Поняття соціального управління то його сутність

У філософській літературі досить міцно затвердилася точка зору, що управління – це функція організованих систем різної природи, яка забезпечує збереження їх певної структури, підтримання режиму діяльності, реалізації програми, мети діяльності. Однак функціональний підхід не виявляє повною мірою багатство зазначеного феномену. Виникає необхідність розгляду управління у єдності з активністю та діяльністю, що розкриває їх взаємозумовленість та перспективи збагачення. Так, активність є міра діяльності, а діяльність – результат активності, але управління також діяльність і може мати активний і пасивний характер. Однак воно поряд з цим вносить зміст і значення в ці істотні виміри суспільного і людського буття, бо найбільш пов’язане з інтенціональністю як змістоутворючою спрямованістю свідомості на предмет, без чого не може бути ні справжньої активності, ні справжньої діяльності.

Управління є складною розгалуженою системою, яка включає багато взаємодіючих видів управління. Виникає необхідність створення внутрішньої, власної системи управління по гармонізації і гуманізації усіх видів управління, особливо соціального управління та особистісного самоврядування, що є актуальним і перспективним напрямком удосконалення всієї системи управління.

У зв'язку з цим набуває актуальності з’ясування способів або типів мислення, тому що воно об'єктивує себе в управлінні, а управління моделює себе в мисленні. Заслуговує на увагу розгляд таких способів мислення, як інструментально-прагматичне і іманентно-телеономне. Так перше орієнтує управління на використання об'єкта управління винятково у своїх цілях, тоді як друге враховує, що об'єкт повинний розглядатися не тільки як засіб, а як і мета. Оскільки другий спосіб мислення містить у собі більший потенціал гуманізму, за ним майбутнє.

Має значення також те мислення, за словами М. Гайдеггера, якому украй важливо прорідити і просвітлити ті простори, у межах яких буття знову могло б прийняти людину – у відношенні його сутності – у якусь передвічну сполученість з ним, що націлює мислити прямо посередині наук, тобто проходити повз них без презирства до них і розуміти, що наукова побудова не має змісту без людської присутності.

Кінець XX і початок ХХI століття також відзначені визнанням цінності нелінійного мислення, обумовленого неминучістю наявності в бутті суспільства і людини імовірностей, стихійних, випадкових факторів, усвідомленням необхідності підвищеної уваги до станів нестійкості систем, у які потрапляє як людина, так і суспільство, наслідки яких важко передбачити, але до яких треба бути готовими подібно до того, як людство розробило заходи безпеки стосовно природних катаклізмів. Зростає також імовірність сплеску ірраціональності у період соціальної напруженості. У цих умовах з метою блокування негативних явищ, зм'якшення соціальних деформацій, використання соціальних компенсаторів не можна не враховувати можливостей інтуїтивного мислення, яке найбільш представлене в мистецтві управління.

Набуває необхідності поєднання механізмів цілеспрямованого і стихійного управління, чи хоча б визнання важливості останнього. У соціальній філософії і філософській антропології це представлено вивченням взаємодії державного управління і ринку, розуму й інтуїції.

Актуальним напрямком удосконалювання управління, що випливає з вищезазначеної особливості, є посилення властивого йому діалогічного характеру, у якому існує взаємна зацікавленість суб'єкта та об'єкта управління: прагнення сказати і бути почутим, зрозуміти і бути зрозумілим, що є основою його гуманізації. При цьому діалог можна представити як взаємодію прямого і зворотного зв'язків, якому іманентно притаманна відповідальність, оскільки діалог припускає, що насущні питання отримають щирі відповіді, тим самим дозволяючи віднести управління до найбільш відповідального виду діяльності, яке дозволяє суспільству уникати зайвих помилок.

Особливу актуальність має встановлення міри взаємодії соціального управління та особистісного самоврядування як умови стабільного розвитку суспільства та особистості, тому що крайні їхні прояви ведуть у першому варіанті до домінування тотальності, у другому – до домінування індивідуальності. Як у першому, так і другому випадку суспільство та особистість мають неповноцінний характер.

Виникли нові парадигми у системі філософського знання, у філософському аналізі суспільства та особистості, які висвітлюють, що дослідження окремо соціального управління і особистісного самоврядування не є достатньо перспективними. Для розуміння соціальної реальності вихідним є положення про те, що особистісне самоврядування і соціальне управління складають діалектичну єдність, яке базується на положенні посткласичної науки про життя, в якому людина є суттєвим компонентом предмета науки і наукової картини світу, а для нашої ситуації також центром трансформаційних процесів в Україні.

Таким чином, пошук шляхів гармонічної взаємодії соціального управління та особистісного самоврядування становить актуальну задачу.