'яті мирний домашній затишок тієї вітальні в хвилину, коли я пишу ці рядки! Зі свого місця я бачив граціозну постать міс Голкомб: наполовину освітлена м'яким вечірнім світлом, наполовину в затінку, вона пильно вчитувалася в листи, що лежали у неї на колінах. Ближче до мене, на дедалі темнішому тлі внутрішньої стіни виднів чарівний профіль тієї, що сиділа за роялем. На терасі квіти, декоративні трави й виткі рослини ледь колихалися від вечірнього леготу — так тихо, що й не чути було їхнього шепотіння. На небі — ані хмаринки-таємниче місячне сяйво саме починало тремко розливатися на сході. Довколишні мир і спокій притишували всі думки й почуття, зливаючи їх у неземну гармонію; цілюща тиша, що дедалі глибшала в міру того, як гусла сутінь, огортала нас, коли в неї обережно вступила сповнена божественної ніжності музика Моцарта. Це був вечір незабутніх вражень і звуків. Ми всі сиділи мовчки, хто де сів. Місіс Везі спала. Міс Ферлі все грала, міс Голкомб читала, поки не згас останній промінь заграви. На цю хвилину повний місяць уже зазирав на терасу, і його м'які таємничі промені падали навкоси в дальній кут вітальні. Перехід від сутінків до місячного сяйва був такий гарний, що, коли слуга приніс свічки, ми, за взаємною згодою, відмовилися від них і сиділи поночі, — тільки на роялі горіли дві свічки. Міс Ферлі грала ще з півгодини, а тоді, знаджена місячним сяйвом, вийшла на терасу, щоб помилуватись садом. Я вийшов слідом за нею. Ще коли запалили свічки на роялі, міс Голкомб пересіла ближче до світла, щоб читати далі. Вона так заглибилася в читання, що начебто й не завважила, як ми вийшли. Ми пробули на терасі, якраз навпроти скляних дверей, хвилин п'ять; міс Ферлі саме, на мою пораду, пов'язувала голову білою хустинкою, аби вберегтися від нічної прохолоди, — коли це я почув змінений голос міс Голкомб. Тихо, але настійно вона кликала мене: — Містере Гартрайт, ходіть сюди на хвилинку. Я хочу поговорити з вами. Я негайно повернувся до кімнати. У глибині вітальні, біля внутрішньої стіни, стояв рояль. Біля нього, з того боку, що був далі від тераси, сиділа міс Голкомб. У її пелені безладно лежали листи, одного вона тримала біля свічки. Я сів навпроти неї на низьку кушетку; звідси мені добре було видно міс Ферлі, що походжала туди-сюди по терасі, залита сяйвом повні. — Хочу, щоб ви послухали кінець оцього листа, — мовила міс Голкомб. — Ви скажете мені, чи проливає він світло на вашу дивну пригоду по дорозі до Лондона. Це лист моєї матері до її другого чоловіка, містера Ферлі. Тут ідеться про те, що діялось літ одинадцять-дванадцять тому. На той час містер і місіс Ферлі з моєю зведеною сестрою Лорою вже багато років жили в цьому домі. Я тоді була далеко від них — завершувала свою освіту в Парижі. Вона говорила дуже серйозно й ніби робила невеличке зусилля над собою. Цієї миті міс Ферлі пройшла повз нас на терасі, зазирнула у вітальню і, побачивши, що ми зайняті, звільна пішла далі. Міс Голкомб почала читати: — «Вам, мій любий Філіпе, вже, мабуть, обридло постійно слухати все про мою школу та її учнів. Звинувачуйте в цьому нудну одноманітність нашого ліммеріджського життя, але не мене. До того ж, цього разу я розповім вам щось справді цікаве — про одну нашу нову ученицю. Ви знаєте стареньку місіс Кемп, нашу сільську крамарку. Так от, вона багато років нездужала, лікарі вже махнули на неї рукою, і тепер вона що не день згасає. На тому тижні до неї приїхала сестра, єдина її родичка, — доглянути вмирущу. Сестру звати місіс Катерік, вона з Гемпшіру. Чотири дні тому вона прийшла до мене й привела з собою свою єдину дитину — гарненьку дівчинку, яка лише на рік старша за нашу любу Лору...» Останні слова цієї фрази ще не завмерли на вустах читачки, як міс Ферлі знов пройшла повз двері, тихо наспівуючи одну з мелодій, що їх допіру грала. Міс Голкомб зачекала, поки сестра відійшла, а тоді знов почала читати: — «Місіс Катерік — цілком порядна, вихована й поважна жінка середніх літ. Замолоду вона, мабуть, була гарненька. Проте в її манерах і в зовнішньому вигляді є щось таке, чого я не розумію. Таку вже таємничість розводить довкола себе, а на обличчі вираз — не знайду слів для нього, — наче в неї щось на умі. Ви б назвали її ходячою таємницею. Одначе до мене вона прийшла в простій справі: коли вона від'їжджала з Гемпшіру до вмирущої сестри, їй довелося взяти з собою і дочку, бо не було з ким лишити дитину. Хтозна, коли помре місіс Кемп: за тиждень чи протягне кілька місяців, тож місіс Катерік і прийшла до мене попросити, щоб я дозволила її дочці, Анні, походити поки що до нашої школи, — з умовою, що після смерті місіс Кемп дівчинка повернеться з матір'ю додому, в Гемпшір. Я зразу ж дала згоду, і, коли ми з Лорою пішли на нашу звичайну прогулянку, ми взяли з собою цю дівчинку (їй всього одинадцять років) і відвели її до школи...» Знову постать міс Ферлі, така ніжна й чарівна в білосніжній сукні, в білій хустинці, яку вона зав'язала під підборіддям, майнула повз нас у місячному сяйві. Знову міс Голкомб зачекала, поки вона сховається, і повела далі: — «Я так полюбила, Філіпе, свою нову ученицю, а причину цього я прибережу аж насамкінець, щоб зробити вам сюрприз. Мати розповіла мені про свою дочку так само мало, як і про себе. Я сама зрозуміла (це з'ясувалось на перших же уроках того дня), що розумовий розвиток бідолашки недостатній для її віку. То я привела її до нас додому наступного дня і попросила лікаря поспостерігати за нею, порозмовляти з нею, а потім сказати мені свою думку. Лікар виснував, що розум дівчинки помалу розвинеться і що помірні заняття в школі їй дуже корисні, адже вона засвоює нові знання хоч дуже повільно, зате міцно й надовго. Тільки, любий мій, не подумайте зопалу, як ви можете, ніби я прикинулась до якоїсь дурненької. Ні, бідолашна маленька Анна Катерік дуже мила, ласкава, вдячна дитина і часом каже такі дивні та чудові речі — якось зненацька, зчудовано, мов злякавшися чогось. Ось вам приклад. Одежа в неї завжди чистенька, але підібрана без смаку. То я вчора й надумала: деякі Лорині білі сукенки й капелюшки можна переробити для Анни, і сказала їй, що малим дівчаткам із таким кольором обличчя, як у неї, краще одягатись у все біле. Хвилину вона міркувала, а тоді зашарілась, ніби збагнувши. Маленькими своїми рученятами вона схопила мою руку, поцілувала її, Філіпе, і вигукнула (так серйозно!): «Скільки житиму, носитиму тільки білу одіж! Так я ніколи не забуду вас, мем, і всякчас думатиму, що тішу вас, навіть коли поїду і вже не побачу вас більше». Оце один зразок дивних речей, що їх вона виголошує так мило. Бідолашка! Я подарую їй чимало білих сукенок, із запасом, щоб вона могла подовжувати їх, коли з них виросте...» Міс Голкомб замовкла і подивилася на мене. — Здається, та нещасна, яку ви здибали на битому шляху, була молода? — спитала вона.— Може їй бути двадцять два чи двадцять три роки? — Так, міс Голкомб, може бути. — І вона була дивно вбрана — вся в білому? — Так, вона була вся в білому. Саме коли я вимовляв останні слова, міс Ферлі втретє показалась на терасі, але не пройшла далі, а стала, поклавши руки на балюстраду, спиною до нас, і задивилася вниз, на темний сад. Я не відривав погляду від білого мерехтіння її сукні та хустини в місячному промінні, й почуття, якому я не знаходжу назви, від якого затріпотіло, дужче забилось серце, почало крадькома заволодівати мною. — Вся в білому? — перепитала міс Голкомб. — Зараз я вам прочитаю кінець листа — це найважливіше місце. Але я хочу поміркувати трохи над цим збігом: біла сукня жінки, яку ви здибали, й білі сукенки, які викликали ту чудну відповідь маленької школярки моїй матері. Лікар, напевне, помилився, гадаючи, що розум дівчинки «помалу розвинеться». Можливо, він так і не розвинувся, і примхливе дитяче бажання носити тільки біле не змінилось, коли вона виросла? Я щось відповів — не пам'ятаю, що саме. Вся моя увага була прикута до білої сукні міс Ферлі. — Вислухайте останні фрази, — сказала міс Голкомб. — Гадаю, вони вас здивують. Тієї миті, коли вона піднесла листа до свічки, міс Ферлі обернулася обличчям до нас, нерішуче роззирнулася, ступила крок до скляних дверей і стала, дивлячись на нас. А міс Голкомб читала: — «А тепер, любий, дописуючи свого листа, я скажу про причину, справжню, головну причину моєї прихильності до маленької Анни Катерік. Дорогий Філіпе, хоч вона й наполовину не така гарна, але за незбагненною примхою випадку, як це часом буває, у неї ті самі коси, очі, овал і колір обличчя, — одне слово, вона викапана...» Міс Голкомб ще й не дочитала фрази, як я скочив на ноги, той самий крижаний жах пройняв мене, що й тоді, коли вночі на безлюдній дорозі хтось зненацька доторкнувся до мого плеча. Переді мною стояла міс Ферлі, самітна біла постать у місячному сяйві, — живе втілення жінки в білому! Та сама поза, той самий поворот голови, той самий овал обличчя, та сама блідість! Підозра, що мучила мене всі ці години, в один миттєвий проблиск стала певністю. Я збагнув, чим було оте «чогось бракує»: неусвідомлена фатальна схожість утікачки з божевільні й моєї учениці в Ліммеріджі. — І ви побачили! вигукнула міс Голкомб, упустивши з пальців непотрібного вже листа, й очі її зблиснули, стрівшися з моїми. — Ви побачили тепер, як вони схожі, а моя мати підмітила це ще одинадцять років тому! — Я це бачу, і мені невимовно тяжко... От ніби випадкова схожість тієї нещасної, самотньої, пропащої жінки з міс Ферлі лиховісною тінню тьмарить майбутнє чарівної, невинної істоти, що дивиться нині на нас. Звільніть мене від цієї мани, швидше звільніть! Покличте її сюди — з того моторошного місячного світла, благаю, покличте її сюди! — Містере Гартрайт, ви дивуєте мене. Хай жінки дозволяють собі вірити в забобони, та я гадала, що чоловіки в дев'ятнадцятому сторіччі не забобонні. — Прошу вас, покличте її сюди! — Т-с-с!.. Вона сама йде до нас. Нічого не кажіть при ній. Нехай це наше відкриття про схожість її з тією жінкою залишиться нашим секретом... Ходи до нас, Лоро, та розбуди місіс Везі музикою. Містер Гартрайт просить іще музики, цього разу йому хочеться послухати щось дуже легке й веселе! IX



Так закінчився мій перший, сповнений подій день у Ліммеріджі. Ми з міс Голкомб не розголошували свого секрету. Але після відкриття тієї схожості жоден новий промінь більше не освітив таємниці жінки в білому. При першій нагоді міс Голкомб обережно повела зі своєю сестрою мову про матір, про колишні дні та про Анну Катерік. Але спогади міс Ферлі про ту маленьку школярку були дуже загальні й невиразні. Вона пам'ятала про свою схожість із материною улюбленицею, але пам'ятала як про щось давно минуле. Вона не згадала ні про подаровані білі сукенки, ні про дивні слова, якими дівчинка так простодушно виказала свою вдячність місіс Ферлі. Вона тільки й пам'ятала, що Анна пробула в Ліммеріджі всього кілька місяців, а тоді поїхала додому, в Гемпшір. Не могла також сказати, чи приїжджали ще коли-небудь ті мати з дочкою в Ліммерідж і чи взагалі хтось щось чував про них згодом. Ані читання решти непрочитаних листів не розв'язало тих загадок, що бентежили нас із міс Голкомб. Ми лише з'ясували, що та, кого я здибав тоді вночі, була Анна Катерік; ми ще припустили, що біле її вбрання можна пояснити її деякою розумовою відсталістю і не згаслою з роками вдячністю до місіс Ферлі, й на цьому — так нам тоді здавалося — наше розслідування закінчилось. Дні йшли за днями, складалися в тижні, й золоті провісники осені вже торували собі дорогу через зелене літо дерев. Тихі, бистроплинні, щасливі дні! Моя оповідь ковзає по вас так само швидко, як ви ковзнули повз мене. Які з тих скарбів, з тих радостей, що ними ви так щедро повнили моє серце, лишилися зі мною, щоб я міг перелічити їх на цих сторінках? Нічого від них не лишилося, крім найпечальнішого признання, яке тільки може зробити людина: признання у власній дурості. Це признання мені нетяжко вирвати з себе, адже я мимохіть уже вибовкав свою таємницю. Вбогі, нікчемні слова, що не зуміли змалювати міс Ферлі, ще й як спромоглися виказати почуття, які вона в мені пробудила. Таке буває з усіма нами. Наші слова — велетні, коли роблять нам шкоду, і карлики, коли ми сподіваємося від них добра. Я полюбив її. О, як добре я спізнав усю ту скорботу й гіркоту, що вміщається в цих трьох словах! Я можу зітхнути над моїм сумним признанням разом із найчулішою жінкою, що читає ці слова й жаліє мене. Я можу засміятися над ними так само гірко, як і найчерствіший чоловік, що глузливо їх перекривляє. Я полюбив її! Співчувайте мені чи зневажайте мене, але я признаюся в цьому, твердо вирішивши сказати правду. Чи було якесь виправдання для мене? Якоюсь мірою для мене були виправданням ті обставини, за яких текло моє життя в Ліммеріджі. Ранкові години я збував у тихій самотині моєї студії. Роботи над реставрацією малюнків мого хазяїна мені вистачало, щоб зайняти нею мої руки й очі, а мій розум тим часом міг вільно віддаватися небезпечній розкоші своєї неприборканої уяви. Згубне усамітнення — адже воно тривало досить довго, щоб підірвати мою волю, і не досить довго, щоб ту волю покріпити. Згубне усамітнення — бо зразу ж після нього я проводив дні й вечори, і так тиждень за тижнем, у товаристві двох жінок, одна з яких вабила надзвичайною витонченістю, блискучою дотепністю, бездоганною світськістю, а друга чарувала вродою, ніжністю і простою правдивістю — рисами, котрі очищають і скоряють чоловіче серце. Жоден день не минав без того, щоб учитель і його учениця не опинялися небезпечно близько одне від одного. Як часто моя рука була біля її руки, а щока моя, коли ми разом схилялися над її альбомом, майже торкалася її щоки! Що уважніше стежила вона за кожним рухом мого пензля, то ближче до мене були пахощі кіс і теплий аромат її подиху. Це було частиною мого вчительського обов'язку — жити в самому променистому сяйві її очей. Часом ми сиділи так близько одне біля одного, що я тремтів від думки, що можу доторкнутися до неї, а то вона так низько схилялася, щоб поглянути на мій малюнок, що мимоволі стишувала голос, і її стрічки на вітерці чіпали моє обличчя, перш ніж вона встигала їх відвести. Наші вечори, після походів на етюди, скорше врізноманітнювали цю неминучу близькість, ніж перешкоджали їй. Моя цілком зрозуміла любов до музики — музики, яку вона виконувала так ніжно, з такою жіночою витонченістю, і її неприхована втіха від того, що своєю грою на роялі вона віддає мені ту радість, яку я давав своїм малюванням, ще міцніше в'язали узи нашої спільноти, все ближче зводячи нас докупи. Випадкові слова в розмові, простота звичаїв, яка дозволяла навіть таку дрібничку ― наше сусідство за столом, іскрометна дотепність міс Голкомб, що жартувала над моїм учительським старанням і над її учнівським запалом, навіть лагідне схвалення на обличчі сердешної місіс Везі, яка мала нас із міс Ферлі за ідеал молодих людей, бо ми ніколи їй не заважали, — ці та ще й інші всілякі марнички, кожна окремо і всі в поєднанні, зближували нас у невимушеній родинній атмосфері й непомітно вели нас до одного безнадійного кінця. Я мав би не забувати свого залежного становища й не давати волі своїм почуттям. Так я й зробив — але було вже запізно. Вся моя обачність, весь мій досвід, що допомагали мені встояти супроти чарів інших жінок, оберігали мене й від інших спокус, — покинули мене. Завдяки своєму фахові мені доводилося в минулому часто бувати в товаристві молодих дівчат, і серед них траплялися й дуже вродливі. Я розумів, що моє соціальне становище невіддільне від мого покликання, і навчився залишати симпатії, зрозумілі в мої літа, в передпокоях моїх хазяїв так само холоднокровно, як лишав унизу парасольку, перш ніж піднятися нагору. Я давно звик із цілковитою байдужістю, як до чогось само собою зрозумілого, ставитися до того, що моє становище вчителя малювання вважалося достатньою гарантією для того, щоб нікотра з моїх учениць не відчула до мене чогось більшого за просту цікавість. Мене пускали в товариство молодих та привабливих жінок десь так, як пускають до них яку-небудь нешкідливу домашню тварину. Я рано набув спасенного досвіду; цей досвід-хранитель суворо й несхибно вів мене вперед моєю вузькою, вбогою стежиною, не дозволяючи мені збочити хоч би куди. А це вперше я заблукав, загубивши свій компас. Атож, моє з такими труднощами надбане вміння володіти собою, тримати себе в певних рамках вмить де й поділося, от ніби його й не було зовсім. Я втратив його так само безповоротно, як це часто буває і з іншими чоловіками за інших критичних обставин, коли справа торкається жінок. Тепер я знаю, що з самого початку мав би бути насторожі. Я мав би замислитися над тим, чому кімната, куди вона входила, здавалася мені рідною домівкою, а коли виходила, та сама кімната ставала порожньою і чужою. Чому я щоразу помічав найменшу переміну в її вбранні, чого раніше, в інших жінок, не помічав; чому я дивився на неї, слухав її, торкався її руки, коли ми віталися вранці й прощалися на ніч, із таким почуттям, якого досі не мав до жодної жінки? Я мав би зазирнути у своє серце, розпізнати там цей новий паросток і вирвати його з коренем, поки ще не було пізно. Чому ж я не міг цього зробити? Чому не мав на це снаги? Я вже відповів на ці запитання в трьох словах, у яких вмістилася вся правда. Я любив її. Минали дні й тижні. Незабаром мав піти третій місяць мого перебування в Камберленді. Блаженне, одноманітне, супокійне, всамітнене життя наше текло тихою рікою, а я плив за течією. Всяка пам'ять про минуле, чи думки про майбутнє, чи усвідомлення безпорадного й хисткого мого становища — усе це мовчало, приспане, в мені. Заколисаний солодкою піснею свого серця, заплющивши очі, затуливши вуха, щоб не бачити, не чути грізних попереджень, я плив і плив — дедалі ближче до фатального кінця. Але нарешті мене розбудило застереження — і я раптом жахнувся, усвідомивши свою непрощенну слабкість; мовчазне, воно йшло від неї і тому було найщирішим, найправдивішим і наймилосерднішим з усіх застережень. Якось увечері ми попрощались, як звичайно. Ніколи, ні тоді, ні раніше, я жодним словом не виказав себе, не злякав її несподіваним признанням. Та коли ми знов зустрілися вранці, вона була вже не та, вона перемінилась, і ця переміна сказала мені все. Я не посмів тоді заглянути у святая святих її серця, не смію і нині відкрити його перед усіма, як відкрив своє. Скажу тільки, що я твердо вірю: в ту хвилину, коли вона збагнула мою сердечну тайну, вона збагнула й свою. І сталося це тієї однієї ночі. Душа її, надто щира й шляхетна, щоб ошукувати інших, не могла обманути й саму себе. Коли невиразний здогад, що я його намагався приспати, уперше тяжкою втомою стис їй серце, її правдиве обличчя виказало все і мовило мені відкрито й просто: «Мені жаль вас, мені жаль себе». І ще щось воно промовляло, чого я тоді ніяк не міг збагнути. Але я розумів, чому від того дня вона, при інших ще привітніша й уважніша до мене, ніж бувало досі, щойно ми лишались удвох на самоті, хапалася за перше-ліпше заняття, ставала скута, сумна, стурбована. Я розумів, чому ніжні вуста нині усміхалися так рідко й скупо, а ясні голубі очі дивилися на мене то з ангельським співчуттям, то з невинним подивом дитини. Але та її переміна свідчила і ще про щось інше. Її рука часто бувала холодна, мов льодинка, обличчя неприродно заклякало, у всіх її рухах проглядав якийсь німий страх, вона постійно ніби докоряла собі в чомусь. Але все це йшло не від того, що ми обоє відкрили нашу обопільну любов. У тій переміні було щось, що й далі зближувало нас, та було й щось таке, що, невідомо чому, все більше віддаляло нас одне від одного. Караючись сумнівами, невиразно здогадуючись, що за всім цим криється якась таємниця, я почав уважніше приглядатися до поведінки, виразу обличчя міс Голкомб: може, так щось з'ясую? Ми всі так близько спілкувались, що жодна велика зміна в поведінці чи настрої когось одного не могла не відбитися в інших. Зміна, що сталася в міс Ферлі, відгукнулася в душі її сестри. Хоч міс Голкомб жодним словом не натякнула мені, що її ставлення до мене змінилось, її проникливі очі нині весь час стежили за мною. Інколи в її погляді блискотів зачаєний гнів, інколи щось ніби притамований страх, а то, було, промайне щось, чого я знов же не розумів. Збіг тиждень, а ми всі троє так і не позбулися таємної скутості у ставленні одне до одного. Моє становище, обтяжене усвідомленням моєї жалюгідної слабкості й недозволенного зухвальства, усвідомленням, яке пробудилося в мені занадто пізно, ставало нестерпне. Я відчував, що повинен раз і назавжди скинути з себе цей нестерпно тяжкий гніт,— але з чого почати чи що кому спершу сказати, я не знав. З цього принизливого, безпорадного становища мене вирятувала міс Голкомб. З її вуст почув я таку необхідну, гірку, несподівану правду; її щиросердя підтримало мене, допомогло перенести це потрясіння, а згодом її здоровий глузд і мужність допомогли обернути на добро страшну помилку, що загрожувала непоправним нещастям усім нам у Ліммеріджі. X






Date: 2016-02-19; view: 111; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2019 year. (0.022 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию