Особливості і значення соціального управління

Управління завдяки його універсальності можна розглядати як категорію філософії і тим самим варто розширити її можливості в осмисленні соціальної дійсності та у поєднанні з категоріями "активність" і "діяльність", більш адекватно представити все її різноманіття. Крім того, завдяки своєї сенсоутворюючій сутності, категорія управління може відігравати провідну роль у категоріальному апараті соціальної філософії. Тому цілком правомірно, і це розкрито в дисертації, що категорія управління має онтологічне, гносеологічне, аксіологічне і методологічне значення.

Поряд з цим категорія управління – багатозначне поняття, яке репрезентує функцію, процес, вид діяльності, відносин. Значення категорії управління також полягає в тому, що вона поєднує навколо себе цілий ряд споріднених понять: керівництво, правління, регулювання, організація, інформація і контроль.

Особливо важливим є розгляд співвідношення понять "управління" і "організація", що взаємно включають один одного і, проте, відрізняються одне від одного. Ця відмінність дозволяє розглядати управління як у широкому, так і вузькому розумінні. Так, управління, що засноване на сигнально-інформацїйному впливі, можна вважати управлінням у вузькому розумінні, а управління, що включає додатково енергетичні впливи, які характерні для організації, управлінням у широкому розумінні. Такий підхід розкриває дуже важливу особливість управління, його здатність за допомогою малих сигналів викликати великі наслідки.

Тому розгляд управління у вузькому розумінні як інформаційного процесу виглядає більш адекватним у порівнянні з іншими точками зору. Крім того інформації притаманні унікальні властивості такі, як невичерпність, самозростання і можливість багаторазового тиражування, що підвищує значення також управління.

Достатньо невикористаною особливістю управління є його пізнавальні можливості, що пов’язані зі зворотним зв'язком, який дає постійну можливість одержувати нову інформацію, нові знання про вплив суб'єкта на об'єкт управління і завдяки цьому вивчати природу самого об'єкта. Певною мірою управління виконує роль експерименту, способу виявлення того, як себе буде вести об'єкт управління в нових умовах.

Диференційоване вивчення соціального управління з використанням системного підходу та попередній аналіз і огляд різних моделей суспільства (теорії "постіндустріального суспільства" (Д. Белл), "технотронної ери" (З. Бжезинський), "стадій економічного росту", "демократичного елітизму" (У. Ростоу і Д. Шумпетер), "колективної демократії" (Ч. Бірр), постреволюційоного суспільства (Й. Галтуні), трансформаційного суспільства (Д. Дейтор), кібернетичного суспільства (Д. Платт), суспільства світового села (М. Маклюен), суспільства рівноваги (Л. Мемфорд), постцивілізаціоного суспільства (К. Болдуін), суспільства деліберативної демократії (Ю. Габермас), суспільства як універсальної соціальної системи (Н. Луман) та ін.) дозволив сформулювати, що соціальне управління – це заснований на принципі зворотного зв'язку комплекс систематичних, цілеспрямованих і стихійних сигнально-інформаційних, суспільно-значимих впливів одних елементів суспільства на інші, у тому числі і на все суспільство для його оптимально організованого функціонування і розвитку як системи. При цьому була виявлена амбівалентність соціального управління, яка полягає у тому, що воно носить подвійний характер щодо основних цілей управління, механізмів управління і приналежності до науки і мистецтва.

Вивчення соціального управління як системи представлено в двох напрямках: "вертикальному" і "горизонтальному". Що стосується "вертикального" напрямку, то тут були виділені наступні компоненти: суб'єкт управління (окрема людина, групи людей, інститути та ін.); об'єкт управління (суспільство, спільноти, організації, групи людей, особистість та ін.); засоби управління (апарат управління, менеджери, норми, правила, закони, накази, розпорядження, технічні засоби та ін.); мета управління (підтримка стабільності об'єкта управління і його розвиток); система дій (пояснення, повідомлення, переконання, навіювання, координація, пошук, обробка і вилучення інформації та ін.); результат управління (стабільність, нова якість). Усі ці компоненти зв'язані з джерелом свого існування, яким у даному випадку є суб'єкт управління. А специфіка їх поєднання визначила "горизонтальний" напрямок, куди ввійшли політика, економіка, право, мораль, релігія, мистецтво, наука, філософія, виховання, освіта, інформування, пропаганда, агітація. Особлива увага була приділена культурі як синтетичному, об'єднуючому усі компоненти, виду соціального управління.

Подальший аналіз зазначених видів соціального управління показав, що усі вони мають свою специфіку, свою підсилювальну здатність і керуючий параметр. Разом з тим усі вони тісно переплетені і взаємозалежні так, що недоліки в одному виді управління породжують недоліки в інших, а поліпшення одних ініціює поліпшення інших. Усе це дозволяє зробити висновок, що соціальне управління являє собою складне поліморфне утворення і до нього можуть бути застосовані закони поліфонії, гармонії.

З метою пошуку шляхів вдосконалення соціального управління акцентується нагальна потреба змінити позицію дослідника і подивитися на нього з боку нових уявлень про наукову картину світу, особливо в зв'язку з переходом, що намітився, від наукової картини світу до нового образу світу, характерними рисами якого є загострення глобальних проблем людства, невизначеність, що досить переконливо була показана синергетикою як новим міждисциплінарним напрямком наукових досліджень, використання нелінійного мислення; надання більшої уваги цикловим процесам у порівнянні з розвитком, перехід до усвідомлення рівноправного існування різних точок зору на світ, визнання не одиничності, а множинності істин; перегляд поняття свободи від підкорення природи до утвердження партнерських відносин між людиною і природою, поступове установлення ненасильницької комунікації.

Зростає значення таких характеристик суспільства, як цілісність і гнучкість, а також необхідність поліпшення самого соціального управління. Облік цих і інших обставин, а також огляд існуючих концепцій вирішення глобальних проблем сучасності таких, як синергетична, "нового гуманізму" А. Печчеі, антропологічної революції католицького теолога І. Меца, особистого самообмеження і суспільної солідарності, коеволюції природи і людини, еколого-гуманістичної диктатури, холотехнодемократії М. Бунге, "альтернативної цивілізації", конструктивної регуляції природи, дозволило акцентувати та актуалізувати наступні принципи соціального управління: відповідальності людини перед світом, свободи не як незалежності від природи, а як встановлення партнерських стосунків з нею; визнання цінності різноманіття, толерантності, ненасильства, особистого самообмеження і суспільної солідарності, важливості поодиноких та випадкових факторів.

4. Сучасна конфігурація соціального управління

У сучасній теорії і на практиці, на жаль, домінує розгляд і використання соціального управління як лінійного і силового управління, що базується на принципі: чим більше зусилля, тим продуктивніший результат. Потенційні можливості для усунення цієї однобічності, зміни конфігурації соціального управління, має філософія ненасильства. Управління і ненасильство багато в чому подібні, це виявляється в тім, що тут і там не потрібні значні величини сили. Управління – насамперед слабкий в енергетичному відношенні інформаційний вплив. Ненасильство – теж слабкий вплив, у якому широко представлений елемент демонстрації.

Певне значення при цьому для даного випадку має уточнення поняття "сила". Звернення до етимологічного аналізу цього слова свідчить, що це певний потенційний стан, здатний втілитися в дію, якийсь стиснутий, згорнутий рух, згусток енергії, що за певних умов може привести до змін будь-якого середовища. Тому саме по собі поняття сили в аксіологічному аспекті нейтрально. Насамперед, значення має той факт, куди спрямована сила. Якщо сила переслідує негативні цілі, завдає шкоди людині, то це насильство, а якщо вона спрямована на добро, то це ненасильство.

У цьому зв'язку має значення з’ясування, що поєднує управління і ненасильство. Це, насамперед, змістовна наповненість. Для того, щоб бути ефективними в надрах одного та другого повинні застосовуватись найбільш насичені, гуманні і привабливі змісти, які здатні сколихнути великі маси людей, підняти їх емоційно та інтелектуально, звільнити енергію, сковану недосконалістю людських відносин, зайвими заборонами, обмеженнями та утисками.

Найважливішою, найціннішою якістю людського життя, що має особливе відношення до зазначеної проблеми, є любов. Щира любов, як відомо, наповнена почуттям самовіддачі і самопожертви і тому не припускає насильство. Філософія ненасильства, її принципи, серед яких любов до людини, відмовлення від монополії на істину, критичне ставлення до своєї позиції, погляд на ситуацію очима партнера, опонента, боротьба не один з одним, а один за одного, повна відкритість і відповідальність за свої дії, істотно збагачують теорію і практику соціального управління. Отже, нова конфігурація соціального управління пов’язана з приданням йому ненасильницького характеру.

Філософсько-управлінський аспект взаємодії особистості і суспільства досліджується багатьма вченими в різних аспектах Як свідчить історія філософії, спостерігаються коливання у теоріях або убік особистісного самоврядування, втечі особистості від світу в глиб себе, або убік соціального управління, повного підпорядкування особистості суспільству і відповідно додання пріоритетності або особистісному самоврядуванню, або соціальному управлінню. У первісних суспільствах, як відзначають багато дослідників, існував збіг, ототожнення соціуму та особистості. З появою індивідуальної самосвідомості, перетворенням індивіда в особистість поступово виникає позитивне ціннісне ставлення до особистісного самоврядування. З виникненням світових релігій процес взаємодії цих двох видів управління набув ще більш складного характеру. З одного боку, одержало подальший розвиток самоврядування особистості у формі самоочищення від гріхів, самопідпорядкування Богу, самопридушення тілесних бажань та ін., а з іншого боку, поява клерикальних держав значно обмежила можливості цього розвитку.

Особливо ускладнив цю взаємодію такий могутній посередник, як капітал, який, з одного боку, надав окремим особистостям великі можливості для самовдосконалення і саморуйнування, а з іншого боку, зробив неоднозначний вплив і на соціальне управління, породив політичний плюралізм і збільшив владу грошей.

У сучасних умовах загострення глобальних проблем людства, які обумовили взаємозалежність усіх від усіх, зростання стихійних непередбачених сил, особливо зросла роль окремо узятої особистості, здатної порушити тендітну рівновагу або зберегти її. Знову став нагальним принцип особистості, відповідно до якого вона ніколи не повинна використовуватися тільки в якості засобу, що принижує її при рішенні суспільних задач, а виступати як джерело і мета розквіту суспільства.

У наш час на території колишнього СРСР набуло випереджаючого розвитку особистісне самоврядування як реакція на роки засилля тоталітаризму. Ця тенденція деякими ученими вважається умовою майбутніх позитивних соціальних змін, які приведуть суспільство до нового якісного стану.

Взаємодія особистісного самоврядування і соціального управління має складний культуротворчий характер. Якщо порівнювати східно-азіатську і західноєвропейську культури, то можна знайти деяку специфіку. Так, незважаючи на те, що в першій культурі високо розвинуте особистісне самоврядування, історія цього регіону характерна наявністю в соціальному управлінні деспотичних режимів. У той же час у західноєвропейській культурі більш розвинуте соціальне управління насамперед за рахунок парламентаризму, хоча і підняло значення прав людини, але не послабило зайвого впливу прагматизму на особистісне самоврядування.

За винятком екстремальних випадків, ніякі зовнішні обставини не детермінують людську діяльність в однозначно жорсткий спосіб. Діалектика суспільного прогресу така, що чим вищий рівень розвитку продуктивних сил, тим ширші можливості для вільного вибору і самоутвердження нових поколінь. Справді вільний вибір узгоджується з обставинами, реально враховує закладені в об’єктивних умовах можливості і спирається на знання причинно-наслідкових зв’язків. Специфіка управлінського рішення полягає у тому, що воно втілює у собі єдність пізнавальної і регулятивної форм діяльності. Будучи орієнтованим на зміну чого-небудь у теперішньому, воно водночас відображає і бажане майбутнє.

Соціальна інформація становить найбільш складний вид інформації і є найвищою формою упорядкованого відображення дійсності, яке властиве лиш людині як суспільній істоті, наділеній свідомістю і мовою. Вона завжди наповнена конкретним змістом, має певну спрямованість і цінність. В інформаційному суспільстві уречевлений результат людської праці стає більш інформаційно ємним. Дієвість соціальної інформації в управлінні залежить від селективного добору нормативно-правових умов, які визначають діапазон та параметри керованої поведінки об’єкта і суб’єкта. Соціальна інформація є відображенням природної і соціальної реальності, причин і наслідків, комунікативних зв’язків. Специфіка управління нею базується на механізмах соціальної пам’яті, суспільній здатності людини засвоювати, накопичувати, трансформувати й використовувати дедалі значніші обсяги соціальної інформації.

Соціальний експеримент розглядається як постійне й специфічним чином цілеспрямоване творення і відтворення різноманітних соціальних практик. Він обумовлений типом суспільного устрою, особливостями соціальних об’єктів, методологією і методикою їхнього вивчення і перетворення. У сучасному світі з огляду на постіндустріальні тенденції соціальне експериментування постає як важливий засіб переходу до багатоукладності економіки, багатопартійності, ідеологічного плюралізму, розподілу влад. Основним завданням, засобом і наслідком здійснення соціального експерименту є прийняття і реалізація управлінських рішень. Іншими словами, соціальне управління здійснює, зокрема завдяки використанню соціального експерименту, зворотний зв’язок між „тілом" соціуму та чинниками соціального експериментального середовища.