Гроций Г.О праве войны и мира -М.: Ладомир, 1994. -Пролег. XXX. -С. 52. 1 page

породжує завжди надзвичайні труднощі, але не менше труднощів пов'язано з формулюванням виявленої сутності: і одне, і друге є процес пізнання, вічний, неоднозначний, негарантований процес пізнання, що зумовлюється духовною концентрацією, інтелек-іуальною напругою особистості й суспільства в цілому як умовою реалізації справедливості.

Гносеологічно-правова природа норми права також не зовсім сприяє пізнавальним процесам і духовно-інтелектуальній напрузі суб'єктів застосування права. Для останнього норма є істиною, що не може бути порушеною, навпаки, ця істина повинна бути без шдхилень реалізована. Однозначність формулювання норми, авто­ритетність її соціальної правильності й державна забезпеченість її непорушності не стимулюють духовно-інтелектуальної активності. [ тому норма неминуче постає як догма, однозначна схема, а право - як реалізація догматичного методу і постійного підведення скла­дних динамічних індивідуальних ситуацій під прості незмінні схе­ми. З формулюванням норми пізнавальний процес ніби завмирає в нормі, а далі мертве починає поглинати живе - саму дійсність, адже воно стає сильнішим від дійсності, підкорює її собі. В науці будь-яке відкриття, будь-який висновок, поняття може вільно підлягати критиці, викликати недовіру і не прийматись. У праві ж критика, пов'язана з неприйняттям і невиконанням норми, заборонена. Кри­тикуй скільки завгодно, але виконуй, навіть якщо затверджена норма сприймається тобою як не твоя норма. Право, призначене для реалізації свободи, придушує свободу, коли воно не пов'язане з живим пізнанням.

Соціальна зумовленість статичної, однозначної природи норми очевидна: суспільство потребує стабільності й визначеності, щоб упевнено розвиватися далі. Та засобом догматичної системи права:шперечуються саме ті цілі, які ставить перед собою суспільство -цілі розвитку. Формується фундаментальна соціально-правова ан­тиномія: без стабільності не можливий розвиток суспільства, а право якраз забезпечує цю стабільність і водночас стримує розви­ток. Коли суспільство орієнтує право на розвиток, тоді воно пере­стає ефективно виконувати стабілізаційну функцію. Догматична природа права, отже, явище водночас і позитивне, і негативне для суспільства.

Саме довкола соціально-правової антиномії точились основні дискусії прибічників юридичного позитивізму та соціологічної юриспруденції, стверджуючи право чітке, однозначне, стабільне, або навпаки, - гнучке, динамічне і справедливе. Можна зрозуміти різкий характер взаємних звинувачень (їх гносеологічна природа

вічна, доки існує право і суспільство): дозвіл на відхилення від за- > кону загрожує свавіллям і розвалом суспільства, абсолютизація ж j догми ніколи не гарантуватиме справедливості - основної мети| права. Як знайти розв'язання цієї антиномії, чи хоча б зняти її надз- j вичайну гостроту?

В історії суспільства спостерігається певна циклічність етапів \ стабільності та розвитку і пов'язаних з ними процесів розвитку й j стабільності права. Правовий позитивізм характерний для періодів | стабілізації суспільства. Після серії буржуазних революцій] капіталізм вступив у стадію стабільного і впевненого розвитку, і і догматичне право, відповідно, оберігало цей стан. Коли капіталізм ] переріс створені умови, існуюче право вже саме стало стримувати і його розвиток і активізувались соціологічні погляди на право. Аїс-1 тивізація соціологізму в'Праві завжди свідчить про те, що існуюче^ позитивне право не відповідає потребам соціального розвитку! суспільства. Він завжди постає як обгрунтування відхилень від] існуючого позитивного права, підставою для його розхитування.; Коли це розхитування набуває таких розмірів, що стає небезпечним' для цілісності суспільства, верх знову беруть позитивісти, їх право-< та в цей період стає очевидною і незаперечною. Так відбувається циклічний розвиток права і суспільства.

Але в даному процесі є ще один момент, який на те­перішньому етапі вже не дозволяє розв'язувати соціально-правову антиномію тими ж методами, на основі тих же підходів і настанов, як це робилося раніше. Поступово змінюються акценти у розумінні і соціальної природи права. Раніше основною функцією права було, забезпечення цілісності суспільства. Адже право й виникало як ме-^! ханізм самоорганізації суспільства, ефективний спосіб самозбере- j ження його і стабілізації. Тобто право має родове походження, воно! є своєрідною формою соціального інстинкту самозбереження ро-] ду. ¹ Без права суспільство б не вижило. Право є формою соціаль-' ного інстинкту самозбереження. А виживання роду було й умовою! виживання окремого індивіда. Але в разі необхідності індивідом легко жертвували задля збереження роду. Рід, суспільство завжди { були первинними, індивід, особистість - лише функцією сус­пільства! Зазначений соціальний інстинкт самозбереження є вічною характеристикою суспільства, і сьогодні він реально зумовлює життєдіяльність окремих держав (національне право) і людства у цілому (міжнародне право). Але співвідношення елементів цінності "рід - індивід" поступово змінюється.

¹ Див.: Пост А.Г. Зачатки государственных и правовых отношений. -М, 1901;РуланН.

Юридическая ашропология. - М.: Норма, 1999.

У світі відбувається своєрідна персоналістична революція, зу­мовлена всім ходом соціального розвитку західної цивілззації та 'шачнога мірою підштовхнута кризою комуністичного табору з йо­го колективістськими настановами. На перший план виходить осо­бистість, конкретна жива людина. її життя є вищою цінністю і кри­терієм політики держави, осмисленості соціальних програм і дійсної справедливості права. Право, соціальне за своїм походжен­ням, тепер стає настільки соціальним, наскільки воно є персо-ііалістичним, екзистенціальним. Державні програми, якщо їх ре-^ плізація здійснюватиметься за рахунок конкретної живої людини* не приймаються, засуджуються, на їх перешкоді стає громадянське суспільство. Людина, особистість поступово стає головним орієн­тиром функщонуванш соціуму.

Але це означає докорінну зміну й основних правових орієн­тирів. Коли головною метою постає забезпечення цілісності й ста­більності суспільства, право не може не бути тоталітарним, не мо­же не нав'язувати всім однакових норм і правил поведінки. Коли ж нищою цінністю визнається особистість, право має стати персо-малістичним. Соцільний вектор права змінюється на протилежний мерсоналістичний вектор. Індивід завжди був засобом суспільства, тепер суспільство має стати засобом дійсного розвитку індивіда. Раніше сутність права розкривала категорія загального, тепер - ка­тегорія конкретного та індивідуального. Звичайно, загальне, конк­ретне тісно пов'язані між собо, взаємозумовлюють одне одного, але іпаємозумовленісгь ця тепер має дещо інший характер.¹ Первин­ним було загальне, тепер - конкретне й індивідуальне. Це не озна­чає, що раніше ніхто не ставав на захист особистості перед суспільством, навпаки, вся історія переповнена прикладами тра­гічної боротьби і протистояння особистості й суспільства. "Чи ви­падкова ситуація боротьби, в якій здійснюється встановлення дер­жави і права? - ставив запитання класик екзистенціалізму КЛсперс і сам же відповідав на нього - Ні, ця боротьба не випадкова, це не­минуча суміжна ситуація, що визначає сутність держави і права, у цій боротьбі я протистою іншому буттю вже тому, що я є" Саме суперечливість індивіда і роду, суспільства й особистості завжди було рушійною силою соціального розвитку. Особливістю сучасно­го етапу є те, що тільки через особистість можна прийти до справді цілісного суспільства. Особистість не засіб, а вища цінність і ре-ндьііа сила суспільства. Тільки безсила держава застосовує силу,

Аюева Е.И. Взаимодействие единичного, общего и особенного в правовых явлениях// Соп. і осудармво и право. -1969. - № 3. - С. 10-17.

² Jaspers К Philosophic Bd. П. - Berlin, 1956. - S. 233.

жертвами якої сьогодні стають конкретні люди, а завтра - сама держава. Нехтуючи індивідуальністю, держава розписується в своїй безпорадності й безперспективності. Соціальна політика, в основу якої не кладеться особистість як умова і мета її реалізації, заздалегідь підписує собі вирок. Тільки людина як мета здатна ре­алізувати цілі суспільства як цілого. Але тоді й право має перетво­ритися з права суспільства на право людини.

Ідея правової держави тільки наполовину виконує це завдан- \ ня. Правова держава - це держава, "зв'язана" правом, обмежена; ним. Обмеження, однак, це не зміна настанови. Де обмеження, там і його порушення. Людина правовою державою захищається від; держави реальної, але страх бути розчавленою залізними лещатами '■ Левіафану завжди залишається. Потрібна зміна природи держави і, відповідно, природи права. І зміна ця вже поступово відбувається, і важко, з відхиленнями і відступами, але відбувається. Вимальовує­ться тенденція. Це проявляється саме в зміні орієнтирів соціальної, стратегії, в оберненні векторів розвитку соціуму, а саме: людина стає метою суспільства, а не суспільство - метою людини. У. цьому сутність персоналістичної революції та революції, яка має вудбути-ся в праві. "Правова держава" це лише проміжний, перехідний етап до держави і права нового типу, в яких не держава буде визначати сутність людини і не право буде визначати життя людини, а люди­на буде визначати сутність держави і життя права. Ми йдемо до персоналістичної держави і персоналістичного права, і елементи їх„ уже сьогодні присутні в нашому житті, визначають його. Це не завжди вигідно помічати, враховувати й використовувати. Безпосе­редня вигода завжди була оманою більшості та найпоширенішою. причиною злочину, але це не повинно загороджувати реальні цілі і. цінності. Час усе розставляє на свої місця. Наш час тим і цікавий, що, ³ одного боку, вимальовуються справжні цінності розвитку' суспільства, а з іншого - зростає опір їхній реалізації не-зацікавленими у переорієнтації і зміні настанов, оскільки це^! пов'язане з духовною концентрацією, інтелектуальною напругою, що не завжди приємно, а найчастіше - не вигідно. Проте вигода -поняття відносне. Людина ж - цінність абсолютна.

Якого характеру набуває право, зорієнтоване на людину як аб­солютну цінність? Право стає людяним. Це означає, що основною метою будь-якого акту правореалізацй є не формальне дотримання норм і процедур, а розуміння людини як людини, прийняття люди­ни як цінності, а не як "правового м'яса". "Ми потребуємо права, яке не ставить норму над людиною і людину над нормою, але яке знає, що норми і суспільні інститути співвідносяться з екзис-і

і'снціальним становленням людини", - зауважував відомий німець­кий криміналіст Р.Ланде.¹ Злочинець має бути покараний - це аксіома. Але він повинен бути і зрозумілий. Не зрозумілий злочи­нець не перестає бути злочинцем. Зовнішнє ж застосування права ніколи не досягає своїх основних цілей - справедливого покарання і і ісревиховання того, хто переступив. Тільки навпаки. Глибинна сутність права - внутрішньої природи, і саме таке право може сягти справедливості. Це означає, що право має бути психоаналітичним і психотерапевтичним, а в кінцевому підсумку - гносеологічно екзи­стенціальним. Розуміння злочинця є водночас розумінням самих себе. Не тільки він винен перед нами, а й ми винні перед ним. Ми і іриймаємо частину його вини на себе, і тільки це може зробити нас хоча б відносно справедливими. Розуміння його є й наше саморо-іуміння. Без розуміння немає справедливості, а отже - немає й права. Однак є розуміння й розуміння. Аналізом структурованих юридичних фактів і логічною процедурою кваліфікації, як правило, підмінюється внутрішнє розуміння ситуації і людини, яка в ній опинилася. Вмикається сухий механізм правореалізації, релейно пов'язаний з автоматичним відлученням живої людини від цього процесу, людина, суб'єкт перетворюється на предмет, об'єкт право­реалізації. Аналіз підміняє розуміння і претендує на статус право-розуміння, що досить віддалено нагадує автентичне право. Нато­мість персоналістична переорієнтація права змінює акценти право-рсалізаційного процесу, а згодом неминуче призведе до еволюції його механізму. Адже очевидно, що "презумпція винуватості" є більш поширеною основою сучасного механізму правореалізації, який тільки, як за ширмою, лицемірно приховується за "пре­зумпцією невинуватості". Юридичні процедури й аналіз фактів не вичерпують пізнання правової ситуації, а точніше, підмінюють її. Вичерпує пізнання правової ситуації людина, пов'язана з нею. Фак­ти без людини не мають ніякого смислу і значення. Людина - осно­вний факт, первинний і кінцевий факт правової ситуації. "Вся наша культура, вся наша історія грунтуються на розпізнанні та оцінці істинного значення окремого людського існування для цілей суспі­льства",² - зазначав Р.Ієринг. Тому основною метою правового пізнання є людина. Право стає людяним, тому що людина є основ­ною метою, засобом і смислом права. Право стає гносеологічним, тому що людина як екзистенція є пізнання.

¹ Цит. по: Жедгова В.П. Философия и буржуазное правосознание. - М.: Наука, 1977 -
С. 56-57.

² Иерииг Р. Цель в праве. Том 1. - СПб., 1881. - С. 62.

42 2.2. Як пізнається право

Існує різниця між тим, як пізнається право і як воно повинно пізнаватися. Ця різниця зумовлюється фундаментальною природою права, яка історично пов'язувалася з антиномією сущого і належно­го, її подолання залежить від способів, якими пізнає право і якими воно має пізнаватися. Пізнання права і пізнання правом - два про­яви одного явища,¹ сутність якого утворює право як специфічна форма антиномії належного і сущого. Що є належне в праві, а що -суще? Однозначної відповіді на ці питання немає,² але будь-яка відповідь завжди визначатиме природу права, характер його пі­знання і характер пізнання за допомогою права, тобто гносеологіч­ну інтенціональпість права. Як пізнає право - таким воно і є, яким є право, так воно і пізнає.'

Належне і суще в неокантіанстві розірвані, вони мають різні субстанції, а тому не можуть перетинатися.⁴ Це два світи - один ідеальний, інший реальний. Ідеал для реальності недосяжний. Він ніколи й не може бути реалізованим. Ідеал пишається своєю чисто­тою, реальність - своєю повнотою. Г.Кельзен повністю прийняв цю схему і розвинув учення про чисте право.⁵ Як пізнається належне, котре утворює саму сутність права, коли воно не пов'язане з су­щим? Як пізнається суще, утворююче саму реальність права, коли воно не пов'язане з принципом, із нормою, з належним? Історія пі­знання та пізнання права, зокрема, розгортається довкола розв'я­зання цієї антиномії. Не може розум з нічого, апріорно, вивести норми і нав'язувати їх живій реальності, емпіристи протестують

¹ Петров А.В. О единстве основных направлений теоретического познания права // Тру­
да ВЮЗИ.- Т. 45. - М., 1976.

² Про методологічний характер проблеми реальності в праві див.: Михайлов ІІ.Е. О ре­
альности права. - М., 1914; Спекторский Е. К спору о реальности права,- М„ - 1914; Кистя-
ковский Б.А. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей
теории права - Москва, 1916. - С. 257-337; Фарбер И.Е. К вопросу об объективном в праве //
Правоведение.- 1977.- № 5,- С.102-107; Козлов А.С. К вопросу об объективной реальности
правовых явлений // Проблемы советского государства и права. Межвузовский темах сб. -
Вып. 13. - Иркутск, 1977. - С. 46-51; Лившиц Р.З. Теория права. - Москва: БЕК, 1994. - С. 11-
56; Алексеев С.С. Теория права. 2-е изд. - Москва: БЕК, 1995. - С. 31-74.

³ Про пізнання правом, тобто право як засіб соціального пізнання див. у підрозділі 3.2.
даної роботи.

"Кантикашманцы.-Москва: Наука, 1978. - С 155-163; СавальскийВ.А. Основы фи­лософии права в научном вдеализме. Марбургская школа философии: Коген, Наторп, Штам-млер и др. - T.I. - Москва, 1908. - С. 41,79-87,105-106,169.

⁵ Чисте право Г. Кельзена через неокантіанство приводить нас до чистого розуму Канта і натякає, таким чином, на філософську "нечистоту" кельзенівського права. Див.: Чистое уче­ние о праве Ганса Кельзена. Вып. 1. - Москва, 1987. - С. 7-8; див. також: Paulson S.L. The neo-Kaiitian dimension of Kelsen's pure theory of law // Oxford j. of legal studies. - Oxford, 1992. -Vol. 12, N3.-P. 311-332.

проти цього. Але й розум не бачить у реальній дійсності жодного прикладу нормативної природи, адже все конкретне, індивідуальне може бути ближчим або віддаленішим від ідеалу, але не самим іде­алом. Як можна вивести норму з анормативного матеріалу, належне ч неналежного, необхідне з випадкового. Водночас між ними є ні­бито якийсь магічний зв'язок: норма без реальності порожня, ре­альність без норми сліпа. Яка природа того "містка", що поєднує їх п осмислене ціле? Інколи їх відношення нагадують паромний зв'я-■іок. Стверджують, що належне виводиться з невдоволеності су­щим, і постає як план і принцип перетворення реальності. Але звід­ки ми можемо знати про це належне, коли ми ніколи його не бачи­ли? Чому почуття невдоволення стає джерелом формування права й основним засобом його пізнання? Що таке невдоволення? Ми можемо бути невдоволеними тим, про що вже знаємо, що воно не таке, яке повинно бути. Емпірична невдоволеність породжує образ - ідею належного, але й сама з'являється як невідповідність сущого належному. Право також є гносеологічне балансування між належ­ним і сущим. І тільки у такій двоїстій формі воно може бути істин­ним правом, проте не таким, що "знає" істину, а таким, що шукає її, що наближається до неї, не віддаляючись при цьому від реальності. Точніше було б сказати: праву, щоб бути істинним, треба бути іс-типнісним. Істинність - це перманентний пошук, постійне набли­ження до істини. Однак балансування права між належним і сущим не може ефективно виконувати функцію регулювання, оскільки ['ноно є чимось нєвизначеним, мінливим і тому не обов'язковим. Мі-ііНливе право - не регулятивне право. Регулятивність же - безпосере­дній ідеал права. І, дотримуючись його, право набуває форми свого деалу, стає нормативним, належним, обов'язковим. Право набуває зрми істини, щоб стати регулятивним, зраджуючи при цьому іс-гінності як реальній основі регулятивності. Правовий "паром", на-іижаючись до берега належного, перетворюється на формально значене, юридично закріплене, однозначне правило, норму пове-їнки, обов'язкову для всіх у кожному подібному випадку. Але на-іижаючись до берега належного, наш "паром" віддаляється від Врсга сущого, а тому все меншим стає його зв'язок з реальністю.² гаючи істинним, право перестає бути істиннісним.

Ііарлнов BJVT. Презумпция истинности норм советского права: (К методологии исс-(,) // Методологические проблемы государства и права - Куйбышев, 1986. - С. 103-115; І0 ж: Истинность норм советского права: Пробл. теории и практики / Под ред. Байтина '** - Саратов: Изд-во Сарах ун-та, 1989; Wahrheit und Wahrhaftigkeit in der Rechtsphilosophie.. von Schoneburg K.-H. - В.: Akad-Verl., 1987. ^гДел& Ж. Логика смысла. - Москва: Академия, 1995. - С. 13-19.

Ставши нормою, право не може не вважати себе істинною нормою, нормою-істиною, інакше кому вона потрібна і хто її заба­жає виконувати, знаючи, що вона заздалегідь хибна норма.¹ Норма, щоб бути нормою, повинна стати істинною нормою, а отримавши; статус істинної, вона зраджує істинності, стає хибною нормою, стає ] хибністю, й, отже, перестає реально бути нормою. Норма є статика, а норма-істина є статика істини. Що може бути більш хибним, аніж j статика істини? Норма, стаючи правом, перестає бути правовою. \ Стаючи істинним, право зраджує істинності й перестає бути спра- \ ведливим. Право може бути тільки істиннісним.

Чи означає це, що треба відкинути нормативно-правовий акті як спосіб існування формально визначеного права? Нормативний! акт є засобом розв'язування суперечки між належним і сущим, але j ніколи не є розв 'язанням цієї суперечки. Антиномія належного і ї сущого не може бути розв'язана, але вона постійно знімається в; індивідуальному розвитку і соціальному бутті людини. Історія пра- j ва - це історія конкретних, інколи трагічних прикладів змістовного! розв'язання антиномії належного - сущого. Процес усвідомлення! змісту належного й опанування засобів його реалізації в сущому є j сутністю гносеологічної історії права, а рефлексія цього процесу -! історію гносеології права.

Однак основним, фундаментальним принципом цього істори-1 ко-гносеологічного процесу є все ж таки відповідь на запитання:І що є сущим і що є належним за своєю природою, а не за змістом. | Залежно від відповіді на це запитання завжди визначались і засоби! розв'язання самої антиномії. Адже те, що в одні часи вважалося] належним, в інші ставало сущим, а те, що було сущим - ставалої належним. Саме про це йдеться, коли мають на увазі відмінність! природи належного і сущого. Можна стверджувати, що належне,!

¹ Глазырин В.В. Прогнозирование эффективности правовых норм: возможный подход Щ
Пробл. совершенствования сов. законодательства. - М., 1988. - № 41. - С. 23-33. Норми, що
відображають корпоративні інтереси, але свідомо видаються як соціально значимі норми, г*"*
вважаються істинними з точки зору цих корпоративних інтересів.

² Бабаев В.К. Нома права как истинное суждение // Правоведение. -1976. - № 2. - С. 30
37; Ивлев Ю.В. Истинность нормы // Труды Высшей школы МВД СССР. - М.,1969. - Вып|
23; Романенко Н.Г. Проблема истинности нормы советского права. - Автореф. дисс...к
юр. наук. - М.,1982.

³ Историческое и логическое в познании государства и права. - Ленинград: ЛГУ, 1988
Токарев Б.Я. Логический и исторический методы в теоретическом исследовании права.
Ростов-на-Дону: Изд-во Ростовского ун-та, 1986.

⁴ Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. - Предмет познания // Рикке
Г. Философия жизни. - К: Ника-Центр, 1998. - Разд. 3.5. Бытие и долженствование; 3.6. Да
женствование как предмет. - С. 88-93.

⁵ Вайсман Ф. Долженствование // Аналитическая философия: Становление и развитие!
(антология).- М, 1998.- С.62; Кистяковский Б.А. Необходимое и должное в культурно

яким би воно не було за своїм змістом, завжди характеризуватиме-іі»ся однаковими, тільки йому притаманними гносеологічними ри­сами, властивостями. Належне завжди належне, незалежно від того, що воно репрезентує як належне. Якщо прийняти це положення, то ноно буде тільки означати, що вчорашнє суще, ставши сьогодні належним, набуло і його властивостей, а належне, ставши сущим, деформоване чи оживлене характеристиками реальності. Але в будь-якому випадку суще, ставши належним, не може ніколи стати чисто належним, належне, ставши сущим, - стати тільки сущим. Чисте належне - ірреальне утворення. Абсолютна чистота стає то-іожною абсолютному ніщо. Так і чисте право Кельзена є, іга суті, іііщо-право, саме тому його автору все життя доводилося захища­тися від звинувачень у відірваності його права від реальності.¹ Ви­соке не означає нереальне, абсолютно чисте вже значить неживе, підірване від джерел енергії. Ідеали висоти і чистоти так само, як ідеали справедливості й законності притаманні праву на протязі нсього його розвитку, зумовлюючи особливості його пізнання, але саме вони визначають і його дихотомічність, розриваючи право між релятивізмом і догматизмом.

Крайнощі правового релятивізму й правового догматизму, що супроводжують увесь історико-иравовий процес, переконливо свідчать, що в основі пізнання права лежать якісь дві фундамен­тальні гносеологічні структури, які визначають його розвиток і йо­го осмислення. Ці структури принципово протилежні, але й пов'я-ііііні між собою. Можна сказати, що вони утворюють діалектичну суперечність, яка ніколи остаточно не знімається, тобто має анти­номічну природу. Своє теоретичне обгрунтування вказані гносео­логічні структури отримали в історично сформованих пізнавально-Правових парадигмах мислення та реалізації права, двох основних і | протилежних парадигмах, які містять усе розмаїття концепцій від- \ повідних типів, а саме: природно-правової та позитивно-правової

Е*.—-----------------------------------------------------------------;___________________________________________;_______________

ИКпрчестве // Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей ртории права. - М.: Изд-е М.и С. Сабашниковых, 1916. - С. 684-690.

¹ Кальсамшш А. Кельзен и кризис юридической науки // Проблемы буржуазной теории Прииа. Реферативный сборник. - М.: ИНИОН, 1981. - С. 224-236; Нормативистская теория Ирина Г.Кельзена // Там само. - С. 203-223; Die Reine Rechfslehre in wissenschaftlicher Diskus-f.liim: Ref und Diss, auf dem su Ehren des 100. Geburtstages von Hans Kelsen von 22. Bis 27. І:І(Ц)(. 1981 abgehahenen intern. Symp. Wien, 1982; Ebeiisteiii W. The Pure Theory of Law- Madi-MKi. 1945; Geffken R Rechfsreinheit als Substanzverlust: Zur Kritik W.R. Beyers am leultfspositivismus Hans Kelsens "Vorschlage for einen Neuzugang zur Rechtsphilosophie" // Arch. ІГ Rechts- u. Sozialphilosophie. - Wiesbaden, 1993. - Bd 79, N 4. - S. 536-543; Leiminer K. Die uMomatik der reinen Rechtslehre.- Wien, 1967; Moor R. Legal Norms and legal science: A crit. illy of Kelsen's Pure of law.- Honolulu: Univ. Press of Hawaii, 1979; Prevault J. La doctrine iridique de Kelsen.- P., 1965; Sciacca F. Principia kelseniana // Riv. intern, di filosofia del diritto. -""llano, 1995. - A.72, №4. - P.798-810.

парадигми права. Гносеологічні настанови релятивізму і догмати­зму, свідомо чи несвідомо прийняті в концепціях природного і по­зитивного права, зумовлюють усі особливості пізнавальних проце­сів у сфері права і його реалізації. Ці настанови протилежні, але і однаково вони відображають основні ідеали і принципи, цілісну й| водночас антиномічну природу права.

Догматизм є одним із найважливіших правових принципів.² Без догми немає й права. Право як ефективний регулятор суспіль-) них відносин повинно формулювати свої принципи, вимоги, дозво-: ли і санкції чітко, ясно, однозначно, тобто догматично. "Догма пра- 1 ва в прямому розумінні є дослідження якого-небудь діючого права і в інтересах застосування його на практиці, - зауважував С.Муромцев. - Догма складається для того, щоб вказати громада-: нину й особливо - юристу-практику, які відносини повинні корис­туватися юридичним захистом і які не повинні мати його".³ У цьо­му розумінні право є догма. Розмитість визначень, понять і вимог розмиває й саме право. Однозначність породжує дисципліну, без; якої право неможливе. Людина завжди потребує певної визначено­сті, ясності в розумінні навколишнього світу, свого зв'язку з ним і самої себе. Ця потреба випливає з онтологічної необхідності орієн­тації людини у світі й виживання в ньому. Відсутність орієнтації є і страх, дезорієнтація є смерть. Тільки зорієнтованість може заспо­коїти людину, надати їй упевненості. Життя людини - постійна втеча від страху. А основним засобом подолання страху є пізнан­ня. Саме воно дає орієнтацію в світі, а отже, надію на виживання і певний рівень заспокоєності. Результатами пізнавального процесу є істини, які закріплюють досягнення орієнтовної активності. В науці такими істинами є теорії, у праві - догми.⁵ Догма є правовим спосо­бом закріплення істини. Догма є покажчиком і орієнтиром прави-

¹ Ненважай И.Д. О соотношении естественного и позитивного права // Правоведение. -
1997.-№4.-С.164-166.

² WronlewsM J. Paradygmat dogmatyki prawa a prawoznawstwo // Szkice z teorii prawa і
szczegolowychnaukprawnych. -Poznan, 1990.-S.31-45.

³ Муромцев C.A. Что такое догма права? -Москва, 1885.-С. 11-12.

⁴ В екзистенціалізмі страх вважається субстанційною характеристикою людини. (Кьерке-
гор С. Понятие страха // Кьеркегор С. Страх й трепет. - Москва: Республика, 1993. - С. 115-
248). Точнішою характеристикою людини здається було б вважати її постійну втечу від стра­
ху як негативну інтенціональність її свідомості.

⁵ Amselek P. Lois juridiques et lois scientifiques // La loi civile. - Caen, 1988. - P. 91-106;
Schlapp Th. Theorienstruktarenund Rechtsdogmatik: Ansatze zu einer strakturalistischen Sicht jur.
Theoriebildung. - В.: Duncker & Humblot, 1989.

Релігійні догмати виконують ту ж функцію, але за гносеологічною природою вони більш догматичні, ніж догми права Див.: Флоренский П.А. Догматизм и догматика // Фло­ренский П.А. Сочинения: В четырех томах. - Т.1. - М.: Мысль^ 1994. - С. 550-570; його ж: Столб и утверждение истины. Т. 1. - Москва: Правда, 1990. - С. 500-514; Булгаков С.Н. Свет невечерний. Созерцания и умозрения. - Москва: Республика, 1994. - С. 50-57; Бердяев Н.А.