Адекватність як якісна характеристика процесів управління в суспільстві

Серед причин, що спричинили системну кризу українського суспільства, центральне місце посідає параліч системи управління на всіх рівнях. Функціональна неспроможність практично всіх ланок соціального управління знайшла своє вираження в соціальній неадекватності управлінських впливів на об’єкти управління. При визначенні й аналізі цих причин використовується широкий сенс поняття «соціальне», коли воно тотожне поняттю «суспільне». Такий підхід може бути цілком виправданий, якщо погодитися з тим, що поведінка людини постає об’єктом соціальних відносин, а це, у свою чергу, є визначальним для соціального менеджменту (управління).

Терміном «адекватний» (від лат. adaequatus – прирівняний) – визначається те, що є відповідним, узгодженим. Оцінка процесу управління суспільством, державою з погляду його якісних сторін привертала увагу багатьох мислителів минулого.

Конфуцій вважав, що вищим принципом управління державою є гуманність. Дотримання сукупності соціальних норм, які можуть змінюватися залежно від конкретних умов, але обов’язково мають укладатися в шкалу «обов’язок-справедливість», є неодмінною умовою успішності державного управління. Гуманізм і прихильність моральним аспектам в управлінні, за Конфуцієм, посідають, у зв’язку із цим, головне місце. Дуже корисною є його рекомендація для розв’язання проблем, що виникають в умовах проведення реформ, при виникненні труднощів в управлінні. Для цього запропонований метод «виправлення імен». Згідно з ним використовувати речі необхідно відповідно їх «іменам», тобто адекватно їх істинній природі. Сьогодні це означає не ховатися від проблем і вдавати, що їх не існує, а, вирішуючи їх, не захоплюватися частковостями, йти до кінця. Найголовніше – пам’ятати, що будь-які управлінські рішення ухвалюються на користь людей, в ім’я людини. Якщо з’являється проблема приватизації, то проводити її слід не на користь окремих кланів або соціальних груп, а на користь всіх і кожного члена суспільства. Український варіант приватизації показав, що ми не прислухалися до порад мудреця, ще раз переконав у відсутнеості адекватного, тобто відповідного потребам народу управляючого впливу з боку керівництва.

Успішність державного управління з погляду іншого китайського мислителя Хань Фей-цзи (280-233 рр. до н. е.) принципово відповідала наявності й застосуванню кодексу норм поведінки і діяльності людей. Головними складовими ефективного управління державою мають бути закон, влада і політичне мис­тецтво. Закон має бути загальнодоступним і однозначним, що забезпечує єдність його розуміння. Якщо ця умова не виконується, важко говорити про відповідність управлінських дій масштабам задач, які вирішуються, а саме адекватності управління. Влада при цьому є тільки можливістю результативно впливати на людей, а політичне мистецтво правителя має містити вміння добирати виконавців (урядовців) і, не брати участь у повсякденному управлінні, тобто не відволікатись на рішення поточних задач.

Класик давньогрецької філософії Платон розглядав управління як мистецтво, що виявляється в найвищому рівні пізнання закономірностей управління і майстерному застосуванні цього знання на практиці. Одночасно він вказував на принципову значущість такої якості як адекватність, розуміючи її як відповідність, причетність до міри при розгляді складних явищ. У зв’язку із цим адек­ватність управління як соціального процесу близька поняттю «справедливість» у тлумаченні Платона, який наголошував, що хто має намір добре застосовувати своє мистецтво, той ніколи не діє заради власного блага, але вболіває тільки заради вищого блага для своїх підлеглих.

Герберт Спенсер, вказуючи на необхідність для функціонування людського суспільства регулятивної системи з різними типами управління, помічав, що якнайкращим буде такий тип, де продукти індустрії використовуються переважно не для підтримки військової організації, не для виняткового збільшення матеріального добробуту, але присвячуються виконанню «вищих видів» діяльності. Очевидно, що така регулятивна система (управління суспільством) повинна стати адекватною іншому, новому типу суспільства.

Близькою за змістом поняттю соціальної адекватності російський філософ В.С. Соловьйов бачив таку характеристику соціуму як «нормальність», яка визначалася їм як відповідність мети суспільства справжній меті суспільного побуту. За В.С. Соловьйовим «нормальне суспільство» – таке, яке має цю якісну характеристику внаслідок адекватної організації, відповідності головній меті, тобто: суспільне благо, яке розуміється всіма і кожним як загальна мета.

Життєспроможність соціуму багато в чому визначається здібністю до адекватної реакції на динаміку змін. Стійкість соціальних організацій, що функціонують у межах західної цивілізації, полягає в тому, що в процеси соціального (в широкому розумінні) управління вдалося привнести елементи соціальної адекватності. Це виражається в можливості зробити прогнозованою і керованою циклічність соціально-економічних процесів шляхом відстежування тенденцій, що намітилися, і вживання превентивних профілактичних заходів.

В Україні склалася парадоксальна ситуація: є необхідність реформ, і всі, хто прагне влади, або вже отримав її, стверджують свій намір їх проводити. Але сьогодні реально немає впливових груп управлінців, здатних взятися за справу і привести її до логічного завершення, а якщо буде потрібно – бути готовими нести особисту відповідальність за результати своєї реформаторської діяльності за ефективність поточної політики без перекладання вини на своїх попередників. Реформи просуваються вкрай повільно або взагалі тільки декларуються. А це, у свою чергу, не створює умов для появи нових ефективних команд реформаторів оскільки саме попит народжує пропозицію.

Суперечність ситуації посилюється ще і тим, що переважна більшість сьогодні діючих управлінців не має необхідної фахової підготовки й в особовому плані не адекватні ситуації, не здатні (або не мають належної мотивації) працювати в нових умовах соціальної відповідальності. Слід підкреслити, що управлінська еліта, яка обслуговує інтереси «олігархів» і забезпечує для них отримання максимально високої ренти від монопольного положення створює умови для появи корупції практично на всіх поверхах владної піраміди. Ця ситуація характерна для більшості пострадянських країн, де властива віра в авторитети і лідерів, які показали себе за часів перебудови як нова «реформаторська номенклатура». У наявності чіткий індикатор нерозвиненості громадянського суспільства, а компенсаторним механізмом постає відсутність його інститутів.

Ядром суспільства як системи є структурований нормативний порядок, який є основою організації життя його членів. За Т. Парсонсом, він містить цінності, диференційовані й партикуляризовані норми і правила. Він задає умови членства в конкретному суспільстві, проводить відмінність між людьми, які входять до нього. Причому, для того, щоб бути легітимними, вони мають бути співвіднесені з культурою даного суспільства.

Легітимність порядку як реалізація типу панування в суспільстві обумовлює певну його типологію. М. Вебер, який вважав, що кожне панування прагне збуджувати віру в свою «легітимність» і поклопотатися про неї. Залежно від типу легітимності розрізняється й тип покірності, тип забезпечуючого його штабу управління, характер здійснення панування, його ефективність.

Виділивши типи легітимного панування (раціональний, традиційний і харизматичний), Вебер віддає свої симпатії першому з них. Він вважає, що легітимність раціонального характеру ґрунтується на вірі в легальність встановленого порядку і законність здійснення панування. У цьому випадку, підкорення відбувається законно встановленому об’єктивному безособистісному порядку.

На думку М. Вебера, як мотив соціальної дії, так і сама дія незалежно від того, який бік соціальних відносин вона складає, не можуть, повною мірою і точно, відповідати ідеально-типовим конструкціям. Тому типи панування та засоби його забезпечення за рахунок цілеспрямованої діяльності штабу управління не подані в «чистому виді», а мають у собі риси інших типів.

Це є передумовою до того, щоб конкретний тип панування і відповідний йому механізм соціального управління, який реалізується конкретним органом, мав характеристику адекватності, тобто відповідності конкретним історичним умовам, меті суспільного розвитку і прогресу.

Досвід суспільного розвитку переконує, що найадекватнішим, ефективним і досконалим типом у порівнянні з іншими, є легальне (раціональне) панування з бюрократичним штабом управління.

Для М. Вебера бюрократія означала не стільки форму правління, скільки систему адміністрації, реалізовувану на постійній основі спеціально підготовленими професіоналами відповідно до правил, що наказують. Це широке поняття бюрократії як професійного управління. У такому виді бюрократія забезпечує більшою мірою якість виконання управлінських рішень, реальне поважне ставлення до закону, підзвітність її діяльності суспільному контролю.

Якщо розглядати проблеми, що стоять перед українським соціумом з позицій соціальної адекватності існуючої системи управління, то неминуче знайдемо суперечність її основ. Йдеться про рівень суспільного розвитку, якому відповідає пануюча управлінська парадигма. Але завжди мірилом її адекватності буде здібність до розвитку з урахуванням перспективи.

Один із засновників сучасного етапу розвитку менеджменту П. Дракер стверджує, що перспектива забезпечення адекватності процесів соціального управління пов’язана зі зміною ролі знань у суспільному житті. Під знанням розуміється інформація, що має практичну цінність і позначає реальну силу, засіб досягнення соціальних та економічних результатів.

Використання знань для пошуку найефективніших засобів застосування наявної інформації з метою отримання необхідних результатів – це, за сутністю, і є один з найважливіших аспектів управління.

Очевидно, що для забезпечення або досягнення адекватності управлінських впливів як інтегральної характеристики соціального менеджменту, та і не тільки його, необхідний баланс інформації, що використовується для ухвалення управлінських рішень внутрішнього і зовнішнього спрямування.

Вплив на хід справ в організації будь-якого рівня забезпечується за рахунок управління як форми впливу на людей. За адекватного управління така динаміка дає позитивні результати. Неадекватність управлінських впливів приводить до негативних результатів, причому для будь-якої соціальної структури. Багато в чому поява такої характеристики як адекватність управління обумовлюється наявністю компетенції менеджерів різних рівнів.

Адекватність постає як характеристика відповідності тієї або іншої моделі менеджменту кінцевій меті розвитку керованої системи. Це спочатку виявлялося на всіх етапах розвитку теорії та практики менеджменту. Адекватність, яка є внутрішньою властивістю якості процесу соціального управління, забезпечує відповідність характеристик управляючої системи стану суспільства, рівню і тенденціям його розвитку. Соціальна адекватність до певної міри властива будь-якій з відомих управлінських парадигм. Тому вона розглядається як концептуальна схема релевантності, що забезпечує таке розуміння сутності та змісту практичного менеджменту, який повною мірою відповідає запитам конкретного суспільства.

9.2. Підходи до визначення методологічних позицій аналізу феномена соціально-адекватного управління (менеджменту)

Вплив на хід справ в організації будь-якого рівня забезпечується за рахунок управління як форми впливу на людей. За умов адекватного управління така динаміка дає позитивні результати. Неадекватність управлінських впливів приводить до негативних результатів, причому для будь-якої соціальної структури. Багато в чому поява такої характеристики як адекватність управління обумовлюється наявністю компетенції менеджерів різних рівнів. Терміном «адекватний» (від лат. adaequatus – прирівняний) – визначається те, що є відповідним, узгоджується.

Управління − це спроба подолати неадекватність ситуації, що виникла. У такому разі, будь-яка модель управління (менеджменту) може бути визнана адекватною, якщо вона забезпечила досягнення поставленої мети. Але тоді в чому може полягати соціальна адекватність? Напевно, в тому, що об’єктом управління як процесу постає соціум, або в тому, що конкретизується саме соціальний спектр управлінських зусиль. І те, й інше повністю справедливе, якщо виходити з того, що широта цього спектру обумовлена системною природою управління.

Виокремлюють такі підходи до визначення методологічних позицій аналізу феномена соціально-адекватного управління (менеджменту): соціально-економічний (характеризується внутрішньою єдністю, причинно-наслідковою взаємодією елементів економічної системи, самоорганізацією, саморегулюванням економічних процесів, а економіка (економічна система) розуміється як виробництво, обмін, розподіл і споживання матеріальних благ та послуг, необхідних для життєдіяльності людини) й соціально-психологічний (тяжіє до акціоністського аналізу, в якому на перше місце висувається людська активність і, перш за все люди, що становлять ядро системи управління різними сферами життя).

У межах соціально-економічного підходу соціально-адекватний менеджмент слід визначити як якусь міру відповідності економічних ресурсів, які контролюються менеджером, можливостями рішення соціальних задач і проблем конкретного соціуму. Інакше кажучи, соціально-адекватний менеджмент означає таке розв’язання проблем даного суспільства, за умов реалізації якого не страждають інтереси власників або розпорядників економічних ресурсів. Такий підхід достатньо продуктивний у випадку його застосування в суспільстві з розвиненою ринковою економікою. У країні з кризовим станом економіки застосування даного підходу є проблематичним.

Таким чином, можна вважати соціально-адекватний менеджмент більш перспективним для сучасної України. Адже суспільство не може чекати, поки будуть розв’язані економічні проблеми. Воно має діяти вже сьогодні. А розраховувати на будь-який успіх у цій справі, сьогодні або в найближчій перспективі, можливо, застосовуючи методологію соціально-психологічного підходу до розв’язання проблем надання менеджменту і всій системі соціального управління ознак соціальної адекватності. Проте, необхідно враховувати й те, що методологічне розділення на соціально-економічний і соціально-психологічний підходи дуже умовне. Ця умовність полягає в наданні пріоритетності одному з них у процесі здійснення соціально-адекватного управління в умовах існування конкретного соціуму.

Основні принципи реалізації соціально-адекватного менеджменту в межах соціально-психологічного підходу:

1. Футуристичності – враховує, що середовище, в якому реалізується менеджмент, змінюється і змінюватиметься. Це довгострокова орієнтація на перспективу. До нових подій готуються, а не тільки реагують на їх прихід, після того, як вони відбулися. Такий підхід припускає, що обов’язком менеджера будь-якого рівня має бути формулювання питань про те, яке місце його організація має посісти після певних подій. Необхідним є також уміння розробляти стратегію і визначати засоби, необхідні для досягнення поставленої мети.

2. Принцип врахування зовнішніх впливів на зміст управління (менедж­менту). Виходячи із системних уявлень про управління, необхідним чинником існування системи слід визнати врахування існування інших систем у зовнішньому середовищі. Слід брати до уваги відразу декілька параметрів зовнішнього оточення, до яких належать політико-економічний, технологічний, соціальний, національний, етнічний, релігійний та інші. Соціально-адекватне мислення перших осіб управлінської системи має охоплювати ці параметри впливів і передбачати можливості їх перешкоди або сприяння організації в досягненні її мети. Політичний параметр може детермінувати загальні напрями стратегії, економічний – встановлювати рівень ресурсів організації, а соціальний – обумовлювати, які суспільні групи отримають виграш у результаті діяльності організації.

3. оперативності управління, згідно з яким соціально-адекватний менеджмент (управління), за сутністю, націлений на своєчасне забезпечення тісного зв’язку між середовищем і організацією. З цією метою він прагне передбачити все необхідне для ефективного, соціально виправданого існування останній. В умовах стрімких політичних, економічних і соціальних змін, стратегія організації може швидко застаріти, а її ресурси виснажитися. Тому основою даного принципу має стати визнання того, що для забезпечення відповідності змінам навколишнього середовища організації, необхідно кожного разу наново оцінювати свою мету, переглядати стратегію, модифікувати елементи організації та зв’язки між ними. Соціально-адекватний менеджмент можна розглядати також і як стиль мислення щодо здійснення змін у стратегії, а також й тактику діяльності організацій. У сучасному суспільстві не можна не враховувати політичне положення і заходи, які проводяться органами політичної влади. Тому керівництво організації, що сповідає філософію соціально-адекватного менеджменту, має бути сприйнятливе до динаміки політичного життя і конкретних осіб, що впливають на неї.

4. Принцип процесуальності. Соціально-адекватний менеджмент має свій процесуальний бік. Як будь-який процес він припускає деяку, визначену в зв’язку з його специфікою і наявними ознаками тривалість у часі, зайнятість його атрибутами певної частини управлінського простору. Тому методологія адекватності соціальним змінам передбачає функціонування механізмів моніторингу, систематичного відстежування їх динаміки, аналізу, а також поточного коректування. Разом з тим, досягнення соціальної адекватності не може бути короткочасною кампанією. Це має враховуватися при виборі тактики і стратегії діяльності будь-якої компанії, фірми, організації або підприємства. У соціальних організаціях, які прагнуть довголітньої та ефективної діяльності, вона має бути одним із стрижньових моментів політики.

Перераховані принципи конкретизують зміст соціально-адекватного менеджменту. Його можна розглядати і як спосіб побудови стратегії і тактики організацій.